Лермонтов м. ю. - Своєрідність і унікальність пісні про царя Івана Васильовича. ..

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати


Першою поемою, яку Лермонтов наважився опублікувати, стала "Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника і хвацького купця Калашникова". Поема є стилізацією російського фольклору у великій епічній формі. За жанром і художньому своєрідності вона виявилася єдиною у своєму роді і не отримала продовження ні в творчості її автора, ні в інших поетів. Не було у "Пісні ..." перегуків і з попередніми творами Лермонтова. Правда в поемі "Боярин Орша" автор торкається сімейну тему, але особливість "Пісні ..." в тому, що дана тема тут представлена ​​зовсім інакше, хоча мова йде теж про безчестя сім'ї. . _
Тема безчестя була дуже характерна для творчості Лермонтова цього періоду, але треба сказати, що він розмежовував образа і безчестя. Ображений дворянин отримував задоволення на дуелі, незалежно від її результату, це був поєдинок рівних. "Ганьба як вирішення ситуації передбачало вбивство, самогубство чи божевілля, тобто в будь-якому / разі безчестя необоротно, і збезчещений не може далі залишатися в суспільстві честі". Так писав сам Лермонтов.
У вірші "Смерть поета" Лермонтов не випадково активно підкреслює спрагу помсти "невільника честі". Дослідник творчості поета Б. М. Ейхенбаум припускав, що "Пісня ...", можливо, написана під час уявної хвороби, яка змусила поета сидіти вдома після смерті О. С. Пушкіна. У такому випадку мають рацію ті, хто вважає, що поштовхом до створення поеми могла бути саме загибель Пушкіна, який захищав свою честь і честь родини.
Зганьбив він, осоромив мене
Мене чесну, непорочну ... -
говорить Олена Дмитрівна чоловікові про Кірібеевіча. Хоч вона і починає свою розповідь, повалили в ноги своєму чоловікові, Степану Парамонович, просить вона не вибачення, тому що виниться їй немає в чому, а заступництва.
Ти не дай мене свою вірну дружину
Злим охульнікам на ганьбу!
Таким чином, бажаючи помститися опричники Кірібеевіч, купець Калашников передусім виконує прохання Олени Дмитрівни і виступає захисником сім'ї і роду. Олена Дмитрівна, звертаючись до чоловіка, згадує своїх родичів, померлих і живих, доводячи, що їй більше нема в кого просити допомоги, як в рідної сім'ї. Тут Лермонтовим точно відображено середньовічна свідомість російської людини, хоча подібна ситуація не втратила актуальності і в його час. Адже Пушкін теж захищав честь своєї сім'ї, а не тільки свою особисту.
Ще однією особливістю жанрової поеми є намір автора знизити романтичний ореол образів головних героїв. Лермонтов надає їм реалістичні риси, християнські ідеали російського народу безпосередньо позначаються на психології головних героїв поеми. Так, "лукавий раб" Кірібеевіч обдурив царя, не сказавши йому, що "... красуня У церкві божій перевенчана За законом нашому християнському". Цим він порушує непорушний закон, збожеволівши від любові. Спочатку опричник просить царя відпустити його "... у степу Приволзькі, щоб там скласти буйну голівоньку", але мимоволі стає жертвою власного обману. Цар дарує йому коштовності, за допомогою яких Кірібеевіч намагається спокусити Олену Дмитрівну. Іван Грозний сам штовхає свого улюбленця на безчесний вчинок.
Як царицю я приберу тебе,
Стануть все тобі заздрити
Лише не дай мені померти смертю грішною,
Полюби мене, обійми мене
Хоч єдиний раз на прощання ...
Так припрошує свою любов Кірібеевіч. Його претензії не безмежні, - він, подібно Мцирі, готовий задовольнятися кількома миттєвостями щастя. Опричник все ж християнин, він боїться померти смертю грішною, тобто покінчити з собою. Але в той же час він типово Лермонтовський герой, адже він діє, не зважаючи на те, що все відбувається на очах "злих соседушек".
І пестив він мене, цілувати мене;
На щоках моїх і тепер горять
Живим полум'ям розливаються
Поцалуі його окаянні -
з огидою розповідає Олена Дмитрівна. Свавільного героя осягає відплата, здійснюване не одним Калашніковим і "владою провидіння", а силою совісті самого Кірібеевіча. Він не може не прийняти смертельний бій. Але в той же час виявляє себе в ньому справжнім "бусурманські сином". Коли він вдарив купця Калашникова, то погнув висів на грудях Степана Парамонович хрест зі святими мощами з Києва. Удар виявився такий сильний, що Калашников збирає всі сили, щоб вистояти.
При цьому він веде себе не як романтичний герой, він не бореться з долею і не протистоїть їй, а просто захищає честь родини. Справа його праве, однак з точки зору існуючого закону він вершить самосуд і готовий за це прийняти кару. Степан Парамонович приймає на себе долю злочинця, чого ніяк не могло б статися в романтичній поемі, де герой віддасть перевагу такої долі смерть і стане мучеником, про яку будуть потім складати пісні.
Жанрова своєрідність поеми полягає ще і в тому, "то крім реалістичних конфліктів" Кірібеевіч - сім'я Калашникова "," Калашников - Іван Грозний ", в поемі є і романтичний конфлікт. Це конфлікт гідного людини і натовпу, що прийняв у даному випадку форму історичної соціальної психології. Степан Парамонович не може сказати цареві, що вбив "знехотя", не тільки через свою чесності і прямоти. Те, що він убив "вільної волею", повинно бути відомо всім. Саме це змиє з сім'ї пляма ганьби. Моральна незалежність Калашникова, то, що він особистість, а не "лукавий раб", є в поемі причиною його трагічної загибелі. Особисту гідність в ньому нерозривно пов'язане з народними моральними засадами. Тому незважаючи на "ганебну страту" і на те, що похований він був не за християнським обрядом (не на цвинтар), купець залишив про себе добру пам'ять у народі. Проходячи повз його безіменною могилки,
... Старий чоловік - перехреститься
Пройде молодець - набрав поважного вигляду,
Пройде дівчина - зажуриться,
А пройдуть гуслярі - заспівають пісеньку.
Мажорних, справді пісенним акордом закінчується поема.
Таким чином, ідея поеми, на відміну від класичних канонів, не вичерпується протиставленням "безгеройного" сучасності і героїчного минулого, століття непересічних людей. У поемі далеко не всі герої заслуговують на співчуття і схвалення. Так, купець Калашников, вірний народним моральним устоям, виявляється морально вище самого царя.
Лермонтовський Грозний зовсім не через незнання підштовхує Кири-беевіча до насильства і страчує Калашникова. В його характері відзначений жахливий цинізм. Свою відповідь на сповнені гідності слова Степана Парамонович "Я вбив його вільної волею, А за що про що - не скажу тобі, Скажу лише богові єдиному ..." цар починає похмурої жартом: "Добре тобі, детинушка, що відповідь тримав ти по совісті ", - і перераховує всі майбутні благодіяння рідним, залишаючи наостанок смертний вирок, і як би обмовившись, називає дітей Калашникова сиротами.
Молоду дружину і сироти
З казни моєї я завітаю.
Обіцяючи купцеві урочисту кару, цар насправді влаштовує "знущання над засудженим". Він вимовляє відверто знущальні слова:
'
Я сокиру велю наточити-навострить,
Ката велю одягти-нарядити,
У великий дзвін накажу телефонувати,
Щоб знали всі люди московські,
Що і ти не залишений моєї милістю.
"Пісня ..." з усією визначеністю висвічує процес художньої еволюції Лермонтова. Від ліричної напруженості стилю, зосередженого навколо авторського "я", від прямих і відкритих ліричних формул, від жанру сповіді автор переходить до створення психологічних образів та сюжетів. Головний герой як би передчуває трагічні події, коли ще нічого не віщує біди. Так у той самий злощасний день сидить молодий купець за прилавком, розкладає товари, "
Річчю ласкавою гостей він заманює,
Злато, срібло перераховує.
Так недобрий день задався йому:
Ходять повз барі багаті,
У його крамничку не заглядають.
У поемі між гарячими подіями її виникає дивний образ Стародавньої Русі та її столиці Москви:
Над Москвою великої, золотоверхих,
Над стіною кремлівської білокам'яної
Через далеких лісів, з-за синіх гір,
За тесові кровельку граючи,
Хмари сірі разгоняючі,
Зоря червона піднімається;
Розкидала кучері золотисті,
Вмивається снігами розсипчастими,
Як красуня, дивлячись у дзеркальце,
У небо чисте дивиться, посміхається.
Багатство історичних деталей і прикмет часу відрізняє поему Лермонтова. Це не тільки опис одягу, начиння, озброєння, але також форми поведінки головних героїв, скажімо, перед боєм. До загальних, історично зумовленим рис додаються індивідуальні характеристики. Так, Кірібеевіч, виходячи на бій, "... царя в пояс мовчки вклоняється", потім він "на просторі ... походжає, Над поганими бійцями підсміюється". Калашников ж, вийшовши проти опричника, "Вклонився перш царя грізному, Після білому Кремлю та святим церквам, А потім усьому народу російському".
У поемі ми зустрічаємо такі художні прийоми, як використання традиційних епітетів ("вино солодке, заморське", "очі соколині"), порівнянь, синтаксичних повторів, паралелізмів, інверсій, прямого заперечення ("Не сяє на небі сонце червоне, Не милуються їм хмаринки сині: То за трапезою сидить у златом вінці Сидить грізний цар Іван Васильович "). Всі ці прийоми майстерно відтворюють російський фольклорний поетичний стиль. У дусі російської словесності навіть синтаксична конструкція з гаком союзом "і":
Вже як завтра буде кулачний бій
На Москві-ріці при самому царя,
І я вийду тоді на опричника.
Стилізована "пісенність" поеми, емоційна напруженість її змісту, динаміка сюжету приховують деякі історичні похибки і окремі смислові недоладності. Так, наприклад, Кірібеевіч описує царя красу Олени Дмитрівни і розхвалює її "коси русяве, золотисті", які бачити не міг, так як заміжні жінки ховали свої волосся під хустку.
Звертає на себе увагу ще одна особливість "Пісні ..." - її поліфонічність. Пісня співають кілька гуслярів, але в одному місці проривається голос єдиного автора, який говорить про Олену Дмитрівні: "Затремтіла вся, моя голубонько ..."
До відносної невідповідності, мені здається, варто віднести потрійне повторення кличу перед боєм. "Тричі гучний клич прокликал - Жоден боєць і не скресла". Це не означає, що Степан Парамонович проспав, як Онєгін перед дуеллю. Затягування дії в поемі посилює напруженість атмосфери, до того ж дотримується фольклорний принцип Триєдиний ності. Цей принцип простежується і в композиції твору: у "Пісні ..." три розділи, три приспіву.
Фінал "Пісні ..." є за традицією "славою" боярину, боярині і всьому християнському народові.
"Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника і хвацького купця Калашникова" - унікальний твір Лермонтова і всієї російської літератури. Воно по праву вважається шедевром російської національної класики.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Різне | Твір
23.1кб. | скачати


Схожі роботи:
Художнє своєрідність Пісні про царя Івана Васильовича
Лермонтов м. ю. - Про царя Івана Васильовича за твором м. ю. Лермонтова
Лермонтов м. ю. - Пісня про царя Івана Васильовича і молодого опричника і хвацького купця Калашникова
Лермонтов м. ю. - Пісня про царя Івана Васильовича молодого опричника і хвацького купця Калашникова
Пісня про царя Івана Васильовича молодого опричника і хвацького купця Калашникова
Думки про особистості та діяльності царя Івана Грозного
Толстой л. н. - Образ Івана Васильовича
Опричная політика Івана Васильовича Грозного
Духовно-політична концепція царя Івана IV Грозного
© Усі права захищені
написати до нас