Лєсков н. с. - Фольклорні традиції у творі одного з російських письменників 19 століття.

Мало хто з письменників XIX століття так широко використовував фольклор та народні традиції у своїй творчості. Глибоко вірячи в духовну силу народу, він тим не менш далекий від його ідеалізації, від створення кумирів, від "ідольською літургії мужику", використовуючи вираз Горького. Письменник свою позицію пояснював тим, що він "вивчав народ не з розмов з петербурзькими візниками", а "виріс у народі" і що йому "не пристало ні піднімати народ на ходулі, ні класти його собі під ноги".
Підтвердженням письменницької об'єктивності може служити "Сказ про тульському косому Лівше і сталевий бліх", оцінений у свій час критикою як "набір блазнівських виразів у стилі потворного юродства" (А. Волинський). На відміну від інших оповідному творів Лєскова оповідач з народного середовища не має конкретних рис. Цей анонім виступає від імені невизначеного безлічі, як його своєрідний рупор. У народі завжди побутують різноманітні чутки, що передаються з вуст у вуста і обростають в процесі такої передачі всілякими домислами, припущеннями, новими подробицями. Легенда твориться народом, і такий вільно створеною, втілює "народний голос" вона і постає в "Лівша".
Цікаво, що Лєсков у перших друкованих редакціях предпосилаєтся розповіді таке передмову: "Я записав цю легенду в Сестрорецьку по тамтешньому оповіді від старого зброяра, тульського вихідця, переселився на Сестру-ріку ще за царювання імператора Олександра Першого. Оповідач два роки тому був ще в добрих силах і в свіжій пам'яті; він охоче згадував старовину, дуже вшановував государя Миколи Павловича, жив "за старою вірі", читав божественні книги і розводив канарок ". Велика кількість "достовірних" подробиць не залишало місця для сумнівів, але все виявилося ... літературною містифікацією, яку незабаром викрив сам автор: "... я весь цей розповідь склав у травні місяці минулого року, і Лівша є особа мною вигадане ..." До питання про вигаданість Лівші Лєсков буде повертатися неодноразово, а в прижиттєвому зібранні творів прибере "передмову" остаточно. Сама ця містифікація була потрібна Лескову для створення ілюзії непричетність автора до змісту оповіді.
Однак при всій зовнішній простодушності розповіді і ця розповідь Лєскова має "подвійне дно". Втілюючи народні уявлення про російських самодержців, воєначальників, про людей іншої нації, про себе самих, простодушний оповідач знати нічого не знає, що думає про те ж саме що створив його автор. Але Лесковская "тайнопис" дозволяє чітко почути і авторський голос. І голос цей повідає, що володарі відчужені від народу, небрегут своїм обов'язком перед ним, що правителі ці звикли до влади, яку не треба виправдовувати наявністю власних достоїнств, що не верховна влада заклопотана честю і долею нації, а прості тульські мужики. Вони-то бережуть честь і славу Росії і складають її надію.
Проте автор не приховає, що тульські майстри, які зуміли підкувати блоху англійську, по суті, зіпсували механічну іграшку, тому що "в науках не зайшли", що вони, "позбавлені можливості робити історію, творили анекдоти".
Англія і Росія (Орловщина, Тула, Петербург, Пенза), Ревель і Меррекюль, українське село Перегуди - така "географія" оповідань і повістей Лєскова в одній тільки книзі. Люди різних націй вступають тут у найнесподіваніші зв'язки і відносини. "Істинно російська людина" то осоромлює іноземців, то виявляється в залежності від їх "системи". Знаходячи загальнолюдське в житті різних народів і прагнучи по стичь сьогодення і майбутнє Росії у зв'язку з ходом історичних процесів у Європі, Лєсков разом з тим чітко усвідомлював своєрідність своєї країни. При цьому він не впадав у крайнощі західництва і слов'янофільства, а утримувався на позиції об'єктивного художницького дослідження. Як вдалося "наскрізь російській" письменникові і людині, пристрасно любив Росію і свій народ, знайти міру такий об'єктивності? Відповідь у самій творчості Лєскова.