Облога Севастополя у спогадах очевидців

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Дніпропетровський історико-географічний ліцей № 13

Дніпропетровськ, 2005 р.

«Справжнє мужність і відвага людей виявляється лише в стінах обложеного міста!»

Джахан III

Це висловлювання дійшло до нас із середньовіччя, але і зараз воно не втратило актуальності, адже облога міста - не є пережитком середньовічної військової тактики. Хоча вже давно ніхто не зводить навколо міст величезних стін, і, здається, немає нічого складного в тому щоб просто увійти на вулиці зі зброєю, але справжнім бар'єром для завойовників стає героїзм оборонців і мешканців цього міста!

Одним з істинних проявів героїзму в період Великої Вітчизняної війни стала оборона Севастополя, яка тривала з 30 жовтня 1941 до 4 липня 1942. За цей героїчний факт своєї історії Севастополь був удостоєний звання міста-героя і був нагороджений орденом Леніна і медаллю «Золота Зірка»

УКАЗ

Президії Верховної Ради СРСР про вручення місту-герою Севастополю ордена Леніна і медалі «Золота Зірка»

За видатні заслуги перед Батьківщиною, мужність і героїзм, виявлені трудящими міста Севастополя в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, і на відзначення 20-річчя перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.. вручити місту-герою Севастополю орден Леніна і медаль «Золота Зірка».

Голова Президії Верховної Ради СРСР

А. Мікоян.

Секретар Президії Верховної Ради СРСР

М. Георгадзе.

Москва, Кремль. 8 травня 1965.

Першою, і найважливішою ланкою оборони завжди вважалися військові. Ось спогади маршала СРСР Н.І. Крилова про першій атаці німецько-фашистськими загарбниками Севастополя.

КРИЛОВ Микола Іванович (1903-72), Маршал Радянського Союзу (1962), двічі Герой Радянського Союзу (1945). У Велику Вітчизняну війну начальник штабу і командувач поруч армій. З 1947 командувач військами ряду ВО. З 1963 головнокомандувач Ракетними військами стратегічного призначення - заступник міністра оборони СРСР.

Здається, зовсім невеликий Крим! Трикутник Сімферополь - Алушта - Севастополь, що вміщає всю південну частину півострова, можна об'їхати на машині за кілька годин. Але оманливі короткі кримські відстані, якщо треба перетинати цей трикутник через гірські хребти та їх відроги. А тим більше - якщо доводиться прокладати собі шлях з боєм.

Противник виявив більше мобільності, ніж ми від нього чекали, коли в ніч на 2 листопада намічали в Шумхае маршрут руху головних сил армії на Севастополь по долині Качі, через Бія-Сала, Шури (тепер Верхоріччя, Кудрін). Як стало потім відомо, Манштейн, кинувши свій 54-й корпус прямо на Севастополь, поставив частинам 30-го корпусу завдання не випустити з гір Приморську армію. Швидко реагуючи на маневр наших військ, німці зуміли зайняти Шури раніше, ніж туди підійшли приморці.

Спроба чапаєвців і 95-ї дивізії збити ворожий заслін вдень 3 листопада закінчилася тим, що на південь від захопленого противником селища прорвався лише один стрілецький полк - 31-й Пугачовська.

Спішно підтягнувши з Бахчисарая підкріплення, німці заткнули пробиту пугачовцями пролом, і іншим нашим частинам пройти тут вже не вдалося. Зайняв противник і селище Мангуш (Партизанське). Приморці опинилися в напівоточенні, під загрозою ворожих атак з трьох напрямків.

Таке було положення до вечора 3-го, коли з Балаклави, куди ми щойно прибули, командарм зв'язався по радіо з «Василем» і «Трохимом» (кодові псевдоніми генералів В. Ф. Воробйова та Т. К. Коломійця). Положення це вимагало від військ самих рішучих дій, до того ж без жодного зволікання.

Враховуючи особисті якості командирів, командарм наказав очолити подальший марш комдиву Чапаєвської генерал-майору Коломійцю, вказавши найкоротший маршрут на Керменчик, Ай-Тодор, Шулі. Допускалося, звичайно, що обстановка може змусити відхилитися від цього маршруту. До ранку надійшли донесення про нічному бою біля селища Улу-Сала (Зелене). Там приморці завдали з ходу удар які стали на їхньому шляху частинам 72-ї німецької піхотної дивізії. Були захоплені 18 гармат та інші трофеї. А головне - забезпечена можливість продовжувати рух до Севастополя. Задум ворога - блокувати і знищити наші війська в горах - зривався.

Але наші тривоги на цьому не скінчилися. І пройти частину, що залишилася шляху найкоротшим або хоча б відносно коротким маршрутом основний колоні (95-а дивізія, два стрілецькі та артилерійські полки Чапаєвської і деякі підрозділи 172-й) знову не вдалося.

Після того як ця колона минула Біюк-Узенбаш (Щасливе), звідки вже зовсім близько до виходу в рівнинну частину долини Бельбеку, противник ще раз перегородив їй шлях у районі Гавро (Відрадне), встигнувши заволодіти пануючими над гірським проходом висотами. Однак наші війська пробилися і тут, добре використавши гаубиці та міномети і завдавши ворогові значних втрат.

5 листопада, у селищ Гавро і Коккози (Соколине), колона з боєм вийшла на шосейну дорогу, що веде через Аі-Петрі на Південний берег Криму.

Ще недавно здавалося, що дорога ця військам не знадобиться, вони її тільки перетнуть. До севастопольських рубежів залишалося по прямій менше двадцяти кілометрів ... Але район Ай-Тодора (гориста) був уже в руках противника, і успішний прорив через нього представлявся сумнівним. Тим більше, що в артилеристів підходили до кінця боєприпаси.

А перехопити Айпетрінський дорогу ворог вже не міг. У сформованій обстановці цей кружним шлях став єдиним надійним.

«Відходити швидше на Алупку», - радирував командарм генералу Коломійцю. Назустріч колоні з Ялти висилалися пальне для машин, продовольство, фураж. Прикордонники, які ще несли дозорну службу на Аі-Петрі, і партизани, що вже почали зосереджуватися в горах, допомогли організувати прикриття маршу.

Терміни виходу до Севастополя основних сил армії, весь час відсовуються виникали перед військами новими і новими перешкодами (багаторазові вимушені обходи збільшили весь їхній шлях у кінцевому рахунку майже до 250 кілометрів), 6 листопада нарешті стали досить ясними.

- Максимум післязавтра всі повинні бути тут, - з полегшенням говорив Іван Юхимович Петров, вдивляючись в останні мої позначки на карті.

Тривалий відрив польового управління від наших дивізій всі ми переживали важко.

Як не чекали війська під Севастополем, частинам, що спустився в ніч на 7-е з Аі-Петрі, був дозволений короткий відпочинок в Лівадії. Цього вимагало стан людей, виснажених тижнем труднейшего гірського маршу.

Щоб дати хоча б деяке уявлення про те, чого варто було протягнути через гори артилерію та іншу техніку, я звертаюся тут - оскільки сам в цьому марші не брав участь - до спогадів, переданим мені начартом 95-ї дивізії полковником Д. І. Піскуновим.

«Пригоди почалися, - розповідає Дмитро Іванович, - на переході між річками Альма та Бод-рак. Вузька гірська дорога, що пролягає серед густих заростей дубняка, мала круті підйоми і спуски, була розмита дощами. Щоб пропустити по ній артилерію, автомашини, вози, доводилося засипати вимоїни, вирубувати дубняк. Машини і знаряддя долали підйоми тільки за допомогою штовхали їх людей. У тракторів багато разів злітали гусениці. Ще важче давався спуск техніки на спуск - на лямках, на канатах ... »

Це було ще самий початок шляху, війська тільки-тільки втягнулися в гори. У міру поглиблення в них труднощі зростали. Однак накопичувався і досвід пересування по горах, якого наші частини насамперед зовсім не мали. Ось як описує далі Д. І. Піскунов спуск з висоти 655,0 вже після зіткнення із супротивником в долині Качі:

«Піхотинці йшли під гору зигзагами на широкому фронті, збираючись на нижній терасі у відділення і взводи і негайно ховаючись в заростях. А полкові та протитанкові гармати спускали таким способом: між спицями коліс просовував кол так, щоб серединою він упирався в лобову частину станини, до проушине станини прив'язувався кінець каната, обмотаного навколо товстого дерева, і знаряддя спокійно линула вниз на загальмованих колесах. Потім, спускаючи гармати та гаубиці дивізійної артилерії, спробували для економії часу відмовитися від гальмування коліс і притримувати гармати канатом тільки до середини схилу, а далі вони котилися вільно, гальмом лише сошниками. Одне або дві гармати перекинулися, але всі були спущені без ушкоджень ».

Єдине, що довелося залишити в горах, - це кілька легкових автомашин, які, звичайно, не слід було з собою брати. Всю іншу техніку люди самовіддано провели, пронесли через гірські кручі, хоча в ряді випадків шлях, позначений на карті як дорога, на перевірку виявлявся ледь второваною стежкою.

Адже за ці дороги і стежки, за те, щоб мати можливість ними скористатися, треба було ще вести бої!

Марні спроби замкнути армію в горах обійшлися ворогові недешево. Я не наводжу фігурували в тодішніх зведеннях дані про втрати, які приморці завдавали ворогу, збиваючи його заслони: ті цифри могли бути і недостатньо точними. Згадаю лише, що в бою за вихід до Коккоз наші передові підрозділи знищили, зокрема, штаб 301-го піхотного полку 72-ї німецької дивізії, причому серед убитих був виявлений і його командир. Сама присутність наших військ в гірському районі на південь від Бахчисараю відволікало і сковувало значну частину армії Манштейна - майже половину її бойового складу. Тим самим послаблювався її перший натиск на Севастополь.

Севастопольський гарнізон і Приморська армія, що йшла захищати місто, з'єдналися пізніше, ніж ми розраховували. Але дії приморців в горах, що завершилися виходом наших дивізій на Південний берег Криму, не дозволили німцям зібрати в кулак і одночасно зосередити проти Севастополя їх ударні сили. Ні та ворожа угруповання, яка повинна була оволодіти містом з ходу, ні та, якої ставилося завдання не підпустити до нього наші дивізії, успіху не досягли. Таким чином, приморці, пробиваючись до Севастополя, вже суттєво впливали на почалася боротьбу за місто.

Відпочинок військ в Лівадії довелося обмежити кількома годинами. Близько полудня 7 листопада вони були підняті по тривозі, щоб продовжувати марш.

До цього часу два полки нашої 421-ї дивізії, які три доби разом з прикордонниками стримували противника біля Алушти і понесли там важкі втрати, зайняли оборону вже під самою Ялтою, а німці були в Гурзуфі.

Тривожним стало і становище в Байдарській долині, куди гітлерівці почали проникати невеликими групами з півночі, погрожуючи Ялтинському шосе. Його прикривала тут нечисленна кіннота - тільки що прибулі залишки 40-й і 42-ї кавдивізії. Словом, треба було форсувати рух військ, поки шосе в наших руках, поки на нього не вирвалися фашистські танки.

Через гори перевалили з півночі хмари, йшов дощ, і ворожа авіація з'являлася над дорогою лише зрідка, коли ненадовго світлішало. У другій половині дня 8 листопада всі частини 95-й і 25-ї Чапаєвської дивізій минули Байдарські ворота. Полиці 172-ї дивізії, випередили основну колону ще в горах, пройшли цей рубіж раніше. Вранці 9-го, пропустивши останні обози, досягли Байдар підрозділи, що прикривали марш.

У цей день на позиціях під Севастополем стало трохи спокійніше. Противник, як видно зрозумівши, що оволодіти містом не так-то просто, накопичував сили. Атаки, що тривали на окремих ділянках, успішно відбивалися. І якщо дві доби тому частини, які виходили з гір, відразу ж виводилися на передову, то тепер ми змогли дати дивізії генерала Воробйова відпочинок - звичайно, недовгий - у казармах зенітного училища, відправити людей у ​​лазню.

З нетерпінням очікуючи підходу військ, в штабі армії турбувалися, звичайно, не тільки про те, коли вони прийдуть, але і про те, в якому прийдуть складі.

Тривожитися було про що. Особливо після того, як слідом за розвідбатом чапаєвців до Севастополя добрався - ще 4 листопада - перший стрілецький полк-514-ї дивізії з Ласкіна. Його командир підполковник І. Ф. Устинов, з'явившись до нас на КП, зніяковіло доповів, що з ним прибуло 60 червоноармійців, 13 молодших командирів, а всього, вважаючи штаб і санчастину, 103 людини ... Ніяковів він не тому, що відчував себе в чомусь винуватим, просто йому було ніяково називати все це полком. Тим не менш вирішено було вважати, що 514-й стрілецький продовжує існувати, і через день він, трохи поповнений, зайняв оборону біля селища Камари.

На щастя, стан інших прибулих частин і з'єднань виявилося більш втішним. У дивізії Воробйова налічувалося до чотирьох тисяч бійців і командирів, майже стільки ж - у Чапаєвської. Всі частини потребували грунтовному доукомплектуванні, але навіть у найбільш поріділих збереглися в значній мірі командні кадри, працездатні штаби. Артилерійські полки, що брали участь в гірському марші, зберегли, як не важко це було, свою бойову техніку.

Отже, СМІТТЯ мав тепер чотири сектори. Комендантом кожного був командир однієї з дивізій Приморської армії. Штадіви ставали одночасно штабами секторів.

Перший - правофланговий - сектор, що обороняв Балаклавське напрямок, як уже говорилося, очолив П. Г. Новіков. Ми продовжували числити Петра Георгійовича полковником, не знаючи, що ще 12 жовтня йому присвоєно звання генерал-майора. Цей сектор мав самий вузький із всіх фронт - всього 6 кілометрів, але і військ - поки один стрілецький полк, притому ще тільки формується. Відновлення дивізії Новикова було справою майбутнього. Правда, цей напрямок прикривали ще кіннотники Кудюрова, розгорнуті в якості рухомого заслону на підступах до передового рубежу, в районі селища Варнутка. Поки в наших руках залишалися Байдари, та й шосе за ними, перший сектор перебував як би в тилу і в боях не брав участі. Але зараз ситуація тут повинно було різко змінитися.

Комендантом другого сектора, 10-кілометровий фронт якого перетинав долину річки Чорна і Ялтинське шосе, став полковник І. А. Ласкін. Тут, спираючись на зміцнення Чоргуньского опорного пункту, зайняли оборону його 172-а дивізія в складі двох полків, поповнена флотськими формуваннями, та 31-й полк Мухомедьярова, тимчасово відокремлений від Чапаєвської дивізії.

Далі вліво йшло бойове мекензійское напрямок - третій сектор з генерал-майором Т. К. Коломійцем на чолі. Тут на 12-кілометровому фронті оборонялися два полки чапаєвців, бригада Є. І. Жидилова і 3-й морський полк підполковника С. Р. Гусарова.

Лівий фланг оборони ставився до четвертого сектору. Його фронт проходив широкої 18-кілометрової дугою від примітної висоти 209,9, на південь від зайнятого вже противником Дуванкоя, до берега моря. Приморський ділянка цієї дуги з Аранчійскім опорним пунктом у гирлі Качи був самим далеким від міста (близько 20 кілометрів) і поки досить спокійним. Комендантом четвертого сектора став генерал-майор В. Ф. Воробйов, сили сектора складалися з 95-ї стрілецької дивізії і 8-ї бригади морської піхоти.

Одночасно з розміщенням військ по секторах відбувалося доукомплектування наших дивізій. У них влилися всі окремі батальйони, сформовані в Навчальному загоні флоту, берегової оборони і тилових службах головної бази, підрозділи севастопольських ополченців, винищувальні загони. Перевели до ладу також значну частину особового складу армійських тилів, скоротили до межі полк зв'язку, взяли на облік кожен комендантський взвод.

Поповнена дивізіям було далеко до штатного складу, багато полиці залишалися двухбатальоннимі. Але все-таки кожен сектор мав і невеликий резерв. Скромний резерв командарма становили залишки 1330-го стрілецького (Осиповського) полку, батальйон школи зв'язку та бронепоїзд «Железняков».

Чим ми були відносно багаті, так це артилерією. У всякому разі в порівнянні з Одесою. Як-не-як армія мала у своєму розпорядженні вісьмома артполку, що зберегли в середньому до 70 відсотків штатної матеріальної частини. Всього - близько двохсот гармат і гаубиць. До цього додалися потужні берегові батареї, знаряддя дотів, двісті з гаком мінометів. Нарешті, можна було розраховувати і на артилерію кораблів.

Начарт армії полковник М. К. Рижі і його начштабу майор М. А. Васильєв ретельно продумали, як розподілити наявні вогневі засоби по фронту оборони. Передбачався і широкий маневр вогнем. Завдання ставилося така: мати можливість у разі потреби зосередити на будь-якій ділянці фронту вогонь, принаймні, половини всіх, хто знаходиться на плацдармі батарей. Це могла забезпечити лише централізована система управління всіма видами артилерії в масштабі оборонного району. Вона існувала у нас в Одесі, і цей досвід відразу ж був застосований у Севастополі.

Артилерія була не тільки головною, але єдиною ударною силою, здатною в будь-який момент підтримати нашу піхоту. Танки існували швидше символічно: на 10 листопада армія мала дев'ять вивезених з Одеси старих Т-26, відновлених після важких ушкоджень, і ще один танк, який прибув з 172-ю дивізією, - все, що залишилося від приданого їй танкового полку, героїчно боровся у Перекопу.

Що стосується авіації, то тримати під Севастополем скільки-небудь значні повітряні сили було ніде. Найближчі добре обладнані аеродроми, де могли базуватися будь-які літаки, були втрачені. Залишалися дві посадкові майданчики - на мисі Херсонес і Куликовому полі, що призначалися раніше в основному для літаків зв'язку. На них насилу розмістилися 40 винищувачів і 10 штурмовиків зі складу ВПС флоту. Ще 30 легких човнових літаків МБР-2 (морські ближні розвідники) базувалися в Північній бухті. Бомбардувальники могли допомагати севастопольцям лише вильотами з Великої землі.

Увечері 9 листопада коменданти секторів доповідали про вступ у командування підлеглими їм частинами і про перші організаційні заходи щодо виконання наказу: батареї, знаряддя дотів, двісті з гаком мінометів. Нарешті, можна було розраховувати і на артилерію кораблів.

Начарт армії полковник М. К. Рижі і його начштабу майор М. А. Васильєв ретельно продумали, як розподілити наявні вогневі засоби по фронту оборони. Передбачався і широкий маневр вогнем. Завдання ставилося така: мати можливість у разі потреби зосередити на будь-якій ділянці фронту вогонь, принаймні, половини всіх, хто знаходиться на плацдармі батарей. Це могла забезпечити лише централізована система управління всіма видами артилерії в масштабі оборонного району. Вона існувала у нас в Одесі, і цей досвід відразу ж був застосований у Севастополі.

Артилерія була не тільки головною, але єдиною ударною силою, здатною в будь-який момент підтримати нашу піхоту. Танки існували швидше символічно: на 10 листопада армія мала дев'ять вивезених з Одеси старих Т-26, відновлених після важких ушкоджень, і ще один танк, який прибув з 172-ю дивізією, - все, що залишилося від приданого їй танкового полку, героїчно боровся у Перекопу.

Що стосується авіації, то тримати під Севастополем скільки-небудь значні повітряні сили було ніде. Найближчі добре обладнані аеродроми, де могли базуватися будь-які літаки, були втрачені. Залишалися дві посадкові майданчики - на мисі Херсонес і Куликовому полі, що призначалися раніше в основному для літаків зв'язку. На них насилу розмістилися 40 винищувачів і 10 штурмовиків зі складу ВПС флоту. Ще 30 легких човнових літаків МБР-2 (морські ближні розвідники) базувалися в Північній бухті. Бомбардувальники могли допомагати севастопольцям лише вильотами з Великої землі.

Увечері 9 листопада коменданти секторів доповідали про вступ у командування підлеглими їм частинами і про перші організаційні заходи щодо виконання наказу.

М. І. КРИЛОВ, двічі Герой Радянського Союзу, Маршал Радянського Союзу, колишній начальник штабу Приморської армії

Як відомо гітлерівці за час облоги міста багато разів намагалися захопити його і ось розповідь Жовтневого Ф.С. про одну з атак 17.12.1941г.

ЖОВТНЕВИЙ (Іванов) Пилип Сергійович (1899-1969), адмірал (1944), Герой Радянського Союзу (1958). Командувач Чорноморським флотом (1939-1943 і 1944-48), один з керівників оборони Одеси і Севастополя. У 1943-44 командував Амурської військової флотилії. У 1948-53 1-й заступник головнокомандувача ВМС.

Друге велике наступ фашистів на Севастополь, розпочату 17 грудня 1941 року, для нас виявилося раптовим. Мій заступник у Севастополі контр-адмірал Г. В. Жуков і член Військової ради контр-адмірал М. М. Кулаков 19 грудня дали телеграму І. В. Сталіну, в якій доповіли, що Севастополь знаходиться під загрозою падіння, потрібна негайна допомога. Противник зайняв станцію Мекензієві Гори і знаходився на підступах до Північної бухти.

Рішення Ставки за даним доповіді негайно надійшло до Новоросійська. У цьому рішенні мені пропонувалося негайно відбути до Севастополя і очолити оборону. Для посилення сухопутних сил СМІТТЯ Військовій раді Закавказького фронту наказувалося: 79-у бригаду морської піхоти направити до Севастополя, передати нам 345-ту стрілецьку дивізію, подати для СМІТТЯ 10 маршових рот, зброю та патрони.

Було віддано наказ негайно готувати до походу кораблі, що опинилися в той час у Новоросійську, які могли взяти участь у. цієї відповідальної операції по прориву до Севастополя.

20 грудня в 15 годин 45 хвилин надійшов доповідь начальника похідного штабу, що навантаження 79-ї бригади закінчена, загін кораблів у складі п'яти вимпелів: крейсерів «Червоний Кавказ», «Червоний Крим», лідера «Харків» і есмінців «Бадьорий» і « Незаможник », до походу готовий. О 16.00 загін під прапором командувача вийшов з Новоросійська, взявши курс на Севастополь.

За планом ми повинні були увірватися на Північний рейд Севастополя до світанку 21 грудня 1941 року. В іншому випадку німецьке командування зробило б всі заходи, щоб не допустити кораблі до гавані, втопити їх на підході до бази. Противник мав для цього всі можливості. Гітлерівці повністю панували в повітрі, мали у своєму розпорядженні потужною артилерією, встановленої в районах Мамашай, Бельбек, Мекензієві гори, звідки майже в упор могли бити по нашому основному фарватеру, яким повинні були слідувати кораблі.

І тут звалилося нещастя на нашу голову, а може, навпаки, щастя? Підійшовши вранці 21 грудня до мінних полях головної бази, ми опинилися в густому тумані. Він не давав нам можливості знайти підхідних точку, щоб увійти у фарватер. Виникла явна небезпека опинитися на своєму мінному полі. Що робити?

Розрахунки показували, що туман нас затримає і потай нам не пробитися до Севастополя. Або прориватися днем, чи йти до турецьких берегів проговорився там добу, а 22 грудня вранці знову прориватися в головну базу! Але хіба мало що може статися за цю добу в долі Севастополя! А раптом ворог зуміє вийти до Північної бухти? Тоді він захопить всю Північну сторону. Якщо так, то ми, безумовно, не зможемо увійти на Північний рейд. Кораблі потраплять під вогонь прямої наводки могутньої артилерії противника.

Яке ж прийняти рішення? Обстановка складна. Треба йти на ризик. Ризик, заснований на точному розрахунку, що ворог не повірить, що загін кораблів, та ще з військами і вантажами, раптом з'явиться вдень, відкрито в Севастополі.

Прорвавшись до бази, ми будемо прикриті зенітним вогнем ППО СМІТТЯ, вогнем нашої могутньої артилерії берегової оборони, винищувальною авіацією, хоча і невеликий, але героїчною. Нарешті, димзавеси, своя корабельна артилерія. І головне, ми зможемо відразу ж, з ходу кинути в контратаку морських піхотинців 79-ї бригади, підтримавши її вогнем корабельної артилерії.

Отже, рішення прийнято. Як тільки туман трохи розсіявся, я віддав наказ лідеру «Харків» стати головним і слідувати до Севастополя. Всі кораблі лягли в кільватер. Вони благополучно пройшли небезпечний мінний район і, вийшовши на береговій фарватер у районі Балаклави - мис Фіолент, лягли курсом на Херсонеський маяк, не виявлені супротивником.

Але ось туман почав зникати. День. Обігнувши Херсонеський маяк, лягаємо на Інкерманський створ. І. .. бачимо перші сплески від артснарядів. Ми виявлені. Настав вирішальний, небезпечний годину, коли має вирішитись доля всієї операції, доля нашого загону.

Розгорнулася боротьба за життя всього загону кораблів. Командування охорони водного району (Г. В. Фадєєв), берегової оборони (П. А. Моргунов), ППО (Н. К. Тарасов), ВВС (Н. А. Остряков) все зробила, щоб забезпечити наш прорив. Артилерійському удару по кораблях і діям авіації противника були протиставлені відтинають димзавеси, потужні контрбатарейної артудари нашої важкої артилерії берегової оборони, піднята в повітря вся авіація, имевшаяся у Севастополі. Швидкість руху кораблів збільшувалася, сяють обстановки наростав.

Гітлерівці не очікували такого зухвалого кроку з нашого боку. Їх стрілянина була безладною, неорганізованою. Вони не встигли підготувати і підняти всю свою авіацію для знищення йдуть кораблів. Готових до негайного вильоту літаків було, мабуть, мало. Діяли окремі групи. Кількість ворожих машин у повітрі почало збільшуватись, коли ми вже були під прикриттям базової зенітної артилерії і винищувальної авіації.

Ми в Севастополі! Але на цьому останньому вирішальному курсі, на Інкерманському створі, довелося пережити важкі хвилини.

Стоячи на ходовому містку крейсера «Червоний Кавказ», звідки я командував проривом, ми спостерігали всю картину бою, всю обстановку. Події змінювалися, як кадри на кінострічці. Неодноразово повторювалися моменти, коли йдуть у кільватері кораблі опинялися в центрі розривів авіабомб, артснарядів. Фонтани води утворювали величезні «свічки», десятками стояли в повітрі.

Не раз у мене стискалося серце побачивши кораблів, що йдуть у цьому каскаді вибухів. Особливо діставалося концевому есмінцю «Незаможник». Ось перед очима зметнулися величезні стовпи води, зовсім поруч У борту есмінця. Його не видно, напевно, корабель загинув, а з ним і всі, що на його борту ... Але проходить якийсь момент, і «Незаможник» знову перед очима, і знову на гребені вибухової хвилі. Йде, йде! Живий! Так повторювалося кілька разів.

Так проривався загін. Нас атакували, а ми відбивалися, поки не проскочили Костянтинівський равелін. Шум, гуркіт, свист стояли страшні.

Особливо запам'ятався епізод, який стався на траверзі Карантинної бухти. Він назавжди залишився в моїй пам'яті. Крейсер «Червоний Кавказ» опинився на волосину від загибелі. Все якось промайнуло в кілька секунд, відгукнулося ударом, фонтанами води ...

Що ж сталося? Десь з-за диму і хмар в утворений просвіт-вікно виринула група німецьких бомбардувальників. Льотчики не побачили зверху в диму кораблі, але помітили щогли (так часто буває при димзавесах) і на гранично малій висоті, вмить опинившись над судами, скинули бомбовий вантаж. Я побачив, як на висоті не більше 20-30 метрів від води з'явилися чотири чорних довгастих предмета. Що це? Звідки вони взялися? Це не відразу дійшло до моєї свідомості. І тільки коли крейсер здригнувся, як би підстрибнув, а по його корпусу хтось немов вдарив, і по правому і по лівому борту зметнулися водяні стовпи-свічки, тільки тоді я зрозумів, що це була серія важких авіабомб, скинутих з літака.

Дві врізалися у воду на траверзі правого борту крейсера в 15-20 метрах, інші дві перелетіли через корабель і впали у воду на такому ж приблизно відстані від лівого борту корабля, але ближче до корми. Крейсер проскочив у вилці серії важких авіабомб.

Увійшовши в гавань і ошвартувалися до Сухарній балці, ми висадили 79-у бригаду морської піхоти. Вона контратакувала противника за підтримки корабельної артилерії.

Становище стало різко змінюватися на краще. На головному напрямі, де противник мав великий успіх, йому завдали такої контрудар, що в багатьох місцях він був відкинутий на вихідні позиції. Загроза, яка нависла над Севастополем, була знята.

Можна без перебільшення сказати, що зусиллями нашого загону кораблів, 79-ї бригади морської піхоти і 345-ї стрілецької дивізії, яка прибула з Туапсе до Севастополя 22-23 грудня, положення було врятовано. А коли наприкінці грудня відбулася висадка десанту, який зайняв міста Феодосію і Керч, другий наступ німців на Севастополь зовсім захлинувся. Другий раз німці зазнали поразки під Севастополем.

На закінчення хочеться сказати про те насназі, з яким зустріли прихід кораблів захисники Севастополя. При підході до Сухарній балці, коли над нами ще стояв суцільний гуркіт, виття і наші винищувачі атакували фашистських стерв'ятників, я побачив катер, який прямує до крейсера «Червоний Кавказ», а на катері контр-адмірала Жукова, генерал-майора Петрова і генерал-майора Моргунова. Які у них були сяючі, натхнені обличчя! Як вони були раді, порушено всім що відбувалося. Яке відчувалося задоволення, полегшення, що так вдало закінчилися всі події, пов'язані з проривом ...

Так ми закінчували бойової 1941 рік, так готувалися до нового, 1942 року.

Ф. С. ЖОВТНЕВИЙ, адмірал, колишній командувач Чорноморським флотом, командуючий Севастопольським оборонним районом, Герой Радянського Союзу

У серцях людей, які борються за свою Батьківщину, завжди знайдеться місце для подвигу! Кожен з оборонців Севастополя чи то генерал чи рядовий був готовий віддати своє життя не заради слави, а заради перемоги! Ось розповідь про безсмертний подвиг радянських солдатів, які віддали своє життя в ім'я обов'язку перед Батьківщиною

ПОДВИГ П'ЯТИ Чорноморця

Про це небувалий подвиг п'яти чорноморців захисники Севастополя передавали з уст в уста. Але ніхто не знав імен бійців, які у важкі для міста дні своїми грудьми перегородили фашистським танкам шлях до Севастополя. Днями нам довелося зустрітися з одним моряком, який і розповів усю історію цього подвигу.

Справа була в дні шаленого наступу німців на Севастополь. Фашисти ціною великих втрат зайняли панівну висоту північніше Д. Звідси ворог прострілював прилеглі до наших позиціях дороги, окопи.

Гітлерівці спускалися по скатах висоти і через трупи своїх солдатів рвалися до міста.

Моряки під керівництвом старшого політрука Мельнікова3 вогнем кулеметів і гвинтівок стримували натиск ворога.

Треба було не тільки зупинити супротивника, але і в що б те не стало, за всяку ціну, вибити його з висоти, що відкриває шлях до Севастополя.

Зимовим вечором комісар зібрав політсостав, поінформував про ситуацію обстановці і поставив завдання - вибити ворога, а до світанку закріпитися на висоті.

О другій годині ночі двома ротами моряки перейшли в наступ. Ворог чинив запеклий опір. Він обрушив на наступаючих сміливців злива вогню. Над головами безперервно свистіли кулі, снаряди, міни. Здавалося, непереборна стіна вогню стояла на шляху моряків. Але ніщо не могло зупинити їх наступального пориву.

Вперед! Тільки вперед! І червонофлотці, ламаючи опір, тіснили ворога. Поранені не йшли з поля бою. Зціпивши зуби, вони з ще більшою ненавистю громили фашистів. Багато хто загинув у цьому бою смертю хоробрих. Наказ був виконаний. Висота взята. Моряки до ранку окопалися, зайняли нову позицію.

Оскаженілий невдачею, противник підтягнув сили, знову повів наступ, бажаючи будь-яку ціну оволодіти висотою. У наш тил забралися автоматники. Вони безладно строчили з автоматів з усіх боків, створюючи видимість оточення. Німці пустилися на хитрість: попереду солдатів погнали овець і, прикриваючись ними, повели наступ. Комісар швидко розгадав хитрість ворога.

- Бити по вівцям! - Наказав комісар.

Затріщали наші кулемети. Червонофлотці Щербаков і Лавров влучними чергами знищили невдало пустився на хитрість ворога.

На наступний день німці знову почали настання, пустивши вперед сім танків. Прикриваючись бронею, фашисти думали зламати опір моряків, оволодіти висотою. Комісар вирішив будь-що-будь перепинити шлях танкам, а потім знищувати піхоту. П'ять моряків зголосилися виконати небезпечну, але почесне завдання.

Вся наша країна, армія, флот повинні знати горді імена безсмертних героїв, примножуючи традиції російських моряків. Ось вони: політрук Фільченков Микола Дмитрович, червонофлотці Цибулько Василь Григорович, Паршин Юрій Костянтинович, Красносельський Іван Михайлович та Одинцов Данило Сидорович.

Комісар потиснув їм руки і побажав успіху.

Сміливці обв'язалися гранатами, набрали, скільки змогли, пляшок з горючою рідиною, патронів і попрощалися з бойовими друзями.

П'ятеро героїв непомітно пробралися вперед і сховалися за невисокою насипом. З-за повороту здалися ворожі танки. Один, другий, третій ... Сім чудовиськ повзли по радянській землі, прикриваючи трясущихся від страху фашистських солдатів. Підпустивши танки ближче, моряки приготувалися до сутички. Політрук дав сигнал. Застрочив кулемет. Червонофлотець Цибулько в упор стріляв по танках. Кулі, випущені ним, летіли в оглядові щілини. Один танк зупинився. Влучною кулею Цибулько убив водія. Зупинилися й інші танки, вступивши в перестрілку з п'ятіркою хоробрих. Нерівний бій тривав близько двох годин. Моряки самовіддано і нещадно вели бій.

Броньований кулак фашистів не міг прорватися через кордон, що обороняється п'ятіркою. Гранатами і пляшками з рідиною моряки підбивали ворожі танки, запалювали їх. Німецькій броні вони протиставили богатирську сміливість і мужність. На полі бою не діяли, охоплені полум'ям, ще два фашистських танки. Інші чотири бігли, не витримавши опору жменьки червонофлотців.

Минуло кілька годин. Знов з'явилися танки. Тепер їх було п'ятнадцять. На кожного червонофлотця повз по три броньовані чудовиська. Мав відбутися небачений поєдинок моряків з танками. Чорноморці чітко розуміли що загрожує небезпека ... Ніхто не здригнувся, не вагався. Всі знали, що недовго залишилося жити, що доведеться померти. І моряки сміливо дивилися смерті в обличчя. За покликом Батьківщини вони пішли на подвиг в ім'я її щастя і свободи.

Танки рухалися до наших окопів. Вони все ближче і ближче. Моряки ще раз перезирнулися, обійняли один одного, розцілувалися. Ось уже зовсім близько ворожі машини. Знову застрочив кулемет. Знову міткою чергою знищений водій головного танка. Чудовисько зупинилося. Червонофлотець Цибулько підвівся, кинув зв'язку гранат під інший танк. Сильний вибух оглушив моряків ". Танк зупинився. Кулеметник вхопився за руку. Поранений. Рука закривавлена. Нічого! Не час зараз займатися собою. Перемагаючи біль, моряк продовжував в упор вести вогонь по машинах. Кінчалась остання стрічка, немає більше патронів. Вискочивши з- за горбка, поранений червонофлотець зі зв'язкою гранат кинувся до танка. Зв'язка потрапила під гусеницю. Танк підірваний. ворожою кулею важко поранений Василь Цибулько, сили залишили його, без свідомості він впав на землю.

Загинув геройською смертю Іван Красносельський. Він встиг пляшками з рідиною підпалити два ворожих танки. Куля ворога вбила героя. Назавжди перестало битися його гаряче моряцьке серце. Залишилося тепер троє чорноморців. Патрони всі витрачені. Пущені в хід усі пляшки з рідиною. Залишилися тільки гранати.

Але радянські моряки не тікають з поля бою, не відступають і не здаються в полон. Геройську смерть вони вважають за краще втекти з поля бою.

Мовчки переглянулись три відважні моряка. Мовчки політрук Фільченков підняв гранати, підв'язав їх до пояса. Ні слова не сказав він своїм бойовим друзям. Але вони зрозуміли. Так само, як і він, Паршин і Одинцов швидко обв'язалися зв'язками гранат; Ця думка в один і той же мить народилася у бійців, хоча вони і не змовлялися між собою. Іншого виходу не було. Першим кинувся під танк політрук Фільченков. Одинцов і Паршин побачили, як їхній бойовий товариш підірвав танк. Перед очима промайнуло розчавлена ​​гусеницями тіло моряка.

Подвиг Фільченкова закликав їх до того ж. Вони не здригнулися, ні, вони не змінили свого твердого рішення. Мовчки потиснули один одному руки. Юрій Паршин та Данило Одинцов помчали назустріч повзучим танкам, кинулися під них. Приголомшуючий сили вибух пролунав над степом. Танки підірвані, і під ними загинули ще два безсмертних чорноморських героя.

У цьому бою моряки знищили до десятка танків, решта повернула назад. Ошелешена від страху ворожа піхота розбіглася в різні сторони. Наш підрозділ морської піхоти кинулося на фашистів, кулею, багнетом громило охоплених панікою гітлерівців. Наступ ворога було зірвано. Моряки відкинули німців далеко назад, винищивши їх у великій кількості.

Коли закінчився бій, недалеко від підірваних ворожих танків моряки знайшли важко пораненого червонофлотця Цибулько. Боєць стікав кров'ю. Напружуючи останні сили, він розповів підоспілому комісара і секретарю партбюро Шіпаеву, як героїчно загинули чотири його бойових товариша. Моряки підняли червонофлотця Цибулько. На їх руках помер герой - п'ятий учасник безсмертного подвигу.

П'ятірка героїчних богатирів-чорноморців принесла своє життя на вівтар батьківщини. Моряки знали, в ім'я чого йшли на смерть. Вони виконали свій військовий обов'язок, вони перегородили шлях ворогові до улюбленому місту.

Запам'ятаємо, товариші, горді імена безсмертних героїв: Миколи Фільченкова, Василя Цибулько, Юрія Паршина, Івана Красносельського, Данила Одинцова. Вони загинули смертю хоробрих, і про їх легендарному подвиг ніколи не забудуть народи нашої Батьківщини. Імена п'яти героїв-чорноморців будуть вічно жити в серцях мільйонів.

Нехай подвиг п'яти чорноморських богатирів, їх славні імена, їхні світлі образи будуть вічно стояти перед очима наших воїнів. Їх подвиг кличе нас на смертний бій з ворогом, на остаточний розгром німецьких загарбників.

М. КОГУТ.

«Маяк комуни», 1942, 19 травня.

Однак не тільки військові подвиги мали місце серед подій Великої Вітчизняної війни. Люди, що забезпечують фронт теж внесли величезний внесок у те, що місто зміг протриматися 250 днів під облогою фашистів.

подвиг зброярів

В кінці січня 1942 року на 30-у батарею приїхали робітники і майстри-артилеристи. Їх прибуло дві бригади: одна від артилерійської майстерні флоту на чолі зі старшим майстром Семеном Івановичем Прокуда, а друга-від ленінградського заводу «Більшовик» на чолі зі старшим майстром Іваном Йосиповичем Сечко. Обидва майстри були літні, мовчазні, які мають величезний досвід в монтажних артилерійських роботах.

Серед робітників я дізнаюся знайомих і стали для мене незабутніми фронтовими товаришами слюсарів-артилеристів Штанько, Висоцького, Карпова, Цвєткова, Шевченка, такелажника Чекіна та багатьох інших.

Заклик міського комітету оборони не відставати від пятісотніков Спецкомбінату № I був сприйнятий кожним трудовим людиною Севастополя як особливо близьке, рідне справу.

Ось чому між бригадами робітників, між майстрами Прокуда і Сечко відразу виникло соціалістичне змагання.

Генерал Моргунов, який прибув на батарею, довідується про наш план зміни стволів гармат і залишається цілком задоволеним.

- Тепер справа за практичним виконанням робіт, а це ви повинні зробити в тісній взаємодії з особовим складом батареї, - каже мені генерал.

- Так точно! Організація, - доповідаю, - буде такий: в першій вежі керують роботами майстер Прокуда і командир башти Теличко. Працюють робітники-артилеристи та особовий склад вежі. У другій вежі керують роботами майстер Сечко і командир башти Федоров. Працюють робітники заводу «Більшовик» та особовий склад вежі. Я і командир батареї очолюємо весь цей своєрідний завод.

Генерал Моргунов схвально киває головою:

- Розумно, розумно, нічого не скажеш. Видно, що ви все чітко продумали.

Зіграна бойова тривога. Особовий склад поспішає на свої бойові пости, але вже не для стрільби, а для розбирання механізмів. Майстра і робітники теж поспішають у своїх башт.

Комісар батареї Соловйов і політруки башт не пошкодували часу та енергії, щоб довести завдання до свідомості кожного червонофлотця.

Так в кінці січня розпочалася ця трудова битва за відновлення батареї.

Вежі наповнилися стоголосим металевим дзвоном. Серед цієї вдаряє в вуха «сталевий симфонії» чуються короткі і чіткі вказівки майстрів Прокуда і Сечко. То з одним, то з іншим зустрічаємося в бойовому відділенні веж, коротко обговорюємо технічні питання і приймаємо рішення.

Перед нами два грізних знаряддя, які нещодавно вивергали тонни металу, зламані ненависного ворога. Тепер вони мертві. Належить замінити їх. Для цього треба перш за все зняти відповідальну деталь-гарматні замки вагою понад півтони кожен. Над операцією по розбиранню механізму замку почали працювати комендори і замкові; в першій башті - під керівництвом робітничого Висоцького, в другій - робочого Цвєткова. Робота йде чітко, організовано, без зайвих рухів, хоча і не дуже швидко. Та й як тут можна поспішати, коли працювати доводиться над глибокою шестиметрової шахтою, що йде до основи вежі.

А ось ще бригада робітників: вона поставлена ​​на виїмку шпонок у передньому броньовому листі. Ніколи ще не траплялося цим бригадам і навіть бувалим робочим найстарішого ленінградського заводу «Більшовик» мати справу з такими роботами. Недарма для виконання їх кожен майстер виділив наполегливих, сильних душею і тілом людей, таких, як Штанько в першій вежі і комуніст Разгоняєв у другій. Потрібно втиснутися в вузький простір між знаряддям і холодною, памороззю вертикальної бронею, пристосуватися і витягнути забиті на вічні часи метрові шпонки. Від виконання цієї роботи залежала доля нового методу зміни знарядь. Я протискувався у вузьку щілину і уважно спостерігаю за Штанько і червонофлотця, що встановлюють пристосування для свердління отвору в шпонці.

Слабкий світло лампи-летючки осяває їх зосереджені обличчя.

. _ Ну як справи, товариш Штанько?

За нього відповідає старший червонофлотець, закручуються сталевий трос на знарядді:

- У Статуті Військово-Морського Флоту записано, що бій є найвищий випробуванням моральних і фізичних якостей бійців ... Політрук нам говорив, що ремонт наших веж потрібно розглядати як бій ... Так що осоромитися тут буде більш ніж прикро!

- Вірно кажеш, Іван, - крикнув у відповідь Штанько.

Я повертаюся в бойове відділення. Чуються близькі періодичні вибухи снарядів. Іноді осколки вибивають барабанний дріб, б'ючись об потужну броню вежі. Противник веде методичний артилерійський обстріл 30-ї батареї і під'їзних шляхів. Але ось обстріл, який, здавалося, ніколи не скінчиться, припинився як по команді. Настала тиша.

Я вирішую піти подивитися, як працюють сапери. Виходжу з потерни.

День поступово поступався місцем ночі. В обличчя вдарив холодний північно-східний вітер. Снігом і льодом покритий весь бруствер батареї, де працюють до тридцяти саперів і червонофлотців. Вони кладуть дерев'яні шпали і до них кріплять залізними милицями рейки, - йде збірка залізничної колії.

Підходжу до командира і питаю, коли буде готова залізнична гілка.

- Через два дні можна буде пускати пробні потяги, - весело заявляє він.

- Невже ви все зробите?

- Такий наказ, можете не турбуватися.

Я йду вздовж сталевих ниток кріпак гілки, що веде до станції Мекензієві Гори. Усюди, наскільки можна розрізнити у вечірньому сутінку, видніються фігури колієукладальних кранів і візки, на яких лежать рейки і шпали.

«Молодці сапери, - подумав я .- Завтра треба діяти, щоб підготувати нові знаряддя для перевезення на батарею».

Іду в батарейне підземелля і інформую майстрів Прокуда і Сечко про заяву командира саперного підрозділу.

- Це означає, - кажу я майстрам, - що вежі через три дні повинні бути готові до приймання нових знарядь.

- У дуже скрутне становище ми себе ставимо, - заявляє Сечко. - Шпонки не виходять, забиті на совість. - Але ми вживаємо всіх заходів.

- Ну добре, ви тут приймайте всі заходи до виконання і перевиконання наміченого плану, а я повинен завтра поїхати до Севастополя на підготовку і навантаження нових знарядь ...

Повернувшись на батарею, відразу прямую по башт. Зустрічаю майстра Прокуда. У нього запалені очі, обличчя почорніло.

- Ну як справи, Семен Іванович?

- Добре! Одну шпонку витягли, друга сама піде. Ходімо, подивіться.

Ми ледве протискується у вузьку щілину за амбразурний броньовий щит. Дійсно, перша шпонка довжиною близько метра, що має подвійний ластівчин хвіст, вся заржавілі, лежала біля ніг переможця Штанько. Друга на три-п'ять сантиметрів вийшла з гнізда. Але перекіс броньового листа гальмував справу. Червонофлотці, що працюють разом зі Штанько, пристосовують паровозний домкрат, щоб підняти броню.

- Оце так! Молодці! - Похвалив я робітників і червонофлотців.

Ми вилазимо з цього темного і холодного відсіку башти.

- Хоча люди працюють день і ніч, а все ж треба ще швидше, - кажу Семену Івановичу.

- Ми і так стараємося, - відповідає Прокуда. Приходжу в другу вежу. Луною розносяться по

всій вежі металевий стукіт так голоси робітників, червонофлотців, майстри Сечко і командира башти.

Ми стоїмо в перевантажувальному відділенні. Це величезне металеве приміщення, де обертається жолоб для автоматичної перевантаження снарядів. Цей складний механізм розібрали і тепер усувають дефекти. Тут трудяться робітники заводу «Більшовик» і червонофлотці, які будуть обслуговувати цю автоматичну лінію під час стрільби. У процесі розбирання виявилася поломка зубів шестерні. Треба замінити, а запасний немає. Мені показують шестерню, на якій два зуби надламані.

- Що ж будемо робити? - Запитую Сечко.

- Доведеться відновлювати.

- Шляхом наплавлення автогеном?

- Абсолютно вірно, з подальшою ручною обробкою за шаблоном. Через день-два все буде в порядку. Головна затримка у нас в іншому. Третій день мучимося з шпонками, і жодна не зрушилася навіть на міліметр.

Ми піднімаємося через вузькі люки в бойове відділення вежі. Оглядаємо місце стиків бойової броні і пристосування, за допомогою яких робиться спроба витягти шпонки. Все зроблено за зразком першої вежі, а шпонки не виходять.

- У чому річ, товаришу Разгоняєв? - Запитую кращого робітника.

- Сам дивуюся, працювали всі як чорти, а ось зрозумій, все одно, як приварені. Тут вже приходили Прокуда, Чекін, давали поради, але, як бачите, все стоїть на місці.

- А може, нам вирізати отвори в платформі і через отвори почати їх вибивати знизу? - Раджу Сечко.

- Думка цікава, але зробити це буде дуже важко. Однак у нас іншого вибору немає. Часу залишилося до підвозу нових знарядь всього дві доби, а у нас навіть башта ще закрита.

Не відкладаючи справи в довгий ящик, Сечко і Разгоняєв роблять відмітку крейдою, де треба різати метал.

О третій годині пополудні на батарею прибув полковник Донець. А трохи пізніше два генерали - Моргунов і Петров. «Всі турбуються і турбуються за долю тридцятих батареї», - подумав я.

Після короткого моєї доповіді полковник Донець вирішив обійти вежі, щоб ближче ознайомитися зі станом робіт. Командир батареї Олександр і я супроводжуємо по всіх приміщеннях. Входимо в бойове відділення другої вежі.

- Ого, та у нас тут все вже розібрано! - Вигукує Донець.

- Ні, ще не зовсім готове, - відповідає Сечко.

- А що ж ще залишилося?

- Вибиваємо прокляті шпонки.

- За дві години вийшла на два міліметри, - говорить Разгоняєв. - Видно, ластівчин хвіст шпонки защеміло в пазу броні.

Донець дивиться на мене. Його обличчя задумливо. Видно, що несподівана затримка стурбувала його.

Виходимо в першу вежу. Майстер Прокуда і командир, вежі лейтенант Теличко зустрічають нас з радісними обличчями. Поява Дінця та Олександра всіх насторожує. Теличко віддає рапорт, що у вежі проводяться роботи з ремонту механізмів.

У передній частині бойового відділення вежі зяяла велика квадратна діра, прикрита брезентом.

- Так-так ... Ви вже завалили бронь? Які ж тепер подальші плани? - Запитує Донець.

- Можемо тепер витягувати знаряддя, - відповідає Прокуда.

- Чим?

- Лебідкою, якій колись чистили стовбури.

- А потім? - Не заспокоюється Донець.

- А потім просимо подавати нові знаряддя. План мій такий: з вечора ви подаєте на батарею платформу, ми її розвантажуємо і за ніч перекочуємо знаряддя до амбразур вежі. Днем потихеньку талями будемо втягувати їх у вежу. Одним словом, піде беспреривка.

Несподівано пролунав вибух приголомшує нас. Брезент, який закривав отвір у вежі, з легкістю прапора увірвався в башту. Хвилина тиші.

- Стріляють, гади, - порушив тишу голос Олександра.

За броньовими склепіннями вежі почулася часта кулеметна стрілянина. Олександр підходить до телефону і запитує бойову рубку про обстановку.

- Попросіть Матушенко дати декілька залпів по знаряддям і кулеметним точкам ... Нічого, замовкнуть, - заспокійливо сказав Олександр.

Десь з Північної сторони чуються постріли. Застукали важкі кулемети. Так можуть стукати тільки великокаліберні кулемети. Потім усе замовкло.

- Ну ось і все, товаришу полковник, - промовив Олександр, коли стрільба з того і з іншого боку стихла.

Кругом кипить злагоджена робота, кожен робить свою справу.

- Врахуйте, Семен Іванович, - говорить Донець, - нові знаряддя почнемо подавати для вашої башти завтра вночі.

Увечері почали в першій вежі пристосовуватися витягувати перше знаряддя. Фактично це була половина знаряддя. У період другого наступу гітлерівців воно було розірвано на шматки і тепер нагадувало величезну, зламані навпіл сигару.

До півночі всі важкі підготовчі роботи були закінчені без перешкод. За командою майстра Прокуда дружно почали працювати на лебідці. Сталевий трос натягнувся як струна. Ми стоїмо біля башти і уважно спостерігаємо за знаряддям. Всі завмерли.

- Щось не йде, - кажу Прокуда.

- Піде, важливо зрушити з місця.

Але знаряддя з місця не рухалася. До нас підходить такелажник Чекін, літній, худорлявий, у тілогрійці і шапці-вушанці.

- Лебідка не бере, треба щось придумати інше, - говорить він.

- А що? - Питаю я.

- Трактором, чи що, зачепити? - Пропонує Прокуда.

Після хвилинного роздуми я даю вказівку допомогти людям, що працюють на лебідці, і за допомогою домкратів відірвати знаряддя від обойми. Прокуда зберігає мовчання. Але зате Чекін тут же схопив пляшковий домкрат і почав ставити його під знаряддя. Хоча ця раптова додаткова операція зайняла годину-півтора, зате при черговому випробуванні лебідкою знаряддя повільно поповзло з вежі.

Уважно оглянувши напрямок руху знаряддя, даю команду майстру Прокуда:

- Продовжуйте!

Заскрипіли і знову натягнулися троси. Всі застигли в очікуванні. Знаряддя знову повільно, ривками поповзло по рейках, змазаним тавотом.

- Добре пішло, - чую за спиною чиєсь зауваження

- Стоп вибирати! - Кричить Прокуда, придивляючись до крайки вежі. Я поспішаю до нього. Дуже вдало зупинилося знаряддя. Ще один-два сантиметри, і казенна частина знаряддя могла зачепити за броньовий лист даху і стягнути його зі свого місця.

- Треба підняти броньовий лист даху на три-п'ять сантиметрів, - командує Прокуда.

Бригада Штанько за допомогою домкратів взялася піднімати тридцятитонний броньовий лист.

- Ну, ще трохи, ще, - шепотіли сухі губи Чекіна.

- Досить піднімати, - каже Прокуда. - Давай тепер команду на лебідку.

Чекін обернувся, махнув рукою:

- Давай помаленьку!

Знову від зусиль людей холодний важкий метал почав рухатися. На цей раз знаряддя остаточно вийшло з башти і поповзло все далі і далі ...

- Ура-а! - Неструнко і впівголоса пролунало на бруствері.

Своєрідним салютом прозвучали міцні робочі і Краснофлотский оплески, коли знаряддя покотилося у величезну яму, як ніби спеціально вириту для цих цілей. Підійшли, незадовго до цього Олександр і Соловйов потиснули нам руки і наказали командирові вежі ретельно замаскувати мертве тіло знаряддя. Подивитися і перейняти досвід прийшов і старший майстер другої вежі І. О. Сечко. Він схвально відгукнувся про першу удачі і тут же на закінчення каже:

- Обігнав ти мене, Семен Іванович, в нашому змаганні перемога на твоєму боці. Але на цьому не кінець.

- Усі перемогли, - майже не замислюючись, відповідає Прокуда.

Отже, перший етап ми закінчили благополучно, без перешкод, менше ніж за сім годин. Якщо врахувати зустрілися проблеми, то це не так погано. У всякому разі ми вже випереджаємо наші намітки не менше ніж на три доби.

- Що будемо робити далі? - Запитує мене Прокуда.

Я дивлюся на годинник. Пів на четверту. До світанку ще залишається мінімум три години. До мене підходять

144

Олександр, Соловйов, інженер Андрієнко. Вони цікавляться тим же питанням, що і Прокуда.

- А чи не зробити перерву на відпочинок? - Пропонує командир башти Теличко.

- Сьогодні буде дуже важкий вечір. За всіма даними, з Севастополя надійдуть знаряддя. Нам треба не тільки підготуватися до їх приймання, але і витягти ось цю «дурку» - друге розстріляне знаряддя.

- А чи не можна сьогодні витягнути «дурку» з башти і таким чином ввечері зайнятися тільки підготовкою до розвантаження нового знаряддя? - Пропонує Олександр.

- Розумно. Але я боюся, люди втомилися, до світанку ми не впораємося з цим завданням, - відповідаю я.

Олександр замислився. Комісар Соловйов дивиться на мене в упор.

- Ви розумієте обстановку? - Говорить він. - Так.

- Тоді після перерви ми будемо продовжувати працювати до першої міни чи снаряда. Ми оголосимо всім: хто втомився, хай іде в кубрик відпочивати ...

Після невеликої перерви я даю вказівку готувати «постіль» і всі пристосування для витягування другої гармати. Люди прийшли в рух. Хто приносив шпали, хто перетягував рейки, хто тягнув важкий маслянистий сталевий трос.

Враження таке, ніби ми працюємо не під носом у гітлерівців, а далеко від фронту.

На боці противника тихо. Все рідше і рідше злітали освітлювальні ракети. Значить, супротивник нічого не знає і не помічає наших робіт. Перед вранці вітер посилився. Мороз став міцнішати і чутливо хапає за руки. Піднімається пил, летить пісок. Незабаром у багатьох були потріскані губи, запалені червоні очі.

Зате який успіх! Під знаряддям укладені шпали, прокладені та закріплені дві рейки, знаряддя піднесено домкратами. Залишилося завести під нього трос, і можна витягати знаряддя з вежі.

У всіх одна думка, одне бажання: під покровом лютневої ночі і холодного світла місяця витягнути друге знаряддя. Але час, невблаганний час вже минув.

З боку Бельбекської долини долинає бавовна, другий. Снаряди свистять над головою і рвуться поблизу на дорозі.

- Ти ба! Прокинулися гітлерівці, - сказав один з робітників, змащуючий рейки тавотом.

Почулися нові вибухи снарядів, торохтіння кулеметів. Гітлерівці явно почали проявляти активність. Башта приховувала нас від супротивника, але не далі, ніж на два метри. Покажись людина далі - наздожене міна. Наші почали відповідати. Терміново раджуся з Олександром. Як бути? Продовжувати роботи або дати відпочинок? Вирішуємо зробити тригодинної перерву.

- Роботи припинити, всім у вежу! - Скомандував Олександр.

Затишна, чиста і тепла кают-компанія мала до відпочинку. Сідаю на м'який шкіряний диван, закурюю цигарку. Хочу продумати план роботи на сьогодні, на вечір, коли прибудуть нові знаряддя, але, проти своєї волі, занурююся в глибокий нездоланний сон. Прокидаюся від різкого поштовху.

- Вас викликає до телефону полковник Донець, - говорить червонофлотець. - Третій раз будимо, наказано розбудити!

Долаючи сон, йду до телефону.

- Слухаю.

- У телефону Донець. Можна сьогодні подавати труби? - Умовним шифром запитує полковник.

- Можна, але одна стара труба ще на місці,-відповідаю я.

- Увечері витягнете?

- Сподіваюся, до настання темряви.

- Отже, чекай, відправляю два поодинці, бажаю успіху.

- Ясно, до побачення.

Сон пішов, мозок гарячково заробив ... Дивлюся на годинник. Ого! Минуло три з половиною години. Прошу чергового розбудити людей і через півгодини приступити до робіт.

Сьогодні вже п'яту добу, як почали працювати. Фронт робіт всі розсовується ...

Я заходжу в другу вежу до майстра Сечко.

- Ну як у вас, Іван Йосипович, справи? Йдуть?

- Ідуть, Андрій Андрійович, - з усмішкою відповідає Сечко. Він бере мене за рукав: - Пішли!

- Куди?

.- Подивіться, як ми пристосувалися виймати шпонки. Якщо доручіть ще таку роботу, я обгону будь-яку бригаду, - каже Сечко.

Ми залазимо у відділення, де проводилася робота з виїмки шпонок. Шпонки не виходили, і через це все гальмувалося. Багато було передумано. І вихід був знайдений. За пропозицією комуніста робочого Разгоняєв шпонки вирішили видавлювати домкратом. Просто і швидко ... Правда, на пристосування часу йшло багато. Але зате шпонки видавлювалися, як поршень під дією газу або рідини.

- Чудово придумали, молодці!

- Зараз ми завалимо броню і можемо витягати ввечері старі знаряддя. Ви згодні?

- Броню завалюйте тепер, а от щодо витягування подивимося. Можливо, ваші люди будуть потрібні при розвантаженні нових знарядь для першої вежі.

- Знову для першої вежі, - говорить Сечко. - А ви подавайте знаряддя для нашої вежі, і ми випередимо першу, подивіться!

По обличчю Сечко видно, з яким нетерпінням очікує він моєї відповіді. Я тим часом думаю: «От вона ленінградська хватка, викувана роками п'ятирічок». Дійсно, в роботі бригади відчувалася атмосфера піднесеності, прагнення стати передовими в розгорнулося змаганні.

- Ні, Іване Йосиповичу, не можу тобі подавати знаряддя в першу чергу. У тебе ще багато роботи, тобі ще цілих дві ночі доведеться возитися, щоб витягнути старі знаряддя.

У вежі настала тиша ... Всі прислухалися до нашої розмови.

- Коли ми спостерігали за витягуванням знарядь в першій вежі, - говорить Сечко, - у нас з'явилася ідея. Ми хочемо витягати знаряддя не лебідкою, не талями, а трактором. Яка ваша думка? Чи можна дістати трактор?

Я відразу зрозумів думку старого ленінградського майстра. Годі й казати, це був сміливий задум, заснований на технічних можливостях.

- Гаразд, Іван Йосипович, дійте! - Погоджуюся на новий експеримент, що прискорює процес нашої роботи. - Тільки перед тим, як витягати знаряддя, продумайте все як слід, передбачте страховку на випадок сповзання знаряддя з рейок. Що стосується тракторів - вони до вечора будуть.

О третій годині пополудні я і Андрієнко виходимо на бруствер оглянути залізничну колію. Вітер жене по бетонній брустверу хмари снігу; прокладену залізничну колію, особливо у затишку, теж замело снігом. Шість червонофлотців вийшли на розчищення шляху. Від супротивника вони приховані височиною, їх не видно. Ми обходимо шляху. Все в порядку.

У батареї десятка півтора червонофлотців на чолі з командиром другої вежі Федоровим і майстром Сечко укладають постіль з шпал, скріплюють їх залізними скобами. Робота йде добре.

Біля першої вежі клопочеться відпочив після нічної роботи такелажник Чекін. Під його керівництвом заводиться трос, що залишився знаряддя і виробляється остаточна підготовка до витягування знаряддя з вежі.

Ранні сутінки вже огорнули бруствер батареї. У небі з'явилися перші ракети, лунають короткі черги важких кулеметів.

- Все готово для витягування знаряддя! - Весело доповідає мені Чекін.

- Дозвольте починати? - Запитує Прокуда. Я оглядаю кріплення та додані захисні

бруси.

- Молодці! - Підбадьорюю товаришів. - Даю вам зелену вулицю, поки нам не заважають гітлерівці.

Знову рипнули ручна лебідка, натягуючи сталеву нитку троса.

- Пішла, пішла! .. - Залунало кілька голосів.

Повільно, сантиметр за сантиметром випливає з башти дуло гармати. Прокіп Чекін, все своє життя віддав такелажного справі, не раз дивився в обличчя небезпеку, що підстерігає такелажників, кожним м'язом, кожною жилкою відчував це рух важкого гарматного стовбура. Працювали напружено, з піднесенням. Нарешті Чекін піднімає руку, - у темряві це більше за звичкою, - і гучним голосом дає команду застопорити лебідку. - Вийшло! .. Дивіться, повністю вийшло! - Почулися голоси.

За вказівкою Чекіна червонофлотці відчепили троси і за допомогою ломиком, домкрата і просто дерев'яних важелів почали звалювати вийняте з башти знаряддя у воронку, де лежав замаскований перший стовбур.

Торохтять гусеницями, на бруствер батареї приповзли два трактори. Трактористи наламали гілок і так майстерно замаскували свої машини, що з боку здавалося, що це повільно пересуваються кущі. Вітер затих. Сніг перестав іти. Використовуючи час перерви до приходу платформи, йду до другої башти, розшукую Сечко. Він займається останніми приготуваннями до виїмки знарядь.

- Ну як, Іван Йосипович, все готово? - Питаю.

- Так, готово. Прошу дати вказівку трактористу прибути в моє розпорядження.

З'явився тракторист - молодий червонофлотець.

- Які будуть розпорядження? - Запитує він.

- Будемо витягати з башти ось ці «трубки».

- Це ми разом, - не бентежачись, відповідає тракторист, як ніби він їх все життя тягав.

- Давай сюди свій трактор, - командує Сечко. Раптом по батареї з швидкістю блискавки рознеслася

звістка про прибуття до акумуляторного містечку двох платформ з гарматами.

Я поспішаю до першої вежі і розшукую Прокуда і Чекіна.

На бруствер висипали матроси. З'являються Олександр, Соловйов.

- Навіщо така кількість народу? - Запитую Олександра.

- А раптом буде потрібно? Я дав команду, крім чергових по бойових постах, всім вийти наверх.

- Повели за собою, ніби як на штурм?

- Так, штурм, про який ми більше місяця мріяли, - говорить Олександр.

Вечір був тихий, морозний. Що випав за добу рясний сніг покрив навколо всі гори і долини: він іскрився, відображаючи холодне світло місяця, хрустів під ногами. Моментами до нас ледве чутно лунають з боку моря характерні звуки перекочування гальки. На обрії, у стороні Мекензієвих гір і на тій стороні Бельбекської долини, виблискували кочують спалахи пострілів і розриви снарядів. Час від часу то тут, то там взметается ракети, освітлюючи місцевість.

- Платформа і паровоз їдуть! - Несподівано доповідає червонофлотець.

Ми вдивляємося в обрій і бачимо, як по сталевих шляхах повільно рухається чорна квадратна тінь. Дивно, немає ні диму, ні вогника ...

- Здорово залізничники замаскували свій склад, - говорить Олександр.

Через кілька хвилин вже чітко видно дві платформи, на яких лежить знаряддя, схоже на товсту трубу. Платформи штовхає невеликий паровоз, замаскований гілками дубняка.

Четверо червонофлотців і двоє робітників вишикувалися вздовж залізничної колії. Одні озброєні сталевими башмаками, другі - підкладками у вигляді коротких шпал.

- Дивіться, будьте уважні до команди, - попереджаю людей.

Платформи повільно виповзли на нас. Ось вже залишилися лічені метри. Я піднімаю руку і даю команду Андрієнко, що стояв на підніжці паровоза, застопорити хід, а робітникам і червонофлотця підкласти черевики.

Раптом паровоз забуксував і платформи потягнули його за собою, прискорюючи рух ... Підкладені перші черевики не втримали, платформи разом з паровозом рухалися над прірвою. Прогав зараз ще двоє червонофлотців і двоє робітників, і все це полетить шкереберть.

Хвилини здаються вічністю. У голові єдина думка: зупинити там, де потрібно.

- Стопор! - Кричу у всі легені.

Ще два червонофлотця і двоє робітників кинулися вперед, назустріч платформі, що рухається. Вони погасили її інерцію і допомогли паровоза остаточно зупинити рух.

Заворушилися десятки людей, підносячи до платформ потрібні пристосування: домкрати, поперечини, троси, шпали. Група червонофлотців осідлала знаряддя, відкручуючи в'язальну дріт.

Андрієнко не відриває очей від Бельбекської долини. Він часто підходить то до Олександру, то до мене і просить прискорити розвантаження, так як ще дві платформи стояли на перегоні кріпак гілки. Але ми і так робили все можливе, щоб зняти знаряддя як можна швидше.

Пострілів по брустверу не було, значить, супротивник не підозрює про нашу роботу.

Нарешті домкрати встановлені, під дулову і казенну частини гармати підведені балки. Я оглядаю становище домкратів, балок і даю команду:

- Почати підйом!

Заскрипіли лебідки чотирьох домкратів. Повільно, міліметр за міліметром пливе вгору гігантська пятідесятітонная труба. Але ось вона на вазі.

- Тепер можна прибрати платформи, - кажу Андрієнко.

Він, погладивши короткі вуса, швидко схоплюється на підніжку паровоза, тут же паровоз легко рушає з місця і платформи спливають в темну далечінь.

Нове знаряддя дбайливо опускається на підвішені поперечні рейки і вручну перекочується до башти. Понад п'ятдесят чоловік під керівництвом такелажника Чекіна працювали напружено, і знаряддя до приходу ще двох платформ було встановлено на місце. Потім повторилася така ж операція з другим знаряддям.

Тим часом, коли йшли останні платформи, інша бригада робітників і червонофлотців, під керівництвом майстра Івана Йосиповича Сечко, трудилася чад витягуванням старих розстріляних знарядь з другої вежі. Зовсім близько від нас, в якихось сто метрів, чути команди, напружена робота тракторів. Застосовуючи нову технологію, бригада витягнула старі знаряддя менш ніж за три години. Це був своєрідний рекорд, досягнутий за весь час роботи на тридцятій батареї.

Олександр, Соловйов і я знизуємо руки майстру Сечко, Цвєткову і командиру вежі. Перемога одержана. За посмішкам було видно, що в серцях людей гордість. Вони оточують нас, прислухаються до слів схвалення, які висловлює комісар Соловйов.

- Замаскуйте їх краще, і можна йти відпочивати, - каже Олександр, вказуючи на дві гармати, вийнятих з вежі.

Наближається світанок. З боку моря насувається густа пелена туману. Треба поспішати, бо ми можемо працювати ще максимум годину, а потім настане день і почнеться обстріл. Заглядаємо в першу вежу. Знаряддя лежать на своїх місцях, але домкрати й троси розібрані.

- Товаришу Чекін, приберіть з бруствера все, щоб не змінювати колишньої картини, - віддаю останнє сьогодні вказівку.

- Є прибрати! - По-військовому відповідає Чекін.

Нарешті все замасковано і прибрано. Ми спускаємося до масивної залізної двері потерни. Олександр віддає розпорядження черговому по батареї нагодувати людей. Підкріпившись, всі відправилися відпочивати.

Мене люб'язно запрошує Андрієнко до себе в каюту і пропонує, розташовуватися на вільній ліжку. Я намагаюся записати наші дії і процес виконання робіт, але втома бере гору ...

Тільки напружена нервова система могла розбудити мене вчасно, через три години. Виходжу з каюти і прямую в першу вежу. ^

... Проти отвори у вежі лежали два нових знаряддя. Бригада Чекіна трудилася, щоб затягнути гармати в башту. Ця складна трудомістка робота вже близька була до завершення, як раптом у дульного зрізу обривається трос. Далі тягнути знаряддя було не можна. Потрібно було знову прив'язати трос.

Чекін вилазить з башти і обережно, поповзом, по-пластунськи, пробирається до дуловому зрізу гармати. Поки гітлерівці його не помічали, міни і снаряди рвалися переважно на дорозі. Але варто було Чекіна піднятися на повний зріст, щоб остаточно затягнути трос, як серія хв лягла на бруствері, недалеко від башти. Чекін, ховаючись за стовбур, встиг відповзти до башти.

Через кілька хвилин, віддихавшись, він знову голосно на всю вежу почав командувати: - Раз, два, взяли! .. Раз ... два ... Взя.лі! .. Знаряддя слухняно початок повзти всередину вежі. Коли я зауважив Чекіна, що можна було послати прив'язувати трос кого-небудь молодший, Чекін, подивившись на мене, на диво спокійно відповів:

- Я старий, а молодь ще знадобиться для справжніх боїв.

Мені добре запам'яталися ці слова старого робітника ...

Тим часом роботи у вежі пожвавилися. Люди раділи, усвідомлюючи, яку перемогу вони здобувають в такий короткий час. Адже основне, найважче, вже позаду. Тепер залишаються роботи всередині башти, які можна вести цілодобово.

- Які ж ваші подальші плани, Семен Іванович? - Запитую я Прокуда.

Кілька миттєвостей Прокуда мовчить. І раптом різко встає і каже:

- За три доби думаю остаточно зібрати, відрегулювати і передати в руки командира вежу.

Він погладив свої короткі вуса, що було ознакою повної рішучості виконати задумане. Мені хотілося обійняти і поцілувати міцно цього чудового майстра.

- А може, не встигнемо? Подумайте!

- Усе продумано, працювати будемо день і ніч, але зробимо.

Я починаю жалкувати, що мій фотоапарат вивезений на Велику землю і неможливо сфотографувати ці трудові будні Вітчизняної війни ...

Пропустивши повз себе червонофлотців, які несли у руках важкі деталі, виходжу з металевого лабіринту першої вежі в теплий і світлий коридор потерни. Пройшовши кілька кроків, зустрічаю життєрадісного інженера Андрієнко, людини невтомної енергії та молодого запалу.

- Нарешті я вас знайшов! - Вигукнув Андрієнко. - Дзвонив полковник Донець і питав, чи можна сьогодні ввечері подавати такі дві гармати. Ми відповіли: «Обов'язково». Але домовилися: у разі чого, будемо дзвонити.

Так, ця ніч буде вирішальною у всій нашій роботі.

Входжу в другу вежу. Та ж картина, що і в першій. Лунко розносяться удари. Тісні глухі закутки вежі завалені різними деталями баштових механізмів. І скрізь люди, одягнені в замаслені тілогрійки, Краснофлотский шинелі і бушлати.

- Сьогодні на дев'яту годину чекаємо знаряддя, - кажу майстру Сечко. - У вас все готово для їх прийому?

- Все готово, - твердо відповідає він.

Після перерви пролунали дзвінки дзвони гучного бою, оголосили бойову тривогу.

Усі поспішають на бруствер до другої башти, куди повинні з хвилини на хвилину підійти платформи з новими знаряддями.

Нарешті з темряви почувся шурхіт, перемішаний з рідкісним перестукуванням коліс. Ось вони, довгоочікувані! На першій платформі стоїть інженер Андрієнко. Паровоз з платформами зупинився точно в заданому місці. Підклавши дерев'яні підкладки та черевики під колеса платформи, всі вільні червонофлотці і робітники приступили до розвантаження. Паровоз рушив в зворотний шлях, щоб сховатися за гіркою від гітлерівців.

Віддаючи необхідні вказівки з розвантаження, я піднімаю голову і бачу, як у двохстах метрах від нас паровоз стоїть, нахилившись на правий борт. Ще цього не вистачало!

Андрієнко підбігає до Олександра, доповідає, що паровоз зійшов з рейок, і просить на допомогу людей. Олександр з хвилюванням запитує причину того, що сталося.

- Розійшлися рейки, і візок тендеру сповзла на бетон.

- А ви вдень перевіряли залізничну колію? - Запитує Соловйов.

- Перевіряли.

Шлях, мабуть, був пошкоджений снарядом при вечірньому обстріл. Раптово повітря здригнувся, просвистіли снаряди і грюкнули розривами в балці радгоспу. Окремі снаряди і міни розривалися правіше вежі на схилі гори. Наші батареї з Північної сторони почали відповідати. Занепокоєння Олександра і Соловйова передалося всім оточуючим. Це й зрозуміло: якщо залишити паровоз на очах у гітлерівців до ранку, буде розкрито головний задум командування обороною Севастополя - потай від ворога зробити заміну знарядь. Олександр дає команду всім червонофлотця йти до паровоза. Чорні бушлати і тілогрійки бігом кинулися по залізничному полотну. Поки Андрієнко бігав, машиніст зі своїм помічником підвели під раму паровоза домкрат, яким можна лише підняти паровоз, перенести ж і поставити його на рейки можна було тільки вручну.

- Увага! Слухай мою команду! - Кричить Андрієнко. - Усім підійти і на руках поставити паровоз на рейки.

Всі обліпили паровоз.

- Раз ... два - взяли! - Почулася знову команда Андрієнко.

Тендер паровоза спочатку хитнувся, потім завис у повітрі ... Але ось колеса стукнули об рейки. Почувся зітхання полегшення.

Почуття втоми як не бувало.

- Андрій Андрійович! - Звертається до мене Сечко. - На першій вежі ви застосовували ручну подкатки знарядь до башти, а я хочу з допомогою трактора. Яка ваша думка?

- Згоден, але тільки буде важко затримати проти амбразури. Адже буде котитися маса в п'ятдесят тонн. Ви про це подумали?

- Цвєтков разом з Чекін пропонують встановити надійний бар'єр у вигляді барикади ось із цих шматків рейок і шпал, що гарантує повністю від скочування знарядь з ліжка.

- Це добре. Робіть! Тільки другим трактором страхуйте роботу першого.

Не минуло й години, як все було готове до перекатуванню знаряддя. Знову запрацювали трактори, натягуючи заведені троси. Про всяк випадок за залізничним полотном стояв другий трактор, який за допомогою тросів притримував знаряддя. Таким способом знаряддя за кілька хвилин було встановлено на місце.

До нас підходить Прокуда, дивиться з цікавістю на пристосування, розгладжує вуса і тихо вимовляє:

- Молодець, Іван Йосипович, переплюнув мене.

- На те і змагання, - відповідає Сечко.

Так, змагання породжує у всіх бажання трудитися все краще і краще. Прокуда витратив на операцію перекочування двох знарядь всю ніч, а Сечко - всього три години.

- Здорово! Молодці! - Сказав ще раз Прокуда, повернувся і покрокував у свою вежу.

Снідаємо. Іван Йосипович Сечко втомлено витер хусткою обличчя, підвівся.

- Ще чайку? - Запитав обслуговуючий нас червонофлотець.

- Спасибі, синку, я ситий.

- Ходімо відпочивати і знову за роботу, - турбується командир башти.

І так добу за добою йшли в безперервному працю, майже без відпочинку, в холод і вітер, під ворожим обстрілом.

Нарешті всі знаряддя вдалося витягти в башту. Це була наша головна перемога.

Прибулий на батарею генерал Моргунов зустрічає мене у вежі.

- Ну як справи?

Я доповів як міг коротко про найголовніше.

- Ось що, Андрію Андрійовичу, треба прискорити закінчення робіт. Три дні вистачить?

- Сьогодні десятий день, як ми вкладаємо всю нашу енергію у відновлення тридцятих батареї. День і ніч у вежах кипить робота. Вона ведеться за совмещенному графіком ...

- Ви прямо відповідайте: чи вистачить три дні? - Знову задає питання Моргунов.

- Думаю, вистачить ...

Моргунов, як мені здалося, довго дивився на мене пильно, іспитивающе. Нарешті, поклавши мені руку на плече, добрим, дуже добрим голосом, тихо запитав:

- А не підведете?

... Сьогодні дванадцяту добу, як ми знаходимося під цим броньованим куполом вежі. Усі робітники і особовий склад батареї тепер зайняті регулюванням механізмів, усуненням дрібних дефектів. Близький кінець усього комплексу робіт.

У вузькому коридорі потерни мене гукнув помічник чергового по батареї.

- Вас просить до телефону полковник Донець. Піднімаємося в кімнату чергового.

- Як у тебе справи? - Запитує Донець.

- Справи йдуть до кінця, сьогодні думаємо закінчити.

- Як тільки закінчите, негайно і Прокуда приїжджайте до мене для отримання нового термінового завдання ...

А. А. АЛЕКСЄЄВ, інженер-полковник

Чи правий Джахан Ш у своєму висловлюванні? Я думаю що так. Адже ніщо так не здружується людей як спільне горе, а яке горе може бути більше війни! Коли людина опиняється в безвихідному становищі у нього прокидається почуття безкорисливого героїзму, готовність віддати своє життя на благо інших. Готовність до подвигу - це перш за все психологічний стан. Людина має піти проти себе, проти інстинкту самозбереження адже кожен з п'яти матросів, згаданих вище розумів, що повернутися живим у нього немає шансів, і все ж ніхто з них не відступив, адже вони знали, що за ними не тільки їхнє рідне місто Севастополь, але і вся їхня Батьківщина!

Список літератури

Збірник спогадів «Вогненні дні Севастополя»

Г.М. Баталов «Ратне поле»

Д.Ф. Арніцкій «Місто-герой Севастополь»

Бекмен


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Історія та історичні особистості | Курсова
142.9кб. | скачати


Схожі роботи:
І В Сталін очима сучасників і очевидців
ІВ Сталін очима сучасників і очевидців
Велика Облога Мальти
Хрестові походи Облога і взяття Єрусалиму
Селянська війна 16061607 рр. Облога Москви
Селянська війна 1606 1607 рр. Облога Москви
Російські революції у спогадах сучасників
Повстання декабристів у джерелах і спогадах
Карибська криза в спогадах ДФ Кеннеді і НС Хрущова
© Усі права захищені
написати до нас