Зміст
Введення. 3
1. Поняття необхідної оборони та її значення. 5
2. Ознаки (умови) правомірності необхідної оборони .. 21
3. Перевищення меж необхідної оборони .. 27
4. Відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності і заподіяння шкоди при затриманні особи, яка вчинила злочин. 30
Висновок. 36
Список використаної літератури .. 38

ВСТУП

Тема даної курсової роботи - «Необхідна оборона».
Згідно з ч. 1 ст. 37 КК РФ [1] «не є злочином заподіяння шкоди посягає особі в стані необхідної оборони, тобто при захист особи і обороняється або інших осіб, що охороняються законом інтересів суспільства і держави від суспільно небезпечного посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони ».
Відповідно до ч. 2 тієї ж статті КК РФ «право на необхідну оборону мають в рівній мірі всі особи, незалежно від їх професійної чи іншої спеціальної підготовки та службового становища.
Це право належить особі незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади ».
«Перевищенням меж необхідної оборони визнаються умисні дії, що явно не відповідають характеру і ступеня суспільної небезпечності посягання» (ч.3 ст.37 КК РФ).
Важливість інституту необхідної оборони в системі кримінального права є винятковою, оскільки серед обставин що виключають злочинність діяння саме необхідна оборона має найбільш широке застосування.
Соціальне призначення і легалізовані необхідної оборони є невід'ємним атрибутом формування суспільства, кожна особистість якого могла на законних підстави захистити не тільки власні права, права близьких людей, а так само інтереси інших не персоніфікованих осіб в тому числі й інтереси держави.
Незважаючи на те, що в науці кримінального права концепція необхідної оборони є достатньо повною, взаємозалежної і логічною у правозастосовчій практиці нерідко виникають помилки пов'язані з реалізацією відповідних правових норм.
Необхідна оборона як правовий інститут відома людству з найдавніших часів. Vim enim vi defendere omnes leges omniaque jura permittunt - говорили римляни. Згадка права необхідної оборони міститься і в «Руській Правді». З тих пір ця юридична категорія знайшла повсюдне законодавче визнання і зайняла гідне місце в теорії кримінального права. У російській правовій думці вона отримала саму глибоку розробку, зокрема, в працях А.Ф. Коні, Н.С. Таганцева, Н.Д. Сергіївської, ідеї яких згодом розвивалися В.Ф. Кириченко, А.І. Санталових, М.М. Паші-Озерський, В.І. Ткаченко, Ю.В. Бауліним та іншими вченими. Разом з тим її актуальність, теоретична і практична значущість тільки зросли, що є цілком зрозумілим. По-перше, це викликано тим, що законодавець лише за останні вісім років три рази вносив зміни до норми про необхідну оборону. Остання зміна внесено зовсім недавно: Федеральним законом від 14 березня 2002 року текст ст. 37 КК РФ викладений в новій редакції, що, у свою чергу, викликає необхідність вирішення нових питань, які виникають і будуть виникати перед правоприменителем. По-друге, із зростанням обсягу теоретичних досліджень кількість невирішених протиріч в поглядах на різні аспекти проблеми не зменшується, а, навпаки, зростає. По-третє, правоохоронні органи у своїй діяльності стикаються з усе новими випадками необхідної оборони, а кожен новий випадок по своєму унікальний і вимагає всебічного вивчення та оцінки. Нарешті, приймаючи до уваги що склалася в нашій державі обстановку, яка характеризується різким зростанням злочинності, завдання наблизити інститут необхідної оборони до реалій нашого часу, зробити його законодавчу конструкцію більш доступною для розуміння як пересічних громадян, так і правопріменітелей, набуває величезне суспільне значення.

1. ПОНЯТТЯ НЕОБХІДНОЇ ОБОРОНИ ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ

Відповідно до частин 1, 2 ст. 37 КК РФ не є злочином заподіяння шкоди посягає особі в стані необхідної оборони, тобто при захист особи і обороняється або інших осіб, що охороняються законом інтересів суспільства чи держави від суспільно небезпечного посягання, якщо це посягання було з насильством, небезпечним для життя обороняється або іншої особи, або з безпосередньою загрозою застосування такого насильства. Захист від посягання, не пов'язаного з насильством, небезпечним для життя обороняється або іншої особи, або з безпосередньою загрозою застосування такого насильства, є правомірною, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. З формулювання закону випливає, що необхідна оборона є, з одного боку, обставиною, що виключає злочинність діяння, а з іншого - суб'єктивним правом громадян на захист від посягання. При визначенні поняття необхідної оборони потрібно, по-перше, з'ясувати природу цього права, а по-друге, встановити зв'язок необхідної оборони з іншими інститутами кримінального права.
Природа права на необхідну оборону трактується по-різному, але все різноманіття пояснень можна в кінцевому підсумку звести до трьох парадигм: природно-правової, соціально-політичної і позитивістської. Природно-правова трактування, висхідна ще до ідей римських юристів, знайшла своє відображення в російській дореволюційній правової думки. А.Ф. Коні передує своє чудове дослідження твердженням про те, що «в силу прагнення до самозбереження людина намагається уникнути небезпеки і вживає всіх заходів до її відразі; - він має на це право, яке має бути розглянуто як природжена». [2] Своє судження він доповнює філософським обгрунтуванням необхідної оборони, в допущенні якої «полягає задоволення ідеї справедливості. Відібрати в людини захист у тих випадках, коли суспільство її дати не може, означало б зовсім знищити об'єктивне рівність між людьми ». [3] Аналогічний підхід можна зустріти і в самих сучасних роботах, присвячених цій темі. М.А. Кауфман пише: «Право на необхідну оборону - це природне, дане кожному громадянину право. Його природність полягає в тому, що воно не створюється державою, але визнається і санкціонується їм ». [4] Дійсно, в основі оборонних дій лежить властивий кожному індивіду інстинкт самозбереження, тому наявність якого-небудь заборони на такі дії, сполученого навіть з самими суворими санкціями, буде абсолютно безглуздо: у будь-якій ситуації людина прагнула б відгородити себе від небезпеки. Однак послідовне проведення природно-правової концепції виллється в суттєве обмеження права на необхідну оборону. Дії, спрямовані на самозбереження, необов'язково повинні бути пов'язані із заподіянням шкоди посягає. У значній частині випадків можна врятуватися втечею або звернутися за захистом до правоохоронних органів або іншим особам, але закон такої вимоги не висуває. У ч. 3 ст. 37 КК РФ сказано однозначно: право на необхідну оборону належить особі незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади. Далі, поняття самозбереження увазі спрямованість на захист виключно власної особистості, в той час як закон допускає також захист інших осіб, громадських і державних інтересів.
Вузькість природно-правового трактування права на необхідну оборону в значній мірі долається в соціально-політичній парадигмі. В основі сучасної держави лежить система політичних і економічних відносин, непорушність яких є запорукою його успішного функціонування. Саме в цих відносинах реалізується правовий статус людини і громадянина, саме цим відносинам відповідають базові цінності даного суспільства. Тому держава, використовуючи правові засоби, визнає захисну діяльність громадян соціально корисною, але обмежує її певними умовами, порушення яких поставило б ці відносини під загрозу.
У зв'язку з цим доречно звернутися до питання про те, чи є право на необхідну оборону самостійним або субсидіарним, тобто додатковим по відношенню до охоронної діяльності держави. Це питання має два аспекти. Перший аспект пов'язаний з тим, яким чином слід діяти обороняється, коли він має реальну можливість звернутися за допомогою до органів влади. Як зазначалося вище, закон не обмежує його дії такою можливістю. Чому? І тут необхідно розібратися з другим, більш широким аспектом даної проблеми: чи є право на необхідну оборону похідним або самостійним. Однозначно відповісти на це запитання не можна. У позитивно-правовому сенсі воно є похідним, так як виникає тільки тоді, коли порушено вихідне право, - як необхідність захисту цього права. Але разом з тим, як зазначав Н.С. Таганцев, «в ідеї про володіння правом полягає не тільки уявлення про користування ним, а й про охорону його від порушень; в цьому сенсі можна стверджувати, що оборона є природжена право». [5] двояко вирішується це питання і в соціально-політичному сенсі . З позиції держави, функціонуючого в режимі політичного абсолютизму, оборона як самостійна ініціатива являє собою посягання на абсолютну владу і допускається у виняткових випадках, коли органи держави не в змозі надати заступництво індивіду. Якщо ж визнати, що держава виконує службову роль по відношенню до суспільства та його членам, то право на необхідну оборону слід вважати абсолютним, а охоронну діяльність держави - похідною від цього права.
Нарешті, позитивістський підхід передбачає підставу права на необхідну оборону не в інстинктивних властивості особистості і не в публічному інтересі, але виключно в юридичних джерелах. У позитивно-правовій площині вирішує це питання Н.С. Таганцев. «Моє вторгнення в право іншого, - говорить він, - має похідний характер; я вживаю силу, попереджаючи або злочинне діяння ... або ж хоча і непреступное, але і неправомірне діяння ». [6] Очевидно, що підставою реалізації права на необхідну оборону є зазіхання з боку іншої особи.
У РФ право на необхідну оборону є невід'ємним атрибутом правового статусу особистості. У ч. 2 ст. 45 Конституції РФ [7] сказано, що кожен має право захищати свої права і свободи всіма способами, не забороненими законом. Одним з таких способів є заподіяння шкоди посягає особі, яка суворо регламентовано кримінальним законом. В.В. Меркур'єв відносить право на необхідну оборону до інституту «цивільної самозахисту», базовим принципом якого є вищенаведена формулювання Основного закону. [8] Аналогічні норми містяться в цивільному, а раніше, до введення в дію з 1 липня 2002 КоАП РФ [9], містилися і в адміністративному праві. Інститут необхідної оборони був передбачений ст. 19 КпАП РРФСР 1984 року, однак наявність у Кодексі такої норми не було практично виправданим. Відмінність необхідної оборони в адміністративному праві від аналогічного інституту в кримінальному праві полягає в тому, що посягання, що викликає стан необхідної оборони, не несе в собі ознаки суспільної небезпеки, так як не загрожує заподіянням шкоди базовим суспільним відносинам. Тому розмір завданої посягає особі шкоди має бути істотно менше, ніж той, який допускається кримінальним законом. Багато адміністративних правопорушення, такі, наприклад, як дрібне хуліганство або дрібне розкрадання, представляють явну шкоду для суспільства і повинні бути припинені. Для їх заходу у переважній більшості випадків необхідно завдати такої шкоди посягаючому, який за своїми об'єктивними характеристиками буде відповідати шкоді, забороненого кримінальним, а не адміністративним, законом (побої, легкий шкода здоров'ю, позбавлення волі та ін.) Необхідна ж оборона з кримінального права від посягань, що представляють собою адміністративні правопорушення, не допускається, про що більш докладно буде сказано нижче. У нині чинному КпАП РФ норма про необхідну оборону відсутня. Так чи інакше, перед адміністративно караного посягання громадянин з правової точки зору виявляється фактично беззахисна.
Цивільний кодекс РФ [10] допускає самозахист як один із способів захисту цивільних прав. Тут, на мій погляд, доречніше говорити не про захист цивільних прав, а про захист від цивільних правопорушень. Право власності, безумовно, відноситься до категорії цивільних прав, але зазіхання на нього є кримінально караним і породжує право на необхідну оборону, передбачений ст. 37 КК РФ. Для визнання шкоди, заподіяної при самозахисті, правомірним необхідна наявність трьох умов. По-перше, особа, яка самостійно захищає своє право, має бути безперечним його власником. Далі, обраний особою спосіб захисту повинен бути співмірний порушення. І нарешті, цей спосіб не повинен виходити за межі дій, необхідних для його припинення. При дотриманні перерахованих вище умов особа, що заподіяла шкоду в стані самозахисту, звільняється від обов'язку відшкодування збитків. Прикладом цивільно-правового самозахисту може служити утримання зберігачем переданої йому речі до сплати належної винагороди.
Таким чином, право на необхідну оборону закономірно випливає як із самої сутності права, так і з системи правових норм, що визначають статус особистості в російській державі. Більш того, це право корениться в самій природі людини і відповідає базовим цінностям і відносин сучасного суспільства. У зв'язку з цим закономірно виникає питання про те, чи можна вважати необхідну оборону не тільки правом, але і обов'язком громадян. Переважна більшість вчених відповідає на нього негативно, визнаючи разом з тим, що для деяких категорій громадян необхідна оборона складає їх правовий обов'язок. До цих категорій відносяться співробітники органів внутрішніх справ, військовослужбовці, для яких припинення правопорушень входить до їх службових обов'язків. З такою позицією не згоден Ю.В. Баулін, заперечення якого грунтуються на тому, що трансформація права на необхідну оборону для однієї категорії громадян в обов'язок для іншої веде до втрати формальної юридичної визначеності даного інституту. [11] Захисні дії, що вживаються працівниками міліції або військовослужбовцями, треба, на його думку, кваліфікувати не як необхідну оборону, а як виконання службового обов'язку, що є самостійним декриминализирует підставою. Чи може необхідна оборона стати обов'язком громадян, для яких вона не є службовим обов'язком? В.І. Ткаченко на цей рахунок пише: «Здійснення необхідної оборони виступає для громадян обов'язком і тоді, коли посягання виявляється небезпечним для життя особи, яка зазнала нападу, і його припинення свідомо не було пов'язане з небезпекою для цих осіб». [12] Позиція В.І. Ткаченко, безумовно, була виправданою, оскільки нездійснення оборони у вказаному ним випадку могло кваліфікуватися за ст. 127 КК РРФСР як залишення в небезпеці. У зв'язку з прийняттям КК РФ ознаки даного складу змінені. Зараз ми можемо говорити про обов'язок здійснення необхідної оборони тільки в тому випадку, коли життю або здоров'ю особи, щодо якої інша особа зобов'язана мати турботу, загрожує небезпека, викликана посяганням, яке не може бути відображено ним самостійно, але яке може бути відображено цим іншим особою без ризику для власного життя.
Встановивши природу права на необхідну оборону, слід перейти до розгляду необхідної оборони в якості кримінально-правового інституту. «Визначення поняття необхідної оборони, - зазначає М.М. Паші-Озерський, - можна дати тільки виходячи з поняття злочину і керуючись спільним значенням обставин, що виключають злочинність діяння ». [13]
У кримінальному законі відсутнє загальне поняття обставин, що виключають злочинність діяння, хоча таке поняття мало б не тільки теоретичне, але й практичне значення. У реальній дійсності правоприменитель може зіткнутися з такою обставиною, яке ще не відображено в Кодексі, але по суті носить декриминализирует характер. Найяскравіший приклад - затримання злочинця.

Необходимая оборона от таких посягательств также допустима.
Не порождает права на необходимую оборону посягательство, которое хотя формально и подпадает под признаки деяния, предусмотренного уголовным законом, но в силу малозначительности лишено общественной опасности (ч. 2 ст. 14 Уголовного кодекса Российской Федерации).
Необходимая оборона недопустима против действий, которые сами совершены в состоянии необходимой обороны.
В связи с этим лицо, совершающее, например, разбойное нападение и встретившее решительный отпор со стороны потерпевшего, не может ссылаться, в свою очередь, на то, что причинило вред здоровью потерпевшему, чтобы самому избежать причинения им подобного вреда.
Необходимая оборона недопустима против действий, которые сами совершены в состоянии необходимой обороны.
Вторым условием правомерности необходимой обороны, относящимся к посягательству, является его наличность.
Для признания существования этого условия необходимо определить начальный и конечный моменты посягательства.
Начальным его моментом признается как момент непосредственно самого общественно опасного посягательства (например, вор залез в чужой карман), так и наличие реальной угрозы посягательства.
Так, например, при разбойном нападении сам факт угрозы непосредственного причинения вреда посягающему (например, со стороны нападающего под угрозой ножа предъявляется требование отдать деньги или другие ценности) конечно же свидетельствует о наличности посягательства, дающего обороняющемуся право причинить посягающему серьезный вред.
Вместе с тем недопустима необходимая оборона против посягательств, которые ожидаются в будущем.
«В практике встречаются случаи, когда отдельные лица для охраны своего имущества делают различные приспособления или устройства, способные причинить вред жизни или здоровью человека (взрывные устройства, подведение тока высокого напряжения и т. д.)»[22].
Конечный момент посягательства связывается с его окончанием.
При этом посягательство признается оконченным, если угроза причинения вреда обороняющемуся миновала (причинение вреда при этом следует рассматривать как учинение расправы, акт мести).
Вместе с тем судебная практика исходит из того, что состояние необходимой обороны может иметь место и после окончания.
Третьим условием правомерности необходимой обороны, относящимся к посягательству, является действительность посягательства.
Действительным считается посягательство, которое существует объективно, в реальной действительности, а не в воображении «защищающегося».
Признать же посягательство существующим в реальной действительности — это значит установить, что оно (посягательство) объективно было способно причинить существенный вред правоохраняемым интересам.
Существуют условия правомерности необходимой обороны, относящиеся не только к общественно опасному посягательству, но и к защите от него.
Первое условие относится к определению круга объектов (интересов), которые возможно защищать по правилам необходимой обороны.
Уголовный закон к таковым относит:
§ права и законные интересы обороняющегося;
§ права и законные интересы другого лица;
§ интересы общества;
§ интересы государства.
Таким образом, по сути дела, путем необходимой обороны можно защищать любой правоохраняемый интерес.
При этом в соответствии с уголовным законом право необходимой обороны возникает «независимо от возможности избежать посягательства либо обратиться за помощью к другим лицам или органам власти».
Вторым условием правомерности необходимой обороны, которое относится к защите, является то, что вред должен быть причинен обязательно непосредственно посягающему, а не третьим лицам (в последнем случае может иметь место крайняя необходимость).
Третьим условием является соблюдение требования уголовного закона о том, чтобы при защите не было допущено превышения пределов необходимой обороны.
Право на необходимую оборону принадлежит лицу независимо от возможности избежать посягательства или обратиться за помощью к другим лицам или органам власти.
Необходимо отметить, что превышением пределов необходимой обороны признаются умышленные действия, явно не соответствующие характеру и степени общественной опасности посягательства (ч. 3 cm. 37 Уголовного кодекса Российской Федерации).
Это значит, что превышение пределов необходимой обороны — это не всякое, а явное, т.е. чрезмерное несоответствие средств защиты характеру и опасности посягательства .
Простое, т. е. не явное (не чрезмерное) несоответствие не образует превышения необходимой обороны, так как уголовный закон разрешает при необходимой обороне причинять вред и больший, чем тот который угрожает защищаемому правоохраняемому интересу.
Такое соответствие или несоответствие определяется, прежде всего, сопоставлением важности защищаемого интереса (объекта) и того, чему причиняется вред.
«При решении вопроса о наличии или отсутствии признаков превышения пределов необходимой обороны судебная практика учитывает соответствие или несоответствие средств защиты и нападения, а также характер опасности, угрожавшей обороняющемуся, его силы и возможности по отражению посягательства, а также все иные обстоятельства, которые могли повлиять на реальное соотношение сил посягавшего и защищавшегося (количество посягавших и оборонявшихся, их возраст, физическое развитие, наличие оружия, место и время посягательства и т. д.)»[23].
При совершении посягательства группой лиц обороняющийся вправе применить к любому из нападавших такие меры защиты, которые определяются опасностью и характером действий всей группы.
Так, «например, суд справедливо признал действовавшим в состоянии необходимой обороны П., убившего двумя ударами имевшегося у него перочинного ножа одного из двух нападавших на него и пытавшихся избить его пьяных хулиганов.
Суд указал, что, хотя нападавшие и не были вооружены, но возможность убийства потерпевшего при избиении его двумя взрослыми людьми была вполне реальна»[24].
Для некоторых категорий граждан необходимая оборона составляет их правовую обязанность.
Так, например, для работников органов внутренних дел, безопасности, военнослужащих пресечение преступных посягательств входит в их служебные обязанности, однако правила применения необходимой обороны для них те же, что и для всех граждан.
Положения закона о необходимой обороне в равной степени распространяются на работников милиции, как и на всех граждан, и никаких повышенных требований к необходимой обороне работника милиции от нападения на него не устанавливают.
Такая позиция судебной практики (и не только по отношению к работникам милиции) теперь зафиксирована непосредственно в Уголовном кодексе Российской Федерации (ч. 2 ст. 37).
Признак действительности нападения позволяет провести разграничение между необходимой обороной и мнимой обороной.
Мнимая оборона – это оборона против воображаемого, кажущегося, но в действительности не существующего посягательства.
Юридические последствия мнимой обороны определяются по общим правилам о фактической ошибке.
При решении данного вопроса возможны два основных варианта:
1. если фактическая ошибка исключает умысел и неосторожность, то устраняется и уголовная ответственность за действия, совершенные в состоянии мнимой обороны.
В таких случаях лицо не только не сознает, но по обстоятельствам дела не должно и не может сознавать, что общественно опасного посягательства нет.
Налицо случай, невиновное причинение вреда.
«Пленум Верховного Суда СССР в Постановлении от 16 августа 1984 года указал, что мнимая оборона может исключать уголовную ответственность «в тех случаях, когда обстановка происшествия давала основание полагать, что совершается реальное посягательство, и лицо, применившее средства защиты, не сознавало и не могло сознавать ошибочность своего предположения»«[25].
2. если при мнимой обороне лицо, причиняющее вред мнимому посягателю, не сознавало, что в действительности посягательства нет, добросовестно заблуждаясь в оценке сложившейся обстановки, но по обстоятельствам дела должно было и могло сознавать это, ответственность за причиненный вред наступает как за неосторожное преступление.
Следует иметь в виду, что мнимая оборона и необходимая оборона предполагают определенные обязательные условия:
§ необходимая оборона – наличие реального посягательства,
§ мнимая оборона – совершение действий, принятых за такое посягательство.
В тех случаях, когда лицо совершенно неосновательно предположило нападение, когда ни поведение потерпевшего, ни вся обстановка по делу не давали ему никаких реальных оснований опасаться нападения, оно подлежит ответственности на общих основаниях как за умышленное преступление.
В этих случаях действия лица не связаны с мнимой обороной, а вред потерпевшему причиняется вследствие чрезмерной, ничем не оправданной подозрительности виновного.

3. ПРЕВЫШЕНИЕ ПРЕДЕЛОВ НЕОБХОДИМОЙ ОБОРОНЫ

Защита не должна превышать пределов необходимости.
Превышение пределов необходимой обороны (эксцесс обороны) представляет собой умышленные действия, явно не соответствующие характеру и степени общественно-опасного посягательства (ч.3 ст.37).
Под этим понимают причинение нападающему явно ненужного, чрезмерного, не вызываемого обстановкой тяжкого вреда.
«Превышением пределов необходимой обороны признается лишь явное, очевидное несоответствие защиты характеру и опасности посягательства, когда посягающему без необходимости умышленно причиняется вред, указанный в ч.1 ст.108 или в ч.1 ст.114 Уголовного кодекса Российской Федероации (смерть или тяжкий вред здоровью)»[26].
Причинение посягающему при отражении общественно-опасного посягательства вреда по неосторожности не может повлечь уголовной ответственности.
Так решается вопрос о субъективной стороне преступлений, совершаемых в результате превышения пределов необходимой обороны, в Уголовном кодексе Российской Федерации (ч.3 ст.37).
Причинение средней тяжести и легкого вреда здоровью, а также побоев в ситуации обороны во всех случаях укладывается в рамки правомерной защиты.
Законодатель исключил возможность привлечения к уголовной ответственности за превышение пределов необходимой обороны при причинении здоровью вреда средней тяжести.
Вопрос об эксцессе обороны может теперь встать лишь в случаях причинения посягавшему смерти или тяжкого вреда его здоровью, разумеется, когда этот вред явно не соответствует характеру и опасности посягательства.
Превышение пределов необходимой обороны имеет место прежде всего в случаях явного (резкого, значительного) несоответствия между угрожаемым вредом и вредом, причиняемым обороной, между способами и средствами защиты, с одной стороны, и способами и средствами посягательства – с другой, между интенсивностью защиты и интенсивностью посягательства.
Для правомерной обороны не требуется пропорциональности (абсолютной соразмерности) между способами и средствами защиты и способами и средствами посягательства.
Невооруженное нападение при конкретных обстоятельствах может представлять для жизни непосредственную опасность, предотвращение которой посредством оружия вполне оправданно.
Люди различаются по силе, ловкости, умению владеть оружием или обороняться без оружия.
Требование пользоваться при защите тем же оружием, что и нападающий, ставит обороняющегося в худшее положение, чем преступника.
Помимо того, что не всегда возможно защищаться соразмерными средствами, следует иметь в виду, что у защищающегося нет времени для размышлений, соразмерны ли применяемые им способы и средства защиты способам и средствам посягательства.
В состоянии душевного волнения, вызванного посягательством, обороняющийся не всегда может точно определить характер опасности и избрать соразмерные средства защиты.
Поэтому средства защиты могут быть и более эффективными.
Вывод о том, имело ли место превышение пределов необходимой обороны или нет, можно сделать лишь в результате тщательного анализа конкретных обстоятельств дела, личности посягающего и обороняющегося.
Необходимо учитывать не только соответствие или несоответствие средств защиты и нападения, но и характер опасности, угрожающей оборонявшемуся, его силы и возможности по отражению посягательства, а также все иные обстоятельства, которые могли повлиять на реальное соотношение сил посягающего и защищающегося (количество посягавших и оборонявшихся, их возраст, физическое развитие, наличие оружия, место и время посягательства и так далее).
При совершении посягательства группой лиц обороняющийся вправе применить к любому из нападающих такие меры защиты, которые определяются опасностью и характером действий всей группы.

ВИСНОВОК

Итак, во введении к данной работе мы сделаем некоторые выводы:
Защита гражданами своих прав и свобод гарантирована Конституцией РФ.
“Каждый вправе защищать свои права и свободы всеми способами, не запрещенными законом” записано в ч. 2 ст. 45 Конституции Российской Федерации.
Это положение является юридическим обоснованием права граждан на необходимую оборону, которое вытекает из естественного, присущего от рождения человеку права на жизнь.
Необходимая оборона является общественно полезным деянием, которое направлено на предотвращение или пресечение преступлений.
При необходимой обороне действия человека, хотя формально подпадают под признаки преступления, но преступлением не являются, так как они направлены на защиту прав и законных интересов граждан, общества и государства.
Под необходимой обороной понимается правомерная защита от общественно-опасного посягательства путем причинения вреда посягающему.
Необходимая оборона является правомерной только тогда, когда она отвечает определенным требованиям, а посягательство соответствует определенным условиям.
Посягательство должно быть:
1) общественно опасным;
2) наличным;
3) действительным (реальным).
Оборона должна быть:
а) своевременной,
б) соразмерной.
Кроме того, необходимо отметить, что вступивший в силу 19 марта 2002 года Федеральный закон от 14 марта 2002 № 29-ФЗ «О внесении изменения в статью 37 Уголовного кодекса Российской Федерации» скорректировал отдельные аспекты института необходимой обороны с учетом сложившейся в стране криминогенной ситуации.
Строго говоря, внесенные изменения не являются новеллами.
Закон лишь реанимировал отдельные положения статьи 13 Уголовного кодекса РСФСР в редакции, действовавшей в период с 14 июля 1994 года по 1 января 1997года.
На мой взгляд данные поправки не внесли изменений в содержание понятия и пределов необходимой обороны, укоренившихся в современной науке уголовного права, а направлены лишь на то что бы несколько упростить толкование ст. 37 Уголовного кодекса Российской Федерации и снять существующее не единообразие в ее применении.

Список використаної літератури

1. Конституція Російської Федерації (з ізм. Від 14.10.2005) / / РГ від 25.12.1993, № 237, СЗ РФ від 17.10.2005, № 42, ст. 4212.
2. Кримінальний Кодекс Російської Федерації від 13.06.1996 № 63-ФЗ (ред. від 21.07.2005) / / СЗ РФ від 17.06.1996, № 25, ст. 2954, СЗ РФ від 25.07.2005, № 30 (ч. 1), ст. 3104.
3. Кодекс Российской Федерации об административных правонарушениях от 30.12.2001 № 195-ФЗ (ред. от 27.09.2005) // СЗ РФ от 07.01.2002, № 1 (ч. 1), ст. 1, СЗ РФ от 03.10.2005, № 40, ст. 3986.
4. Цивільний Кодекс Російської Федерації (частина перша) від 30.11.1994 № 51-ФЗ (ред. від 21.07.2005) / / СЗ РФ від 05.12.1994, № 32, ст. 3301, СЗ РФ від 25.07.2005, № 30 (2 ч.), ст. 3120.
5. Федеральный закон «Об оружии» от 13.12.1996 № 150-ФЗ (ред. от 29.06.2004) // СЗ РФ от 16.12.1996, № 51, ст. 5681, СЗ РФ от 05.07.2004, № 27, ст. 2711.
6. Закон РФ «О частной детективной и охранной деятельности в Российской Федерации» от 11.03.1992 № 2487-1 (ред. от 06.06.2005) // ВСНД РФ и ВС РФ от 23.04.1992, № 17, ст. 888, СЗ РФ от 13.06.2005, № 24, ст. 2313.
7. Закон РФ «Про міліцію» від 18.04.1991 № 1026-1 (ред. від 09.05.2005) / / ВСНД і ЗС РРФСР від 18.04.1991, № 16, ст. 503, СЗ РФ від 09.05.2005, № 19, ст. 1752.
8. Постановление Пленума Верховного Суда СССР от 16 августа 1984 г № 14 «О практике применения судами законодательства о необходимой обороне».
9. Баулин Ю. В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. – Харьков, 1991.
10. Гаухман Л. Д. Уголовное право. Особенная и общая части. Підручник. - М.: Юриспруденція, 1999.
11. Кауфман М.А. Обстоятельства, исключающие преступность деяния. - М., 1998.
12. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации/Под ред. Ю. И. Скуратова и В. М. Лебедева. –М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1996.
13. Кони А.Ф. О праве необходимой обороны. – М., 1866.
14. Меркурьев В.В. Необходимая оборона: уголовно-правовые и криминологические аспекты. – Рязань, 1998.
15. Наумов А.В. Российское уголовное право. Загальна частина. Курс лекцій. – М.: БЕК,1996.
16. Паше-Озерский Н.Н. Необходимая оборона и крайняя необходимость по советскому уголовному праву. – М., 1962.
17. Российское уголовное право. Общая часть: Учебник для вузов. / Под ред. В.Н. Кудрявцева и АВ. Наумова. – М.: Юристъ, 1997.
18. Сергеевский Н.Д. Русское уголовное право. – СПб., 1905.
19. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Частина загальна. У 2-х т. Т. 1. – М.: Юристъ, 1994.
20. Ткаченко В.И. Необходимая оборона по уголовному праву. – М., 1979.
21. Кримінальне право Росії. Підручник для вузів. Т.1. / Под ред. О.М. Игнатова и Ю.А. Красикова. – М.: НОРМА-ИНФРА-М, 1998.
22. Шавгулидзе Т.Г. Необходимая оборона. – Тбилиси, 1966. - С. 82.
23. Постановление Президиума Верховного Суда РФ № 95п2003пр от 12.03.2003 // Бюллетень Верховного Суда РФ. - 2003. - № 11.
24. Определение Верховного Суда РФ от 13.12.1995 // Бюллетень Верховного Суда РФ. - 1996. - № 11.