Кириллин В. М.
Ім'я святителя Кирила Туровського сяє золотими літерами на скрижалях давньоруської літератури. Колись твори цього церковного письменника шанувалися серед російських книжників нарівні з творами святих отців Церкви, колись він був вшанований славою "паче всіх на Русі" як "другий златословесний вітія" (після Іоанна Златоуста). Саме тому його твори переписували із століття в століття і передавали від покоління до покоління. І саме завдяки цьому багато зі створеного Кирилом ще в XII столітті дожило до XVII століття і стало відомо потім сучасної історико-філологічній науці.
Однак, на жаль, про цю чудову поета-гімнографії, мислителі і проповідника, незважаючи на його довгу довічну літературну славу і всупереч тому, що досить скоро після смерті він був приєднаний до лику святих подвижників Церкви, відомо вкрай мало. Відомості про нього містяться в Іпатіївському літописі, в присвяченій йому "Службі" і в короткому житийном оповіді, яке, як припускають, було складено на рубежі XII-XIII століть і потім потрапило в російський "Пролог" Як стаття, приуроченої до дня його церковної пам'яті - 28 квітня за ст. ст. Однак перше джерело лише згадує під 1169 р. про Кирила як про Туровський єпископ, а другий в силу його жанрової природи надто абстрактний. Так що залишається задовольнятися самим лише "Житієм". Але й останнє не щедро на фактичні дані.
З "Житія" Кирила можна дізнатися наступне. Місцем народження подвижника був Турів, в ньому він і провів все своє життя. Походить з "багатої" сім'ї, але рано осиротів, Кирило віддалився від світу в туровський Свято-Нікольський монастир і після трирічного "випробу" прийняв там чернечий постриг. Через якийсь час він став ігуменом цього монастиря, а потім з невідомих причин "в стовп вшед, затвор". Будучи затворником, Кирило "багато Божественна Письма виклади", тобто, ймовірно, займався біблійної екзегеза. Проте, коли слава про нього поширилася, він залишив самітництво і з волі Туровського князя і городян став єпископом Турова. У цій якості подвижник займався облаштуванням єпархії, зокрема, храмоздательства і багато проповідував. Мабуть, просвітницькі праці були його головним заняттям протягом всього його життя. У всякому разі, "Житіє" містить характеристику літературної діяльності Кирила: "Андрію, Боголюбському князю, многа послання написа від євангельських і пророчих писань, яже суть чтому на свята Панський; ина многа душекорисність словеса, яже до Бога молитви, і похвали багатьом, і ина множайша написавши, Церкви зрадить, напередодні великий про покаяння створи до Господа за головами абетки ". Крім того, в "Житії" згадується полеміка Кирила з Ростовським єпископом Феодором, про який мова піде нижче: "Феодорца, за докір тако кличеться, єресь обличи і проклятий його". Свої останні роки подвижник провів на спокої в Борисо-Глібському монастирі. Там він помер і там же був похований.
Ось все, що повідомляє про святого Туровський єпископ проложное "Житіє". Співвідносячи його дані з різними непрямими історичними фактами, дослідники відносять час народження Кирила до 10-х років XII століття, а час його смерті до кінця сторіччя. Архієрейське ж служіння Кирила припадає на 50-70 роки XII століття. На додаток до сказаного доречно навести характеристику зовнішності подвижника, відому по "Іконописна подліннку": "Подобою сивий, волосся з вух, борода з Николин, але не хвиляста, - пряма. Різа святительське, в амофоре ...".
У Древній Русі Кирилу Туровському приписували вельми значне число творів. Однак з тих пір, як в 1821 р. його наукова спадщина було вперше представлено науці, з'ясувалося, що багато з них є псевдоепіграфамі. В даний час до безперечних творів Кирила відносять трохи більше тридцяти текстів.
Перш за все, важливе значення має створений Кирилом цикл молитов на всю седмицю. Цей цикл відомий по великій кількості списків давньоруського і південнослов'янського походження починаючи з XIII століття. Іншими словами, протягом середньовіччя він був популярний у всьому православному слов'янському світі, і саме - як "творіння", або "складання" "святого отця нашого Кирила, єпископа Туровського", "преподобного отця Кирила, мниха Туровського" і т. п. Починаючи з кінця XVI століття і протягом XVII століття його неодноразово включали в стародруки молитвослови.
Становлять цей цикл евхологіческіе твори призначалися для щоденного читання в монастирі - по одній після служб вечерні, утрені і годин. Таким чином, у циклі 21 молитва, і щодня належало прочитувати по три молитви. Змістовно всі вони співвіднесені з церковним значенням седмичних днів. Так, поряд з обов'язковою для всіх молитов адресацією до Господа Бога, молитви недільного дня, або "тижня", адресовані спеціально ще Спасителю і Святій Трійці, молитви понеділка - безтілесним силам, вівторка - святому Іоанну Предтечі, середовища - пресвятої Богородиці, четверга - святим апостолам і Миколі Угодника, п'ятниці - Святому Хресту, суботи - усім святим. Текстуально молитви досить розлогий, але при цьому особливо великі молитви після утрені. Що ж стосується порядку їх читання, то такою узгоджений з літургійним, а не астрономічним, порядком відліку часу. Відповідно, наприклад, читання понеділкових молитов починалося молитвою після недільної вечерні, а недільних - після вечірні у суботу.
У плані структури та змісту евхологіі Кирила цілком узгоджуються з біблійно-християнської гимнографическом традицією. Вони побудовані на вигуках славослів'я, покаяння і прохання. У них відсутні або ледь розвинені лише подячні пасажі. Разом з тим їх художні особливості відобразили, поряд з типовими, і риси індивідуальної літературної манери автора: властиві для нього вишукану риторичність, винахідливу в плані неповторяемости образність, багатство теологічної тематики.
Ось, наприклад, недільна тріада молитовних монологів Кирила Туровського.
Вихідною темою як для цієї тріади, так і для всіх інших, є тема покаяння, сповідання. Як і у всіх випадках, образно-стилістично дана тема розробляється на основі псалмів-співочої, євангельської та християнської богословської думки про гріх. Звідси її мінорна інтонація. Остання при цьому зростає в самооблічітельних пасажах: "... прийми вечора цього моління, еже недостойний всилаю Тобі: яко голуб неразумієм повчають, чи яко вран неподібно зовий, не хитрістю бо словес піднімаю голос, але прикрістю душа з глибини серця воздиша Тобі схиляю серце ..." ; в пасажах ж самооправдательного мінорний звучання знижується: "... дерзаю розумом беспрестані Тобі молитися і, думкою розслабитися, ні години молитві залишив, духом бажаю Тобі Предстоятеля, а тілом падаю зло в лиходійствах моїх ..." (Молитва в суботу по вечерні).
З темою покаяння пов'язані теми славослів'я і прохання. У інтонаційному плані обидві вони мажорних. Тема славословная будується на мотивах затвердження всемогутності Бога, хваління його як Творця і Промислителю про світ, а також хваления сослужащіх йому чинів - ангельських сил і святих праведників: "... веде бо бесчісления Твоя щедроти і невимовне Твоє людинолюбство! Яко від небуття ма в буття привів єси, і свого способу подобою прикраси мене; словесам ж і розумом понад худоби підніс мене, і тварі всій владику влаштував мя єси; зведений часи і літа життя мого від юності моєї і до нині пекийся мною, та Бих спасся, і прекраснаго лику Твоїх ангел соглагольніка имети хоча, наказав Ти мені ... "(Молитва недільна по утрені).
Прохальна тема - в силу її кульмінаційного характеру текстуально найбільш розвинена у всіх молитвах - будується на мотивах утвердження власної щирої віри в Господа, прагнення до виправлення, сподівання на милосердя Боже і спасіння через це в майбутньому столітті: "... Дай ж порятунок душевного ми вдома, зане ж опоганив душевну цю оселю і яке не прияти гідний пречистого Твого тіла! Але як благий і чоловіколюбець прийми бесіду молитви моєї в сій годину, в не же розмовляв із жінкою самарянки і таємна серця ея річок ... Ісусі благодійнику агнця Божий, зглянься на смирення моє, і исправи молитву раба твого - ім'я річок, - і прийми цю словесну жертву від вуст грішних! Аще бо нечистий і весь скверне єсмь, але на Твоє надеюся милосердя ... "(Молитва недільна по годинах).
Вельми струнко і послідовно організована стилістична структура молитов. Однотипні риторичні запитування, вигуки, затвердження, заперечення; зіставлення і протиставлення; перелічувальні конструкції, побудовані на основі ампліфікації, анафоріческіх повтору, синтаксичного паралелізму, - всі разом надає тексту своєрідну ритміку і, відповідно, тримає читає в емоційному тонусі, налаштовує його на зворушливий або ж оптимістичний лад. Стійкі для церковної літургійної практики формульні вирази, різні біблійні реалії, образи, ремінісценції та цитати створюють яскравий асоціативний фон, який дозволяє тому, хто молиться відчути себе співучасники і співучасником всієї Священної історії: "... Тако же і аз вся зла у животі моєму соді і негідна собі вчинив Твоєї милості. І како на висоту до Тебе побач сквернима очима? Како явлюся особі Твоєму, роздрай перший боготканную ми одежу і опоганив плоті моєї ризу? Але очисти мене яко Спас! І прости мені яко Бог! Призри на смирення моє! І не пам'ятай злоби гріхів, яже сотвори на убогу ми душу! Надею бо ся Твоєї милості і кличу до Тебе криком сильним: Пом'яни, Господи, пречистих Твоїх вуст дієслова, яко же рече: "Шукайте - знайдете, просіть і дасться вам!" Не прийшов бо єси звати праведних, але грішних на покаяння! Від них же перший єсмь аз. І нині сповідую на ся безаконія моя. І аще мені молчащу, але ти, Господи, звісивши я. Але, про премілостівий, прийми мене яко розбійника, і митаря, і блудницю , і блудного сина! Тії бо беша усіма отчаемі, Ти ж прият я ... "(Молитва недільна по утрені).
Прекрасний зразок сповідальної лірики, седмичних молитви Кирила Туровського чудові тим, що і тематично і стилістично вони співзвучні інших творів Кирила, навчальним за змістом і, відповідно, належить до сучасних жанровим формам. Це твори аскетичної публіку-цістікі, а також урочисті промови, чи проповіді. І ті й інші збереглися в рукописах починаючи з XIII століття.
До групи аскетичних текстів відносяться: Притча про слепце і Хромцов ("Кирило мниха притча про людській душі і про телеси, і про пре-ступленіе Божого заповіді, і про воскресіння телесе людська, і про будущемь суд та про муце"), Повість про безтурботному царя та його мудрого радника ("Повість Кирила многогрешнаго мниха до Василя ігумену Печерьскому про белорізце человеці і про мнішьстве, і про душі і про покаяння"), Сказання про чернечому чині ("Кюріла судомного-скопа Туровьскаго сказання про чернорізьчьстемь чину, від вьтхаго закону і новаго: онаго образ носяща, а цього дели с'вьршающа "). Всі три твори, особливо Повість і Сказання, як можна судити по заголовках, присвячені чернецтву в його реальному та містичному аспектах. Вони написані у формі послань, а, по суті, являють собою богословські трактати, в яких за допомогою символіко-алегоричній екзегези і повчального тлумачення, осмислюються конкретні факти чернечого життя - від різних приватних духовних і поведінкових обов'язків ченця до особливостей і деталей його одягу і зовнішнього вигляду . Інакше кажучи, в цих трактатах на прикладі історичних аналогій з старозавітної та новозавітної історії роз'яснюється зміст чернечого служіння як ідеального шляху до спасіння. Незважаючи на подібність цих аскетика-публіцистичних творів у плані характерною для них літературної манери з молітвословнимі і гомілітіческімі творіннями Кирила Туровського, перші помітно відрізняються від останніх нейтральним, спокійним тоном. Створюючи їх, автор очевидно уникав використовувати нарочиті прийоми риторизація розповіді і, відповідно, нагнітання емоційно-експресивного напруженості.
З історико-літературного погляду найцікавішою серед названих аскетичних творів Кирила Туровського визнана Притча про слепце і Хромцов, оскільки єдино в ній відбилися не вузько церковні, а широко громадські інтереси письменника. На думку дослідників, названа "притча" була створена між 1160 і 1169 рр.., І саме як памфлет, алегорично викриває Ростовського єпископа Феодора (Федорця, за літописами), який за підтримки князя Андрія Боголюбського беззаконно оголосив себе автокефальним ієрархом по відношенню до Київської митрополії .
Вихідною ідейної посилкою "Притчі" є думка про рятівну для кожного християнина необхідності володіти мистецтвом осягнення істинного сенсу "Божественних книг", того "скарби вічного життя", що укладена в "словесах Божих", або в Священному Писанні. Автор, спираючись на святоотецьких літературну традицію, демонструє, як саме за допомогою символічної екзегези належить розкривати духовне значення священного тексту.
В якості показового матеріалу Кирило використовує нібито євангельський сюжет, і більше того, навіть дивним чином ут-верждает, що запозичив його у євангеліста Матвія ("... торкаємося беседоваті словес, поводного Господню притчі сказающе, юже Матвій церкви зрадить"). Проте переказ самого Кирила лише структурно-стилістично, але не змістовно схожий на відому притчу Спасителя про робітників і винограднику (Мф. 20: 1, 33-41). Ймовірно, помилку письменника може виправдати те, що подібний з його варіантом притчі розповідь була дуже добре відомий в слов'яно-російської книжності і, безсумнівно, сприймався як канонічний. На це вказує хоча б факт наявності близького до нього оповідання в Прологах - рукописних XIII-XVI ст., А потім і друкованих XVII ст., В розділі за 28 вересня. Дослідники відзначають також універсальний характер лежить в його основі сюжету: простуючи до давньоєврейської книжкової традиції, він відомий за багатьма літературних пам'яток Сходу і Заходу, в арабській, грецької і латинської версіях.
Отже, згідно Кирилу, якийсь "домовитий" пан насадив виноградник і, обгородивши його "оплотом", у єдиного входу поставив двох стражників - "Хромця" і "сліпця". Пан вважав, що ці стражники і злодіїв не пустять в його сад (один їх побачить, а інший почує), і самі не зуміють увійти до нього. Наділивши їх "владою" поза огорожі, "їжею" і одягом, заборонивши їм входити у виноградник і стосуватися там чого-небудь, пан пішов, але пообіцяв, що заплатить їм за працю, коли повернеться, а проте якщо стражники порушать його "заповідь", він піддасть їх покарання. Через якийсь час після того, як пан пішов, стражники заговорили про "невимовної насолоди", що знаходиться в саду, і сліпий запропонував Хромцов вкрасти це багатство: "візьми убо кошь і всядем на мене, і я тя ношю, ти ж показав ми шлях, і всі блага пана наю обсяг-леві ... ". Сліпий сподівався при цьому обдурити свого господаря, якщо той запитає про пропажу, пославшись на їх немочі - сліпоту і кульгавість. Так вони і вчинили: "Окрадоста вся внутрьняя пана свого блага". Коли останній дізнався, що його сад спустошений, то він, перш за все, закликав до себе сліпого. Той, як і задумав, став жа-лову на власні немочі і потім звів наклеп свого напарника: "Кульгавий є крав". Тоді пан уклав сліпця в одному тільки йому відомому місці, до тих пір поки сам не прийде "взяти плід від винограду". В останньому епізоді притчі розповідається про остаточне суді пана. Вислухавши їхні взаємні звинувачення і зрозумівши, що насправді сталося, він засудив посадити "Хромця" на "сліпця" і "немилостиво стратити" їх "в непроглядній мученья темниці".
Така притча. Кирило переказує її дискретно, уривками, перериваючи хід її викладу екзегетичних поясненнями і міркуваннями вероучительного і повчального плану. У цих розділах письменник власне і показує, як це - осягати священний текст "з расуженіем". По суті, він розкриває методику богословського осмислення "святих книг" і разом з тим підспудно, натяками дає зрозуміти, як у світлі подібного осмислення можуть бути оцінені конкретні реалії сучасного життя. Головною опорою в цьому автору служив, безсумнівно, приклад самого Спасителя, який роз'яснював своїм учням сенс власних притч допомогою символіко-алегоричній екзегези, а також за допомогою прямого або ж асоціативного звернення до біблійно-му переказами. Відповідно, Кирило докладно коментує корпус сюжетно-оповідних деталей наведеній їм притчі символічними тлумаченнями. Так, "людина домовитий" - це Бог-Творець, "кульгавець" - тіло людини, "сліпий" - душа людини, яка спіткала стражників кара - "віддання кождо за своїми справою" на останньому Суді і т. п. Чудово, що при цьому кожне тлумачення підкріплюється біблійними цитатами: "Людина будинків - Бог Всевідец і Вседержитель, створіви вся словом, видима ж і невидима. Будинків же ся іменує, - яко не єдиний будинок імати, по писанню. глаголеть бо пророк:" Твоя суть небеса, Твоя теж земля ; всесвіт і конець ея Ти основа "(Пс. 88: 12)". Але ще більш чудово, що подібні, символічно співвіднесені пари, Кирило в деяких випадках вельми розвиває, поширюючи свою екзегеза зі сфери богословської у сферу соціальну, так що його тлумачення отает актуальний зміст. Наприклад, "виноград", насажденньій госодіном, - це багатозначний образ: і "раю", і "олтаря", і тварного, земного "світу", а "їжа", дана сліпові і Хромцов, - це образ і "слова Божого" , і "едему", і "церкви", і "єпископії", і "монастиря". Відповідно треба розуміти, оскільки сам Кирило про це прямо не говорить, що "сліпий" - це не просто образ душі, а й образ священнослужителя, тоді як "кульгавець" втілює не тільки тіло, а й церковний народ, мирян. А їхній намір пограбувати виноградник - це "думки суть іщющіх не про Бозе світу цього санів і про телеси тільки печуться ...".
Подібна логіка тлумачення дозволяє мислителю робити публіцистичні висновки: говорити про суспільне значення Церкви і викривати непристойну поведінку окремих її служителів: "Тако бе посаджений Хромець (спів) слепцемь біля воріт стрещі внутрених, яко же приставления суть патріарсі, архієпископ, архимандрити межю церквою і олтаремь стрещі святих таємниць від ворог Христовий, сиріч від єретик і зловерних умілець, нечестивих грехолюбець, іновірних сквернік ", або:" Ніхто ж бо страх Божий маючи в плотських прелстітся! Ніхто ж правовірності чрес закон священьскаго шукає взяти сану! ", або:" Сице і святителі святяться падьякі, та читці, і диякони - несвершен дар, але обітницю священна, так ся пріготовають на звершення святительство. Ніщо ж Богові тако любо, яко ж не підноситься в санех, ніщо ж тако не мерз Йому, яко же самомнімая величава гордість про взяття сану не про Бозе! ".
У подібних твердженнях криється очевидний натяк на сучасні Кирилу обставини. А саме на революційну внутрішню політику Андрія Боголюбського, який, ставши великим Київським князем, відмовився від Києва як великокнязівської резиденції і обрав Володимир-на-Клязьмі в якості нового політичного центру всієї Русі. Разом з тим він зробив зусилля - частково успішні - до виділення володимиро-суздальських земель зі складу Ростовської єпархії з метою утворення нової церковної області, причому в статусі митрополії, автономної по відношенню до Київського митрополита і прямо підпорядкованої Константинопольському патріарху. Провідником цієї політики по церковній лінії був фаворит князя Андрія якийсь Феодор, виходець з Києво-Печерського монастиря, потім ігумен якогось суздальського монастиря і, нарешті, єпископ Ростовський. Своє архієрейське посвячення останній отримав у Константинополі крім Київського митрополита і обманом, а повернувшись на Русь, відмовився підкорятися тодішньому главі Російської Церкви Костянтину, тобто явно оголосив себе автокефальним владикою. Крім того, за літописами, він дозволяв собі критику великого князя, украй жорстоке ставлення до народу, а також хульні висловлювання на адресу святих, Богоматері і навіть самого Бога. Врешті-решт, Андрій Боголюбський відмовився від покровительства Феодору і в 1169 р. відправив його до Києва на суд. Тут цей церковний діяч був звинувачений як єретик і підданий суворому покаранню: йому відрубали праву руку, відрізали язик, викололи очі і відрубали голову. Цікаво, що в тому ж році, через якийсь час після страти над Феодором (сліпим, як видно) його колишній покровитель великий князь Андрій (теж, між іншим, володів фізичною вадою - кульгавістю) прислав до Києва величезну армію, яка повністю розграбувала місто. Однак через п'ять років і сам Андрій Боголюбський був убитий, причому убитий зрадницьки, власними ж слугами.
Таким чином, якщо дійсно і сама толкуемая Кирилом Туровським "притча", і його публіцистичні роздуми відображають сучасні йому реальні події, то тоді треба б інакше думати щодо часу виникнення даного твору. Найімовірніше, воно було написано після того, як у справжній життя страту Божого аналогічно твору вже наздогнала обох прототипів такого - спочатку сліпця (Феодора), а потім Хромця (Андрія), яким Господь довірив на бреженіе і російську Церква, і російську землю. Отже, твір міг з'явитися не під час самих подій - як застереження його учасникам (до них святитель, ймовірно, звертався з більш простими Увещательная посланнями, на що вказує його "Житіє"), а після 1174 - як осмислення того, що сталося з ними, адресоване до найширшого кола людей.
Але як би там не було, очевидно, що загальний ідейний зміст Притчі про сліпця і Хромцов не обмежувався тільки твердженням відстороненого богословсько-філософського постулату про взаємовідповідальним в перспективі всієї історії творіння Божого бутті двох сфер - тілесної і духовної, земної і небесної, діяльної і розумової . У творі розвивалася ще й практична пастирська тема, - а саме тема повчання щодо повної необхід-мости для всіх без винятку додержуватися законів Божим, перебувати у взаємному слухняності та смиренні; і разом з тим - тема повчання щодо обов'язкового вищого відплати за злочинне розпорядження як світської , так і церковною владою: "Господь бо звести злохитрих думки, яко суть приємно, і Тієї ізметаеть неправедних з влади і виженуть нечестівия від жертвеніка. Нікій ж бо сан світу цього від борошна позбавити переступають Божого заповіді!".
З усіх творінь Кирила Туровського найбільшу славу серед давньоруських книжників знайшли його проповіді. Недарма їх найчастіше включали до збірок святоотецьких гомилий: "Торжественники" і "Златоуст". Взагалі за рукописами відомо дуже багато таких текстів, в заголовку яких позначено ім'я письменника. Однак завдяки науковій критиці лише 8 з них вважаються дійсно створеними ним, а його авторство щодо інших текстів поки що не доведено. Це слова, що написані і сказані Кирилом з приводу подій, пригадуємо Церквою в рамках пасхального богослужбового циклу: 1) "У тиждень Цвітну про сказанні Евангельстем святого Кирила", 2) "Слово Кюріла, недостойного мниха, на святу Паску, під світлоносний день Воскресіння Христового , від пророчого сказань ", 3)" Слово Кирила, недоста-наго мниха, по пасце, похвалами воскресіння, і про ар'тусе, і про Фоміна випробуванні ребер Господніх ", 4)" Святого Кюріла мниха слово про зняття тіла Христового з хреста, і про мюроносіцах, від оповіді Євангельського, і похвала Йосипові, на тиждень 3-ю по пасце "; 5)" Того ж грішного мниха слово про розслаблення, від Буття і від оповіді Евангелскаго, на тиждень 4 по пасце "; 6)" Кюріла мниха слово про сліпця і про заздрість жидів, від оповіді Евангельскаго, на тиждень 6-ту за пасце "; 7)" Кюріла, недостойного мниха, слово на Вознесіння Господнє, у четверток 6 тижня по пасце, від пророчого вказівок, і відродження всенародна Адама з пекла "; 8)" Кюріла, грішного мниха, слово на Збір святих отець 300 і 18, від святих книг вказівку про Христа, Сина Божі, і похвала отцем святого Нікейскаго собору, на тиждень преже Пянтікостія ".
У плані художньої форми і змісту ці твори є блискучими зразками давньоруської ораторської прози, або церковного красномовства. Створюючи їх, Кирило Туровський слідував свого улюбленого принципом символіко-екзегетичного підходу до предметів історії та віри, а також принципу риторичної організації розповіді. Саме тому його "Слова", будучи коментарями до тематично відповідним їм євангельським читанням, відрізняються пишнотою стилістичного оформлення і абстрагованістю змісту. Всі вони присвячені богословсько-філософські теми і зовсім не стосуються, на відміну від "Слова про Закон і Благодать" митрополита Іларіона, суспільно-політичних питань і не вирішують, на відміну від повчань преподобного Феодосія Печерського, якісь певні повчальні завдання. За визнанням самого Кирила, він прагнув вящим чином "прославити", "оспівати", "возвелічіті", "украсіті словес", "похвалити" те чи інше біблійна подія і, відповідно, церковне свято. При цьому Кирило широко, тонко і вміло використовував попередню літературну традицію, - перш за все, святоотцівське гомілетіческое спадщина, і не тільки як скарбницю найрізноманітніших риторичних прийомів, але і як джерело богословської думки і образно-емоційної промови. Дослідники відзначають в його "Словах" рефлекси використання творів значного числа візантійських авторів IV-XI ст.: Євсевія Кесарійського (+340), Тита Бострійского (+372), Єфрема Сирина (+372), Григорія Богослова (+389), Єпіфанія Кіпрського (+403), Іоанна Златоуста (+407), Кирила Олександрійського (+444), Прокла Константинопольського (+446), Симеона Метафраста (+ ок.940) Феофілакта Болгарського (+ ок.1085) і ін Широко і різноманітно використовував Кирило Туровський також ветхо-та новозавітні розповіді, апокрифічні тексти, богослужбові вірші-словами, "Хроніки" Георгія Амартола та інші літературні джерела. При цьому запозичені пасажі, цитати, ремінісценції, алюзії, парафрази, образи, словесні формули він вільно комбінував, художньо збагачуючи їх власними доповненнями та роздумами. Так що в результаті під його пером виникала складна мозаїчна картина божественної, сакральної дійсності, в якій несліянно і нероздільно сплетені й змішані минуле, сьогодення і майбутнє, небесне і земне, вічне і прехо-дящее, священне і повсякденне, духовне і чуттєве. Саме тому навряд чи правомірно вважати Кирила Туровського, слідом за деякими дослідниками, тільки лише майстерним наслідувачем і компілятором. Традиційно дотримуючись правил середньовічного літературного етикету і наповнюючи свої тексти, так званими топосу (загальними місцями), цей давньоруський ритор все ж був зовсім вільний у своєму виборі запозичень, їх смисловому препаруванні, художньому поєднанні та інтерпретації.
Безсумнівно, він був талановитий майстер слова і в своїй ораторській прозі (втім, як і в інших творах) зумів вирватися з тісних рамок літературної компіляторской традиції і досягти художньої досконалості, хоча при цьому - будь то послання або гомілії - не втомлювався говорити про власну худості , як би продовжуючи сповідальні мотиви своїх седмичних молитов.
За поетичної природі мови Кирила Туровського дуже близькі і до його молитовним творів, і до його посланням. Вони так само відрізняються дивовижною продуманістю і вивіреністю змісту, стрункістю композиції і багатством стилістики, глибиною символіко-алегоричного сенсу і різноманітністю експресивно-емоційної інтонації. Ораторський талант проповідника в повній мірі можна відчути, наприклад, аналізуючи його четверте "Слово" - про зняття тіла Христового з хреста і про Йосипа і мироносиць, - одне з його самих поетичних творінь, на думку російського церковного історика митрополита Макарія (Булгакова).
Як випливає з назви цього "Слова", воно було виголошено в 3-тя неділя, або "тиждень", після свята Великодня, коли Церква згадує про дружин-мироносиць, яким першим було відкрито те, що Ісус Христос воскрес із мертвих, а також про Йосипа Аримафейського і Никодима, які, не боячись заборони Синедріону, зрадили тіло Спасителя землі. Питанням щодо джерел твору, а також його художніх особливостей у науково-навчальній літературі приділено достатньо багато уваги. А ось його зміст освітлено не цілком.
"Слово" починається з короткого нападу у вигляді похвали наступило свята. Він подібний до золотого намиста ("пленіца Злати") з перлами і дорогоцінними каменями. Однак значно більше веселить "вірних серця" його духовна краса. Далі слід головна і за обсягом, і за змістом частину. У цьому сюжетно-розповідному розділі докладно розповідається про поховання померлого на хресті Ісуса Христа. І потім, проголосивши хвалебствія Йосипу, оратор завершує свою промову зверненої до нього ж короткої прохальною молитвою про небесної допомоги шанують його пам'ять людям.
Взагалі для всього написаного Кирилом Туровським характерний ланцюговий принцип побудови тексту, що втілюється в ампліфікації - стилістичної або сюжетної. Здається, як на зразок давньоруський письменник орієнтувався не тільки на класиків візантійського красномовства, а й на богослужбовий чергування. Відповідно, у всіх своїх творах він незмінно чергував однорідні за типом або семантикою форми і фрагменти з метою максимально вичерпного вираження сенсу. Так, окремі сцени чи епізоди збудовані у нього зазвичай за допомогою планомірного - взаємно симетричного або пропорційного - зчленування періодів, пасажів або тирад. Останні організовані на основі чергування більш дрібних, але однорідних ж, або самоподібних, синтаксичних одиниць мовлення: пропозицій - простих і складних, позитивних, негативних, питальних, окличних. Такі, у свою чергу, розбиваються на морфологічні ланцюжка: на ряди однакових іменних форм, дієслівних форм, прийменниково-відмінкових сполучень. Крім того, має місце ще й тропологіческое, тобто на рівні образності, чергування: цитат, алюзій, стійких формул, лексичних повторів, синонімів, порівнянь і т. д.
Що стосується аналізованого четвертого "Слова" Кирила, то основним конструктом його головною, сюжетно-оповідної частини є монолог. Інформація, що міститься в Новому Завіті вихідна фабульна основа щодо мироносиць та Йосипа: читання Утрені (Мк. 16: 9-20) і Літургії (Мк. 15: 43-47), інформаційно вельми коротка, розвинена тут переважно за рахунок монологічного мовлення. Інакше кажучи, образотворчу частину "Слова" складають, не рахуючи сполучних описових пасажів, чотири розділи: 1) плач Богоматері біля ніг розп'ятого на хресті і вже покійного Ісуса Христа, 2) мова Йосипа Аримафейського до Понтія Пілата, що представляє собою прохання про дозвіл зняти Спасителя з хреста для поховання; 3) плач самого Йосипа над останками Христа перед наданням їх землі; 4) мова юнаки, або ангела, до жінок-мироносиць про воскресіння Христа і, відповідно, відсутності його тіла в труні. Так що за допомогою цих промов ритору вдається розповісти про всю історії вочеловечения Сина Божого і попутно викласти основні істини віровчення - про Трійцю, Богоматері, порятунку людства у Христі.
У силу монологічного принципу побудови "Слово" по своїй природі драматургійність, описує події в жваво представимих образах і як би закликає дослухаються жваво брати участь у відтворюваному дійстві. При цьому кожен із зазначених монологів, є, по суті, окремим твором зі своїм планом, своєю ідеєю і оповідної інтонацією, - наприклад, по-людськи скорботної, сумної або ж виконаної радістю релігійного переживання, і кожен з цих монологів несе в собі подвійну інформацію , - звернену і до почуттів, і до розуму людини, призначену для того, щоб викликати в ньому співпереживання, сильний душевний порив, і щоб зміцнити в ньому віру, духовно підняти його. Крім того, всі чотири промови пов'язані воєдино загальної христологічної темою, однак розкривають таку по-різному. Так, в плачі Богоматері Ісус Христос трактується як безвинна Жертва: "Горе мені Сина! Винен, ти зганьблений бисть і на хресті смерті вкуси ...", "Віжю тя, миле чадо, на хресті нага Вісящев, бездушна, безречна, не маючи ні бачення, ні доброти і гірко вражаючи їхнє душею ... "," Нині ж дивлюся тобі, аки лиходія, межю двема повішена разбойнікома і копієм проколоти в ребра мерця. І цього ради гірко хвора ... "," Чуєте, небеса і море з землею, переконуйте моїх сліз ридання ! Це бо Творець ваш від священик пристрасть сприймає, єдиний справедливий за грішників і безаконьніки убиении бисть ... ". У промові Йосипа до Понтія Пілата Ісус Христос представлений як Месія, в особі якого Усі ж вони сповнились здавна відомі за Святим Письмом передбачення: "Про те молю ти ся телеси, про нього ж прорече Каіяфа:" Тому єдиним за весь світ умрети! "Не просто цього прорече, але жрець бе цього літа. Про них же рече Єремія: "Пастусі посмрадіша виноград мій". І ще псалом глаголеть про них: "Князі людством собрашася на Господа і Христа його". Сі бо рече Соломон: "Промисліша і прелстішася, осліп бо зло їхнє ", рекоша бо:" уловом праведника, лайки і ранами істяжем його і смертю безлепотною засудимо його "". Плач Йосипа є твердження догмату про Ісуса Христа як Бога: "Сонце не заходять, Христе, Творця всіх і твариною Господи! ...", "Або каки воня в'злею на твоє святе тіло, йому ж дари з вонямі порох принесли цісарі, яко Богу поклоняхуся? ... "," Како Чи є в моєму худем поклади Тебе гробі, небесний круг утвердівшаго словом і на херувімех з Отцем і зі Святим Духом спочиває? ". Нарешті, мова ангела до мироносиць трактує Ісуса Христа як Спасителя: "Бачите, - без телесе є плащаниця! І про щільному Ісусове хваліть повстання! Будете благовісниць людському порятунку! Рците апостолом:" Днесь порятунок світу! ""; "... Христос же, на хресті простяг, осуженія гре-ховнаго і від смерті людини свободи! неповинний си, проданий бисть, та продания гріх від диявола роботи так позбавить ... Кров з водою з ребер випроваджує, има ж тілесну всю скверну очистивши і душа людська освятив є ... Сонце позатемнюю, і землею потрясе, і тварі всій плакатися створи, та пекельна раздрушіть скровіща, і тамо сущих душа світло відеша, і Евжін плач на радість перемінив ... ". Зазначене тематичне єдність посилюється, зрозуміло, спільністю наскрізних, повторюваних словесних формул, які акцентують увагу на певній семантиці.
Цікавий третій розділ "Слова". Як би забувши про дружин-мироносиць, Кирило Туровський весь талант свого красномовства звертає до подвигу віри, здійсненого саме Йосипа Аримафейського. Вихваляючи його у вигуках задоволення, оратор стверджує, що він "блаженний" більш херувимів, більш патріархів Авраама, Ісака та Якова, більш пророків Мойсея, Давида і Соломона, бо став "Виконавця Божого таїнства і пророчских ворожінь раздрешітелем". Чудовий своєї риторичною експресією наступний да-леї пасаж, що вихваляє Йосипа в питання-відповідь формі: "Кую похвалу створах достойну твого блаженьства, чи прирівняю цього праведника? Како почну або како розкладу? Небом чи тя прозовий? Але того світліше бисть благочестям! Бо під час страсті Христові небо затьмарився і свій світ прихованої, ти ж тоді радіючи на своєю руку Бога носяше. Землю чи тя благоцветущую назвав? Але тоя чеснішого ся показу! Тоді бо і та страхом трясашеся, ти ж з радістю Боже тіло з Никодимом в плащаницю з вонямі оббивши поклав єси. Апостолом чи тя називаю? Але й тих вірніше і міцніше обретеся! Їжа бо вони страху заради жидівська разбегошася, тоді ти без остраху і бесумненія послужив єси Христові ... ". Згодом така - улюблена Кирилом Туровським - форма похвали буде підхоплена і розвинена давньоруської агіографії (Житіє Стефана Пермського, Слово про житіє і смерті князя Димитрія Івановича).
Розмірковуючи про значення похвали Йосипу у складі "Слова", деякі вчені дивувалися щодо того, чому саме на ньому виявилося зосередженим увагу ритора. Маючи на увазі тему свята (Тиждень дружин-мироносиць), вони вважали цей розділ всієї промови алогічним перекосом. Однак треба врахувати те, що "Слово" вимовлялося як частина богослужіння. А в ході останнього, згідно Студийскому статуту і Кольоровий Тріоді, практикував-шимся за часів Кирила Туровського, переважно згадували і славили як раз мироносиць (тропарі, стихири, канон, кондак, сінаксарное читання), причому протягом восьми днів - починаючи з утрені суботи другий седмиці і протягом всієї третьої седмиці аж до утрені суботи. Так що своїм панегирическим увагою до Йосипа проповідник як би компенсував його порівняно слабке богослужбовий славлення.
Крім того, здається, деяке пояснення дає рефреном проведена через всі "Слово" думка про те, що Йосип, сам будучи іудеєм, пішов за Христом, який був погублений іудейським "відвагою", "жидівським скам'яніння", "священиками", "фарисеями" , "архієреями", "жерцями"; Йосип не сказав собі: "Жерці на мя Встануть і озлобився, іюдеі вскрамолят і побіют ма, фарисеї розграбують моє багатство, буду ж і збіговиська (тобто зборів, церкви) відлучений", а всупереч " гніву жидівським "," чаю трідневнаго воскресіння ", здійснив благо, поклавши тіло Спасителя до гробу, який потім став для всіх сповідають Христа" престолом Божим "," олтаря небесним "," покоіще Святого Духа "; так Йосип явив винятковий приклад відданості Божому Сину "паче всіх святих". Мабуть, ця думка і таїть в собі неявно виражене повчання проповідника його пастви - заклик до сміливим, безкомпромісному стояння за віру в умовах нестійкого релігійно-морального стану суспільства. Відомо, наприклад, що Кирило Туровський виступав за традиційне суворе дотримання посту по середах і п'ятницях, критикуючи вищезгаданого Ростовського єпископа Феодора, який не тільки висловлював з цього питання ліберальне думку, але ще більше грішив, деспотично закриваючи у Володимирі храми і жорстоко караючи людей, які не визнавали його архиерейства. Подібна поведінка вищого церковного сановника, безсумнівно, мало сприйматися щирими чадами Церкви дуже болісно і боязко як спокусливе, тобто здатне збити нетвердих у вірі з праведного шляху. Сказане, таким чином, не виключає можливості розглядати "Слово" ще й як рефлекс сучасних його автору громадських негараздів і його турботи про таких. Невипадково це й завершується молитовним проханням до Йосипа подати "допомогу" "граду", князю і народу в "лютих спокусах".
Про святителя Кирила Туровського написано багато наукових робіт, його твори неодноразово видавалися. Однак, на жаль, до цих пір не виконано працю по складанню повного каталогу дійсно написаного Кирилом, а також лише приписуваного йому давньоруськими книжниками. Відповідно, ще не створено узагальнюючий наукова праця, в якому творча особистість цього чудового давньоруського письменника була би вичерпно охарактеризована.