Метафізика російської прози

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Просвітництво як історичний та духовний феномен.

Дух російської літератури з'явився не з генієм Пушкіна, а створився давним-давно, у віках. Зміст новітньої культури і було збіднений тим, що весь попередній досвід російського мистецтва в ній не був сприйнятий як власне художній, а частиною залишився невідомим. З цих двох причин знайомство з ним починалося і закінчувалося на писаннях Симеона Полоцького навіть у Царськосільському ліцеї, це світоча освіти, і ось сам Пушкін писав:. Тим часом про словесності нашої аж і до наших днів висловлюються з тією лише різницею, що вона. Але мало сказати, що збіднює зміст культури новітньої: перетворювався на такий собі допотопний релікт і відчужений досвід російської духовної культури. По-перше, слід вважати, що новітня культура з цим досвідом не мала ніякого зв'язку, тобто їй присвоюється тимчасова сутність. о-друге, слід, що й сутність російського мистецтва була тимчасовою і що воно не володіло самобутністю, життєвістю, якщо не внесло ніякого вкладу в той самий золотий вік і навіть не створило удобреному, аж ніяк не виснаженої грунту.
Російське мистецтво витягалося з небуття, і вже в наш час було цілком оцінений всі його мистецьке розмаїття та багатство, але ось що відбувалося: чим виразніше робився великий цей досвід, тим більше завищувалися плоди петровського, європейського просвітництва та значення новітньої словесності, зрозуміло, розпочатої. Таке розмежування виразилося і в новітній культурної ідеї двох століть, Золотого і Срібного, в яких відбувалося втілення тих світоглядів, цінностей, настроїв, що були заронити в пору європейського просвітництва. Геній Пушкіна великий, величезний, однак він і малий як початок цих століть або навіть їх підсумок. Це було схоже на те, ніби виховане у блискучій європейському середовищі дитя не хотіло визнавати своєї темної, дрімучої матері. І якщо в засадах європейського просвітництва Росії це зречення і відбувалося із незнання і трагічної відірваності нового російського дворянства від своїх коренів, то в подальшому зближення між найстаршою та новітньої її половинами не могло статися тому, що за два століття склалася така необгрунтована, усічена у своїх поняттях духовне середовище, яка вже тільки нарощувала міць відчуження, зречення, заперечення. З іншого боку, майже зломлений був той загальний погляд на російську поезію в частині та іншого, коли вся вона представлялася відбитої від Пушкіна та й мерілась по ньому, як по аршину. І як не дивно, але затвори російської літератури не відчинилися, а, навпаки, стали ще глухіший і міцніше, бо оскільки збільшувався погляд на Пушкіна, остільки укрупнюються і його епоха. У цій епосі робилася ще історичний сама особистість Пушкіна, а прямо за тим виростало, бронзовів її історичне значення - це будівництво національної культури. Скажімо повній: російської європейської, якій, як вважається, геній Пушкіна нібито вселив національний дух і характер.
Стало бути, суть зовсім навіть не в погляді на Пушкіна і не в тому, наскільки відкрито і зрозуміло російське духовне багатство, але в чому ж тоді? Ім'я Пушкіна - це вічний знак, покликаний вказувати на народження національної культури, якої висоти нібито не досягає за всю свою історію російська духовна культура, народна за своїм походженням або ж церковна; тому не досягає, що народження національної культури можливо лише в злитої, цілісної духовної середовищі, у народу освіченого, з відкрилася жагою до пізнання - людини, навколишнього його природи, витоків морального почуття. У епосі європейського - або петровського - освіти у нас і вбачається освіта такої духовного середовища.
Грецьке просвітництво не обговорюється всерйоз. Вчення у греків не здається грунтовним, тому що шкільна освіта та наукова діяльність на Русі зовсім не прижились. Факт цей історичний неможливо заперечити, але справа в тому, що сама безспірність його рівним рахунком нічого не доводить. Самобутня Русь розчаровує нас тому, що ми так і не знаходимо в ній подібності Візантії. А цього подібності і не могло бути: просвіта відбувалося іншим шляхом, найпотаємнішим і складним. Питання освіти був питанням творчості та віри російського народу, а не спадкоємства або набуття знань, з їх і. Внутрішній опір язичницької Русі духу християнства зріднила слов'янське з античним. Коли ж російська самобутність зіткнулася в епоху петровського освіти з європейськими цінностями, то виділила з неї ренесансний дух, такий же еллінський по своїй суті, але сам раціоналізм європейської культури був у ході духовного ускладнення зжитий, відкинутий. Тут відповідь і на те, чому не прижились на Русі шкільна освіта та наукова діяльність, а тільки одна проста грамотність, яка ніяк не могла і не забезпечувала накопичення, розвитку наукового досвіду, розповсюдження прикладних технічних знань; адже всі згадані області, наукові або близькі до науці, є загальнолюдськими. Інакше сказати, неможливо виділити самобутнє, національне з того, що за своєю суттю таким не є. Насадження знань саме в цих областях і відбувалося в петровську епоху. Тому й насаджувалося не просвіта, а коло реформ, покликаних підняти Росію на все той же загальнолюдський міжнародний рівень розвитку науки, інженерії, управління державою, господарювання. Вся ця реформація, само собою, супроводжувалася посиленням духовного європейського впливу. У боротьбі за самобутність протягом століть общинний дух народу перетворився в національний, а на новому ж витку цієї боротьби, в епоху петровських перетворень, з його посилених, запалених рис виділилися загальнолюдські, планетарні. З відокремленої і національної російська культура перетворилася у всесвітню, проте не втративши свого самобутнього духу. Така подвійність, коли загальнолюдське і самобутнє виявилося укладеним в одну культурну форму, знайшла своє цілковите втілення в ідеї російського духовного покликання - в російській Ідеї і месіанське істоті новітньої російської культури. - Проголошував останній її пророк, Андрій Платонов.
Енергією нашої духовної культури зробилося опір. Але цієї енергії опору потрібно занадто багато, аж до безперервного напруги, щоб у що б то не стало зберегти російську самобутність. Це протиріччя з роду тих, які народжуються запереченням і є нерозв'язними, безвихідними. Російська самобутність постаріла, їй тисяча років, але на їх-то протягом вона залишається дитячої, в тому-то сенс і пушкінської. Діалектика культурного розвитку сплітається тісно і з діалектикою розвитку історичного. Історія ніколи не стоїть на місці, але плинність її стає очевидною у подіях того масштабу, які так чи інакше позначаються на людському бутті. В історичній практиці європейських народів події такого масштабу відбувалися в єдності з законами суспільного розвитку. Інакше сказати, в них присутня історична доцільність, і при всій глибині змін людське буття перетікало як би з однієї реальності в іншу і так само гладко видозмінювався у своїй сутності національний побут. Особливість російського історичного розвитку полягає в тому, що потреба в соціальній реформації виникала через значне відставання в загальнолюдських областях, але загальнолюдське ширше і умовнішою досвіду народного. Коли соціальна реформація насаджувалася в російський світ, тоді він, навпаки, втрачав опору і приходив в непевне болісне становище.
Будучи протиприродним, преобразовательство вливався мимоволі в деспотичні форми - тотальної влади, терору, державної бюрократії, від чого справжнього оновлення тим більше не могло статися. Тому самі перетворення ні до чого, окрім посилення деспотичних цих форм, не наводять. Людині треба дозволити самому робити свій вибір, утворюватися і дати в тому свободу, а його примушують до нового, хай і прогресивному, стану речей силою, все одно, що забороняючи і мордуя, виховуючи в ньому не інакше як раба. Справжнього оновлення духовного відбутися насильницьким шляхом не може,. Боротьба за перетворення життя зосереджується на речових символах і на абстрактних ідеях, гаслах. Це безвихідний коло. Деспотія встає на шляху самобутнього національного розвитку, чому не можуть пробитися навіть його паростки? Чому сама потреба у розвитку позбавляється національної сутності, а усвідомлюватися починає саме як потреба в реформації, тобто на чужому прикладі і впровадженням у національний уклад того, що їй чуже. У результаті є Росія, позбавлена ​​доцільності та пропорційності історичного розвитку. Є російська самобутність і її духовний опір як національна сутність. І є вічна деспотія, чергуються епохи терору з епохами глухий дрімоти, давно втративши національні риси і стала саме, з якою звик за століття російський народ і яка стала під кінець двадцятого століття ледь не єдиною історичною перспективою. Таким чином, з пробудженням історії в перехідному стані виявляється не що інше, як наша національна сутність, а питанням сучасної культури стає її самобутність. Національне не означає самобутнє, як і не уподібнюється тому, що є народне. І це не гра смислами, це як раз те сутнісне розходження, що дуже багато на що впливає і яке тому важливо визначити. Національне - це злита, цілісна духовне середовище, яка неможлива без освіченості, тобто без спраги до пізнання, до вдосконалення. Народне всіма цими якостями не володіє, але воно від початку наділене тієї самобутністю, тієї життєвої досвідченістю, яких не можна досягти шляхом вдосконалення, тобто шляхом пізнання. Національна самобутність - це досягнення тієї потаємної висоти, коли істота народного життя втілюється в духовних образах, а самі ці образи стають відповіддю на пошуки і високою, що зберігається цінністю. Але відчуження від неї, відчуження взагалі від народного середовища народжує той руйнівний тип національної самосвідомості, для якого властиво вбирати і сприймати як своє чужорідне, а в кінцевому - не сприйняти і перетворити, а усунути, підмінити народне, самобутнє.
У тому наша історична трагедія, трагедія освіти, що реформація, здійснюється в Росії завжди саме освіченим шаром нації, а й відчуженим від народу, здійснюється ціною знищення історичної пам'яті народу і фізичного виснаження його сил не тому, що такі величезні людські і духовні втрати неминучі, а тому, що неминуча та чужесть до народу і народному, що живить цей освічений шар. Емігрантство західників, слов'янофільської сектантство - оборотні сторони однієї і тієї ж духовної вузькості. Говорячи по Достоєвському, словами його героя Шатова з, слов'янофілом, так само як і західником, стають у нас.
Реформація та Просвітництво слідують один за одним, невіддільні одна від іншої: задоволення потреб держави, досягнення цілей державних неможливі і без підйому культурного розвитку. Це проблема історична, народжена нерозмірністю розвитку саме історичного і вставати в різні епохи перед народами великих природних просторів. Зміна в просторі не є зміна в часі, не є зміна по суті - і тому-то починає вимагати нової істоти. Однак знання, навіть технічні, засвоюються нарівні і у взаємопроникненні з мовою. Скажімо, у просторі євразійському той же шлях реформації й освіти пройшли зовсім не родинні і немилості нам монголи - з новонародженою за півстоліття державністю, з розширенням неймовірним за півстоліття поля життєдіяльності, притім у монголів не було своєї писемності. Вибір, зроблений у цьому відношенні Чингісханом, був за своєю природою подібним вибором, який здійснював Володимир Святий в епоху хрещення. Чингісхан міг скористатися для цієї мети були у межах його досяжності китайської письмовій цивілізацією і уйгурської, якій і було віддано перевагу як близькою за духом кочівникам.
Писемність, мова, як би архаїчні не були ці приклади, завжди виявляються тим головним, тим сутнісним, що містять в собі і механізм, і діалектика освіти. Тут ми говоримо вже не про набуття первісне писемності чи віри, а про те, що всяка зміна, істотне в культурному розвитку, є перш за все перетворення мовної національного середовища, в яку впроваджується новий чужорідний мова знання, що тягне за собою нові чужорідні образи культури і побуту , зміну національного (визначення М. Данилевського). Культура - це матеріал ще й у тому сенсі, що полягає у форму, має свою форму. Руйнівно не входження в національну культурну середу чогось з чужого способу життя та чужої культури, тому що буде воно засвоєне і освоєно, опиняючись в ній скористатися, потрібно, зручним, але руйнівно перетворення історичних форм побутування культури, побудова культури на формах позаісторичний, внетіпових , тому що тоді припиняється сама наша історія.
Втрата середовища мовної, розчинення її і знищення в мові знання руйнівні ще й тому, що втрачається національна культурно-мовна спільність - сила цього роду руйнування повільний, незримий, схожа з розпадом атомів. Реформація відбувається самим сильним соціальним класом чи шаром, який можна назвати і просто панівним, панським. Засвоєння мови знання, інших звичаїв відриває панський шар від свого народу, від шарів низових і простого люду, народжуючи особливе національне стан, про який вже велася мова вище, стан освіти.
Тоді в стані цьому з освіченої верстви нації, охопленого так чи інакше освітою, виділяється вже культурний клас - така нова спільність, яка утворюється з усвідомлення національних культурних інтересів. Цей клас також виявляється чужим народу, хоча не цурається народу. Досить згадати Авакума, Івана Неронова і подібного духовного складу ревнителів віри, які опинилися ніби між двох вогнів, що відірвалися від народу, але так і не злилися з шаром панським свого часу. Культурний клас вже внаслідок боротьби за самобутність та активного духовного опору робиться в історії соціальної силою, чи, сказати інакше, ідеал самобутності породжує і втілюється, замикається вже в руйнівною фатальний ідеї боротьби; енергія духовної боротьби ревнителів віри - в розколі і розкольників; старе російське дворянство з його енергією духовного спротиву духу петровської епохи - в русі декабристів; інтелігенція дворянська, різночинці, наукові марксисти - у більшовизмі.
Проте в тому загальний наш історичний подвиг як народу, що так само нестримний завжди зворотний порив до втраченої цілісності, велика і неминуча сила любові до загиблої батьківщині, а з напруги народної душі - напруги неймовірного кохання, страху, страждання - народжується блаженний російський геній, будучи зі світом, заступаючись за замордовані і погублених, связуя воєдино, здавалося, нескладні вже обривки нашої мови, нашої історії.
Усередині насилу отримуємо спільності російського світу сильно, істотно внутрішнє напруження різних життєвих пластів, традицій, як би всіх атомів національного світогляду, і ця напруга, схоже з напругою взаімоотталківающіх енергетичних полів, живить самі ці різноманітні духовні національні сили, а російське по духу, по думки, за образом, по самобутності народжується вже в самих стиках цих полів.

Стаття Олега Олеговича Павлова


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
31.4кб. | скачати


Схожі роботи:
Метафізика російської прози питання літератури лихоліття
Інфернальні акценти російської прози
Петербург в творах російської прози кінця двадцятого століття
Метафізика Платона
Метафізика свободи
Метафізика ісламу
Метафізика бренду
Аналітична філософія і метафізика
Метафізика Канта Деякі положення
© Усі права захищені
написати до нас