Хто не любив, не виконав закон,
Яким у світі рухаються созвездья.
К. Бальмонт.
Чомусь сталося так, що література кінця XIX століття ставилася до любові як до чогось ганебного, тема кохання відступала на другий план перед філософськими, етнічними та етичними проблемами століття. Навіть Толстой у «Крейцеровою сонаті» називає любов почуттям «мерзенним». Схиляючись перед Толстим, Бунін спростовує його думку, вважаючи любов, найбільшим щастям життя, закликаючи нас цінувати її короткі зірниці, жити ними.
Який же постає любов, у розумінні Буніна?
Мені здається, для нього «будь-яка любов - велике щастя», вона спалахує і згасає, всяка спроба побудувати щастя «навіки» приречена на невдачу, але «одна думка про життя без неї» наводить Буніна в жах. Свято кохання, поступово перетворюється в будні, однаково сумні для всіх героїв Буніна. «І все ж, і все ж ..., любов залишається в серці на все життя».
Про це розповідає збірник Буніна «Темні алеї» з однойменною розповіддю про кохання.
Тема оповідання звучить в перших його рядках: колишня любов, про яку один з кохали забув (чи намагався забути), а інший пам'ятає і зберігає, живе цим почуттям. Делікатно і ніжно розповідає автор про минуле своїх героїв. Ми не знаємо, чому вони розлучилися, але здогадуємося про це. Я замислююся над тим, що заважає Надії пробачити Миколи Олексійовича?
Мені здається, що в неї говорить не тільки ображена гідність, порушена якась більш потаємна струна її душі, може бути, уражена жіноча гордість. Вона любила його глибокою, чистою, самовідданої, першим коханням. А він? Чи пам'ятав він про своє перше кохання? Чи збагнув, який біль він заподіяв Надії? Думаю, немає. Мені здається, не одні тільки соціально-психологічні бар'єри заважають йому поєднати своє життя з Надією. Є щось у його характері від «фобій» Онєгіна і Печоріна, Лаврецкого і Рудіна - боязнь здійсненого щастя, що відбулася і закріпленої у шлюбі любові.
Є щось у його душі, що заважає здійсненню! щастя: «Так, звичайно, найкращі хвилини. І не кращі, а істинно чарівні! .. Але, боже мій, що ж було б далі? Що, якщо б я не залишив її? Яка дурниця! Ця сама Надія не власниця заїжджий світлиці, а моя дружина, господиня мого петербурзького будинку, мати моїх дітей? ». Я думаю, в цьому монолозі все важливо: і уявна соціальні сходи, на якій немає місця Надії, колишньою кріпачкою дівчині, і слівце «дурниця», недарма кинуте Миколою Олексійовичем у суперечці із самим собою. Видно, його мучить совість, але зізнатися собі в гріху він не в силах і покаятися він теж не може. У цьому, на мій погляд, його помилка, його прорахунок, його гріх. Життя, яку він веде, порожня і безглузда: дружину він не любить, очевидно, одружився з розрахунку. Він не може зрозуміти, навіщо все робиться на світі, сам не може ні зрозуміти, ні оцінити, своїх вчинків. Бог і автор дають йому коротку мить для покаяння, але він не використовує його: наростає трагічна ідея оповідання-гімн торжествуючої любові, що живе в серці хоча б одного з люблячих - Надії, для якої в одній годині кохання ціле життя, яка благородна, сповнена людського гідності, не опустилася до закидів, скарг, погроз залишив її колись коханого. Ідея цієї розповіді перегукується з ідеєю Купріна («Гранатовий браслет»): справжня любов нічого не просить, не вимагає натомість, вона благословляє коханого, вона самовіддано, делікатна, піднесена.
Ні, я не думаю, що Бунін хотів слідом за Карамзіним («Олеся») протиставити любов селянки і пана, хоча якась алюзія з історією Карамзіна про те, що «і селянки любити вміють» все-таки тут простежується. Є тут і
Пушкінській-біблійний сюжет про повернення блудного сина, правда, дещо змінений. У «Панночка-селянка» Пушкін дає щасливий фінал: закоханий Мінський одружується на Дуняша, у Буніна ж щасливих фіналів в оповіданнях про кохання немає. З чим це пов'язано? Я думаю, що з тим, що в пушкінські часи ще жевріла надія на гуманне розвиток людини, на можливість втілення ідеалу в життя, а вік XX, коли жив Бунін, сама любов стала ідеалом, до якого не може наблизитися людина з розірваним свідомістю, що втратив гармонію світу і гармонію душі. В оповіданні немає складного сюжету, він побудований за принципом внутрішньої, прихованої антитези: покарання героя - в ньому самому, щастя героїні - у ній самій:
Хто любить, щасливий,
Нехай хоч розп'ятий він.
У цих рядках Бальмонта чується мені мистецьке кредо Буніна. Його розповідь викликає почуття захоплення, змушує милуватися душевною красою люблячої жінки. Кожного разу, коли я беру в руки томик Буніна, у мене виникає бажання перечитати цю історію, за якою мені чується Бунінська голос: «будь-яка любов - велике щастя, навіть якщо вона не розділена». Мені здається, ці рядки могли б стати епіграфом до всієї творчості Буніна, а особливо до його розповіді «Темні алеї».