Конституція - основне джерело публічного права

ЗМІСТ

1). Вступ .................................................................................. 2

2). Розділ 1. Конституції в системі права : теорія і практика ... 6

3). Розділ 2. Порівняльний аналіз конституцій розвинутих демократичних держав та конституції України крізь призму публічного права .................................................................................... 17

4). Розділ 3. Проблеми реалізації конституційних норм в Україні на сучасному етапі ..................................................................... 24

5). Висновки .................................................................................. 28

6). Список використаної літератури .......................................... 31

ВСТУП

Як відомо, 26 червня 1996 року сталася чи не найвизначніша подія в політичному та суспільному житті незалежної демократичної України –була прийнята нова Конституція. В ній вперше системно, повно і як пріоритетні положення закріплені всі основні риси-принципи української держави, які тривалий час були її ідеалом. До того ж ці принципи було закріплено подвійним чином: ненормативно (в Преамбулі) і нормативно (ст.1, 2 та ін.).

В ст.1 Конституції зазначається, що Україна є суверенною незалежною, демок­ратичною, соціальною, правовою державою. В доповнення до цього визначення нашої держави в ст. 2 Конституції зазначається, що Україна є унітарною, тобто єдиною, соборною державою. Виходячи з порядку внесення змін до Конституції України, передбаченого цією Конституцією (розділ XIII), можна стверджувати, що закріплений нею державний лад і насамперед основні риси нашої держави є практично незмінними, незворотними.

Роль прийняття Основного Закону для розвитку публічного права як науки не можна применшити, адже саме конституція постає основним джерелом останнього, і законодавче закріплення основних принципів публічного права тільки посприяє його входженню в життя суспільства. Як відомо, публічне право, якщо висловлюватися коротко, регулює насамперед відносини держави, її інститутів та громадянина, основною функцією публічно-правового регулювання є забезпечення гармонії та злагоди у суспільстві. Основною умовою та гарантією реалізації публічного права є стійкість суспільства та його життєдіяльність, функціонування інститутів політичної, економічної, соціальної сфер. А ці умови, в свою чергу, забезпечує конституція як основний закон будь-якої держави.

Звичайно, далеко не всі риси нашої держави, що передбачені і закріплені

новою Конституцією, стали нині повною мірою реальністю. Конституційні по-

ложення, що стосуються цих рис, є певною мірою програмою державотворення

= 3 =

на найближчі деся­тиліття, ідеалом, який треба втілити у життя. Це стосується насамперед зовнішніх аспектів суверенітету держави, а також правового і соціального характеру держави. Тим самим ідеологія українського державотворення потребує значного часу і зусиль для свого утвердження, розвитку і вдосконалення. Ідеологія українського державотворення нині сповна і на найвищому рівні легалізована,але далеко ще не реалізована, її реалізація—одне з найважливіших завдань нашого часу. Пріоритетним напрямом його вирішення є перетворення Конституції в життя, приведення її в дію¹.

Член-кореспондент АПН України, доктор юрид. наук В.Погорілко приділив значну увагу методологічним питанням реалізації Конституції

України на сучасному етапі. Він акцентував увагу на тому, що в радянські часи майже не приділялося уваги впроваджен­ню конституційних приписів, і норми Конституції не були нормами прямої дії. В основ­ному діяла Конституція Союзу РСР, а не Конституція УРСР. Проблемам впровадження на практиці конституційних приписів не приділялася увага в юридичній науці. Сьогодні інша ситуація. В.Погорілко зупинився на функціях Конституції як критеріях, за якими можна зробити висновок про результативність дії конституційних норм, на факторах, які перешкоджають більш ефективному функціонуванню Конституції України. Боротьба між гілками влади перешкоджає більш результативному проведенню конституційних реформ. На думку В.Погорілка, для забезпечення ефективного законотворчого процесу необхідно істотно вдосконалювати парламентську інфраструктуру, мати більш вагомі організаційні основи, якнайшвидше прийняти Закон про регламент Верховної Ради України. Немає теорії щодо реалізації Конституції і її треба створити, і якомога швидше².

Виходячи з вищесказаного, можна і слід зазначити, що з прийняттям Конс-

= 4 =

титуції України не вирішені водночас всі проблеми публічного та інших галузей права. З огляду на це можна стверджувати про особливу актуальність і необхідність для юридичної науки України подальшого ретельного вивчення проблем публічного права крізь призму Основного Закону. Саме з цим і пов'язана актуальність обраної теми для наукового вивчення. Потреба осмислення окресленої теми пов'язана ще й з тим, що хоч Конституція України і була прийнята в 1996 році, до цього часу відсутні грунтовні монографічні дослідження правничих проблем, пов'язаних з появою нових законодавчих актів, що відповідали б нормам Основного Закону. Окремі журнальні публікації С.Головатого¹,В.Опришка², Є. Тихонова³ і Л. Юзькова⁴, Д. Бєлкіна⁵, В. Шаповала⁶ та інших, на жаль, лише до певної міри розкривають суть питання, яке є об'єктом нашого зацікавлення. Також досить значною проблемою пoстає застаріла ідеологічна база існуючої літератури, відсутність або неточність перекладів іноземних конституцій. Отже, як бачимо, грунтовне висвітлення проблеми просто необхідне, оскільки неможливо пізнати право, не знаючи його джерел, і ми у своїй роботі постараємося дати

= 5 =

відповіді на ключові питання теми.

Грунтовним і придатним для осмислення теми може бути видання (на правах рукопису) Бориса Вітошинського "Міжнародне публічне право"(Мюнхен, 1983.-195 с.), підручники" Конституционное ( государственное ) право зарубежных стран", т.1-2 (Москва, 1996. - 758 с.); "Сравнительное конституционное право" (Москва,1996.-729 с); А.А. Мишин. Конституционное (государственное) право зарубежных стран.-Москва; 1998.- 447 с.; Ю.Тихомиров. Публичное право.- М.: Изд-во БЕК, 1995.-485 с; Г.Геллинекъ. Конституція, ихъ исторія и значеніе въ современномъ праве.-С.-Петербург;1907.-307с.; а також журнал "Право України".

Актуальна потреба у розробці юридичної теорії конституції зумовлена також і тим, що у нашому суспільстві на рівні загальної і навіть професійно-юридичної свідомості існує досить поверхове ставлення до правової природи основного закону, що пояснюється практикою, яка існувала у недалекому минулому, а також численними стереотипами сприйняття конституції.

Об'єктом нашого аналізу є насамперед конституції демократичних розвинутих держав, Конституція України та публічне право як наука, в основу якої покладено законодавство, яке в собі уособлює конституція. Проте ми не можемо обійти увагою ще й міжнародне публічне право як галузь публічного права, не можемо не згадати про його джерела і кодифікацію, оскільки тісний зв'язок міжнародного публічного права з вищеназваними об'єктами вивчення незаперечний.

Основними методами роботи є порівняння конституцій різних країн та їхньої ролі як джерел публічного права,також аналіз Конституції України та її

ролі в публічному праві;аналіз літератури вітчизняних та зарубіжних авторів на обрану тему.

Метою курсової роботи є аналіз конституції як основи законодавства в цілому та Конституції України зокрема як джерела публічного права, визначення ролі Основного Закону та юриспруденції у творенні публічного права та зіставлення їх з міжнародним правом.

Ðîçä³ë ². Êîíñòèòóö³¿ â ñèñòåì³ ïðàâà : òåîð³ÿ ³ ïðàêòèêà

Як вважає професор Геллінек, кожен постійний суспільний союз має потребу в утворенні, згідно з яким виражалась би його воля, обмежувалася область його діяльності, визначався статус членів союзу та їх взаємні стосунки. Таке утворення носить назву конституція.

Таким чином, кожна держава повинна мати конституцію. Держава без конституції була б анархією. Конституція притаманна навіть тиранії, державі, заснованій на узурпації, в так званих деспотіях вона так само необхідна, як і при правлінні якого-небудь демократичного комітету суспільного порятунку, типу французького комітету 1793 року.

Достатньо фактичного існування влади, яка підтримує єдність держави, що ми мали перед собою мінімум конституції, необхідний для визнання держави існуючою. Але як правило культурні народи мають у своєму розпорядженні юридично закріплену конституцію, що складається з ряду правоположень¹.

У сучасному конституційному праві існує багато визначень конституції. За основу як правило береться одна або декілька ознак, що відносяться до предмету конституційного регулювання, місця, яке посідає конституція в ієрархії джерел права, в національній правовій системі. так, французький політолог Ж. Бюрдо визначав конституцію як "сукупність правил, що відносяться до способу призначення, організації і функціонування політичних влад"². Американський дослідник К. Берд додає до цього таку ознаку як "визначення свобод громадян"³.

В цілому можна стверджувати, що переважаючими є визначення консти

= 7 =

туції по її змісту, тобто по предмету суспільних відносин, що нею регулюються. Виходячи з цього, конституцію можна коротко визначити як основний закон держави, який закріплює організацію державної влади та регулює взаємовідносини цієї влади, суспільства та індивідів.

В юридичній науці й практиці конституція постає як основний, головний закон держави, який регламентує найважливіші з погляду держави суспільні відносини. До них належать засади суспільного ладу й політики, правового становища особи, державного устрою, організації та діяльності органів держави.

Конституція також визначає герб, прапор, гімн та столицю держави.

Термін “конституція”походить від латинськогo слова ”, що означає “устрій”, “встановлення”. Так іменувалися деякі з актів, проголошуваних римськими імператорами. Застосування терміна “конституція”в сучасному його розумінні пов’язане з пізнішими часами –з епохою буржуазних революцій, коли інтереси нового класу, який прийшов до політичної влади, вимага-

ли скасування віджилих феодальних відносин як гальма суспільного розвитку й водночас диктували нагальну потребу особливого правового захисту найваж- ливіших інтересів молодої буржуазії. Юридичною формою вирішення цих про-

блем і стала конституція, яка згодом обернулася на невід’ємний атрибут суверенної держави. В сучасному світі конституції є практично в усіх державах, котрі претендують на право називатися демократичними. Виняток становлять абсолютні монархії, наприклад Саудівська Аравія.

Першими буржуазними конституціями в сучасному понятті були Американська Конституція, прийнята в 1787 році та Французька, прийнята у 1791.

При аналізі конституцій в системі права слід враховувати, що від звичайних правових норм конституційні норми відрізняються тим, що вони закріплюють в широкому смислі слова методи та форми здійснення державної влади. Предмет правового регулювання конституційних норм якісно відрізняється від предмету правового регулювання звичайних законів своєю вищою політичною

= 8 =

важливістю та фундаментальністю, оскільки вони торкаються основних умов політичного існування усього суспільства. Саме цим перш за все пояснюється відносна стабільність конституцій, які не є продуктом повсякденної нормовстановлюючої діяльності. Дата прийняття конституції в історії будь-якої держави представляє собою найважливішу віху, що відмічає переломний момент його розвитку. Конституція в принципі не може бути актом законодавчої сваволі, її прийняття, як правило, є історично обумовленим.

В науці права поняття "конституція" застосовується в двох смислах. В формальному смислі - це юридична конституція, тобто основний закон держави, що закріплює суспільно-економічний устрій, форму правління і форму державного устрою, а також правовий статус особи. Юридична конституція представляє собою документ, закріплюючий обов'язкові для всіх єдині норми. Однак в процесі практичного застосування приписів юридичної конституції ситуація змінюється : з'являються нові організації, приймаються конституційні та зви-

чайні закони, які суттєво змінюють та доповнюють норми юридичної конституції. Іншими словами, на практиці складається такий порядок здійснення державної влади, який може істотно відрізнятися від порядку, встановленого

юридичною конституцією. Такий реальний порядок здійснення державної влади називається фактичною конституцією або конституцією в матеріальному смислі слова. Фактична та юридична конституції можуть і співпадати і мати розбіжності. Серйозні розбіжності між юридичною та фактичною конституціями деколи породжують фіктивність частини положень основного закону. Виправлення такої ситуації у відповідності до реалій соціально-політичного життя досягається шляхом прийняття поправок до тексту конституції.

В деяких країнах політична еліта прагне здійснювати владу поза конституцією. Цей процес супроводжується як офіційним культом конституції, так і теоретичним обгрунтуванням необхідності і доречності позаконституційного правління. Цікавим для аналізу є висловлювання американських професорів Д.

= 9 =

Коррі та Г. Ебрегема : " Конституція - це рама або шассі, на якому встановленй працюючий двигун уряду. В межах певної терпимості тип і система двигуна можуть бути модифіковані без зміни самої рами, тобто конституції. Конституція взагалі повинна пристосовуватися до відомих змін працюючих механізмів уряду"¹. Виходить, що, з одного боку, конституція необхідна, оскільки без неї не може обійтися жодна демократична держава. З іншого боку, конституція вступає в протиріччя з діями політичної еліти. Історична колізія між законністю та доречністю кожен раз вирішується в залежності від розстановки політичних сил у суспільстві.

В сучасному світі нараховується близько ста чинних конституцій. Деякі з них були прийняті більше ста років тому. Найбільш старими є конституції США (1787), Норвегії (1814), Бельгії (1831), Люксембурга (1868), Швейцарії

(1874). До другої світової війни також були прийняті і зараз є чинними конституції Австралії, Мексики, Ірландії. Однак більшість конституцій з'явилися після другої світової війни ( конституції країн Азії, Африки, Америки ). У післявоєн-

ний період були прийняті або суттєво змінені конституції багатьох країн Європи (Італія, Франція, ФРН, Данія, Греція, Іспанія, Португалія), Америки, (Бразилія, Болівія, Гондурас, Домініканська Республіка, Сальвадор, Канада), Азії (Японія, Турція, Республіка Корея, Філліпіни).

Кожна з нині чинних конституцій має свої специфічні індивідуальні риси та особливості. У них знайшли відображення соціальні, національні, політичні, історичні, релігійні та інші особливості відповідних країн. У той же час конституціям притаманні спільні риси.

1). Усі конституції в тій чи іншій формі проголошують лозунг народного суверенітету. У цьому відношенні єдині як старі, так і нещодавно прийняті конституції. Конституція США (преамбула) : " Ми, народ Сполучених Штатів...

= 10 =

урочисто проголошуємо і встановлюємо дану Конституцію..." У преамбулі перераховуються "цілі утворення більш досконалого Союзу", але нічого не сказано про владу та її носіїв¹. Конституція Бельгії 1831 року : " Уся влада походить від народу. Вона здійснюється у встановленому в Конституції порядку"(ст. 25)² .У статті 1 Конституції Іспанії 1978 року сказано : " 1. Іспанія - соціальна, правова і демократична держава... 2. Національний суверенітет належить іспанському народу, від якого походять повноваження держави"³.

2). Усі конституції в тій чи іншій формі закріплюють інститут приватної власності.

3). У конституціях зазвичай закріплюються основні принципи теорії роз-

поділу влад. У деяких конституціях (Італійська, Французька, Конституція ФРН) концепція розподілу влад не висловлена семантично точно, вона ніби мається на увазі. В інших ( Американська, Датська, Японська ) принципи розподілу

влад чітко сформульовані у відповідних статтях. Принцип розподілу влад, доповнений "системою стримувань та противаг", покладений в основу Американської Конституції. Три перші статті Конституції починаються наступними положеннями : "Усі законодавчі повноваження, цим встановлені, належать Конгресу Сполучених Штатів..." (Ст. 1, розділ 1 ) ; "Виконавча влада належить Президенту Сполучених Штатів Америки..." (Ст. 2, розділ 1) ; " Судова влада Сполучених Штатів належить одному Верховному суду... " 9 Ст.3, розділ 1). У Японській Конституції знаходяться такі приписи стосовно цього питання : " Парламент є вищим органом державної влади і єдиним законодавчим органом держави " (Ст. 41); "Виконавча влада здійснюється Кабінетом" (ст. 65).; "Вся повнота судової влади належить Верховному суду" (ст. 76). У Датській Консти

= 11 =

туції концепція влад сформульована в одній статті : " Законодавча влада належить Королю і Фолькетингу сумісно. Виконавча влада належить Королю, судова влада - судам" (Розділ І, § 3).

4). Усі конституції встановлюють і закріплюють форму правління відповідної держави - республіку чи монархію. Конституційні приписи по цьому питанню можуть бути різноманітні, але вони завжди є в наявності в тексті Основного Закону. Так, Конституція США нічого не говорить про фотрму правління всього Союзу, але закріплює республіканську форму правління для штатів : "Сполучені Штати гарантують кожному штату в даному Союзі републіканську форму правління..." (Ст. ІV, розділ 4). У преамбулі до Конституції Індії сказано : " Ми, народ Індії, урочисто вирішивши утвердити Індію як суверенну демократичну республіку...". Монархічна форма правління у більшості випадків визначається з тексту конституції, хоча прямих положень щодо цього може і не бути. Так, у Конституції

Нідерландів говориться про "територію Королівства Нідерландів" (Розділ І, ст. І). Форма правління Японії не визначена у тексті Основного Закону, але оскільки на чолі держави стоїть Імператор, влада якого обмежена у сфері законодавчій та виконавчій, то цілком логічно припустити, що Японія є парламентарною монархією. А от у Конституції Іспанії 1978 року про форму правління сказано прямо :"Політичною формою іспанської держави є парламентарна монархія".

5). Конституції встановлюють і закріплюють форму державного устрою - унітаризм чи федерацію, хоча в самому тексті Основного закону прямі приписи стосовно цього можуть бути відсутніми (Франція, Японія). В такому випадку ніби припускається, що саме замовчування про форму державного устрою є констатацією факту унітаризму як найбільш поширеного способу національно-політичної організації території країни. Але і у федеративних державах далеко не завжди у конституціях зустрічається термін

= 12 =

"федерація" або його похідні. У ряді випадків конституція використовує синоніми. Так, конституції США та Індії говорять про Союз, Конституція Австрії містить термін "Союзна держава". Конституції Канади та Швейцарії також містять термін "Союз", але в офіційних документах і публікаціях во

ни деколи іменуються конфедераціями. Прямі згадки про федерацію містяться у конституціях ФРН, Аргентини, Бразилії, Венесуели, Мексики.

6). Усі конституції в тій чи іншій формі проголошують і встановлюють демократичні свободи громадян та підданих. Зазвичай у самому тексті Основного закону міститься відповідний розділ. У новітніх конституціях, осоливо латиноамериканських, правовий статус людини і громадянина з точки зору техніко-юридичної розроблено досить грунтовно, з великою кількістю деталей.

7). Усі конституції визначають принципи організації системи вищих органів державної влади і порядок діяльності її підсистем. До їх складу входять глава держави, уряд і парламент. У конституціях також встановлюються основи регулювання такиж найважливіших політичних процесів як вибори, референдум і законодавство. У багатьох післявоєнних конституціях був закріплений інститут конституційного нагляду ( конституції Франції, Італії, Португалії, ФРН, Іспанії ).

Коло питань, які регулює конституція, є різноманітним. Однак з певним ступенем наближення можна вивести загальну закономірність, яка полягає в тому, що старі конституції є більш сумарними. Конституції епохи вільної конкуренції, за Наполеоном, були "короткими та туманними". Найбільш типовим прикладом у цьому плані є Конституція Сполучених Штатів Америки, яка містить у собі лише загальні принципи організації центральної державної влади та розподілення компетенції між Союзом і штатами. Саме через таку "невизначеність" у США була створена "жива конституція", яка суттєво відрізнялася від офіційного конституційного тексту.

= 13 =

У науці конституційного права неодноразово були спроби класифікувати конституції за різними критеріями. Скажімо, в залежності від форми державного устрою пропонувалося ділити конституції на унітарні та федеративні, в залежності від характеру політичного режиму - на демократичні і реакційні, в залежності від строку використання - на постійні та тимчасові. Однак перевірка часом показала, що найбільш стійкою виявилася найстаріша класифікація, запропонована ще в минулому столітті.

За юридичною формою конституції можуть бути поділені на писані й неписані.

Писані конституції являють собою єдиний нормативний акт, прийнятий у суворо встановленому порядку, який має чітку внутрішню структуру (розділи, глави, параграфи тощо). До цього виду належить абсолютна більшість конституцій, що діють у світі, в тому числі й Конституція України.

Неписані конституції складаються з кількох законів. Що мають самостійне значення і прийняті в різний час і в різному порядку. Вони в своїй сукупності оголошуються конституцією держави. Прикладом такої конституції може бути Конституція Великобританії. Вона вбирає ряд законів, перший з яких –“Велика хартія вільностей”–був прийнятий ще в 1215 р., а останній –“Закон про місцеве правління”–в 1985 р.

Слід зазначити, що наявність неписаної конституції може призвести до недостатньо чіткого правового регулювання найважливіших суспільних відносин. Це дає зацікавленим силам можливість поводитися довільно, по-різному витлумачувати неузгодженість у змісті таких конституцій. Тому вони загалом поціновуються як менш демократичні порівняно з конституціями писаними.

Залежно від порядків прийняття, зміни та відміни конституції поділяються на гнучкі та жорсткі.

У гнучких конституцій цей порядок мало чим відрізняється від порядку, передбаченого для всіх інших законів. Здебільшого різниця полягає лише в

= 14 =

кількості голосів депутатів парламенту, необхідної для прийняття, зміни або відміни конституції. Якщо для поточного закону достатньо простої більшості (50% + 1) голосів, то для конституції цього замало –необхідно зібрати кваліфіковану більшість (не менше як дві третини голосів).

Порядок прийняття, зміни та відміни жорстких конституцій суттєво ускладнений порівняно з усіма іншими законами. Тут потрібна не тільки більшість голосів депутатів, а й виконання низки додаткових процедур. Так, поправки до Конституції США приймаються голосами двох третин членів палат Конгресу (парламенту) або спеціально скликаного Конституційного конвенту. В обох випадках поправки мають бути ратифіковані законодавчими зборами або конвентами трьох чвертей штатів. Від 1917 року встановлюється строк для збору необхідної кількості голосів штатів. У випадку недодержання строку поправка вважається відхиленою. Раніше процедура ратифікації розтягувалася надовго. Наприклад, процес збирання голосів штатів на користь ХXVII поправки був розпочатий у 1789 р., а необхідних 38 голосів штатів було набрано лише в 1992 р., тобто процес ратифікації тривав аж 203 роки.

Отже, проведений нами аналіз теоретичного підгрунтя конституційних процесів дає змогу зробити висновки про різноманітність історичного розвитку конституцій у різних країнах та про притаманність конституції кожної країни своїх унікальних рис, особливостей, що відображають менталітет, обставини історичного розвитку того чи іншого народу.

Ðîçä³ë ²². Ïîð³âíÿëüíèé àíàë³ç êîíñòèòóö³é ðîçâèíóòèõ äåìîêðàòè÷íèõ äåðæàâ òà êîíñòèòóö³¿ Óêðà¿íè êð³çü ïðèçìó ïóáë³÷íîãî ïðàâà.

Публічне право має свої витоки у глибокому минулому. Так, ще римський юрист Ульпіан згадував у своїх працях публічне право, характеризуючи його як право, що стосується положення римської держави. Критерієм розрізнення приватного та публічного права служить інтерес –для публічного права головними інтересами є державні інтереси, правове положення держави, її органів та посадових осіб, регулювання відносин, що носять яскраво виражений суспільний інтерес. Корені публічного права криються в суспільних відносинах, що розвиваються. Саме в сферах життя суспільства, держави та громадянина зароджуються процеси і явища, що потребують публічно-правового регулювання. Публічне право охоплює такі сфери суспільного життя, як устрій держави і влади, сфери управління та організації самоуправління та ін.

Сказане дозволяє охарактеризувати публічне право як специфічне розуміння природи права у сфері влади і соціально-політичних інститутів та визнання їх ролі у забезпеченні суспільних інтересів. Слід відмітити безперечне посилення ролі публічного права в його новому вигляді у сучасних суспільних процесах. Публічне право, за Ю.А.Тихомировим¹, має своїм девізом забезпечення гармонії та злагоди в суспільстві, балансу інтересів особистості, колективів, спільностей і суспільства в цілому, стабільність держави та її інститутів, стійкість основ економічного та соціального розвитку.

Якщо розглядати структуру публічного права,то побачимо, що галузі останнього визначені в конституціях. Смислом конституційного регулювання є не тільки “конституційне визнання”значення галузей публічного права, але і в створенні основ для їх динамічного розвитку в рамках всієї правової системи. Отже, як бачимо, конституція постає гарантом стабільного існування

= 16 =

публічно-правового регулювання у суспільних відносинах. Коли розглядаємо джерела публічного права, то бачимо, що в їхній ролі найчастіше виступають перш за все загальнонормативні акти –конституції, укази, закони, постанови. В них від імені суб’єктів, наділених владними повноваженнями, містяться найстабільніші та найвагоміші по суті правила поведінки.

Джерела публічного права - це конкретні форми виразу правових приписів, це ті приписи, що виходять з органів державної влади.

Про формальні джерела міжнародного публічного права говорить § 38 статуту Міжнародного Судового Трибуналу. Він звучить :

1). Завдання Судового Трибуналу - вирішувати передані йому спори застосовуючи :

а). міжнародні договори загального або особливого роду, в яких держави виразно висувають визнані норми;

б). міжнародний звичай, як вислів загальної практики, визнаної правом;

в). визнані цивілізованими державами загальні правові принципи;

г). судові присуди та вчення визначних авторів різних народів, як допоміжний засіб¹.

Аналізуючи даний припис, бачимо, що на першому місці як джерело міжнародного права постає міжнародний договір, у якому визначені норми міжнародно-правового регулювання. По аналогії, основним джерелом публіч- ного права визначаємо конституцію держави як першоджерело законів, норм внутрідержавного публічно-правового регулювання.

Як вважає В. Опришко², директор Інституту законодавства Верховної Ради України, Конституція України є надзвичайно важливим політико-правовим до

= 17 =

кументом, адже вона зафіксувала відповідний стан розвитку нашої держави і суспільства, їх правової системи. В ній містяться норми не лише юридичного, а

й політичного характеру, які взаємообумовлені, взаємопов'язані і в своїй системі створюють єдину основу, необхідну для регулювання най­важливіших суспільних відносин, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, подальшого розвитку нашої держави. І саме в цьому полягає соціальна цінність нової Ко­нституції, що надає можливість розглядати її значення і роль як у політичному, так і в юридичному аспектах.

Становлення законодавства у будь-якій державі незалежно від її соціально-економічної орієнтації, розмірів території, чисельності населення, еко­номічного і соціального рівнів розвитку тощо відбувається з урахуванням відповідних закономірностей. Однією з таких є те, що Конституція у будь-якій державі є основою розвитку та вдосконалення уже чинного законодавства, своєрідним фундаментом по­будови правової системи, здійснення державно-правової реформи.

Якщо вести мову більш предметне про те, що Конституція України є основою розвитку законодавства нашої держави, то можна назвати три напрями такого розвитку. Перший —це прийняття абсолютно нових законів, які випливають з Конституції. Другий зводиться до приведення чинного законодавства у відповідність з Основним Законом. Якщо вести мову про третій напрям, то він полягає у вдосконаленні окремих норм самої Конституції. Розглядаючи перші два напрями, слід насамперед зазначити, що Конституція України є особливим і єдиним законом, з якого бере витоки вся правова система держави. У зв'язку з цим вона має найвищу юридичну силу і найширшу юридичну дію. Практично немає жодної держави, яка б не враховувала цього в процесі своєї законотворчої діяльності, формування своєї правової системи.

Не є винятком у цьому плані й Україна. У ст. 8 її Конституції міститься одне з важливих положень, зміст якого зводиться до наступного: “Конституція

= 18 =

України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй”. Це важ-

ливе не лише як суто юридичне, а й як методологічне вихідне положення, яке слід враховувати у законот­ворчому процесі. Крім того, слід зазначити, що Конституція містить також норми, які передбачають необхідність прийняття конкретних законів. І сьогодні, реалізуючи від­повідні норми нашої Конституції, вже прийнято ряд нових законів, які прямо випли­вають із Конституції України.

Як вважає В. Шаповал¹, одним з найголовніших результатів прийняття Основного Закону незалежної України було конституювання механізму здійснення державної (публічної) влади, насампе­ред, на рівні його вищих щаблів, яким підведено певний підсумок теоретичним дис­кусіям і практичним державотворчим пошукам обрання форми державного правління, визначення статусу вищих органів держави, в першу чергу парламенту, глави держави та уряду, співвідношення державної влади і місцевого самоврядування тощо.

Прийняття Конституції України визнано головною подією 1996 року в ділянці європейського конституційного права.

Листом від 10 липня 1996 р. Голова Комітету з правових питань та прав людини Парламентської Асамблеї РЄ пан Біргер Хагард звернувся до Європейської комісії “Демократія через право” (Венеціанська комісія) з проханням дати оцінку новій Кон­ституції України з точки зору її положень у частині прав людини, принципу верхове­нства права та прав національних меншин.

На своєму 30-му пленарному засіданні Венеціанська комісія ухвалила Висновок стосовно Конституції України. Конституція України дістала високу по

= 19 =

зитивну оцінку Венеціанської комісії. Комісія із задоволенням відзначила, що досить тривалий процес опрацювання і ухвалення Української Конституції супроводжувався тісною співпрацею з Венеціанською комісією, в результаті чого

в остаточно ухваленому тексті враховано багато зауважень, які висловлювалися експертами на різних етапах підготовчого процесу та на засіданнях комісії. З іншого боку, деякі положення, за Висновком комісії, є незадовільними з юридичної точки зору. В основі недоліків Конституції, як визнає Комісія, лежать політичні причини, оскільки її прийняття обумовлювалося досягненням політичного компромісу. Ця обставина вимагає при впровадженні цих положень Ко­нституції України враховувати як Висновок комісії, так і відповідні стандарти Ради Європи шляхом прийняття поточного законодавства.

“Тепер Конституція України має пройти перевірку практикою. Але важка еконо­мічна ситуація в Україні може дещо відкласти повне впровадження нових принципів і поставити під загрозу реалізацію позитивних набутків у тексті документа. Особливу увагу слід приділити прийняттю законодавства, яке гарантувало б, що Перехідні поло­ження Конституції не призведуть до збереження елементів старої системи впродовж тривалого періоду.

Однак, уважно спостерігаючи протягом кількох років за перебігом конституцій­ного процесу в Україні, Комісія вбачає більше підстав для оптимізму. Конституція встановлює міцну виконавчу владу, керовану сильним Президентом, все-таки перед­бачаючи наявність системи стримувань і противаг, що унеможливлює повернення до авторитаризму. Принцип верховенства права дуже добре втілено в тексті Конституції. Запровадження демократичного місцевого самоврядування, а також важлива роль, відведена Конституційному Судові, сприятимуть утвердженню демократичної культури в Україні”, —такий остаточний підсумок Висновку Венеціанської комісії¹.

= 20 =

Як ми знаємо, предметами публічно-правового регулювання є такі питання, як :

- устрій і діяльність держави та її інститутів;

- інститут громадянського суспільства;

- механізм та рівні самоуправління;

- основи правової системи, правотворчості та правозастосування;

- принципи, норми та інститути міждержавних відносин та міжнародних організацій.

Усі ці питання закріплює в собі та регулює конституція як Основний закон будь-якої держави.

Устрій держави визначає конституція, так само як і основні засади діяльності владних органів. Конституція чітко регулює усі правові питання, пов'язані з відносинами громадян з державою, такі як питання застосування примусу, органів влади, владних повноважень та ін. Так, стаття 106 Конституції України чітко визначає повноваження Президента України, розділ 5 Конституції Федеративної Республіки Югославії визначає повноваження Федеральної Асамблеї, Президента та Уряду, стаття 1 Конституції Швейцарської конфедерації говорить:"Об'єднані цим союзом народи Двадцяти трьох кантонів Швейцарії, а саме Цюриха, Берна, Люцерна... - в сукупності утворюють Швейцарську конфедерацію", чітко визначаючи тим самим державний устрій Швейцарії; стаття 1 Конституції США проголошує, що "уся законодавча влада належить Конгресові Сполучених Штатів Америки, який складається з Сенату і Палати представників", стаття 2 - "Виконавча влада належить Президентові", стаття 3 - "Судова влада належить одному Верховному Суду і таким нижчестоячим судам, які Конгресом час від часу затверджуються", закріплюючи принцип розподілу влад.

Як відомо, громадянське суспільство - це спільність вільних рівноправних людей, кожному з яких держава створює можливості бути власником і

= 21 =

брати активну участь у політичному житті суспільства. Вперше ідею такого суспільства висунув Гегель. Правова наука розрізняє такі основні ознаки громадянського супільства:

- людина, її інтереси, права та свободи є головною цінністю держави;

- держава забезпечує рівність усіх форм власності;

- добровільність праці на основі вільного вибору форм трудової діяльності;

- ідеологічна та політична свобода, наявність демократичних інститутів та механізмів.

Дуже важливим для публічних правовідносин стало правове закріплення у

Конституції України прав та свобод людини і громадянина. Адже ще Римське право передбачало, наприклад, обмеження обвинувального виступу до 6 годин,

тоді як підсудному та його адвокатам дозволялося виступати 9 годин. Взагалі країни, що увібрали античні чи деякі релігійні традиції, мають тисячолітні основи для захисту прав людини. Як відмічав ще у 1869 р. В. Соловйов, "християнство за багато століть до прийняття у Франції "Декларації прав і свобод громадянина" давало людям більшість відомих и найбільш важливих прав і свобод"¹. У всіх сучасних країнах конституції гарантують права та свободи громадянина. Конституція США 1787 року з невеликим числом поправок зуміла за два століття забезпечити подолання усякого роду кризисів через те, що вона була заснована на загальнолюдських правових цінностях , в тому числі на ідеї свободи особистості. У Конституції Японії 1947 р. сказано: "Усі люди повинні поважатися як особистості. Їхнє право на життя, свободу і прагнення до щастя повинно бути вищим предметом піклування в області законодавства та інших державних справ"². У Конституції України правам та свободам громадянина присвячений ІІ розділ, у якому детально перераховані основні права та свободи громадян : "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності

= 22 =

та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними" (Ст.21); "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками" (Ст. 24). За статтею 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону; стаття 43 стверджує : "Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і про надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Згідно зі ст. 55 Конституції права й свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в судовому порядку рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, службових чи посадових осіб. Кожен громадянин може вирішити спір не тільки з будь-якою юриди­чною чи фізичною особою, а й з державою. Це надзвичайно важлива конституційна норма, яка надійно захищатиме законні права, свободи та інтереси громадян. Стаття 16 Конституції Іспанії звучить:" Гарантується ідеологічна, релігійна та культова свобода індивідуумів та спільностей, ці свободи можуть обмежуватися у своїх проявах лише для підтримання суспільного порядку".

Конституція також закріплює основи правової системи та основні принципи здійснення міжнародних відносин. Стаття 24 Конституції Федеративної Республіки Німеччини зазначає, що "для врегулювання міждержавних спорів Федерація приєднується до договорів про загальний, всеохоплюючий, обов'язко

= 23 =

вий міжнародний арбітраж. Загальні норми міжнародного права є складовою частиною права Федерації. Вони мають перевагу над законами і безпосередньо породжують права та обов'язки для жителів федеральної території". Конституція України у статті 9 визначає, що "чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Отже, проаналізувавши вищенаведені факти і витяги з конституцій різних держав, можемо з певністю ствердити, що в усьому світі основним джерелом публічного права постає Конституція як Основний Закон, що регулює публічно-правові відносини. Конституція України - значний крок уперед для здійснення публічного права у нашій молодій державі, її прийняття, безперечно, забезпечило міцну та стабільну правову базу, і можна стверджувати, що від 26 червня 1996 року Україна стала на демократичний шлях розвитку правової держави.

Ðîçä³ë III. Ïðîáëåìè ðåàë³çàö³¿ êîíñòèòóö³éíèõ íîðì â Óêðà¿í³ íà ñó÷àñíîìó åòàï³.

Відомо, що реалізація правових норм взагалі —це здійснення їх приписів у практичних діях (діяннях) суб'єктів, втілення положень правових норм у фактичній поведінці суб'єктів права¹. За аналогією можна стверджувати, що існують певні форми реалізації конституційних норм: використання, виконання, додержання і застосування. Саме остання форма реалізації конституційних норм заслуговує на найбільшу увагу.

Одним з найголовніших результатів прийняття Основного Закону незалежної України було конституювання механізму здійснення державної (публічної) влади, насампе­ред, на рівні його вищих щаблів, яким підведено певний підсумок теоретичним дис­кусіям і практичним державотворчим пошукам обрання форми державного правління, визначення статусу вищих органів держави, в першу чергу парламенту, глави держави та уряду, співвідношення державної влади і місцевого самоврядування тощо. Проте це аж ніяк не означає завершення сучасного державно-правового розвитку, припинення процесу "юридизації" державного буття. Навпаки, ухвалення нової Кон­ституції України знаменує початок нового етапу цього розвитку, основний зміст якого передбачає прийняття у розвиток відповідних конституційних приписів цілого ряду законів. Їх призначенням має стати більш детальна регламентація питань формування і діяльності вищих органів держави, а також інших органів, існування яких вперше передбачено Конституцією. При цьому необхід­но, щоб закони і за своєю "буквою" і "духом" відпові­дали Основному Закону. Остання теза лише зовні на перший погляд здається політико-правовою банальніс­тю, адже сам характер конституційного регулювання су­спільних відносин зумовлює певний рівень його узага­льненості, а це завжди було об'єктивним явищем.

= 25 =

Конституція покликана встановити параметри, в межах яких (а не поза ними) має здійснюватися законо­давче регулювання відносин державного владарювання. У такий спосіб забезпечується не тільки законність, а й політична стабільність суспільства, хоча не можна від­кидати й складнощів на цьому шляху, які насамперед, зумовлені тим, що у нас на тривалий час був перерваний досвід реального державотворення, який, звичайно, супроводжується тривалою інституціалізацією державного механізму. Під час відповідного процесу, нерідко методом спроб і помилок, досягається оптимальний.результат і, головне, формуються традиції державотворення. Як свідчить досвід ряду країн, саме наявність таких традицій гарантує їх державно-правову еволюцію від хиб і крайностей.

Є ще один вагомий чинник, який зумовлює наявність згаданих складнощів, стосовно особливостей нашого суспільно-політичного життя. Вони, насамперед, вик­ликаються боротьбою і протистоянням, що має місце між окремими політичними лідерами, угрупуваннями і партіями. В цій боротьбі свідомо чи ні ініціюються окремі нормативно-правові акти, зміст яких ставить під сумнів їх конституційність. Значна частина цих актів віднесена саме до сфери організації державної влади. Зауважимо, що подібні явища відбувалися і в деяких пострадянських країнах. В Україні, яка з відомих причин "затрималася" з конституційним процесом, проблема співвідношення із змістом конституційного регулювання відносин державного владарювання відповідного зако­нодавчого регулювання вирішуватиметься найближчим часом. Не викликає сумнівів, що, крім законодавчого забезпечення реформування економіки, найактуальнішим за­вданням залишається завершення на законодавчому рівні первісної інституціалізації державного механізму, насамперед, його вищих щаблів. У подальшому його інституціалізація має грунтуватися на засадах еволюції. Проте вже сьогодні, аналізуючи конституційний процес на його попередніх етапах і сам

= 26 =

Основний Закон, може зробити певні висновки щодо змістовного наповнення згаданої інституціалізації та її перспек­тиви.

Не викликає сумнівів, що норми Конституції України потребують деталізації і навіть конкретизації на рівні законодавства і, певною мірою, на рівні підзаконних актів, насамперед відповідних актів, виданих вищими органами держави. Правотворчість, здійснювана на зазначених рівнях, має відбуватися виключно за змістом конституційних норм. Ця правотворчість, як зазначалось, має водночас характер застосування норм Конституції України. При цьому слід зважити на те, що чи не найважливішою стадією застосування конституційних норм є їх тлумачення відповідними органами державної влади.

Ще однією причиною виникнення труднощів на шляху реалізації положення про пряму дію норм Конституції України є (як це і не парадоксально) нормативні власти­вості самого Основного Закону. Зокрема, слід зважити на те що нова Конституція України, віднесена до так званих новітніх (тобто прийнятих після другої світової війни) конституцій, характеризується усіма типовими властивостями цих конституцій. Най­більш типовим для них є те, що їх зміст відображає явище, котре відомий автор Георг Еллінек ще на початку століття визначив як “розширення конституцій”¹. Іншими словами, порівняно з попередніми етапами розвитку конституціоналізму спостерігає­ться розширення обсягу конституційного регулювання суспільних відносин, хоча пре­дмет цього регулювання в цілому залишається незмінним.

Проте конституційне регулювання суспільних відносин завжди позначалося пев­них рівнем загальності. Така загальність не тільки звичайно вимагала додаткового і деталізуючого законодавчого регулювання відповідних відносин, а й створювала об'є­ктивні труднощі при реалізації конституційних норм. Особливо це стосується так званих норм-принципів, наявних у кожній новітній

= 27 =

конституції.

О. Мороз ­­зазначив у своєму виступі після прийняття Конституції України: "Я знаю, що нам доведеться ще багато працювати над вдосконаленням статей. І, можливо, це не просто буде робити, бо ми заклали дуже складні застереження проти змін до Конституції. Але, напевне, нам доведеться і законами дещо поправляти, і законодавство змінювати. А потрібно прийняти їх майже 50, причому терміново, не пізніш як за два роки. Все це — колосальна робота. Ми зможемо її виконати, бо ми —професіонали. Про це сьогодні можна сказати щиро, не боячись, що це буде перебільшенням".

Будемо сподіватися, що, незважаючи на всі труднощі, пов'язані із реалізацією конституційних норм Україна все ж, за підтримки молодих спеціалістів у галузі права, вийде із кризи та твердо стане на правовий шлях розвитку.

ВИСНОВКИ

Прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. та її зміст остаточно зняли всі сумніви щодо можливостей України мати свою власну демократичну систему. Саме актом прийняття Основного Закону України було здійснено конституційне закріплення незворотності переходу України до демократії на засадах багатьох елементів європей­ської конституційної спадщини. Прийняття Конституції України визнано головною подією 1996 року в ділянці європейського конституційного права.

Важливість прийняття Основного Закону України для розвитку публічного права як науки не можна применшити, адже саме конституція постає основним джерелом останнього, і законодавче закріплення основних принципів публічного права тільки посприяє його входженню в життя суспільства. Основною умовою та гарантією реалізації публічного права є стійкість суспільства та його життєдіяльність, функціонування інститутів політичної, економічної, соціальної сфер. А ці умови, в свою чергу, забезпечує конституція як основний закон будь-якої держави.

Одним з найголовніших результатів прийняття Конституції незалежної України було конституювання механізму здійснення державної (публічної) влади, насампе­ред, на рівні його вищих щаблів, яким підведено певний підсумок теоретичним дис­кусіям і практичним державотворчим пошукам обрання форми державного правління, визначення статусу вищих органів держави, в першу чергу парламенту, глави держави та уряду, співвідношення державної влади і місцевого самоврядування тощо.

Проведений нами аналіз теоретичного підгрунтя конституційних процесів дає змогу зробити висновки про різноманітність історичного розвитку конституцій у різних країнах та про притаманність конституції кожної країни своїх унікальних рис, особливостей, що відображають менталітет, обставини істо

= 29 =

ричного розвитку того чи іншого народу.

Слід зазначити, що із прийняттям Конституції України не вирішені водночас всі проблеми публічного та інших галузей права. З огляду на це можна стверджувати про особливу актуальність і необхідність для юридичної науки України подальшого ретельного вивчення проблем публічного права крізь призму Основного Закону.

Далеко не всі риси нашої держави, що передбачені і закріплені новою Конституцією, стали нині повною мірою реальністю. Конституційні положення, що стосуються цих рис, є певною мірою програмою державотворення на найближчі деся­тиліття, ідеалом, який треба втілити ужиття. Це стосується насамперед зовнішніх аспектів суверенітету держави, а також правового і соціального характеру держави. Тим самим ідеологія українського державотворення потребує значного часу і зусиль для свого утвердження, розвитку і вдосконалення. Ідеологія українського державотворення нині сповна і на найвищому рівні легалізоване, але далеко ще не реалізована, її реалізація —одне з найважливіших завдань нашого часу. Пріоритетним напрямом його вирішення є перетворення Конституції в життя, приведення її в дію.

Ухвалення нової Кон­ституції України знаменує початок нового етапу розвитку права в Україні, основний зміст якого передбачає прийняття у розвиток відповідних конституційних приписів цілого ряду законів.

Проаналізувавши витяги з конституцій різних держав, можемо з певністю ствердити, що в усьому світі основним джерелом публічного права постає Конституція як Основний Закон, що регулює публічно-правові відносини. Конституція України - значний крок уперед для здійснення публічного права у нашій молодій державі, її прийняття, безперечно, забезпечило міцну та стабільну правову базу, і можна стверджувати, що від 26 червня 1996 року Україна стала на демократичний шлях розвитку правової держави.

Будемо сподіватися, що, незважаючи на всі труднощі, пов'язані із ре

= 30 =

алізацією конституційних норм Україна все ж, за підтримки молодих спеціалістів у галузі права, вийде із кризи та твердо стане на правовий шлях розвитку.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Berezowski C. Prawo miedzynarodove publiczne.- W., 1960.

2. Бойко В.Нова Конституція і судова влада // Право України.-1997.-№1.-С. 16 - 19.

3. Вітошинський Борис. Міжнародне публічне право.-Мюнхен,1983.

4. Геллінекъ Г. Конституція, ихъ исторія и значеніе въ современномъ праве.-С.-Петербург;1907.-307с.

5. Георгіца А.З. Міжнародне публічне право. - Чернівці, 1996.

6. Головатий С. Конституція України 1996 р. в системі європейського конституціоналізму // Право України. - 1997.-№6 . - С.29-32.

7. Захаров Є. Права людини в проекті Конституції України // Право України.-1996.-№6.- С.5-7.

8. Князєв В. Поняття та елементи конституційного статусу людини і громадянина в Україні // Право України. - 1998. - №12. - С.29-30.

9. Конституційні заходи правового регулювання економічних процесів в Україні // Право України. - 1997. - №8. - С. 20.

10. Мишин А.А. Конституционное (государственное) право зарубежных стран. - М., 1998.

11. Опришко В. Конституція України - основа розвитку законодавства // Право України. - 1997. - №8. - С. 14 - 18.

12. Полешко А. Проблеми, досвід, перспективи реалізації положень Конституції // Право України. - 1997. - №8. - С. 18-20.

13. Сравнительное конституционное право. - М., 1996.

14. Тихомиров Ю.А. Публичное право. - М.: Изд-во БЕК, 1995.

15. Шаповал В. Конституційний механізм державної влади в незалежній Україні : політико-правові проблеми організації виконавчої влади // Право України.- 1997. - №1. - С. 30 - 35.

= 32 =

16. Шаповал В. Теоретичні проблеми реалізації норм Конституції // Право України. - 1997. - №6. - С. 3-8.

17. Шаповал В. Верховенство закону як принцип Конституції України // Право України. - 1999. - №1. - С. 5-8.