Міжнародно-правова охорона суміжних прав
Права осіб, діяльність яких пов'язана з інтерпретацією «готових» творів, не ідентичні прав авторів творів. З певним застереженням роботу виконавців можна вважати другорядною по відношенню до роботи авторів творів; виконавці не створюють, а лише інтерпретують вже створені іншими особами твору.
При цьому слід підкреслити, що робота безпосередньо артистів-виконавців (чи режисерів, драматургів) і діяльність виробників фонограм (або різних теле та радіомовних організацій) якісно відрізняються один від одного. Якщо перші роблять твір доступним, а часом і незабутнім завдяки своїм особистим якостям (творчого таланту), то виробники фонограм досягають художнього результату в більшій мірі за допомогою технічних засобів.
Поява поняття «суміжні», синонімами якого є такі поняття, як «сусідами», «примикають», стало свого роду якимось правовим компромісом. Завдяки появі поняття «суміжні права» права виконавців, виробників фонограм та радіомовних організацій були включені в орбіту дії авторського права, але, з іншого боку, була підкреслена необхідність у спеціальному регулюванні і захисту власників суміжних прав.
При цьому слід знати, що саме поняття «суміжні права» відомо далеко не всім правовим системам: у країнах англо-саксонської системи права це поняття взагалі не використовується.
З часом назріло питання про захист прав тих, хто «прикрашав» вже створені твори музичної, літературної, хореографічної, драматичної чи іншої аранжуванням. Це було пов'язано з тим, що будь-яке виконання, вбрані в матеріальну форму, міг використовуватися згодом і без дозволу виконавця (або творця фонограми), який міг про це навіть і не знати. З'явилася необхідність у правовому регулюванні відносин, пов'язаних з використанням виконання або постановки, закріпленням виняткових прав виконавців, виробників фонограм і припиненням виробництва контрафактних примірників творів і фонограм.
Враховуючи, що міжнародні конвенції в галузі захисту авторських прав були присвячені захисту тільки безпосередньо прав авторів творів, постало питання про розробку і прийняття нових міжнародних конвенцій.
Вважається, що заслуга в прийнятті конвенції про охорону суміжних прав належить представникам держав Західної Європи, де найбільш бурхливо відбувався процес «запозичення» виробів фонографічної, радіо та телевізійної промисловості між виробниками - громадянами цих держав.
У 1961 р. в Римі була прийнята Конвенція про охорону інтересів артистів-виконавців, виробників фонограм та радіомовних організацій (Римська конвенція). Російська Федерація не є учасником цієї конвенції.
Спочатку Римська конвенція не мала широкого визнання, вона вступила в силу лише через три роки - 18 травня 1964 р., проте згодом стала одним з основних джерел у галузі охорони суміжних прав.
Основним принципом Римської конвенції, так само, як і конвенцій у галузі авторського права, є принцип національного режиму.
Відповідно до ст. 2 Конвенції національний режим охорони означає режим, який надається законодавством держави, де витребовується охорона суміжних прав такими категоріями:
• вітчизняним артистам-виконавцям щодо виконань, здійснених, трансльовані або вперше зафіксованих на території цієї держави;
• вітчизняним виробникам фонограм - щодо фонограм, які вперше записані або випущені в світ на території цієї держави;
• вітчизняним радіомовним організаціям, які мають штаб-квартири на території цієї держави, - щодо радіопередач, здійснюваних за допомогою передавачів, розташованих на його території.
Таким чином, обсяг захисту суміжних прав іноземних громадян визначається відповідно до розглянутої колізійної нормою за національним законодавством держави, де витребовується захист.
Римська конвенція застосовується тільки до іноземних виконавцям, виробникам фонограм та радіомовних організацій. Іншими словами, умовою застосування положень Конвенції є присутність у правовідносинах іноземного суб'єкта.
Римська конвенція передбачає мінімальний рівень охорони прав артистів-виконавців, виробників фонограм та радіомовних організацій. Спеціально підкреслюється, що держави-учасники можуть укладати між собою різного роду двосторонні угоди, наділяючи при цьому володарів «суміжних прав» більш широкими повноваженнями, в порівнянні з тими, які їм надані Римської конвенції.
Згідно Римської конвенції засновується Міжурядовий комітет, одним з основних завдань якого є аналіз застосування і дії Конвенції.
Мінімальний строк охорони суміжних прав, встановлений Римської конвенції, становить 20 років, що обчислюються з кінця року, в якому:
• здійснено виконання твору;
• випущена радіопередача;
• проведена фонограма.
Слід зазначити, що в Римській конвенції дається автономна кваліфікація понять «артисти-виконавці», «фонограма», «виробник фонограм», «публікація», «відтворення», «передача в ефір», «ретрансляція».
Необхідно звернути увагу на те, що поняття, закріплені в Конвенції, можуть не відповідати аналогічним поняттям, що містяться в національному законодавстві держав. Наприклад, під «артистами-виконавцями» в Римській конвенції розуміються актори, співаки, музиканти, танцюристи або інші особи, які грають роль, співають, читають, декламують, виконують або будь-яким іншим чином беруть участь у виконанні творів літератури чи мистецтва.
Як видно з наведеного переліку, артисти балету, цирку не будуть користуватися захистом згідно з Конвенцією, хоча безперечно, що ці особи належать до категорії виконавців.
Положення Римської конвенції також не поширюються і на артистів естради. У зв'язку з цим в національному законодавстві держав може бути розширено коло осіб-власників суміжних прав, стосовно яких забезпечується правовий захист. Зокрема, в Законі про авторське право Франції 1985 міститься норма, що включає в число артистів-виконавців артистів вар'єте, артистів-ляльководів і артистів цирку.
Серед основних джерел, що регулюють «суміжні права», слід назвати Женевську конвенцію про охорону інтересів виробників фонограм від незаконного відтворення їхніх фонограм 1971 р. і Брюссельську конвенцію про поширення несучих програми сигналів, які передаються через супутники, 1974 р. Російська Федерація бере участь в обох конвенціях: Женевської конвенції - з 13 березня 1995 р., Брюссельської конвенції - з 13 листопада 1988
Відповідно до статті 2 Женевської конвенції-1971 виробники фонограм захищаються від виробництва копій, що випускаються без їх згоди, а також від імпорту таких копій за умови, що виробництво і ввезення фонограм здійснюються з метою широкого розповсюдження серед населення.
Що стосується безпосередніх методів охорони, то вони встановлюються національним законодавством держав-учасників.
Термін охорони прав виробників фонограм визначається за правом держави, де витребовується захист. Разом з тим у Конвенції встановлено мінімальний термін охорони - 20 років, що вираховується з кінця року, в якому була зроблена перша запис фонограми.
У Конвенції закріплено положення про можливість видавати примусові ліцензії на відтворення фонограм для використання їх у наукових та освітніх цілях.
Крім Женевської конвенції 1971 р., іншим джерелом у галузі захисту суміжних прав є Брюссельська конвенція про розповсюдження несучих програми сигналів, які передаються через супутники, 1974 р. Вона спрямована на захист прав артистів-виконавців, виробників фонограм і всіх причетних до теле та радіопрограм від « піратського »використання радіо і телепередач, які розповсюджуються за допомогою спеціальної супутникового зв'язку на радіоприймачі і телевізори без якого б то не було санкціонування з боку держави та авторів цих передач. У преамбулі Конвенції вказується, що її метою є створення такої міжнародної правової системи, яка б, з одного боку, сприяла використанню зв'язку за допомогою супутників, а з іншого - охороняла інтереси авторів, артистів-виконавців, виробників фонограм і організацій мовлення.
Основним положенням Конвенції є заборона поширювати несучі програми сигнали, які передаються через космічні супутники, у разі, якщо не було отримано відповідного дозволу.
Відповідно до Конвенції держава-учасник приймає на себе зобов'язання забезпечувати запобігання розповсюдженню на своїй території програм у випадку, якщо сигнали, що передають ці програми, є несанкціонованого.
Нарешті, ще одним міжнародним договором, присвяченим охорони суміжних прав, на якій необхідно зупинитися, є Угода про співробітництво в галузі охорони авторського права і суміжних прав 1993 р., укладену в рамках СНД. Угоду 1993 р. набрала чинності 6 травня 1995 р., його учасниками є 12 держав, включаючи Російську Федерацію.
Угода, що складається всього з 7 статей, спрямовано на виконання державами - учасницями СНД зобов'язань у галузі авторського права і суміжних прав, що випливають з участі СРСР у Всесвітній конвенції про авторське право 1952 р.
Разом з тим в області охорони суміжних прав авторів - громадян держав СНД воно відіграє вагому роль, у зв'язку з чим становить інтерес і в рамках цього параграфа.
Відповідно до Угоди держави-учасниці беруть на себе зобов'язання по боротьбі з незаконним використанням об'єктів авторського права і суміжних прав, а також щодо створення національних авторсько-правових організацій.
Згідно зі статтею 6 держави-учасники зобов'язуються укласти спеціальні угоди з питань уникнення подвійного оподаткування авторської винагороди та визначення порядку взаємних розрахунків.
- Поняття інтелектуальної власності та особливості прав на інтелектуальну власність
- Міжнародно-правове регулювання авторських прав
- Міжнародно-правова охорона промислової власності