Моє улюблене вірш

Що може бути важливіше для художника слова, ніж присутність його творів не тільки на книжкових полицях, а й у серцях мільйонів людей! У віршів Івана Олексійовича Буніна доля саме така. Відкривши вперше томик віршів поета, я раптом побачив, почув, відчув життя у всіх фарбах, життя яскраву, соковиту, цілком реальну і озвучену. Все з оточуючого нас світу потрапило в поле зору цього дивного людини: Оріон, "лапка промениста" птахи і навіть світ комах, безбарвний і барвистий, незрозумілий і прекрасний. Одне із самих, на мій погляд, вишуканих віршів Буніна "Останній джміль" стало моїм улюбленим.

Тема вічної близькості життя і смерті розкривається тут в образі джмеля, не такого вже частого гостя ліричних сюжетів, хоча "Бджілку", "Метелика", "Кузнечика", можна зустріти у В. Брюсова, А. Фета, Г. Державіна. У вірші Буніна "чорний оксамитовий" джміль настільки жваво відображений, що виникає відчуття, що він тут, в нашій кімнаті, тужливо гуде, вдаряючись у скло. Точне слово "тужливо", тобто "тоскно", "сумно", передає звучання однієї струни, наводить тугу і зневіру, нагадує про те, що останні спекотні дні скоро зміняться холодом і вітром. Царствено-гарний джміль перетвориться на легені, "сухого джмеля". А похмурий, пронизливий осінній вітер, що дме поривами, скине джмеля з червоною подушечки засохлої татарки вниз, в бур'ян, з царственого смертного ложа - в бур'ян. Так з природі панують, змінюючи один одного, то тепла, трепетна життя, то змітає все на своєму шляху смерть.

Поетичний світ Буніна, складний і різноманітний, у вірші представляє собою художню нерозривний тканина з картин, мотивів, тем. Вірш називається "Останній джміль". Слово "останній" - одне з найулюбленіших в творчості І. Буніна: воно часто зустрічається в заголовках його віршів і оповідань. Мені здається, це визначається особливим інтересом письменника до теми осені і смерті. Слово "останній", двічі повторене в цьому маленькому вірші з трьох строф, має самі різні відтінки значень: "пов'язаний зі смертю", "связаннийс восени", "дорогий", "єдиний". Таким чином, вже в назві вірша ми бачимо два ключових образу і вказівки на тему - "смерть" і "осінь":

Чорний оксамитовий джміль, золоте оплечье,

Тужливо губить співучої струною,

Ти навіщо залітає у житло людське

І ніби тужиш зі мною?

Епітет "чорний" символізує смерть, траур, передчуття загибелі. Але вживання поруч поетичного епітета "золоте" надає опису джмеля особливу урочистість, перед нами "царський", "величний" образ. Другий рядок ("тужливо губить співучої струною ...") кілька руйнує святковість першої, готуючи тему осені, в'янення, смутку. Вживання метафори "співучої струною" і нагнітання шиплячих звуків [ч], [ш], свистячих [з], [з] в першій строфі, підкріплене асонансів а-у, допомагає нам почути дзижчання джмеля. У здатності відтворювати ілюзію "дзвінкого світу" Бунін, мабуть, не знає собі рівних в російській літературі.

Читаєш цю дивовижну ліричну мініатюру і ловиш себе на думці, що поет дав незвичайно багато не лише нашому оку і слуху, а також розуму і серця, допоміг уважніше подивитися навколо себе і відчути близькість "настроїв" джмеля і людини. Ліричний герой ніби веде з джмелем діалог, при якому важливу роль грає поетичне звернення у формі питального речення:

Ти навіщо залітає у житло людське

І ніби тужиш зі мною?

Завдяки порівняльному союзу "начебто", виникає відтінок не впевненості, сумніву в "довготривалості" єднання людини і природи, адже джміль залітає в "житло людське". І ми розуміємо, що спілкування це буде недовгим, експресивний префікс по-("політай", "погудимо"), короткі уривчасті пропозиції другої строфи підсилюють відчуття кінця, загибелі. Тематичний ряд, пов'язаний зі смертю, поступово поповнюється новими словами: "останні дні", "засохлої татарці", "засни". Барвиста метафора "на подушечці червоній" набуває зів'ялий квітка в посмертне ложі джмеля. На наших очах стався розрив у відносинах двох світів:

Не дано тобі знати людської думи ...

Категоричний Інфіна "не дано знати" підкреслює відчуження світу людини і світу природи. Вірш перестає бути простою природного замальовкою, знаходячи філософське звучання. Добре чи погано знати про швидкоплинність часу, про власну смерть, нарешті, про забуття, тема якого так ненав'язливо підтримана словом "бур'ян"? Що в цьому усвідомленні: торжество над божевільним світом джмеля, кружляють в невіданні близької смерті, або смуток від власного безсилля перед обличчям загибелі всього прекрасного?

У смерті джмеля немає трагізму: джміль - і живий, і мертвий - схарактеризовано одним епітетом "золотою". І якщо в першому рядку автор підкреслює колірне значення епітета (який склав крильця джміль - не чорний, а золотий), то в останньому рядку його якісне значення: "прекрасний", "дорогий", "несе в собі світ тендітної, нетлінної краси".

Буніна можна розуміти по-різному. Але для мене його поезія - цілий світ, прекрасний і мальовничий, численний світ живих істот за збереження якого відповідальний чоловік. Вірш Буніна я читаю не тільки очима, а й серцем, душею, вчуся у поета цінувати Слово. І слідом за Горьким, який писав самому Буніну в далекому серпні 1916 року, хочу повторити: "Ви для мене - найперший майстер в літературі російській, - це не пусте слово, не лестощі ..."