Служив в інженерному корпусі російської армії військовий інженер Іларіон Матвійович Голенищев-Кутузов.
Почав він військову службу ще за Петра I, віддав їй тридцять років свого життя і, вийшовши у відставку з чином генерал-поручика, продовжував працювати по цивільному відомству в Петербурзі.
За його проектами будували в столиці канали, зводили великі будинки. До кінця життя Іларіон Матвійович став сенатором. Йому доручали укладення з важливих державних справах; до нього йшли зі скаргами, за порадою.
Він був освіченою, чуйною людиною і за великий розум і знання славився в народі "Розумною книгою".
5 (16) вересня 1745 року в родині Іларіона Матвійовича народився син, якому судилося стати великим російським полководцем, його ім'я - Михайло Іларіонович Кутузов - увічнила історія.
Працьовитість, інтерес до книг інженер-генерал Іларіон Матвійович Кутузов прищепив синові з дитинства. Хлопчик успішно навчався вдома російській та іноземним мовам, арифметиці, багато читав. Коли Михайло підріс, батько віддав його до артилерійсько-інженерну школу.
Так робили тоді далеко не всі дворяни, хоча були зобов'язані служити в армії і навчати своїх синів військовій справі.
У цих умовах юний Михайло Кутузов, обдарований від пріумом і здібностями, дуже допитливий, не по літах розвиненою, підготовлений у домашніх умовах до навчання у військовій школі, відразу виділився із середовища вихованців артилерійсько-інженерної школи.
Він ріс здоровим гарним хлопчиком, веселим, здавалося, кілька флегматичним, вмів помічати характерні риси своїх однолітків і комічно незлобливо їх наслідувати.
Товариші любили Кутузова за веселу вдачу, викладачі цінували його за здібності і старанність.
Навчався майбутній полководець успішно. Він добре освоїв інженерна справа і артилерію, любив військову історію, знав мови:
французька, німецька, латинь, а згодом вивчив ще й англійську, шведську, турецьку та польську.
Особлива пристрасть живив Кутузов до інженерної справи і був призначений допомагати офіцерам в навчанні слухачів, про що 10 грудня 1759 послідував наказ директора артилерійської та інженерної школи генерал-фельдцехмейстера П. І. Шувалова.
"Після подання оной школи каптенармус Михайло Кутузов за його особливу старанність і в мовах і математики знання, а паче що належить до інженера має схильність, до заохочення іншим цього числа проведений мною в інженерний корпус першого класу кондуктором; про що артилерійська та інженерна школа будучи відома , має йому Кутузову цього кондукторський чин оголосять, у вірності служби привесть до присяги і залишити, як і раніше при школі до її отримання офіцерам для навчання інших ".
Будуть іти роки, офіцер і генерал Кутузов завжди і всюди буде вдосконалюватися у військовій науці, буде продовжувати пошук знань, читати російську, іноземну літературу, древніх класиків, опановувати загальнолюдської культурою.
У коло його інтересів назавжди увійдуть література, мистецтво, театр, міжнародна політика. Його будинок в Петербурзі буде відкритий російським та іноземним артистам, письменникам.
Кутузов був одружений на Катерині Іллівні, уродженої Бібікова, мав п'ять дочок - Парасковію, Анну, Єлизавету, Катерину, Дарину, єдиний син Кутузових помер у дитинстві.
Суть полягала в тому, що висока культура, освіченість стали опорою його військового покликання, стали тією основою військової справи, якому Кутузов присвятив всі сили свого розуму, своєї душі, все своє життя.
Перед Кутузовим відкривалася легка і безпечна для життя кар'єра придворного. Він був до неї добре підготовлений.
Знаючу іноземні мови, розумного, чемного в обходженні молодого прапорщика призначили ад'ютантом до ревельському генерал-губернатору генерал-фельдмаршалу принцу Голиптейн-бекського. Кутузов перебував при ньому на зустрічах з титулованими особами та дипломатами, які прибували в Росію з-за кордону. Але пробув він в ад'ютанта недовго.
Позначилося виховання батька, позначився власний характер, і молодий офіцер випросився в дію.
Потяглися для нього п'ять довгих десятиліть стройової служби, походів і воєн.
Прапорщик Кутузов почав свій військовий шлях і ріс як офіцер, як у російської армії стали відроджуватися її бойові традиції часів Петра I.
Він виховувався з дитинства під відзвуки слави петровських перемог; ще були живі герої Полтавської баталії, і в сім'ї Іларіона Матвійовича шанували пам'ять засновника регулярної російської армії.
Але суть полягала не тільки у виховному значенні героїчних традицій. Аналіз полководницького мистецтва Кутузова виразно показує те спільне, що зближує його з полководницьким мистецтвом Петра I.
Кутузова прийнято вважати учнем Румянцева і Суворова, і це безумовно вірно: вони його прямі вчителя, що передавали свої методи водіння військ, свій бойовий досвід безпосередньо на полях битви.
Щоб краще бачити риси полководницького мистецтва Кутузова, потрібно простежити, що пов'язувало Петра I, Румянцева, Суворова з Кутузовим, простежити шлях російської армії, а для цього треба відзначити найважливіші етапи військової історії Росії в XVIII столітті.
На цих етапах визначалися долі країни, а разом з цим і долі, і життя, і мистецтво її полководців.
До початку XVIII століття в Росії стали розвиватися сільське господарство та внутрішня торгівля, утворився єдиний всеросійський ринок, але країна відставала від розвинених європейських держав у промисловості, культурі, зовнішньої торгівлі, організації збройних сил і морського флоту.
Зовнішня політика російського уряду стала все більше націлюватися на завоювання і зміцнення міжнародних позицій держави; дворянство прагнуло до захопленням нових земель; дворянство і купецтво шукали виходи до відкритих морях для збуту все збільшується продукції сільського господарства.
Це повинно було зміцнити владу дворянства всередині країни, сприяти збагаченню купецтва та зростання народжувалася російської буржуазії.
І разом з тим вирішення цих завдань об'єктивно сприяло розвитку продуктивних сил країни та зміцнення її незалежності. Без цього відстала Росія могла стати об'єктом розділів більш розвинених, сильних європейських держав, стати їх напівколонією.
Росія була відрізана від Балтійського і Чорного морів, не допускалася сусідами на морські торговельні шляхи. Єдиний її північний порт в Архангельську діяв лише в короткі літні місяці.
Це прирікало Росію на економічну відсталість.
Але головне полягало в наростала небезпеки вторгнення в Росію ворогів ззовні.
Мета сусідів Росії - Швеції і Туреччини і стояли за ними в різний час Англії, Франції, Австрії полягала не тільки в тому, щоб не допустити росіян до Балтійського і Чорного морів, а й у тому, головне, щоб захопити землі Росії, відкинути російських далеко на схід.
У планах шведського короля Карла XII було утримати за собою прибалтійські землі, колись відірвані від Росії, не допустити її до Балтійського моря, до прямих зв'язків з Європою, захопити Архангельськ і тим самим монополізувати російську зовнішню торгівлю і, що найнебезпечніше, захопити Смоленськ, опанувати Москвою, позбавити Московська держава незалежності.
Небезпека загрожувала Росії і об'єдналася з нею Україною з боку Туреччини.
Турецький уряд прагнуло не допустити росіян до Чорного і Середземного морів, не допустити на світові торговельні шляхи.
І, що було знову-таки самим небезпечним, турки і підвладні їм кримські татари загрожували Києву, вторгалися в південні руські землі, захоплювали і нищили села й міста, гнали росіян і українців у рабство, продавали їх на невільничих ринках.
Боротьба за незалежність, за вихід до морів, за місце в Європі склала зміст російської зовнішньої політики протягом століть.
Для здійснення цієї політики "насильницькими засобами" створювалися російська армія і флот, розвивалося російське військове мистецтво, готувалися і висувалися видатні полководці і флотоводці.
До початку XVIII століття зросло населення Росії, зростали її продуктивні сили, вже накопичувалися економічні засоби.
Російський народ загартувався у тисячолітній боротьбі з суворою природою, у важкій праці, в боях за свою незалежність і існування.
Він пережив вікове татаро-монгольське іго, відбив і розгромив німецьких псів-лицарів, переможно виявив свої бойові сили на полі Куликовому, вигнав польських інтервентів - відстояв свою незалежність.
Звісно, війни Росії в XVIII столітті переслідували і завойовницькі цілі, велися насамперед в інтересах російського дворянства і купецтва.
Російський народ піднявся на захист своєї батьківщини.
Народ був пригнічений кріпосниками, знемагав від рекрутчини і податків, і тим вище треба цінувати його самовідданість і велич духу, що, не підкорившись гнобителів, російським дворянам, він знайшов у собі сили вступати в боротьбу не на життя, а на смерть з іноземними загарбниками, несли до Росії подвійне рабство.
Кутузов командував ротою, батальйоном, загоном, полком, корпусом. Це загартувало Кутузова, збагатило службових і бойовим досвідом. Він став професіоналом військової справи.
Він осягав природу бою і війни, сутність полководницького мистецтва в діях полководців Румянцева і Суворова. На цій основі ріс і розвернувся його полководницький талант.
У 1764 році, коли російські війська рушили до Польщі, капітан Кутузов домігся переведення в діючу армію. За роки 1764, 1765, 1769-й він брав участь у ряді невеликих боїв (великих операцій там не велося), втягнувся в похідну життя, але, як сам згодом визнавав, "війни ще не розумів".
У 1770 році Кутузова перевели в армію Румянцева, що діяла проти турецьких військ у Молдавії та Валахії. Молодому офіцерові пощастило: він вступив до розпорядження видатного полководця Петра Олександровича Румянцева.
Оттоманська імперія, як і раніше не допускала Росію на землі північного Причорномор'я, що належали російським з незапам'ятних часів, не допускала до Чорного моря, здавна названому Руським морем, під яким колись плавали суду росіян.
Туреччина мала численної сильною армією, готувалася до вторгнення в російські землі, не йшла на компроміси, перша розірвала дипломатичні відносини з Росією, і тільки розгром турецьких військ міг забезпечити успіх російській політиці.
Армія наступала до Дунаю проти найсильніших угруповань турецьких і татарських військ. Театр військових дій був дуже далекий від Росії, комунікації непомірно розтягнуті й відкриті ударам ворога; край глухий, бездорожную, населення рідкісне, вражається спалахами чуми; попереду лежала місцевість, порізана річками, з надрічковими болотами, озерами, зустрічалися гористі райони, утруднювали наступ, і рівнини, де перевага була на боці більш численною турецько-татарської кінноти. Загальне чисельну перевагу весь час була на боці противника.
Було де і в чому проявитися бойовим якостям російських військ, талантам їх полководця; було чому у нього повчитися молодому офіцеру генерального штабу Кутузову. Йому пощастило і з призначенням в корпус досвідченого, бойового генерала Боура, що виконував найбільш відповідальні завдання в боях, потім на посаду оберквартірмейстера армії.
Кутузов виявився у важких, складних умовах маневрених дій, у сфері вогню запеклих боїв в урочищі Ряба Могила, на річці Ларге, поблизу озера і річки Кагул, що увійшли в історію російської армії.
Для М. І. Кутузова ці битви стали незабутньою школою військового мистецтва. Корпус генерала Боура завжди наступав на головних ділянках. Кутузов, як офіцер генерального штабу, вів розвідку, виробляв рекогносцировку, розбирався в складних пересування своїх військ і противника, кидався з резервами туди, де назрівала небезпека. Він близько бачив дії Румянцева в боях, де той домагався вищих успіхів і слави.
Кутузов осягав стратегію розтрощення Румянцева, який вважав, що "ніхто не бере міста, не обробивши з військами, його захищали". І тут же бачив Кутузов, що стратегія Румянцева полягає не тільки і не завжди в наступі. Коли Румянцева після здобутих перемог стали з Петербурга примушувати перейти Дунай, він категорично відмовився: "Стою неодмінно на тому правилі, що, не забезпечив надійно залишені за собою, великими кроками не можна ступати вперед".
Настане час, і Кутузов здійснить основну ідею стратегії і тактики Румянцева: не раз доб'ється розгрому і повного знищення армії противника; застосує, як і Румянцев, охоплення армії противника і удари по ній з фронту, з тилу, з флангів, в кожному бою буде творити , як і Румянцев, але за інших умов, в боротьбі з іншим супротивником, інакше, ніж Румянцев. Та й Румянцев, маючи перед собою не 150 тисяч турків і татар, а велику французьку армію на чолі з Наполеоном, навряд чи атакував б її відразу силами 40 тисяч солдатів, маючи позаду Москву і країну, незалежність якої залежала від даного битви.
До того часу, коли Кутузов застосує чудовий досвід та уроки Румянцева, пройде ще сорок років.
А поки служба Кутузова в армії Румянцева несподівано і безглуздо припинилася. Хтось з "друзів" Кутузова доніс Румянцеву, що в години дозвілля під веселий сміх товаришів капітан Кутузов копіював ходу і манери головнокомандувача. А фельдмаршал був дуже уразливий; незважаючи на чини і славу, його обходили в Петербурзі, при дворі кусатимуть самолюбство, потім крутий і різкий був Петро Олександрович у зверненні навіть з вищестоящими.
Бездоганна служба і бойові заслуги врятували молодого офіцера від гніву головнокомандувача, він задовольнився перекладом насмішника в Кримську армію.
Це подія залишила на все життя глибокий слід в характері Михайла Іларіоновича. Він став потайним, недовірливим, замкнутим. Зовні це був той же Кутузов, веселий, товариський, але близько знали його люди говорили, що "серця людей відкриті Кутузову, але його серце закрите для них".
У Кримській армії Кутузов продовжував важкий і небезпечний шлях бойового командира. Те, командуючи козаками, він б'ється в сутичках з татарськими наїзниками, то веде розвідку, потім командує батальному, на чолі якого бере участь у відбитті турецького десанту на кримське узбережжя, у штурмі зміцнення, який ледь не став для М. І. Кутузова фатальним.
Про цей бій і поранення Кутузова під Алуштою (де нині стоїть пам'ятник) доносив Катерині II генерал-аншеф В. М. Долгоруков.
"... На відображення ворога, вивантажити флот і поставив табір свій при містечку Алушта, - писав він образним стилем того часу, - квапився я туди ... з усілякою швидкістю ... 22 числа (22,7-3.8. 1774 р. - М. Б.) прибув я ... в саму середину гір, звідки лежить до моря страшною ущеліною дорога оточена горами і лісом, а в інших місцях такими проваллями, що насилу два тільки людини в ряд пройти можуть, одні тільки війська ... на власних раменах відкрили там шлях єдинорога.
Тим часом турки, відділяючись від головного свого при Алушті табору ... тисячах в семи чи осьми, зайняли тверду позицію в чотирьох верстах від моря, перед деревнею Шумою, на дуже вигідному місці, з обох сторін якого були круті кам'яні стремнини укріплені ретраншаменту.
Ворог, користуючись зручністю місця і перевагою сил, захищався більше двох годин, коли каре, подаючись уперед непрохідними дорогами, набували кожен крок кров'ю, не замовкала з обох сторін вироблена з гармат і рушниць найсильніших стрілянина ".
Було наказано: "взявши ворога в багнети, продертися в ретраншаменту, що і виконано ... де сильне було спротиву Московському легіону.
... Турки ... кинулися стрімголов до Алушти, залишивши свої батареї, будучи переслідувані до великого табору своєму на березі стоїть.
... Число побитого ворога напевно знати не можна, бо ж в проваллях і між камінням повалені їхнє тіло.
... З числа поранених ... Московського легіону підполковник Голенищев-Кутузов, який призвів свій батальйон, з нових молодих людей складається, до такої досконалості, що в справі з ворогом перевершував оний старих солдатів.
Цей штаб-офіцер отримав рану пулею, які, ударившись його між оці і скроні, вийшла безперервно в тому ж місці на іншій стороні обличчя ... "
Куля пробила голову, не зачепивши мозку. Кутузов вижив і відправився за кордон лікуватися. Михайло Іларіонович багато подорожував по Європі, довго жив у Лейдеіе - тодішньому центрі науки, зустрічався з ученими, передовими людьми Європи та європейськими полководцями того часів - Фрідріхом II і Лаудоном.
Після повернення на батьківщину Кутузов призначений у війська, що знаходилися в південних краях Росії, в Криму. На тому ж театрі військових дій служив в ті роки Суворов. Це були порівняно мирні роки. Крим у результаті воєн з Туреччиною був оголошений незалежним, боротьба з Туреччиною за вплив на кримських татар тривало, але цю боротьбу Суворов вів то демонстрацією проти турецьких кораблів, що заходили в порти Криму, то дипломатичним шляхом, доручаючи Кутузову справи найбільш складні, потребують розсудливості і великого такту.
У ці роки Кутузов знову проходив суворовську школу навчання і виховання військ. Те, що зародилося в Астраханському полку років двадцять тому, тепер зміцніло і перетворювалося на суворовську "Науку перемагати". Кутузов осягав найважливіші правила "Науки перемагати": "окомір, швидкість, натиск", що вимагали від командира правильної оцінки обстановки: "як у таборі стати, як йти, де атакувати, гнати і бити, зразкового судження про сили ворожих для узнанія його підприємств" .
Кутузов осягав суворовське побудова колон для походу, організацію маршу, відпочинку, прагнення до швидкості, бо "перемога залежить від ніг, а руки її довершують".
У 1787 році спалахнула нова війна з Туреччиною. Кутузов прикривав своїм корпусом кордону Росії але Бугу, потім війська Кутузова були включені до складу діючої Катеринославської армії. Командувач армією Катеринославської Потьомкін вирішив взяти чорноморську турецьку фортецю Очаків. Російські війська, в тому числі і корпус Кутузова, обложили Очаків. Облога фортеці тривала довго, російські війська гинули від хвороб і поневірялися більше, ніж добре підготовлені до облоги турки. Проте Потьомкін зволікав і не наважувався на штурм. Військові дії обмежувалися дрібними сутичками.
Під час однієї з вилазок турки атакували прикриття єгерів Бузького корпусу. Зав'язалася серйозне бій. Кутузов повів війська в атаку і був важко поранений. Куля пробила голову навиліт майже в тому ж місці, що й при першому пораненні. Лікарі засудили його до смерті, вважаючи, що він не доживе до ранку. Але Кутузов вижив, тільки праве око його почав сліпнути.
"Якби, - писали лікарі, - такий випадок передала нам історія, ми б вважали це байкою. Але ми бачили чудо, здійснене з генералом Кутузовим ".
Ледь оговтавшись від рани, Кутузов прийняв участь у боях на Дніпрі і на Бузі, у штурмі замку Хаджибей, на місці нинішньої Одеси. І всюди: чи то з батальйонами єгерів, то на чолі козацьких загонів при взятті фортець Бендери та Аккерман і в польовому бою - Кутузов завжди, за свідченням сучасників, "брав поверхню".
У цей важкий момент Кутузов, зібравши гренадер Херсонського полку і єгерів Бузького корпусу, повів їх на бастіон. Війська, багнетами проклавши собі дорогу, увірвалися у фортецю. Пізніше, зустрівшись з Кутузовим на площі Ізмаїла, Суворов сказав, що "Суворов знає Кутузова, а Кутузов Суворова; якщо б фортеця не взяли - Суворов помер би під її стінами і Кутузов також ...".
Бій ішов на фортечних стінах і у всіх чотирьох воріт, потім зав'язався жорстокий вуличний бій. Російські війська, оточивши турків, тіснили їх до центру. Турки відступали. Билися вони відчайдушно, у вузьких вулицях оточили озброєних списами козаків і шаблями перерубав держаки пік. Почалася різанина, яка загрожувала козакам повним знищенням. На допомогу козакам прорвалися єгеря Кутузова. Російські війська оволоділи центральною площею. Гарнізон Ізмаїла був майже повністю знищений, деякі вцілілі взяті в полон.
Дорого обійшлася російським ця перемога. Тисячі вбитих і поранених лежали в рові, на вулицях. 12 грудня 1790 М. І. Кутузов писав своїй дружині:
"І з м а ї л.
Любий друже мій Катаріна Ільіняшна. Я, слава богу, здоровий і вчора тобі писав ... що я не поранений і бозна-як. Віх не побачу такої справи. Волосся дибки стає. Вчорашній день до вечора був я дуже веселий, бачачи себе живого і такий страшний місто в наших руках, а ввечері приїхав додому як в пустелю ... кого в таборі ні запитаю, або помер, або помирає. Серце у мене облилося кров'ю і залився сльозами.
Цілою вечор був один, до того ж стільки клопотів ... треба в порядок привести місто, в якому однех турецьких тел більше 15 ТОВ ...
Корпуси зібрати не можу, живих офіцерів майже не залишилося ". "Не було міцніше фортеці, оборони - відчайдушніше, ніж Ізмаїл, - сказав Суворов, - тільки раз в житті можна вирушати на такий штурм ..."
З 1793 року в житті Кутузова почався новий етап: він стає дипломатом - надзвичайним і повноважним послом Росії в Константинополі. Посольство в Туреччині вважалося труднейшим, бо там був вузол протиріч Росії не тільки з Туреччиною, але і з рядом європейських держав. Дійшли до нас описи дипломатичної діяльності Кутузова говорять про те, що і тут він виявився талановитим. Оточений російськими офіцерами, радниками, шталмейстером, музикантами, камердинера, кінним і пішим конвоєм, Кутузов урочисто вступив до Константинополя і на барвисті східні вітання відповів вишуканою промовою. Він вражає пишністю прийомів і церемоніалів, ввічливістю манер. Своїми розповідями Михайло Іларіонович змушував сміятися суворого пашу, який дав обітницю не посміхатися, зачаровував своїм поводженням турецьких придворних і воєначальників, не вірили, що перед ними той самий страшний Кутузов, який так жорстоко громив їх у битвах.
У вересні 1794 року Михайло Іларіонович був призначений директором сухопутного кадетського корпусу, де керував навчанням і вихованням майбутніх офіцерів російської армії. Сам читав їм лекції з військової історії, вперше ввів в корпусі викладання тактики.
Продовжуючи цю діяльність, Кутузов одночасно виконує посаду командувача сухопутними військами у Фінляндії, інспектує їх, будує там укріплення, бере участь у дипломатичних зносинах, спрямованих на поліпшення відносин Росії зі Швецією.
Близько року Михайло Іларіонович був генерал-губернатором I Петербурга, але Олександр залишився ним незадоволений "за несправності в поліцейську службу".
У серпні 1802 його "звільнили на прохання", а по суті, просто видалили з Петербурга. Кутузов поїхав у своє село Горошко Волинської губернії.
Листи Кутузова до дружини в перший же рік життя в селі, говорять про те, що він жив самотньо, займався сільським господарством, намагаючись його зробити культурним і прибутковим, вишукуючи способи дістати грошей, яких у нього, мабуть, було небагато.
"Про грошах дуже дбаю, - пише він .- Чув я, що продається якась книга в Петербурзі про водяних комунікаціях. Зроби милість - пошли мені, тут дуже потрібно для того, що думаю вельми про комерцію ".
Кутузов набуває селітряні завод, займається продажем пеньки, поташу, його сильно займають олійні насіння, які | "сіються в Індії та Єгипті".
... Ниють старі рани. Ноги, зігнуті ревматизмом, насилу носять сите тіло. І щоранку, прокидаючись, відчував Кутузов, як все більш тьмяним здаються йому навколишні предмети і очей, поблизу якого пройшла турецька куля, згасло зовсім. Кутузова охоплювала туга приреченого на бездіяльність людини, якого чекає бідність і повне забуття. Він згадував Суворова, який і славою, і званням, і багатством своїм був значніше його. Але, відсторонений від служби і засланий в маленьку новгородську село Кончанське, так само ось, як і він, Кутузов, сумував, метався, поривався щось робити і в безсиллі вщухав. Кутузов згадував, як помер його друг і вчитель, великий російський людина, - на самоті, всіма покинутий, в тяжких муках.
Полководницьке ж дарування Кутузова тоді ще не розвернулося, слава чекала його попереду. І поки тільки близькі і вірили в нього люди знали, що шістдесятирічний російський генерал - кращий учень Суворова, політик і дипломат, що стоїть він на чолі полків, що пройшли, як і він, школу бойових походів Суворова.
За роки консульства і особливо імперії Наполеона французька армія остаточно стала, армією, відірваною від народу, що здійснює під керівництвом імператора загарбницькі цілі великої французької буржуазії. Солдатам цієї армії ще здавалося, що вони захищають Францію від інших європейських держав. До того ж багаторічні війни давно вибили їх з колії мирного життя, зробили професіоналами війни.
Щоб з честю вийти з такого становища, були потрібні найбільша витримка і вміння. Положення і для Кутузова, незважаючи на його величезний військовий талант, було скрутним. У цей важкий момент загострилася боротьба між Кутузовим і царем.
В одному і тому ж листі цар вимагав від Кутузова і збереження російської армії та оборони Відня. Цар писав: "Я тоді тільки залишуся спокійним, коли дізнаюся, що ви зважилися взяти на самого себе високу відповідальність захищати Відень. Ви маєте до себе довіреність мою, армії і союзників. Доведіть ворогові, наскільки справедливо покладається на вас загальна довіреність"
За цим листом прямував наказ Франца: "... Уникати поразок, зберігати війська цілими і неушкодженими, не вступати в бій з Наполеоном, 'але утримувати його на кожному кроці".
Військова безграмотність обох імператорів очевидна. Кутузов змушений давати їм абетковий приклад тактики і стратегії.
"... Якщо мені оскаржувати у ворога кожен крок, - писав він у відповідь на наказ, - я повинен буду витримувати його нападу, ж коли частина військ вступає у справу, трапляється необхідність їх підкріплювати, від чого може зав'язатися велика битва і наслідувати невдача. .. "
До останнього моменту ні безліч оточували Кутузова австрійських радників, які вимагали, щоб він дав бій Наполеону ні навіть в російській армії не знали, що Кутузов має намір робити. Коли армію вибудували в Браунау, всі вважали, що Кутузов, підкорився і піде до Ульм. Чекали його наказу. Нарешті наказ був даний - російська армія рушила в ... зворотному напрямку, почавши свій безприкладний марш-відхід Браунау - Цнайм. Вона йшла від загрожувала їй оточення і загибелі, підриваючи за собою мости, не втрачаючи ні зброї, ні обозів. Коли кавалерійський авангард Наполеона увірвався в Браунау, Кутузова і слід прохолов.
На шляху відходу російської армії було багато річкових рубежів. Вони давали можливість, обороняючи переправи, успішно затримувати насідаючого супротивника, тим більше що по дорозі до російської армії приєдналися розрізнені залишки австрійських частин. Але при першій же спробі затриматися французи атакували австрійський загін під командуванням Мерфельда, і той, кинувши переправу, став відступати, оголивши фланг російської армії. Австрійські війська втрачали залишки боєздатності. Але навіть і цих частин Франц наказав покинути Кутузова і поспішати на захист Відня. В дорозі їх перехопив французький маршал Даву, і "захисники" Відня, як завжди, склали зброю.
Російська армія була позбавлена допомоги. Ні підвід, ні снарядів, ні провіанту, ні одягу - нічого, що обіцяли союзники, Кутузов не отримав. Російські солдати йшли в осінню негоду по розмитих дорогах роздягнені і голодні. "... Ми йдемо по ночах, ми почорніли ... офіцери і солдати босоніж, без хліба, - писав Дохтуров дружині .- Яке нещастя бути в союзі з такими негідниками, але що робити! .. "
Австрійський уряд не могло мобілізувати сили, бо велика була економічна відсталість Австрії, та й боялася воно озброїти багатонаціональне населення країни. "Переможний ворогові я затисну рот однією провінцією, але народ озброїти - значить трон скинути", - заявив за кілька років до цього один австрійський міністр, і тепер вся політика австрійського уряду була спрямована до того, щоб домогтися перемоги руками російських солдатів.
У цієї катастрофічної обстановці, коли Кутузов докладав всіх зусиль, щоб відірватися від французів, Франц продовжував надсилати здалеку свої плани. Він писав Кутузову, що "... не допускає ні найменшого сумніву, що Ви в чому-небудь відступите від точного виконання цього плану ...". Проте Кутузов продовжував виконувати свій план. Тоді Франц сам приїхав в російську армію і, зібравши військова рада, зажадав захищати Відень. Його знову підтримував Олександр I, який вимагав від Кутузова "зберегти добре згоду з австрійськими генералами ...".
Кутузов відмовився захищати Відень. У тих умовах це було не під силу російської армії. Першу свою задачу великий полководець бачив у тому, щоб зберегти російські війська. Рішенням і планам царів він протиставив свій план відходу на лівий берег Дунаю і здачі Відня французам. Австрійці змушені були погодитися.
Щоб здійснити цей правильний план, потрібні ще неймовірні зусилля і жертви.
Авангард супротивника вже вступив в бій з ар'єргардами російської армії.
Нарешті на поле бою французькі солдати, від яких без оглядки бігли австрійці, італійці, пруссаки, зіткнулися з російськими солдатами - ветеранами походів Суворова, героями Ізмаїла і Альп. З одного боку - знамениті маршали, переможно водили французькі війська, начальники авангардів Неї, Ланн і Мюрат, з іншого боку - сподвижники Суворова, його учні - Багратіон, Дохтуров, Милорадович, що прикривали армію своїми ар'єргардами.
Але Наполеон вже готував новий удар. Він теж розумів значення відходу за Дунай, де Кутузов буде в цілковитій безпеці, а всі зусилля французької армії виявляться марними. Наполеон вирішив таємно перекинути через Дунай зведений корпус Мортье і, захопивши міст, затримати росіян у Кремса.
Коли лазутчики, яких завжди мав Кутузов, донесли про появу французів на лівому березі Дунаю, він зрозумів, що може потрапити в пастку - на лівий берег його не пустить Мортье, а на правому - Наполеон головними силами притисне до Дунаю. Залишалося загинути або ціною надлюдських зусиль досягти лівого берега біля Кремса раніше, ніж туди підійде корпус Мортье. Цю можливість і вирішив використовувати Кутузов. Він прискорив марш частин і випередив Мортье.
Імператор Франц вимагав, щоб Кутузов залишився на правому березі і захищав передмостові зміцнення і міст через Дунай. "Я цілком упевнений, - писав він, - що Ви Вашим завзяттям підтримаєте славу армії государя імператора. Вашого монарха ... "Але Кутузов залишив правий берег Дунаю і ... вибачився перед Францем за невиконання наказу. Не без уїдливості писав він, що захищати передмостові зміцнення було неможливо, тому що він їх не знайшов. Очевидно, австрійські сапери їх не побудували, незважаючи на накази імператора.
Ледве ар'єргард російської армії встиг досягти лівого берега, як французькі кінні єгері були вже на мосту. Але пізно. Підірваний міст впав в Дунай.
Наполеона охопила тривога. Він не тільки втратив Кутузова, а й залишив проти нього Мортье, позбавленого тепер будь-якої підтримки головних сил.
Тривожився Наполеон не дарма. Мортье, перейшовши Дунай, рухався до Кремс уздовж берега по дефіле - вузькому проходу між річкою та лісистими горами. Кутузов у цей час поширив чутки, що він, не затримуючись у Кремса, відходить до Моравії. Для помилкової демонстрації він наказав авангарду Милорадовича відходити, не затримуючи Мортье. Хитрість Кутузова вдалася. Мортье заквапився до Кремс, втягуючись все далі і далі в дефіле.
З години на годину чекав Кутузов удару Дохтурова, загін якого послав через гори, щоб вдарити у фланг французького корпусу.
Але цього удару не було. Загін Дохтурова рухався темної ночі під проливним дощем, вели його провідники австрійського генерала Шмідта без карт. Вони збилися зі шляху, і Дохтуров був заведений у непрохідну гористу місцевість. Кінноту і артилерію довелося залишити. Дохтур повів загін сам, долаючи гірські річки і прірви, втасківая солдатів по одному з обриву на обрив. Нарешті почувся шум бою: це Милорадович, не дочекавшись удару Дохтурова, атакував Мортье з фронту. Солдати Дохтурова кинулися на постріли, атакували у Дюрренштейна супротивника з флангу, і почався розгром корпусу Мортье.
Темна ніч, запізнення Дохтурова, героїзм французьких солдатів і особисту мужність врятували Мортье від полону. Він встиг втекти, повівши із собою залишки розбитого корпусу і очистивши лівий берег Дунаю.
План Наполеона звалився, зусилля його армії виявилися марними. На всьому шляху від Браунау до Кремса Кутузов точно дражнив його, то зупиняючись для ар'єргардної бою, то йдучи, і, нарешті, перед усім світом залишив його в дурнях, пішовши на лівий берег Дунаю і розгромивши на очах у французького імператора корпус Мортье.
Змучені, але горді перемогою, не тільки відбили, але вперше в історії наполеонівської армії і погнали її дивізії, поверталися російські війська в кремі.
- Честь вам і слава! .. Молодці! ..- Кричав Кутузов у відповідь на привітання своїх солдатів.
Французи, розгортаючись для атаки, кинулися до Шенграбеном. Але дізнавшись, що неподалік від позиції Багратіона проходить вся російська армія, Мюрат завагався. Він боявся атакувати армію Кутузова. Він вирішив обдурити Кутузова так само, як обдурив Ауерсберга і Ностіца, і відправив до нього парламентера, пропонуючи таке:
Він. Мюрат, припиняє військові дії, а Кутузов підпише договір, за яким російська армія залишить Австрію і повернеться до Росії. До ратифікації договору Наполеоном Кутузов призупиняє марш до Цнайму.
Кутузов негайно прийняв всі пропозиції Мюрата.
Мюрат припускав, що, змусивши Кутузова залишити Австрію, виграє війну з коаліцією і по меншій мірі змусить Кутузова стояти на місці, поки Наполеон затвердить договір або підійде зі своєю армією, і тоді Кутузов зі своєю армією все одно
Але Кутузов був не князь Ауесберг і не граф Ностіц. Про Кутузова й Суворов казав, "Розумний, розумний, ніхто його не обдурить ..." У пастку, яку розставив Кутузову французький маршал, Кутузов заманив його самого.
Зробивши вигляд, що він, звичайно, вірить Мюрату і згоден з усіма статтями договору, Кутузов послав до Мюрату свого представника, щоб підписати договір і надіслати йому на затвердження, а сам ... "Нітрохи не думав, - писав він царю, - прийняти умови. Я втримався відповіддю 20 годин, а тим часом продовжував відступати і встиг відійти від французів два марші ".
Він залишив Мюрата пожинати лаври своїх дипломатичних "успіхів" і чекати похвал Наполеона. Мюрат не дочекався імператорських похвал. Наполеон прийшов в невимовну лють. Він побачив, як другий раз його чудовий план, хитрий маневр, що приводив до повного оточення і неминучої загибелі російську армію, руйнується і "стара лисиця півночі", Кутузов, за яким він гнався сотні верст, другий раз на очах у всього світу обдурив його і пішов, зближуючись з йдуть з Росії Буксгевденом.
Спрямувавши на голову улюбленого начальника кавалерії і невдалого дипломата Мюрата весь свій гнів. Наполеон наказав йому негайно атакувати росіян. Не довіряючи більше своїм маршалам, він покинув Відень, заганяючи коней, сам помчав до Шенграбеном.
Глибокої ночі Наполеон, переконавшись, що подальші атаки безплідні, наказав припинити вогонь. Багратіон відкинув оточували його французькі полки, пробився штиковим ударом і наздогнав далеко пішов Кутузова. Багратіон повернувся до Кутузову, який вже не сподівався бачити його живим, - а він повернувся з трофейним прапором, привівши з собою 50 полонених солдатів і 2 офіцерів.
Мета Кутузова була досягнута - російська армія безперешкодно рухалася до Цнайму.
В історії воєн Шенграбенское бій залишилося як дивовижний приклад ар'єргардної бою, приклад виняткової мужності і героїзму російських солдатів, про які розбилися всі зусилля армії Наполеона.
З законною гордістю солдати полків, які брали участь у бою під Шенграбеном, носили особливий знак, на якому було вигравірувано: "5 проти 30" - 5 російських солдатів ар'єргарду Багратіона стримували 30 солдатів французького авангарду. У цей момент все той же "союзний" імператор Франц, який встиг програти Ульм, віддати Наполеону Відня і половину своєї країни, зажадав від Кутузова зупинитися і дати Наполеону битву. Кутузов відмовився, як завжди, ввічливо, але твердо.
"Однією відданості моєї до Вашого величності, - писав Кутузов, - було б достатньо для точного виконання веління Вашого, якщо б навіть не примушував мене до того священний обов'язок коритися волі Вашій. Не смію, проте ж, приховати від Вас, государ, як багато представив б нагоди довірити долю війни жодної битви, тим важче наважуватися мені на битву, що війська хоча виконані ретельністю і полум'яним бажанням відзначитися, але позбавлені сил. Стомлені посиленими маршами і безупинними походами, вони ледь спричиняються, проводячи іноді по добі без їжі, тому що, коли починають варити її, бувають Настя гаєм ворогом і викидають їжу з котлів. Вважаю за необхідне відступити, аж поки не поєднуюся з графом Буксгевденом і різними австрійськими загонами.
Підкріпити цими військами, ми утримаємо ворога у вшануванні до нас і змусимо його дати нам кілька днів відпочинку, після чого можна буде діяти наступально ... "
Кутузов пішов далі, з'єднався з підійшла з Росії армією Буксгофден і зайняв вигідну позицію у Ольмюца. Зараз у нього було 86 тисяч солдатів, до нього могли підійти з Італії 80 тисяч австрійців. Російська армія була в безпеці. Її врятував від повного розгрому Кутузов.
Справа в тому, що, незважаючи на перемогу під Ульмом, заняття Відня і половини всієї Австрії, марш-відхід Кутузова поставив Наполеона у вкрай невигідне стратегічне положення.
Кутузов розумів, що, незважаючи на те, що у Наполеона зараз менше сил, ніж у союзників, його розкидані корпусу можуть підійти до нього раніше, ніж підійдуть австрійські, і тоді російська армія, покинувши вигідну ольмюцкую позицію, знову потрапляє у скрутне становище. Потрібно було відходити і виграти дві-три тижні, щоб підійшла восьмидесятитисячним австрійська армія з Італії, а можливо і прусська армія. Це посилило б союзників, а Наполеон, змушений їх переслідувати, остаточно послабив би свою армію і ще більше розтягнув б свої комунікації. Виграш часу був рівносильний виграшу битви.
Були у Кутузова та інші серйозні міркування, які він не висловлював на військовій раді. Ще після Ульма, слухаючи виправдання і слізливу балаканину Макка, розгадав Кутузов, що Наполеон відпустив австрійського генерала не по доброті душевній, не з лицарських спонукань, а доручив Маккі за спиною у росіян запропонувати австрійському імператору світ.
Здогад Кутузова про таємні зносини Наполеона і Франца почасти підтвердилася, коли йому вдалося перехопити лист французького маршала Бертьє до австрійського генерала. Правда, зміст листа повністю розкрити не вдалося, але, у всякому разі, воно давало привід припускати, що австрійський уряд вело нечесну гру. Кутузова переконувало у цьому і ще одна обставина. На другорядний театр військових дій, до Італії, де перебували відібрані Наполеоном австрійські володіння, було кинуто більше військ, ніж до Ульмі на дунайське напрямок, який виводила до головних сил Наполеона.
Не вірив Кутузов і в допомогу Пруссії. На початку війни Пруссія не тільки не хотіла вступати в коаліцію, але навіть не дозволяла пройти російської армії через її територію. Вона боялася Наполеона. Російський уряд запропонувало Пруссії зобразити рух російської армії через її територію як насильницьке вторгнення, але Пруссія довго зволікала з відповіддю, і, тільки коли дуже вигідними здалися їй умови, вона погодилася вступити в коаліцію.
Прусський король і російський цар над труною Фрідріха II дали зворушливу клятву про непорушному союзі. Але Кутузов і цієї клятві не повірив. Він відмінно знав, що ніколи не буває так архілжіва і архіпродажна і без того брехлива і продажна дипломатія, як під час війни.
Не авторитет Кутузова, до 1805 року не командував арміями у боях, був непорівнянний з авторитетом Суворова, що мав за плечима до 1799 Римник, Ізмаїл і Прагу. Суворову було легше. Він не мав в Італійському поході поруч з собою двох імператорів, два двори, перед ним не було Наполеона, який підкорив волю Олександра і Франца, як мав Кутузов перед Аустерліцем.
У 1812 році заради інтересів Росії Кутузов, всупереч волі царя, здав Наполеону Москви.
Але під Аустерліцем Кутузов був безсилий. Він твердо висловився проти наступу. Його не послухали.
У Кутузова залишалася тільки надія на безприкладну хоробрість російських солдатів, на те, що в ході бою правильним рішенням він зуміє врятувати становище.
І Кутузов пішов разом з солдатами під кулі французів.
Коли всім стало відомо, що винуватець Аустерлицької поразки сам російський імператор, а не Кутузов, Олександр I ще більше зненавидів Кутузова і, видаливши його з армії, призначив генерал-губернатором Києва.
Сучасники писали, що Михайло Іларіонович був дуже доступний населенню, вникав у його потреби, дбав про благоустрій міста. Впевненість полководця в правильності в обраному ним шляху спиралося на геніальний стратегічний аналіз обстановки, що склалася в Європі, в Москві, в Петербурзі і в селах. Кутузов врахував психологію военоначальников ворожої армії і свій досвід боротьби з ним під Браунау, Аустерліцем і Бородіном.
Впевненість Кутузова у правильності обраного ним шляху покоїлося на вірі у свою армію, у свій народ, який піднявся на боротьбу.
Кутузова часто можна було бачити, оточеним тисячним натовпом селян, з якими він вів бесіди, вказував, як вести партизанську боротьбу.
З славою і законною гордістю тріумфувала перемогу Росія, ім'я М. І. Кутузова гриміло по всій країні.
"Міг би я сказати, - писав Михайло Іларіонович дружині Катерині Іллівні, - що Бонапарт, цей гордий завойовник, біжить переді мною як школяр від вчителя", але ... "Бог гамує гординю". "Я все скитаюсь, оточений димом, який називають славою", - додає він в іншому листі. У той же час Кутузов хоче, щоб розуміли справжнє значення його дій. Коли Катерина Іллівна прислала з Петербурга оду, в якій було сказано, що він здав Москву, щоб зберегти кров воїнів, полководець відповів: "Я важив Москву не з кров'ю воїнів, а з цілою Росією і з порятунком Петербурга і з свободою Європи". Тоді, стоячи на Поклонній горі, стратег і політик знайшов єдиний шлях до перемоги і тимчасово жертвував рідної столицею. Він передбачав, що знайдуться недоброзичливці, які извратят суть його рішень, і через місяць знову пише до Петербурга: "А все-таки я не так важив Москви, не з кров'ю воїнів, а з усією Россиею". Оцінюючи історичне значення своєї перемоги, Кутузов говорив:
"Карл XII увійшов до Росії так само, як Бонапарта, і Бонапарт не лутче Карла з Росії вийшов ..." Тоді ж сестра імператора Катерина Павлівна отруйно писала Олександру I: "... Фельдмаршал осяяний такою славою, якої він заслуговує: зло бере бачити, як все шанування зосереджується на настільки негідною голові, а ви, я вважаю, є у військовому відношенні ще більшим невдахою, ніж у цивільному ".
А Кутузов вів війська до нових перемог: впала фортеця Торі, були взяті Дрезден, Лейпциг, Берлін.
Але боротьба знову ускладнилася. З Франції до Ельби поспішали зібрані Наполеоном війська. Кутузов віддає накази з'єднати російські та прусські війська, які діяли на різних напрямках, зосередити їх до Дрездена. Рухаючись з армією, він переносить свою штаб-квартиру в містечко Бунцлау.
У ті дні стояла сира, вітряна погода. Михайло Іларіонович в дорозі застудився: "Моє здоров'я, мій друг, - повідомляв він 3 квітня дружині, - так засмучений, що мені не багато треба, щоб на кілька днів не бути ні для чого придатні".
Як і раніше мучили його інтриги штабних, очолюваних братом царя великим князем Костянтином. З грудей хворого виривається як стогін: "... Ім'ям Христа рятівника прошу поберегти мене, поки я в таких важких обставинах ..."
З кожним днем загострюється становище на фронтах, з кожним днем загострюється хвороба, але полководець не здається. 8 квітня Кутузов затверджує план подальших військових дій; 10 квітня - за тиждень до смерті, - прозорливо передбачаючи нараставшую небезпека, він пише цареві про необхідність якомога швидше зосередити війська на захід від Ельби і одночасно займається проблемою звільнення від наполеонівських військ Данії і Норвегії.
І 11 квітня Михайло Іларіонович диктує свій останній лист Катерині Іллівні: "Я до тебе, мій друг, пишу в перший раз чужою рукою, чого ти здивуєшся, а може бути, і злякаєшся - хвороба такого роду, що в правій руці оніміла чутливість пальців. .. Посилаю 10 т. тал [ерів] на сплату боргів, 3 т. Ганнусі і 3 т. Парашеньке - всім, здається, по потребі ... "
Грошові борги, давно переслідували М. І. Кутузова, турбували його і на смертному одрі. Вони стягувалися і після його смерті з сім'ї, а на прохання вдови фельдмаршала про допомогу цар відповів відмовою.
Головнокомандувач помирав у невеликий кутовий кімнатці двоповерхового будинку на площі Бунцлау.
Незадовго до смерті до нього приїжджав Олександр I. Лицеміре, з першого року свого царювання труїли Михайла Іларіоновича, тепер ханжески просив вмираючого про прощення.
- Я, ваша величність, прощаю, але простить чи Росія, - відповів фельдмаршал.
О 9 годині 35 хвилин ранку 28 квітня 1813 Михайло Іларіонович помер.
Від російської армії кілька днів приховували смерть головнокомандуючого; підкоряючись наказам, видаваним його ім'ям, вона продовжувала наступати на захід.
На площі тихого Бунцлау спорудили монумент, що стоїть понині, на якому вибито напис:
"До цих місць полководець Кутузов довів переможні війська Російські, але тут смерть поклала межа славним справах його. Він врятував батьківщину своє і відкрив шляху звільнення Європи. Хай буде благословенна пам'ять героя ".
Тіло Михайла Іларіоновича забальзамували і повезли на схід, до Росії. На всьому шляху в скорботному мовчанні народ зустрічав траурну процесію.
Дев'ять місяців тому російські люди так само виходили зустрічати Кутузова. Тоді він мчав до відступала російської армії, щоб повести солдатів у переможні бої. Вдень і вночі мчала його велика карета по курних дорогах, і всюди чекали Кутузова. У пориві любові і довіри до нього народ кричав "ура!", Матері простягала до нього своїх дітей. Від нього, і тільки від нього, чекав і вимагав народ перемоги над Наполеоном. І російський полководець виправдав надій свого народу. Він звільнив Росію від іноземної навали і високо підняв бойову славу російського народу. Життя його, прожите в боях і походах, в поході і обірвалася. Тепер російські люди опускалися на коліна і схиляли голови перед траурною колісницею, яка везла на батьківщину тіло чудового патріота. Тисячі чоловіків і жінок, старих і дітей йшли За труною від села до села, від міста до міста.
У п'яти верстах від Петербурга народ зупинив колісницю, коней випрягли, і до Казанського собору люди, змінюючи один одного, на руках несли до могили тіло російського полководця.
Народ, який ненавидів царя, поміщиків, гнобителів, віддавав останню шану великому російському фельдмаршалу і навіки зберіг його ім'я. Бо ім'я полководця не вмирає, якщо життя свою він до кінця віддав захисту батьківщини.
Список літератури
Ф. Глінка "Листи російського офіцера" М. 1987
П. Жилін "Вітчизняна війна 1812 року" М. 1988
О. Орлик "Гроза дванадцятого року" М.1987 р.
Н. Троцький "1812 Великий рік Росії" М. 1988
Ф. Уілкінсон "Полководці" М., "слово" 1994 р.
М. Брагін "Кутузов" М., "молода гвардія" 1995 р.