(Розповідь А. І. Солженіцина «Один день Івана Денисовича»).
План.
Введення.
Глава I. Біографія і художній світ О. І. Солженіцина.
Глава II. Радянська людина в тоталітарному суспільстві.
§ 1. Доля оповідання «Один день Івана Денисовича.
§ 2. Головний герой оповідання.
§ 3. Система образів і ідейний зміст оповідання.
§ 4. Категорії часу і простору в оповіданні.
§ 5. Епоха, відображена у творі.
§ 6. Мовні особливості оповідання.
Висновок.
Загальні висновки.
Список використаної літератури.
Введення.
Ім'я Олександра Солженіцина, довгий час було під забороною, нарешті по праву зайняла своє місце в історії російської літератури радянського періоду.
Після видання «Архіпелагу ГУЛАГ» (а воно відбулося лише в 1989 році) ні в російській, ні в світовій літературі не залишалося творів, які представляли б велику небезпеку для радянського режиму. Ця книга розкривала всю сутність тоталітарної держави. Пелена брехні і самообману, все ще застилає очі багатьом нашим співгромадянам, спадала. Після всього, що було зібрано в цій книзі, що було розкрито з вражаючою силою емоційного впливу, з одного боку, і з силою документального свідчення - з іншого, вже нічого не дивно і не страшно.
Однак починався О. І. Солженіцин як письменник не з повістей і романів, а з розповіді «Один день Івана Денисовича», написаного в 1959 році. Він першим показав радянському читачеві ту зворотний бік життя, про яку вважали за краще мовчати, він засудив нелюдську систему і створив реалістичний характер справді народного героя. Тому дослідження даного твору з позиції сучасного читача було і залишається актуальним. До того ж, незважаючи на загальний інтерес до творів Солженіцина, творчість його як і раніше залишається недостатньо дослідженим.
Мета нашої роботи - визначити зв'язок між основною темою творчості О. Солженіцина і фактами його біографії; виявити ідейний зміст оповідання «Один день Івана Денисовича»; розглянути систему образів; розкрити його мовні особливості.
Для досягнення поставленої мети нами використовувалися такі методи дослідження: описовий, семантико-стилістичний, метод компонентного аналізу, метод контекстного аналізу.
Практична цінність нашої роботи полягає в можливості її використовувати на уроках літератури в 11 класі середньої школи.
Структура роботи. Вона складається з вступу, двох розділів, висновків, загальних висновків та списку використаної літератури.
Глава I. Біографія і художній світ О. І. Солженіцина.
Як справедливо зазначив дослідник творчості письменника А. Архангельський, «доля Олександра Ісайовича Солженіцина складалася не завдяки, а всупереч» (1, с.7).
Він народився 11 грудня 1918 року в родині Ісаакія Солженіцина і Таїсії Щербак; рано перестав ходити до церкви (бо всі храми після революції 1917р. Року закрили); вступив до комсомолу і став старостою класу. «Йому, здавалося, написано було на роду перетворитися на правовірного марксист. Нехай особисто чесного, нехай щирого, але готового - подібно до героїв багатьох його книг (лейтенанту Зотову в оповіданні «Випадок на станції Кочетовка»; Льву Рубіну в романі «У колі першому») - поступитися заради ідеї Соціалізму чужий людським життям. Не перетворився. »(1, с.8).
По закінченню школи А. І. Солженіцин навчався відразу в двох інститутах - в Ростовському університеті на фізматі і заочно в Московському Інституті філософії та літератури; мріяв стати письменником. Пізніше Солженіцин скаже, що міг би стати таким, як багато радянські письменники - співаком революції та «соціалістичного» гуманізму.
Але доля послала йому два випробування. Почалася війна. 18 жовтня 1941 його призвали в армію. Він пройшов шлях від Орла до Східної Пруссії, отримав бойові нагороди: орден Вітчизняної війни 2-го ступеня і орден Червоної Зірки. Але саме в цей час він починає усвідомлювати, що живе занадто бездушною життям, що він насолоджується офіцерської владою, правом командувати. Напружена духовне життя, роздуми про історію революції призводять до сумнівів, які капітан Солженіцин наївно довіряє поштою, ділячись ними з одним.
У 1945 році обох заарештували. Солженіцин отримав вісім років виправно-трудових таборів, п'ять з яких він провів у таборах Підмосков'я та Москви, а останні три - в Середній Азії. Це було друге випробування. Доля розпорядилася так, що він не тільки побачив всі кола пекла тюремного, а й став в 1952 році свідком повстання в'язнів в Екібастузі.
Висланий на вічне поселення до Казахстану і вже складені в розумі, в пам'яті кілька оповідань та п'єс, замислили величезна праця про історію Росії, Солженіцин незабаром дізнається про те, що він хворий на рак і що жити йому залишилося кілька місяців. Але сталося диво: рак відступив. Солженіцин побачив у цьому Божий Промисел: йому надана відстрочка, щоб він міг розповісти за всіх загиблих про страждання російського народу після 1917 року.
Поборником і подвижником Божим називає себе письменник: «я - не я, і моя літературна доля - не моя, а всіх тих мільйонів, хто не доцарапал, не дошептал, не дохріпел своєї тюремної долі, своїх табірних відкриттів».
Так народжуються з-під пера Солженіцина і дивом пробиваються до читача «Один день Івана Денисовича» (1962), «У колі першому» (1968, 1978), «Архіпелаг ГУЛАГ» (1973-1980).
Книгу «Архіпелаг ГУЛАГ» (ГУЛАГ - головне управління таборів НКВС) Солженіцин вважає головним твором свого життя. Тут описана історія радянських таборів і всього репресивного апарату в період з 1918 по 1956 рік. Письменник присвятив свою працю «всім, кому не вистачило життя про це розповісти. І нехай пробачать вони мені, що я не побачив, не все згадав, не про все здогадався ». А побачив він все-таки дуже багато чого: цілу країну зі своїми законами, правителями і підданими, «малу зону» у складі «великої зони» - Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Паралельно з книгами про ГУЛАГ А. Солженіцин створив ряд творів про сенс буття, про людську відповідальності, про добро і зло («Матренин двір», «Випадок на станції Кочетовка»), про життя і смерть («Раковий корпус»).
Лише деякі з названих творів з'явилися в радянській пресі. Більшість текстів публікувалося на Заході, а в СРСР вони поширювалися таємно, видрукувані на машинках або навіть просто переписані від руки.
Все це не могло не дратувати влади. У 1969 році Солженіцина виключили із Союзу письменників. Найбільш злісний характер цькування письменника набула після присудження йому Нобелівської премії (1970 рік). А після публікації за кордоном «Архіпелагу ГУЛАГ» письменника насильно вислали з країни.
Після нетривалих поневірянь по Європі Солженіцин влаштувався в США, в штаті Вермонт, і приступив до здійснення свого давнього грандіозного задуму: він пише хроніку-епопею про Росію між серпнем 1914 і квітнем 1917 року. Результатом багаторічної праці став багатотомний роман «Червоне колесо». У цьому оповіданні про передреволюційних роках і про саму революції Солженіцин шукає відповіді на питання про те, що стало джерелом того скорботного шляху, по якому довелося пройти Росії в наступні 70 років.
Тут же, у Вермонті, написані багато публіцистичні статті А. І. Солженіцина, який закликає «жити не по брехні», а по совісті; стверджує «каяття і самообмеження як категорії національного життя»; пише, що релігія повинна повернути народу духовність. Його максималізм не знає меж. У західному суспільстві, підтримував його в боротьбі за права людини, - О. Солженіцин розгледів серйозний духовну кризу. У «Гарвардської промови» він висловився про ознаки цієї кризи з не меншим обуренням, ніж про вітчизняному лібералізм і словоблудді (про це - його стаття «Образованщіна»).
Заспівавши російської людини, російський народ, російську державність, він тим не менш закликав відмовитися від колонізованих російськими територій і зосередитися на розвитку Півночі і Сибіру («як нам облаштувати Росію»). Емігрант мимоволі, він різко негативно відгукнувся про добровільні емігрантів, вважаючи, що місце російської людини - на батьківщині (сам він повернувся до Росії в 1994 році). Революційним шляхах зміни суспільного життя він протиставив еволюцію, вирішальним фактором якої оголосив не особисту свободу, а духовну спільність людей.
А. Солженіцину часто критикували і критикують за те, що він не з «демократами», і не з «патріотами». Він - з Росією, де, на його переконання, всі партії і люди повинні об'єднатися у спільній справі облаштування батьківщини.
Сфера постійної уваги О. Солженіцина - російський національний характер і історія України XX століття в усіх драматичних і героїчних моментах.
Цим обумовлений і вибір героїв, як правило, це - рядовий російська людина: мужик-селянин («Один день Івана Денисовича»), вчорашній зек, інтелігент у першому поколінні Олег Костоглотов («Раковий корпус»), математик і філософ Нержин («В колі першому ») або молода людина Саня Лаженіцин, що робить перші життєві кроки (« Червоне колесо »). Навколо такого персонажа - цілий світ, народ усієї Росії. «Чи говорить письменник про маленькому селі, таборі або раковому корпусі лікарні, він художньо моделює всю Росію. Такий масштаб авторського погляду не заважає художникові зберігати вірність життєвим реаліям, прихильність документальної точності »(4, с. 162).
За книгами А. Солженіцина можна з абсолютною точністю встановити, в якому таборі відбувалися події «одного дня Івана Денисович», в якій «шарашці» - дія «Круга першого», в якій області розташований «Матренин двір» і в якій лікарні Ташкента перебувати « Раковий корпус ».
Принцип з'єднання одиничного і загального письменник поширює і на художній час. Перед створенням майже кожного свого твору письменник з прискіпливістю історика відвідує архіви та бібліотеки, складає великі картотеки, досьє, хронологічні таблиці. Але остаточний текст вбирає в себе не довгий і безперервний перебіг часу, а концентровано зображене головну подію. Сам письменник називає це принципом вузлів.
Найбільш повно цей принцип був реалізований у циклі «Червоне колесо», де Солженіцин робить хронологічними вузлами романів катастрофу 1914 року в Східній Пруссії і долю Столипіна, жовтневі хвилювання 1916 року в Росії і ленінські дії в цей час, Лютневу революцію з її парадоксами і, нарешті , приїзд Леніна в квітні і що послідувала за цим підготовку жовтневого перевороту. «Розповідь у відміряних термінах» - так визначив жанр «Червоного колеса» сам письменник.
Таким чином, сюжет набуває філософське значення, виводить читача на роздуми про закони історії. Часто цьому сприяють і назви твору. Словосполучення «один день» наводить на думку про тривалість життя героя в тяжких, нелюдських умовах; «коло перший» говорить читачеві про наявність інших, ще більш страшних кіл всесвітнього пекла. У заголовку «Раковий корпус» таїться символічний підтекст: мова в книзі йде про хворобу всієї країни.
Глава II. Радянська людина в тоталітарному суспільстві.
§ 1. Доля оповідання "Один день Івана Денисовича".
У творчості А. І. Солженіцина присутні не тільки великі епічні полотна, а й твори малого жанру - оповідання. "Стиснення часу і концентрація простору - один з основних законів у художньому світі письменника". (6, с. 164).
Розповідь "Один день Івана Денисовича" - розповідь про один щасливий день укладеного щ - 854 - став дебютним виступом автора у пресі. Він був написаний всього за три тижні в 1959 році. Після ХХII з'їзду КПРС, в кінці 1961 року, один Солженіцина по Марфінській шарашці, видатний германіст і перекладач Лев Копелєв відніс рукопис в журнал "Новий світ", головним редактором якого тоді був А. Т. Твардовський. Для її публікації в № 11 за 1962 рік було потрібно особистий дозвіл Н. С. Хрущова.
Розповідь приніс А. Солженіцину популярність, а потім і славу. У 1963 році письменник був висунутий на здобуття Ленінської премії, яку, як пише літературознавець А. Архангельський, "на щастя, не отримав. На щастя - тому що цей короткий період "партійно-радянського" визнання міг перерости в затяжну союз, підсумком якого стала б поступова здача всіх позицій і творчість, підпорядковане логіці компромісу "(2, с. 14).
§ 2. Головний герой оповідання.
Героя оповідання, Івана Денисовича Шухова, Солженіцин наділив не своєю власною біографією інтелігента - офіцера, заарештованого за необережні висловлювання про Леніна Сталіна в листах одному, а набагато більше народної - селянина - солдата, який потрапив у табір за одноденне перебування в полоні. Письменник зробив це свідомо, бо саме такі люди, на думку автора, і вирішують в кінцевому рахунку долю країни, несуть заряд народної моральності, духовності.
Звичайна і в той же час незвичайна біографія героя дозволяє письменникові відтворити героїчну і трагічну долю російської людини ХХ століття.
Читач дізнається, що Іван Денисович Шухов народився в 1911 році в селі Темченево, що він, як і мільйони солдатів, чесно воював, після поранення він, не долікувати, поспішив повернутися на фронт. Втік з полону і разом з тисячами бідолах - оточенців потрапив у табір як нібито виконував завдання німецької розвідки. "Яке ж завдання - ні Шухов сам не міг придумати, ні слідчий. Так і залишили просто - завдання ".
У Шухова залишилася на волі сім'я. Думки про неї допомагають Івану Денисовичу зберегти в ув'язненні людську гідність та надію краще майбутнє. Проте передачі надсилати він дружині заборонив: "Хоча на волі Шухова легше було годувати сім'ю цілу, ніж тут одного себе, але знав він, чого ті передачі стоять, і знав, що десять років їх з сім'ї не потягнеш. Так краще без них ".
У таборі Іван Денисович не став "недоумком", тобто тим, хто за хабар або які-небудь послуги начальству влаштувався на тепле містечко в табірної адміністрації.
Шухов не змінює віковим мужицьким звичкам і "себе не впускає", не принижується через сигарету, з-за пайки і вже тим більше не вилизує тарілки і не доносить на товаришів.
За відомою селянської звичкою Шухов поважає хліб (носить його в спеціальному кишенька, в чистій ганчірочці); коли їсть, знімає шапку. Не гребує він і заробітками, а «на чуже добро черева НЕ распялівает».
Ніколи не симулює Шухов хвороби, а захворівши всерйоз, веде себе в санчастині винувато («Ось що ... Микола Семенович ... я ніби це ... хворий,» - совісно, ніби зазіхаючи на чуже, сказав Шухов).
Особливо яскраво народний характер персонажа вимальовується у сценах роботи. Іван Денисович і каменяр, і пічник, і швець. «Хто дві справи руками знає, той ще й десять підхопить», - говорить Солженіцин.
Навіть в умовах неволі Шухов береже і ховає кельму в його руках уламок пили перетворюється на шевський ніж. Мужицький господарський розум не може змиритися з перекладом добра. І Шухов, ризикуючи запізнитися до ладу і бути покараним, не йде з будівництва, щоб не викидати цемент.
«Хто роботу міцно тягне, той над сусідами на кшталт бригадира стає», - каже письменник.
Людська гідність, рівність, свобода духу, за Солженіциним, встановлюються у праці, саме в процесі роботи зеки шумлять і навіть веселяться, хоча досить символічним є той факт, що ув'язненим доводиться будувати новий табір, в'язниці для самих себе.
Шухов протягом розповіді переживає всього один табірний день («Таких днів у його терміні від дзвінка до дзвінка було три тисячі шістсот п'ятьдесят-три. Через високосних років - три дні зайвих набавляли» ...). День щодо щасливий, коли, як визнає солженіцинской герой, «видалося багато успіхів: у карцер не посадили, на Соцмістечко бригаду не вигнали, в обід він закосив кашу, бригадир добре закрив процентовку, стіну Шухов клав весело, з ножівкою на шмон не попався, підробив ввечері у Цезаря і тютюнцю купив. І не захворів, перемога ».
Проте навіть цей «нічим незатьмареним» день залишає у читача досить тяжке враження. Адже хороший, сумлінна людина Іван Денисович постійно повинен думати тільки про те, як вціліти, прогодуватися, не замерзнути, добути зайвий шматок хліба, не викликати гнів наглядачів і табірних офіцерів ... Можна тільки здогадуватися, як важко доводиться йому в менш щасливі дні. І все-таки Шухов знаходить час міркувати про рідному селі, про те, як там облаштовується життя, в яку він розраховує включитися після звільнення. Його турбує, що мужики не працюють в колгоспі, а все більше йдуть на відхожі промисли, заробляють не курній роботою - розфарбовуванням килимів. Іван Денисович, а разом з ним і автор, розмірковує: «Легкі гроші - вони і не веселять нічого, і чуття такого немає, що ось, мовляв, ти заробив. Правильно старики говорили: за що не доплатиш, того не доносити. Руки у Шухова ще добрі, смогают, не вже він собі на волі ні пічної роботи не знайде, ні столярної, ні жерстяної? »
Серед критиків довгий час не вщухали суперечки, позитивний чи герой Іван Денисович. Бентежило те, що він сповідував табірну мудрість («Крекчучи та гнися. А упрешся - переламати»), а не кидався, як майже всі герої радянської літератури, «в бій з недоліками». (До чого приводила в тих умовах ця «боротьба» О. Солженіцин показав на прикладі кавторанга Буйновского). Ще більші сумніви викликало проходження героя іншому табірного правилом: «Хто кого зможе, той того і гризе». В оповіданні є епізод, коли герой відбирає піднос у слабака, з великою вигадкою «відводить» толь, обманює жірномордого кухаря. Проте кожного разу Шухов діє не для особистої користі, а для бригади: нагодувати товаришів, забити вікна і зберегти здоров'я співтабірників.
Найбільший подив у критиків викликала фраза про те, що Шухов «вже сам не знав, хотів він волі чи ні». У ній, однак, є досить істотний для письменника сенс. В'язниця, за Солженіциним, величезне зло, насильство, але страждання і з-страждання сприяють морального очищення. «Жилаве, не голодне й не сите стан» залучає людину до більш високим моральним існуванню, об'єднує зі світом. Недарма ж заявляв письменник: «Благословляю тебе, в'язниця, що ти була в моєму житті».
Іван Денисович Шухов - герой не ідеальний, а цілком реальний, взятий з гущі табірного життя. Не можна сказати, що в нього немає недоліків. Він, наприклад, по-селянськи ніяковіє перед будь-яким начальством. Не може, в силу малоосвіченості, вести вчений розмову з Цезарем Марковичем. Проте все це не применшує головного в солженіцинском героя - його волю до життя, прагнення це життя прожити не на шкоду іншим і почуття виправданості власного буття.
Ці якості Івана Денисовича не змогли винищити довгі роки, проведені у ГУЛАГу.
§ 3. Система образів і ідейний зміст оповідання.
Інші персонажі твору побачені ніби очима головного героя. Є серед них ті, хто викликає в нас відверту симпатію: це бригадир Тюрін, кавторанг Буйновскій, Альошка - баптист, колишній в'язень Бухенвальду Сенько Клевшін і багато інших. По-своєму симпатичні і «придурок» колишній московський кінорежисер Цезар Маркович, влаштувавшись на легку і престижну роботу у табірній конторі.
Є, навпаки, такі, хто у автора, головного героя і в нас, читачів, нічого, крім стійкого відрази, не викликають. Це - колишній великий начальник, а нині опустився зек, готовий вилизувати чужі тарілки і підбирати недопалки, Фетюков; десятник - донощик Дер; заступник начальника табору по режиму холоднокровний садист лейтенант Волкової.
Негативні герої ніяких власних ідей в оповіданні не висловлюють. Їх фігури просто символізують ті чи інші засуджені автором і головним героєм негативні сторони дійсності.
Фетюков, наприклад, уособлює життєву безпорадність і паразитизм людей з табірного «потоку 37-го року» - колишніх партійних і радянських керівників, раніше санкціонували розкуркулення селян і репресії проти безпартійної інтелігенції, а потім теж стали жертвами сталінських чищень.
А лейтенант Волкової - це символ жорстокості тоталітарної держави, що знайшов своє концентроване вираження у ГУЛАГу.
Інша справа - герої позитивні. Вони ведуть один з одним часті суперечки, свідком (але не учасником) яких стає Іван Денисович. Ось кавторанг Буйновскій, людина в таборі новий і до місцевих порядків не привчений, сміливо кричить Волкова: «Ви не маєте права людей на морозі роздягати! Ви дев'яту статтю кримінального кодексу не знаєте! .. »Шухов ж таки про себе, як досвідчений зек, коментує:« Мають. Знають. Це ти, брате, ще не знаєш ».
Тут письменник демонструє крах надій тих, хто був щиро відданий Радянської влади і вважав, що стосовно них скоєно беззаконня і треба тільки домогтися неухильного і точного дотримання радянських законів. Іван Денисович разом із Солженіциним чудово знає, що суперечка Буйновского з Волковим не просто безглуздий, але і небезпечний для зайво гарячого зека, що ніякої помилки з боку табірної адміністрації, звичайно ж, немає, що, ГУЛАГ - добре налагоджена державна система і що опинилися в таборі сидять тут не внаслідок фатальної випадковості, а тому, що комусь вгорі це необхідно. Шухов підсміюється в душі над Буйновского, ще не забув командирські звички, які в таборі виглядають безглуздо. Іван Денисович розуміє, що кавторанг треба буде упокорити свою гординю, щоб вижити під час присудженого йому двадцятип'ятирічного строку. Але разом з тим він відчуває, що зберегти силу волі і внутрішній моральний стрижень кавторанг швидше вціліє у пеклі ГУЛАГу, ніж опустився «шакал» Фетюков.
Бригадир Тюрін, табірний ветеран, розповідає сумну історію своїх пригод, що почалася з того, що ще в 1930 році пильні командир і комісар полку вигнали його з армії, отримавши повідомлення, що тюрінскіе батьки розкуркулені: «Між іншим, у 38-му на Котласском пересилання зустрів я свого колишнього комвзводу, теж йому десятку сунули. Так дізнався від нього, і той комполку, і комісар - обидва розстріляні в тридцять сьомому. Там вже були вони пролетарі або кунаки. Мали совість або не мали ... Перехрестився я і кажу: «Все ж ти є, творець, на небі. Довго терпиш, та боляче б'єш ... ».
Тут Солженіцин вустами бригадира декларує тезу про те, що репресії 1937 року з'явилися Божою карою комуністам за нещадне винищення селян в роки насильницької колективізації.
Практично всі персонажі оповідання «Один день Івана Денисовича» допомагають автору висловити свої основні ідеї щодо причин і наслідків репресій.
§ 4. Категорії часу і простору оповіданні.
Проза А. І. Солженіцина володіє якістю граничної переконливості у передачі життєвих реалій. Розказана ним історія про один день з життя укладеного сприймалася першими читачами як документальна, «невигадані». Дійсно, велика частина персонажів оповідання - справжні, з життя взяті натури. Такі, наприклад, бригадир Тюрін, кавторанг Буйновскій. Тільки образ головного героя оповідання Шухова, за свідченням автора, складний з солдата артилериста тієї батареї, якою командував на фронті Солженіцин, і з укладеного № 854 Солженіцина.
Прикметами непридуманий реальності наповнені описові фрагменти розповіді. Такі портретна характеристика самого Шухова («голена, беззуба і ніби всохла голова»; його манера рухатися; викривлена ложка, яку він дбайливо ховає за халяву валянка і т.п.); ясно намальований план зони з вахтою, санчастину, бараками; психологічно переконливе опис почуттів укладеного під час обшуку. Будь-яка деталь поведінки в'язнів або їх табірного побуту передано майже фізіологічно конкретно.
При уважному прочитанні розповіді з'ясовується, що ефект життєвої переконливості і психологічної достовірності, вироблений розповіддю, - результат не тільки свідомого прагнення письменника до максимальної точності, а й наслідок його неабиякого композиційної майстерності. Вдале висловлювання про художній манері Солженіцина належить літературознавцеві Аркадію Белінкова: «Солженіцин заговорив голосом великої літератури, в категоріях добра і зла, життя і смерті, влади і суспільства ... Він заговорив про один день, одному випадку, одному дворі ... День, двір, і випадок - це прояви добра і зла, життя і смерті, взаємовідносин людини і суспільства ».
У цьому висловлюванні літературознавця точно помічена взаємозв'язок формально-композиційних категорій часу, простору і сюжету з нервовими вузлами проблематики Солженіцина.
Один день в оповіданні Солженіцина містить згусток долі людини. Не можна не звернути уваги на надзвичайно високий ступінь деталізованості розповіді: кожен факт дробиться на дрібні складові, велика частина яких подається крупним планом. Незвичайно ретельно, скрупульозно стежить автор, як його герой одягається перед виходом з барака, як він одягає ганчірочку - намордник або як до скелета об'їдає ліпшу в супі дрібну рибку.
Така пунктуальність зображення повинна була б погіршити розповідь, уповільнити його, проте цього не відбувається. Увага читача не тільки не втомлюється, але ще більше загострюється, а ритм оповідання не стає монотонним. Справа в тому, що солженіцінскій Шухов поставлений в ситуацію між життям і смертю; читач заряджається енергією письменницької уваги до обставин цієї екстремальної ситуації. Кожна дрібниця для героя - в буквальному сенсі питання життя і смерті, питання виживання або вмирання. Тому Шухов (а разом з ним і читач) щиро радіють кожній знайденої штучці, кожної зайвої крихті хліба.
День - та "вузлова" точка, через яку в оповіданні Солженіцина проходить все людське життя. Ось чому хронологічні та хронометричні позначення в тексті мають ще й символічне значення. "Особливо важливо, що зближуються один з одним, деколи майже стаючи синонімами, поняття" день "і" життя ". Таке семантичне зближення здійснюється через універсальне в оповіданні поняття "термін". Термін - це і отмеренное укладеним покарання, і внутрішній розпорядок тюремного життя, і - найважливіше - синонім людської долі і нагадування про найголовніше, останній термін людського життя "(4, с. 169). Тим самим тимчасові позначення набувають в оповіданні глибинну морально - психологічну забарвлення.
Важливість категорії часу в оповіданні підкреслюється тим, що його перша й остання фрази присвячені саме часу ("О п'ятій годині ранку, як завжди, пробило підйом - молотком про рейок біля штабного барака". - "Таких днів у його терміні від дзвінка до дзвінка було 3653. Через високосних років - три дні зайвих набавляли "...)
Місце дії також надзвичайно означало в оповіданні. Простір табору вороже в'язням, особливо небезпечні відкриті ділянки зони: кожен ув'язнений поспішає якомога швидше перебігти ділянки між приміщеннями, воно побоюється бути захопленим в такому місці, поспішає прошмигнути в укриття барака. На противагу героям російської класичної літератури, традиційно люблячим широчінь, далечінь, Шухов і його співтабірників мріють про рятівну тісноті укриття. Барак виявляється для них домом.
"Простір у оповіданні вибудовується концентричними колами: спочатку описаний барак, потім окреслена зона, потім - перехід по степу, будівництво, після чого простір знову стискається до розмірів барака" (3, с. 183).
Замкнутість кола в художній топографії розповіді отримує символічне значення. Огляд в'язня обмежений обнесеній дротом колом. Ув'язнені відгороджені навіть від неба. Зверху їх безперестанку сліплять прожектори, нависаючи так низько, що ніби позбавляють людей повітря. Для них нема горизонту, немає неба, немає нормального кола життя. Але є ще внутрішнє зір ув'язненого - простір його пам'яті, а в ньому долаються замкнуті кола і виникають образи села, Росії, світу.
§ 5. Епоха, відображена у творі.
Створенню узагальненої картини пекла, на який був приречений радянський народ (а Солженіцин своїм твором доводить, що ув'язнені у радянських таборах і в'язницях перебували в куди більш важкому і безправному положенні, ніж у царській Росії), сприяють введені в оповідання епізодичні персонажі з їх трагічними долями .
Уважний читач не може не помітити, що історію тоталітаризму А. Солженіцин веде не з 1937 року, не зі сталінських, як тоді говорили, "порушень норм державної і партійної життя", а з перших жовтневих років. Зовсім ненадовго з'являється в оповіданні безіменний старий зек, що сидить з підстави радянської влади, беззубий, вимотаний, але, як завжди народні персонажі у А. Солженіцина, "не до слабкості гноту - інваліда, а до каменя тесаного, темного".
Простий підрахунок скрупульозно зазначених письменником термінів ув'язнення співтабірників Івана Денисовича показує, що перший бригадир Шухова Кузьмін був арештований в "рік великого перелому" - в 1929 г, а нинішній, Андрій Прокопович Тюрін, - в 1933 р, названому в радянських підручниках історії "роком перемоги колгоспного ладу ".
У невеликому оповіданні вмістився цілий перелік несправедливостей, народжених системою: нагородою за мужність у полоні став для сибіряка Єрмолаєва і героя Опору Сеньки Клевшін десятирічний термін; за віру в Бога при оголошеної Сталінської Конституцією свободу віри страждає баптист Альошка. Система нещадна і до 16-річному хлопчикові, носівшему в ліс їжу, і до капітана другого рангу вірному комуністові Буйновского, і до бандерівці Павлу; і до інтелігента Цезарю Марковичу, і до естонців, вся вина яких - у бажанні свободи для свого народу. Злою іронією звучать слова про те, що Соціалістичний містечко будують в'язні.
Таким чином, в одному дні і одному таборі, зображених в оповіданні, письменник сконцентрував ту зворотний бік життя, яка була до нього таємницею за сімома печатками. Засудивши нелюдську систему, письменник разом з тим створив реалістичний характер справді народного героя, який зумів пронести через всі випробування і зберегти кращі якості російського народу.
§ 6. Мовні особливості оповідання.
Відтворюючи образ простого російського людини, А. Солженіцин домагається майже повного злиття авторського голосу та мовлення героя.
У композиційному відношенні цікаво, що все оповідання збудований як невласне-пряма мова Івана Денисовича. Повідомляючи про табірне життя, письменник міг би обрати іншу оповідну манеру. Це могло б бути епічне оповідання "від автора" або, навпаки, розповідь від першої особи, від імені героя. Солженіцин ж вважав за краще таку форму розповідання, яка дозволяла гранично зблизити точку зору мужика з точкою зору автора. Такий художній ефект найкраще досягається використанням невласне-прямої мови: розповідається не тільки про те, що міг би повідати наш герой твору, але і про речі, навряд чи досягнутих його розуміння. При цьому сама манера мовного вираження визначається властивими сказовой мови просторечиями і діалектизмами, а також введенням табірного жаргону.
А. І. Солженіцин досить скупо використовує в оповіданні переносні значення слів, вважаючи за краще первісну образність і домагаючись максимального ефекту мови. Додаткову експресію надають тексту нестандартно використані фразеологізми, прислів'я та приказки у мовленні героя. Він здатний надзвичайно стисло і влучно двома - трьома словами визначити суть події чи людського характеру. Особливо афористично звучить мова героя в кінцівках епізодів або описових фрагментів.
Взагалі Солженіцин вважає, що з плином часу "відбулося іссушітельное збіднення російської мови", а сьогоднішню письмову мову називає "затертої". Втрачено багато народних слова, фразеологізми, синоніми.
Бажаючи "відновити накопичені, а потім загублені багатства", Солженіцин не тільки склав "Російський словник мовного розширення", а й використовував матеріал цього словника в своїх книгах, зокрема в оповіданні "Один день Івана Денисовича". Художник часто вживає окказіолізми і словосполучення, що складаються з вже наявних мовних одиниць, але в незвичайних значеннях: "другоданная життя" (про видужавши людину), "женобесіе" (про развратнічестве). Дуже виразні утворені автором прислівники: "впробежь, поізнову, напроброс, наразбів". Любить автор і дієслівні форіи з приставками: "пріудобілся. Задрог, здихати, ізнахалілся ". Народний, просторічні характер набувають слова із зміненим чередующимся звуком: "застижівался, непокорчівая".
Що стосується синтаксису, А. І. Солженіцин уникає розтягнутих періодів, насичуючи текст короткими рубаними фразами, синтаксичними повторами, емоційно забарвленими вигуками і питаннями. Будь-яка випадковість опису, будь-який погляд або оцінка - все це передано через сприйняття самого героя.
Можна відзначити, що мовні пошуки Солженіцина вплинули на багатьох письменників, у тому числі на В. Астаф 'єва, В. Распутіна, Ф. Абрамова.
Висновок.
Чим же приваблює нас творчість А. І. Солженіцина? Правдивістю, болем за те, що відбувається, прозорливістю. Письменник, історик, він весь час попереджає нас: не загубіться в історії.
"Скажуть нам: що ж може література проти безжального натиску відкритого насильства? А не забудемо, що насильство не живе один і не здатне жити одне: воно неодмінно сплетено з брехнею, - писав А. І. Солженіцин. - А треба зробити простий крок - не брати участь у брехні. Нехай це приходить у світ і навіть панує у світі, - але не через мене ". Письменникам ж і художникам доступно більше: перемогти лож! Солженіцин був і залишається таким письменником, який переміг брехня. "А своїми творами він не тільки спорудив монументальний пам'ятник мільйонам замордованих за роки радянської влади, але і виніс нещадний вирок тоталітарній системі, довівши своїм читачам її нелюдяність та історичну приреченість". (5, с. 49).
Загальні висновки.
1. Формування А. І. Солженіцина як письменника - викривача тоталітарної держави відбулося під впливом важких життєвих випробувань: війною і виправно - трудовими таборами.
2. Основна тема творчості письменника - історія Росії ХХ століття в усіх її драматичних і героїчних моментах. Основний герой - рядовий російська людина.
3. Стиснення часу і концентрація простору - один з основних законів у художньому світі А. І. Солженіцина.
4. Розповідь "Один день Івана Денисовича" - дебютний твір автора, який приніс йому популярність і славу.
5. Герой оповідання - селянин-солдатів, що несе заряд народної моральності і духовності, тому що саме такі люди, на думку письменника, і вирішують в кінцевому рахунку долю країни.
6. І головний герой, і решта персонажів - як позитивні, так і негативні - допомагають А. І. Солженіцина висловити свої основні ідеї щодо причин і наслідків сталінських репресій.
7. Значну роль в оповіданні грають категорії часу і простору.
8. В оповіданні відображена епоха тоталітаризму в Радянському Союзі, створена узагальнена картина пекла, на який був приречений радянський народ.
9. Розкриття теми та ідеї оповідання сприяють його мовні особливості.
10 А. І. Солженіцин - письменник, який переміг брехня, який виніс нещадний вирок тоталітарній системі.
Використана література.
1. Архангельський А. "Поезія і правда. - В кн: Російські письменники - лауреати Нобелівської премії. Олександр Солженіцин. - М. "Молода гвардія", 1991.
2. Агеносов В.В. О. Солженіцин. - М. 1999р.
3. Нива Ж. Солженіцин - М. 1992.
4. Паламарчук П. Олександр Солженіцин: Путівник .- 1991р.
5. Соколов Б. Зберегти людське в пеклі ГУЛАГу (оповідання О. Солженіцина "Один день Івана Денисовича") - М. 1992.
6. Чакмаев В. Олександр Солженіцин. Життя і творчість. - М. 1994.
7. Солженіцин А.І. Вибране-М. Молода гвардія. 1991р.