ЕНЕЙ - герой епосу П. Вергілія Марона «Енеїда», опублікованого посмертно (19 р. до н.е.), син Венери і троянського героя Анхіза. За переказами, врятувалися з небагатьма товаришами після загибелі Трої Е. судилося стати родоначальником народу, якому буде зобов'язаний своїм походженням Рим; для цього йому, го-'німому Юноною, необхідно було прийти в Італію і витримати численні битви з місцевими племенами. Перша частина, присвячена його мандрівкам, відчуває сильний вплив «Одіссеї», друга - битви навколо Риму - «Іліади». Заскоченому бурею Е. доля приводить до Карфагена, де він розповідає цариці Дидоне про що прийшло на нього нещастя. Слова, якими він почав свою промову: «Ти, цариця, наказуєш оновити невимовне горе», стали одним із самих знаменитих латинських афоризмів; їх повторює в Данте граф Уголіно. Друга пісня - опис останньої ночі Трої - завдяки високому трагічного пафосу і яскравості деталей належить до найбільш знаменитим частинам епосу; її переводили Шиллер, Жуковський. Венера, бажаючи надати допомогу Е., змушує карфагенський царицю полюбити його всім серцем, Е. готовий вже віддатися пристрасті і забути про свій борг, але Юпітер через Меркурія нагадує про нього: Е. покидає кохану, яка з горя кидається на меч і, вмираючи , пророкує непримиренну ворожнечу між Римом і Карфагеном. Е. на зворотному шляху бачить палаючий над містом її похоронне багаття. Прибувши до Італії, він спускається в підземне царство, як Одіссей у Гомера, і отримує у Анхіза пророцтво про майбутнє велич Риму. Він хоче поговорити з Дідоною, але вона в обуренні біжить від нього. Прибувши в Лацій, Е. укладає союз з царем Латином і добивається від нього згоди на шлюб з його дочкою Лавінія. Однак Юнона, користуючись тим, що Лавінія заручена з доблесним Тур-ном, царем ругулов, відновлює проти нього місцеві племена і кладе початок війні. Е., спираючись на доблесть троянців і на своїх новопридбаних етруських і аркадских союзників, здобуває перемогу над своїми майбутніми вірними друзями і вбиває Турна в єдиноборстві (він був вже готовий пощадити його, але, як Ахілл не міг пробачити Гектору смерті Патрокла, так і Е . відкидає благання Турна, побачивши на ньому обладунок аркадського царевича Палланта). Цим епізодом завершується епос. Тягар виявляється майже непосильним для героя: незважаючи на те що все належне виконано, він радить синові Іулу брати приклад з батька в доблесті, але не в щасті. Образ Е. у Вергілія має воістину трагічним звучанням. Сам поет постійно підкреслює його благочестя і всупереч міфології робить його чи не першим з троянських героїв, рівним божественному Гектору (чого, природно, немає у Гомера). Однак кинута кохана робить становище Е. занадто вразливим: якщо Данте розумів його саме так, як хотів Вергілій, лише більш широко - у католицькому дусі - тлумачачи місію засновника Риму, то Ж.-Ф.Лагарп, один з провідних критиків французького класицизму, високо цінуючи епос Вергілія, все ж пише: «Безумовно, благочестивий Е. не заслуговує ні найменшого обвинувачення; він бездоганний на всьому протязі поеми, але, жодного разу не будучи одушевлений пристрастю, він не палає душею, і холодність його характеру поширюється на весь твір» . А. А. Ахматова, наприклад, любила говорити: «Ромео не було, Еней, звичайно, був», підкреслюючи цим, що вірні кохані - велика рідкість, але зате часто зустрічаються зрадники в любові. (Цікава апологія П. А. Катеніна.) Вплив образу Е. на пізнішу літературу далеко поступається впливу самого епосу, а останнє позначалося тільки в колах, які отримали класичну освіту і цінують латинську культуру (такі характерні насамперед для Франції та Італії). У Росії цей вплив відчувається у поетів XVIII - початку XIX ст. (Так, Херасков в «Россиада» і Катенін в «Андромаха» цитують близько до тексту знаменитий сон Е., у якому Гектор говорить йому про неминучість падіння Трої і необхідності втечі). Пізніше під впливом німецької традиції встановилося неприязне ставлення до латинської культурі (одним з найбільш рішучих провідників якого був Бєлінський), і епос Вергілія стали вважати абсолютно штучним, неживим твором, а образу Е. відмовляли в цілісності. У середині століття під цю неприязних оцінку був підведений науковий фундамент, що пояснювали всі ці недоліки помилкової концепцією епосу у Вергілія (таку думку поширилося і на знаменитих італійських поетів - Тассо і Аріосто). Ці концепції були відкинуті в епоху символізму (Брюсов, перекладач Вергілія, написав кілька оригінальних віршів, присвячених Е., причому розумів його образ так, як того хотів римський поет). У пізніші часи (аж до наших днів) читання Вергілія стало долею дуже нечисленного кола людей.
Літ.: La Натр J.-F. Ьусбе ou Cours de la litterature ancienne et moderne. Paris, 1819; Катенін П.А. Роздуми і розбори. Стаття III / / Катенін П.А. Роздуми і розбори. М., 1981; Hacker Th. Vergil, Valter des Abendlands. Leipzig, 1931; Biichner KP Vergilius Maro. Der Dichter der Romer. Stuttgart, 1957; Ошеров С.А. Історія, доля і людина в «Енеїді» Вергілія / / Античність і сучасність. М., 1972; Гаспаров М.Л. Вергілій - поет майбутнього / / Вергілій. Буколіки. Георгіки. Енеїда. М., 1979.
2) Герой поеми-травесті П. Скаррона «перелицьована Вергілій» (1648-1652). Створивши пародійний образ Е. і інших персонажів Вергілія, Скаррон майже вичерпав жанр бурлескної поеми. Це пояснюється блискучим акторством і невичерпним дотепністю французького поета, який аж ніяк не був новатором: його безпосереднім попередником є Джован-Батіста Лалл, який написав «Енеїду навиворіт» в 1633 році, а саме слово «бурлеск» походить від італійського «вирує» (злий жарт) . Скаррон використовував два комічних прийому: анахронізм і зниження. Повністю збережена сюжетна лінія Вергілія розцвічена деталями зовсім іншої епохи: Анхіз носить окуляри, Е. в результаті браку з лавиною отримує п'ятнадцять тисяч ліврів ренти, Дідона в люті обзиває втікача коханого «швейцарцем» і т.д. Характер Е. також не зазнав особливих змін, але Скаррон довів до абсурду такі його риси, як покірність року, марнославство, сльозливість і віра у всілякі прикмети. Ідеальний герой перетворюється на посміховисько: зовні представницький і добре вихований, Е. чинно виконує найбезглуздіші обряди, здійснює масу дурниць, всіляко ухиляється від реальної небезпеки, реве білугою з приводу і вічно потрапляє в халепу. Подібне ставлення до класичної спадщини отримало неоднозначну оцінку у сучасників - від різкого неприйняття до захоплених похвал. У Скаррона виникли згодом свої наслідувачі. Мода на травесті не обійшла слов'янські країни: у XVIII столітті О. Котельницький пише «Енеїду», «вивернуте навиворіт», а на початку XIX століття з'являється прославлена «Енеїда» українського поета І. Котляревського.
Літ.: Junker HP Paul Scarron's Virgile travesti. Oppeln, 1883.