ЛІТЕРАТУРА НІМЕЧЧИНИ XVIII СТОЛІТТЯ
Введення
Англія і Франція, два найбільші держави в Європі у XVIII столітті, які боролися за першість у захопленні колоній, за першість на світовому ринку, прагнули підтримати ситуацію, політичну систему в Німеччині, зберегти її роздробленість, використовувати постійні чвари між окремими німецькими князями. Вони залучали німецьких князів у війни: Англія проти Франції, Франція проти Англії. Німецькі держави отримували від Англії і Франції величезні грошові субсидії. Франція за 1750-1772 рр.. виплатила 82 млн ліврів Австрії, 9 мільйонів Саксонії, 9 мільйонів Баварії, 11 мільйонів Пфальц і т.д. Англія виплатила Пруссії за період Семирічної війни 21 мільйон фунтів стерлінгів.
Іноземні субсидії анітрохи не сприяли економічному підйому Німеччини. Війни, в яких брали участь німецькі князівства, все більше і більше підривали їх матеріальні основи. У Баварії через нестачу робочої сили в кінці XVIII століття третина землі залишалася необробленій, причому землі плодороднейшей. Важко постраждала від Семирічної війни Саксонія. Ця війна скоротила населення Ганновера на 96 тисяч чоловік.
Господарське життя в ряді князівств і міст з року в рік все більше і більше розбудовувалася. Разючий приклад тому - історія Нюрнберга, де населення за двісті років (1580-1780) зменшилася наполовину в зв'язку з поступовим скороченням виробництва і витоком із міста робочої сили. Німеччина відставала технічно від тодішньої Англії і Франції. «Англійці і особливо французи виробляли ті самі вироби, що і нюрнбержци, тільки краще і дешевше, тому що замість нюрнберзького ремесла у них існувала мануфактура», - писав Ф. Енгельс.
Тим не менш і в Німеччині в XVIII столітті, особливо у другій половині століття, намітилися тенденції до зростання виробництва, до виникнення буржуазних елементів господарства в надрах економічної системи феодалізму. У верхній Сілезії активізується розробка вугільних покладів, цинкової руди. Збільшується вироблення сукон. Зростає гірська промисловість Саксонії. Бурхливо розвивається портове місто Гамбург. Через нього здійснюється вивезення металів, лісу, полотна в Англію, Іспанію, Францію. У Гамбурзі розвивається суднобудування.
Розвиток виробництва в Німеччині відбувається, звичайно, в значно менших масштабах, ніж у Франції і особливо в Англії. Перспективи буржуазної революції ще далекі в Німеччині XVIII століття, значно далі, ніж у Франції. Німецька буржуазія ще слабка, розрізнена, класово не організована, позбавлена того бойового, наступального духу, який характерний для французької буржуазії передодня революції.
Історична обстановка обумовлює й особливості німецького Просвітництва. У Франції просвітителі вже штурмують феодальні бастіони, у Німеччині завдання боротьби ще дуже смутно представляються погляду просвітителів. «У той час, як у Франції вже в XVIII столітті переважають публіцисти, і до того ж публіцисти першого рангу, - у Німеччині все зводиться до втечі з дійсності у ідеальні сфери», - писав Енгельс.
У Франції основна задача Просвітництва зводилися до підготовки мас до буржуазної революції. У Німеччині цьому завданні передувала інша історична завдання національного об'єднання, вже виконана Францією. Тому визвольні тенденції німецького Просвітництва тісно переплітаються з ідеєю національної самосвідомості, з ідеєю національної єдності німецького народу. Боротьба за національне об'єднання стала першочерговим завданням німецького Просвітництва. «Ми, німці, ще не нація», - нарікав Лессінг. «Так буде Німеччина настільки єдина, щоб німецькі талери й гроші мали одну і ту ж ціну в усій державі; настільки єдина, щоб я міг провезти свій дорожню валізу через всі тридцять шість держав, жодного разу не розкривши його для огляду. Нехай буде вона настільки єдина, щоб міський дорожній паспорт, виданий у Веймарі, не був визнаний прикордонним чиновником сусідньої держави недійсним, як паспорт іноземця. У межах Німецької держави не повинно бути мови про свою країну і закордону, і нехай в Німеччині будуть єдині заходи і все, торгівля та обіг і сотні тому подібних речей, яких я не в змозі зараз пригадати », - писав Гете.
Німецька культура XVIII століття вийшла за національні рамки, увійшовши складовою частиною в загальнолюдську світову культуру. Німеччина висунула гігантів літератури світового значення - Лессінга, Гете, Шіллера, теоретика мистецтва Вінкельмана, талановитих представників літературного руху «Бури і натиску». У кінці XVIII століття небачених висот досягає німецька музика в геніальних творах Моцарта і Бетховена. Німеччина дала світові найбільших мислителів - Канта, Фіхте, Гегеля.
Німецька ідеалістична філософія. У Франції рух філософської думки стало ідеологічною підготовкою революції. Революція відбулася. У Німеччині цього не сталося. Тут всі сили революційних дерзань трансформувалися у філософську думку, пішовши на сторонні сфери складних проблем, часом дуже важливих для інтелектуальної діяльності людей, але далеких від конкретних, нагальних потреб політичного життя. Причому сама форма філософствування придбала майже незбагненних для недосвідченого читача абстрактність.
Генріх Гейне в книзі «До історії релігії і філософії в Німеччині», в якій він блискуче переклав на яскраво мова туманну термінологію німецьких філософів, жартівливо заявляє: «Я торкаюся тут взагалі комічну сторону наших філософів. Вони постійно скаржаться, що їх не розуміють. Гегель на смертному одрі сказав: «Тільки одна людина мене зрозумів», - але слідом за тим сердито додав: «Але й той мене не розумів».
Німецька філософія XVIII століття завоювала собі місце в історії. Німеччина внесла свій особливий внесок у суспільний розвиток європейських народів у вигляді чистого мислення. Маркс писав:
«... Німеччина супроводжувала розвиток сучасних народів лише абстрактної діяльністю мислення, не приймаючи активної участі в дійсних битвах цього розвитку» 1.
У п'єсу «Змова Фієскі» Шиллер ввів знаменну деталь. Його герой жене художника:
«Ти скидає тиранів на полотні, а сам залишаєшся жалюгідним рабом. Мазкогл кисті ти звільняєш держави, але не в силах розбити власні ланцюга. (Голосно, владно.) Піди! Твоя робота - скомороство! Видимість, поступися місцем діянню!. »(Дія II, явище 17).
Німецька філософія другої половини XVIII і початку XIX століття була переважно філософією ідеалістичної. Однак порівняно з попереднім їй механістичним матеріалізмом вона зробила крок вперед, збагачуючи людську думку новим, надзвичайно важливим методом пізнання дійсності - діалектикою. Через боротьбу, через заперечення механістичного, метафізичного матеріалізму вона наблизила людство до вершини філософії - діалектичного матеріалізму, підготувала для нього грунт. Діалектичний та історичний матеріалізм К. Маркса, як відомо, використовував діалектику Гегеля.
Кант
Кант (1724 - 1804). Першим у ряду видатних умів, що створили класичну німецьку філософію, був Іммануїл Кант, «Робесп'єр у царстві думки», як охарактеризував його ГенріхГейне. Він відкрив своєю діяльністю епоху розквіту цієї філософії.
Твори Руссо та події французької революції відіграли в житті мислителя величезну роль. Руссо змусив її замислитися над проблемою громадянської свободи, революція залучила його погляд до суспільних питань і спонукала розробити своє уявлення про філософію історії.
Кант прийшов до оптимістичного висновку: хід історії веде неминуче до прогресу, до ідеального громадянському суспільству («Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському відношенні»). «Свобода і рівність суть невідчужувані права людини», - заявив він. У дусі руссоістского республіканізму він розвиває вчення про «колективної волі». У творі «Про вічний мир» він проголошує як філософського виведення ідею про ту стадії історії людства, коли воно неминуче прийде до вічного миру на основі «великого народного союзу», «об'єднаної потужності», «об'єднаної волі».
Кант зробив грандіозний внесок в пізнання всесвіту. Великі уми, в тому числі і Ньютон, билися над питанням походження світів і в кінці кінців приходили до визнання Бога як першопричини виникнення всесвіту. Кант розробив теорію природного освіти і розвитку зірок і зоряних систем.
«Питання про першого поштовху був усунутий; Земля і вся сонячна система постали як щось стало в часі», - писав Ф. Енгельс 1. Кант не відкинув об'єктивно існуючої матерії, але (в цьому і полягав його ідеалізм) він відкинув можливість її пізнання («річ у собі»).
Філософ протиставив досвід і чисте мислення. Ті уявлення, які народжуються в нас на основі наших спостережень над світом (простір, час, причинність, закони природи), насправді даються нам не досвідом, вони є продуктом чистого мислення. Так вважав філософ. У його міркуваннях багато цікавих і плідних думок, однак, читаючи його книги («Критика чистого розуму», «Пролегомени»), врешті-решт приходиш до безрадісному висновку, що світ непізнаванне, що ми не можемо вибратися з кола апріорних знань, що між нашим розумом і дійсним світом пролягає непрохідна прірву. Кант розкрив неповноцінність старого метафізичного методу мислення і зробив перші кроки до іншого діалектичному методу - у цьому історична заслуга його філософії. Однак кінцевий висновок його про те, що істина недоступна мисленню, повертає нас у сфери смутного агностицизму.
«Критика практичного розуму» Канта присвячена проблемі морального стану людини. Французькі просвітителі
долучали людини до землі, вони кликали його до радості. У прагненні людини до щастя вони побачили єдиний моральний закон. Що ж дав Кант для вирішення цієї проблеми? Він сформулював абстрактну теорію про якийсь «категоричний імператив». Людина зобов'язана підкорятися боргу. Не страх або заохочення, а внутрішнє моральне веління підкоряє його цієї ідеї боргу. «Це саме те велике, що підносить людину над самим собою (як частиною чуттєвого світу), що з'єднує його з порядком речей, який розум може тільки мислити», - патетично міркує він. В цій ідеї боргу є щось від старих християнських вчень: роби так, як хотів би, щоб інші поступали по відношенню до тебе, або, за термінологією Канта: «Роби так, щоб максима твоєї волі завжди могла бути разом з тим і принципом загального законодавства ».
У світі існують люди, які не підкоряються обов'язку і процвітають, і, навпаки, інші, що підкоряються обов'язку, але гнані, нещасні. Де ж гармонія між моральної чесністю людини і благом? Злі насолоджуються, добрі страждають. Християнство відповідало на це посиланням на загробне винагороду. До того ж прийшов і Кант, вдягнувшись свій висновок у відповідну абстрактно-філософічну форму, своєрідну наукоподібну софістику. З точки зору чистого розуму не можна довести існування Бога і безсмертя, з точки зору практичного розуму бог і безсмертя необхідні. Тільки уявлення про бога і безсмертя може обіцяти людині гармонію морального закону і блага. Як бачимо, старі Погудко на новий лад! Не вміючи пояснити реальні протиріччя соціального миру, Кант звернувся до світу потойбічного.
Естетиці, науці про прекрасне, Кант приділяє особливу увагу: він підносить її. Естетика в його системі стає вершиною філософії («Критика здатності судження»). Мистецтво дозволяє все філософські протиріччя. Якщо немає гармонії між свободою і необхідністю, то вона знаходиться, в мистецтві, якщо немає відповідності між ідеєю боргу (моральним законом) і благом, то ми його (це відповідність) знаходимо у мистецтві. Прекрасне у мистецтві дає нам все те, що ми марно шукаємо в дійсному світі.
Для сприйняття прекрасного необхідний якийсь відчужений від практичного розуму смак. Ви бачите прекрасне якихось, так би мовити, внутрішнім оком, ваше серце, ваш розум усунуті від всього, що так чи інакше може вплинути на вашу здатність судження, усунуті від всіх практичних інтересів, користі, добра і т.п. Це чисте, «незацікавлене» споглядання. Ви насолоджуєтеся тільки «формою» прекрасного. Велика місія генія. Він творить вільно. Ніщо не повинно і не може придушити його волі.
Це все найчистіший ідеалізм. Проте якщо поглянути очима Канта на борг художника, що створює естетичні цінності в умовах соціальних протиріч, то заклик філософа до творчої свободи генія стане виглядати по-іншому.
Дорогою вільної
Іди, куди тягне тебе вільний розум,
Удосконалюючи плоди улюблених дум,
Не вимагаючи нагород за подвиг благородний.
Так Пушкін поетично сформулював кантівський принцип свободи генія. Все залежить від історичних умов. У кріпосницькій Росії це звучало революційно. У феодальної Німеччини XVIII століття теорія Канта про свободу генія, зодягнена в умовну, абстрактну термінологію, кликала художника до морального подвигу в ім'я правди, в ім'я вищих етичних завдань.
На зміну філософського дуалізму Канта прийшов суб'єктивний ідеалізм Фіхте (1762-1814). Перед нами старий беркліанскій ідеалізм, з яким ми вже зустрічалися на початку XVIII ст. в Англії. «Світ є не-Я, створене нашим Я».
Фіхте відкинув кантовську «річ у собі», він хотів злити воєдино світ і людину, ліквідувати кантівське протиріччя між суб'єктом і об'єктом і прийшов до заперечення реальності об'єктивного світу. Світ - всього лише породження нашої свідомості.
«Яке нахабство! - Вигукували добрі люди. - Ця людина не вірить, що ми існуємо, ми, у яких більше м'яса, ніж у нього ... »Пані запитували:« Чи вірить він принаймні в існування своєї дружини? »-« Ні? - І пані Фіхте це переносить? »- Писав з убивчою іронією Генріх Гейне.
Відводячи у своїй філософії таке велике місце вольової діяльності особистості (по суті, протиставляючи «я» особистості всьому іншому), Фіхте об'єктивно чимало сприяв активізації суспільної свідомості. Цілі його філософії опинилися в даному випадку протилежні цілям беркліанского ідеалізму. «Я жрець істини, я служу їй, я зобов'язався зробити для неї все - і можливість, і страждати», - заявляє він.
Фіхте захоплено прийняв французьку революцію, він активно бореться за свободу думки («Спроба сприяти виправленню суджень публіки про французької революції», 1793; «Витребування від государів Європи свободи думки, яку вони до цих пір гнобили», 1793).
У дусі французької просвітницької думки Фіхте міркує про соціальні завдання: «Мета земного життя людства (Фіхте не заперечував потойбічне життя) полягає в тому, щоб влаштовувати своє земне життя вільно, відповідно до розуму».
У дні, коли створювалася філософія Фіхте, в цих висловлюваннях звучали революційні нотки, і тільки їх чули люди, які жадали соціальних перетворень. Бунтуючих, неспокійний філософ був на поганому рахунку у церкви і уряду.
Французька революція і Гегель. Вершиною німецької класичної філософії стала філософія Гегеля (1770-1831). Вона створювалася вже в XIX столітті («Феноменологія духу», 1807; «Наука логіки», 1812; «Енциклопедія філософських наук», 1817, і т.д.) і тому виходить за межі цієї книги. Не можна не відзначити, проте, тут, що і філософія Гегеля стала своєрідним відгуком на події революційних років Франції. Вона в області думки робила те, що французька революція здійснювала в соціальній дійсності.
Гегель визнав велику творчу місію революції: «Французький народ купіллю своєї революції був звільнений від безлічі установ, які людський дух залишив за собою, як свою дитяче взуття, і які тому обтяжували його і ще обтяжують інших, як неживі ланцюга» 1.
Гегель ще в молодості захоплено писав про прогресивний характер історії, про те, що людство йде вперед, звільняється від пут тиранії для світла свободи і що прекрасний цей світ.
«Я думаю, що немає кращого знаки часу, як те, що людство відноситься до самого себе з повагою; це є доказом того, що зникає той ореол, яким оточені голови гнобителів і земних богів. Філософи наводять докази на користь цієї гідності, народи зуміють перейнятися свідомістю його, вони будуть не вимагати, а самі повертати і знову привласнювати собі свої зневажені права ». Гегель піднімається до високої патетики, кажучи про світоча свободи:« Я знову і знову закликаю пагони життя : «Прагніть до сонця, друзі, щоб швидше дозріло порятунок людського роду! Що з того, що нам перешкоджають листя та гілки! Пробивайтеся до сонця! »2
Введення
Англія і Франція, два найбільші держави в Європі у XVIII столітті, які боролися за першість у захопленні колоній, за першість на світовому ринку, прагнули підтримати ситуацію, політичну систему в Німеччині, зберегти її роздробленість, використовувати постійні чвари між окремими німецькими князями. Вони залучали німецьких князів у війни: Англія проти Франції, Франція проти Англії. Німецькі держави отримували від Англії і Франції величезні грошові субсидії. Франція за 1750-1772 рр.. виплатила 82 млн ліврів Австрії, 9 мільйонів Саксонії, 9 мільйонів Баварії, 11 мільйонів Пфальц і т.д. Англія виплатила Пруссії за період Семирічної війни 21 мільйон фунтів стерлінгів.
Іноземні субсидії анітрохи не сприяли економічному підйому Німеччини. Війни, в яких брали участь німецькі князівства, все більше і більше підривали їх матеріальні основи. У Баварії через нестачу робочої сили в кінці XVIII століття третина землі залишалася необробленій, причому землі плодороднейшей. Важко постраждала від Семирічної війни Саксонія. Ця війна скоротила населення Ганновера на 96 тисяч чоловік.
Господарське життя в ряді князівств і міст з року в рік все більше і більше розбудовувалася. Разючий приклад тому - історія Нюрнберга, де населення за двісті років (1580-1780) зменшилася наполовину в зв'язку з поступовим скороченням виробництва і витоком із міста робочої сили. Німеччина відставала технічно від тодішньої Англії і Франції. «Англійці і особливо французи виробляли ті самі вироби, що і нюрнбержци, тільки краще і дешевше, тому що замість нюрнберзького ремесла у них існувала мануфактура», - писав Ф. Енгельс.
Тим не менш і в Німеччині в XVIII столітті, особливо у другій половині століття, намітилися тенденції до зростання виробництва, до виникнення буржуазних елементів господарства в надрах економічної системи феодалізму. У верхній Сілезії активізується розробка вугільних покладів, цинкової руди. Збільшується вироблення сукон. Зростає гірська промисловість Саксонії. Бурхливо розвивається портове місто Гамбург. Через нього здійснюється вивезення металів, лісу, полотна в Англію, Іспанію, Францію. У Гамбурзі розвивається суднобудування.
Розвиток виробництва в Німеччині відбувається, звичайно, в значно менших масштабах, ніж у Франції і особливо в Англії. Перспективи буржуазної революції ще далекі в Німеччині XVIII століття, значно далі, ніж у Франції. Німецька буржуазія ще слабка, розрізнена, класово не організована, позбавлена того бойового, наступального духу, який характерний для французької буржуазії передодня революції.
Історична обстановка обумовлює й особливості німецького Просвітництва. У Франції просвітителі вже штурмують феодальні бастіони, у Німеччині завдання боротьби ще дуже смутно представляються погляду просвітителів. «У той час, як у Франції вже в XVIII столітті переважають публіцисти, і до того ж публіцисти першого рангу, - у Німеччині все зводиться до втечі з дійсності у ідеальні сфери», - писав Енгельс.
У Франції основна задача Просвітництва зводилися до підготовки мас до буржуазної революції. У Німеччині цьому завданні передувала інша історична завдання національного об'єднання, вже виконана Францією. Тому визвольні тенденції німецького Просвітництва тісно переплітаються з ідеєю національної самосвідомості, з ідеєю національної єдності німецького народу. Боротьба за національне об'єднання стала першочерговим завданням німецького Просвітництва. «Ми, німці, ще не нація», - нарікав Лессінг. «Так буде Німеччина настільки єдина, щоб німецькі талери й гроші мали одну і ту ж ціну в усій державі; настільки єдина, щоб я міг провезти свій дорожню валізу через всі тридцять шість держав, жодного разу не розкривши його для огляду. Нехай буде вона настільки єдина, щоб міський дорожній паспорт, виданий у Веймарі, не був визнаний прикордонним чиновником сусідньої держави недійсним, як паспорт іноземця. У межах Німецької держави не повинно бути мови про свою країну і закордону, і нехай в Німеччині будуть єдині заходи і все, торгівля та обіг і сотні тому подібних речей, яких я не в змозі зараз пригадати », - писав Гете.
Німецька культура XVIII століття вийшла за національні рамки, увійшовши складовою частиною в загальнолюдську світову культуру. Німеччина висунула гігантів літератури світового значення - Лессінга, Гете, Шіллера, теоретика мистецтва Вінкельмана, талановитих представників літературного руху «Бури і натиску». У кінці XVIII століття небачених висот досягає німецька музика в геніальних творах Моцарта і Бетховена. Німеччина дала світові найбільших мислителів - Канта, Фіхте, Гегеля.
Німецька ідеалістична філософія. У Франції рух філософської думки стало ідеологічною підготовкою революції. Революція відбулася. У Німеччині цього не сталося. Тут всі сили революційних дерзань трансформувалися у філософську думку, пішовши на сторонні сфери складних проблем, часом дуже важливих для інтелектуальної діяльності людей, але далеких від конкретних, нагальних потреб політичного життя. Причому сама форма філософствування придбала майже незбагненних для недосвідченого читача абстрактність.
Генріх Гейне в книзі «До історії релігії і філософії в Німеччині», в якій він блискуче переклав на яскраво мова туманну термінологію німецьких філософів, жартівливо заявляє: «Я торкаюся тут взагалі комічну сторону наших філософів. Вони постійно скаржаться, що їх не розуміють. Гегель на смертному одрі сказав: «Тільки одна людина мене зрозумів», - але слідом за тим сердито додав: «Але й той мене не розумів».
Німецька філософія XVIII століття завоювала собі місце в історії. Німеччина внесла свій особливий внесок у суспільний розвиток європейських народів у вигляді чистого мислення. Маркс писав:
«... Німеччина супроводжувала розвиток сучасних народів лише абстрактної діяльністю мислення, не приймаючи активної участі в дійсних битвах цього розвитку» 1.
У п'єсу «Змова Фієскі» Шиллер ввів знаменну деталь. Його герой жене художника:
«Ти скидає тиранів на полотні, а сам залишаєшся жалюгідним рабом. Мазкогл кисті ти звільняєш держави, але не в силах розбити власні ланцюга. (Голосно, владно.) Піди! Твоя робота - скомороство! Видимість, поступися місцем діянню!. »(Дія II, явище 17).
Німецька філософія другої половини XVIII і початку XIX століття була переважно філософією ідеалістичної. Однак порівняно з попереднім їй механістичним матеріалізмом вона зробила крок вперед, збагачуючи людську думку новим, надзвичайно важливим методом пізнання дійсності - діалектикою. Через боротьбу, через заперечення механістичного, метафізичного матеріалізму вона наблизила людство до вершини філософії - діалектичного матеріалізму, підготувала для нього грунт. Діалектичний та історичний матеріалізм К. Маркса, як відомо, використовував діалектику Гегеля.
Кант
Кант (1724 - 1804). Першим у ряду видатних умів, що створили класичну німецьку філософію, був Іммануїл Кант, «Робесп'єр у царстві думки», як охарактеризував його ГенріхГейне. Він відкрив своєю діяльністю епоху розквіту цієї філософії.
Твори Руссо та події французької революції відіграли в житті мислителя величезну роль. Руссо змусив її замислитися над проблемою громадянської свободи, революція залучила його погляд до суспільних питань і спонукала розробити своє уявлення про філософію історії.
Кант прийшов до оптимістичного висновку: хід історії веде неминуче до прогресу, до ідеального громадянському суспільству («Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському відношенні»). «Свобода і рівність суть невідчужувані права людини», - заявив він. У дусі руссоістского республіканізму він розвиває вчення про «колективної волі». У творі «Про вічний мир» він проголошує як філософського виведення ідею про ту стадії історії людства, коли воно неминуче прийде до вічного миру на основі «великого народного союзу», «об'єднаної потужності», «об'єднаної волі».
Кант зробив грандіозний внесок в пізнання всесвіту. Великі уми, в тому числі і Ньютон, билися над питанням походження світів і в кінці кінців приходили до визнання Бога як першопричини виникнення всесвіту. Кант розробив теорію природного освіти і розвитку зірок і зоряних систем.
«Питання про першого поштовху був усунутий; Земля і вся сонячна система постали як щось стало в часі», - писав Ф. Енгельс 1. Кант не відкинув об'єктивно існуючої матерії, але (в цьому і полягав його ідеалізм) він відкинув можливість її пізнання («річ у собі»).
Філософ протиставив досвід і чисте мислення. Ті уявлення, які народжуються в нас на основі наших спостережень над світом (простір, час, причинність, закони природи), насправді даються нам не досвідом, вони є продуктом чистого мислення. Так вважав філософ. У його міркуваннях багато цікавих і плідних думок, однак, читаючи його книги («Критика чистого розуму», «Пролегомени»), врешті-решт приходиш до безрадісному висновку, що світ непізнаванне, що ми не можемо вибратися з кола апріорних знань, що між нашим розумом і дійсним світом пролягає непрохідна прірву. Кант розкрив неповноцінність старого метафізичного методу мислення і зробив перші кроки до іншого діалектичному методу - у цьому історична заслуга його філософії. Однак кінцевий висновок його про те, що істина недоступна мисленню, повертає нас у сфери смутного агностицизму.
«Критика практичного розуму» Канта присвячена проблемі морального стану людини. Французькі просвітителі
долучали людини до землі, вони кликали його до радості. У прагненні людини до щастя вони побачили єдиний моральний закон. Що ж дав Кант для вирішення цієї проблеми? Він сформулював абстрактну теорію про якийсь «категоричний імператив». Людина зобов'язана підкорятися боргу. Не страх або заохочення, а внутрішнє моральне веління підкоряє його цієї ідеї боргу. «Це саме те велике, що підносить людину над самим собою (як частиною чуттєвого світу), що з'єднує його з порядком речей, який розум може тільки мислити», - патетично міркує він. В цій ідеї боргу є щось від старих християнських вчень: роби так, як хотів би, щоб інші поступали по відношенню до тебе, або, за термінологією Канта: «Роби так, щоб максима твоєї волі завжди могла бути разом з тим і принципом загального законодавства ».
У світі існують люди, які не підкоряються обов'язку і процвітають, і, навпаки, інші, що підкоряються обов'язку, але гнані, нещасні. Де ж гармонія між моральної чесністю людини і благом? Злі насолоджуються, добрі страждають. Християнство відповідало на це посиланням на загробне винагороду. До того ж прийшов і Кант, вдягнувшись свій висновок у відповідну абстрактно-філософічну форму, своєрідну наукоподібну софістику. З точки зору чистого розуму не можна довести існування Бога і безсмертя, з точки зору практичного розуму бог і безсмертя необхідні. Тільки уявлення про бога і безсмертя може обіцяти людині гармонію морального закону і блага. Як бачимо, старі Погудко на новий лад! Не вміючи пояснити реальні протиріччя соціального миру, Кант звернувся до світу потойбічного.
Естетиці, науці про прекрасне, Кант приділяє особливу увагу: він підносить її. Естетика в його системі стає вершиною філософії («Критика здатності судження»). Мистецтво дозволяє все філософські протиріччя. Якщо немає гармонії між свободою і необхідністю, то вона знаходиться, в мистецтві, якщо немає відповідності між ідеєю боргу (моральним законом) і благом, то ми його (це відповідність) знаходимо у мистецтві. Прекрасне у мистецтві дає нам все те, що ми марно шукаємо в дійсному світі.
Для сприйняття прекрасного необхідний якийсь відчужений від практичного розуму смак. Ви бачите прекрасне якихось, так би мовити, внутрішнім оком, ваше серце, ваш розум усунуті від всього, що так чи інакше може вплинути на вашу здатність судження, усунуті від всіх практичних інтересів, користі, добра і т.п. Це чисте, «незацікавлене» споглядання. Ви насолоджуєтеся тільки «формою» прекрасного. Велика місія генія. Він творить вільно. Ніщо не повинно і не може придушити його волі.
Це все найчистіший ідеалізм. Проте якщо поглянути очима Канта на борг художника, що створює естетичні цінності в умовах соціальних протиріч, то заклик філософа до творчої свободи генія стане виглядати по-іншому.
Дорогою вільної
Іди, куди тягне тебе вільний розум,
Удосконалюючи плоди улюблених дум,
Не вимагаючи нагород за подвиг благородний.
Так Пушкін поетично сформулював кантівський принцип свободи генія. Все залежить від історичних умов. У кріпосницькій Росії це звучало революційно. У феодальної Німеччини XVIII століття теорія Канта про свободу генія, зодягнена в умовну, абстрактну термінологію, кликала художника до морального подвигу в ім'я правди, в ім'я вищих етичних завдань.
На зміну філософського дуалізму Канта прийшов суб'єктивний ідеалізм Фіхте (1762-1814). Перед нами старий беркліанскій ідеалізм, з яким ми вже зустрічалися на початку XVIII ст. в Англії. «Світ є не-Я, створене нашим Я».
Фіхте відкинув кантовську «річ у собі», він хотів злити воєдино світ і людину, ліквідувати кантівське протиріччя між суб'єктом і об'єктом і прийшов до заперечення реальності об'єктивного світу. Світ - всього лише породження нашої свідомості.
«Яке нахабство! - Вигукували добрі люди. - Ця людина не вірить, що ми існуємо, ми, у яких більше м'яса, ніж у нього ... »Пані запитували:« Чи вірить він принаймні в існування своєї дружини? »-« Ні? - І пані Фіхте це переносить? »- Писав з убивчою іронією Генріх Гейне.
Відводячи у своїй філософії таке велике місце вольової діяльності особистості (по суті, протиставляючи «я» особистості всьому іншому), Фіхте об'єктивно чимало сприяв активізації суспільної свідомості. Цілі його філософії опинилися в даному випадку протилежні цілям беркліанского ідеалізму. «Я жрець істини, я служу їй, я зобов'язався зробити для неї все - і можливість, і страждати», - заявляє він.
Фіхте захоплено прийняв французьку революцію, він активно бореться за свободу думки («Спроба сприяти виправленню суджень публіки про французької революції», 1793; «Витребування від государів Європи свободи думки, яку вони до цих пір гнобили», 1793).
У дусі французької просвітницької думки Фіхте міркує про соціальні завдання: «Мета земного життя людства (Фіхте не заперечував потойбічне життя) полягає в тому, щоб влаштовувати своє земне життя вільно, відповідно до розуму».
У дні, коли створювалася філософія Фіхте, в цих висловлюваннях звучали революційні нотки, і тільки їх чули люди, які жадали соціальних перетворень. Бунтуючих, неспокійний філософ був на поганому рахунку у церкви і уряду.
Французька революція і Гегель. Вершиною німецької класичної філософії стала філософія Гегеля (1770-1831). Вона створювалася вже в XIX столітті («Феноменологія духу», 1807; «Наука логіки», 1812; «Енциклопедія філософських наук», 1817, і т.д.) і тому виходить за межі цієї книги. Не можна не відзначити, проте, тут, що і філософія Гегеля стала своєрідним відгуком на події революційних років Франції. Вона в області думки робила те, що французька революція здійснювала в соціальній дійсності.
Гегель визнав велику творчу місію революції: «Французький народ купіллю своєї революції був звільнений від безлічі установ, які людський дух залишив за собою, як свою дитяче взуття, і які тому обтяжували його і ще обтяжують інших, як неживі ланцюга» 1.
Гегель ще в молодості захоплено писав про прогресивний характер історії, про те, що людство йде вперед, звільняється від пут тиранії для світла свободи і що прекрасний цей світ.
«Я думаю, що немає кращого знаки часу, як те, що людство відноситься до самого себе з повагою; це є доказом того, що зникає той ореол, яким оточені голови гнобителів і земних богів. Філософи наводять докази на користь цієї гідності, народи зуміють перейнятися свідомістю його, вони будуть не вимагати, а самі повертати і знову привласнювати собі свої зневажені права ». Гегель піднімається до високої патетики, кажучи про світоча свободи:« Я знову і знову закликаю пагони життя : «Прагніть до сонця, друзі, щоб швидше дозріло порятунок людського роду! Що з того, що нам перешкоджають листя та гілки! Пробивайтеся до сонця! »2
Перед нами перемоги і поразки німецької філософії: її безперечні переваги, її незаперечні заслуги перед поступальним ходом історії, її помилки і вади, які потім були використані реакційними колами в боротьбі проти передових ідей.
Оцінюючи німецьку класичну філософію, не можна відриватися від історичних умов, її породили, потрібно бачити перед собою відсталу, роздроблену на дрібні князівства країну, задавлену деспотизмом, коли єдину надію на кращі часи бачили в літературі. «Ця ганебна у політичному і соціальному відношенні епоха була в той же час великою епохою німецької літератури. Близько 1750 року народилися всі великі уми Німеччини: поети Гете і Шиллер, філософи Кант і Фіхте, і не більше двадцяти років тому - останній великий німецький метафізик Гегель. Кожне з видатних творів цієї епохи пройнятий духом виклику, обурення проти всього тодішнього німецького суспільства »(Ф. Енгельс) 1.
Бароко і класицизм
Німецька література, відбила у XVII ст. глибоке моральне потрясіння народу після спустошливої 30-літньої війни, переповнена ідеями та естетикою бароко, тепер, у XVIII ст., почала поступово переходити до більш спокійного і тверезого погляду на речі. Заговорили про національну єдність і єдиному літературній мові. (Готшед (1700-1766). «Матеріали для критичної історії німецької мови, поезії і красномовства»). Політична роздробленість країни не могла не позначитися на мові народу.
Обласні діалекти, засмічення мови всілякими варваризмами заважали створенню літератури в загальнонаціональному її значенні.
Готшед увійшов в історію німецької літератури як борець проти стилю бароко («Раціональна риторика», 1728; «Досвід критичної теорії поезії для німців», 1730; «Основоположенія німецького стилю», 1748).
Він протиставив літературі бароко раціоналістичні основи класицизму. Думка і логіка, ясність, правдоподібність, простота - ось прикраса мистецтва; громадянське виховання - ось його мета. Так він сформулював свої естетичні принципи. Дотримуючись їх, він написав трагедію «Вмираючий Катон» (1732), в якій прославив громадянську доблесть республіканця Катона Утіческого, який не побажав пережити республіку і позбавив себе життя після захоплення Юлієм Цезарем влади. П'єса користувалася протягом приблизно двадцяти років успіхом у глядачів.
Проте, не володіючи достатніми поетичними силами, щоб створити твори високої майстерності, Готшед сам пішов хибним шляхом - механічного перенесення на німецьку грунт методів французької класицистичної літератури. Він перекладав на німецьку мову трагедії Корнеля і Расіна, не намагаючись знайти на рідному грунті, в народних поетичних традиціях, необхідних джерел для оновлення національної літератури. Оригінальні і перекладні п'єси Готшеда увійшли до шеститомний збірник, виданий їм у 1741 - 1745 рр.. під заголовком «Німецька сцена, влаштована за правилами стародавніх греків і римлян».
Своєчасно сказавши нове слово, Готшед швидко, однак, застарів, відстав від вимог часу. «Якщо б Готшед хотів йти вперед разом зі століттям, якщо б його смак і погляди могли розширюватися і очищатися одночасно з поглядами і смаком його століття, бути може, він, дійсно, з стіхоплета зробився () И поетом», - писав Лессінг 1.
У 40-х рр.. розгорівся знаменитий спір між Готшеда та швейцарськими літераторами Бодмер і Брейтінгером. Вони відкинули нормативну классицистическую естетику Готатеда, що стала вже майже канонічною, і проголосили право поета на творчу свободу.
Суперечка йшла безпосередньо про право поета на вигадку, на введення в твір чудесного елемента, про право на вільні порівняння, мальовничість, картинність зображення. Все це не узгоджувалося з суворою безстрасністю Готшеда. «Швейцарці» заявляли, що поетична мова може сміливо запозичувати слова і звороти з мови селян. Останнє особливо шокувало Готшеда. Не без впливу «швейцарців» в 1741 р. був виданий у віршованому перекладі уривок з трагедії Шекспіра «Юлій Цезар» (автор перекладу - прусський посол в Лондоні Каспар Вільгельм фон Борк). Готшед був обурений і висловив саме негативне судження про Шекспіра.
«Швейцарців» підтримали молоді поетичні сили. «Цюріхського полемічні статті про виправлення німецького смаку проти готшедовской школи», публікувалися Бодмер і Брейтінгером, читалися усією Німеччиною. Готшеда піднімали на сміх, писали на нього епіграми, присвячували йому сатиричні поеми («Дунціада» Віланда). Злі язики жартували, що, коли б Катон встав з гробу і прочитав трагедію Готшеда «Вмираючий Катон», він вдруге покінчив з собою.
Авторитет Готшеда був остаточно підірваний. Час його пройшло. У німецькій літературі настала нова пора. Бодмер і Брейтінгер звернулися до народних поетичним традицій, до древньої німецької поезії. Бодмер видав поему «Нібелунги», пісні середньовічних мінезингерів. Власна поетична продукція супротивників Готшеда не блищала досконалістю, однак їхня заслуга полягала у тому, що вони вказали на національний джерело літератури.
Борючись проти французького класицизму, популяризоване Готшеда, Бодмер знайомив німців із зразками англійської поезії, перекладав староанглійські балади і «Втрачений рай» Мільтона. Однак тепер в німецьку поезію проник релігійний, містичний елемент. Поети почали захоплюватися християнськими легендами. Бодмер писав поеми на біблійні теми.
Готліб Клопшток
Широко популярний в Німеччині в XVIII столітті поет Фрідріх Готліб Клопшток (1724-1803) написав епічну поему «Мессіада» (1751-1773), що складалася з двадцяти пісень. Легенди про діяння Ісуса Христа з Нового завіту лягли в основу сюжету поеми. Подібно Мільтону, Клопшток малює занепалого ангела Аббадон, проте останній значно відрізняється від мільтонівського героя. Сатана «Втраченого раю» височить титанічної фігурою - вигнаний, але не скорений, гордий тіраноборец. Інакше у Клопштока. Аббадон його - розкаюються грішник, який сумував, що плаче, жалюгідний в своєму падінні.
Стою, потьмарений, зацькований, сири вигнанець,
Сумний, серед краси світобудови.
Про небо рідне,
Бачачи тебе, здригаюся: там загубив я блаженство; Там, відмовившись від бога, став грішним, -
скаржиться він.
Лессінг, Шіллер і Гете критично відгукнулися про «Мессіаде». Лессінг не без іронії запитував: «Хто не стане хвалити Клопштока? А хто його читає? Ні, вже нехай краще нас будуть менше хвалити, та більше читати ». Шиллер засуджував Клопштока за надмірну абстрактність його поетичних вигадок. Гете не міг примиритися з християнським містицизмом Клопштока.
Крім епічної поеми, Клопшток написав кілька драм, також з релігійними сюжетами, запозичивши їх з міфології Старого завіту: «Смерть Адама» (1757); «Соломою» (1764); «Давид» (1772).
Поет відкинув орієнтацію Готшеда на французький класицизм, вважаючи естетику класицизму суперечить національним духом німців. Однак всі перераховані його твори, пов'язані з біблійною міфологією, явно виходили з його ранніх захоплень англійської поезією XVII ст. Недарма Гете засуджував його за те, що, закликаючи «поклонятися рідного дубу», він сам молився «чужим богам» (Мільтону).
Лірика Клопштока, чутлива, меланхолійна, що мала свого часу великий успіх у читача, була присвячена оспівуванню любові, дружби, прославляла в захоплених, кілька пихатих виразах красу природи. Милування природою зазвичай закінчувалося похвалою богу як організатори гармонії та краси світу (ода «Свято весни»). Пізніше Клопшток писав патріотичні оди, прославляючи народ і батьківщину. Клопшток ввів у вживання німецької поезії грецький гекзаметр. Згодом Гете вже вільно користується гекзаметром в поемі «Герман і Доротея».
У другому періоді своєї творчості Клопшток звернувся до національної історії, написавши трилогію про Армінії («Битва в Тевтобургському лісі», 1769; «Армінії і князі», 1784; «Смерть Армінія», 1787), яка зіграла значну роль у пробудженні революційного і національної самосвідомості німецької прогресивної громадськості тієї пори. Заклик його пролити «кров тиранів за святу волю» («Битва в Тевтобургському лісі») був захоплено зустрінутий передовими людьми.
Драми Клопштока малопридатні для сцени. Вони бідні дією. Шиллер не вважав можливим ставити їх на сцені Веймарського театру. Чудові хори бардів, однак, були покладені на музику Глюком. (Трилогія отримала назву «Бардіта».)
У роки французької буржуазної революції Клопшток пише запальні оди, вітаючи повсталий французький народ. Він засуджує політичну пасивність своїх співвітчизників, які не йдуть по шляху французьких революціонерів. Сама назва однієї з його од цього періоду дуже красномовно говорить про це: «Вони, а не ми» (1790). Французький Конвент дарує йому звання громадянина Французької республіки.
В епоху якобінської диктатури 1793 Клопшток відмовився від свого захопленого прийняття французької революції.
До Клопштоку за характером своєї творчості близько примикав на початку своєї діяльності Віланд (1733-1813). Перші його твори відрізняються релігійної повчальністю і старозавітної символікою: «Дванадцять моральних листів у віршах» (1752), «Випробування Авраама» (1753), «Листи покійних до залишеним друзям» (1753) та ін У ті ж роки Віланд захопився Річардсон, здобув в ту пору широку популярність у Європі. За його романом «Грандісон» він написав драму «Клементина Пор-РЕТА». Однак драматичні спроби його були невдалі, як і спроби створити епічну поему. Незабаром поет різко порвав зі своїми кумирами - Клопштоком, Бодмер, Річардсон, відмовився від набожності і став створювати еротичні «Жартівливі оповідання», оспівуючи радість життя, насолоди любові у витончених, кілька фривольних віршах з вигадливим візерунком поетичних каламбурів. У романі «Агатон» (1766) Віланд малює ідеал гармонійно розвиненої людської особистості, яка вміє примирити в собі вимоги розуму і веління серця. Дія роману розгортається в Стародавній Греції. Агатон відчуває різні мінливості долі, набуваючи мудрість на власному життєвому досвіді. У бесідах з софістом Гіппієм він дізнається принципи нової філософії. Вустами грецького мудреця Віланд викладав вчення французького матеріаліста Гельвеція. У 1770 р. виходить у світ сатиричний роман «Історія Абдери-тян». Розповідаючи про забавну історії мешканців грецького міста, поет з властивим йому м'яким гумором зображає глуху провінцію своєї батьківщини, яка загрузла в твані дріб'язкових інтересів.
Віланд переводить на німецьку мову (у прозі) п'єси Шекспіра 1 і під впливом великого англійського драматурга створює свою кращу, що зберегла свіжість до наших днів віршовану епопею «Оберон» (дванадцять пісень, 1780), названу Гете «зразком поетичного мистецтва». У поемі зображений казковий світ ельфів з яскравими фарбами, з життєрадісною фантастикою.
Як згадує А. Талейран, Наполеон при зустрічі з Гете сказав йому, що з усіх німецьких письменників він знає тільки його. Гете скромно ухилився від честі бути «єдиним» у Німеччині і назвав ряд імен, які потім несміливо постали перед очима гордого завойовника. Серед них був Віланд. Гете високо цінував поета, особливо, як було вже сказано, його жартівливу, в дусі витонченого рококо поему «Оберон».
До Віланд прилучився Геснер - поет і художник, який створив знамениті у XVIII ст. «Ідилії» (1756). Ніжні образи ідилічного світу пастушків і пастушок Геснера були далекі від дійсності, але в них було більше життя, ніж у великоваговому педантизмі наслідувачів Клопштока. Росіяни сентіменталісти обожнювали Геснера. Карамзін писав про нього, що він «ніжні серця сопілкою захоплював».
У розвитку німецької та загальноєвропейської культури зіграв величезну роль видатний історик мистецтва Іоганн Вінкельман (1717-1768), який змусив своїх сучасників по-іншому поглянути на античність і захопитися нею.
Його головна праця «Історія мистецтва давнини» (1763), освітлювала яскравим світлом найбільші культурні цінності Стародавньої Греції, містив у собі просвітницький теза: «Свобода, що царювали в управлінні та державному устрої країни, була однією з головних причин розквіту мистецтва в Греції».
У німецькій літературі з початку XVIII ст. спостерігається поступове дозрівання національної самосвідомості. Німецьке Просвітництво, перш ніж оформитися в той політичний рух, яким воно було у Франції, повинно було пройти складний підготовчий шлях. У Франції Просвітництво відразу прийняла політичний, визвольний характер, маючи перед собою одне завдання - ліквідацію феодалізму, оскільки для Франції цього періоду не існувало проблеми національного об'єднання (проблема ця вирішувалася в кровопролитних релігійних війнах XVI століття). У Німеччині своєрідність історичного розвитку наклало свій відбиток на характер просвітницького руху. Перед німецьким Просвітництвом стояли два завдання: національного об'єднання країни і підготовки буржуазної революції, покликаної ліквідувати феодальну систему.
Німецька література була головним і єдиним важелем просвітницького руху в Німеччині. Німецьке Просвітництво народилося разом з появою гігантської фігури Лессінга, який зумів усвідомити основні завдання свого часу і пробудити уми сучасників. Однак перераховані нами автори, діючи в дусі нагальних завдань часу, готували велике пробудження умів.
Готшед звільнив німецьку літературу від бароко, він закликав літературну громадськість до створення національної літературної мови. Клопшток і Бодмер вказали на народні традиції і тим сприяли пробудженню національної самосвідомості німців. У творчості Клопштока до того ж прозвучали визвольні ідеї. Віланд, закріплюючи здорові елементи творчості Готшеда і Клопштока, відкинув туманний містицизм останнього, повертаючи літературу до земного життя, вносячи в неї бадьорий дух реальності.
Поступовий прогрес культури, який спостерігався в Німеччині в XVIII столітті, підготував грунт для появи Гете і Шіллера - поетів світового значення. Почавши з бунтує протесту штюрмеров, вони ознаменували свою творчу зрілість творами великого соціального діапазону і високого реалістичної майстерності. Слідом за Лессингом вони вивели німецьку культуру з глибокого провінційної глушини на широкі простори світової культури і збагатили людство новими скарбами думки і мистецтва.
Висновки
Література німецького Просвітництва, як писав Н.Г. Чернишевський, дала народу «свідомість про національну єдність, пробудила в ньому почуття законності і чесності, вклала в нього енергійно прагнення, благородну впевненість у своїх силах» '.
Німецьке Просвітництво дало світу найкращі зразки героїчної просвітницької драми. Могутні народні рухи («Гец фон Берліхінген» Гете, «Вільгельм Телль» Шіллера) або боротьба окремої особистості проти політичного гніту («Емілія Галотті» Лессінга, «Підступність і кохання» Шіллера) - ось основні теми німецьких драматургів-просвітителів. Німецький просвітницький театр поставив завдання політичного розкріпачення особистості та народу з ще більшою настійністю, ніж це робив театр Вольтера. Героїчна визвольна тенденція німецького просвітницького театру, розкрита на більш близькому історичному матеріалі порівняно з античними сюжетами вольтерівське драматургії, була, безперечно, політично більш гострою і конкретною.
Німецький просвітницький театр ближче, ніж у Франції, підійшов і до реалістичної системі Шекспіра («Гец фон Берліхінген», «Егмонт» Гете, «Валленштейн», «Марія Стюарт» Шіллера). Сценічні образи тут представлені у багатосторонньому мистецького освітлення.
У світовому процесі розвитку драматургії німецький просвітницький театр представляв собою вже інший, більш високий етап після театру Вольтера і Дідро. Ми виключаємо тут комедійний жанр, де першість залишається за Францією (Бомарше).
Німецьке Просвітництво дало світу чудові зразки художньої прози («Страждання юного Вертера», «Вільгельм Мейстер» Гете), в яких політична і філософська тенденція майстерно ув'язана з реалістичним зображенням дійсності. Високого розвитку досягла в німецькій літературі XVIII століття просвітницька та філософська лірика («До радості» Шіллера, «Ганімед» Гете). Проблема народності як одна з найважливіших політичних проблем, піднятих німецьким Просвітництвом, знайшла своє вираження не тільки в драматургії, але і в ліриці. Народні легенди, художні засоби народної поезії, з винятковою майстерністю використані Шіллером і Гете в баладах, дають того наочний приклад. Німецьке Просвітництво збагатило людство і в галузі естетичної думки (теоретична спадщина Лессінга, Гете, Шіллера).
Усе найкраще, значне, грандіозне, що було в німецькому Просвітництві XVIII століття, втілилося в безсмертному творінні Гете - його епічної трагедії «Фауст».
Оцінюючи німецьку класичну філософію, не можна відриватися від історичних умов, її породили, потрібно бачити перед собою відсталу, роздроблену на дрібні князівства країну, задавлену деспотизмом, коли єдину надію на кращі часи бачили в літературі. «Ця ганебна у політичному і соціальному відношенні епоха була в той же час великою епохою німецької літератури. Близько 1750 року народилися всі великі уми Німеччини: поети Гете і Шиллер, філософи Кант і Фіхте, і не більше двадцяти років тому - останній великий німецький метафізик Гегель. Кожне з видатних творів цієї епохи пройнятий духом виклику, обурення проти всього тодішнього німецького суспільства »(Ф. Енгельс) 1.
Бароко і класицизм
Німецька література, відбила у XVII ст. глибоке моральне потрясіння народу після спустошливої 30-літньої війни, переповнена ідеями та естетикою бароко, тепер, у XVIII ст., почала поступово переходити до більш спокійного і тверезого погляду на речі. Заговорили про національну єдність і єдиному літературній мові. (Готшед (1700-1766). «Матеріали для критичної історії німецької мови, поезії і красномовства»). Політична роздробленість країни не могла не позначитися на мові народу.
Обласні діалекти, засмічення мови всілякими варваризмами заважали створенню літератури в загальнонаціональному її значенні.
Готшед увійшов в історію німецької літератури як борець проти стилю бароко («Раціональна риторика», 1728; «Досвід критичної теорії поезії для німців», 1730; «Основоположенія німецького стилю», 1748).
Він протиставив літературі бароко раціоналістичні основи класицизму. Думка і логіка, ясність, правдоподібність, простота - ось прикраса мистецтва; громадянське виховання - ось його мета. Так він сформулював свої естетичні принципи. Дотримуючись їх, він написав трагедію «Вмираючий Катон» (1732), в якій прославив громадянську доблесть республіканця Катона Утіческого, який не побажав пережити республіку і позбавив себе життя після захоплення Юлієм Цезарем влади. П'єса користувалася протягом приблизно двадцяти років успіхом у глядачів.
Проте, не володіючи достатніми поетичними силами, щоб створити твори високої майстерності, Готшед сам пішов хибним шляхом - механічного перенесення на німецьку грунт методів французької класицистичної літератури. Він перекладав на німецьку мову трагедії Корнеля і Расіна, не намагаючись знайти на рідному грунті, в народних поетичних традиціях, необхідних джерел для оновлення національної літератури. Оригінальні і перекладні п'єси Готшеда увійшли до шеститомний збірник, виданий їм у 1741 - 1745 рр.. під заголовком «Німецька сцена, влаштована за правилами стародавніх греків і римлян».
Своєчасно сказавши нове слово, Готшед швидко, однак, застарів, відстав від вимог часу. «Якщо б Готшед хотів йти вперед разом зі століттям, якщо б його смак і погляди могли розширюватися і очищатися одночасно з поглядами і смаком його століття, бути може, він, дійсно, з стіхоплета зробився () И поетом», - писав Лессінг 1.
У 40-х рр.. розгорівся знаменитий спір між Готшеда та швейцарськими літераторами Бодмер і Брейтінгером. Вони відкинули нормативну классицистическую естетику Готатеда, що стала вже майже канонічною, і проголосили право поета на творчу свободу.
Суперечка йшла безпосередньо про право поета на вигадку, на введення в твір чудесного елемента, про право на вільні порівняння, мальовничість, картинність зображення. Все це не узгоджувалося з суворою безстрасністю Готшеда. «Швейцарці» заявляли, що поетична мова може сміливо запозичувати слова і звороти з мови селян. Останнє особливо шокувало Готшеда. Не без впливу «швейцарців» в 1741 р. був виданий у віршованому перекладі уривок з трагедії Шекспіра «Юлій Цезар» (автор перекладу - прусський посол в Лондоні Каспар Вільгельм фон Борк). Готшед був обурений і висловив саме негативне судження про Шекспіра.
«Швейцарців» підтримали молоді поетичні сили. «Цюріхського полемічні статті про виправлення німецького смаку проти готшедовской школи», публікувалися Бодмер і Брейтінгером, читалися усією Німеччиною. Готшеда піднімали на сміх, писали на нього епіграми, присвячували йому сатиричні поеми («Дунціада» Віланда). Злі язики жартували, що, коли б Катон встав з гробу і прочитав трагедію Готшеда «Вмираючий Катон», він вдруге покінчив з собою.
Авторитет Готшеда був остаточно підірваний. Час його пройшло. У німецькій літературі настала нова пора. Бодмер і Брейтінгер звернулися до народних поетичним традицій, до древньої німецької поезії. Бодмер видав поему «Нібелунги», пісні середньовічних мінезингерів. Власна поетична продукція супротивників Готшеда не блищала досконалістю, однак їхня заслуга полягала у тому, що вони вказали на національний джерело літератури.
Борючись проти французького класицизму, популяризоване Готшеда, Бодмер знайомив німців із зразками англійської поезії, перекладав староанглійські балади і «Втрачений рай» Мільтона. Однак тепер в німецьку поезію проник релігійний, містичний елемент. Поети почали захоплюватися християнськими легендами. Бодмер писав поеми на біблійні теми.
Готліб Клопшток
Широко популярний в Німеччині в XVIII столітті поет Фрідріх Готліб Клопшток (1724-1803) написав епічну поему «Мессіада» (1751-1773), що складалася з двадцяти пісень. Легенди про діяння Ісуса Христа з Нового завіту лягли в основу сюжету поеми. Подібно Мільтону, Клопшток малює занепалого ангела Аббадон, проте останній значно відрізняється від мільтонівського героя. Сатана «Втраченого раю» височить титанічної фігурою - вигнаний, але не скорений, гордий тіраноборец. Інакше у Клопштока. Аббадон його - розкаюються грішник, який сумував, що плаче, жалюгідний в своєму падінні.
Стою, потьмарений, зацькований, сири вигнанець,
Сумний, серед краси світобудови.
Про небо рідне,
Бачачи тебе, здригаюся: там загубив я блаженство; Там, відмовившись від бога, став грішним, -
скаржиться він.
Лессінг, Шіллер і Гете критично відгукнулися про «Мессіаде». Лессінг не без іронії запитував: «Хто не стане хвалити Клопштока? А хто його читає? Ні, вже нехай краще нас будуть менше хвалити, та більше читати ». Шиллер засуджував Клопштока за надмірну абстрактність його поетичних вигадок. Гете не міг примиритися з християнським містицизмом Клопштока.
Крім епічної поеми, Клопшток написав кілька драм, також з релігійними сюжетами, запозичивши їх з міфології Старого завіту: «Смерть Адама» (1757); «Соломою» (1764); «Давид» (1772).
Поет відкинув орієнтацію Готшеда на французький класицизм, вважаючи естетику класицизму суперечить національним духом німців. Однак всі перераховані його твори, пов'язані з біблійною міфологією, явно виходили з його ранніх захоплень англійської поезією XVII ст. Недарма Гете засуджував його за те, що, закликаючи «поклонятися рідного дубу», він сам молився «чужим богам» (Мільтону).
Лірика Клопштока, чутлива, меланхолійна, що мала свого часу великий успіх у читача, була присвячена оспівуванню любові, дружби, прославляла в захоплених, кілька пихатих виразах красу природи. Милування природою зазвичай закінчувалося похвалою богу як організатори гармонії та краси світу (ода «Свято весни»). Пізніше Клопшток писав патріотичні оди, прославляючи народ і батьківщину. Клопшток ввів у вживання німецької поезії грецький гекзаметр. Згодом Гете вже вільно користується гекзаметром в поемі «Герман і Доротея».
У другому періоді своєї творчості Клопшток звернувся до національної історії, написавши трилогію про Армінії («Битва в Тевтобургському лісі», 1769; «Армінії і князі», 1784; «Смерть Армінія», 1787), яка зіграла значну роль у пробудженні революційного і національної самосвідомості німецької прогресивної громадськості тієї пори. Заклик його пролити «кров тиранів за святу волю» («Битва в Тевтобургському лісі») був захоплено зустрінутий передовими людьми.
Драми Клопштока малопридатні для сцени. Вони бідні дією. Шиллер не вважав можливим ставити їх на сцені Веймарського театру. Чудові хори бардів, однак, були покладені на музику Глюком. (Трилогія отримала назву «Бардіта».)
У роки французької буржуазної революції Клопшток пише запальні оди, вітаючи повсталий французький народ. Він засуджує політичну пасивність своїх співвітчизників, які не йдуть по шляху французьких революціонерів. Сама назва однієї з його од цього періоду дуже красномовно говорить про це: «Вони, а не ми» (1790). Французький Конвент дарує йому звання громадянина Французької республіки.
В епоху якобінської диктатури 1793 Клопшток відмовився від свого захопленого прийняття французької революції.
До Клопштоку за характером своєї творчості близько примикав на початку своєї діяльності Віланд (1733-1813). Перші його твори відрізняються релігійної повчальністю і старозавітної символікою: «Дванадцять моральних листів у віршах» (1752), «Випробування Авраама» (1753), «Листи покійних до залишеним друзям» (1753) та ін У ті ж роки Віланд захопився Річардсон, здобув в ту пору широку популярність у Європі. За його романом «Грандісон» він написав драму «Клементина Пор-РЕТА». Однак драматичні спроби його були невдалі, як і спроби створити епічну поему. Незабаром поет різко порвав зі своїми кумирами - Клопштоком, Бодмер, Річардсон, відмовився від набожності і став створювати еротичні «Жартівливі оповідання», оспівуючи радість життя, насолоди любові у витончених, кілька фривольних віршах з вигадливим візерунком поетичних каламбурів. У романі «Агатон» (1766) Віланд малює ідеал гармонійно розвиненої людської особистості, яка вміє примирити в собі вимоги розуму і веління серця. Дія роману розгортається в Стародавній Греції. Агатон відчуває різні мінливості долі, набуваючи мудрість на власному життєвому досвіді. У бесідах з софістом Гіппієм він дізнається принципи нової філософії. Вустами грецького мудреця Віланд викладав вчення французького матеріаліста Гельвеція. У 1770 р. виходить у світ сатиричний роман «Історія Абдери-тян». Розповідаючи про забавну історії мешканців грецького міста, поет з властивим йому м'яким гумором зображає глуху провінцію своєї батьківщини, яка загрузла в твані дріб'язкових інтересів.
Віланд переводить на німецьку мову (у прозі) п'єси Шекспіра 1 і під впливом великого англійського драматурга створює свою кращу, що зберегла свіжість до наших днів віршовану епопею «Оберон» (дванадцять пісень, 1780), названу Гете «зразком поетичного мистецтва». У поемі зображений казковий світ ельфів з яскравими фарбами, з життєрадісною фантастикою.
Як згадує А. Талейран, Наполеон при зустрічі з Гете сказав йому, що з усіх німецьких письменників він знає тільки його. Гете скромно ухилився від честі бути «єдиним» у Німеччині і назвав ряд імен, які потім несміливо постали перед очима гордого завойовника. Серед них був Віланд. Гете високо цінував поета, особливо, як було вже сказано, його жартівливу, в дусі витонченого рококо поему «Оберон».
До Віланд прилучився Геснер - поет і художник, який створив знамениті у XVIII ст. «Ідилії» (1756). Ніжні образи ідилічного світу пастушків і пастушок Геснера були далекі від дійсності, але в них було більше життя, ніж у великоваговому педантизмі наслідувачів Клопштока. Росіяни сентіменталісти обожнювали Геснера. Карамзін писав про нього, що він «ніжні серця сопілкою захоплював».
У розвитку німецької та загальноєвропейської культури зіграв величезну роль видатний історик мистецтва Іоганн Вінкельман (1717-1768), який змусив своїх сучасників по-іншому поглянути на античність і захопитися нею.
Його головна праця «Історія мистецтва давнини» (1763), освітлювала яскравим світлом найбільші культурні цінності Стародавньої Греції, містив у собі просвітницький теза: «Свобода, що царювали в управлінні та державному устрої країни, була однією з головних причин розквіту мистецтва в Греції».
У німецькій літературі з початку XVIII ст. спостерігається поступове дозрівання національної самосвідомості. Німецьке Просвітництво, перш ніж оформитися в той політичний рух, яким воно було у Франції, повинно було пройти складний підготовчий шлях. У Франції Просвітництво відразу прийняла політичний, визвольний характер, маючи перед собою одне завдання - ліквідацію феодалізму, оскільки для Франції цього періоду не існувало проблеми національного об'єднання (проблема ця вирішувалася в кровопролитних релігійних війнах XVI століття). У Німеччині своєрідність історичного розвитку наклало свій відбиток на характер просвітницького руху. Перед німецьким Просвітництвом стояли два завдання: національного об'єднання країни і підготовки буржуазної революції, покликаної ліквідувати феодальну систему.
Німецька література була головним і єдиним важелем просвітницького руху в Німеччині. Німецьке Просвітництво народилося разом з появою гігантської фігури Лессінга, який зумів усвідомити основні завдання свого часу і пробудити уми сучасників. Однак перераховані нами автори, діючи в дусі нагальних завдань часу, готували велике пробудження умів.
Готшед звільнив німецьку літературу від бароко, він закликав літературну громадськість до створення національної літературної мови. Клопшток і Бодмер вказали на народні традиції і тим сприяли пробудженню національної самосвідомості німців. У творчості Клопштока до того ж прозвучали визвольні ідеї. Віланд, закріплюючи здорові елементи творчості Готшеда і Клопштока, відкинув туманний містицизм останнього, повертаючи літературу до земного життя, вносячи в неї бадьорий дух реальності.
Поступовий прогрес культури, який спостерігався в Німеччині в XVIII столітті, підготував грунт для появи Гете і Шіллера - поетів світового значення. Почавши з бунтує протесту штюрмеров, вони ознаменували свою творчу зрілість творами великого соціального діапазону і високого реалістичної майстерності. Слідом за Лессингом вони вивели німецьку культуру з глибокого провінційної глушини на широкі простори світової культури і збагатили людство новими скарбами думки і мистецтва.
Висновки
Література німецького Просвітництва, як писав Н.Г. Чернишевський, дала народу «свідомість про національну єдність, пробудила в ньому почуття законності і чесності, вклала в нього енергійно прагнення, благородну впевненість у своїх силах» '.
Німецьке Просвітництво дало світу найкращі зразки героїчної просвітницької драми. Могутні народні рухи («Гец фон Берліхінген» Гете, «Вільгельм Телль» Шіллера) або боротьба окремої особистості проти політичного гніту («Емілія Галотті» Лессінга, «Підступність і кохання» Шіллера) - ось основні теми німецьких драматургів-просвітителів. Німецький просвітницький театр поставив завдання політичного розкріпачення особистості та народу з ще більшою настійністю, ніж це робив театр Вольтера. Героїчна визвольна тенденція німецького просвітницького театру, розкрита на більш близькому історичному матеріалі порівняно з античними сюжетами вольтерівське драматургії, була, безперечно, політично більш гострою і конкретною.
Німецький просвітницький театр ближче, ніж у Франції, підійшов і до реалістичної системі Шекспіра («Гец фон Берліхінген», «Егмонт» Гете, «Валленштейн», «Марія Стюарт» Шіллера). Сценічні образи тут представлені у багатосторонньому мистецького освітлення.
У світовому процесі розвитку драматургії німецький просвітницький театр представляв собою вже інший, більш високий етап після театру Вольтера і Дідро. Ми виключаємо тут комедійний жанр, де першість залишається за Францією (Бомарше).
Німецьке Просвітництво дало світу чудові зразки художньої прози («Страждання юного Вертера», «Вільгельм Мейстер» Гете), в яких політична і філософська тенденція майстерно ув'язана з реалістичним зображенням дійсності. Високого розвитку досягла в німецькій літературі XVIII століття просвітницька та філософська лірика («До радості» Шіллера, «Ганімед» Гете). Проблема народності як одна з найважливіших політичних проблем, піднятих німецьким Просвітництвом, знайшла своє вираження не тільки в драматургії, але і в ліриці. Народні легенди, художні засоби народної поезії, з винятковою майстерністю використані Шіллером і Гете в баладах, дають того наочний приклад. Німецьке Просвітництво збагатило людство і в галузі естетичної думки (теоретична спадщина Лессінга, Гете, Шіллера).
Усе найкраще, значне, грандіозне, що було в німецькому Просвітництві XVIII століття, втілилося в безсмертному творінні Гете - його епічної трагедії «Фауст».