Чи не головним напрямом політики російського керівництва в Україну є, так звана, мовна проблема. Суть цієї проблеми полягає в тому, український уряд обмежує на своїй території видання російськомовної літератури, поступово переводить весь освітній цикл - від дитячих садків до вищих навчальних закладів - на українську мову, проводить дискримінаційну політику щодо російських та російськомовних засобів масової інформації.
І прикладів сказаного можна навести в безлічі: від ухвали Львівської міськради про заборону виконання в громадських місцях пісень російською мовою (у зв'язку з убивством в п'яній бійці композитора Білозіра) до масового закриття російських шкіл у Києві, Наддніпрянщині і в Західній Україні.
Однак, як видається, просте перерахування кроків українського уряду з обмеження природних прав російськомовного населення - цим сьогодні займаються більшість російських україністів, - насправді, малопродуктивно: процес дерусифікації України дійсно має місце, і ця обставина не заперечують і самі його ініціатори (міністр Жулинський та ін.) Набагато важливіше зрозуміти причини цього.
А ці причини, як думається, мають, з одного боку, політичний, а, з іншого, - історичний характер.
Справа в тому, що, для виправдання державного розмежування України і Росії, відразу після розвалу Радянського Союзу, київський істеблішмент почав залучати до активної участі в політичному житті країни представників, так званої, галицької (націоналістичної) ідеології.
Галичина, як відомо, довгі роки довгі роки входили до складу західнослов'янських державних утворень. При цьому кожен з іноземних загарбників проводив на «підконтрольних територіях» політику «натуралізації» місцевого населення [1] [13]. У цих умовах єдиним засобом збереження етнічної самоідентифікації українського населення, природним чином, був рідну мову.
Радянська влада, принесена на Галичину на багнетах Червоної Армії, докорінно змінила весь життєвий уклад населення Західної України. І тому «галіційци» в усі часи сприймали акт возз'єднання Західної і Східної України не як відродження втраченої цілісності українського народу, а як чергову анексію власній території. Тепер же, після здобуття Україною державної незалежності, «западенці» щиро не розуміють, чому нині, коли, нарешті, з'явилася можливість для реалізації «споконвічних сподівань» українського народу в галузі мовної політики, вона зустрічає шалений відторгнення у Східній Україні і Новоросії. Галіційци бачать у цьому «руку Москви» і борються з нею тими ж методами, які застосовувалися Польщею та Австро-Угорщиною наприкінці XIX-початку XX століть у відношенні їх самих.
Інакше сприймають мовну проблему жителі Східної України.
Справа в тому, що етнічний склад населення цих територій формувався, головним чином, в кінці XIX століття, в період «промислового буму», пов'язаного з відкриттям покладів кам'яного вугілля в Донбасі і залізної руди в Кривому Розі. Українці в Східній Україні від початку були одним з етнічних компонентів великого інтернаціонального анклаву. Більше того, у зв'язку з бурхливим зростанням промисловості в Східній Україні, виробнича культура цього краю з перших своїх кроків складалася, як міська, в той час як економічної основою життя населення Центральної та Східної Україні було сільське господарство. Не дивно тому, що, переїжджаючи на роботу на металургійні підприємства Луганська або шахти Донбасу, «природний українець» з Полтави чи, скажімо, Білої Церкви, досить швидко переймав загальноприйнятий у нових місцях російську мову, більш структуровану міську культуру і ставав носієм іншого, відмінного від «власне-українського», суспільної свідомості.
В Україні українська мова довгий час був засобом спілкування в сільській «глибинці». І тому він не виробив лінгвістичний і вербальний потенціал, необхідний для адекватного обміну інформацією в епоху науково-технічної революції. Ось чому насильницьке впровадження української мови в побут життя східного українця, сьогодні сприймається в Слобожанщині та Донбасі, як насильство не тільки над мовною, але і загальною культурою населення.
Аналогічна точка зору поширена на Півдні Україні, Новоросії та Криму, де на рівні суспільної свідомості ще живі традиції військової слави Чорноморського Флоту і спогади про процвітання торгових міст російського Причорномор'я.
У Росії, рядовим обивателем, українська мова в усі часи розглядався, як діалект російської [2] [14], і тому тут в принципі не розуміють істоти політики дерусифікації, що проводиться українським урядом.
Між тим, зазначена політика має під собою і суто економічну основу.
І ось один із прикладів цього.
В Україні існує Закон про захист авторських прав, аналогічний російському. Однак, свого часу, між Україною і Росією не було укладено угоди, що поширює дію російського закону на територію України і навпаки. Відповідно до політики дерусифікації, що проводиться адміністрацією Кучми, населення цієї держави не має можливості дивитися канали російського телебачення [3] [15]. Між тим, - і це доводиться визнати з жалем - якість продукції українських телекомпаній, у даний момент, - на порядок менше високе, ніж російських. Крім того, український споживач, в більшості своїй, здавна звик отримувати інформацію (жити інтересами «великої країни») і дивитися розважальні передачі, що випускаються російською мовою. І цією ситуацією користуються різні шахраї «від телебачення», «приватизує» продукцію російських ефірних каналів [4] [16] і продають її потім «вроздріб», по кабельних мережах [5] [17].
Аналогічні процеси відбуваються в українському книговидавництві, з тією лише різницею, що видавнича діяльність в Україні обкладається, куди великими податками, ніж у Росії, і тому українським підприємцям, по суті, набагато вигідніше закуповувати готову літературу в Москві, ніж видавати її «на місці» [6] [18].
У силу сказаного, українські телевізійники і українські книговидавці сьогодні є одними з найбільш лютих прихильників політики «дерусифікації», що проводиться урядом Кучми.
Інший приклад - ситуація навколо російських засобів масової інформації, що видаються в Україні. За існуючими українськими законами, російські газети і журнали можуть випускатися в Україну виключно відповідними спільними підприємствами. У результаті, за вказаною схемою в Україні виходять такі відомі видання, як «Комсомольська правда», «Праця», «Известия», спільний російсько-український телевізійний канал «Інтер», тощо. При цьому продукція російсько-українських (російськомовних) мас-медіа користується в Україну підвищеним попитом. Самі ж українці поки що не навчилися «виготовляти» її на належному рівні. І тому вони готові йти на будь-які жертви, для того, щоб склалася порядок речей зберігався, як можна довше.
Дещо інше становище справ у системі освіти в України. Тут дійсно в багатьох десятках російських шкіл, ВНЗ і дитячих садів відбувається насильницька українізація навчального процесу [7] [19]. Але це тільки одна «сторона медалі». Між тим, «зворотний» її бік полягає в тому, що найбільш впливовим, найбільш забезпеченим і - як наслідок - найбільш престижним стратам українського суспільства сьогодні є бюрократія. Відповідно до існуючого українського законодавства, все діловодство в цій державі переводиться на «державну мову». Це означає, що здобувач вакансії в системі державного управління з необхідністю повинен оволодіти українською мовою. Усі батьки бажають своїм нащадкам гарантованого забезпеченого майбутнього. І тому, навіть усвідомлюючи культурологічну неповноцінність освіти, отриманого на українській мові, сьогодні вони охоче веде дітей в українські гімназії та українські ліцеї. І ця тенденція з часом буде наростати.
І все-таки, всупереч сказаному, в нинішній Україні немає об'єктивних передумов для політики «дерусифікації». І, перш за все, тому, що проводить її, українська політична еліта - наднаціональне соціальне утворення, і Кучма, і Кравчук, в цьому сенсі, - такі ж росіяни, як Єльцин - українець: всі вони вихідці з однієї командно-адміністративної системи.
Що ж стосується, української економічної еліти, то капітал, за визначенням, не має національного забарвлення, так що «новий українець» у себе на Батьківщині цілком може відчувати себе росіянином, в Москві - українцем, а в Середній Азії або в «офшорних зонах» - знову російською чи, скажімо, просто «європеоїдів».
Народу Україні, в більшості своїй, сьогодні абсолютно байдуже допомогою якої мови продавати свою робочу силу: перед ним стоїть інше завдання - проблема виживання.
Єдиними верствами українського суспільства щиро зацікавленими в політиці «дерусифікації» країни в даний момент є нечисленна і малопотужна українська інтелігенція, та різного роду шахраї, що паразитують на державному розмежування Росії та Україні.
У світлі сказаного, нагнітання пристрастей навколо проблематики російської мови в Україні, здійснюване - не стільки російським урядом, скільки - відомими російськими націоналістичними об'єднаннями, насправді, посилює існуючі в Україні протиріччя, бо, замість корінного вирішення питання стимулює національну нетерпимість і підштовхує пророссійкі налаштовані верстви українського народу на безперспективні і тому безплідні політичні акції [8] [20].
Замість резюме
На жаль, доводиться визнати, що проблематика Україна в сучасній Росії цікавить дуже не багатьох. І це зрозуміло: з суто економічної точки зору, український напрямок сьогодні представляється малоперспективним. Росіяни, як і всі нормальні люди, хочуть жити в матеріальному достатку. Основні грошові потоки (в обмін на російську сировину і мізки) зараз спрямовані з Заходу на Схід: з Вашингтона до Москви і, тільки потім, - до Києва. Займатися України сьогодні невигідно. Займатися України означає - «плисти проти течії». Крім того, це - небезпечно (привіт західноукраїнським націоналістам, української та російської бюрократії і україно-російському компрадорський капітал!) Тому більшість російських політологів нині просто ігнорують українську проблематику, а ті, хто все ж таки вирішується висловлюватися на "табуйовані" теми, вважає за краще вести мовлення ефемізмамі , типу: «союз України і Росії - справа віддаленій історичної перспективи», «потрібно« підняти »економіку власної країни і тоді інші до неї самі потягнуться», «ми« примусимо »Україну до союзу з Росією економічними заходами» і т.д. , і т.п.
Все це свідома брехня.
Росія життєво зацікавлена в тісних союзницьких відносинах з Україною. Ще більш істотним чином, в цьому зацікавлений український народ. Між тим, час сьогодні грає проти зближення наших народів: з кожним днем, з кожною годиною економічні, а з ними і соціальні системи наших держав розходяться все далі і далі один від одного. При цьому, якщо для Росії збереження існуючого стану справ означає її перехід в коло держав «третього світу», то для народу України воно передбачає майже неминучу загибель, як самодостатньої етнічної одиниці [9] [21]. І, зрозуміло, що суто економічними заходами зазначений процес запобігти не вдасться. Більш того, під оплески країн Заходу та їх Центрально-Європейських сателітів [10] [22], сьогодні, руками російської буржуазії, по суті, здійснюється фізичне знищення російськомовної частини українського народу. І все це здійснюється за допомогою ресурсів, створених спільною працею всіх народів колишнього СРСР, під гаслами «прагматичного, економічного підходу» до розвитку російсько-українських відносин і при об'єктивному сприяння, з одного боку, проросійських громадських організацій в Україні, а з іншого, - організацій українських націоналістів.
Для того щоб змінити ситуацію, що склалася, потрібно надзвичайну напругу сил, як українського народу, так і народів Росії. Для цього потрібна нова державна ідея, необхідно оновлення і українській, і російській політичних та економічних еліт. Як показали всі минулі вибори, всередині сьогоднішньої Україна сил для зміни ситуації, що склалася вже немає. Їх потрібно шукати зовні. І, перш за все, - у Росії. Причому, неодмінно, це повинні бути державні сили з тим, щоб процес відродження єдиного державного організму знайшов в очах суспільства необхідну легітимність.
А що стосується, українського референдуму про незалежність - ну, що ж, як казав покійний Мераб Мамардашвілі; «І народ може помилятися!»
Проведемо новий референдум. Коли переможемо ...
Список літератури
Манекін Р. Мовна проблема в Україні.
[1] [13] Не випадково, реакцією на політику полонізації західноукраїнських земель на початку XX століття, стала масова різанина вихідців з Польщі (т.зв. «зайшовши») в Волині і в Закарпатській Україні, організована націоналістичними організаціями в 1942-1943 роках .
[2] [14] Ще раз: відмінність між російською та українською мовою, насправді, менше, ніж між баварським і саксонським діалектами німецької мови. Це точно встановлений лінгвістикою факт.
[3] [15] Технічно це досягається дуже просто: для того, щоб телевізійний сигнал дійшов до українського споживача, на території цієї країни повинен працювати відповідний підсилювач. Так ось, за рішенням уряду України, зазначені підсилювачі відразу були просто відключені, і тепер український споживач може отримувати телевізійний сигнал з Останкіно тільки через супутникові канали.
[4] [16] Закупивши попередньо - зрозуміло - відповідне обладнання для посилення сигналу.
[5] [17] Цей процес називають в Україні «кАбелізаціей населення».
[6] [18] Щоправда, при цьому, вони не мають легальної можливості переправляти тиражі в Україні, оскільки, відповідно до законодавства України, література вважається - ідеологічним товаром і, навіть у тих випадках, коли українські цензурні органи видають дозволи до її розповсюдження в Україну, підлягає просто несусвітньою оподаткуванню.
[7] [19] Іноді це приводить до самих комічним результатами. Так, скажімо, у минулому році один донецький книговидавець подарував мені Таблицю Менделєєва, «перекладену» на українську мову, а зовсім недавно мої севастопольські колеги продемонстрували в Держдумі глобус Україні, виготовлений Українським Комітетом картографії (прямо по Задорнову!).
[8] [20] У цьому контексті доречно згадати поведінку «батька незалежності Україна» Кравчука в дні ГК ЧП, коли він, в бесіді з (здається?) Маршалом Шапошниковим хіба що не виявив повну лояльність до «заходів, щодо наведення порядку в країні ».
[9] [21] Одного разу, в Українському Культурному Центрі, що на Арбаті у мене відбулася вельми показовий у цьому сенсі розмова з одним з українських націоналістів. «Всі біди сучасної України - говорив мій співрозмовник - відбуваються тому, що на Сході країни занадто багато пенсіонерів. Економіка молодої держави просто не в змозі їх прогодувати! »« Ну, так почекали б з виходом із Союзу - відповів йому я - і частка українських пенсіонерів лягла б на плечі всього населення СРСР ». «Нічого! - Сказав націоналіст - Так навіть краще: мине десять-п'ятнадцять років і «східняки» самі вимруть. «Вивільнені» території займуть «природні» українці і у нас буде Велика Україна «вид Сяну до Дону»! ».
Що тут сказати?
Український націоналізм - це нацизм, що прикривався гаслами національної незалежності!
[10] [22] Сьогодні в найближчому оточенні Україні діють чотири основні міжнародні сили: англосакси, які спираються на світового лідера - Сполучені Штати, західноєвропейці, представлені новим європейським лідером - об'єднаною Німеччиною, країни Центральної та Південної Європи (найближчі сусіди України) та Росія, як безумовний лідер на пострадянському просторі.
Виходячи з геополітичної доктрини Мак-Кіндера, основний геополітичної завданням англосаксів на пострадянському просторі є відродження «залізної завіси» навколо Росії. І Україні в здійсненні цього задуму виконує роль ключової ланки.
З точки зору історичних устремлінь германців, України являє собою «життєвий простір», «освоєння» якого має сприяти прогресу німецької нації.
Західнослов'янські країни Центральної Європи зацікавлені у державній незалежності Україна в тій мірі, в якій прагнуть нав'язати їй місію «європейської периферії», прикордонного держави на стику, висловлюючись у термінології Макса, «східного і західного способів виробництва».
І тільки Росія жваво зацікавлена в розвитку і ускладненні соціальної структури українського народу, оскільки соціальне благополуччя в Україну, по суті, (див. вище) є гарантом соціального здоров'я російської державності.
Всі інші країни світу (включаючи представників української діаспори за кордоном) цікавляться соціально-політичними і економічними процесами, що відбуваються на пострадянському просторі з тією ж часткою цікавості, з яким житель Океанії переглядає в газетах метеорологічну зведення на Кольському півострові.