Література в 40-і роки

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Щаслива доля роману Юрія Бондарева «Гарячий сніг» почалася відразу після його першого видання, тому ось вже скоро двадцять років. Книга виходила у світ неодноразово, величезними тиражами, про неї написано безліч статей та дисертацій, вона екранізована і інсценована, перекладена на десятки мов, її можна зустріти в самих несподіваних куточках землі і майже ніколи - на прилавках книжкових магазинів, звідки вона зникає миттєво. У чому причина такого загального і міцного визнання роману? Чим полонить він уяву читача? Які струни в душах різних людей відгукуються на нього? Кожен відповідь буде приблизний і неповний, тому що ніколи не пояснити до кінця таємницю художності - загадку справжнього мистецтва. Але все ж можна стверджувати, що роки не владні над книгою, якщо автор зумів перенести в неї саму доподліпность життя, якщо вдалося йому оголити зв'язок окремих доль її героїв з історією народу, якщо, нарешті, книга ця виявляється співзвучною життєво важливих проблем, щоразу по-новому встающим перед кожним новим часом.

Успіх роману був багато в чому забезпечений тим, що, зображуючи один з вирішальних моментів грандіозної Сталінградської битви, письменник спирався на свій особистий військовий досвід. Під Сталінградом він воював, там був поранений, після чого пройшов всю війну. Говорячи про створення своїх книг про Велику Вітчизняну війну, Ю. Бондарєв особливо підкреслює ту обставину, що задуми їх з'явилися з життя, вони - «від живих людей, від тих, яких зустрічав на війні, з якими разом крокував по дорогах сталінградських степів, Україна та Польщі, штовхав плечем знаряддя, витягав їх з осінньої бруду, стріляв, стояв на прямий наводкою, спав, як кажуть солдати, на одному казанку, їв пропахлі гаром і німецьким толом помідори і ділився останнім тютюном на закрутку в кінці танкової атаки ». Письменників-фронтовиків змусило взятися за перо насамперед почуття обов'язку перед фронтовими друзями, відповідальність перед їхньою пам'яттю. «Мене весь час не полишало відчуття, що повертаю в життя тих, про яких ніхто нічого не знає і про які знаю тільки я, і тільки я повинен, зобов'язаний про них розповісти все», - зізнається письменник.

Місце і час дії роману позначені конкретно, в повній відповідності з реальними історичними фактами, хоча автор, за його словами, не ставив собі за мету «дати єдиний і докладний документ військових подій в районі Сталінграда і на південний захід Сталін-граду в грудні 1942 р. ». Зображуючи найширшу панораму подій минулої війни, подій, що відбуваються поперемінно то в Ставці Головнокомандувача, то в штабі армії, то на одній з артилерійських батарей, письменник не міг, звичайно, обмежитися лише власними спогадами, і вивчення, у всій повноті, всієї історії битви, всіх доступних документальних свідчень повідомило романом масштабність і стереоскопічність, додало йому високу ступінь істинності.

До виходу «Гарячого снігу» (1969) ім'я Ю. Бондарева було вже добре відомо і визнано, У перший ряд радянських письменників його поставила багато в чому тоді незвичайна, смілива в своєму новаторстві повість 1957 року - «Батальйони просять вогню», прийнята спочатку з тим боязкі подивом, з яким завжди зустрічаються справжні мистецькі відкриття. Трагедія війни, життя людини на війні була відтворена в ній з безстрашної правдивістю і глибиною. Тут вперше виявилася здатність художника «дивувати правдою» - слова критика М. Кузнєцова.

Але не тільки ранні «військові» повісті підготували художній світ вершинного твору письменника про війну. Без нових творчих досягнень, якими стали колізії та образи роману «Тиша» (1962-1964) і особливо - дивно непоміченою критикою повісті «Родичі» (1969), не міг би відбутися цей роман - з його більш високим рівнем узагальнення, з його морально-соціальної та філософської наповненістю.

Розповідаючи в «Тиші» та «родичів» про повоєнні роки, про драматизм суспільної ситуації, напруженості політичної атмосфери, в якій живуть герої, про пошуки правди в обставинах зміщення норм соціальної і моральної справедливості, Бондарєв звіряв життя все тим же високим критерієм суворої правди, який завжди був головним у його творчості. Тут не тільки підтвердився, але й знайшов свій подальший розвиток основної художницький принцип Ю. Бондарева, завжди прагне в конкретних історичних обставинах ставити такі глибокі проблеми, як несумісність в житті морального і аморального, свободи і насильства, і багато інших. Фінали цих творів не стали хепі-ендом, долі їх героїв завершуються зовсім не безхмарно-ідилічно - автор вказує на труднощі і тривалість боротьби правди з брехнею, добра зі злом. У цих книгах, що передбачив складності і катаклізми майбутньої їх героям життя, міститься передчуття багатьох наступних громадських борінь.

Все знайдене перш діалектично з'єдналося, укрупнилось, досягло свого досконалого висловлювання, в «Гарячому снігу» На порядок вище стало тут якість психологізму при зображенні характерів, відбулося значне, суттєве просування до більш глибокого ідейного осмислення зображуваного, з усією повнотою виявилася і така сторона дарування письменника , як здатність і у частці життя відобразити істота, зміст багатьох властивостей людського буття, художньо перетворити зображення конкретного історичного моменту в особливого роду символ Життя, з її глибинними суперечностями, пристрастями, з вічними питаннями про можливості людини. «Гарячий сніг» став наступним, новим і вищим етапом роздуми митця над життям. «Ця книга - про Сталінград і в той же час не про Сталінграді ...- говорив якось Ю. Бондарєв в одній зі своїх бесід з журналістами з приводу роману .- Любов і війна, молодість і досвід, добро і жорстокість, мужність і страждання - ось що в цій книзі хвилювало мене ».

«. Гарячий сніг», звичайно, перш за все книга про війну, свята пам'ять героїчного минулого народу, дорогоцінний документ народної доблесті, виявленої на полях битв проти фашизму. У невигаданих, яскравих і переконливих деталях, в приголомшливих подробицях розказано в романі про протистояння радянської армії фашистській навалі; зримо залишені і вузький простір бою, битви однієї батареї, і обстановка всієї битви, її сяють, небувале зіткнення задумів військових стратегів, і люта сутичка рядових воїнів. Опис граничних ситуацій бою, положень між «бути» чи «не бути» збуджують у нас величезне емоційне напруження. Перед нами велична картина війни, монументальний узагальнений портрет народу-переможця. Майстерність індивідуальних психологічних характеристик тут таке, що, зливаючись в єдиний образ воює за справедливу справу народу, всі персонажі роману залишаються з нами - кожен своєю особливою рисою, особливим вчинком. Надовго врізаються в пам'ять з прекрасною майстерністю написані характери лейтенанта Кузнєцова, командувача фронтом генерала Безсонова, члена Військової ради Весніна, командира батареї Дроздовського, санінструктора Зої Єлагіної ... Кожній, навіть часом лише легкими штрихами наміченої фігурі повідомлений обсяг, художня завершеність: будь то сором'язливий Сергуненков, грубий Рубін або зворушливий Касимов ... Кожен залишає зарубку в пам'яті, але ж дослідниками роману підраховано, що кількість його дійових осіб - понад шістдесят.

. Мужність і стійкість героїв війни написані тут Ю. Бондаревим в традиціях толстовського зображення людини на війні. Це від Толстого перш за все успадкував автор «Гарячого снігу» принцип підходу до людини, що знаходиться в умовах крайньої напруги усіх його сил. Але саме цей принцип взагалі. Бондарєв не запозичує прийоми у свого вагомого попередника, він лише чітко дотримується своєї задачі - шукає художні способи найбільш глибокого і точного проникнення в надра людської душі, часто розкриває її на межі несвідомого, або, вірніше, в той момент, коли несвідоме стають фактом свідомості коли вчинок є результат їх взаємозв'язків і акт уже свідомої діяльності.

Може бути, до таємниці художності роману ми найбільше наближаємося в ті миті, коли беремо участь разом з автором в аналізі цих зв'язків і граней: «Зі страшною силою Кузнєцова вдарило грудьми об щось залізне, і з замутненою свідомістю, з дзвоном у голові він чомусь побачив себе під темними гілками розрослася біля ганку липи, по якій шумів дощ, і хотів зрозуміти, що так боляче вдарило в груди »... «Чому йшов дощ і я стояв під липою? - Подумав він, згадуючи .- Яка липа? Де це було? У Москві? У дитинстві? .. Що мені привиділося? »Але навколо було« те брязкає, величезна, залізне, що недавно невблаганно котилася на знаряддя, затуляючи весь світ »...

Такий аналіз зрощення думки та емоції, таке звернення з часом і простором - із прикладів своєрідності епічності Бондаревской зрілої прози. Від усієї попередньої «баталістікі» «Гарячий сніг» відрізняє вдало знайдений у ньому спосіб витягувати з малого велике, з приватного - загальне, передавати дихання не просто війни, але всього життя. Пошук образотворчих можливостей у показі якого-небудь найкоротшого миті як краплі, що відбиває всю складність «моря життя», був притаманний Бондарєву спочатку, ще з тих років, коли він сам не зовсім ясно усвідомлював свої творчі можливості, особливості свого обдарування. Тому спочатку якийсь час він і вважав найбільш відповідною для себе малу форму - розповідь. І невипадково так прихильний письменник своїм «Миттєвості»: саме в мікрожанрах втілює він своє постійне пристрасть до мігу, мікроелементу життя, до відображення його насиченості. Своєрідність не тільки роману «Гарячий сніг», але і всякого твори зрілого періоду виникає у Бондарева звідси, всі найвищі удачі пов'язані з цим його якістю як художника. ^

«Гарячий сніг» - роман про героїчний епізод в історії радянського народу. У кривавому жаху бою його герої - не пасивні страждальці, але борці, об'єднані не передчуттям близької смерті, а єдиною волею до життя, гордим свідомістю причетності до тієї правди, яка єдино може і повинна тріумфувати на землі, правді захисників справедливих ідеалів, людяності. Після загибелі розрахунку, розчавленого фашистським танком, болісно згадує Кузнєцов про ту, як страшно загинули молодший лейтенант Чубарик, «з наївно-довгою, як стебло соняшника, шиєю, з його дитячим жестом, коли він поспішно протирав очі:« Землею ось запорошити ». і діловито точний навідник Євстигнєєв «із спокійно-повільною спиною, зі звивистою цівкою крові, що запеклася біля вуха, оглушений розривом». Кузнєцова охоплює відчай від того, що він не встиг всіх їх добре дізнатися, полюбити: «Страшне знаком самотності навскіс стирчала лопата з пухкого бугра землі в ніші - з могили піднощика снарядів чубаріковского знаряддя". Найстрашніше, що усвідомлював Кузнєцов після бою, в якому загинули його товариші, «було не в прожитий за весь сьогоднішній бій, а в цій підійшла порожнечі самотності, жахливої ​​тиші на батареї, ніби він ходив по розкопаному кладовища, а в світі не залишилося нікого ».

Це сильне почуття непоправний втрат, втрат у Бондарева з роками не тільки не ослабне, але, навпаки, стане більш пронизливим і багато в чому визначить трагізм звучання його наступних романів: «Берег», «Вибір», «Гра» - які об'єднуються в нашому сприйнятті в трилогію - в силу насамперед єдності в них світовідчуття цілого покоління. З плином часу такі книги, як «Гарячий сніг», прочитуються ще й як художествейние свідоцтва того моменту в становленні покоління, який визначив усі майбутнє залишилися в живих, що принесли з полів битви в мирні дні таке знання про себе, про людину, якого вистачить їм надовго, до кінця. Вдивляючись у військове минуле, Бондарєв розкриває зміст характеру людини цього покоління, його сформувалися на війні основні поняття. Це люди особливого досвіду страждань і мужності, пізнав в бою воістину людського братерства. Як би вже символічного сенсу виконаний епізод, коли Кузнєцов після бою зустрічається з Давлатяном, через поранення не брали участь у бою, що зазнають гірку, близьку до розпачу заздрість до Кузнєцову. «Смутний почуття власної дорослості охоплювало Кузнєцова. Вони були об'єднані і разом з тим розділені нескінченністю років. Давлатян був десь у м'якій прозорою і приємною дали, в колишньому і минулого, в тому наївному, дитячому - в училищі, на марші, в ночі перед боєм, - він залишився там. Ні, він не бачив ні смерті навідника Касимова, ні смерті Сергуненкова, ні загибелі розрахунку Чубарікова під гусеницями танка, ні полоненого німця, ні розвідника у воронці, ні в тій смертельній низині зіщулена калачиком на снігу Зої, під боком якої розпливалося темна пляма і валявся маленький, іграшковий «Вальтер». Одна доба, як нескінченні двадцять років, поділяли їх ».

Думка автора виходить за межі описаного: того ж Давлатяну, якщо він залишиться в живих, ще доведеться в майбутніх боях випробувати себе, пізнати міру своїх сил, здатності до подолання. Тут думка - про чорта, що розділяє людей на тих, хто пройшов і витримав випробування життям, і тих, для кого таке випробування ще попереду, і - про час становлення покоління, яке вивчається в «Гарячому снігу» в можливих подробицях, з метою увічнення кожну хвилину. У добі бою ніби вмістилася вся війна, а «дізнатися в ту мить братство» стало найважливішим, в досвіді цього покоління.

Ця книга відкрита в майбутнє. «Ми писали. Про людину, опинилися у самій нелюдською обстановці. Ми шукали в ньому сили подолання самого себе і в жорстокі дні шукали добро і намагалися побачити майбутнє-скаже згодом Ю. Бондарєв, розмірковуючи про гуманістичному значенні літератури про війну. «Ми пам'ятаємо про війну, тому що людина найбільша цінність даного світу, а його мужність і свобода його - це звільнення від страху, від зла, яке роз'єднує людей». Чим далі в глиб років, тим ясніше й вагоміше стає думка роману - про людське братерство. Почуття душевної близькості, братства - це найбільше людське почуття - в серцевому єднанні Куепецова з Касимович, в тому розпачі, яке охоплює його при вигляді трагічної безпорадності посланого Дроздовским на безглузду смерть Сергуненкова, в потрясінні від загибелі кожного, хто тільки що бився поруч. Про це і вся історія з Дроздозскім. у чиїй натурі немає готовності і здатності до єднання, внутрішнього жесту - назустріч іншому. Ю. Бондарева, вже починаючи з повісті «Юність командирів» (1952-'1955), постійно займає цю відмінність між людьми - тими, хто несе в собі готовність до єднання з іншими людьми, і тими, хто не вірить у необхідність і жизнетворного цієї спільності. Одного разу, пояснюючи думку, закладену в характері Дроздовського, письменник відзначив, що «Кузнєцов і Дроздовський - не антиподи». Завжди різко заперечує поділ героїв у літературі на «позитивних» і «негативних», він п в «Гарячому снігу» запропонував людині індивідуалістичних понять пройти свій шлях пошуку істини. Дроздовський приходить до розуміння хибності прийнятої ним ідеї окремішності себе від інших, до свідомості могутності і правоти людський спільності. Після бою «йшов він розбите-млявою, розслабленою ходою, опустивши голову, зігнувши плечі, ні разу не глянувши в напрямку знаряддя ... «Щось не так з нашим комбатом, - промовив Нечаєв, пощипуючи вусики, дивлячись на бугор .- Іде, ніби сліпий» ...

Багато сторінок віддані в романі опису почуття єднання, людської близькості і вірності. У розпал бою, коли здається, що він програний і все загинуло, Кузнєцов раптом помічає траси чиїхось пострілів: «І Кузнєцов з якоюсь пронизливої ​​вірою у своє легке щастя, у своє везіння і впізнає в ту мить братство раптом, як сльози , відчув гарячу і солодку здавленість в горлі. Він побачив і зрозумів: це зліва знаряддя Уханова добивало прорвався танк ... »Цією спільністю, цим братством і була, здобута перемога.

Книги про боротьбу за людську гідність покоління сорокових. років, своєї військової молодістю підтвердив віру у можливість торжества людяності, в людське братерство, стають сучасними сьогодні, коли світ силкується виробити нове мислення, коли мова йде про те, що люди на землі або будуть жити всі разом, або всі разом загинуть. Не вичерпані ідеали славного покоління, час приносить підтвердження їхньої правоти. У рішення нових завдань, що стоять перед людьми нового часу, включений досвід «єдиного братства військового».

На час написання «Гарячого снігу» Ю. Бондарєв почав свідомо входити в сферу тих питань, які називаються «вічними», які залишаються «незмінно актуальними на будь-яких етапах і при будь-яких умов життя людських суспільств» (за висловом О. Твардовського, дивується, що « це слово у нас чомусь забезпечується лапками »). Інтерес до цих глибинних проблем проявився не тільки в повісті «Родичі», але також і в публіцистичних виступах письменника кінця шістдесятих років. Час спонукає до роздумів про життя напруженим, про досвід минулого і його побутування в дні сьогоденні. Контакт з художніми світами Толстого і Достоєвського також не, могло не сприяти активності звернення письменника до проблем світоглядних, до питань вселюдським. Звичайно, ми бачимо, що в «Гарячому снігу» ще немає свідомої спроби побудувати сюжет і образ за законами філософського твору, але безумовно тут устремління охопити зображуваний історичний момент думкою про Життя і Смерті. І це виводить роман за межі проблеми гуманізму на війні, до інших обріїв.

У твір, присвячений зображенню битви за життя, неминуче, наполегливим мотивом вторгається тема смерті. Похмуре велич смерті підкреслює силу і волю до життя, відтіняє красу людської мужності. Таємниця смерті постає перед юним Кузнєцовим: «Під головою Касимова лежав снарядний ящик, і юнацьке, безвусий вид його, нещодавно живе, смагляве, що стало мертвотно-білим, витончення моторошної красою смерті, здивовано дивилися волого-вишневими напіввідкритими очима на свої груди, на розірвану на шматки, посічену тілогрійку, точно і після смерті не збагнув, як же це вбило його і чому він так і не зміг встати до прицілу ... »

З цього опису, з інших епізодів твору, створеного за п'ять років до роману «Берег» і безпосередньо йому передував, згодом розвинеться вся тема смерті - життя у філософських романах Ю. Бондарева. Але вже ці сторінки, «Гарячого снігу» не тільки про моральний станів радянської людини на війні. Це вже звернення художника до розуму і совісті людей, що стоять на порозі ядерної війни.

«З непоборну цікавістю», з «невідступним відчуттям незадоволеного цікавості до вічної, незрозумілою загадки смерті» роздивляється Кузнєцов вбитого німця. Сама атмосфера жорстокої ненависті до ворога в Бондаревской зображенні наскрізь просвечена ідеєю цінності людського життя, одухотворена свідомістю абсурдності, безглуздості війни. Тут - весь трагізм протистояння людини людині, жахливості кривавої бійні. «Хто його вбив: я або Уханов? Чий це був снаряд? Мій або його? Що він думав, на що сподівався, коли йшов на таран? »-Запитував себе Кузнєцов, розглядаючи застигле в жаху подиву обличчя хлопчика-німця, відчуваючи їдке відчуття неприступності чужий, нерозгаданою таємниці, відчувши поблизу сухий, металевий запах смерті». Здається, і самі вражаючі описи страшного бою, глумління над людською плоттю і духом, над життям не сказали так багато і сильно про протиприродність війни, насильницької смерті людини, про жахливості самої можливості знищення одним розумною істотою іншого, як ці наведені тут рядки.

Антифашистський пафос роману стає пафосом антимілітаристські і починає звучати як реквієм героїчно полеглим воїнам, як звинувачення всім агресивним силам, що несе небезпеку знищення життя, війні як злочину проти людяності та людства.

Ця книга про великого протиборстві зі смертю, про спротиву радянських людей воєнного покоління злу і несправедливості, про боротьбу народу, в свій термін відстояв життя на землі, що повернув людству починалася було втрачатися віру в світлий розум і добру волю, - з тих, що допомагають зміцнювати надію на майбутнє, на те, що людство витримає натиск зла. І коли на настраждався за спокою і щастя планеті восторжествує нарешті життя без війн і людство навчиться дивуватися кривавим сутичок минулого і соромитися їх, у книгах такого потужного морального заряду, як «Гарячий сніг», люди не перестануть черпати уроки стійкості і братерства. Уроки віри в себе.

Роман «Капітальний ремонт» вперше побачив світ у 1932 році на сторінках журналу «Локафіт» - нині «Прапор». У 1933 році вийшов окремим виданням, Протягом шести наступних років перевидавався сім разів поспіль. Його перевели на мови народів СРСР, випустили в Англії, Польщі, Фінляндії, Франції, Чехословаччини, США. У робочих клубах і армійських частинах, на бойових кораблях і в сільських бібліотеках йшло жваве обговорення полюбилася книги, Про неї жарко сперечалися критики. Її високо оцінив на Першому з'їзді радянських письменників О. М. Горький, відзначивши появу в нашій літературі ще одного самобутнього майстра.

Роман не був автобіографічним в традиційному розумінні. Тим не менш його сюжет, ключова ідея, характери головних персонажів були органічно пов'язані з усім, що пережив і пережив молодий художник в попередні буремні роки.

Леонід Сергійович Соболєв (1898-1971) народився в Іркутську, в небагатій дворянській сім'ї. Хлопчик, підростаючи, все більше мріяв про море і кораблях. Прикладом йому служив Олександр - улюблений старший брат, який, блискуче закінчивши в 1909 році гімназію, відразу ж направив прохання про прийняття його в петербурзький Морський корпус, а по його закінченні, з весни 1913 року, прийняв командування гарматної вежею лінкора «Павло Перший», Леонід до цього часу теж перебрався до столиці, навчався у Третьому Олександрівському кадетському корпусі, навідуючись до брата на корабель при кожній можливості, У травні 1916. року, в розпал військових дій на Балтиці, майбутній письменник вступає у заповітне Морське училище (так було перейменовано до той час Морський корпус). А рік потому, обраний після Лютневої революції членом училищної комітету, йде в морс на посаді матроса-сигнальника на міноносці «Стрункий» Так отримує він «хрещення» війною і революцією. Те ж «хрещення» здобув і Олександр, якого повсталі матроси «Павла», розправившись з офіцерами-«драконами», вибрали в судків, надавши йому тим шанобливе довіру.

Обидва брати з честю цю довіру виправдали, пройшовши через жорстокі випробування громадянської війни, обороняючи Кронштадт і Червоний Пітер від інтервентів і білогвардійців. З березня 1919 Леонід Соболєв починає дійсну флотську службу вже у командирському званні. Служба ця - на міноносцях, тральщиках, на лінкорі - триває аж до 1931 року: молодий штурман захоплено допомагає відроджувати і будувати Балтійський флот.

Одна з активних форм цієї допомоги - співпраця в журналі «червонофлотець» і перші письменницькі досліди - розповіді, нариси, гуморески. І в їх числі оповідання «Історична необхідність» (1926), з якого кілька років по тому виріс «Капітальний ремонт».

Дуже велику роль у створенні роману, у формуванні політичних поглядів автора та його історичної концепції зіграли В. Вишневський, Н. Мамин, Н. Свірін, Р. Мессер, В. Кнехт та інші товариші Соболєва по Ленінградсько-Балтійського відділенню Локафіт. У всякому випадку, кажучи про історію «Капітального ремонту», письменник-моряк незмінно і вдячно називав Локафіт і Червоний Флот у числі своїх «співавторів».

Подальша його доля була довгою і славною. В якості військового кореспондента він взяв участь у Фінській кампанії 1939-1940 років, у Великій Вітчизняній війні. Збірка його оповідань і нарисів «Морська душа» (1942) став однією з найбільш визнаних книг воєнної доби. У 1954 році з'явилася повість «Зелений промінь». Багато сил зажадала від Леоніда Соболєва громадська робота, і перш за все створення у 1958 році Спілки письменників РРФСР і керівництво ним протягом дванадцяти років. Але всі ці роки і десятиліття він мріяв повернутися до продовження роману, який залишився для нього найдорожчим з усіх задумів і творінь.

Перші ж сторінки «Капітального ремонту» вражають різкими контрастами. Дія розгортається на лінкорі царського флоту в самий переддень першої світової війни. Перед нами жахливий образ бойового корабля, перетвореного на «острів плаваючою сталі». Найстрашніше якість цього світу - його нелюдяність. Тут немає людей. Тут несуть службу матроси і офіцери - дві касти, між якими пролягла вікова прірву ненависті і ворожнечі.

Зовнішня налагодженість, сяйво бездоганно вискоблені палуби і надраєна «мєдяшки» ховають крижану чорноту трюмних карцерів і сперте повітря матроських кубриків. За кожним блискучим Кітелем, за раздушенной фізіономією якого-небудь лейтенанта Греве або кавторанга Шиянова письменник розкриває огидні ознаки гниття - від тваринної ненависті до матросів аж до програшу казенної суми і ретельно приховуваних венеричної хвороби.

Найбільш повно розкривається виворіт флотського пишноти в трагічній історії з кочегарами. Сцена перед непокірним, але все-таки ще миролюбним, ще не втратили віри у справедливість матроських ладом, стривожені офіцерські розмови, нарешті чудово показана комедія військового судилища виявляють до кінця і провокаторську натуру Грове, і боягузтво Шиянова, і торжество горезвісного мічмана Гудкова, відчуває себе у всій цій поліцейсько-розшукової атмосфері як риба у воді.

Самій «закономірністю» розправи над завідомо неповинними людьми Соболєв переконує нас, що будь-яка жорстокість «драконів» - не просто їх особиста якість. Це наслідок всієї природи царизму. У нелюдської сутності «острова плаваючою сталі» проступають риси жорстокого старого часу. І тому вся ненависть молодого письменника до цього часу спалахує очищує полум'ям войовничого гуманізму. Це - добра, хоча і розгнівана сила, яка вносить в роман переможні, які стверджують нотки. Вона народжує ліричну наповненість книги, її дзвінкі фарби і пронизливий іронію. І головним її джерелом стають сторінки, де Соболєв заводить мову про людей, які і в страшних умовах не перестали бути людьми.

Зрозуміло, до цієї категорії відносяться далеко не всі матроси. Соболєв відмінно бачить і таких «нижніх чинів», хто непогано почуває себе на царському кораблі, - варто лише згадати бравого унтера Білоконя чи зрадив товаришів «міцного мужичка» Філіпа Дранкіна. Але поруч з ним ще більш виразні і близькі нам стомлені кочегари з особами, покритими вугільним пилом, мовчазний матрос Сілін або жвавий на мову вчорашній пітерський майстровий Кострюшкін. І чим більше вдивляється художник у долі і душі людей в «синьому робочому», тим виразніше оживає, теплішає, олюднюється в романі незграбне броньоване чудовисько.

Поруч з безжальною і приреченої темою «острова плаваючою сталі», чинячи опір їй, виникає, набирає чинності тема «корабля-одного». У контрастах, все більш різких зіткненнях чергуються «матроські» і «офіцерські» епізоди. І ми відчуваємо, як наростає в матроських серцях протест проти несправедливості. У глухо закипаючу боротьбу з нею включаються не тільки люди, але і сам лінкор: образ матроської маси, відтворений в нових революційних традиціях нашої молодої літератури - традиціях «Чапаєва» і «Залізного потоку», - нерозривно зливається з образом живого, протестуючого і бореться корабля .

Під впливом цієї боротьби і формуються характери головних героїв першого тому: лейтенанта Миколи Лівітіна і його молодшого брата Юрія - гардемарина Морського корпусу.

Саме Микола з найбільшою відвертістю роз'яснює братові корисливу основу «благородною» військової професії, насмішкувато ниспровергая «кадетський патріотизм», придуманий на потребу «Митюх» і безвусих гардемаринів. Природно, що і сам він сприймається спочатку як цинічною з «жерців служби і моря», - не чужі адже, а власні думки висловлюються їм, та й зовні начебто нічим не виділяє його Соболєв з офіцерської середовища.

Однак після декількох голів наше ставлення до Миколи змінюється. Стає все очевидніше, що перед нами енергійний, розумний і безпорадна людина, який змушений ховатися в егоцентризм, як у шкаралупу, від «організованого абсурду», що панує на флоті і що заважає йому, морякам за покликанням, за самим складом душі, любити свій корабель і Батьківщину і служити їм вірою і правдою. Але ось насувається війна, і в душі лейтенанта зріє передчуття небачених змін. Незвично дивне, несподіване прагнення заглянути в душу матроса, в ті самі її печалі, про які він з такою іронією лише нещодавно тлумачив братові, раптом владно охоплює Миколая. І чим сильніше це прагнення, тим швидше повзе тріщина між ним і його золото погонними товаришами по службі, і ми ясно бачимо, як поступово, але нестримно розходяться її краю під натиском Часу.

Час стукає і в юнацьке серце Юрія Лівітіна. Глибинне розвиток цього характеру ще більш суперечливо, тому що вхопив його художник у бурхливому процесі становлення і з набагато більшою певністю націлив - у Червонофлотська сучасність кінця 20-х років. Якості майбутнього царського офіцера і якості майбутнього командира Червоного Флоту - ще тільки передумови в його розвитку, але вони вже живуть, вже борються між собою, і автор пильно і зацікавлено стежить за всіма перипетіями розгорається боротьби і сам бере участь у ній, співчуваючи, знущаючись і обурюючись .

Бути може тому, коли мова заходить про молодшого Лівітіне, в авторському тоні немає того нищівного сарказму, з яким він говорить про «жрецах служби і моря». Тут головне його зброя - насмішка, боляче б'є по юнацького самолюбству. Іронізуя, а то й відверто сміючись, малює Соболєв пригоди гардемарина: то його затримують на світанкової палубі в кальсонах, то він незграбно намагається «спокусити» покоївку Наташу за всіма «правилами», вичитав з бульварних романів,

За цим викривальним, але і полегшує сміхом проступає симпатія до героя. Витоки її в гарячій і по-своєму безкорисливої ​​закоханості Юрія в море і корабель, у його тязі до матросів. Нехай все це юнак виплекав у собі, «Станюковича начитавшись», - Соболєв раз у раз ятрить з цього приводу ... Але через локафовскіх випадів на кожному кроці пробивається його власна давня прихильність до поетичних сторінкам флагмана російської морської літератури.

У пору першого знайомства з «Капітальним ремонтом» далеко не всі читачі зуміли зрозуміти діалектичну природу характерів братів Лівітіних. Навіть багато професійні критики бачили в Миколі та Юрія лише блискуче викривав представників офіцерської касти. Письменник підтвердив неминучість внутрішньої перебудови своїх героїв у чотирьох нових розділах роману, які були опубліковані в першій половині 1962 року і якими завершується нині «Капітальний ремонт».

Ці глави сприймаються як перший підступ до розв'язки означеного Соболєвим найгострішої соціально-психологічного конфлікту. Вирішальним поштовхом тут служить звістка про війну, сигнал тривоги, за яким витягуються з сейфа суворо секретні пакети, готуються вийти в бій кораблі, і перша загороджувальна міна - перша з багатьох тисяч, які незабаром заповнять Фінську затоку, важко скочується у хвилі. Країна, флот, люди переступають якийсь якісний рубіж часу.

Він стає для братів Лівітіних кордоном повзросления. Тепер уже кожному читачеві видно, що не лише Юрій, а й рісующійся своїм цинізмом Микола продовжували до цього моменту живити якісь ілюзії: Юрій - про військову славу, яка чекає його в неминучому і негайному морській битві, яким, на його думку, обов'язково повинна відкритися війна, Микола - про можливість хоч як-небудь впливати на невідворотний хід подій, що загрожує флоту розгромом. Але кожна з судорожних спроб реалізувати ці прагнення терпить крах. Обставини сильніше - ті самі, які так невблаганно і жорстоко вирішили у свій час долю кочегарів. Царизм, втілений у «організованому абсурді» всього ходу державної та флотському житті, свідомо не здатний до активної зустрічі з ворогом, а тим більше до перемоги. Він засуджений до смерті самою історією. І моторошна тяжкість цього вироку вже не просто гнітить Миколая. Болісно і гнівно усвідомлюючи своє безсилля, він починає всерйоз розмірковувати про неминучу і бажаною тепер для нього революції.

Не легше й Юрію. Чи не тому іронічні нотки, звично звучать в присвячених йому рядках, майже непомітно для нас змінюються драматичними, а глузливо поданий епізод «спокушання» Наташі виступає тепер багатозначному контрасті зі сторінками, що розповідають про несподівану і гіркою, про прощальній бабиній ласці, якій дарує юнака покоївка Сашенька, проводжаючи його. Що з того, що «набіг на славу» не вдався. Адже в цьому пориві Юрія не було цього разу нічого ганебного, і грозова хмара війни ще важче нависає над ним, над Миколою, над Сашенькою - над усією країною. І тому обпалюючий його губи Сашенькін поцілунок залишається за ним по праву - йому нема чого соромитися, його бій як і раніше близький і невідворотний ...

Не менш близька і невідворотна тепер вирішальна зустріч Миколи та Юрія з тими героями роману, які в перших його розділах залишалися на другому плані. Більшовики-підпільники Кудрін, Волкової, Тішенінов висуваються вперед усім розвитком дії, всім ходом подій закономірно і неминуче, як єдина по-справжньому активна й цілеспрямована сила історії.

Звернений своїм змістом в минуле, втім, тоді не такий вже далекий, «Капітальний ремонт» був органічно пов'язаний з часом, його породив.

То був час «великого перелому» - семиріччя між 1927 і 1934 роками, яке нині являє нам як важко збагненне поєднання созідательского ентузіазму і зростаючої трагічності. Вже затверджувався сталінський культ і в ході «суцільний», «ударною» колективізації, в обстановці «запаморочення від успіхів» множилися числом незаконні «розкуркулення», арешти і заслання. Але все це, до якоїсь пори, сприймалося переважною частиною сучасників як неминучі витрати і жертви боротьби за соціалізм в ході його розгорнутого переможного будівництва, зримо-вагомого, як шпали Турксибу і домни Магнітки.

Людям, особливо тим, хто зумів, на їх погляд, позбавитися від вантажу дореволюційних забобонів і радісно відчути свою прилученість до ритмів і гаслам часу, на певний термін Помста тоді наївно і щасливо, що вони остаточно пізнали закони історичного розвитку і навіть оволоділи головними його важелями , потрібних для зведення ще небувалого в століттях держави трудящих.

Звідси - вкрай характерне для тих буремних років пристрасне, можна навіть сказати упереджене, ставлення до історії і до сучасності в їх співставленні і контрастах. Хазяйськи «освоює» історію і що набирає зрілість наша література. Думки про епічних полотнах, гідних того, що відбувається, звучать у листах та статтях М. Горького, О. Толстого, О. Серафимовича, Д. Фурманова, починають втілюватися в перших томах «Клима Самгіна», «Тихого Дону», «Ходіння по муках». Те ж відчуття породило радянський історичний роман. Звертаючись до історії, художники були, і найбільше прагнули зрозуміти свій час.

У тому ж напрямку розвивалася та оборонна тема. Військова загроза зростала, і у відповідь на неї росли Збройні Сили Країни Рад. Проблема патріотизму і військового обов'язку, відносини між командиром і підлеглим, складаний вигляд радянського військового професіонала - ось що цікавило локафовскіх авторів, і особливо А. Новікова-Прибоя, В. Вишневського, Б. Лавреньова, С. Колбасьева. Прагнучи зрозуміти ті складні процеси, які відбувалися на початку 30-х років в армії і на флоті, вони зверталися до їх жовтневим і переджовтневі витоків.

Леонід Соболєв не був серед них винятком. Але, як і у всякому цьому художника, ці тенденції виявилися в ньому і в його романі по-своєму. І перш за все вони проявилися як флотська спрямованість, інтерес до формування радянської морської душі, до народження командира. «Капітальний ремонт» був задуманий і виконаний як перша частина епопеї, глибоко сучасною не тільки за духом, а й за змістом; як початок оборонної епопеї про вчорашній і сьогоднішній день Червоного Флоту, який готує себе до завтрашніх класових боїв. Роман присвячувався людям великої і нелегкої долі, з якою нерозривно сплелися доля самого письменника.

Звідси неспокійний характер ще одного головного героя в «капітальний ремонт» - його ліричного героя-оповідача. Він постав перед радянськими читачами початку 30-х років як молодий їх сучасник - товариш і ровесник будівельників Магнітки і Дніпрогесу, командир РСЧФ, пильно стежить за зловісними махінаціями Керзон і Пуанкаре біля кордонів Республіки. Він приніс в роман гарячий подих своєї доби, її революційний пафос, її іронічний і обурений голос. Він змусив книгу відгукнутися на найактуальніші політичні проблеми тих років і відбив у ній власне відчуття часу і розуміння історичного процесу.

Саме так сприймаються розгорнуті «лірико-публіцистичні відступи», як назвав їх сам автор, - найважливіша художня особливість роману, його головна новаторська риса. Дія відбувається в минулому, але сам-то письменник безперервно втручається в цю дію, схвильовано його переживає і коментує. Його погляди на життя, на історію Росії, на флотську службу стикаються в непримиренній сутичці з хибними ідеалами Юрія Лівітіна, з реакційним світоглядом діють в романі офіцерів царського флоту, з поглядами, залишки яких заважали будівництву флоту радянського.

Так отримали широке типове узагальнення автобіографічні елементи «Капітального ремонту». Голос ліричного героя-оповідача зазвучав тут як голос цілого покоління. І в цьому виявилося чудове якість сучасності книжки, побудованої, здавалося б, на традиційній, суто історичній основі. То був важливий внесок її автора у формування методу соціалістичного реалізму.

З не меншою силою виявилося і гуманістичне, антивоєнний початок роману. Це була затята, люта атака на нелюдську імперіалістичну політику: яскраве художнє втілення ленінської думки про необхідність невпинно викривати таємницю, в якій народжується чудовисько війни, розкривати всі і всілякі імперіалістичні змови і махінації.

Однак молодий художник, що вже отримав широке і заслужене визнання, не переставав міркувати над своєю роботою, поглиблюючи і уточнюючи перш за все саме історичну концепцію. Він відчув елементи спрощенства у власному образному тлумаченні російської військової історії, прийняв як належне закиди товаришів, які вважали, що військова сторона флотської життя показана у нього мало. Сам він говорив тоді ж про те, що російський флот передодня першої світової війни зусиллями прогресивно налаштованих, сміливо мислячих офіцерів, на зразок того ж Миколи, був набагато краще підготовлений до боїв, ніж напередодні Цусіми,-в артилерійському і мінному справі, в організації розвідки. І взагалі як раз в пору появи двох перших частин «Капітального ремонту» погляд на історію Росії, особливо ж на її військово-патріотичні традиції, почав відчутно змінюватися. Слід пам'ятати, що насувалися нові бої, - у рік виходу роману до початку другої світової війни залишалося всього сім років, до початку ж Великої Вітчизняної - дев'ять.

В кінці 20-х - початку 30-х років ваговито-урочисте назва Соболевського лінкора «Генералісимус граф Суворов-Римникського» не без іронії обігравалося автором і з розумінням сприймалося читачами як ще один замшілий символ самодержавства. До того ж воно недвозначно асоціювалося з живо-пам'ятним назвою іншого, реального корабля - «Князь Потьомкін-Таврійський» (згадаємо, до речі, що саме в ті роки бунтівний броненосець здійснював тріумфальний рейд кіноекранами республіки в полум'яному фільмі Ейзенштейна). Але до початку сорокових ім'я і образ творця «Науки перемагати» знайшли для сучасників зовсім інший зміст - у тому числі і в літературі, в театрі, в кіно.

З іншого боку, як ми знаємо, тоді ж піддалася корінному «перегляду» історія громадянської війни, а доля дуже багатьох її героїв, які до 30-х років займали високі командні пости в армії і на флоті, обернулася трагічно. Це обставина не могла не дезорієнтувати і автора «Капітального ремонту», що поклав, як відомо, в основу початкового задуму історію командних кадрів флоту.

Нарешті, саме наростання грозових подій зовсім зупинило роботу над романом, зажадавши від письменника-оборонніка рішучого повороту до сучасності. Етап «Капітального ремонту» змінився в його творчості етапом «Морський душі» ...

Коли ж, через три десятиліття, Соболєв повернувся до заповітних папок з шифром «О.Р.» - «Основна Робота», йому стало очевидно, що дія роману настільки відсунулося в минуле, що в ньому рішуче взяли гору риси традиційного історичного жанру. Відповідний характер отримала і робота над його продовженням - письменник рішуче заглибився у вивчення російської суспільної атмосфери 1914-1917 років, і перш за все в історію військових операцій на Балтиці. Відбір матеріалів, обмірковування і обробка їх тривали до останнього дня. Контури третьої частини вже визначилися в уяві художника, перші фрагменти нових голів лягли на папір. На жаль, довести до кінця цей головну працю свого життя Соболєву не довелося.

Чи означає це, що «Капітальний ремонт» - річ, так і не відбулася? Треба думати, подібний підхід був би помилковим. Можна жалкувати лише про невтілених задумах, продовжують відкриту Соболєвим епічну тему. Про те, що не відтворені їм напівзабуті нині сторінки героїчних боїв російського флоту на Балтиці в роки першої світової війни або грізні подробиці революційного вибуху на ескадрах, що стояли в Кронштадті, Ревелі, Гельсингфорсе на початку березня 1917 року. Ми так і не дізнаємося нічого про шляхи, якими брати Лівітіни долучаться до революції, якщо не рахувати двох епізодів «перевиховання» Юрія, покладених в сюжетну основу оповідань «Персні» і «Екзамен», які зараз відкривають збірник «Морська душа», але в первісному варіанті створювалися як глави, які продовжували «Капітальний ремонт».

Все це так. І тим не менше те, що становить нині художній моноліт роману, має всі ознаки завершеності. І не дивно. Кілька разів в бесідах з автором цих рядків Леонід Сергійович говорив, що, переваливши на восьмий десяток, він 'не дає собі права забувати про те, що його праця над романом може перерватися в будь-який день. І тому кожну нову главу він, крім усього іншого, обмірковує і пише з таким таємним розрахунком, щоб вона, «у разі чого», могла стати «точкою», поставленої в фіналі. Здається, тепер це бажання художника не тільки може, але мусить бути розкрито. Та, власне, і без того видно, як стягує у фінальний вузол усі сюжетні лінії книги її теперішня остання, п'ятнадцята голова, залишаючи, разом з тим, автору можливість нового зльоту. І якщо ми так і не дочекалися ще однієї епопеї, то, у всякому разі, роман «Капітальний ремонт» увійшов у радянську літературу закінченим. Увійшов міцно і назавжди, як одне з справді класичних її творів.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
85.2кб. | скачати


Схожі роботи:
Література в роки французької революції
Література в роки Великої Вітчизняної війни
Російська література 1880-і і 1890-і роки
Росія в роки ліберальних реформ 60-90-ті роки XIX століття
Росія в роки ліберальних реформ 60 90 ті роки XIX століття
Література
Словацька література
Сирійська література
Узбецька література
© Усі права захищені
написати до нас