Сергій Романов
У «Сповіді» Толстой пообіцяв своїм читачам: "Коли-небудь я розповім історію мого життя - і зворушливу, і повчальну в ці десять років моєї молодості". Про те, як людина "всією душею бажає бути хорошим", чистим, досконалим, comme il faut, але, на жаль, молодість, з притаманними їй пристрастями, всім своїм пристрасним єством протистоїть цим благородним прагненням. Слово своє він дотримав: через десять років була написана «Крейцерова соната». Багато шматки розповіді повноправно могли б доповнити «Сповідь», аж надто вони автобіографічні. Розповідь відверто тенденційний і повчально дидактич. Від імені свого героя Толстой нещадно зриває завісу з прикровенне сторін подружнього життя, обрушується на медицину та лікарів, на розбещеність вищого стану, на хибне виховання юнаків та дівчат, навіть невинний, по суті, дитячий гріх, притаманний, за його ж словами, "0 , 99 нашим хлопчикам ", він зводить до степеня блуду і розбещеності. "Я ніяк не очікував, - пише він у« Післямові »до повісті, - що хід думок моїх приведе мене до того, до чого він привів мене. Я вжахнувся своїх висновків, хотів не вірити їм, але не вірити не можна було ". З "жахом" перечитуючи утомливо-довгий сповідальний розповідь непереконливого, штучного дидактика Позднишева, Толстой тим не менш не сперечається, навіть не намагається хоч якось опонувати йому, що вже зовсім не по-толстовськи, але повністю підпорядковується його ідеї a `the` se. (Так само він буде перечитувати і свої щоденники. У заповіті, залишеному в Щоденнику від 27 березня 1895 року, Толстой просить: "Щоденники мої колишньої холостий життя, вибравши з них те, що варто того, я прошу знищити ... Щоденники моєї холостий життя я прошу знищити не тому, що я хотів би приховати від людей свою погану життя: життя моя була звичайна, паскудне ... життя безпринципних молодих людей, але тому, що ці щоденники, в яких я записував тільки те, що мучило мене свідомістю гріха, виробляють ложноодностороннее (курсив мій. - С.Р.) враження ... "Але, подумавши, вирішує:" А втім, нехай залишаються мої щоденники, як вони є. З них видно, принаймні, те, що, незважаючи на всю вульгарність і дрянность моєї молодості, я все-таки не був залишений Богом і хоч під старість став, хоч трохи, розуміти і любити Його ". І це не звичайні записки на коліні, не щоденникові, складені на ходу думки, це заповідальне прохання, момент істини. "Я не був залишений Богом ..." - Толстой в цьому твердо впевнений. Ця впевненість, нехай не церковного, але релігійні людини, яким був і залишався письменник до смерті, не дивлячись на всі свої духовні скачки. Він впевнений , що перед Ним не приховаєш свою наготу в фігові кущах, не спалиш потайки в каміні рукописи, бо немає нічого ховається від Нього. Хто знає вагу вітру, воді - міру, не прочитає чи Той таємні думки на скрижалях людського серця? .. Що користі в викреслення? Хіба щось підправити у своїх писаннях, доповнити, роз'яснити для нащадків ...)
У листопаді 1889 року Толстой відправляє рукопис до Петербурга для передачі до друку. Сумніваючись, що повість буде пропущена цензурою, співробітники видавництва «Посередник», де передбачався її випуск, вирішили допомогти її нелегальному розповсюдженню. Залишившись на ніч у редакції, вони розділили рукопис на частини і до ранку переписали всю повість. Незабаром у редакції були виготовлені триста літографічних списків, які за кілька днів облетіли весь читаючий Петербург. Забувши свої особисті турботи, публіка жила тільки літературою Яснополянській графа. Після «Сповіді» і його богословських роздумів вона чекала ще більших одкровень. І нове твір перевершило всі її очікування. "« Соната »надзвичайно зачепила всіх, як обухом по голові тріснула", - передає Г. А. Русанов, один Толстого, то приголомшуюче враження, яке справила повість на її перших читачів і слухачів. У перші ж тижні і місяці Толстой став отримувати пачки листів від шанувальників. Ось характерний уривок з листа невідомого автора: "Лев Миколайович! Я не сплю третю ніч з тих пір, як чув і читав вашу «Сонату». Я думав, що хворобливі мученья сумнівається людини, яким я перебував, складають мою таємницю, мій внутрішній, непроникний світ. І раптом я чую, що людина, яку я ніколи не бачив, якого я зовсім не знаю, що ця людина мене підслухав і про мене розповів ". Читачі - від зелених гімназистів до сивочолих людей похилого віку - просиджували ночі безперервно над переписуванням повісті. Нечуваний успіх повісті привів до того, що через кілька місяців вона стала відома в найвіддаленіших куточках Росії.
Як же поставилася до настільки гучним твору Софія Андріївна - найближчий Толстому людина, вічна перепісчіца, вірна помічниця, впізнаваний прототип "Крейцерової" драми? "Я сама в серці своїм відчула, що ця повість спрямована в мене, що вона відразу завдала мені рану, принизила мене в очах всього світу і зруйнувала останню кохання між нами. І все це, а він не був винною перед чоловіком ні в одному русі, ні в одному погляді на кого б то не було у всю мою заміжню життя! Чи була в серці моєму можливість любити іншого, чи була боротьба - це питання інше, це справа тільки моя, це моя святая святих, і до неї торкнутися не має права ніхто в світі, якщо я залишилася чиста ".
Звичайно, вона не могла зрозуміти і байдуже знести таке невиправдано принизливе ставлення до шлюбу. Намагалася висловлювати свої роздуми Льву Миколайовичу, але що в тому пуття, адже для нащадків збережеться лише його художній вимисел. І Софія Андріївна знаходить вихід: вона вирішує "написати самій з приводу« Крейцерової сонати »роман" *.
* У 1890р. М. Лєсков написав свій варіант «Крейцерової сонати» - «Розповідь речі» (З приводу «Крейцерової сонати»), в якому м'яко сперечався з Толстим, приймаючи, проте, ту думку, яку цитував як епіграф: "Будь-яка дівчина морально вище чоловіки , тому що незрівнянно його чистішим ... Вона вище його і дівчиною, і стаючи жінкою в нашому побуті ". Також виходила повість Льва Львовича Толстого «Прелюдія Шопена», написана в різко полемічному тоні проти поглядів про статевої любові, висловленої в «Крейцерова соната». Взагалі ж відомо понад двадцять белетристичних інтерпретацій і переробок повісті Толстого в масовій літературі рубежу XIX-XX століть.
"Мені хотілося показати ту різницю любові, - пояснює вона, - яка живе в чоловіку і жінці. У чоловіків на першому плані - любов матеріальна; у жінки на першому плані - ідеалізація, поезія кохання, ласкавість, а потім вже пробудження статеве. Звичайно, недосвідчена в письменстві, я погано виконала своє завдання, а писала я з великим захопленням, маючи весь час перед собою фон «Крейцерової сонати» Льва Миколайовича, по якому я малювала свою повість ". Так, той приголомшливий успіх, який викликали літографічні списки, був яскравим підтвердженням, що Толстой заділ і оголив найглибші потаємні почуття в суспільстві. "Сильніше цього Ви нічого не писали, та й похмуріше нічого теж", - писав Толстому М. Страхов. "Я Вам кажу: ні в одному Вашому творі немає такої потрібної всім правди, так дивовижно просто вираженою", - вторив йому редактор «Нового времени» А. Суворін. Але правда ця у своїй демонстративній, відразливою фізіології ніяк не могла бути повною або "всієї", для цього їй не вистачало світла, того Божественного світла, який світить людині зсередини, дарує святі почуття, оспівані Овідієм і Петраркою, та й самим Толстим у його незрівнянних романах. І Софія Андріївна у своїй повісті, що отримала назву «Чия вина?», На противагу дружину підняла ці почуття на небесну висоту, надала їх у слова любові, вимовила по-жіночому цнотливо і чисто. Якщо згадати перше "плотське падіння" в публічному будинку героя «Крейцерової сонати», то і для сучасного, досвідченого непристойними телеоткровеніямі читача, опис подібної сцени здасться зайво реалістичним. Зовсім інакше малює перший любовне потрясіння своєї героїні Софія Андріївна: "Настала ніч. Місяць давно зійшов і висвітлював недалеко від будинку галявину біля озера. Контури темної зелені оточували галявину дерев ще темніше окреслювалися на тлі світлого неба. Це світло через темряву так і манив до себе, і коли всі вже розійшлися спати, Ганна довго стояла на терасі, всі дивлячись на цю галявинку, і весь хаос думок, останнім часом займали її внаслідок читання філософських книг і розмов з Дмитром Івановичем , став наче тихо роз'яснюватися і відходити від неї. Якийсь шерех з саду змусив її здригнутися ... Дмитро Іванович тихо підкрався до Ганни і, взявши її за руку, несподівано поцілував її.
Те, що зробилося в цю хвилину з Ганною, він ніяк не чекав. Ця тонка, ніжна дівчинка перетворилася на фурію. Чорні очі її кинули такий потік злісної блискавки в Дмитра Івановича, що він остовпів. Вона вирвала руку, гидливо перевернувши її долонею догори, обтерла про плаття і закричала:
-Як ви смієте! Фу, яка гидота! Я вас не ... на ... бачу!
Сором, відчай, злість за порушення її молитовно-споглядального настрою, бридливість і гордість - все піднялося в ній. Вона кинулася бігти прямо в спальню матері і кинулася на кушетку, голосно ридаючи.
Ольга Павлівна, вже готувалася до сну, страшно перелякалася.
-Що трапилося? Що з тобою?
-Мама, як він смів! Дмитро Іванович на терасі зараз поцілував мені руку. Яка гидота!
Ганна схопила з туалету склянку з одеколоном і почала змивати поцілунок Дмитра Івановича, продовжуючи схлипувати.
-Та де ж ти його бачила?
-Він ... ні, я була на терасі, я дивилася на місяць, він прийшов, мені стало прикро, він щось говорив, а я хотіла бути одна, і раптом несподівано він схопив мою руку і поцілував. - Ганна здригнулася і знову провела тонкою рукою по сукні.
-Ну і заслужено. Що за манера однієї, дівчинці, залишатися на терасі, коли весь світ спить, - бурчала Ольга Павлівна. - Ну, ти заспокойся. Я напишу Дмитру Івановичу записку і попрошу його припинити свої відвідування.
-Будь ласка, мамо!
... Ганна заспокоїлася нескоро ... Вона кинула на стіл щоденник, стала на коліна і довго молилася. Давно вона цього не робила. Таке молитовний стан буває у людей або в хвилини великого горя, або у хвилини великої морального зростання. Так було з Ганною.
Коли вона піднялася, стомлена і розбита, вона відчула, що щось сталося з нею і що тепер буде все інше ".
Дві картини - два світи. Темні і важкі фарби на суворому полотні толстовського свідоцтва, і легкі, акварельно-прозорі на повітряній серпанках дівочих переживань. Болісне і нестерпне становище п'ятнадцятирічного хлопчаки, приниженого і розчавленого своїм падінням, і безневинно-грайливий, наївне впізнавання нового, тривожного почуття юної героїні. Толстой списав сцену падіння з себе, але і Софія Андріївна анітрохи не нафантазувала. (Випадок з Дмитром Івановичем буде повністю повторений нею в докладному автобіографічному життєписі «Моє життя» в розділі «Матеріалізм».)
Як ставиться Толстой до свого минулого? Він намагається забути свої переживання "колишньої холостий життя" як ганебні його, знищити, викреслити з пам'яті захоплення молодості, свою першу закоханість, листи, вірші ... Так, так, вірші ... Молодий Толстой, як майже кожен закоханий, "грішив" ліричними віршами:
І з солодким трепетом щастя
Значенье його я збагнув;
Але слова любові і участья
Сказати не хотів я в ту мить,
Слова так незначні в сравненье
З божественним почуттям любові ...
Вірний друг Толстого Афанасій Фет говорив: "Хто не в змозі кинутися з сьомого поверху вниз головою, з непохитною вірою в те, що він ширятиме повітрям, не лірик". Тобто той не любив. Толстой ширяв, любив і ширяв. Щоденникові записи 1862 року - підтвердження тому. 7 вересня: "Господи! Допоможи мені, навчи мене! Знову безсонна і болісна ніч, я відчуваю, я, який сміявся над стражданнями закоханих! .. Чому смієшся, тому і послужиш! "12 вересня:" Я закоханий, як не вірив, що можна було любити. Я божевільний і застрелюся, якщо це так продовжиться. Був у них вечір. Вона чарівна у всіх відносинах ... тепер я вже не можу зупинитися ... Але я прекрасний любов'ю ". 13 вересня: "Завтра піду, як встану, і все скажу. Або ... Четверта година ночі. Я написав їй листа, віддам завтра, тобто нині, 14-го. Боже мій, як я боюся померти! Щастя і таке - мені здається неможливо. Боже мій, допоможи мені! "
Толстой закоханий. Це вже не мрійлива і невизначена закоханість у Сонечку Колошин або в Зінаїду Молостову, або в Валерію Арсеньєву, яку він намагався навіть виховувати, від якої так багато вимагав у своїх листах. Зараз він чекає і прагне любові Сонечки Берс вже без всяких умов. Більше того, часом він відчуває повну недоступність для себе особистого щастя. Він докоряє себе, називає "поганою пикою", чиє покликання лише монастирський тяжка праця. Але що знищує самобичування нарешті поступається місцем несвідомого, всеохоплюючому почуттю кохання. І ось все це він у свої шістдесят хоче викреслити та забути, відректися від "божественного почуття", повторюючи за улюбленим поетом: "І з огидою читаючи життя мою, я тремчу, і проклинаю ..." Зовсім інше - Софія Андріївна. Вона все пам'ятає. Пам'ятає той щасливий для неї вечір 14 вересня, коли le comte (граф), не наважуючись усно зробити їй пропозицію, передав їй листа. Пам'ятає, як вона, перелякана, з виглядом "підстреленої птахи", побігла до себе, закрилася на ключ і, прочитавши письмове визнання, не роздумуючи, відразу ж повернулася до вітальні, де чекав її схвильований севастопольський поручик, підійшла до нього і вимовила: " Зрозуміло, так! "
* * *
Отже, Софія Андріївна, вирішивши "очистити свою репутацію в очах дітей" і нащадків, написала свою майже автобіографічну повість «Чия вина?». Якщо в «Крейцерової сонаті» у сімейних чварах звинувачуються обоє з подружжя, то у Софії Андріївни у всьому винен один чоловік. Головна дійова особа повісті - князь Прозоровський. Він одружився після бурхливо проведеної молодості, коли йому було тридцять п'ять років, на вісімнадцятирічній Ганні. Ганна - досконалий портрет Сонечки Берс - ідеальна панянка: мила, виховання, релігійна і цнотлива. Князь Прозоровський, навпаки, - грубе, чуттєве тварина. Вже в першому розділі після побачення з Анною він "подумки роздягав в своїй уяві її стрункі ноги і весь її гнучкий, сильний незайманий стан". Після вінчання молоді відразу виїхали до нього в садибу, і по дорозі в кареті князь, від якого пахло тютюном і духами, зробив над ще зовсім дитиною насильство. "Пригнічена соромом і протестом проти плотської любові князя", вона лише відчувала втому, пригніченість, сором і страх. Потім з'являється старий друг Прозоровського художник Дмитро Бехметьев, який кидає до ніг Анни свою безкорисливу любов. Ревнивий чоловік у гнівному роздратуванні випадково вбиває свою чесну і безневинну дружину.
"За що?" - Постійно звучить питання Софії Андріївни. За що перша чиста любов Анни так скоро була отруєна отрутою ревнощів? За що в найважчий період її житті - час першої вагітності - вона не була оточена турботою і увагою чоловіка, навпаки, зіткнулася з його холодністю і байдужістю? І ця холодність перейшла потім на її дітей, а його байдужістю просочилася вся їх сімейне життя, все те, що становило "центр її життя зовнішньої і внутрішньої". Усе доводилося їй переживати одній: хвороби дітей, їх лікування, виховання, душевні розлади. Завжди зайнята ними - то годує одного, то носить іншого, дає уроки третє, серед усіх домашніх і господарських справ, - вона не знаходила часу для себе однією. Опустившись, подурнев, вона почала помічати, що князь став особливо пожвавлюватися в товаристві молодих жінок. У нього з'явилася якась "особлива турбота" про свою зовнішність, турбота про посилилася сивині і поріділих, колись прекрасних волоссі. А що вона? "Невже тільки в цьому наше жіноче покликання, - думає Ганна, - щоб від служіння тілом немовляті переходити до служіння тілом чоловікові? І це поперемінно - завжди? А де ж моє життя? Де я? Та справжня я, яка колись прагнула до чогось високого, до служіння Богу і ідеалам? "
І знову ці прокляті питання. За що "втомлена, змучена, я гину? Свого життя - ні земної, ні духовної - ні. Але ж Бог мені дав усі: і здоров'я, і сили, і здібності ... і навіть щастя. Чому ж я така нещасна? .. "Кращі молоді роки її пройшли в дитячій. Крижане ставлення до неї чоловіка вона намагається замінити любов'ю до дітей і цим "замінити порожнечу в серці". Але трагізм становища як раз у неможливості замінити одне іншим, ці два почуття не тотожні. Якщо у Толстого-Прозоровського здійснилося давнє бажання молодості мати поруч не тільки дружину-коханку, але дружину-мати, то Софія-Анна, ставши для нього "ідеальною дружиною" і "ідеальною матір'ю" для дітей, не знайшла для себе ідеального чоловіка та ідеального батька. "Ось я і одружена, а немає у мене чоловіка-друга. Він і як чоловік-коханець йде від мене. За що?! За що?! "Серце ще виконано любові і ніжності, воно готове відгукнутися на перший поклик найближчої людини, але у відповідь лише холод і байдужість. Несподівана поява Дмитра Бехметьева - немов легкий освіжаючий вітерець сколихнув в душі Анни забуті, а може, і ніколи не відаєте нею почуття. З його боку не були ні пристрасних фраз, ні натяків, ні грубих пещення, нічого, що зазвичай супроводжувало її сімейну інтимне життя, навпроти, все навколо дихало поезією, ніжністю, турботою та участю доброго друга. Увага Бехметьева виявлялося в усьому: вона любила квіти - він наповнив кращими весь її будинок, вона любила читання вголос - він відшукував найцікавіші статті та книги і читав їй цілими вечорами. Всі колишні проблеми, ще недавно здавалися абсолютно нездоланними, раптом стали дрібними і не вартими навіть уваги, невдачі відійшли на задній план, оточуючі люди стали набагато добрішим і, що найдивніше, чоловік їй став більш приємний. Ці незвичайні зміни в її житті були так нові й незвичні, вона була абсолютно щаслива. Серце отримало шукане - вірного і співчутливого одного.
Софія Андріївна, звичайно, описувала любовно-дружні сцени своїх героїв такими, якими вона мріяла наповнити своє власне життя. "Не можу я заглушити в собі, - записує вона в щоденнику 1897 року, - цю потребу дружніх, спокійно дбайливих відносин один до одного, які повинні б бути між людьми близькими". Але й не глушила вона це в собі. Їй не треба було цього робити, досить було просто воскресити в пам'яті колишнє ставлення до неї відданим другом Опанаса Опанасовича Фета. Їх довгі прогулянки, задушевні бесіди, читання віршів літніми вечорами на веранді - все це було, було ... Або згадати останній приїзд Фета в Ясну. Коли Лев Миколайович відвіз його на станцію Ясенки, поет на платформі, повернувшись обличчям у бік милій його серцю садиби, вигукнув: "В останній раз твій образ милий дерзаю подумки пестити ..." - і заплакав. Не їй чи, підкоряв оточуючих своєю енергією і молодістю, запалом і пристрастю, присвячував він вірші:
Коли так ніжно виливала
Кругом привіти поглядів ти,
Ти швидкоплинно розганяла
Мої сумні мрії.
Сказати, що це були лише поетичні мрії, "сріблястий дзенькіт поетичного серця", який живив творче натхнення поета, значить, сказати напівправду. Вона, як жінка, не могла не відчувати витікаючу з його душі справжню глибину закоханого почуття.
Нехай терниста життя проза,
Я проясніти готовий знову
І за тебе, зірка і троянда,
Захід сонця любові благословляти.
"Дорога Графиня, я не винен, що я поет, а Ви мій світлий ідеал. Розбиратися у цій справі треба перед небесним судом, і якщо слово поет значить дурень, то я і цьому смиренно підкорюся. Справа не в розумі, а в щасті, а носити в серці дорогих людей - велике щастя ". Отримавши це палке, вкрай приємна їй визнання, тим не менше вона залишила в щоденнику запис (швидше для нас, для нащадків), що все-таки "ні крихітки його не любила". О, жінка - загадка, загорнута в кокетство!
І все одно це лише один, нехай самий вірний і добрий, який, на жаль, не може замінити супутника життя. А чоловік ... "Лев Миколайович страшно зосереджений у своїй роботі, і весь світ для неї не існує. А я як була все життя самотня з ним, так і тепер. Я потрібна йому вночі, а не вдень, і це сумно, і мимоволі пошкодуєш про торішній милому товариша і співрозмовника ". І знову - "милий товариш і співрозмовник". Це Сергій Іванович Танєєв. Так, зовні він був мало цікавий, завжди рівний, вкрай закритий, але співрозмовником був неперевершеним! Варто було послухати його рівний, спокійний голос - і все прояснялося, заспокоювалося. Танєєв зумів "отруїти" Софію Андріївну музикою, навчив її любити і слухати. Вона цінувала його дружбу, дуже любила його парафії "тільки для неї": можна було просто посидіти, поговорити, змістовно провести час. Тільки ось ревнощі Льва Миколайовича злегка прітемняла їхні чисті, дружні відносини.
Хоча чи так уже зайво підозрілим був Лев Миколайович? Любов - цим словом визначала сама Софія Андріївна свої відносини з Танєєвим. "О, як на схилі наших днів / / Ніжний ми любимо і забобонний ..." - часто і недвозначно декламувала вона вірші. Припинити відносини з ним було б для неї стражданням, було б так само неможливо, як неможливо "не дивитися, не дихати, не думати". Ніхто не грав для неї так, як грав він. "Коли він догравав полонез, - згадувала Софія Андріївна, - я вже не могла стримувати свої сльози, і то мене і трясло від внутрішніх ридань". Якщо Лев Миколайович виніс в епіграф до «Сонаті» євангельську фразу про те, "що всякий, хто дивиться на жінку з пожадливістю, той уже вчинив із нею перелюб у серці своїм", то змогла б Софія Андріївна повторити це про чоловіків? Питання пусте і, звичайно, недоречний. Безумовно - ні. На то не було і не могло бути ніяких підстав. У період, коли не зарубцювалася ще рана від раптової втрати коханого Ванечки, коли душевна порожнеча і "втрачене внутрішню рівновагу" все частіше і частіше посували її до роздумів про смерть, коли всі діти роз'їхалися, а Левочка замкнувся на богошукання, Софія Андріївна тільки й могла "дурманної" музикою себе доброго Сергія Івановича чи поезією милого Афанасія Афанасійовича. З листа до сестри Т. А. Кузьминської: "Як я не аналізую себе, як суворо не питаю себе, відповідь одна: я нікого не можу любити більше Левочко, і ніколи не могла. Але якщо у мене забрати можливість бачити і чути гру Танєєва, то мені буде дуже важко ".
І все-таки, як не була образлива «Соната» для двадцятисемирічній подружнього життя Софії Андріївни, це не завадило їй дбайливо переписувати повість, а потім клопотати перед самим Государем про включення її в тринадцятий те повного зібрання творів. Як інакше могла надійти дружина великого Лева? Погасивши почуття особистої образи, переступивши через образи, вона не посміла опублікувати свою відповідь на «Крейцерова соната». (У розмові з редактором «Північного вісника» вона зауважила: "Ця повість дочекається свого часу: після моєї смерті".) Це усвідомлення відповідальності перед нащадками і перед Богом утримувало Софію Андріївну від публічних "відповідей", але поворушив піднятися "якщо не врівень" , то хоч "на відстань розуміння" людини, що розділив з нею сорок вісім років спільного буття.