Зміст права власності

Реферат на тему:

Зміст права власності

Право власності має об'єктивний і суб'єктивний аспек­ти. Під правом власності в об'єктивному аспекті розумі­ють систему правових норм, що регулюють відносини власності. Суб'єктивне право власності — це забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної чи юридич­ної особи щодо володарювання над речами (тобто нада­на особі можливість володарювати над певною — належ­ною їй — річчю). Складовими суб'єктивного права влас­ності є правомочність - володіння, користування і роз­порядження речами. Названі правомочності становлять юридично забезпечені можливості власника, вони нале­жать йому доти, доки він залишається власником.

Правомочність володіння — це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактично­му зв'язку з річчю. Володіння треба розуміти не як по­стійний матеріальний зв'язок власника з річчю, а як постійну можливість такого матеріального зв'язку, воно тісно пов'язане з волевиявленням. Для власника право володіння забезпечує можливість у будь-який час вирі­шувати долю речі, використовувати її корисні якості. Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховує­ться правом при встановленні презумпції законності фа­ктичного володіння, що означає: той, у кого знаходиться річ, припускається її законним володільцем, якщо не буде доведено протилежне.

Володіння може бути фактичним і юридичним, за­конним і незаконним (добросовісним і недобросовіс­ним), давнішним.

Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір найму), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визна­ти його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає привід законне володіння іменувати титульним володінням.

Незаконне володіння не спирається на правову основу, тому його ще називають безтитульним. Незаконне володіння, в свою чергу, поділяється на добросовісне і недо­бросовісне. Добросовісним є таке володіння, за якого во­лоділець не знає і не повинен знати про його незакон­ність (громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного володільця). Різновидом добросовісного володіння є володіння давнісне. Володіння визнається давнісним, коли особа, не вла­сник майна, добросовісно, відкрито і безперервно воло­діє ним як своїм власним протягом строку, що переви­щує строк, встановлений законом. У багатьох європей­ських країнах такий строк встановлюється цивільним законодавством залежно від того, яке майно опинилося у добросовісного володільця. Так, ст. 234 ЦК Російської Федерації передбачає, що набувна давність виникає при володінні нерухомим майном впродовж 15-ти років, а іншим майном — 5-ти років.

Якщо володілець майна знає або повинен знати про незаконність свого володіння, він називається незакон­ним недобросовісним володільцем (привласнення знахідки, краденого майна). Недобросовісне володіння може бути самовільним, насильницьким, підробленим (фальшивим). Прикладом самовільного володіння буде крадіжка, наси­льницького — грабіж або розбій, підробленого — шах­райство.

Можна сказати, що правомочність володіння — це по­чаток права власності. Виникнення права власності у набу­вача закон пов'язує з моментом передачі — отримання ре­чі, а отримання є нічим іншим, як початком володіння.

Правомочність користування — це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника чи інших осіб. Користу­вання майном може проявлятися по-різному. Наприк­лад, власник земельної ділянки, обробляючи землю, ко­ристується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.

Власник може використовувати своє майно для здій­снення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності. Користуючись майном, власник зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не по­рушувати прав та охоронюваних законом інтересів інших осіб, дотримуватись моральних засад суспільства.

У передбачених законом випадках компетентні дер­жавні органи можуть контролювати дії власника, пов'я­зані з користуванням його майном. Так, міліції надаєть­ся право відстороняти від керування транспортними за­собами осіб, які перебувають у стані сп'яніння, а також тих, які не мають документів на право керування або користування транспортними засобами, анулювати ви­даний юридичній особі дозвіл на використання зброї, боєприпасів, вибухових речовин, матеріалів та інших предметів і речовин при невиконанні нею встановлених правил користування цими засобами.

Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке право іншій особі шляхом укла­дення договору, передачі речі під заставу тощо. Така пе­редача права користування здійснюється шляхом розпо­рядження майном.

Право користування, як і право володіння, може на­лежати не лише власникові, а й іншим особам на підста­ві, зокрема, цивільно-правових договорів або адміністра­тивних актів. Так, працівники міліції на підставі п. 26 ст. 11 Закону про міліцію мають право використовувати безперешкодно транспортні засоби, що належать юридич­ним особам чи громадянам, для проїзду до місця події, стихійного лиха, доставлення до лікувальних закладів осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, для переслідування правопорушників та їх доставлення до міліції.

Правомочність розпоряджання — це закріплена нор­мами права за власником можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам. Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпоряджання пов'язується початок припи­нення права власності назавжди або відокремлення вла­сника від його майна на певний час. Застосовуючи пра­вомочність розпоряджання, власник може своє майно знищити, продати або подарувати, передати в найм то­що. Якщо власник знищує річ або викидає її, то він, го­ворячи мовою цивільного права, розпоряджається нею шляхом укладення односторонньої угоди, оскільки воля власника спрямована на відмову від права власності. Але якщо право власності припиняється в результаті викори­стання речі (наприклад, власник спалює дрова в печі), то воля власника спрямована зовсім не на те, щоб при­пинити право власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості. Через це в такому разі має місце лише право користування річчю, а не право розпоря­джання нею.

Право розпоряджання тісно пов'язане з особою вла­сника, це дає змогу зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей влас­ника як самостійне, незалежне від права власності особ­ливе право. Власник або безпосередньо приймає рішен­ня про розпоряджання своїм майном, або опосередкова­но — через представників.

Принагідно підкреслимо, що закон про власність ро­бить спробу надати правомочності розпоряджання само­стійного значення шляхом запровадження в юридичну практику поняття "право повного господарського відан­ня", яким наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною власністю і закріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського відання, під­приємство розпоряджається зазначеним майном, вчиня­ючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать законові та цілям діяльності підприємства. До права повного гос­подарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими ак­тами України (от. 37 Закону України "Про власність").

Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично, добровільно відмовилася від свого права власності, передавши його державним підприємст­вам. Таке явище треба вважати неприродним, виклика­ним кон'юнктурними чи якимись іншими незрозуміли­ми міркуваннями.

До речі, укладачі нового ЦК Російської Федерації відмовилися від терміну "повне господарське відання", який уперше був запроваджений Законом про власність в СРСР від 6 березня 1990 р., замінили його на "право господарського відання" (ст. 294, 295). При цьому йдеть­ся про незастосування до права господарського відання правил про право власності. Державному підприємству заборонено продавати належне йому за правом госпо­дарського відання нерухоме майно, передавати його в оренду, віддавати під заставу. Держава, як власник, "здійснює контроль за використанням за призначенням і збереженням належного підприємству майна, має пра­во на одержання частини прибутку від використання майном, що перебуває в господарському віданні підпри­ємства".

Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в сукупності вони можуть належати лише вла­сникові. Лише власник має право одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручан­ня, аж до застосування засобів самозахисту.

Але це не означає, що власник має необмежену владу щодо використання належних йому речей. Здійснюючи свої, права, власник зобов'язаний не шкодити навколи­шньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і дер­жави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний дотримуватися моральних засад суспільства. Крім того, він несе тягар утримання належ­ного йому майна і ризику його випадкової загибелі, якщо інше не передбачене законодавчими актами чи угодою. Власник також зобов'язаний забезпечити громадянинові, працю якого використовує, соціальні, економічні гаран­тії та права, передбачені законодавством. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами, діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або влас­ника може бути зобов'язано допустити обмежене корис­тування його майном іншими особами.

Отже, зміст права власності складають права по во­лодінню, користуванню і розпорядженню майном, а також обов'язки, пов'язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме сполучення прав та обов'язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, що випливають з цього.

Враховуючи викладене, суб'єктивне право власності визначимо так. Суб'єктивне право власності — це юридично забезпечена можливість власника володіти, користува­тися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах шляхом здійснення щодо свого майна будь-яких дій, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправ­них втручань до свого володарювання над належним йому майном.

З визначення виходить, що суб'єктивне право влас­ності є абсолютним правом. Власникові, як уповноваже­ній особі, протистоять усі інші особи, вони зобов'язані не порушувати його прав. Водночас кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.

Суб'єктивне право власності є складовою частиною речового права, оскільки власник має можливість задо­вольняти свої інтереси шляхом безпосереднього впливу на речі, що належать йому за правом власності.

Враховуючи це, дамо таке визначення права власті як цивільно-правового інституту.

Право власності — це сукупність правових норм, які, регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуван­ням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння ним матом, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Суб'єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава (п, 1 ст. З Закону України "Про власність"). До суб'єктів права власності віднесено також органи місцевого само­врядування щодо комунальної власності (ст. 41 Консти­туції України).

Народ України, як єдине джерело державної влади в країні, здійснює правомочності власника шляхом рефе­рендуму, а також через Верховну Раду й місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України має право, відповідно до законодавства, користуватися при­родними об'єктами для задоволення власних потреб. Він зобов'язаний сумлінно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх від­новленню як першооснови свого життя і життя суспільс­тва (ст. 10 Закону України "Про власність").

До громадян як суб'єктів права власності законодавс­тво зараховує громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Всі вони мають рівні майнові права і обов'язки, якщо іншого не передбачено законо­давчими актами України.