НОВІ ДЕМОГРАФІЧНІ КОНТУРИ
В. Рималов
СЕРЕД процесів глобальної значимості, які розкривають характерні особливості завершується століття, пильної уваги заслуговує зростання чисельності людей на нашій планеті. Масштаби і далекосяжні наслідки цього процесу навряд чи можна переоцінити. З початку XX століття після Різдва Христового по 1996 рік населення Земної кулі зросло з 1,5 до майже 5,7 мільярда чоловік. Є підстави вважати, що ще до кінця століття воно перевищить 6 мільярдів.
У десятки разів збільшився в той же час економічний і науково-технічний потенціал людства. В орбіту його неухильно підвищуються матеріальних і духовних потреб втягувалися все нові, аж ніяк не безмежні ресурси планети. Створення нових галузей промисловості, видів транспорту, зв'язку, сфери послуг та сільськогосподарського виробництва призвело до суттєвих перетворень у структурі світової економіки і системі міжнародного поділу праці. Багаторазово зріс за той же період обсяг товарів і послуг на кожного жителя Землі. Бурхлива індустріалізація і технологічні нововведення, що впроваджуються в общепланетной масштабі, гігантськи посилили антропогенні навантаження на навколишнє середовище.
При всій мозаїчності і нерівномірності цих процесів по різних регіонах, групам країн і країнам підсумкові зрушення в демографічній і економічній картині світу в поточному столітті вже позначилися досить чітко. Перш за все було виявлено надзвичайно великі розбіжності в динаміці зростання населення Землі між першою і другою половинами цього сторіччя. Так, за перші півстоліття вона збільшилася приблизно на один мільярд чоловік, а за наступне сорокашестілетіе - більш ніж на 3,3 мільярда.
Звичайно, у кожній країні або групі країн діють свої соціально-економічні, політичні та природні фактори, вони-то і зумовлюють специфіку змін їх демографічної ситуації. Однак разючі відмінності довгострокової динаміки зростання населення Землі в першій і другій половинах століття, особливо за основними угрупованням країн з неоднаковим рівнем економічного розвитку, безсумнівно, потребують комплексної оцінки, що виходить за національні та регіональні рамки.
Еволюція демографічних процесів першої половини сторіччя була тісно пов'язана з такими найбільшими міжнародними потрясіннями, як дві світові війни і "велика депресія" 30-х років, різко посилили нестабільність і суперечливість світового розвитку. У цілому ж динаміка зростання чисельності людства та його продуктивних сил явно перевершувала показники попередніх етапів розвитку світового господарства.
Найбільш напружено складалася тоді демографічна ситуація на великих просторах його периферії, що складалася, головним чином, з колоній, напівколоній та інших економічно слабо розвинених країн. Ще напередодні другої світової війни тільки на прямі колоніальні володіння припадала майже третина населення і території Земної кулі. У колоніях Африки проживало понад 80 відсотків, в Азії - більше 45 відсотків населення цих регіонів.
Висока дитяча смертність і низький рівень тривалості життя, важкі матеріальні умови, соціальне і політичне нерівноправність стримували природне зростання їх населення. Але підспудно там накопичувалися об'єктивні передумови для майбутнього "демографічного вибуху", який у вирішальній мірі зумовив стрибкоподібне зростання чисельності людства в другій половині століття.
З початку 1950-х по 1996 рік населення країн, що відносяться нині статистикою ООН, що розвиваються, збільшилася майже на 2,9 мільярда чоловік. Одночасно число жителів в історично сформованих центрах світової економіки зросла приблизно на 250 мільйонів, а в інших країнах - на 140 мільйонів чоловік (див. таблицю 1).
Але ці скупі цифри розкривають поки лише головні напрями змін у розміщенні людей на планеті, що розгорнулися у другій половині поточного століття. Підвищення тільки за 46 років числа жителів Африки в 3,4 рази; Латинської Америки - майже втричі - в 2,9 рази і Азії - в 2,5 рази привело до дивно синхронного, хоча і нерівномірного зростання питомої ваги основних регіонів світу, що розвивається у сумарній чисельності людства.
Таблиця 1
* Оцінка.
** Західна Європа, Північна Америка (США, Канада), Японія, Австралія, Нова Зеландія.
*** Країни Східної Європи і колишнього СРСР.
Розраховано за демографічними публікацій ООН.
Таку синхронність, як і швидко зростаючий розрив в чисельності населення розвинених і країн, що розвиваються, не можна пояснити випадковим збігом обставин. Їх витоки, безсумнівно, йдуть у вікову історію формування світового ринкового господарства. Вони безпосередньо пов'язані з процесом підриву його колоніальних засад і глибокими перетвореннями в цій системі після другої світової війни. Про особливості дії цих глобальних тенденцій з тих чи інших груп країн і періодами мова піде далі.
У наведених ж тут розрахунках враховуються лише найбільш загальні зміни в демографічній і світогосподарської структурі сучасного суспільства, спричинені катастрофою колоніальних імперій і недавнім розпадом "другого світу". Використовувані факти спираються на статистику ООН, що зараховує тепер ряд держав колишнього "другого світу", що розвиваються. Екстраполяція в минуле сучасних уявлень про основні економічні угрупованнях країн, не змінюючи суті довготривалих зрушень у демографічних обрисах світу, полегшує разом з тим системно-історичний підхід до їх комплексної оцінки на рубежі двох століть.
Останні десятиліття відзначені низкою особливостей "саморуху" світового демографічного процесу в часі і просторі. Тенденція до підвищення темпів зростання населення в більшості країн світу зберігалася майже чверть століття після закінчення другої світової війни. Вона досягла свого піку в 60-х роках, після чого взяла гору інша тенденція. У 80-х роках у центрах світового ринкового господарства темпи зростання населення знизилися в порівнянні з 60-ми роками в середньому більш ніж на третину, а в державах з плановою економікою (СРСР і Східна Європа) - приблизно вдвічі. Намітилося уповільнення їх і в країнах світу, що розвивається, в основному за рахунок Азії і Латинської Америки, найдовше "демографічний вибух" тривав на Африканському континенті.
Але найглибший спад динаміки приросту населення відбувся в державах з перехідною економікою. У середньорічному обчисленні вона знизилася в 1991-1996 роках до 0,1 відсотка проти 0,7 відсотка в 80-х роках і 1,2 відсотка в 60-х роках (див. таблицю 2). Причому в ряді країн СНД і Східної Європи (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Болгарія, Румунія) поряд з скороченням числа жителів відзначалися значне падіння народжуваності та підвищення рівня смертності.
Таблиця 2
Середньорічні темпи зростання населення за групами країн в 60 - 90-х роках (%)
* 1991-1996 рр..
Джерела: UN. "Statistical Yearbook", "Monthly Bulletin of Statistics", "World Economic and Social Survey" за відповідні роки.
У 90-х роках процес уповільнення темпів зростання населення планети набув ще більш стійкий характер. У його орбіту поступово втягувалися народи Африки та інших районів світу, що розвивається, а також більшості промислово розвинених країн.
Все це супроводжувалося наростаючою концентрацією трудових ресурсів Землі в країнах, що розвиваються, де за останні десятиліття вони збільшувалися приблизно вчетверо швидше, ніж у розвинених державах. Особливо контрастно виглядає розрив у показниках зростання дитячого населення. З середини 50-х років по середину 90-х років число дітей до 15 років у світі, що розвивається більш ніж подвоїлася, тоді як в індустріально розвинених країнах воно зросло менш ніж на одну десяту. Левова частка всієї реальної і тим більше потенційної робочої сили світу зосереджена нині в азіатському, африканському та латиноамериканському регіонах. Таким чином, понад дві третини її світових ресурсів припадає на країни з найнижчим рівнем ВВП на душу населення.
На початку наступного століття ефективне використання величезних людських ресурсів, перш за все на периферії світового господарства, судячи з усього, буде однією з найгостріших демографічних та соціально-економічних проблем світового співтовариства. Це особливо очевидно в світлі неминучою масової міграції працездатного населення з економічно відсталих країн у більш розвинені і політично стабільні держави.
КАРДИНАЛЬНІ ЗМІНИ у другій половині нинішнього століття відбувалися й у світовій економіці, темпи розвитку якої значно випереджали зростання чисельності людства. Тільки в 60-80-х роках сукупне виробництво товарів і послуг (валовий продукт) в усьому світі більш ніж потроїлася. У промислово розвинених країнах воно збільшилося майже втричі, у що розвиваються - вчетверо, а в СРСР і східноєвропейських державах - приблизно в 3,5 рази.
У результаті склалися необхідні матеріальні передумови для підвищення рівня економічної та науково-технічної бази виробництва, подальшого зростання чисельності людства і забезпечення зайнятості його зростаючих трудових ресурсів. Багато в чому сприяє цьому і небувало інтенсивне розширення світового ринку, фізичний обсяг товарообігу якого за ті ж тридцять років збільшився більш ніж в 5 разів.
У узагальненнях такого роду неминуче вислизає безліч відмінностей в динаміці і рівні розвитку окремих регіонів і країн. При цьому як би зводяться воєдино фундаментальні зрушення, які відбувалися в галузевій структурі світової економіки під впливом розгорнулася в 60-х роках, головним чином в її центрах, науково-технічної, а в 70-х роках - електронно-інформаційної революцій. В узагальненому вигляді ці зрушення висловилися, зокрема, в підвищенні частки сфери послуг у світовому господарстві при відповідному зниженні в ньому питомої ваги матеріального виробництва, особливо у традиційних галузях промисловості і сільського господарства.
Аналіз динаміки сумарних показників валового продукту (ВВП) виявляє разом з тим довгострокову циклічність його розвитку, незримими нитками пов'язану з динамікою зростання населення в основних групах країн світу. У 60-х роках були досягнуті найвищі в післявоєнний період темпи зростання ВВП в більшості розвинених, що розвиваються і колишніх соціалістичних держав. Видний бельгійський вчений Герман Ван дер Вее образно назвав 50-і роки "срібними", а 60-і роки - "золотими" в сучасній світовій економічній історії. Тим часом продовження цієї стійкої, як тоді вважали багато дослідників, тенденції не було. Після "золотих" 60-х більшість країн світу вступило в затяжну смугу зниження темпів економічного розвитку, що збіглася з уповільненням зростання їх населення.
Дуже істотні зміни на шляху до наступного століття зазнала динаміка економічного розвитку центрів світового господарства. Темпи зростання їх ВВП знизилися в 80-х роках щодо 60-х років приблизно з 5 до 3 відсотків на рік. Більшою мірою це виявилося в Західній Європі і Японії, а в меншій - у Північній Америці. Причому в розвинених країнах воно виявилося більш глибоким, ніж падіння темпів приросту їх населення. Такому ходу подій сприяли два найбільших за післявоєнний період спаду в їх "діловому циклі" - в середині першої половини 70-х і на початку 80-х років.
Черговий спад на межі нинішнього десятиліття, викликаний, як і попередні рецесії, потребами структурної перебудови у центрах світової економіки, у свою чергу, привів до подальшого уповільнення довгострокової динаміки зростання їх ВВП до 1,5 відсотка в першій половині 90-х років проти 2, 9 відсотка в 80-х роках. У вирішальній мірі це відбулося за рахунок сімки основних індустріальних держав Заходу.
У порівнянні з першими післявоєнними десятиліттями значно ускладнилося економічне становище країн Африки і Латинської Америки. Так, у 80-х роках сукупні показники динаміки зростання ВВП у порівнянні з "рекордними" 60-ми знизилися в африканському регіоні втричі, а в латиноамериканському - вчетверо. Вперше за аналізований період там, як і в Західній Азії, позначилася тенденція до падіння сукупного обсягу виробництва товарів і послуг на кожного жителя. Та ж тенденція збереглася в багатьох державах цих регіонів і в першій половині 90-х років.
На вельми складну і суперечливу обстановку у світовій економіці та демографії кінця XX століття, безсумнівно, вплинуло також положення, що склалося в центрах колишньої соціалістичної системи. У 80-х роках в порівнянні з 60-ми темпи зростання валової продукції в СРСР і східноєвропейських державах у середньому скоротилися більш ніж утричі, а на душу населення майже в 4 рази. У наступному десятилітті в цих країнах, що стали на шлях перебудови планової структури економіки в ринкову, зазначені негативні процеси посилилися. Сукупний обсяг їх реального ВВП у незмінних цінах склав, за оцінкою експертів ООН, менше двох третин від рівня попереднього десятиліття. Це відчутно виразилося в уповільненні динаміки виробництва сукупного суспільного продукту в глобальному масштабі.
Єдиним великим регіоном світу, де в кінці століття збереглися високі і стійкі темпи економічного розвитку, була Азія. Обсяг виробництва ВВП за 80-ті роки там більш ніж подвоївся, а в першій половині 90-х років він збільшився приблизно ще в півтора рази, перш за все за рахунок Китаю і так званих нових індустріальних країн (НІС). Значення такого бурхливого економічного піднесення цих держав виходить далеко за регіональні рамки, оскільки в Південній і Південно-Східної Азії (включаючи Китай) сьогодні живе понад половини людства. Частка цього регіону в сукупному виробництві світу, що розвивається зросла приблизно з однієї третини на початку 70-х років до майже половини в середині 90-х років.
НІС і деякі інші країни, що розвиваються (головним чином, нафтовидобувні) досягли за останні десятиліття швидкого економічного прогресу. За такими найважливішими параметрами, як ВВП на душу населення, питома вага сфери послуг, промисловості, аграрного сектору, міжнародної торгівлі в національному виробництві та споживанні, вони дещо наблизилися до розвинених країн світового господарства, зайнявши своєрідну проміжну нішу між його центрами та периферією. Грані між основними групами країн цього господарства стають все більш рухливими й умовними, тим не менш НІС ще залишаються невід'ємною частиною регіональних угруповань світу, що розвивається, бо за багатьма соціально-економічними показниками вони поки істотно відстають від економічно передових країн.
Все сказане дозволяє підійти до комплексної оцінки демографічної ситуації, що склалася у світовій економіці до середини 90-х років. Незважаючи на глибокі структурні зміни останніх десятиліть, основні виробничі потужності системи як і раніше зосереджуються у відносно невеликій групі країн, що відносяться міжнародної статистикою до економічно розвиненим. Хоча на їх території проживає в даний час менш однієї сьомої населення Землі, щорічно там створюється майже три чверті світового валового продукту і понад чотири п'ятих товарів обробної промисловості, перш за все її технічно передових галузей.
Проте цей величезний економічний потенціал дуже нерівномірно розподіляється між індустріально розвиненими країнами. Близько третини їх сукупного валового продукту, як і людських ресурсів, припадає на одну країну - США. Хоча її економічний та геополітичний вплив у світі за останні десятиліття скоротилося, але за своїм виробничим і демографічному потенціалу вона продовжує випереджати інші індустріальні держави. На території США зараз створюється понад чверть світового ВВП, або більше товарів і послуг, ніж в усіх разом взятих розвитку колишніх соціалістичних державах.
На рубежі двох століть Сполучені Штати активізували зусилля із створення на півночі Американського континенту за участю Канади і Мексики єдиного інтеграційного комплексу, який в перспективі може стати найпотужнішим регіональним центром світової економіки. У його орбіту планується також залучити деякі країни Центральної і Південної Америки.
Але найбільш значним економічним центром світу як і раніше залишається Європейський союз (ЄС), основу якого складає четвірка найбільших держав Старого світу - Німеччина, Франція, Італія, Англія. За обсягом виробництва та чисельності жителів кожна з них істотно відстає від США. Однак їх сукупні позиції в сучасному світовому господарстві можна порівняти зі Сполученими Штатами, особливо з огляду на їх геополітичне положення та економічну роль в ЄС, де зараз зосереджені основні виробничі сили Західної Європи. До того ж є реальна ймовірність подальшого розширення Європейського союзу за рахунок інших держав регіону, а також східноєвропейських країн, що встали на рейки прискореної інтеграції в світову ринкову систему господарства.
До найважливіших центрів цієї системи, що визначає в останні десятиліття підсумкові лінії її розвитку, безумовно, належить Японія. Набагато відстаючи від Європейського союзу і Сполучених Штатів за масштабами виробництва ВВП і чисельності населення, вона майже всю другу половину ХХ століття аж до кінця 80-х років помітно випереджала їх за темпами економічного зростання.
В ієрархії провідних індустріальних держав Японія міцно займає друге після США місце, далеко обігнавши по найважливішим виробничим показниками йде слідом за нею Німеччину. Зараз там створюється близько п'ятої частини валової і промислової продукції всіх розвинених країн, або приблизно шоста частина світового валового продукту. А це, зауважимо до речі, означає, що в середині 90-х років ВВП Японії (з її 125 мільйонами жителів) майже на третину перевершував обсяг виробництва товарів і послуг у всіх країнах, що розвиваються Азії з їх більш ніж тримільярдним населенням.
ВИРОБНИЧІ ПОТУЖНОСТІ сучасного світового господарства продовжують, отже, концентруватися в основному в порівняно вузькій групі високорозвинених країн. У результаті зберігається здавна склався економічний розрив між ними і більшістю інших країн світу. Серед безлічі критеріїв, що оцінюють глибину цієї прірви, найбільш узагальнюючим є обсяг валового виробництва товарів і послуг на душу населення. Згідно з даними статистики ООН, у середині 90-х років в розвинутих країнах на кожного жителя вироблялося в середньому валового продукту приблизно в двадцять разів більше, ніж у країн, що розвиваються, і в п'ять з гаком разів більше, ніж у країнах з перехідною економікою.
Подібні показники, де нерозривно переплітаються демографія і економіка, мають фундаментальне значення перш за все при глобальному аналізі найважливіших розглянутих тенденцій. Разом з тим вони можуть служити первинною базою для порівняльної характеристики різних рівнів розвитку основних регіонів і груп країн світу з урахуванням диференціації чисельності їх населення.
За численними свідченнями міжнародної статистики, такі відмінності в центрах світового господарства за останні десятиліття поступово згладжуються, тоді як на його периферії переважає інша тенденція. В даний час за обсягом середньодушового виробництва ВВП Латинська Америка більш ніж втричі перевершує Африку, а Західна Азія - приблизно вчетверо Південну і Південно-Східну Азію. Але і ці сумарні показники носять суто орієнтовний характер. Адже в рамках кожного з основних географічних регіонів світу, що розвивається існує також величезна диспропорційність рівнів економічного та демографічного розвитку по певним групам країн і між країнами.
Тому регіональні оцінки світової демографічної ситуації далеко не повністю відображають реальну картину нерівномірності розміщення продуктивних сил людства на завершальному етапі XX століття. Статистичні служби Світового банку вже багато років намагаються систематизувати розподіл населення світу з чисто економічними показниками, беручи за основу обсяг валового національного продукту (ВНП) в поточних цінах. З цієї класифікації в країнах з найнижчими доходами (від 90 до 750 доларів ВНП на особу) в середині 90-х років проживало майже 57 відсотків, а з найвищими доходами (від 9 до 38 тисяч доларів ВНП на особу) - лише трохи більше 15 відсотків усього населення Землі.
Інші країни світу поділяються на дві нерівні підгрупи. Першу складають країни з середньоподушним ВНП близько 1,6 тисячі доларів (від 0,8 до 2,8 тисячі доларів), де зосереджена приблизно п'ята частина людства. Сюди входять країни всіх регіонів світу, в тому числі майже всі держави Східної Європи і СНД. Друга підгрупа із середнім рівнем доходів 4,6 тисячі доларів (від 3 до 8,3 тисячі доларів) - найменша: там проживає лише 8,5 відсотка загального населення планети. Вона включає в себе головним чином НІС Азії і Латинської Америки, нафтовидобувні країни Близького Сходу і деякі менш розвинені європейські держави. У середньому ж це угруповання за душового виробництва ВНП відстає від країн з найвищим рівнем доходів більше ніж у 5 разів.
До найгостріших світових соціально-економічних проблем наступного століття, безумовно, слід віднести подальше зростання чисельності населення. У 20-х роках наступного століття, якщо не трапиться якихось глобальних потрясінь, воно, по всій видимості, за оцінкою експертів ООН, збільшиться до 8 мільярдів, а до початку 50-х років - до 10 мільярдів осіб.
Зростання відбуватиметься майже цілком за рахунок світу, що розвивається. Очікується, зокрема, що в середині першої половини наступного століття населення Китаю досягне майже 1,5 мільярда чоловік, Індії - 1,4 мільярда, а в Нігерії, Бразилії воно перевищить 230 мільйонів. Особливо швидко буде підвищуватися чисельність їх робочої сили. З 1995 по 2025 роки у всіх країнах, що розвиваються вона збільшиться більш ніж на мільярд чоловік, тоді як у розвинених - менш ніж на 15 мільйонів. Таким чином, за той же відрізок часу виникне необхідність забезпечити зайнятість новим сотням мільйонів людей.
У міру вирішення цих проблем складуться нові демографічні контури світової економіки, нерозривно пов'язані, на думку академіка В. І. Вернадського, з тим, що "життя людства, при всій його різнорідності, стала неподільної, єдиної", що людина може і повинен мислити " не тільки в аспекті окремої особистості, родини або роду, держав або їх союзів, але й у планетному аспекті ".
Ідея неподільності та спільності долі всіх народів світу вже виявляє помітний вплив на розвиток сучасних міжнародних відносин. У прийдешньому столітті вона, мабуть, стане визначальною при розробці довгострокової економічної та геополітичної стратегії світового співтовариства націй.
В. Рималов
СЕРЕД процесів глобальної значимості, які розкривають характерні особливості завершується століття, пильної уваги заслуговує зростання чисельності людей на нашій планеті. Масштаби і далекосяжні наслідки цього процесу навряд чи можна переоцінити. З початку XX століття після Різдва Христового по 1996 рік населення Земної кулі зросло з 1,5 до майже 5,7 мільярда чоловік. Є підстави вважати, що ще до кінця століття воно перевищить 6 мільярдів.
У десятки разів збільшився в той же час економічний і науково-технічний потенціал людства. В орбіту його неухильно підвищуються матеріальних і духовних потреб втягувалися все нові, аж ніяк не безмежні ресурси планети. Створення нових галузей промисловості, видів транспорту, зв'язку, сфери послуг та сільськогосподарського виробництва призвело до суттєвих перетворень у структурі світової економіки і системі міжнародного поділу праці. Багаторазово зріс за той же період обсяг товарів і послуг на кожного жителя Землі. Бурхлива індустріалізація і технологічні нововведення, що впроваджуються в общепланетной масштабі, гігантськи посилили антропогенні навантаження на навколишнє середовище.
При всій мозаїчності і нерівномірності цих процесів по різних регіонах, групам країн і країнам підсумкові зрушення в демографічній і економічній картині світу в поточному столітті вже позначилися досить чітко. Перш за все було виявлено надзвичайно великі розбіжності в динаміці зростання населення Землі між першою і другою половинами цього сторіччя. Так, за перші півстоліття вона збільшилася приблизно на один мільярд чоловік, а за наступне сорокашестілетіе - більш ніж на 3,3 мільярда.
Звичайно, у кожній країні або групі країн діють свої соціально-економічні, політичні та природні фактори, вони-то і зумовлюють специфіку змін їх демографічної ситуації. Однак разючі відмінності довгострокової динаміки зростання населення Землі в першій і другій половинах століття, особливо за основними угрупованням країн з неоднаковим рівнем економічного розвитку, безсумнівно, потребують комплексної оцінки, що виходить за національні та регіональні рамки.
Еволюція демографічних процесів першої половини сторіччя була тісно пов'язана з такими найбільшими міжнародними потрясіннями, як дві світові війни і "велика депресія" 30-х років, різко посилили нестабільність і суперечливість світового розвитку. У цілому ж динаміка зростання чисельності людства та його продуктивних сил явно перевершувала показники попередніх етапів розвитку світового господарства.
Найбільш напружено складалася тоді демографічна ситуація на великих просторах його периферії, що складалася, головним чином, з колоній, напівколоній та інших економічно слабо розвинених країн. Ще напередодні другої світової війни тільки на прямі колоніальні володіння припадала майже третина населення і території Земної кулі. У колоніях Африки проживало понад 80 відсотків, в Азії - більше 45 відсотків населення цих регіонів.
Висока дитяча смертність і низький рівень тривалості життя, важкі матеріальні умови, соціальне і політичне нерівноправність стримували природне зростання їх населення. Але підспудно там накопичувалися об'єктивні передумови для майбутнього "демографічного вибуху", який у вирішальній мірі зумовив стрибкоподібне зростання чисельності людства в другій половині століття.
З початку 1950-х по 1996 рік населення країн, що відносяться нині статистикою ООН, що розвиваються, збільшилася майже на 2,9 мільярда чоловік. Одночасно число жителів в історично сформованих центрах світової економіки зросла приблизно на 250 мільйонів, а в інших країнах - на 140 мільйонів чоловік (див. таблицю 1).
Але ці скупі цифри розкривають поки лише головні напрями змін у розміщенні людей на планеті, що розгорнулися у другій половині поточного століття. Підвищення тільки за 46 років числа жителів Африки в 3,4 рази; Латинської Америки - майже втричі - в 2,9 рази і Азії - в 2,5 рази привело до дивно синхронного, хоча і нерівномірного зростання питомої ваги основних регіонів світу, що розвивається у сумарній чисельності людства.
Таблиця 1
Зростання населення Землі у ХХ столітті по групах країн
| Індекси (1900 р. = 100) | Частка (%) | Млрд.чел. | ||||
| Групи країн | 1950р. | 1996р. * | 1950 | 1996р. * | 1950 | 1996 * |
| Весь світ | 170 | 385 | 100 | 100 | 2.52 | 5.77 |
| Розвинені ** | 165 | 240 | 22.6 | 14.3 | 0.57 | 0.82 |
| Розвиваю- щиеся | 170 | 460 | 67.4 | 79.0 | 1.70 | 4.56 |
| Азія | 170 | 420 | 52.0 | 56.0 | 1.31 | 3.23 |
| Африка | 160 | 535 | 8.3 | 12.8 | 0.22 | 0.75 |
| Латинська Америка | 230 | 695 | 6.5 | 8.5 | 0.16 | 0.49 |
| Інші *** | 160 | 245 | 10.0 | 6.7 | 0.25 | 0.39 |
** Західна Європа, Північна Америка (США, Канада), Японія, Австралія, Нова Зеландія.
*** Країни Східної Європи і колишнього СРСР.
Розраховано за демографічними публікацій ООН.
Таку синхронність, як і швидко зростаючий розрив в чисельності населення розвинених і країн, що розвиваються, не можна пояснити випадковим збігом обставин. Їх витоки, безсумнівно, йдуть у вікову історію формування світового ринкового господарства. Вони безпосередньо пов'язані з процесом підриву його колоніальних засад і глибокими перетвореннями в цій системі після другої світової війни. Про особливості дії цих глобальних тенденцій з тих чи інших груп країн і періодами мова піде далі.
У наведених ж тут розрахунках враховуються лише найбільш загальні зміни в демографічній і світогосподарської структурі сучасного суспільства, спричинені катастрофою колоніальних імперій і недавнім розпадом "другого світу". Використовувані факти спираються на статистику ООН, що зараховує тепер ряд держав колишнього "другого світу", що розвиваються. Екстраполяція в минуле сучасних уявлень про основні економічні угрупованнях країн, не змінюючи суті довготривалих зрушень у демографічних обрисах світу, полегшує разом з тим системно-історичний підхід до їх комплексної оцінки на рубежі двох століть.
Останні десятиліття відзначені низкою особливостей "саморуху" світового демографічного процесу в часі і просторі. Тенденція до підвищення темпів зростання населення в більшості країн світу зберігалася майже чверть століття після закінчення другої світової війни. Вона досягла свого піку в 60-х роках, після чого взяла гору інша тенденція. У 80-х роках у центрах світового ринкового господарства темпи зростання населення знизилися в порівнянні з 60-ми роками в середньому більш ніж на третину, а в державах з плановою економікою (СРСР і Східна Європа) - приблизно вдвічі. Намітилося уповільнення їх і в країнах світу, що розвивається, в основному за рахунок Азії і Латинської Америки, найдовше "демографічний вибух" тривав на Африканському континенті.
Але найглибший спад динаміки приросту населення відбувся в державах з перехідною економікою. У середньорічному обчисленні вона знизилася в 1991-1996 роках до 0,1 відсотка проти 0,7 відсотка в 80-х роках і 1,2 відсотка в 60-х роках (див. таблицю 2). Причому в ряді країн СНД і Східної Європи (Росія, Україна, Білорусія, Казахстан, Болгарія, Румунія) поряд з скороченням числа жителів відзначалися значне падіння народжуваності та підвищення рівня смертності.
Таблиця 2
Середньорічні темпи зростання населення за групами країн в 60 - 90-х роках (%)
| Групи країн | 60-і рр.. | 70-і рр.. | 80-і рр.. | 90-і рр.. * |
| Розвинені | 1.1 | 0.8 | 0.7 | 0.6 |
| Країни, що розвиваються | 2.4 | 2.3 | 2.1 | 1.9 |
| Азія | 2.3 | 2.1 | 1.9 | 1.7 |
| Африка | 2.6 | 2.8 | 2.9 | 2.8 |
| Латинська Америка | 2.7 | 2.5 | 2.1 | 1.9 |
| Інші | 1.2 | 0.8 | 0.6 | 0.1 |
Джерела: UN. "Statistical Yearbook", "Monthly Bulletin of Statistics", "World Economic and Social Survey" за відповідні роки.
У 90-х роках процес уповільнення темпів зростання населення планети набув ще більш стійкий характер. У його орбіту поступово втягувалися народи Африки та інших районів світу, що розвивається, а також більшості промислово розвинених країн.
Все це супроводжувалося наростаючою концентрацією трудових ресурсів Землі в країнах, що розвиваються, де за останні десятиліття вони збільшувалися приблизно вчетверо швидше, ніж у розвинених державах. Особливо контрастно виглядає розрив у показниках зростання дитячого населення. З середини 50-х років по середину 90-х років число дітей до 15 років у світі, що розвивається більш ніж подвоїлася, тоді як в індустріально розвинених країнах воно зросло менш ніж на одну десяту. Левова частка всієї реальної і тим більше потенційної робочої сили світу зосереджена нині в азіатському, африканському та латиноамериканському регіонах. Таким чином, понад дві третини її світових ресурсів припадає на країни з найнижчим рівнем ВВП на душу населення.
На початку наступного століття ефективне використання величезних людських ресурсів, перш за все на периферії світового господарства, судячи з усього, буде однією з найгостріших демографічних та соціально-економічних проблем світового співтовариства. Це особливо очевидно в світлі неминучою масової міграції працездатного населення з економічно відсталих країн у більш розвинені і політично стабільні держави.
КАРДИНАЛЬНІ ЗМІНИ у другій половині нинішнього століття відбувалися й у світовій економіці, темпи розвитку якої значно випереджали зростання чисельності людства. Тільки в 60-80-х роках сукупне виробництво товарів і послуг (валовий продукт) в усьому світі більш ніж потроїлася. У промислово розвинених країнах воно збільшилося майже втричі, у що розвиваються - вчетверо, а в СРСР і східноєвропейських державах - приблизно в 3,5 рази.
У результаті склалися необхідні матеріальні передумови для підвищення рівня економічної та науково-технічної бази виробництва, подальшого зростання чисельності людства і забезпечення зайнятості його зростаючих трудових ресурсів. Багато в чому сприяє цьому і небувало інтенсивне розширення світового ринку, фізичний обсяг товарообігу якого за ті ж тридцять років збільшився більш ніж в 5 разів.
У узагальненнях такого роду неминуче вислизає безліч відмінностей в динаміці і рівні розвитку окремих регіонів і країн. При цьому як би зводяться воєдино фундаментальні зрушення, які відбувалися в галузевій структурі світової економіки під впливом розгорнулася в 60-х роках, головним чином в її центрах, науково-технічної, а в 70-х роках - електронно-інформаційної революцій. В узагальненому вигляді ці зрушення висловилися, зокрема, в підвищенні частки сфери послуг у світовому господарстві при відповідному зниженні в ньому питомої ваги матеріального виробництва, особливо у традиційних галузях промисловості і сільського господарства.
Аналіз динаміки сумарних показників валового продукту (ВВП) виявляє разом з тим довгострокову циклічність його розвитку, незримими нитками пов'язану з динамікою зростання населення в основних групах країн світу. У 60-х роках були досягнуті найвищі в післявоєнний період темпи зростання ВВП в більшості розвинених, що розвиваються і колишніх соціалістичних держав. Видний бельгійський вчений Герман Ван дер Вее образно назвав 50-і роки "срібними", а 60-і роки - "золотими" в сучасній світовій економічній історії. Тим часом продовження цієї стійкої, як тоді вважали багато дослідників, тенденції не було. Після "золотих" 60-х більшість країн світу вступило в затяжну смугу зниження темпів економічного розвитку, що збіглася з уповільненням зростання їх населення.
Дуже істотні зміни на шляху до наступного століття зазнала динаміка економічного розвитку центрів світового господарства. Темпи зростання їх ВВП знизилися в 80-х роках щодо 60-х років приблизно з 5 до 3 відсотків на рік. Більшою мірою це виявилося в Західній Європі і Японії, а в меншій - у Північній Америці. Причому в розвинених країнах воно виявилося більш глибоким, ніж падіння темпів приросту їх населення. Такому ходу подій сприяли два найбільших за післявоєнний період спаду в їх "діловому циклі" - в середині першої половини 70-х і на початку 80-х років.
Черговий спад на межі нинішнього десятиліття, викликаний, як і попередні рецесії, потребами структурної перебудови у центрах світової економіки, у свою чергу, привів до подальшого уповільнення довгострокової динаміки зростання їх ВВП до 1,5 відсотка в першій половині 90-х років проти 2, 9 відсотка в 80-х роках. У вирішальній мірі це відбулося за рахунок сімки основних індустріальних держав Заходу.
У порівнянні з першими післявоєнними десятиліттями значно ускладнилося економічне становище країн Африки і Латинської Америки. Так, у 80-х роках сукупні показники динаміки зростання ВВП у порівнянні з "рекордними" 60-ми знизилися в африканському регіоні втричі, а в латиноамериканському - вчетверо. Вперше за аналізований період там, як і в Західній Азії, позначилася тенденція до падіння сукупного обсягу виробництва товарів і послуг на кожного жителя. Та ж тенденція збереглася в багатьох державах цих регіонів і в першій половині 90-х років.
На вельми складну і суперечливу обстановку у світовій економіці та демографії кінця XX століття, безсумнівно, вплинуло також положення, що склалося в центрах колишньої соціалістичної системи. У 80-х роках в порівнянні з 60-ми темпи зростання валової продукції в СРСР і східноєвропейських державах у середньому скоротилися більш ніж утричі, а на душу населення майже в 4 рази. У наступному десятилітті в цих країнах, що стали на шлях перебудови планової структури економіки в ринкову, зазначені негативні процеси посилилися. Сукупний обсяг їх реального ВВП у незмінних цінах склав, за оцінкою експертів ООН, менше двох третин від рівня попереднього десятиліття. Це відчутно виразилося в уповільненні динаміки виробництва сукупного суспільного продукту в глобальному масштабі.
Єдиним великим регіоном світу, де в кінці століття збереглися високі і стійкі темпи економічного розвитку, була Азія. Обсяг виробництва ВВП за 80-ті роки там більш ніж подвоївся, а в першій половині 90-х років він збільшився приблизно ще в півтора рази, перш за все за рахунок Китаю і так званих нових індустріальних країн (НІС). Значення такого бурхливого економічного піднесення цих держав виходить далеко за регіональні рамки, оскільки в Південній і Південно-Східної Азії (включаючи Китай) сьогодні живе понад половини людства. Частка цього регіону в сукупному виробництві світу, що розвивається зросла приблизно з однієї третини на початку 70-х років до майже половини в середині 90-х років.
НІС і деякі інші країни, що розвиваються (головним чином, нафтовидобувні) досягли за останні десятиліття швидкого економічного прогресу. За такими найважливішими параметрами, як ВВП на душу населення, питома вага сфери послуг, промисловості, аграрного сектору, міжнародної торгівлі в національному виробництві та споживанні, вони дещо наблизилися до розвинених країн світового господарства, зайнявши своєрідну проміжну нішу між його центрами та периферією. Грані між основними групами країн цього господарства стають все більш рухливими й умовними, тим не менш НІС ще залишаються невід'ємною частиною регіональних угруповань світу, що розвивається, бо за багатьма соціально-економічними показниками вони поки істотно відстають від економічно передових країн.
Все сказане дозволяє підійти до комплексної оцінки демографічної ситуації, що склалася у світовій економіці до середини 90-х років. Незважаючи на глибокі структурні зміни останніх десятиліть, основні виробничі потужності системи як і раніше зосереджуються у відносно невеликій групі країн, що відносяться міжнародної статистикою до економічно розвиненим. Хоча на їх території проживає в даний час менш однієї сьомої населення Землі, щорічно там створюється майже три чверті світового валового продукту і понад чотири п'ятих товарів обробної промисловості, перш за все її технічно передових галузей.
Проте цей величезний економічний потенціал дуже нерівномірно розподіляється між індустріально розвиненими країнами. Близько третини їх сукупного валового продукту, як і людських ресурсів, припадає на одну країну - США. Хоча її економічний та геополітичний вплив у світі за останні десятиліття скоротилося, але за своїм виробничим і демографічному потенціалу вона продовжує випереджати інші індустріальні держави. На території США зараз створюється понад чверть світового ВВП, або більше товарів і послуг, ніж в усіх разом взятих розвитку колишніх соціалістичних державах.
На рубежі двох століть Сполучені Штати активізували зусилля із створення на півночі Американського континенту за участю Канади і Мексики єдиного інтеграційного комплексу, який в перспективі може стати найпотужнішим регіональним центром світової економіки. У його орбіту планується також залучити деякі країни Центральної і Південної Америки.
Але найбільш значним економічним центром світу як і раніше залишається Європейський союз (ЄС), основу якого складає четвірка найбільших держав Старого світу - Німеччина, Франція, Італія, Англія. За обсягом виробництва та чисельності жителів кожна з них істотно відстає від США. Однак їх сукупні позиції в сучасному світовому господарстві можна порівняти зі Сполученими Штатами, особливо з огляду на їх геополітичне положення та економічну роль в ЄС, де зараз зосереджені основні виробничі сили Західної Європи. До того ж є реальна ймовірність подальшого розширення Європейського союзу за рахунок інших держав регіону, а також східноєвропейських країн, що встали на рейки прискореної інтеграції в світову ринкову систему господарства.
До найважливіших центрів цієї системи, що визначає в останні десятиліття підсумкові лінії її розвитку, безумовно, належить Японія. Набагато відстаючи від Європейського союзу і Сполучених Штатів за масштабами виробництва ВВП і чисельності населення, вона майже всю другу половину ХХ століття аж до кінця 80-х років помітно випереджала їх за темпами економічного зростання.
В ієрархії провідних індустріальних держав Японія міцно займає друге після США місце, далеко обігнавши по найважливішим виробничим показниками йде слідом за нею Німеччину. Зараз там створюється близько п'ятої частини валової і промислової продукції всіх розвинених країн, або приблизно шоста частина світового валового продукту. А це, зауважимо до речі, означає, що в середині 90-х років ВВП Японії (з її 125 мільйонами жителів) майже на третину перевершував обсяг виробництва товарів і послуг у всіх країнах, що розвиваються Азії з їх більш ніж тримільярдним населенням.
ВИРОБНИЧІ ПОТУЖНОСТІ сучасного світового господарства продовжують, отже, концентруватися в основному в порівняно вузькій групі високорозвинених країн. У результаті зберігається здавна склався економічний розрив між ними і більшістю інших країн світу. Серед безлічі критеріїв, що оцінюють глибину цієї прірви, найбільш узагальнюючим є обсяг валового виробництва товарів і послуг на душу населення. Згідно з даними статистики ООН, у середині 90-х років в розвинутих країнах на кожного жителя вироблялося в середньому валового продукту приблизно в двадцять разів більше, ніж у країн, що розвиваються, і в п'ять з гаком разів більше, ніж у країнах з перехідною економікою.
Подібні показники, де нерозривно переплітаються демографія і економіка, мають фундаментальне значення перш за все при глобальному аналізі найважливіших розглянутих тенденцій. Разом з тим вони можуть служити первинною базою для порівняльної характеристики різних рівнів розвитку основних регіонів і груп країн світу з урахуванням диференціації чисельності їх населення.
За численними свідченнями міжнародної статистики, такі відмінності в центрах світового господарства за останні десятиліття поступово згладжуються, тоді як на його периферії переважає інша тенденція. В даний час за обсягом середньодушового виробництва ВВП Латинська Америка більш ніж втричі перевершує Африку, а Західна Азія - приблизно вчетверо Південну і Південно-Східну Азію. Але і ці сумарні показники носять суто орієнтовний характер. Адже в рамках кожного з основних географічних регіонів світу, що розвивається існує також величезна диспропорційність рівнів економічного та демографічного розвитку по певним групам країн і між країнами.
Тому регіональні оцінки світової демографічної ситуації далеко не повністю відображають реальну картину нерівномірності розміщення продуктивних сил людства на завершальному етапі XX століття. Статистичні служби Світового банку вже багато років намагаються систематизувати розподіл населення світу з чисто економічними показниками, беручи за основу обсяг валового національного продукту (ВНП) в поточних цінах. З цієї класифікації в країнах з найнижчими доходами (від 90 до 750 доларів ВНП на особу) в середині 90-х років проживало майже 57 відсотків, а з найвищими доходами (від 9 до 38 тисяч доларів ВНП на особу) - лише трохи більше 15 відсотків усього населення Землі.
Інші країни світу поділяються на дві нерівні підгрупи. Першу складають країни з середньоподушним ВНП близько 1,6 тисячі доларів (від 0,8 до 2,8 тисячі доларів), де зосереджена приблизно п'ята частина людства. Сюди входять країни всіх регіонів світу, в тому числі майже всі держави Східної Європи і СНД. Друга підгрупа із середнім рівнем доходів 4,6 тисячі доларів (від 3 до 8,3 тисячі доларів) - найменша: там проживає лише 8,5 відсотка загального населення планети. Вона включає в себе головним чином НІС Азії і Латинської Америки, нафтовидобувні країни Близького Сходу і деякі менш розвинені європейські держави. У середньому ж це угруповання за душового виробництва ВНП відстає від країн з найвищим рівнем доходів більше ніж у 5 разів.
До найгостріших світових соціально-економічних проблем наступного століття, безумовно, слід віднести подальше зростання чисельності населення. У 20-х роках наступного століття, якщо не трапиться якихось глобальних потрясінь, воно, по всій видимості, за оцінкою експертів ООН, збільшиться до 8 мільярдів, а до початку 50-х років - до 10 мільярдів осіб.
Зростання відбуватиметься майже цілком за рахунок світу, що розвивається. Очікується, зокрема, що в середині першої половини наступного століття населення Китаю досягне майже 1,5 мільярда чоловік, Індії - 1,4 мільярда, а в Нігерії, Бразилії воно перевищить 230 мільйонів. Особливо швидко буде підвищуватися чисельність їх робочої сили. З 1995 по 2025 роки у всіх країнах, що розвиваються вона збільшиться більш ніж на мільярд чоловік, тоді як у розвинених - менш ніж на 15 мільйонів. Таким чином, за той же відрізок часу виникне необхідність забезпечити зайнятість новим сотням мільйонів людей.
У міру вирішення цих проблем складуться нові демографічні контури світової економіки, нерозривно пов'язані, на думку академіка В. І. Вернадського, з тим, що "життя людства, при всій його різнорідності, стала неподільної, єдиної", що людина може і повинен мислити " не тільки в аспекті окремої особистості, родини або роду, держав або їх союзів, але й у планетному аспекті ".
Ідея неподільності та спільності долі всіх народів світу вже виявляє помітний вплив на розвиток сучасних міжнародних відносин. У прийдешньому столітті вона, мабуть, стане визначальною при розробці довгострокової економічної та геополітичної стратегії світового співтовариства націй.