Образ Британії в Росії XIX і XX століть

А.Б. Давідсон, Інститут загальної історії РАН.

Миколі Олександровичу Єрофеєву, моєму вчителеві.

Слідом за важливою датою - 450-річчя дипломатичних зв'язків між нашими країнами - наближається інша: сторіччя англо-російських угод 1907 р., які врегулювали ряд давніх протиріч і призвели до союзу в першій світовій війні. Одну ми відзначили міжнародною конференцією і яскравою виставкою в Кремлівському музеї в грудні 2003 р. Іншу ще належить відзначити. Обидві ці дати привертають увагу до історії взаємин двох країн і до необхідності більш ретельного і, сподіваюся, більш об'єктивного їх вивчення.

Але справа, звичайно, не тільки і навіть не стільки в самих пам'ятні дати, як би вони не були важливі. У відносинах між Росією і Британією в останні роки з'явилися сприятливі ознаки. Хотілося б думати, що ця тенденція зміцниться, а разом з нею відкриються і більш широкі перспективи для вчених - для більш об'єктивного вивчення російсько-британських історично сформованих багатогранних відносин.

Розширилися можливості роботи російських англоведов в архівах і бібліотеках Великобританії. Контактів з британськими вченими стало більше. У квітні 2004 р. Інститут загальної історії РАН відновив практику російсько-британських колоквіумів. На вересень 2005 р. намічено наступний - вже в Лондоні - з заздалегідь узгодженої темою: відносини і взаємні образи Росії і Британії в XIX і XX сторіччях.

Але, на жаль, є й інші ознаки - тривожні. Восени 2002 р. в Росії відбувся опитування громадської думки - щоб з'ясувати, як змінилося ставлення росіян до зарубіжних країн. Взято був семирічний період: зміни з 1995 р. по 2002 р. Опитування проводилося двома авторитетними інститутами з вивчення громадської думки. Виявилося, що з 1995 по 2002 р. число осіб, у яких згадка Англії викликає "в основному позитивні почуття", знизилося з 76,6% до 64,1%. А число осіб, у яких слово "Англія" викликає "в основному негативні почуття", різко зросла: з 4,2% до 14,5% [1].

Так що ж проявилося в результатах опитування? Зростання ксенофобії в нашій країні? На жаль, не виключено (результати опитування показали ослаблення симпатій до багатьох держав). Але, як би там не було, це означає, що антибританські настрої є. У них могло позначитися вплив якихось новітніх подій. Але і за ними, безсумнівно, видно живучість давніх англо-російських непорозумінь, суперечностей і взаємних непорозумінь. Їх наслідки, нашарування, накопичені протягом життя багатьох поколінь, доведеться розгрібати ще довго. Робота має бути важка. Деяким міркувань про це і присвячена ця стаття.

* * *

Суперництво двох найбільших імперій XIX і XX століть - у які тільки періоди і в яких тільки формах воно не проявлялося! Це стало очевидним вже на зорі XIX ст. Тільки що, ще зовсім недавно, російські військові моряки за наказом Катерини II проходили стажування в британському флоті, вчилися морської справи в Англії, на її кораблях плавали до Індії. Катерина Дашкова, сподвижниця "матінки-імператриці", зітхала: "Чому я не народилася англійкою? Як обожнюю я свободу і дух цієї країни!".

Але XIX століття почалося з того, що Павло I розірвав відносини з Англією (7 / 18 жовтня 1799 р.), а 31 грудня 1800 (12 січня 1801 р.) розпорядився підготувати похід донських козаків на британську Індію. Правда, похід не відбувся - в березні 1801 р. Павлом вбили, але восени 1807 р., вже за часів Олександра I, - знову розрив відносин з Англією. І лише потім доля з'єднала Росію з Великобританією - в коаліції проти Наполеона. Потім, аж до середини XIX ст., Начебто спокійні відносини, укладення низки договорів, навіть візит Миколи I в Англію.

Але англофобія розвивалася в Росії ще тоді, до Кримської війни, особливо в середовищі слов'янофілів, та й не тільки у них. Відомий письменник князь В.Ф. Одоєвський вважав, що історія Англії дає урок народам, "продають свою душу за гроші", і що її справжнє - сумно, а загибель - неминуча [2]. Історик, письменник і журналіст М.П. Погодін назвав Англійський банк золотим серцем Англії, "а інше навряд чи є в неї" [3]. Професор Московського університету літературний критик та історик літератури С.П. Шевирьов таврував Англію ще різкіше: "Вона спорудила не духовний кумир, як інші, а золотого тільця перед усіма народами і за то коли-небудь дасть відповідь правосуддя небесному" [4]. У журналі "Вітчизняні записки" говорилося, що британські вчені та письменники "діють на користь плоті, а не душі" [5].

Що вже говорити про Кримську війну і про всю другій половині XIX століття. Різке загострення протиріч в Центральній Азії в 1870-х; відкрита ворожість у зв'язку з російсько-турецькою війною 1877-1878 рр.., Коли Великобританія не дала Росії скористатися плодами її перемоги над Османською імперією. Тоді з підмостків лондонського мюзик-холу гриміла пісенька, від слів якої "російським не бачити Константинополя" частина публіки приходила в шаленство. І ще більше від куплету:

Ми не хочемо війни,

але вже якщо доведеться битися,

ім'ям Джинг,

Нам вистачить людей

і кораблів,

І грошей, щоб воювати [6].

А в Росії - як тільки не називали Англію: "підступний Альбіон", "старий Альбіон", "метрополія злата". У бульварної, та й не тільки бульварної друку побутував вислів "англійка гадить".

Ось приклад з тодішньої літератури: "Ніяк не можу погодитися з їх міжнародною політикою, заснованої на егоїзмі, маккіавелізме і нелюдськості до всіх інших народів земної кулі. Недарма політики прозвали Англію підступним Альбіоном". Так говорилося в п'єсі "Джон Буль кінця століття", виданої в Петербурзі в 1898 р. [7].

Під вплив таких настроїв потрапляли іноді і кращі уми Росії. А А.І. Гучков, який був потім головою Державної Думи і військовим і морським міністром Тимчасового уряду, в гімназичні роки мріяв поїхати в Лондон, щоб убити Б. Дізраелі.

Російський генеральний штаб ревниво стежив за всім, що робилося в британських збройних силах. У 1894 р. вийшло готувався кілька років щонайдокладніший дослідження - те в 400 сторінок великого формату. Особлива увага приділялася "тієї частини британського всесвітньої держави, яка може, швидше за все, зробитися театром війни, у разі зіткнення Росії з Великобританією" [8]. Ця частина називалася: "Приватний огляд британської Індійської імперії".

Якщо в наш час хтось з політиків казав, що російські солдати повинні омити чоботи в південних морях, або навіть прямо в Індійському океані, то це, сподіваюся, був жарт. У царювання ж Олександра II, Олександра III і Миколи II, аж до самого кінця XIX століття, це навряд чи було жартом. У 1899 р. генералу М.В. Грулеву, який служив у Туркестанському військовому окрузі, нелегко було боротися з тим, що він назвав "міцно усталеними у нас поглядами, що Туркестан повинен служити плацдармом для походу до Індії". Йому "наказано було спочатку зробити з цього питання повідомлення в закритому зібранні, яке було доступне лише для генералів і офіцерів Генерального Штабу". І хоча багато хто з офіцерів Генерального штабу погоджувалися з ним, "що дійсно необхідно боротися з цими небезпечними помилками громадської думки", все ж публікувати ці погляди було визнано "несвоєчасним". І вони з'явилися у пресі в повному вигляді лише через десять років, після того, як "в серпні 1907 року укладено угоду з Англією з усіх питань, що стосуються Середньої Азії" [9].

Хоча ще в 1899 р. багатьом у Генеральному штабі була ясна згубність цієї політики на кордоні Індії, все-таки під час англо-бурської війни 1899-1902 рр.. Микола II не раз повертався до ідеї про створення загрози британській Індії з Туркестану. Він писав про це і в листах і в щоденнику. Нарікав, що відсутність залізної дороги в Туркестан не дає можливості ефективно перекидати туди війська [10].

Прямого зіткнення Росії з Великобританією під час англо-бурської війни 1899-1902 рр.. не відбулося, але уряд Миколи II проводило явну антибританську політику, добровольці з Росії билися в Трансваалі на боці бурів, вся російська преса люто таврувала дії Великобританії. А російський Генеральний штаб не тільки посилав на південь Африки офіційних і секретних агентів, а й збирав інформацію настільки зацікавлено, що одних тільки опублікованих ним матеріалів вистачило на 21 збірник [11].

Через кілька років, під час російсько-японської війни 1904-1905 рр.., Великобританія відплатила Росії тим же. Симпатії уряду і чималої частини громадськості були на боці супротивника Російської імперії. Англо-російська ворожість завершилася в 1907 р. створенням Троїстого союзу. Причиною примирення стало швидке посилення військової могутності Німеччини.

Щоправда, і в роки конфронтації відносини були все ж неоднозначними. Росія брала позики у британських банків. А Миколи II багато хто навіть вважали англофілом. Остання імператриця, хоча і німкеня за походженням, була не тільки внучкою, а й вихованкою королеви Вікторії. Вся велика особиста переписка Миколи II з дружиною велася по-англійськи. Коли Миколі II в 1916 р. було присвоєно звання англійського фельдмаршала і урочисто вручений фельдмаршальський жезл, він цим дуже пишався.

Не цілком однозначно було і ставлення російської громадськості. У книгах і статтях письменника і публіциста І.В. Шкловського (псевдонім - Дионео) [12], у яких російський читач найбільш докладно знайомився з життям Великобританії, переважала симпатія до британців і їх способу життя, хоча він і засуджував англійський імперіалізм. Англофілом були багато депутати Державної Думи. Серед військових моряків симпатії до Великобританії споконвічні - з часів Катерини II, коли морські офіцери проходили вишкіл у британському флоті. З англофобскімі настроями сусідило і захоплення англійською літературою. А в середовищі аристократії - і наслідування багатьом британським традиціям: у стилі поведінки, в манері одягатися, у спорті. Англійський клуб, а потім і Яхт-клуб, створений у Петербурзі по англійському зразку, були фешенебельними місцями зустрічей дуже впливових осіб. Там в невимушених розмовах вирішувалися і багато державні проблеми.

Після 1907 р. відбулося кілька обмінів делегаціями між Державною Думою і британським парламентом. Розширилися і контакти між вченими Великої Британії та Росії. Одним з найважливіших стала підтримка російськими вченими Першого загального конгресу рас, який відбувся в будівлі Лондонського університету 26-29 липня 1911 Метою конгресу проголошувалося: "Обговорити в світлі науки і сучасних уявлень загальні відносини, що існують між народами Заходу і Сходу, між так званими білими і так званими кольоровими народами, з тим, щоб сприяти повному взаєморозумінню між ними, розвитку найбільш дружніх почуттів і серцевого співпраці "[13]. Напівзабутий тепер, заслоненний вибухнула незабаром світовою війною, цей конгрес був для свого часу великою подією, однією з найбільш представницьких зустрічей світової громадськості.

Серед тих, хто був присутній на конгресі або підтримав ідею його проведення, були вчені з Росії: Санкт-Петербурга, Москви, Тифліса, Томська, Тарту, Гельсінкі, Одеси, Варшави, Владивостока, серед них - академік М.М. Ковалевський (1851-1916), автор п'ятитомної "Походження сучасної демократії". На конгресі було зачитано привітання, яке Л.М. Толстой, до того часу вже покійний, надіслав ще в період підготовки конгресу.

До кінця історії імператорської Росії обидві країни виявилися союзниками в першій світовій війні. Спільна боротьба різко посилила симпатії до Великобританії. Це проявилося і в суспільних настроях і в пресі. Серед яскравих проявів - книги К.І. Чуковського, одного з кращих російських публіцистів. Він разом з групою письменників і журналістів (А. Н. Толстой, В. І. Немирович-Данченко та інші) побував в Англії під час війни. Його книги не лише давали яскраве образне уявлення про бореться Англії, але й сповнені симпатії до англійців, часом навіть захопленості [14].

Важливим кроком до встановлення контактів між російською і британської громадськістю, вченими, письменниками та діячами культури стала спільна робота над великою книгою "Душа Росії". Вона була видана в Англії в 1916 р. [15]. Туди увійшли статті про Британію, нариси про враження англійців від поїздок до Росії, статті про російською фольклорі, літературі, мистецтві, соціального життя і, зрозуміло, про участь росіян у світовій війні. Наведено - в оригіналі і в перекладі - вірші російських поетів. На кольорових вклейках відтворювалися картини Н.С. Гончарової, М.Ф. Ларіонова, І.Я. Білібіна, Н.К. Реріха та інших художників.

Г.К. Честертон присвятив свою статтю темі англійських помилок в розумінні Росії. Відомий фахівець з історії слов'ян Р. Сітон-Вотсон - взаєминам Британії зі слов'янським світом. П.М. Мілюков, І.В. Шкловський (Дионео), П.Г. Виноградов, В.М. Бехтерєв, А.Ф. Коні, 3.Н. Гіппіус, Н.А. Котляревський, І. Озеров, Н.К. Реріх, І.Ф. Стравінський - різним сторонам життя Росії, її політиці, історії, культурі.

Особливо цікава велика стаття історика Н.І. Кареєва "Наскільки глибоко Росія знає Англію" [16]. У ній докладно розглянуті російські знання про Англію, накопичені до 1916 р., до часу підготовки і опублікування цієї книги. Стаття дана в перекладі на англійську. Оскільки російського оригіналу мені поки що не вдалося знайти, а цитувати в зворотному перекладі на російську ніяково, даю лише короткий виклад.

Карєєв вважав, що Англію в Росії знають незрівнянно краща, ніж Росію в Англії. На російську мову переведено не лише безліч романів і віршів, а й праць з філософії, історії, права, політичної економії, природної історії і інших сфер науки. Переводилися не тільки класичні роботи, а й зовсім недавні, нові. Карєєв привів десятки імен. Навіть якщо російська громадськість не схвалювала зовнішню політику Британії, освічених людей Росії завжди цікавило її внутрішнє становище, минуле і сьогодення її народу постійно користувалося увагою, вивчався і в університетах і на вищих жіночих курсах. У середовищі професури - істориків, економістів, правознавців - завжди було чимало тих, хто спеціалізувався з проблем Англії, працював в англійських бібліотеках і архівах.

Завершуючи свою велику і добре продуману статтю, Карєєв висловив надію, що обидва народи стануть все краще розуміти один одного, подолають взаємні забобони і зуміють дивитися один на одного з симпатією.

Могли виправдатися надії Кареєва, якщо б Російська імперія збереглася? Важко сказати. Аж надто багато залишалося в Росії від ідеї "православ'я, самодержавство, народність" у її первісному, Уваровском сенсі. І через цю призму Англія бачилася країною неприйнятного протестантизму, "гнилого лібералізму", що поклонялася "златому бичка" і "продає душу за гроші". А британській громадській думці дуже багато чого в російському самодержавстві як і раніше було аж ніяк не близько.

І все ж - в 1907-1917 рр.. йшло політичне зближення Росії з Великобританією. Обміни делегаціями парламентаріїв, письменників, журналістів - чого не було раніше. Поява в засобах масової інформації матеріалів, які говорять про прагнення до взаєморозуміння. Зрушення в економічному та суспільному житті Росії, які призвели до появи таких поглядів, як у статті Кареєва. Нарешті, бойове співробітництво, скріплене кров'ю у війні з Німеччиною.

Так що були напевно шанси і на подальше зближення. Втім, що ворожити - у історії, як відомо, немає умовного способу.

* * *

Але надії Кареєва звалилися відразу після Жовтневого перевороту 1917 р. Один з перших же зовнішньополітичних декретів Ради народних комісарів - 14 (27) січня 1918 р. - денонсував англо-російські угоди 1907 р. Услід за цим, 15 березня, Лондонська конференція прем'єр-міністрів закордонних справ держав Антанти прийняла рішення про невизнання Брестського миру і висадці військ союзників і США на території Росії.

І хоча саме Англія стала першою капіталістичною країною, з якою уряд В.І. Леніна уклало договір про торгівлю (16 березня 1921 р.), все-таки саме їй влади СРСР визначили в своїй пропаганді місце особливо заклятого ворога - навіть на тлі ненависті до всього "буржуазному Заходу". У СРСР дивилися на неї як на найстарішу цитадель капіталізму і оплот антисоветизма. До того ж новий режим успадкував від колишнього й багато давні протиріччя. Все це проявлялося в офіційних і офіціозних виданнях, у засобах масової інформації, в художній літературі, в широко поширених уявленнях. Не обминуло це і вчені.

Вивчити ставлення різних груп радянського суспільства до Великобританії вкрай важко. Ці почуття могли виражатися тільки, як казали тоді, у бесідах "на кухні", при закритих дверях. А у всіх засобах масової інформації існувало тільки одна думка - думка влади. Якщо ж відбувалися багатолюдні антибританські демонстрації, то вони завжди були організовані "зверху". Так було в 1927 р., у зв'язку з розривом дипломатичних відносин. Так було і при Н.С. Хрущова і Л.І. Брежнєва, коли на знак протесту проти британської політики на Близькому Сході влади знімали з робочих місць десятки тисяч москвичів і відправляли висловлювати свій "гнів" до посольства Великобританії.

У відношенні Радянського Союзу до Великобританії можна виділити ряд етапів озлоблення. Вони чергувалися з тимчасовими пом'якшеннями і навіть союзництво - участь обох країн в антигітлерівській коаліції. Але недовіра до англійської зовнішньої політики і скептичне ставлення до всього, що пов'язане з англійським способом життя, було характерно для більшовизму завжди. Можна сказати, що більшовики успадкували ті риси неприязні до Великобританії, які були характерні для імператорської Росії, і додали до них свої, нові, пов'язані вже з ідеями класової боротьби і до погляду на Великобританію як класичну країну капіталізму. А такі поняття, як "гнилий англійська лібералізм", перейшли від дорадянських часів і характерні для всіх етапів англо-радянських відносин.

В якому тоні в радянській пропаганді 1920-1930-х років говорилося про державну політику Великобританії? Ось стаття "Великобританія" в самому поширеному тоді довідковому виданні - десятитомної "Малої радянської енциклопедії" (тираж кожного тому - до 140 тис. примірників). І от скільки однорідних штампів: "найбільша реакційність", "особливо реакційної", "насильницька політика", "політика придушення і гноблення", "лютий терор", "з найбільшою лютістю".

А в статті про Черчілля: "Заклятий ворог СРСР та світового пролетаріату. ... Нині поступово переходить на відверто фашистську позицію".

Під час Великої Вітчизняної війни як уряд, так і народ СРСР засуджували Великобританію (як і Сполучені Штати) за те, що Радянський Союз протягом трьох років боровся проти Німеччини на суші один на один, а союзники лише обіцяли відкрити другий фронт. З приводу обіцянок Черчілля і Рузвельта відкрити другий фронт у радянських людей була важко перекладається на інші мови неприязний жарт: "Начерчіллі, начерчіллі, а рузвельтатов-то і немає". Образа була справедливою.

Але при цьому ніяк не залучалося увагу до того, що з середини 1940 р. до середини 1941 р. Великобританія боролася з гітлерівцями один на один. Цей факт якось навіть не усвідомлювався, та, мабуть, не цілком усвідомлюється і до цих пір.

Через кілька місяців після закінчення другої світової війни почався новий виток протистояння. Це проявилося і в пропаганді, і в гонці озброєнь, і в тій підтримці, яку СРСР надавав антибританські силам буквально у всіх частинах Британської імперії. У закритих радянських політичних навчальних закладах їх керівники та активісти антибританській боротьби отримували ідеологічну підготовку, а у військово-тренувальних таборах - військово-диверсійну. КПРС і радянський уряд встановлювали найбільш тісні відносини з тими виникли з розпадом Британської імперії режимами, які проводили найбільш енергійну антибританську політику.

У пропагандистській, суспільно-політичної і навіть науковій літературі широко обговорювалася тема розпаду Британської імперії - не хотілося б говорити, що з прямим зловтіхою, але у всякому разі констатувалося це з неприхованим задоволенням.

Все це тривало до другої половини 1980-х років, до перебудови. Але і в радянський час, навіть в роки найбільш запеклого протистояння, тяга до британської культурою була в СРСР дуже велика і, по суті, ніколи не слабшала.

У 1920-х, коли антибританській істерія з часів доходила до апогею і організовувалися масові демонстрації під гаслами "Наша відповідь Чемберлену" і "Лорду - в морду", читаюча публіка захоплювалася англійською літературою. Переклади "Саги про Форсайтів" у 20-х роках були серед найбільш читаних літератури, це повторилося наприкінці 50-х, коли цю книжку видали знову.

Статистичних опитувань тоді не проводилося. Тому багато в чому спираюся на свою пам'ять. У роки мого дитинства, в середині та другій половині 1930-х років улюбленою у школярів книгою був "Острів скарбів", а серед фільмів - той же "Острів скарбів", блискуче поставлений режисером В.П. Вайнштоком, за участю таких артистів, як Н.К. Черкасов, О.Н. Абдулов, М.І. Царьов, С.А. Мартінсон.

Зачитувалися романами Вальтера Скотта - "Айвенго", "Роб Рой". Не кажучи вже про В. Шекспіра, Дж. Байрона або Ч. Діккенсі, майже кожен твір яких переводилося на російську мову багато разів. Твори літератури XX ст. залучали таку величезну увагу, що також перекладалися багато разів, різними перекладачами, з неослабною любов'ю. Вірш Р. Кіплінга "Заповідь" (If..) Переводилося незліченну, кількість разів, одних лише найвідоміших перекладів - не менше семи. Інтерес до Киплингу був в СРСР і тоді, коли в самій Великобританії він кілька згасав.

Навіть у 1939-1940 рр.., В роки радянсько-німецького зближення і різко антибританській радянської політики, одним із самих популярних авторів у СРСР був Дж.Б. Прістлі. Його п'єса "Небезпечний поворот" відразу ж після того, як її перевели в 1938 р., йшла в театрах, і зали ломилися від публіки. Його повість "Затемнення в Гретлі" перевели в тому ж році, коли вона вийшла англійською, в 1942 р., книга стала тоді буквально самим популярним в СРСР твором зарубіжної літератури. Незабаром майже такого ж успіху досяг роман Прістлі "Денне світло в суботу": в Англії він вийшов в 1943 р., російською - в 1944 р.

Самими чорними роками для ознайомлення радянських читачів з іноземною літературою були останні роки життя Сталіна - з 1946 р. по 1953 р. Але навіть тоді подіями культурного життя були вихід віршів Бернса, сонетів Шекспіра та інших англійських віршів у перекладі С.Я. Маршака. Вони залишаються досі шедеврами перекладацької роботи. Багаторазово перевидавалися і видаються до цього дня.

Це лише кілька прикладів з того широкого інтересу до британської культури, який проявлявся в СРСР навіть у найгірші роки. І, незважаючи на антибританські курс офіційної політики, значна частина цього інтересу все ж задовольнялася державними видавництвами, театрами, кінофільмами. Ми, школярі, читали журнал "Британський союзник", а в 1944-1945 рр.. співали пісню про Джеймса Кеннеді, капітана англійської есмінця (була випущена і платівка з цією піснею):

З середини 1950-х років, з настанням "відлиги", в СРСР відкрилися школи з викладанням англійською мовою. Поступово йшли в минуле суворі заборони на показ іноземних фільмів. У СРСР стали приїжджати артисти із зарубіжних країн. Почав виходити журнал "Іноземна література", і там друкувалися багато хто з англійських новинок. Видання перекладів англійської літератури різко зросла. У театрах йшли блискучі постановки англійських п'єс. А виконання В.Б. Лівановим ролі Шерлока Холмса в кіносеріалі за мотивами творів Конан Дойла навіть у самій Британії оцінювався як неперевершене.

Читає публіку не знайомили, зрозуміло, з такими "небезпечними" творами, як "1984" або "скотська ферма" Дж. Оруелла. Але й вони перекладалися і друкувалися, хоча і дуже обмеженими тиражами (кілька сот примірників) - для ознайомлення верхівки КПРС. Для видання подібної літератури була спеціальна редакція в одному з московських видавництв. Це був той канал, по якому правляча верхівка СРСР дізнавалася про "заборонених" політичних і культурних віяння із Заходу.

А для простих людей радіостанція Бі-Бі-Сі (коли вдавалося її почути крізь тріск глушилок) була вікном у зовнішній світ. Намагаючись скомпрометувати цю радіостанцію і тих, хто її слухав, офіційна пропаганда придумала зневажливе слівце "взбібісілісь".

* * *

А.С. Пушкін писав про "Історії Пугачова": "Не знаю, чи можна мені буде її надрукувати, принаймні я за сумлінням виконав обов'язок історика: вишукував істину з ретельністю і викладав її без криводушшя, не намагаючись лестити ні силі, ні модному образу думок" [19].

Чи легко було в нашій країні за радянських, так почасти і в дорадянський час, правдиво, об'єктивно писати про англо-російських відносинах - по совісті виконувати обов'язок історика? Під тиском "сили" - офіційної політики, і "модного образу думок" - масових забобонів. Та що говорити - і явною цензури!

Чи не тому в російській класичному англоведеніі вивчення відносин нашої країни з Великобританією не входило в число пріоритетних тем. Найбільш відомі вітчизняні англоведи зосереджували увагу на історії соціально-економічних відносин Англії пізнього середньовіччя і нового часу. Так працювали М.М. Ковалевський, П.Г. Виноградов, Д.М. Петрушевський, О.М. Савін, С.І. Архангельський, Е.А. Косминский, Я.А. Левицький, В.Ф. Семенов, Г.А. Чхартішвілі, В.В. Штокмар, В.М. Лаврівський, М.А. Барг, Є.В. Гутнова, Л.П. Рєпіна. У цій же сфері залишили яскраві праці Н.І. Карєєв і Є.В. Тарле - історики, для яких англоведеніе не було основним напрямком роботи.

Про те, який внесок російські вчені внесли у вивчення цих проблем історії Великобританії, можна судити з виданням їхніх праць у самій Англії. І по напису на могилі історика П.Г. Виноградова, померлого в Оксфорді: "Вдячна Англія - ​​чужинцеві".

Чому ж плеяду блискучих російських дослідників так зацікавила давня історія англійського села, місцевого самоврядування, парламенту, реформ та революцій найвіддаленішій від нас країни Європи? Звичайно, у кожного з них були тому свої причини. Але, мені здається, було і спільне. Напевно, хотілося приміряти на Росію той шлях, який пройшло держава, одним з перших стало капіталістичним і проголосив ідеї західної демократії.

Безпосередньо про російсько-британських відносинах роботи вчених (ще не книги, а статті) з'являються в 1907-1917 рр.., Коли загальна обстановка - зближення Росії з Великобританією - стала цьому сприяти. О.М. Савін напередодні першої світової війни опублікував статті "Англійські єпископи в гостях у росіян" [20] і "Російські руйнівники громади і англійські огоражівателі" [21]. А під час війни - статтю "Англороссійское зближення у зв'язку з утворенням Троїстого згоди" [22]. У Товаристві зближення з Англією він виголосив промови "Росія і Англія" [23] і "Англійське громадську думку про війну і мир" [24].

Це англо-російське суспільство очолював Ковалевський, а після його кончини - Виноградів. Напевно, в ті роки і у Косминского зародився інтерес до історії культурних зв'язків Росії і Англії [25].

Після 1917 р. М.М. Богословський, автор багатотомної праці про Петра Великого, продовжував досліджувати на основі унікальних російських і англійських документів тримісячне перебування петровського Великого посольства в Англії в 1698 р. Пізніше російсько-англійські відносини петровського часу вивчав Л.А. Нікіфоров [26]. (А в Англії - Л. Х'юз [27]). Величезний внесок у вивчення англо-російських культурних зв'язків і взаємодії між культурами в XVIII-XIX ст. вніс філолог М.П. Алексєєв [28].

Але скільки-то об'єктивно вивчати історію взаємин, що склалися вже в новітній час, було надзвичайно важко. У радянській офіційної та офіціозної пропаганди в чому тільки Англію ні звинувачували! Під час громадянської війни в Росії вона підтримувала білих і брала участь в інтервенції. На сумно відомих політичних процесах 30-х років багатьох підсудних викривали за нібито доведені їхні зв'язки з британською розвідкою. У політиці Англії бачили навмисну ​​затримку відкриття другого фронту. А початок "холодної війни" відраховується від промови Черчілля у Фултоні 5 березня 1946 р. Перелік цих звинувачень майже нескінченний.

Так що, на жаль, можна зрозуміти, чому такі англоведи, як І.С. Звавіч, Ф.А. Ротштейн, Л.Є. Кертман, А.М. Некрич в книгах і статтях майже не торкалися англо-радянських відносин. Хоча, звичайно, це їх дуже цікавило. (В. М. Лаврівський і А. М. Некрич, пам'ятаю, ще під час перебування мого навчання в аспірантурі Інституту історії АН СРСР в 1953-1956 рр.., Не раз з великою зацікавленістю обговорювали цю тему). Але від висловлювань у пресі намагалися уникати. І не тільки через політико-цензурних рогаток. За радянських часів робота у вітчизняних архівах, у всякому разі з новітньої історії, була закрита. А отримати відрядження для роботи в британських архівах взагалі неможливо. Н.А. Єрофєєв, який присвятив англоведенію все своє довге життя, керівник сектора Великобританії в Інституті загальної історії РАН, так і не зміг цього добитися. Побував у Англії тільки один раз, всього кілька днів, і то лише туристом. Так само склалася доля англоведа А.М. Некрича: всього кілька днів, туристом.

В якості знавця проблем новітньої історії Британії відомий і Д. Маклейн, який, як і К. Філбі, був розвідником, що працював на Радянський Союз. Після завершення цієї роботи він багато років жив у Москві і публікував під псевдонімом С. Мадзоевскій статті в журналах "Міжнародне життя", "Світова економіка і міжнародні відносини", "Новий час". Однак і він, правда, ймовірно, за своїми особливими причин, у пресі мало торкався теми відносин Британії з нашою країною.

Все ж таки в післясталінські час, у 60-ті - на початку 80-х років, після деякого пом'якшення цензурних заборон, з'явився ряд досліджень. Їх автори прагнули уникнути штампів, що в'їлася не тільки в пропаганду, але і в нашу свідомість. Одним це вдавалося більше, іншим - менше.

В.Г. Трухановський опублікував статті про англо-радянських відносинах напередодні і на початку другої світової війни [29], а у співавторстві з Н.К. Капітонової - монографію про радянсько-англійських відносинах у 1945-1978 рр.. [30]. Володимир Григорович спирався не тільки на документи, а й на власний досвід. Він брав участь у роботі радянської делегації на Потсдамській конференції і до середини 1953 працював в МЗС СРСР на британському напрямку. Характеру англо-радянських відносин Трухановський присвятив чимало сторінок і у відомих біографіях Черчілля і Ідена.

Були видані монографії А.Ф. Остальцевой про англо-російській угоді 1907 [31]. А.В. Ігнатьєва про російсько-англійських відносинах напередодні Жовтня [32], дипломата В.І. Попова про дипломатичні зносини СРСР і Англії в 1929-1939 рр.. [33], Г.С. Остапенко про англо-радянському профспілковому співробітництво [34]. Для вивчення відносин Росії і Великобританії в роки першої світової війни багато зробили І.В. Алексєєва та М.М. Карлінер; російсько-англійських громадських зв'язків в кінці XIX - початку XX століть - М.В. Іванова. Над освітленням російських громадських рухів 1860-1880-х років британської печаткою та британськими істориками працювали Т.А. Філіппова та М.Д. Карпачов. Сприйняття англійцями Росії останньої третини XVIII - початку XIX століть вивчав І.В. Карацуба. Про англо-російських відносинах напередодні і під час російсько-турецької війни 1877-1878 рр.. публікував цікаві статті В.М. Виноградов.

Особливе місце в цьому ряду займає книга Н.А. Єрофєєва "Туманний Альбіон. Англія і англійці очима росіян". Хоча в ній ідеться про другу чверті XIX ст., Все ж і аналіз автора і його висновки носять настільки розширювальний характер, що мають пряме відношення і до образу Англії в Росії XX століття *.

* Дивно, що автор не згадує чудові нариси про Англію і англійців - "Коріння дуба" Всеволода Овчинникова, - які були надруковані в 1979 році в журналі "Новий світ" і користувалися надзвичайною популярністю. - VV

Про роботу над цією темою мій вчитель мріяв роками. Але, натерпівшись і в кінці 30-х, коли його виключали з партії, і в кінці 40-х років, коли він потрапив під коток кампанії по боротьбі з "космополітизмом" і "низькопоклонством перед Заходом", Єрофєєв в 1975 р. отримав новий удар: з його книги "Що таке історія" редактори постаралися вилучити майже всі щось свіже, нове, заради чого він писав цю книгу. Їм не сподобався його неупереджений (як вони називали - "об'єктивістський", насправді ж - просто об'єктивний) аналіз немарксистських поглядів.

І все ж він зважився. Вважав, що відкладати не можна: йому було вже майже 70. Працював шість років - при тому, що більша частина матеріалу була зібрана давно. Використовуючи контент-аналіз, мало відомий тоді вітчизняним історикам, вивчив російську періодику за весь досліджуваний період. Аж до "Дамського журналу" і видання, яке називалося "Чутка. Газета мод і новин". А вже вивченим їм мемуарів, щоденників і записок - несть числа.

Звичайно, писав обережно, щоб не нарватися у видавництві на ті ж вівісекції, яким піддалася його попередня книга. У чому були для нього цензурні труднощі на цей раз? Справа в тому, що Єрофєєв, на відміну від багатьох інших авторів, хотів розглянути не тільки державну політику, а й уявлення, що існують у суспільстві. При такому підході ніяк не можна промовчати про невірних поглядах, навіть забобонах свого власного народу, його відомих громадських діячів, відомих письменників, публіцистів, журналістів. А чи всім зараз така критика сподобається? Іноземців критикуй скільки хочеш, викриває їх уявлення про нашу країну. Можеш навіть звинуватити у навмисній фальсифікації, перекрученні історії. Багато хто, ми знаємо, навіть на зубоскальство з приводу "чужих" заробили і популярність і капітал. Але от критикувати "своїх" - тут можуть сказати, що ти - не патріот. Микола Олександрович не раз ділився зі мною цими сумнівами.

У 1980 р. за кордоном вийшла стаття Солженіцина "Чим загрожує Америці погане розуміння Росії" [35]. Прочитавши її, Єрофєєв сказав: - А чому ж Солженіцин не написав, чим загрожує Росії погане розуміння Америки? Для нас, в Росії, знати це, напевно, куди важливіше!

Автобіографічна книга Солженіцина теж викликала його подив. Найбільше така фраза: "Під моїми підошвами все моє життя - земля вітчизни, тільки її біль я чую, тільки про неї пишу". І інша: "Я ніякої закордону не бачив, не знаю, і життєвого часу у мене немає - дізнаватися її" [36]. Що ж, дивувався Єрофєєв, - хіба не потрібно чути біль інших народів? Та й взагалі виходить, що інші народи можна і не знати? Оскільки Микола Олександрович займався історією не тільки Британської імперії, а й Африкою, його різонули та іронічні слова Солженіцина: "страдателі Африки" [37].

Звичайно, міркував Єрофєєв, ці слова Солженіцин, напевно, вимовляв з серцем, коли піддавався гонінням. Але гоніння ж йшли не від закордону, а від своїх, тутешніх. Потрапивши потім, теж з вини тутешніх, в цю саму закордон і користуючись її гостинністю, чому ж і тоді він говорив про неї без співчуття і симпатії? Для себе Єрофєєв зробив висновок: Якщо вже навіть Солженіцин, один із володарів дум, міркує ось так, то чого ж чекати від цензорів?

І він став зондувати межі цензурних заборон статтями в малотиражних збірках "Проблеми британської історії". У 1978 р. опублікував статтю "Промисловий переворот в Англії в дзеркалі російської преси" [38]. Потім - "« Старезний Альбіон »: Англія в російській публіцистиці 30-40-х рр.. XIX ст. "[39]. І, нарешті, "« Країна диваків »(з історії англо-російських контактів)" [40].

І зумів сказати якщо не все, то багато з того, що хотів. На щастя, книга вийшла без особливих купюр. Вийшла, коли йому було 75. Його лебедина пісня. Він вклав в неї свій накопичений десятиліттями досвід розробки методики конкретно-історичного підходу до вивчення етнічних уявлень, образу іншого народу. Перший розділ книги - взагалі не про Англію і не про Росію - "Етнічні уявлення". Вона допомагає кожному, хто береться за вивчення способу чужої країни, чужого народу. "Адже російський образ англійця, - писав він, - це окремий випадок етнічних уявлень. І, отже, вивчаючи процес його виникнення, ми наближаємося до розуміння того, як взагалі формуються етнічні уявлення" [41].

Що ж до конкретної теми книги: образу Англії і англійців в Росії, - то й тут Єрофєєв висловив міркування, які виходять далеко за рамки досліджуваного їм періоду. Ось лише деякі з них:

"Помилковими і перекрученими були уявлення про самих елементарних речах. Так, багатство Англії бачили не в тому, в чому воно дійсно полягало, тобто не в фабриках і заводах, не в могутніх виробничих силах, а в достатку золота і дзвін-кою монети, яких в Англії було якраз мало. Бурхливий розвиток англійського капіталізму сприймали як назрівання кризи, предвещающего близьку катастрофу ".

«Явища, пов'язані зі стрімким розвитком капіталізму: всеохоплююча влада грошей, гонитва за" чистоганом ", розважливість, роз'їдають людські відносини - все це наводило на думку про те, що духовне життя Англії бідна і вступила в смугу застою. На країну в цілому дивилися як на світ "речової цивілізації", глухий до духовним запитам ».

"Відоме вплив на образ англійця надавала і самооцінка російськими свого національного характеру: в образі чужого народу знаходила відображення та шкала цінностей, яка панувала в ті роки в Росії. Приписуючи англійцям такі гріхи, як користь і користолюбство, російські спостерігачі хотіли цим підкреслити безкорисливість і щедрість російського характеру. У даному випадку мова йде, звичайно, не про дійсних рисах російського характеру, а про ту парадигмі, яка панувала в розумах російських людей ". [42].

Книга Н.А. Єрофєєва допомагає шукати відповідь на запитання: чого буде коштувати Росії нерозуміння Англії. До цієї книги доводиться знову і знову повертатися всім, кого хвилюють традиції та тенденції англо-російських відносин.

У цілому багато про що з того, як ставилися до Англії в Росії, можна сказати словами великого Гете: "Ми звикли, що люди знущаються над тим, чого вони не розуміють". Звичайно, ці слова в такій же мірі можна віднести і до англійців, до образу Росії у Великій Британії. Але й там, як і в нас, було в XX столітті чимало гідних досліджень, починаючи з робіт Г. Вільямса, Б. Пейрса і М. Берінга, що жили роками в Росії ще на початку XX століття. Бурхливий сплеск інтересу до Росії припав в Англії на роки першої світової війни, у Лондоні вийшли книги "Росія сьогодні" [43], "Борг Європи перед Росією" [44], "Росія і світ" [45]. Фундаментальний двотомна праця Т. Масарика "Душа Росії" був тоді ж перекладений англійською і виданий у Лондоні в 1919 р. [46].

* * *

З перебудовою в СРСР, з зустрічей М.С. Горбачова з М. Тетчер та її яскравих телевізійних інтерв'ю, з візитів В.В. Путіна до Англії розпочався новий етап у відносинах СРСР-Росії і Великобританії. Підводити підсумки цього періоду ще рано - це лише останні два десятиліття. До того ж і цей період неоднозначний. У ньому можна побачити коливання і в державній політиці і в настроях громадськості.

Все ж основні тенденції російської державної політики останніх півтора десятиліть - це поступове поліпшення зв'язків з Великобританією. Інтерес і повага до британської культурі повністю зберігається. У студентському середовищі слова "Кембридж" і "Оксфорд" володіють привабливою силою. І в цілому для росіян, які їдуть за кордон вчитися або працювати, "напрямком № 1 стала Великобританія" - так у всякому випадку йдеться у впливовому журналі "Новий час" [47] і в "Известиях" [48]. А "російська бізнес-еліта обживає столицю Англії" [49] *.

* Ось тільки декілька прізвищ з "еліти", обживає столицю Англії - Березовський, Явлінський, Абрамович, Закаєв ... - VV

Шляхи для вивчення англо-російських відносин помітно розширилися. Знято настільки суворі цензурні заборони. З'явилися можливості для роботи в архівах Великобританії і більше, ніж раніше - у вітчизняних архівних сховищах. Звичайно, всі ми скаржимося зараз на інше - убогість матеріального забезпечення досліджень, особливо - для роботи за кордоном. Але все ж глибоких досліджень, заснованих нерідко на архівних матеріалах XIX і XX століть, виходить зараз більше, ніж раніше.

Наведу лише кілька прикладів. Л.В. Поздєєва випустила монографію "Лондон-Москва. Британське громадську думку і СРСР. 1939-1945" (М., 2000), а також ряд статей, заснованих на вивченні спадщини І.М. Майського, який багато років був радянським послом у Лондоні. У результаті довгої роботи в англійських архівах В.П. Шестаков опублікував дослідження про життя і діяльність російських вчених в Кембриджі і книгу "Англійська акцент. Англійське мистецтво і національний характер" (М., 2000). О.А. Казніна, також після ретельної роботи в британських і вітчизняних архівах, випустила монографію "Росіяни в Англії: російська еміграція в контексті літературних зв'язків у першій половині XX століття" (М., 1997). О.М. Зашіхін, історик з Архангельська, отримавши грант від Фонду Сороса, Британської ради і Оксфордського університету, зміг, перебуваючи у Великобританії, вивчити висловлювання та оцінки англійських вчених, публіцистів і мандрівників про Росію, видані з 1856 по 1916 р. [50].

Книги про Англію виходять у Санкт-Петербурзі [51], у Воронежі [52], у багатьох містах. У Москві і Калузі з 1996 р. видається міжнародний журнал "RuBriCa (The Russian and British Cathedra)" англійською мовою, присвячений проблемам британської цивілізації, історії, філософії, літератури, російсько-британським історичних зв `язків, взаєморозумінню російської та англійської культур. В одній з останніх книг - "Англія та англійці", виданої в 2004 р., - є і яскраво написаний розділ "Англія і Росія - традиції спілкування" [53].

В Інституті загальної історії РАН незабаром після його створення в 1968 р. був створений сектор історії Великобританії. Видавався щорічник "Проблеми британської історії", було проведено кілька зустрічей з ученими Великобританії. Але сектор перестав існувати, щорічник - теж, зустрічі - як-то завмерли. Ведучого англоведа, Н.А. Єрофєєва, відправили на пенсію - як багатьом здавалося, передчасно.

У 1992 р. з ініціативи Інституту загальної історії РАН, завдяки зусиллям В.Г. Труханівська, директора інституту А.О. Чубар'яна і енергійно їм допомагали Є.Ю. Полякової, Л.Ф. Туполєва, Г.С. Остапенко та інших англоведов було зроблено новий крок до пожвавлення англоведенія: створена Асоціація британських досліджень. Її президентом аж до своєї кончини (2000 р.) став В.Г. Трухановський. Не можна сказати, що діяльність Асоціації відразу ж розгорнулася дуже широко. Але все ж у 1997-2002 рр.. були видані три збірки статей "Британія і Росія" зі статтями російських і англійських істориків. Четвертий збірник, присвячений російсько-британських відносин в XIX і XX ст. і вже підготовлений до друку, включає не лише статті вітчизняних і британських авторів, а й спогади Р. Лайна, який був послом Великобританії в Москві аж до серпня 2004 р., і щоденник іншого посла, Р. Брейтвейт, що відноситься до пам'ятного московським серпень 1991 р. - щоденник дає уявлення, як ті події бачилися з англійського посольства.

Протягом XIX і XX століть в нашій країні змінилися покоління, один суспільний лад приходив на зміну іншому. Але у ставленні до Великобританії майже незмінно поєднувалися два образи: любов до її культури і критика (то зовсім різка, то кілька помірний) її державної політики і навіть способу життя її мешканців. І англофілію (навіть, може бути - англоманом) поєднувалася з англофобіей, змінювалися лише пропорції. Так, дволиким Янусом і бачилася ця країна.

В аналізі англо-російських відносин нерідко, а то й часто, більше йшлося про взаємні суперечності, взаємне невдоволення і претензії. Чи не це позначилося тому опитуванні нашої громадськості, які я навів на початку статті. Звідки в 1995-2002 рр.. таке зростання "в основному негативних почуттів" по відношенню до Англії, не кажучи вже про багатьох інших країнах? Ксенофобія? Ізоляціонізм? Антизахідництво?

Звичайно, вивчення громадської думки вимагає складного багатогранного аналізу, а він поки ще не проведено. І все ж, повторюю, над цим тривожним фактом треба задуматися. Тим більше, що ставлення до Великобританії - частина великої проблеми, яка стає для Росії все більш гострою. У 1989 р. в ході загальнонаціональних досліджень, проведених ВЦИОМ, на питання: "Як ви думаєте, чи є сьогодні у нашої країни вороги?" - Тільки 13% назвали якісь держави, персонажі чи сили. А через десять років, у 1999 - 2000 рр.., 65-70% опитаних відповіли: "Так, у Росії є вороги" [54].

Повинно бути, настав час, щоб в колишніх тенденції та традиції яскравіше висвітлити і те, що нас зближувало. Те добре, добре, що ми отримували один від одного. Наведу приклад, який важливий і для історії моєї сім'ї. У 1921 р., коли Поволжі вимирало від голоду, англійські квакери організували велику продовольчу допомогу. Центром їх діяльності було місто Бузулук, під Самарою - його вони називали "містом смерті". Там загинули обидва мої діди, і якщо частина родини все-таки вижила, в тому чимала заслуга англійських квакерів. Про те, як вони організували свою допомогу, збереглося безліч документів у їх архіві в Лондоні. Я їх бачив і впевнений, що їх треба опублікувати в Росії.

Про те, що отримала Британія від Росії, думаю, скажуть англійці. Нам, в Росії, краще видно наша, російська сторона, і ми більше уваги приділяємо їй, сподіваючись, що наші британські колеги візьмуть на себе основний тягар аналізу своєї, британської.

Відрадно, що у британських колег є дослідження, які допомагають англійцям зрозуміти Росію. Це, наприклад, прекрасна книга Е. Кроса "Російська тема в англійській літературі. З XVI ст. До 1980 р." І ті томи з історії англо-радянських відносин, з додатком безлічі документів з 1919 р. по 1950 р., які були видані в Лондоні в 1940-1950-х роках (перший - з передмовою Ллойд Джорджа) [56]. Зрозуміло, книги І. Берліна [57], та й багато інших.

Відрадно й те, що праці британських вчених виходять і в російських перекладах - частіше, ніж раніше [58].

Зараз, коли наша планета стала такою осяжній, - і тісному, як велика комунальна квартира, - взаєморозуміння країн і народів важливо, як ніколи. Але воно неможливе без висвітлення різних точок зору - не тільки своєю. Саме так ми й намагаємося вивчати англо-російські відносини. Необхідно розібратися в тому, що ми в стані зрозуміти. І чіткіше уявити, чого ж саме ми поки ще не дуже розуміємо. Хочемо бачити Британію неупереджено, відкритими очима, постійно прислухатися до думок англійських колег.

Сьогоднішня російська дійсність дає вітчизняним англоведам більше можливостей, ніж раніше, побачити справжній образ Великобританії - уникнути перекосів у той чи інший бік. І показати англійцям історію їх відносин з нашою країною так, щоб у них залишилося якомога менше підстав повторювати слова Черчілля: "Росія - це загадка, оповита таємницею, і все це разом - всередині чогось незбагненного" [59].

Не буду кінчати таким невеселим висловлюванням. Наведу два інших. Вони виражають головну ідею цієї статті. Слова М.Ю. Лермонтова з "Бели": "Ми майже завжди вибачаємо те, що розуміємо". І зовсім вже давнє - мудрого Спінози: "Розуміння - початок згоди".

Список літератури

1. Известия, 8.Х.2002.

2. Див: Сакулін П.М. З історії російського ідеалізму. Князь В.Ф. Одоєвський - письменник-мислитель, т. 1. М., 1913, с. 580-582.

3. Погодін М.П. Рік у чужих краях, 1839. Подорожні нотатки. М., 1844, с. 190.

4. Шевирьов С.П. Погляд російської на освіту Європи. - Москвитянин, 1844, кн. 1, с. 230-231.

5. Вітчизняні записки, 1839, кн. 1, с. 87.

6. Longer W. European Alliances and Alignments, 1871-1890. New York, 1939, p. 135. Слово "Джинг" придумали, щоб не згадувати Бога всує. Переклад автора. - Прим. ред.

7. Златковский М.Л. Джон Буль кінця століття. Політична трагікомедія на п'яти картинах. СПб., 1899, с. 3.

8. Військово-статистичний огляд Британської монархії. Склав Генерального штабу полковник барон А.Є. Тізенгаузен. СПб., 1894, с. III.

9. Грула М. Суперництво Росії й Англії в Середній Азії. СПб., 1909, с. VIII, X; його ж. Записки генерала-єврея. Orange (Conn.), 1987.

10. Державний архів Російської Федерації, Щоденник Миколи II, ф. 601, оп. 1, д. 240. 22 лютого -30 листопада 1899. Детальніше див: Микола Романов про англо-бурської війни. - Червоний архів. Історичний журнал, 1934, № 63; Davidson A., Filatova I. The Russians and the Anglo-Boer War 1899-1902. Cape Town, Pretoria and Johannesburg, p. 208-211.

11. Збірник матеріалів з англо-бурської війни в Південній Африці 1899-1902 рр.., Вип. 1-21. СПб., 1900-1905.

12. Дионео. Нариси сучасної Англії. СПб., 1903; його ж. Англійські силуети. СПб., 1905; його ж. На теми про свободу. СПб., 1908; його ж. Змінюється Англія, 3-е вид. СПб., 1915.

13. Papers on Inter-Racial Problems Communicated to the First Universal Races Congress, Held at the University of London, July 26-29, 1911. Edited for the Congress Executive by G. Spiller, Hon. Organiser of the Congress. London, 1911, p. VII.

14. Чуковський К. Напередодні перемоги. Пг., [Б.г.]; його ж. Заговорили молчавшие. Англійці і війна. Пг., 1918.

15. The Soul of Russia. Ed. by W. Stephens. London, 1916.

16. Kareev N. How Far Russia Knows England. - Ibid., P. 97-99.

17. Мала радянська енциклопедія, т. 2. М., 1931, с. 63-64.

18. Там же, с. 782.

19. Пушкін А.С. З листа А.Х. Бенкендорфу (чернетка). - Повна. зібр. соч., т. 10. Л., 1979, с. 510.

20. Русские ведомости, 1910, № 223.

21. Московський тижневик, 1909, січень.

22. Росія та її союзники в боротьбі за цивілізацію, т. 1-2. Пг., 1915.

23. Росія і Англія. Пг., 1915.

24. Проблеми Великої Росії, 1916, № 1.

25. Академік Є.А. Косминский про культурні зв'язки Росії й Англії в XVII-XIX ст. - Історичний архів, 1994, № 6.

26. Нікіфоров Л.А. Російсько-англійські відносини за Петра I. М., 1950.

27. Hughes L. Peter the Great. A Biography. New Haven and London, 2002.

28. Алексєєв М.П. Російсько-англійські літературні зв'язки (XVIII століття - перша половина XIX століття). - Літературна спадщина, т. 91. М., 1982; його ж. Порівняльне літературознавство. Л., 1983.

29. Трухановський В.Г. Англо-радянські відносини напередодні Великої Жовтневої революції. - Питання історії, 1963, № 12; його ж. Англо-радянські відносини на початку другої світової війни (3 вересня 1939 - 9 квітня 1940 р.). - Міжнародні відносини. Політика. Дипломатія. XVI-XX ст. СБ статей до 80-річчя І.М. Майського. М., 1964.

30. Трухановський В.Г., Капітонова Н.К. Радянсько-англійські відносини, 1945-1978 рр.. М., 1979.

31. Остальцева А.Ф. Англо-російська угода 1907 року. Саратов, 1977.

32. Ігнатьєв О.В. Російсько-англійські відносини напередодні Жовтневої революції. М., 1966.

33. Попов В.І. Дипломатичні відносини між СРСР і Англією (1929-1939). М., 1965.

34. Остапенко Г.С. Англо-радянський профспілкове співробітництво в роки Другої світової війни. - Проблеми британської історії. М., 1980. Перевидана за назвою "Діяльність Англо-радянського профспілкового комітету в роки Другої світової війни" (М., 1985).

35. Солженіцин А. Чим загрожує Америці погане розуміння Росії. - Російське відродження, 1980, № 10.

36. Солженіцин А. Буцалося теля з дубом. Нариси літературного життя. Paris, 1975, с. 497.

37 Там же, с. 134.

38. Проблеми британської історії, 1978. М., 1978.

39. Проблеми британської історії, 1980. М., 1980.

40. Проблеми британської історії, 1982. М. 1982.

41. Єрофєєв Н.А. Туманний Альбіон. Англія і англійці очима росіян. 1825-1850 рр.. М., 1982, с. 306.

42. Там же, с. 304, 305, 308.

43. FraserJ.F. Russia of to-day. London, 1915.

44. Sarolea Ch. Europa's Debt to Russia. London, 1916.

45. Graham S. Russia and the World. London, 1917.

46. Masaryk Th.G. The Spirit of Russia. Studies in History, Literature and Philosophy, v. 1-11. London - New York, 1919.

47. Новий час, 2003, № 17, с. 34.

48. Берлін Є. Росіяни "кучкуються" у кращих університетах Великобританії. - Известия, 25.1Х.2004.

49. Давидов Б. Лондоноград. - Московські новини, 2005, № 20, с. 13.

50. Зашіхін О.М. "Дивлячись з Лондона". Росія в суспільній думці Британії. Друга половина XIX-початок XX ст. Нариси. Архангельськ, 1994.

51. Бурова І.І. Дві тисячі років історії Англії. СПб., 2001.

52. Стернин І. А., Ларіна Т.В., Стерніна М.А. Нарис англійської комунікативної поведінки. Воронеж, 2003.

53. Павловська О.В. Англія і англійці. М., 2004.

54. Образ ворога. Збірник. М., 2005.

55. Cross A. The Russian Theme in English Literature. From the Sixteenth Century to 1980. Oxford, 1985.

56. WP and Zelda K. Coates. A History ofAnglo-Soviet Relations, v. 1-11. London, 1943-1958.

57. Перш за все: Berlin 1. Russian Thinkers. London, 1978.

58. Наприклад: Крос Е.Г. У темзскіх берегів. Росіяни в Британії у XVIII столітті. СПб, 1996; Хьюїт К. Зрозуміти Британію. М., 1992; Брейтвейт Р. За Москвою-рікою. Перекинувся світ. М., 2004.

59. Edmonds R. The Big Three. London, 1991, p. 10.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://vivovoco.nns.ru