МОУ СЗШ № 3
РЕФЕРАТ з літератури
«Чотки» і «Біла Зграя» -
дві збірки Ахматової.
п. Ваніно
2007р.
План
I. Введення.
II. «Четки» - інтимні переживання героїні
1. Особливості збірки «Чотки»
а) Історія створення
б) індивідуалізм мови
в) основні мотиви
2. Чому «Четки»?
а) Чим обумовлено розподіл книги на чотири частини
б) Композиція і зміст першої частини
в) Рух душі ліричної героїні у другій частині
г) Філософські мотиви в третій частині
д) тема пам'яті в четвертій частині
III. «Біла зграя» - відчуття особистого життя як життя національною,
історичної
1. Історичні публікації і символіка назви
2. «Хор» - започаткування та основні теми
IV. Висновок. Подібність і відмінність двох збірок
V. Список використаної літератури
VI. Додаток
Вступ.
А. А. Ахматову в даний час розглядають як поета того періоду ХХ століття, який, починаючи з 1905 року, охоплює дві світові війни, революцію, громадянську війну, сталінську чистку, холодну війну, відлига. Вона змогла створити своє власне розуміння цього періоду через призму значимості власної долі і долі, близьких їй людей, які втілили в собі ті чи інші аспекти загальної ситуації.
Не всім відомо, що протягом десятиліть Ахматова вела титанічну і приречену боротьбу за те, щоб донести до своїх читачів "царське слово", перестати бути в їх очах тільки автором "Сіроокого короля" і "переплутаних рукавичок". У своїх перших книгах вона прагнула висловити нове розуміння історії і людини в ній. Ахматова вступила в літературу відразу як зрілий поет. Їй не довелося пройти школи літературного учнівства, совершавшейся очах читачів, хоча цієї долі не уникли багато великих поети.
Але, незважаючи на це, творчий шлях Ахматової був довгим і важким. Він ділиться на періоди, одним з яких є рання творчість, до якого належать збірники «Вечір», «Четки» і «Біла зграя» - перехідна книга.
Усередині раннього періоду творчості відбувається світоглядний зростання свідомості поета. Ахматова по-новому сприймає навколишню її дійсність. Від переживань інтимних, чуттєвих вона приходить до вирішення моральних глобальних питань.
У даній роботі я розгляну дві книги Ахматової, що вийшли в період з 1914 по 1917, а саме: «Четки» і «Біла зграя».
Вибір теми моєї роботи, особливо глав, пов'язаних з визначенням символіки назви поетичної книги, не випадковий. Дана проблема мало вивчена. Їй присвячено порівняно мало робіт, в яких дослідники в різних аспектах підходять до аналізу книг А. Ахматової.
Немає роботи, присвяченій цілісному аналізу збірників, що включає аналіз символіки заголовків книжок А. Ахматової, що, на мій погляд, є важливим, так як Ахматова, створюючи книгу, завжди особливу увагу приділяла її назві.
Таким чином, метою моєї роботи є дослідження книг, а також того, яке значення має заголовок книги у творчості А. Ахматової. У результаті цього я отримаю дуже яскраве і багатопланове уявлення про духовно-біографічному досвіді автора, колі умонастроїв, особистій долі, про творчої еволюції поета.
У зв'язку з цим переді мною постають такі завдання:
1. проаналізувати дві збірки Ахматової;
2. позначити головні подібності та відмінності книг;
3. розкрити в рефераті такі актуальні теми, як тема пам'яті і народності;
4. підкреслити релігійні мотиви, «інтимність» і «хорові» початку в цих збірниках;
5. зіставити думки різних критиків по одному з питань, порівняти їх і зробити з цього для себе висновок;
6. ознайомитися з теорією заголовка, проаналізувати заголовка зазначених книг з точки зору відображення в них усіх можливих асоціацій і простежити динаміку становлення світогляду поета.
§ 1. «Чотки» - інтимні переживання героїні
1.Особенности збірки «Чотки»
Друга книга віршів Ахматової мала неабиякий успіх. Її вихід у видавництві «Гіпербореї» в 1914 році зробив ім'я Ахматової всеросійську популярність. Перше видання вийшло чималим для того часу тиражем - 1000 екземплярів. В основній частині першого видання «чоток» 52 вірші, 28 з яких раніше публікувалися. До 1923 року книга перевидавалася вісім разів. Багато віршів «чоток» переведені на іноземні мови. Відгуки друку були численними і в основному схвальними. Сама Ахматова виділяла статтю (Російська думка. - 1915. - № 7) Миколи Васильовича Недоброво, критика і поета, з яким вона була добре знайома. До Недоброво звернено вірш «Цілий рік ти зі мною не розлучений ...» в «Білій зграї».
Епіграф - з вірша Є. Баратинського «Виправдання».
Як у більшості молодих поетів, а в Анни Ахматової часто зустрічаються слова: біль, туга, смерть. Цей настільки природний і тому прекрасний юнацький песимізм до цих пір був надбанням «проб пера» і, здається, у віршах Ахматової вперше отримав своє місце в поезії.
У ній знаходить голос ряд німих до цих пір існувань, - жінки закохані, лукаві, мріють і захоплені говорять, нарешті, своїм справжнім і в той же час художньо-переконливою мовою. Та зв'язок зі світом, про яку йшлося вище і яка є долею кожного справжнього поета, Ахматової майже досягнута, тому що вона знає радість споглядання зовнішнього і вміє передавати нам цю радість.
Тут я переходжу до самого значного в поезії Ахматової, до її стилістиці: вона майже ніколи не пояснює, вона показує. Досягається це і вибором образів, дуже продуманим і своєрідним, але головне - їх докладною розробкою.
Епітети, що визначають цінність предмета (як-то: гарний, потворний, щасливий, нещасний і т. д.), зустрічаються рідко. Ця цінність навіюється описом образу і взаємовідношенням образів. У Ахматової для цього багато прийомів. Зазначимо деякі: зіставлення прикметника, визначає колір, з прикметником, визначальним форму:
... І густо плющ темно-зелений
Завив високе вікно.
Або:
... Там малинове сонце
Над кошлатим сизим димом ...
повторення в двох сусідніх рядках, що подвоює нашу увагу до образу:
... Розкажи, як тебе цілують,
Розкажи, як цілуєш ти.
Або:
... У сніжних гілках чорних галок,
Черних галок приюти.
втілення прикметника в іменник:
... Оркестр веселе грає ...
і т. д.
Колірних визначень дуже багато у віршах Ахматової, і найчастіше для жовтого та сірого, до цих пір найрідкісніших в поезії. І, може бути, як підтвердження невипадковості цього її смаку, більшість епітетів підкреслює саме бідність і неяскравість предмета: «протертий килимок, стоптані підбори, вицвілий прапор» і т. д. Ахматової, щоб полюбити світ, потрібно бачити його милим і простим.
Ритміка Ахматової служить могутнім підмогою її стилістиці. Паузи допомагають їй виділяти найпотрібніші слова в рядку, і у всій книзі немає жодного прикладу наголоси, що стоїть на неударяемом слові, або, навпаки, слова, за змістом ударного, без наголосу. Якщо хтось візьме на себе працю з цієї точки зору подивитися збірку будь-якого сучасного поета, то переконається, що звичайно справа йде інакше. Для ритміки Ахматової характерна слабкість і уривчастість дихання. Чотирирядковому строфа, а нею написана майже вся книга, занадто довга для неї. Її періоди замикаються частіше всього двома рядками, іноді трьома, іноді навіть однієї. Причинний зв'язок, якою вона намагається замінити ритмічне єдність строфи, здебільшого не досягає своєї мети.
Вірш став твердіше, зміст кожного рядка - щільніше, вибір слів - цнотливо скупим, і, що краще за все, пропала розкиданість думки.
Але при всій своїй обмеженості поетичний талант у Ахматової, безсумнівно, рідкісний. Її глибока щирість і правдивість, вишуканість образів, улеслива переконливість ритмів і співуча звучність вірша ставлять її на одне з перших місць у «інтимної» поезії.
Майже уникаючи словотвору, - у наш час так часто невдалого, - Ахматова вміє говорити так, що давно знайомі слова звучать нове і гостро.
Холодком місячного світла і ніжною, м'якою жіночністю віє від віршів Ахматової. І сама вона каже: «Ти дихаєш сонцем, я дихаю перед місяцем». Дійсно, дихає вона перед місяцем, і місячні мрії розповідає нам, свої мрії про любов, осеребренние променями, і мотив їх простій, невмілі.
У її віршах немає сонячності, немає яскравості, але вони дивно ваблять до себе, манять якоїсь незрозумілої недомовленістю і боязкою тривогою.
Майже завжди співає Ахматова про нього, про єдиний, про те, чиє ім'я «Улюблений». Для нього, для Улюбленого, береже вона свою посмішку:
У мене є посмішка одна.
Так. Рух трохи чільне губ.
Для тебе я її березі ... -
Для коханого її туга і навіть не сум, а сум, «терпка печаль», часом ніжна і тиха.
Боїться вона зрад, втрат і повторності, «адже стільки печалей в
шляху », боїться,
Що близький, близький термін,
Що всім він стане міряти
Мій білий черевичок.
Любов і сум, і мрії, все сплетено у Ахматової з найпростішими земними образами, і, можливо, в цьому криється її чарівність.
«Я ... у цьому сірому, буденному сукню на стоптаних каблучках», - говорить вона про себе. У буденному плаття її поезія і все ж вона прекрасна, бо Ахматова - поет.
Земним питвом напоєні її вірші, і шкода тільки, що простота земної часто зближує їх з нарочито-примітивним.
Відчуття щастя у героїні викликають предмети, що прориваються в затвор і, може бути. Несучі з собою смерть, але почуття радості від спілкування з прокидається, відроджується природою сильніше смерті.
Істинне щастя героїня «чоток» знаходить у звільненні від вантажу речей, тісноти задушливих кімнат, у набутті повної свободи і незалежності.
Багато інші вірші з книги «Четки», свідчить про те, що пошуки Ахматової носили релігійний характер. Це зазначив у своїй статті про Ахматову Н. В. Недоброво: «Релігійний шлях так визначено в Євангелії від Луки (гл. 17, с. 33):« Іже аще стягне душу свою спасти, погубить ю: і іже аще погубить ю, живить ю »[1].
Завершуючи розмову про особливості «чоток», можна зробити висновок, що вже в цьому збірнику намічається криза індивідуалістичного свідомості поета і робиться спроба вийти за межі свідомості однієї особистості, до світу, в якому поет знаходить своє коло, однак теж обмежений, а частково і ілюзорний , створений творчою уявою, що спирається на зазначені вище літературні традиції. Самий прийом «маскування» героїні під жебрачку пов'язаний, з одного боку, зі усезростаючим розривом між фактами реальної біографії поета і їх відображенням у віршах і, з іншого боку, з певним бажанням автора скоротити цей розрив.
2. Чому «Четки»?
Тут простежується релігійно-філософська спрямованість творчості Ахматової.
Чіткі - це намистини, нанизані на нитку або тасьму. Будучи неодмінним атрибутом релігійного культу, чотки допомагають віруючому вести рахунок молитвам і колінопреклоніння. Чотки мають різну форму: вони можуть бути і в формі бус, (тобто намистини нанизані на нитку, чиї кінець і початок з'єднані), і можуть бути просто «лінійкою».
Перед нами два можливих значення символу «чотки»:
1. лінійність, (тобто послідовний розвиток подій, почуттів, поступове зростання свідомості, творчої майстерності);
2. символ кола (рух у замкнутому просторі, циклічність часу).
Значення лінійності, зростання (а у Ахматової це саме зростання) сили почуттів, свідомості, що наближається у своєму обсязі до моральних универсалиям, знаходить своє відображення в композиції і загального вмісту чотирьох частин книги «Четки».
Але все ж ми не можемо обійти стороною тлумачення «чоток» як кола, аналізуючи символіку назви даної книги, тому що повинні використовувати всі можливі варіанти значень.
Спробуємо поєднати разом лінію і коло. Рух лінії по колу без з'єднання початку і кінця дасть нам так звану спіраль. Напрямок вперед по спіралі передбачає на якийсь певний відрізок повернення назад (повтор пройденого елемента за деякий проміжок часу).
Таким чином, можливо, авторське світогляд Ахматової розвивалося не по прямій лінії, а, в поєднанні з колом, - по спіралі. Простежимо, чи так це, розглянувши чотири частини книги, а саме: визначимо, за якими принципами сталося розподіл на частини, які мотиви, образи, теми є провідними в кожній з частин, чи змінюються вони протягом книги, який у зв'язку з цим бачиться авторська позиція.
Аналіз внутрішнього змісту книги почнемо з епіграфа, взятого з вірша Є. Баратинського «Виправдання»:
Прости ж навік! але знай, що двох винних,
Не одного, знайдуться імена
У віршах моїх, у переказах любовних.
Дані рядка вже на початку книги заявляють про що, а саме: про те, що в «чітке» йтиметься вже не про індивідуальні переживання ліричної героїні, не про її страждання і молитвах («моя молитва», «я»), а про почуття, переживання, відповідальності двох людей («ти і я», «наші імена»), тобто в епіграфі відразу ж заявлена тема любові як одна з домінуючих у цій книзі. Словосполученням «в переказах любовних» в «Четки» вводяться теми часу і пам'яті.
Отже, визначимо, за яким принципом сталося розподіл книги на частини. На наш погляд, - на основі логічного розвитку, укрупнення образів, мотивів і тем, заявлених вже в першій книзі, а також у зв'язку з поступовим переходом від особистого до більш загального, (від почуттів сум'яття, нещастя в любові, незадоволеності собою через тему пам'яті (одну з найважливіших для усієї творчості Ахматової) до передчуттю катастрофи, що насувається).
Розглянемо композицію і зміст першої частини.
Тематичної домінантою цієї частини будуть вірші любовного плану (17 віршів). Причому вони про любов без взаємності, яка змушує страждати, призводить до розлуки, вона - «надгробний камінь», що давить на серце. Така любов не викликає натхнення, важко писати:
Не любиш, не хочеш дивитися?
О, як ти гарний проклятий!
І я не можу злетіти,
А з дитинства була крилатою.
(«Сум'яття», 2, 1913, стор 45).
Почуття зжили себе, але дорога «пам'ять перших ніжних днів». Героїня вже не тільки сама завдавала біль і страждання, але і з нею робили те ж саме. Не одна вона винна. М. Недоброво вловив це зміна у свідомості героїні, угледівши в поезії «чоток» «ліричну душу швидше жорстку, ніж занадто м'яку, швидше за жорстоку, ніж слізливу, і вже явно пануючу, ніж пригнічену». І це дійсно так:
Коли ж щастя гроші
Ти проживеш з подругою милою
І для пересиченої душі
Все стане відразу ж обридає -
У мою урочисту ніч
Не приходь. Тебе я знаю.
І чим могла б тобі допомогти
Від щастя я не зцілюю.
(«Я не любові твоєї прошу», 1914, стор 47).
Героїня виносить вирок собі і коханому: нам не бути разом, тому що ми різні. Ріднить лише тільки те, що обидва можуть любити і люблять:
Не будемо пити з однієї склянки
Ні воду ми, ні червоне вино,
Ні поцілуємося ми вранці рано,
А ввечері не подивиться у вікно.
Ти дихаєш сонцем, я дихаю перед місяцем,
Але живі ми любов'ю одною.
(«Не будемо пити з одного стакана», 1913, стор 52).
І це любовне дихання, історія почуття двох людей залишаться в пам'яті завдяки віршам:
Лише голос твій співає в моїх віршах,
У твоїх віршах моє дихання віє.
О, є багаття, якого не сміє
Торкнутися ні забуття, ні страх.
(«Не будемо пити з одного стакана», 1913, стор 52 - 53).
Вірш «Всі ми бражники тут, блудниці», у першій частині «чоток» дає початок розвитку теми провини, гріховності, суєтності життя:
О, як серце моє тужить!
Чи не смертного ль години чекаю?
А та, що зараз танцює,
Неодмінно буде в пеклі.
(«Всі ми бражники тут, блудниці», 1912, стор 54).
У другій частині «чоток» почуття двох закоханих змінює самотність героїні. Лірична героїня знову звинувачує себе у всіх бідах і непорозуміннях. Скільки разів звучить це банальне: «Пробач!» З її вуст:
РЕФЕРАТ з літератури
«Чотки» і «Біла Зграя» -
дві збірки Ахматової.
п. Ваніно
2007р.
План
I. Введення.
II. «Четки» - інтимні переживання героїні
1. Особливості збірки «Чотки»
а) Історія створення
б) індивідуалізм мови
в) основні мотиви
2. Чому «Четки»?
а) Чим обумовлено розподіл книги на чотири частини
б) Композиція і зміст першої частини
в) Рух душі ліричної героїні у другій частині
г) Філософські мотиви в третій частині
д) тема пам'яті в четвертій частині
III. «Біла зграя» - відчуття особистого життя як життя національною,
історичної
1. Історичні публікації і символіка назви
2. «Хор» - започаткування та основні теми
IV. Висновок. Подібність і відмінність двох збірок
V. Список використаної літератури
VI. Додаток
А. А. Ахматову в даний час розглядають як поета того періоду ХХ століття, який, починаючи з 1905 року, охоплює дві світові війни, революцію, громадянську війну, сталінську чистку, холодну війну, відлига. Вона змогла створити своє власне розуміння цього періоду через призму значимості власної долі і долі, близьких їй людей, які втілили в собі ті чи інші аспекти загальної ситуації.
Не всім відомо, що протягом десятиліть Ахматова вела титанічну і приречену боротьбу за те, щоб донести до своїх читачів "царське слово", перестати бути в їх очах тільки автором "Сіроокого короля" і "переплутаних рукавичок". У своїх перших книгах вона прагнула висловити нове розуміння історії і людини в ній. Ахматова вступила в літературу відразу як зрілий поет. Їй не довелося пройти школи літературного учнівства, совершавшейся очах читачів, хоча цієї долі не уникли багато великих поети.
Але, незважаючи на це, творчий шлях Ахматової був довгим і важким. Він ділиться на періоди, одним з яких є рання творчість, до якого належать збірники «Вечір», «Четки» і «Біла зграя» - перехідна книга.
Усередині раннього періоду творчості відбувається світоглядний зростання свідомості поета. Ахматова по-новому сприймає навколишню її дійсність. Від переживань інтимних, чуттєвих вона приходить до вирішення моральних глобальних питань.
У даній роботі я розгляну дві книги Ахматової, що вийшли в період з 1914 по 1917, а саме: «Четки» і «Біла зграя».
Вибір теми моєї роботи, особливо глав, пов'язаних з визначенням символіки назви поетичної книги, не випадковий. Дана проблема мало вивчена. Їй присвячено порівняно мало робіт, в яких дослідники в різних аспектах підходять до аналізу книг А. Ахматової.
Немає роботи, присвяченій цілісному аналізу збірників, що включає аналіз символіки заголовків книжок А. Ахматової, що, на мій погляд, є важливим, так як Ахматова, створюючи книгу, завжди особливу увагу приділяла її назві.
Таким чином, метою моєї роботи є дослідження книг, а також того, яке значення має заголовок книги у творчості А. Ахматової. У результаті цього я отримаю дуже яскраве і багатопланове уявлення про духовно-біографічному досвіді автора, колі умонастроїв, особистій долі, про творчої еволюції поета.
У зв'язку з цим переді мною постають такі завдання:
1. проаналізувати дві збірки Ахматової;
2. позначити головні подібності та відмінності книг;
3. розкрити в рефераті такі актуальні теми, як тема пам'яті і народності;
4. підкреслити релігійні мотиви, «інтимність» і «хорові» початку в цих збірниках;
5. зіставити думки різних критиків по одному з питань, порівняти їх і зробити з цього для себе висновок;
6. ознайомитися з теорією заголовка, проаналізувати заголовка зазначених книг з точки зору відображення в них усіх можливих асоціацій і простежити динаміку становлення світогляду поета.
§ 1. «Чотки» - інтимні переживання героїні
1.Особенности збірки «Чотки»
Друга книга віршів Ахматової мала неабиякий успіх. Її вихід у видавництві «Гіпербореї» в 1914 році зробив ім'я Ахматової всеросійську популярність. Перше видання вийшло чималим для того часу тиражем - 1000 екземплярів. В основній частині першого видання «чоток» 52 вірші, 28 з яких раніше публікувалися. До 1923 року книга перевидавалася вісім разів. Багато віршів «чоток» переведені на іноземні мови. Відгуки друку були численними і в основному схвальними. Сама Ахматова виділяла статтю (Російська думка. - 1915. - № 7) Миколи Васильовича Недоброво, критика і поета, з яким вона була добре знайома. До Недоброво звернено вірш «Цілий рік ти зі мною не розлучений ...» в «Білій зграї».
Епіграф - з вірша Є. Баратинського «Виправдання».
Як у більшості молодих поетів, а в Анни Ахматової часто зустрічаються слова: біль, туга, смерть. Цей настільки природний і тому прекрасний юнацький песимізм до цих пір був надбанням «проб пера» і, здається, у віршах Ахматової вперше отримав своє місце в поезії.
У ній знаходить голос ряд німих до цих пір існувань, - жінки закохані, лукаві, мріють і захоплені говорять, нарешті, своїм справжнім і в той же час художньо-переконливою мовою. Та зв'язок зі світом, про яку йшлося вище і яка є долею кожного справжнього поета, Ахматової майже досягнута, тому що вона знає радість споглядання зовнішнього і вміє передавати нам цю радість.
Тут я переходжу до самого значного в поезії Ахматової, до її стилістиці: вона майже ніколи не пояснює, вона показує. Досягається це і вибором образів, дуже продуманим і своєрідним, але головне - їх докладною розробкою.
Епітети, що визначають цінність предмета (як-то: гарний, потворний, щасливий, нещасний і т. д.), зустрічаються рідко. Ця цінність навіюється описом образу і взаємовідношенням образів. У Ахматової для цього багато прийомів. Зазначимо деякі: зіставлення прикметника, визначає колір, з прикметником, визначальним форму:
... І густо плющ темно-зелений
Завив високе вікно.
Або:
... Там малинове сонце
Над кошлатим сизим димом ...
повторення в двох сусідніх рядках, що подвоює нашу увагу до образу:
... Розкажи, як тебе цілують,
Розкажи, як цілуєш ти.
Або:
... У сніжних гілках чорних галок,
Черних галок приюти.
втілення прикметника в іменник:
... Оркестр веселе грає ...
і т. д.
Колірних визначень дуже багато у віршах Ахматової, і найчастіше для жовтого та сірого, до цих пір найрідкісніших в поезії. І, може бути, як підтвердження невипадковості цього її смаку, більшість епітетів підкреслює саме бідність і неяскравість предмета: «протертий килимок, стоптані підбори, вицвілий прапор» і т. д. Ахматової, щоб полюбити світ, потрібно бачити його милим і простим.
Ритміка Ахматової служить могутнім підмогою її стилістиці. Паузи допомагають їй виділяти найпотрібніші слова в рядку, і у всій книзі немає жодного прикладу наголоси, що стоїть на неударяемом слові, або, навпаки, слова, за змістом ударного, без наголосу. Якщо хтось візьме на себе працю з цієї точки зору подивитися збірку будь-якого сучасного поета, то переконається, що звичайно справа йде інакше. Для ритміки Ахматової характерна слабкість і уривчастість дихання. Чотирирядковому строфа, а нею написана майже вся книга, занадто довга для неї. Її періоди замикаються частіше всього двома рядками, іноді трьома, іноді навіть однієї. Причинний зв'язок, якою вона намагається замінити ритмічне єдність строфи, здебільшого не досягає своєї мети.
Вірш став твердіше, зміст кожного рядка - щільніше, вибір слів - цнотливо скупим, і, що краще за все, пропала розкиданість думки.
Але при всій своїй обмеженості поетичний талант у Ахматової, безсумнівно, рідкісний. Її глибока щирість і правдивість, вишуканість образів, улеслива переконливість ритмів і співуча звучність вірша ставлять її на одне з перших місць у «інтимної» поезії.
Майже уникаючи словотвору, - у наш час так часто невдалого, - Ахматова вміє говорити так, що давно знайомі слова звучать нове і гостро.
Холодком місячного світла і ніжною, м'якою жіночністю віє від віршів Ахматової. І сама вона каже: «Ти дихаєш сонцем, я дихаю перед місяцем». Дійсно, дихає вона перед місяцем, і місячні мрії розповідає нам, свої мрії про любов, осеребренние променями, і мотив їх простій, невмілі.
У її віршах немає сонячності, немає яскравості, але вони дивно ваблять до себе, манять якоїсь незрозумілої недомовленістю і боязкою тривогою.
Майже завжди співає Ахматова про нього, про єдиний, про те, чиє ім'я «Улюблений». Для нього, для Улюбленого, береже вона свою посмішку:
У мене є посмішка одна.
Так. Рух трохи чільне губ.
Для тебе я її березі ... -
Для коханого її туга і навіть не сум, а сум, «терпка печаль», часом ніжна і тиха.
Боїться вона зрад, втрат і повторності, «адже стільки печалей в
шляху », боїться,
Що близький, близький термін,
Що всім він стане міряти
Мій білий черевичок.
Любов і сум, і мрії, все сплетено у Ахматової з найпростішими земними образами, і, можливо, в цьому криється її чарівність.
«Я ... у цьому сірому, буденному сукню на стоптаних каблучках», - говорить вона про себе. У буденному плаття її поезія і все ж вона прекрасна, бо Ахматова - поет.
Земним питвом напоєні її вірші, і шкода тільки, що простота земної часто зближує їх з нарочито-примітивним.
Відчуття щастя у героїні викликають предмети, що прориваються в затвор і, може бути. Несучі з собою смерть, але почуття радості від спілкування з прокидається, відроджується природою сильніше смерті.
Істинне щастя героїня «чоток» знаходить у звільненні від вантажу речей, тісноти задушливих кімнат, у набутті повної свободи і незалежності.
Багато інші вірші з книги «Четки», свідчить про те, що пошуки Ахматової носили релігійний характер. Це зазначив у своїй статті про Ахматову Н. В. Недоброво: «Релігійний шлях так визначено в Євангелії від Луки (гл. 17, с. 33):« Іже аще стягне душу свою спасти, погубить ю: і іже аще погубить ю, живить ю »[1].
Завершуючи розмову про особливості «чоток», можна зробити висновок, що вже в цьому збірнику намічається криза індивідуалістичного свідомості поета і робиться спроба вийти за межі свідомості однієї особистості, до світу, в якому поет знаходить своє коло, однак теж обмежений, а частково і ілюзорний , створений творчою уявою, що спирається на зазначені вище літературні традиції. Самий прийом «маскування» героїні під жебрачку пов'язаний, з одного боку, зі усезростаючим розривом між фактами реальної біографії поета і їх відображенням у віршах і, з іншого боку, з певним бажанням автора скоротити цей розрив.
2. Чому «Четки»?
Тут простежується релігійно-філософська спрямованість творчості Ахматової.
Чіткі - це намистини, нанизані на нитку або тасьму. Будучи неодмінним атрибутом релігійного культу, чотки допомагають віруючому вести рахунок молитвам і колінопреклоніння. Чотки мають різну форму: вони можуть бути і в формі бус, (тобто намистини нанизані на нитку, чиї кінець і початок з'єднані), і можуть бути просто «лінійкою».
Перед нами два можливих значення символу «чотки»:
1. лінійність, (тобто послідовний розвиток подій, почуттів, поступове зростання свідомості, творчої майстерності);
2. символ кола (рух у замкнутому просторі, циклічність часу).
Значення лінійності, зростання (а у Ахматової це саме зростання) сили почуттів, свідомості, що наближається у своєму обсязі до моральних универсалиям, знаходить своє відображення в композиції і загального вмісту чотирьох частин книги «Четки».
Але все ж ми не можемо обійти стороною тлумачення «чоток» як кола, аналізуючи символіку назви даної книги, тому що повинні використовувати всі можливі варіанти значень.
Спробуємо поєднати разом лінію і коло. Рух лінії по колу без з'єднання початку і кінця дасть нам так звану спіраль. Напрямок вперед по спіралі передбачає на якийсь певний відрізок повернення назад (повтор пройденого елемента за деякий проміжок часу).
Таким чином, можливо, авторське світогляд Ахматової розвивалося не по прямій лінії, а, в поєднанні з колом, - по спіралі. Простежимо, чи так це, розглянувши чотири частини книги, а саме: визначимо, за якими принципами сталося розподіл на частини, які мотиви, образи, теми є провідними в кожній з частин, чи змінюються вони протягом книги, який у зв'язку з цим бачиться авторська позиція.
Аналіз внутрішнього змісту книги почнемо з епіграфа, взятого з вірша Є. Баратинського «Виправдання»:
Прости ж навік! але знай, що двох винних,
Не одного, знайдуться імена
У віршах моїх, у переказах любовних.
Дані рядка вже на початку книги заявляють про що, а саме: про те, що в «чітке» йтиметься вже не про індивідуальні переживання ліричної героїні, не про її страждання і молитвах («моя молитва», «я»), а про почуття, переживання, відповідальності двох людей («ти і я», «наші імена»), тобто в епіграфі відразу ж заявлена тема любові як одна з домінуючих у цій книзі. Словосполученням «в переказах любовних» в «Четки» вводяться теми часу і пам'яті.
Отже, визначимо, за яким принципом сталося розподіл книги на частини. На наш погляд, - на основі логічного розвитку, укрупнення образів, мотивів і тем, заявлених вже в першій книзі, а також у зв'язку з поступовим переходом від особистого до більш загального, (від почуттів сум'яття, нещастя в любові, незадоволеності собою через тему пам'яті (одну з найважливіших для усієї творчості Ахматової) до передчуттю катастрофи, що насувається).
Розглянемо композицію і зміст першої частини.
Тематичної домінантою цієї частини будуть вірші любовного плану (17 віршів). Причому вони про любов без взаємності, яка змушує страждати, призводить до розлуки, вона - «надгробний камінь», що давить на серце. Така любов не викликає натхнення, важко писати:
Не любиш, не хочеш дивитися?
О, як ти гарний проклятий!
І я не можу злетіти,
А з дитинства була крилатою.
(«Сум'яття», 2, 1913, стор 45).
Почуття зжили себе, але дорога «пам'ять перших ніжних днів». Героїня вже не тільки сама завдавала біль і страждання, але і з нею робили те ж саме. Не одна вона винна. М. Недоброво вловив це зміна у свідомості героїні, угледівши в поезії «чоток» «ліричну душу швидше жорстку, ніж занадто м'яку, швидше за жорстоку, ніж слізливу, і вже явно пануючу, ніж пригнічену». І це дійсно так:
Коли ж щастя гроші
Ти проживеш з подругою милою
І для пересиченої душі
Все стане відразу ж обридає -
У мою урочисту ніч
Не приходь. Тебе я знаю.
І чим могла б тобі допомогти
Від щастя я не зцілюю.
(«Я не любові твоєї прошу», 1914, стор 47).
Героїня виносить вирок собі і коханому: нам не бути разом, тому що ми різні. Ріднить лише тільки те, що обидва можуть любити і люблять:
Не будемо пити з однієї склянки
Ні воду ми, ні червоне вино,
Ні поцілуємося ми вранці рано,
А ввечері не подивиться у вікно.
Ти дихаєш сонцем, я дихаю перед місяцем,
Але живі ми любов'ю одною.
(«Не будемо пити з одного стакана», 1913, стор 52).
І це любовне дихання, історія почуття двох людей залишаться в пам'яті завдяки віршам:
Лише голос твій співає в моїх віршах,
У твоїх віршах моє дихання віє.
О, є багаття, якого не сміє
Торкнутися ні забуття, ні страх.
(«Не будемо пити з одного стакана», 1913, стор 52 - 53).
Вірш «Всі ми бражники тут, блудниці», у першій частині «чоток» дає початок розвитку теми провини, гріховності, суєтності життя:
О, як серце моє тужить!
Чи не смертного ль години чекаю?
А та, що зараз танцює,
Неодмінно буде в пеклі.
(«Всі ми бражники тут, блудниці», 1912, стор 54).
У другій частині «чоток» почуття двох закоханих змінює самотність героїні. Лірична героїня знову звинувачує себе у всіх бідах і непорозуміннях. Скільки разів звучить це банальне: «Пробач!» З її вуст:
Прости мене, хлопчик веселий,
Що я принесла тобі смерть. - ...
Як ніби збирав прикмети
Моєї нелюбові. Пробач!
Навіщо ти прийняв обітниці
Страдницького шляху? ...
Прости мене, хлопчик веселий,
Совеня замучений мій! ...
(«Високі склепіння костелу», 1913, стор 56).
Таким чином, героїня намагається повторити рух власної душі. Вона захищається від наступаючих почуттів, намагається вести релігійний спосіб життя, який обіцяє їй заспокоєння і стабільність:
Я навчилася просто, мудро жити,
Дивитися на небо і молитися Богу,
І довго перед вечором бродити,
Щоб вгамувати непотрібну тривогу.
(«Я навчилася просто, мудро жити», 1912, стор 58).
Вона навіть припускає, що якщо герой постукає у її двері, то вона, ймовірно, цього не почує:
І якщо в мої двері ти постукаєш,
Мені здається, я навіть не почую.
(«Я навчилася просто, мудро жити», 1912, стор 58).
Але тут же, у вірші «Безсоння», вона не може заснути, вслухаючись у віддалені кроки, в надії, що вони можуть належати Йому:
Десь кішки жалібно нявкають,
Звук кроків я здалеку ловлю ...
(«Безсоння», 1912, стор 59).
Ми бачимо, що відбуваються метання в душі героїні, там знову безлад, хаос. Вона намагається повернутися до вже пережитому знову, але загальне поступальний рух свідомості все-таки відчувається.
У другій частині два вірші («Голос пам'яті» та «Тут все те ж, те ж, що і раніше») присвячені темі пам'яті. Ахматова згадує і Царське Село, де панує тривога, і флорентійські сади, де віє духом смерті і, «пророкуючи близьке негода», «низько стелиться димок».
У третій частині книги «Четки» відбувається новий виток "спіралі".
Крок назад: героїня знову не вважає себе єдиною винною. У першому вірші даної частини «Помолися про злиденне, про втрачену» виявляються філософські мотиви: героїня запитує, чому Бог карав її день за днем і годину за годиною? У пошуках відповіді героїня переглядає своє життя. Хоча вона не цілком виправдовує себе за провину, але виявляє свою власну винність недостатньою для пояснення покарання. Причина, яку лірична героїня, врешті-решт, називає, абсолютно різного порядку: «Чи це ангел мені вказував світло, невидимий для нас?»
Героїня, однак, вважає себе несправедливо звинуваченої жертвою. Але замість бунту - більш пасивний опір: скорбота, запитування. Вона підпорядковується божественному покаранню, виявляючи щось хороше в ньому.
І новим кроком у «витку спіралі» стає зміна погляду героїні Ахматової на минувшину. Він стає трохи відстороненим, звідкись згори, з тієї висоти, коли є тверезість, об'єктивність оцінки. Вона протиставляє себе іншим («ми» - «ви»):
Я з тобою не стану пити вино,
Від того, що ти хлопчисько пустотливий.
Знаю я - у вас заведено
З ким попало цілуватися під місяцем.
А у нас - тиша й гладь,
Божа благодать.
А у нас - світлих очей
Ні наказу піднімати.
(«Я з тобою не стану пити вино», 1913, стор 65).
Героїня залишає коханого в мирському житті, бажає щастя з новою подругою, удачі, пошани, хоче захистити його від переживань:
Ти не знай, що я від плачу
Дням втрачаю рахунок.
(«Будеш жити, не знаючи лиха», 1915, стор 66).
Вона звільняє його від взаємної відповідальності і зараховує себе до натовпу мандрівників Божих, що моляться за людські гріхи:
Багато нас таких бездомних,
Сила наша в тому,
Що для нас, сліпих і темних,
Світлим Божий дім.
І для нас, схилених долу,
Вівтарі горять,
Наші до Божого престолу
Голоси летять.
(«Будеш жити, не знаючи лиха», 1915, стор 66 - 67).
Улюбленого Ахматова зберігає в собі лише як частинку пам'яті, про залишення якої вона благає у «пророцтв» «зі старих книг»:
Щоб в томливої низці
Не чужим здався ти.
("Вмираючи, млію про безсмертя», 1912, стор 63).
Чільною темою четвертої частини «чоток» є тема пам'яті.
Героїня повертається в покинуте минуле, відвідує улюблені серцю місця: Царське Село, де «верба, дерево русалок» встає перепоною на її шляху; Петербург, де «вітер задушливий і суворий з чорних труб змітає гар»; Венецію. Її очікує і зустріч з коханим. Але це більше схоже на зіткнення, яке всіх обтяжує:
І очі, що дивились тьмяно,
Не зводив з мого кільця.
Жоден не рушив мускул
Просвітлено-злого особи.
О, я знаю: його втіха -
Напружено і пристрасно знати,
Що йому нічого не треба,
Що мені не в чому йому відмовити.
(«Гість», 1914, стор 71).
Приходить Ахматова і в гості до поета (вірш «Я прийшла до поета в гості» з присвятою Олександру Блоку), бесіда з яким, думає вона, запам'ятається надовго, не забути їй і глибини його очей.
Останній вірш четвертої частини та книги «Четки» представляє собою тривірш. Воно дуже значимо, тому що є як би перехідним містком до книги «Біла зграя» (1917). І рядки
У каналах Приневського тремтять вогні.
Трагічною осені мізерні оздоблення.
(«Простіше мені ці листопадові дні», 1913, стор.72)
немов пророкують про насуваються зміни, трансформації звичного плину життя.
Таким чином, розглянувши чотири частини книги «Четки», ми побачили, що переживання, думки героїні не протікають в обмеженому прямому руслі, а розвиваються по спіралі. Відбуваються коливання, повтори одного і того ж руху, метання. І, отже, становлення образу героїні, авторської позиції можна побачити, лише розглянувши книгу в цілому, а не по окремих віршів.
Яке ж рух по спіралі в даній книзі?
На душі героїні в якийсь певний момент - трагедія, внутрішній надлам, почуття спустошеності. Щоб якось відновити втрачене душевну рівновагу, вона спрямовує свої думки в минуле, хоче воскресити світлі моменти любові, дружби. І якщо це не допомагає - шукає нове рішення. Тобто в даній книзі теми любові, творчості тісно переплетені з темою пам'яті як невід'ємної частини буття поета.
На питання про взаємозв'язок заголовка книги «Четки» та її змісту можна відповісти наступне: швидше за все, образ «чоток» вводить в книгу два тимчасових шари:
1. минуле, пов'язане з переказами про колишні почуття, події, зустрічі;
2. Нині, пов'язане з відстороненим поглядом зверху, з об'єктивної позиції.
З'єднання лінійного і циклічного значень «чоток», як вже говорилося раніше, дає «спіраль», за якою відбувається розвиток внутрішнього світу героїні, включаючи поперемінно і елементи минулого і сьогодення.
У книзі С. І. Кормілова [2] є такі слова, що назва книги «Четки» «містять натяк на заспокійливе механічний рух пальців». Якщо вважати вірним дане припущення, то в контексті даної книги його можна представити так: всі побутові проблеми, напруженість дійсності для Ахматової - лише одномоментні явища. Перебираючи намистини чоток, поет зверху, як би із зовнішнім байдужістю, дивиться на тлінне людське буття, внутрішньо готуючись до зустрічі з якоюсь найвищою Силою. Отже, ми зустрічаємося з ще одним значенням символу «чотки». Чіткі - нагадування про статичності, кінцівки зовнішньої сторони життя.
§ 2. «Біла зграя» - відчуття особистого життя як життя національної, історичної
1. Історія публікації і символіка назви
З початком Першої світової війни Ахматова різко обмежує свою публічне життя. У цей час вона страждає від туберкульозу, хвороби, довго не відпускали її. Поглиблене читання класики (А. С. Пушкін, Є. А. Баратинський, Расін та ін) позначається на її поетичній манері, остропарадоксальний стиль швидких психологічних замальовок поступається місцем неоклассіцістіческім урочистим інтонацій. Прониклива критика вгадує в її збірнику «Біла зграя» (1917) наростаюче «відчуття особистого життя як життя національною, історичної». Інспіруючи в ранніх віршах атмосферу «загадки», ауру автобіографічного контексту, Ахматова вводить у високу поезію вільний «самовираження» як стильовий принцип. Позірна фрагментарність, раз'ятость, спонтанність ліричного переживання все виразніше підпорядковується сильному інтегруючому початку, що дало привід В. В. Маяковському помітити: «Вірші Ахматової монолітні і витримають тиск будь-якого голосу, не давши тріщини».
Третя книга віршів Ахматової вийшла у видавництві «Гіпербореї» у вересні 1917 року накладом 2000 примірників. Її обсяг значно більше попередніх книг - у чотирьох розділах збірки було 83 вірші, а п'ятий розділ становила поема «Біля самого моря». 65 віршів книги були надруковані раніше. Багато критиків відзначали нові риси поезії Ахматової, посилення в ній пушкінського початку. О. Мандельштам ще в статті 1916 писав: «Голос зречення міцніє все більш і більш у віршах Ахматової, і в даний час її поезія наближається до того, щоб стати одним з символів величі Росії». Перелом у ахматовском творчості пов'язаний з увагою до реальної дійсності, до долі Росії. Незважаючи на революційний час, перше видання книги «Біла зграя» розійшлося швидко. Друге вийшло в 1918 році у видавництві «Прометей». До 1923 року вийшли ще два видання книги з невеликими змінами та доповненнями.
Епіграф - з вірша І. Анненського «Мила».
Звертаючись до символіки назви, можна побачити, що основними складовими частинами його будуть слова «білий» і «зграя». Розглянемо їх по черзі.
Всім відомо, що кольори впливають на наше мислення й почуття. Вони стають символами, служать сигналами, які застерігають нас, радують, засмучують, формують наш менталітет і впливають на нашу мову.
Білий - це колір невинності і чистоти. Білий колір символізує чистоту помислів, щирість, юність, незіпсованість, недосвідченість. Білий жилет додає зовнішності вишуканість, біле плаття нареченої означає невинність.
Людина, яку притягує білий колір, прагне до досконалості, він постійно в пошуках самого себе. Білий колір - символ творчої, життєлюбної натури.
На Русі білий колір - улюблений колір, це колір «Духа Святого». (Він спускається на землю у вигляді білого голуба). Білий колір повсюдно присутній в національному вбранні і орнаментах. Він також є маргінальним, (тобто символізує перехід з одного стану в інше: смерть і народження знову, для нового життя). Символом цього є і біле вбрання нареченої, і білий саван померлого, і білий сніг.
Але білий колір має крім радісною і свою сумну сторону значень. Білий - це і колір смерті. Недарма таку пору року, як зима, асоціюється зі смертю в природі. Земля покривається білим снігом, немов саваном. Тоді як весна - це зародження нового життя.
Символ «білий» знаходить своє безпосереднє відображення у віршах книги. По-перше, білий - колір любові у Ахматової, уособлення тихою сімейного життя в «білому домі». Коли ж любов зживає себе, героїня залишає «білий дім і тихий сад».
«Білий», як уособлення натхнення, творчості, знаходить відображення в наступних рядках:
Я голубку їй дати хотіла,
Ту, що всіх у голубнику Белей,
Але птах сама полетіла
За стрункої гостею моєї.
(«Муза пішла по дорозі», 1915, стор 77).
Біла голубка - символ натхнення - відлітає слідом за Музою, присвячуючи себе творчості.
«Білий» - це і колір спогадів, пам'яті:
Як білий камінь в глибині криниці,
Лежить в мені одне воспоминанье.
(«Як білий камінь в глибині криниці», 1916, стор 116).
День Порятунку, рай теж позначаються білим кольором у Ахматової:
У білий рай розчинилася хвіртка,
Магдалина синочка взяла.
(«Де, висока, твій циганча», 1914, стор 100).
Образ птаха (наприклад, голуба, ластівки, зозулі, лебедя, ворона) глибоко символічний. І цю символіку використовує Ахматова. У її творчості «птах» позначає багато чого: вірші, стан душі, Божого посланця. Птах - це завжди уособлення вільного життя, в клітинах ми бачимо жалюгідну подобу птахів, не спостерігаючи їх польоту в небі. Так само і в долі поета: справжній внутрішній світ відображається у віршах, створених вільним творцем. Але саме її, свободи, в житті завжди не вистачає.
Птахи рідко живуть поодинці, в основному - зграями, а зграя є щось єдине, згуртоване, багатолике й багатоголосе.
Поглянувши на символіку назви третьої книги віршів Ахматової, побачимо, що тут часовий і просторовий пласти не обмежені нічим. Відбувається вихід з кола, відрив від початкової точки і наміченої лінії.
Таким чином, «біла зграя» - образ, який свідчить про зміну просторового часу, оцінок, поглядів. Він (образ) заявляє про позицію «над» всім і вся, з висоти пташиного польоту.
У період написання перших двох книг автор був включений в події навколишньої дійсності, перебуваючи з ними в одному просторовому вимірі. У «Білій зграї» Ахматова піднімається над дійсністю і, уподібнюючись птиці, намагається охопити своїм поглядом величезний простір, і більшу частину історії своєї країни, вона виривається з-під владних кайданів земних переживань.
«Біла зграя» являє собою сукупність віршів різної спрямованості: це і громадянська лірика, і вірші любовного змісту, в ній звучить і тема поета і поезії.
Книга відкривається віршем громадянської тематики, в якому відчуваються трагічні ноти (перегук з епіграфом, але в більш укрупненому масштабі). («Думали: жебраки ми, немає в нас нічого», 1915)
Важливим змістовним моментом «Білої зграї» стало, як згадувалося вище, зміна естетичної свідомості поета. Практично воно вплинуло на еволюцію характеру ліричної героїні Ахматової. Індивідуальне буття в третій книзі змикається з життям народу, піднімається до його свідомості. Не я одна, не ми - ти і я, а ми - всі, ми - зграя.
У «Білій зграї» саме багатоголосся, поліфонія стає характерною відмітною рисою ліричного свідомості поета. Пошуки Ахматової носили релігійний характер. Врятувати душу, як їй тоді здавалося, можна лише розділивши долю багатьох «жебраків».
Отже, в третій книзі «Біла зграя» Ахматова вживає значення слів «біла», «зграя», «птах» як у традиційному розумінні, так і додає значення, властиві тільки їй.
«Біла зграя» - це її поезія, її вірші, почуття, настрої, вилиті на папір.
Білий птах - символ Бога, його посланців.
Птах - показник нормального плину життя на землі.
«Біла зграя» - це знак співдружності, з'єднання з іншими.
«Біла зграя» - це висота, політ над бренной землею, це тяга до Божественного.
2. «Хор» - започаткування та основні теми
Збірка «Біла зграя» відкривається хоровим зачином, що демонструє спокійне торжество новизни знайденого духовного досвіду:
Думали: жебраки ми, немає в нас нічого,
А як стали одне за іншим втрачати,
Так, що став кожен день
Поминальним днем, -
Почали складати пісні
Про велику щедрості Божої
Та про нашому колишньому багатстві.
«Кожен день» - це дні війни, що забирають нові й нові жертви. Анна Ахматова сприйняла війну як найбільше народне горе. І ось в годину випробувань хор жебраків, більш літературний, ніж земний образ, перетворився в хор сучасників поета, всіх людей, незалежно від їх соціального статусу. Для Ахматової в новій книзі найважливіше духовну єдність народу перед лицем страшного ворога. Про який багатстві говорить тут поет? Очевидно, менш за все про матеріальне. Бідність - це зворотний бік духовного багатства. Один з російських патріотів писав незадовго до цього, напередодні російсько-японської війни: «Якщо життя рясна, якщо є накопичення шляхетних переказів, якщо зберігається безліч предметів мистецтва - чистого і прикладного, якщо збережена природа - вічна книга, поза якою немає мудрості, - народ у такій країні утворений з колиски »[3]. Отже, хоровий «ми» висловлює в «Білій зграї» як би народну точку зору на події навколо. «Хор» - величина не обрахована конкретно, він може складатися з кількох друзів поета, а може включити в себе всю Росію. У складі композиції всієї книги хор виступає як активна діюча особа. Це дійова особа, повторюємо, характеризує народну точку зору на події навколо. Вже сама наявність такої точки зору в книзі ліричних віршів стало відкриттям Ахматової. Любовні діалоги присутні і на сторінках цієї збірки, але над ними, десь вище панує якийсь етичний сяють, духовний максималізм, з яким ліричні герої не можуть не рахуватися.
Поет на сторінках «Білої зграї» може перетворитися на хор і замінити собою хор, прийнявши на себе давню й відповідальну роль вісника.
У «Білій зграї» різко посилюються релігійні мотиви, і раніше властиві ахматовської поезії, але, як справедливо зауважив В. М. Жирмунський, «побутова релігійність цих віршів. робила їх у той час співзвучними переживань простої людини з народу, від імені якого говорить поет ».
Перетворення поета в людини з народу відбувається зазвичай тоді, коли мова заходить про цінності однаково дорогих і для поета, і для будь-якого учасника або учасниці хору. На сторінках «Білої зграї» вперше з'являється настільки важлива для всієї творчості Ахматової тема материнства. Тема ця кровно пов'язана з війною: «Над хлопцями плачуть солдатки, вдовою плач по селу дзвенить».
Дай мені гіркі роки недуги,
Задихання, безсоння, жар.
Відніми і дитини, і друга,
І таємничий пісенний дар.
Так молюся за Твоєї літургією
Після стількох виснажливих днів,
Щоб хмара над темною Росією
Стала хмара у славі променів.
(«Молитва», 1915)
З цього вірша думки деяких критиків розділилися.
В. Маранцман вважає, що: «З війною до Ахматової прийшов фанатичний патріотизм, продиктовані в 1915 році« Молитву », схожу на заклинання, жорстоке і страшне».
Я дозволю собі не погодиться з цим висловлюванням, тому що це був не фанатичний патріотизм, а біль - біль за свою країну, і за те, що відбувається в ній. Мені ближче вислів Л. Чуковською з цього вірша:
«Влітку 1915 року, в пору смертельної небезпеки для Росії, Ахматова молилася, відчувши всенародну біль як власну і жертвуючи всенародної болю всім, що є в людському серці заповітного, особистого».
Я повністю згодна з Чуковською. Адже і, дійсно, патріотичний порив Ахматової настільки великий, що в ім'я порятунку «темної Росії» вона готова принести в жертву найдорожче, що у неї є, - дитини.
Але жертва приймається в іншої жінки, яка в багатоголосої композиції всієї збірки сприймається як звичайна представниця хору. Поет поділяє горе цієї немолодої матері як спільне горе багатьох російських матерів, складових як би особливий скорботний хор.
Композиція "Білої зграї" є змістовний момент включення поета в сферу народної свідомості і тому заслуговує спеціального дослідження, намітки якого я пропоную в даній роботі.
А. Слонімський [4] бачив у віршах, що склали «Білу зграю», «нова поглиблена сприйняття світу», яке, на його думку, було пов'язано з возобладаніе в третьому збірнику духовного начала над «чуттєвим», «дуже жіночним», причому духовне початок затверджується на сторінках «Білої зграї» в «якомусь пушкінському погляді з боку».
Мені, слідом за першими, вже згаданими, критиками, які писали про «Білої зграї», здається, що важливим моментом змістовним, які мають свій відбиток у цій книзі, стало зміна естетичної свідомості поета. Практично воно вплинуло на еволюцію характеру ліричної героїні Ахматової.
Індивідуалістичне буття ліричної героїні змикається з життям хору, тобто підключається до народної свідомості. У третій книзі саме багатоголосся, поліфонія стає характерною, відмінною рисою ліричного свідомості Ахматової. Монолог ліричного героя як основна форма вираження ліричного суб'єкта в «Білій зграї» зазнає змін: віршована новела, в якій ліричний герой живе своїм автономним життям, внаслідок чого створюється ілюзія «многогеройность» перших двох книг Ахматової, змінюється в третій книзі голосами з хору.
Хоровий початок, покладений Ахматової в основу композиції «Білої зграї», - це, зрозуміло, не тільки особливість поетичної форми даного збірника. Це поступово усвідомлювана художником у процесі творчості установка на народність, в останні роки неодноразово декларована у відкритій формі: «Я була тоді з моїм народом Там, де мій народ, на жаль, був» (1961). Дослідження, здавалося б, приватного питання про зміну естетичної свідомості Ахматової на порівняно вузькій ділянці часу (1913 - 1916 роки) має, однак, не тільки локальне значення, але підключається до питання про шляхи подолання поетом гріха індивідуалізму і набуття найважливішого, без чого мистецтво позбавляється права називатися таким, - народності. Але шлях Анни Ахматової до набуття народності виявився далеко не простим - вся довга, відпущена їй життя пішла на це, стала важкою дорогою до народу.
Висновок.
Подібність і відмінність двох збірок
На закінчення роботи, метою якої було аналізування двох збірок, дослідження символіки заголовків книжок Анни Ахматової, а також з'ясування того, яке значення має заголовок книги в її творчості в цілому, можна зробити наступні висновки:
1. Принципова відмінність «стилю» «Білої зграї» від «манери» «чоток» відзначав і К. В. Мочульський 5. «Різке перелом ахматовского творчості» Мочульський пов'язував з пильною увагою її явищ російської дійсності 1914-1917 років. «Поет залишає далеко за собою коло інтимних переживань, затишок« темно-синьою кімнати », клубок різнобарвного шовку мінливих настроїв, вишуканих емоцій і примхливих наспівів. Він стає суворіше, суворіші і сильніше. Він виходить під відкрите небо - і від солоного вітру і степового повітря зростає і міцніє його голос. У його поетичному репертуарі з'являються образи Батьківщини, віддається глухий гул війни, чується тихий шепіт молитви ».
2. Збірники мають як подібності, так і відмінності. Схожість полягає в релігійних мотивах і їх зв'язку з інтимним. А відмінності в переході від інтимного переживання до суспільного, який з'являється в «Білій зграї».
3. релігія, яка займає одне з центральних місць в поетиці Ахматової, її образи і символи з великою яскравістю перевтілилися в символіку назви книг «Четки», «Біла зграя». А патріотизм Ахматової настільки великий, що в ім'я порятунку «темної Росії» вона готова принести в жертву найдорожче, що у неї є, - дитини.
4. Процес озаглавліванія поетичної книги дуже значущий для Ахматової, йому в "творчій майстерні" поета приділялася особлива увага. Заголовок книги зосереджує, інтегрує 6 в собі численні аспекти та лінії її поетичних роздумів, всю філософію життя і душі, погляди та ідеали.
5 Мочульський К. Ганна Ахматова. / / Сучасні записки, Париж. 1922. № 10. С. 386.
6 Інтегрувати - об'єднувати частини в одне ціле. http://www.akhmatova.org/articles/kralin2.htm - 2a # 2a
Всебічний аналіз книг і заголовки допоміг мені найбільш тісно наблизитися до розуміння того, що було закладено Ахматової в перше слово поетичного тексту, в вірші книг, а також дізнатися таємні смисли і значення.
У своєму рефераті я багато дізналася нового для себе, перш за все про творчість Ахматової. Я досягла поставлені мною мети: розкрила теми пам'яті і релігійності, показала «хорові» починаючи у творчості Ахматової, розкрила суть назви цих збірок.
Список використовуваної літератури:
1. Мандельштам О. «Про сучасну поезію». У 2 т. - М.: Художня література, 1990. - Т. 2. - С. 260.
2. Ейхенбаум Б.М. «Анна Ахматова. Досвід аналізу ». Російська література - 1989. - № 3 - С.97 - 108.
3. М.М Краклін «Хорове початок» у книзі Ахматової «Біла зграя». Пб., 1987. С.9. - 37.
4. Леонід Каннегіссер «Анна Ахматова. Чотки ». Pro et contra - СПб.: РХГІ, 2001 - С.89 - 91.
5. Микола Гумільов «Анна Ахматова. Чотки ». Pro et contra - СПб.: РХГІ, 2001 - С.88
6. О. Вороновська «Четки. Анна Ахматова ». Російська література - 1989. - № 7 - С.12 - 13
7. Джанджакова Є. В. Про поетику заголовків / / Лінгвістика і поетика. - М. - 1979.
8. Кормилов С. І. Поетична творчість А. Ахматової. - М.: Изд-во МГУ, 1998.
9. Ламзіна А. В. Заглавие / / Вступ до літературознавства. - М. Вид-во "Вища школа", 1999.
10. Лотман Ю. М. Аналіз поетичного тексту. - М. - 1972.
11. Черних В. А. Коментарі / / Ахматова А. А. Твори в 2-х т.т. - Т.1. - М.: Панорама, 1990.
12. Хейт А. Ганна Ахматова. Поетичне мандрівка. - М.: Радуга, 1991.
Що я принесла тобі смерть. - ...
Як ніби збирав прикмети
Моєї нелюбові. Пробач!
Навіщо ти прийняв обітниці
Страдницького шляху? ...
Прости мене, хлопчик веселий,
Совеня замучений мій! ...
(«Високі склепіння костелу», 1913, стор 56).
Таким чином, героїня намагається повторити рух власної душі. Вона захищається від наступаючих почуттів, намагається вести релігійний спосіб життя, який обіцяє їй заспокоєння і стабільність:
Я навчилася просто, мудро жити,
Дивитися на небо і молитися Богу,
І довго перед вечором бродити,
Щоб вгамувати непотрібну тривогу.
(«Я навчилася просто, мудро жити», 1912, стор 58).
Вона навіть припускає, що якщо герой постукає у її двері, то вона, ймовірно, цього не почує:
І якщо в мої двері ти постукаєш,
Мені здається, я навіть не почую.
(«Я навчилася просто, мудро жити», 1912, стор 58).
Але тут же, у вірші «Безсоння», вона не може заснути, вслухаючись у віддалені кроки, в надії, що вони можуть належати Йому:
Десь кішки жалібно нявкають,
Звук кроків я здалеку ловлю ...
(«Безсоння», 1912, стор 59).
Ми бачимо, що відбуваються метання в душі героїні, там знову безлад, хаос. Вона намагається повернутися до вже пережитому знову, але загальне поступальний рух свідомості все-таки відчувається.
У другій частині два вірші («Голос пам'яті» та «Тут все те ж, те ж, що і раніше») присвячені темі пам'яті. Ахматова згадує і Царське Село, де панує тривога, і флорентійські сади, де віє духом смерті і, «пророкуючи близьке негода», «низько стелиться димок».
У третій частині книги «Четки» відбувається новий виток "спіралі".
Крок назад: героїня знову не вважає себе єдиною винною. У першому вірші даної частини «Помолися про злиденне, про втрачену» виявляються філософські мотиви: героїня запитує, чому Бог карав її день за днем і годину за годиною? У пошуках відповіді героїня переглядає своє життя. Хоча вона не цілком виправдовує себе за провину, але виявляє свою власну винність недостатньою для пояснення покарання. Причина, яку лірична героїня, врешті-решт, називає, абсолютно різного порядку: «Чи це ангел мені вказував світло, невидимий для нас?»
Героїня, однак, вважає себе несправедливо звинуваченої жертвою. Але замість бунту - більш пасивний опір: скорбота, запитування. Вона підпорядковується божественному покаранню, виявляючи щось хороше в ньому.
І новим кроком у «витку спіралі» стає зміна погляду героїні Ахматової на минувшину. Він стає трохи відстороненим, звідкись згори, з тієї висоти, коли є тверезість, об'єктивність оцінки. Вона протиставляє себе іншим («ми» - «ви»):
Я з тобою не стану пити вино,
Від того, що ти хлопчисько пустотливий.
Знаю я - у вас заведено
З ким попало цілуватися під місяцем.
А у нас - тиша й гладь,
Божа благодать.
А у нас - світлих очей
Ні наказу піднімати.
(«Я з тобою не стану пити вино», 1913, стор 65).
Героїня залишає коханого в мирському житті, бажає щастя з новою подругою, удачі, пошани, хоче захистити його від переживань:
Ти не знай, що я від плачу
Дням втрачаю рахунок.
(«Будеш жити, не знаючи лиха», 1915, стор 66).
Вона звільняє його від взаємної відповідальності і зараховує себе до натовпу мандрівників Божих, що моляться за людські гріхи:
Багато нас таких бездомних,
Сила наша в тому,
Що для нас, сліпих і темних,
Світлим Божий дім.
І для нас, схилених долу,
Вівтарі горять,
Наші до Божого престолу
Голоси летять.
(«Будеш жити, не знаючи лиха», 1915, стор 66 - 67).
Улюбленого Ахматова зберігає в собі лише як частинку пам'яті, про залишення якої вона благає у «пророцтв» «зі старих книг»:
Щоб в томливої низці
Не чужим здався ти.
("Вмираючи, млію про безсмертя», 1912, стор 63).
Чільною темою четвертої частини «чоток» є тема пам'яті.
Героїня повертається в покинуте минуле, відвідує улюблені серцю місця: Царське Село, де «верба, дерево русалок» встає перепоною на її шляху; Петербург, де «вітер задушливий і суворий з чорних труб змітає гар»; Венецію. Її очікує і зустріч з коханим. Але це більше схоже на зіткнення, яке всіх обтяжує:
І очі, що дивились тьмяно,
Не зводив з мого кільця.
Жоден не рушив мускул
Просвітлено-злого особи.
О, я знаю: його втіха -
Напружено і пристрасно знати,
Що йому нічого не треба,
Що мені не в чому йому відмовити.
(«Гість», 1914, стор 71).
Приходить Ахматова і в гості до поета (вірш «Я прийшла до поета в гості» з присвятою Олександру Блоку), бесіда з яким, думає вона, запам'ятається надовго, не забути їй і глибини його очей.
Останній вірш четвертої частини та книги «Четки» представляє собою тривірш. Воно дуже значимо, тому що є як би перехідним містком до книги «Біла зграя» (1917). І рядки
У каналах Приневського тремтять вогні.
Трагічною осені мізерні оздоблення.
(«Простіше мені ці листопадові дні», 1913, стор.72)
немов пророкують про насуваються зміни, трансформації звичного плину життя.
Таким чином, розглянувши чотири частини книги «Четки», ми побачили, що переживання, думки героїні не протікають в обмеженому прямому руслі, а розвиваються по спіралі. Відбуваються коливання, повтори одного і того ж руху, метання. І, отже, становлення образу героїні, авторської позиції можна побачити, лише розглянувши книгу в цілому, а не по окремих віршів.
Яке ж рух по спіралі в даній книзі?
На душі героїні в якийсь певний момент - трагедія, внутрішній надлам, почуття спустошеності. Щоб якось відновити втрачене душевну рівновагу, вона спрямовує свої думки в минуле, хоче воскресити світлі моменти любові, дружби. І якщо це не допомагає - шукає нове рішення. Тобто в даній книзі теми любові, творчості тісно переплетені з темою пам'яті як невід'ємної частини буття поета.
На питання про взаємозв'язок заголовка книги «Четки» та її змісту можна відповісти наступне: швидше за все, образ «чоток» вводить в книгу два тимчасових шари:
1. минуле, пов'язане з переказами про колишні почуття, події, зустрічі;
2. Нині, пов'язане з відстороненим поглядом зверху, з об'єктивної позиції.
З'єднання лінійного і циклічного значень «чоток», як вже говорилося раніше, дає «спіраль», за якою відбувається розвиток внутрішнього світу героїні, включаючи поперемінно і елементи минулого і сьогодення.
У книзі С. І. Кормілова [2] є такі слова, що назва книги «Четки» «містять натяк на заспокійливе механічний рух пальців». Якщо вважати вірним дане припущення, то в контексті даної книги його можна представити так: всі побутові проблеми, напруженість дійсності для Ахматової - лише одномоментні явища. Перебираючи намистини чоток, поет зверху, як би із зовнішнім байдужістю, дивиться на тлінне людське буття, внутрішньо готуючись до зустрічі з якоюсь найвищою Силою. Отже, ми зустрічаємося з ще одним значенням символу «чотки». Чіткі - нагадування про статичності, кінцівки зовнішньої сторони життя.
§ 2. «Біла зграя» - відчуття особистого життя як життя національної, історичної
1. Історія публікації і символіка назви
З початком Першої світової війни Ахматова різко обмежує свою публічне життя. У цей час вона страждає від туберкульозу, хвороби, довго не відпускали її. Поглиблене читання класики (А. С. Пушкін, Є. А. Баратинський, Расін та ін) позначається на її поетичній манері, остропарадоксальний стиль швидких психологічних замальовок поступається місцем неоклассіцістіческім урочистим інтонацій. Прониклива критика вгадує в її збірнику «Біла зграя» (1917) наростаюче «відчуття особистого життя як життя національною, історичної». Інспіруючи в ранніх віршах атмосферу «загадки», ауру автобіографічного контексту, Ахматова вводить у високу поезію вільний «самовираження» як стильовий принцип. Позірна фрагментарність, раз'ятость, спонтанність ліричного переживання все виразніше підпорядковується сильному інтегруючому початку, що дало привід В. В. Маяковському помітити: «Вірші Ахматової монолітні і витримають тиск будь-якого голосу, не давши тріщини».
Третя книга віршів Ахматової вийшла у видавництві «Гіпербореї» у вересні 1917 року накладом 2000 примірників. Її обсяг значно більше попередніх книг - у чотирьох розділах збірки було 83 вірші, а п'ятий розділ становила поема «Біля самого моря». 65 віршів книги були надруковані раніше. Багато критиків відзначали нові риси поезії Ахматової, посилення в ній пушкінського початку. О. Мандельштам ще в статті 1916 писав: «Голос зречення міцніє все більш і більш у віршах Ахматової, і в даний час її поезія наближається до того, щоб стати одним з символів величі Росії». Перелом у ахматовском творчості пов'язаний з увагою до реальної дійсності, до долі Росії. Незважаючи на революційний час, перше видання книги «Біла зграя» розійшлося швидко. Друге вийшло в 1918 році у видавництві «Прометей». До 1923 року вийшли ще два видання книги з невеликими змінами та доповненнями.
Епіграф - з вірша І. Анненського «Мила».
Звертаючись до символіки назви, можна побачити, що основними складовими частинами його будуть слова «білий» і «зграя». Розглянемо їх по черзі.
Всім відомо, що кольори впливають на наше мислення й почуття. Вони стають символами, служать сигналами, які застерігають нас, радують, засмучують, формують наш менталітет і впливають на нашу мову.
Білий - це колір невинності і чистоти. Білий колір символізує чистоту помислів, щирість, юність, незіпсованість, недосвідченість. Білий жилет додає зовнішності вишуканість, біле плаття нареченої означає невинність.
Людина, яку притягує білий колір, прагне до досконалості, він постійно в пошуках самого себе. Білий колір - символ творчої, життєлюбної натури.
На Русі білий колір - улюблений колір, це колір «Духа Святого». (Він спускається на землю у вигляді білого голуба). Білий колір повсюдно присутній в національному вбранні і орнаментах. Він також є маргінальним, (тобто символізує перехід з одного стану в інше: смерть і народження знову, для нового життя). Символом цього є і біле вбрання нареченої, і білий саван померлого, і білий сніг.
Але білий колір має крім радісною і свою сумну сторону значень. Білий - це і колір смерті. Недарма таку пору року, як зима, асоціюється зі смертю в природі. Земля покривається білим снігом, немов саваном. Тоді як весна - це зародження нового життя.
Символ «білий» знаходить своє безпосереднє відображення у віршах книги. По-перше, білий - колір любові у Ахматової, уособлення тихою сімейного життя в «білому домі». Коли ж любов зживає себе, героїня залишає «білий дім і тихий сад».
«Білий», як уособлення натхнення, творчості, знаходить відображення в наступних рядках:
Я голубку їй дати хотіла,
Ту, що всіх у голубнику Белей,
Але птах сама полетіла
За стрункої гостею моєї.
(«Муза пішла по дорозі», 1915, стор 77).
Біла голубка - символ натхнення - відлітає слідом за Музою, присвячуючи себе творчості.
«Білий» - це і колір спогадів, пам'яті:
Як білий камінь в глибині криниці,
Лежить в мені одне воспоминанье.
(«Як білий камінь в глибині криниці», 1916, стор 116).
День Порятунку, рай теж позначаються білим кольором у Ахматової:
У білий рай розчинилася хвіртка,
Магдалина синочка взяла.
(«Де, висока, твій циганча», 1914, стор 100).
Образ птаха (наприклад, голуба, ластівки, зозулі, лебедя, ворона) глибоко символічний. І цю символіку використовує Ахматова. У її творчості «птах» позначає багато чого: вірші, стан душі, Божого посланця. Птах - це завжди уособлення вільного життя, в клітинах ми бачимо жалюгідну подобу птахів, не спостерігаючи їх польоту в небі. Так само і в долі поета: справжній внутрішній світ відображається у віршах, створених вільним творцем. Але саме її, свободи, в житті завжди не вистачає.
Птахи рідко живуть поодинці, в основному - зграями, а зграя є щось єдине, згуртоване, багатолике й багатоголосе.
Поглянувши на символіку назви третьої книги віршів Ахматової, побачимо, що тут часовий і просторовий пласти не обмежені нічим. Відбувається вихід з кола, відрив від початкової точки і наміченої лінії.
Таким чином, «біла зграя» - образ, який свідчить про зміну просторового часу, оцінок, поглядів. Він (образ) заявляє про позицію «над» всім і вся, з висоти пташиного польоту.
У період написання перших двох книг автор був включений в події навколишньої дійсності, перебуваючи з ними в одному просторовому вимірі. У «Білій зграї» Ахматова піднімається над дійсністю і, уподібнюючись птиці, намагається охопити своїм поглядом величезний простір, і більшу частину історії своєї країни, вона виривається з-під владних кайданів земних переживань.
«Біла зграя» являє собою сукупність віршів різної спрямованості: це і громадянська лірика, і вірші любовного змісту, в ній звучить і тема поета і поезії.
Книга відкривається віршем громадянської тематики, в якому відчуваються трагічні ноти (перегук з епіграфом, але в більш укрупненому масштабі). («Думали: жебраки ми, немає в нас нічого», 1915)
Важливим змістовним моментом «Білої зграї» стало, як згадувалося вище, зміна естетичної свідомості поета. Практично воно вплинуло на еволюцію характеру ліричної героїні Ахматової. Індивідуальне буття в третій книзі змикається з життям народу, піднімається до його свідомості. Не я одна, не ми - ти і я, а ми - всі, ми - зграя.
У «Білій зграї» саме багатоголосся, поліфонія стає характерною відмітною рисою ліричного свідомості поета. Пошуки Ахматової носили релігійний характер. Врятувати душу, як їй тоді здавалося, можна лише розділивши долю багатьох «жебраків».
Отже, в третій книзі «Біла зграя» Ахматова вживає значення слів «біла», «зграя», «птах» як у традиційному розумінні, так і додає значення, властиві тільки їй.
«Біла зграя» - це її поезія, її вірші, почуття, настрої, вилиті на папір.
Білий птах - символ Бога, його посланців.
Птах - показник нормального плину життя на землі.
«Біла зграя» - це знак співдружності, з'єднання з іншими.
«Біла зграя» - це висота, політ над бренной землею, це тяга до Божественного.
2. «Хор» - започаткування та основні теми
Збірка «Біла зграя» відкривається хоровим зачином, що демонструє спокійне торжество новизни знайденого духовного досвіду:
Думали: жебраки ми, немає в нас нічого,
А як стали одне за іншим втрачати,
Так, що став кожен день
Поминальним днем, -
Почали складати пісні
Про велику щедрості Божої
Та про нашому колишньому багатстві.
«Кожен день» - це дні війни, що забирають нові й нові жертви. Анна Ахматова сприйняла війну як найбільше народне горе. І ось в годину випробувань хор жебраків, більш літературний, ніж земний образ, перетворився в хор сучасників поета, всіх людей, незалежно від їх соціального статусу. Для Ахматової в новій книзі найважливіше духовну єдність народу перед лицем страшного ворога. Про який багатстві говорить тут поет? Очевидно, менш за все про матеріальне. Бідність - це зворотний бік духовного багатства. Один з російських патріотів писав незадовго до цього, напередодні російсько-японської війни: «Якщо життя рясна, якщо є накопичення шляхетних переказів, якщо зберігається безліч предметів мистецтва - чистого і прикладного, якщо збережена природа - вічна книга, поза якою немає мудрості, - народ у такій країні утворений з колиски »[3]. Отже, хоровий «ми» висловлює в «Білій зграї» як би народну точку зору на події навколо. «Хор» - величина не обрахована конкретно, він може складатися з кількох друзів поета, а може включити в себе всю Росію. У складі композиції всієї книги хор виступає як активна діюча особа. Це дійова особа, повторюємо, характеризує народну точку зору на події навколо. Вже сама наявність такої точки зору в книзі ліричних віршів стало відкриттям Ахматової. Любовні діалоги присутні і на сторінках цієї збірки, але над ними, десь вище панує якийсь етичний сяють, духовний максималізм, з яким ліричні герої не можуть не рахуватися.
Поет на сторінках «Білої зграї» може перетворитися на хор і замінити собою хор, прийнявши на себе давню й відповідальну роль вісника.
У «Білій зграї» різко посилюються релігійні мотиви, і раніше властиві ахматовської поезії, але, як справедливо зауважив В. М. Жирмунський, «побутова релігійність цих віршів. робила їх у той час співзвучними переживань простої людини з народу, від імені якого говорить поет ».
Перетворення поета в людини з народу відбувається зазвичай тоді, коли мова заходить про цінності однаково дорогих і для поета, і для будь-якого учасника або учасниці хору. На сторінках «Білої зграї» вперше з'являється настільки важлива для всієї творчості Ахматової тема материнства. Тема ця кровно пов'язана з війною: «Над хлопцями плачуть солдатки, вдовою плач по селу дзвенить».
Дай мені гіркі роки недуги,
Задихання, безсоння, жар.
Відніми і дитини, і друга,
І таємничий пісенний дар.
Так молюся за Твоєї літургією
Після стількох виснажливих днів,
Щоб хмара над темною Росією
Стала хмара у славі променів.
(«Молитва», 1915)
З цього вірша думки деяких критиків розділилися.
В. Маранцман вважає, що: «З війною до Ахматової прийшов фанатичний патріотизм, продиктовані в 1915 році« Молитву », схожу на заклинання, жорстоке і страшне».
Я дозволю собі не погодиться з цим висловлюванням, тому що це був не фанатичний патріотизм, а біль - біль за свою країну, і за те, що відбувається в ній. Мені ближче вислів Л. Чуковською з цього вірша:
«Влітку 1915 року, в пору смертельної небезпеки для Росії, Ахматова молилася, відчувши всенародну біль як власну і жертвуючи всенародної болю всім, що є в людському серці заповітного, особистого».
Я повністю згодна з Чуковською. Адже і, дійсно, патріотичний порив Ахматової настільки великий, що в ім'я порятунку «темної Росії» вона готова принести в жертву найдорожче, що у неї є, - дитини.
Але жертва приймається в іншої жінки, яка в багатоголосої композиції всієї збірки сприймається як звичайна представниця хору. Поет поділяє горе цієї немолодої матері як спільне горе багатьох російських матерів, складових як би особливий скорботний хор.
Композиція "Білої зграї" є змістовний момент включення поета в сферу народної свідомості і тому заслуговує спеціального дослідження, намітки якого я пропоную в даній роботі.
А. Слонімський [4] бачив у віршах, що склали «Білу зграю», «нова поглиблена сприйняття світу», яке, на його думку, було пов'язано з возобладаніе в третьому збірнику духовного начала над «чуттєвим», «дуже жіночним», причому духовне початок затверджується на сторінках «Білої зграї» в «якомусь пушкінському погляді з боку».
Мені, слідом за першими, вже згаданими, критиками, які писали про «Білої зграї», здається, що важливим моментом змістовним, які мають свій відбиток у цій книзі, стало зміна естетичної свідомості поета. Практично воно вплинуло на еволюцію характеру ліричної героїні Ахматової.
Індивідуалістичне буття ліричної героїні змикається з життям хору, тобто підключається до народної свідомості. У третій книзі саме багатоголосся, поліфонія стає характерною, відмінною рисою ліричного свідомості Ахматової. Монолог ліричного героя як основна форма вираження ліричного суб'єкта в «Білій зграї» зазнає змін: віршована новела, в якій ліричний герой живе своїм автономним життям, внаслідок чого створюється ілюзія «многогеройность» перших двох книг Ахматової, змінюється в третій книзі голосами з хору.
Хоровий початок, покладений Ахматової в основу композиції «Білої зграї», - це, зрозуміло, не тільки особливість поетичної форми даного збірника. Це поступово усвідомлювана художником у процесі творчості установка на народність, в останні роки неодноразово декларована у відкритій формі: «Я була тоді з моїм народом Там, де мій народ, на жаль, був» (1961). Дослідження, здавалося б, приватного питання про зміну естетичної свідомості Ахматової на порівняно вузькій ділянці часу (1913 - 1916 роки) має, однак, не тільки локальне значення, але підключається до питання про шляхи подолання поетом гріха індивідуалізму і набуття найважливішого, без чого мистецтво позбавляється права називатися таким, - народності. Але шлях Анни Ахматової до набуття народності виявився далеко не простим - вся довга, відпущена їй життя пішла на це, стала важкою дорогою до народу.
Висновок.
Подібність і відмінність двох збірок
На закінчення роботи, метою якої було аналізування двох збірок, дослідження символіки заголовків книжок Анни Ахматової, а також з'ясування того, яке значення має заголовок книги в її творчості в цілому, можна зробити наступні висновки:
1. Принципова відмінність «стилю» «Білої зграї» від «манери» «чоток» відзначав і К. В. Мочульський 5. «Різке перелом ахматовского творчості» Мочульський пов'язував з пильною увагою її явищ російської дійсності 1914-1917 років. «Поет залишає далеко за собою коло інтимних переживань, затишок« темно-синьою кімнати », клубок різнобарвного шовку мінливих настроїв, вишуканих емоцій і примхливих наспівів. Він стає суворіше, суворіші і сильніше. Він виходить під відкрите небо - і від солоного вітру і степового повітря зростає і міцніє його голос. У його поетичному репертуарі з'являються образи Батьківщини, віддається глухий гул війни, чується тихий шепіт молитви ».
2. Збірники мають як подібності, так і відмінності. Схожість полягає в релігійних мотивах і їх зв'язку з інтимним. А відмінності в переході від інтимного переживання до суспільного, який з'являється в «Білій зграї».
3. релігія, яка займає одне з центральних місць в поетиці Ахматової, її образи і символи з великою яскравістю перевтілилися в символіку назви книг «Четки», «Біла зграя». А патріотизм Ахматової настільки великий, що в ім'я порятунку «темної Росії» вона готова принести в жертву найдорожче, що у неї є, - дитини.
4. Процес озаглавліванія поетичної книги дуже значущий для Ахматової, йому в "творчій майстерні" поета приділялася особлива увага. Заголовок книги зосереджує, інтегрує 6 в собі численні аспекти та лінії її поетичних роздумів, всю філософію життя і душі, погляди та ідеали.
5 Мочульський К. Ганна Ахматова. / / Сучасні записки, Париж. 1922. № 10. С. 386.
6 Інтегрувати - об'єднувати частини в одне ціле. http://www.akhmatova.org/articles/kralin2.htm - 2a # 2a
Всебічний аналіз книг і заголовки допоміг мені найбільш тісно наблизитися до розуміння того, що було закладено Ахматової в перше слово поетичного тексту, в вірші книг, а також дізнатися таємні смисли і значення.
У своєму рефераті я багато дізналася нового для себе, перш за все про творчість Ахматової. Я досягла поставлені мною мети: розкрила теми пам'яті і релігійності, показала «хорові» починаючи у творчості Ахматової, розкрила суть назви цих збірок.
1. Мандельштам О. «Про сучасну поезію». У 2 т. - М.: Художня література, 1990. - Т. 2. - С. 260.
2. Ейхенбаум Б.М. «Анна Ахматова. Досвід аналізу ». Російська література - 1989. - № 3 - С.97 - 108.
3. М.М Краклін «Хорове початок» у книзі Ахматової «Біла зграя». Пб., 1987. С.9. - 37.
4. Леонід Каннегіссер «Анна Ахматова. Чотки ». Pro et contra - СПб.: РХГІ, 2001 - С.89 - 91.
5. Микола Гумільов «Анна Ахматова. Чотки ». Pro et contra - СПб.: РХГІ, 2001 - С.88
6. О. Вороновська «Четки. Анна Ахматова ». Російська література - 1989. - № 7 - С.12 - 13
7. Джанджакова Є. В. Про поетику заголовків / / Лінгвістика і поетика. - М. - 1979.
8. Кормилов С. І. Поетична творчість А. Ахматової. - М.: Изд-во МГУ, 1998.
9. Ламзіна А. В. Заглавие / / Вступ до літературознавства. - М. Вид-во "Вища школа", 1999.
10. Лотман Ю. М. Аналіз поетичного тексту. - М. - 1972.
11. Черних В. А. Коментарі / / Ахматова А. А. Твори в 2-х т.т. - Т.1. - М.: Панорама, 1990.
12. Хейт А. Ганна Ахматова. Поетичне мандрівка. - М.: Радуга, 1991.
[1] Недоброво Н. В. Анна Ахматова / / Російська думка. 1915. № 7. С. 65.
[2] Кормилов С. І. Поетична творчість А. Ахматової. - М.: Изд-во МГУ, 1998.
[3] Меньшиков М. О. Листи до ближніх. 1903. Травень. С. 252.
[4] Слонімський А. "Біла зграя" / / Вісник Європи. 1917. № 12. С. 405-407.