Ю.В. Налобнова, Е.А. Єгоров, Т.В. Ставицька, Г.К. Асророва, Кафедра очних хвороб лікувального факультету, РГМУ
Французьким фізіологом Броун-Секара в кінці XVIII століття вперше була зроблена спроба використовувати ендогенні фізіологічно активні речовини для лікування різних захворювань. Він використовував екстракти з сім'яних залоз різних тварин як омолоджувальний засіб.
У подальшому для лікування різних захворювань почали застосовувати речовини поліпептидного природи, отримані з різних органів і тканин (головного мозку, гіпоталамуса, кісткового мозку, селезінки, лімфатичних вузлів, кровоносних судин, легенів, печінки, вилочкової залози, сітківки та інших).
Ці речовини одержали назву пептидних біорегуляторів або цітомедінов.
Термін «цітомедіни» запропонований В.Г. Морозовим і В.Х. Хавінсон. Він утворений від грецького слова «citos» і латинського «mediator».
Ці речовини є лужними поліпептидами, що мають молекулярну масу від 1 тис. до 10 тис. Так. Їх отримують з різних тканин за допомогою методу кислотної екстракції з наступним очищенням від баластних речовин. Даний метод отримання виключає можливість перенесення вірусів і протоонкогенів, що забезпечує безпеку застосування даних речовин в клінічній практиці.
Цітомедіни мають здатність індукувати процеси специфічної диференціювання в популяції клітин, що є вихідним матеріалом для їх отримання.
Використовуючи імунофлюоресценція, встановили, що регуляторні поліпептиди розташовані на поверхні клітини і відсутні в ядерній, мітохондріальної і лізосомальної фракціях.
Ймовірно, вони входять до складу клітинних мембран і з'являються в міжклітинних просторах у результаті їх фізіологічної деструкції.
Незалежно від того, з яких органів і тканин вони були отримані, цітомедіни впливають на клітинний і гуморальний імунітет, стан системи гемостазу, перекисне окислення ліпідів та інші захисні реакції організму. Це дія виражена в різній мірі і залежить від застосовуваної дози.
Слід зазначити, що при хроматографічному аналізі спостерігається розділення різних цітомедінов на фракції - низькомолекулярні та високомолекулярні. Різні фракції цітомедінов надають різноспрямований дію на перебіг фізіологічних процесів. Більш виражену активність проявляють низькомолекулярні фракції. Враховуючи різноспрямований характер дії, при використанні цітомедінов в клінічній практиці застосовуються змішані фракції.
Механізм дії цітомедінов в даний час не до кінця зрозумілий. По всій видимості, їх ефекти здійснюються через специфічні рецептори, розташовані на поверхні клітини. Після екзогенного введення поліпептидів відбувається викид ендогенних регуляторних пептидів, для яких введений пептид є індуктором. Ефект пептидного каркаса призводить до пролонгації ефекту цітомедінов, який зберігається навіть після повного руйнування первісного індуктора.
Цітомедіни, одержувані з тканин головного мозку і сітківки, мають функцію нейропептидів і беруть участь у регуляції діяльності нервової тканини.
Вивчення можливості застосування нейропептидів в офтальмології почалося в 1987 році. В даний час використовуються такі нейропептиди, як ретіналамін і Кортексин.
Кортексин - комплекс пептидів, виділених з кори головного мозку великої рогатої худоби і свиней.
Кортексин володіє тропних дією щодо кори головного мозку і регулює процеси метаболізму нейромедіаторів і перекисного окислення в корі головного мозку, зоровому нерві і нейронах сітківки.
Застосовується у комплексному лікуванні хворих хоріоретинальними дистрофія і атрофія зорового нерва.
Випускається у вигляді порошку у флаконах. У кожному флаконі міститься 10 мг активної речовини. Перед застосуванням порошок розлучається в 1 мл фізіологічного розчину. Препарат вводиться одноразово в субтеноново простір 1 раз на 3-6 місяців.
Ретіналамін являє собою комплекс пептидів, виділених з сітківки великої рогатої худоби. Випускає у вигляді порошку у флаконах. У кожному флаконі міститься 5 мг активної речовини і 17 мг гліцину. Перед застосуванням порошок розлучатися в 1 мл фізіологічного розчину.
Ретіналамін зменшує деструктивні зміни в пігментному епітелії сітківки при різних формах дегенерації, модулює активність клітинних елементів сітківки, покращує ефективність функціональної взаємодії пігментного епітелію і зовнішніх сегментів фоторецепторів при розвитку патологічних процесів. Крім того, ретіналамін стимулює фібринолітичну активність крові і має імуномодулюючу дію (під його впливом збільшується експресія рецепторів на Т-і В-лімфоцитах, підвищується фагоцитарна активність нейтрофілів).
В даний час проведені дослідження ефективності ретіналаміна у хворих з діабетичною ретинопатією, пігментного абіотрофій сітківки, інволюційним центральними дистрофії сітківки, травмами очного яблука, глаукомою.
А.І. Дніпропетровська та С.В. Харінцева (1988) вивчали впливу ретіналаміна на перебіг експериментальної ретинопатії. У піддослідних тварин при застосуванні ретіналаміна зменшувалися явища набряку сітківки при створенні моделі токсичної ретинопатії.
В.Х. Хавінсон з співавторами (1998) досліджували вплив ретіналаміна на процеси регенерації нейроепітелія. Дослідження проведено на щурах лінії Кампбелл, для яких характерний розвиток генетично обумовленої пігментного дистрофії сітківки з 20-го дня після народження. Отримані дані свідчать про здатність ретіналаміна гальмувати розвиток генетично детермінованої дистрофії сітківки, надавати позитивний вплив на процеси регенерації нейроепітелія.
При клінічному вивченні ефективності ретіналаміна у хворих з пігментного дистрофією сітківки (Л. А. Васильєва, 1992) було виявлено підвищення гостроти зору у 98% випадків, у той час як в контрольній групі - у 36,2% випадків, розширення сумарних меж поля зору (СГПЗ) в 96,4% у дослідній групі і в 56,8% випадків у контрольній групі. Крім того, у дослідній групі відзначалося збільшення амплітуди «в»-хвилі загальної ерг. Найбільш виражений позитивний ефект був отриманий у осіб з I-II стадіями пігментного абіотрофіі.
Для лікування пігментного дистрофії сітківки ретіналамін вводиться парабульбарно. На курс 10 ін'єкцій. Курс лікування проводять 1-2 рази на рік.
При оцінці ефективності ретіналаміна у хворих з інволюційної центральної хоріоретинальної дистрофією (В. Х. Хавінсон, С. В. Трофімова, 1999) спостерігалося збільшення гостроти зору протягом першого тижня, ефект зберігався протягом 6-12 місяців. Збільшення гостроти зору у дослідній групі спостерігалося в 90% випадків, в контрольній групі в 35% випадків. У 71,8% випадків спостерігалося часткове, а в 23,5% повне розсмоктування геморагій. У контрольній групі істотних змін не спостерігалося. У 93,8% випадків було виявлено звуження зон фокальної ішемії за результатами ФАГ. Знизилася кількість центральних худобою майже в 3 рази.
На тлі застосування ретіналаміна у хворих з діабетичною ретинопатією (В. Х. Хавінсон, С. В. Трофімова, 1999) було виявлено поліпшення гостроти зору в основній групі в 76,8% випадків, в контрольній групі в 20,5%. Поліпшення офтальмоскопіческой картини зазначено у 68,5% випадків в основній групі і в 22,1% випадків у контролі. У 83,5% випадків спостерігалася позитивна динаміка за даними ФАГ (зменшення числа мікроаневризм, звуження зон ішемій).
Для лікування ДРП сітківки ретіналамін вводиться парабульбарно. На курс 10 ін'єкцій. Курс лікування проводять 1-2 рази на рік.
В.Х. Хавінсон також отримані позитивні результати при використанні ретіналаміна в лікуванні тромбозів ЦВС та її гілок.
І.Б. Максимовим і В.Ф. Данілічевим (1994,1996) була розроблена система комплексної пептидного корекції при травматичних ушкодженнях органу зору. Застосування ретіналаміна і Кортексину дозволяє підвищити гостроту зору і функціональний стан сітківки, а також зменшити реабілітаційний період після важких вітреоретинальних травм.
У нашій клініці було проведено дослідження ефективності препарату ретіналамін у хворих з компенсованою глаукомою. Дослідження було проведено у відповідності з міжнародними вимогами з використанням сліпого плацебо-контрольованого методу. При аналізі отриманих результатів позитивна динаміка зорових функцій була відзначена тільки в групі хворих, яким парабульбарно вводився ретіналамін. У групі контролю клінічно значущих змін відзначено не було.
Гострота зору без корекції до лікування склала 0,42 ± 0,23, після курсу лікування вона збільшилася на 0,27 і склала 0,69 ± 0,28, через 1 місяць після курсу лікування гострота зору була вище початкової на 0,19 і склала 0,609 ± 0,29. Зміни гостроти зору були статистично достовірні (р <0,05).
Гострота зору з корекцією до лікування склала 0,79 ± 0,28, після курсу лікування вона збільшилася на 0,13 і склала 0,92 ± 0,27, через 1 місяць після курсу лікування гострота зору була вище початкової на 0,11 і склала 0,9 ± 0,28. Зміни гостроти зору були статистично достовірні (р <0,05).
Позитивна динаміка поля зору за даними комп'ютерної периметру з використанням програми «Періко» спостерігалася у 85,2% хворих. У середньому кількість відносних худобою 1 порядку зменшився після курсу лікування на 20,7%, а через 1 місяць на 35,2%. Кількість відносних худобою 2 порядки зменшилась після курсу лікування на 31,5%, а через 1 місяць на 37,3%. Кількість абсолютних худобою зменшилася після курсу лікування на 20,6%, а через 1 місяць на 24,5%. Чутливість зорового нерва збільшилася після курсу лікування на 19,3%, а через 1 місяць вона була вище початкової на 20,1%. Всі зміни були статистично достовірні (р <0,05).
Критична частота злиття мигтіння (КЧСМ) до лікування склала 27,79 ± 7,1 Гц, після курсу лікування вона збільшилася на 12,2% і склала 29,96 ± 7,4 Гц, через 1 місяць після курсу показники КЧСМ були вищими від вихідних на 16,9% і склали 32,48 ± 9,46 Гц. Зміни КЧСМ були статистично достовірні (р <0,05). Позитивна динаміка КЧСМ була виявлена у 78,5% хворих.
У 86,3% хворих було виявлено поліпшення електрофізіологічних показників. При цьому слід зазначити, що показники латентності при вимірі ЗВКП практично не змінилися, а виявлені зміни були статистично недостовірні.
Амплітуда «а»-хвилі загальної ерг до лікування склала 44,0 ± 21,5, після курсу лікування вона збільшилася на 10,9% і склала 48,82 ± 21,14, через 1 місяць після курсу лікування гострота зору була вище початкової на 11,3% і склала 49,0 ± 22,3. Зміни були статистично достовірні (р <0,05).
Амплітуда «в»-хвилі загальної ерг до лікування склала 160,09 ± 74,34, після курсу лікування вона збільшилася на 17,6% і склала 188,2 ± 82,5, через 1 місяць після курсу лікування гострота зору була вище початкової на 20,1% і склала 192,2 ± 98,65. Зміни були статистично достовірні (р <0,05).
Амплітуда ритмічної ЕРГ на 30 Гц до лікування склала 40,58 ± 14,9, після курсу лікування вона збільшилася на 13,1% і склала 45,9 ± 15,9, через 1 місяць після курсу лікування гострота зору була вище початкової на 16 , 5% і склала 47,3 ± 16,7. Зміни були статистично достовірні (р <0,05).
Амплітуда «а»-хвилі макулярної ЕРГ на червоний стимул до лікування склала 3,5 ± 0,8, після курсу лікування вона збільшилася на 8,57% і склала 3,8 ± 0,72, через 1 місяць після курсу лікування гострота зору була вище початкової на 17,1% і склала 4,1 ± 0,43. Зміни були статистично достовірні (р <0,05).
Амплітуда «в»-хвилі макулярної ЕРГ на червоний стимул до лікування склала 11,5 ± 0,5, після курсу лікування вона збільшилася на 13,9% і склала 13,1 ± 0,7, через 1 місяць після курсу лікування гострота зору була вище початкової на 20,0% і склала 13,8 ± 0,68. Зміни були статистично достовірні (р <0,05).
Амплітуда «а»-хвилі макулярної ЕРГ на зелений стимул до лікування склала 5,1 ± 0,6, після курсу лікування вона збільшилася на 15,7% і склала 5,9 ± 0,98, через 1 місяць після курсу лікування гострота зору була вище початкової на 19,6% і склала 6,1 ± 0,8. Зміни були статистично достовірні (р <0,05).
Амплітуда «в»-хвилі макулярної ЕРГ на зелений стимул до лікування склала 45,5 ± 11,2, після курсу лікування вона збільшилася на 17,6% і склала 53,5 ± 10,1, через 1 місяць після курсу лікування гострота зору була вище початкової на 22,6% і склала 55,5 ± 8,2. Зміни були статистично достовірні (р <0,05).
Амплітуда ЗВКП до лікування склала 13,97 ± 6,5, після курсу лікування вона збільшилася на 38,13% і склала 21,45 ± 13,1, через 1 місяць після курсу лікування гострота зору була вище початкової на 65,3% і склала 38,09 ± 24,6. Зміни були статистично достовірні (р <0,05).
Латентність ЗВКП до лікування склала 88,8 ± 31,0, після курсу лікування вона збільшилася на 2,9% і склала 91,45 ± 32,9, через 1 місяць після курсу лікування гострота зору була вище початкової на 3,0% і склала 91,54 ± 37,01. Зміни були статистично не достовірні (р <0,5).
У комплексному лікуванні глаукоми використовуються парабульбарном ін'єкції ретіналаміна. На курс 10 ін'єкцій. Курс лікування проводять 1-2 рази на рік.
В даний час продовжується пошук нових нейропептидів, які надавали б нейроретінопротекторное дію. Можливо, їх застосування дозволить поліпшити зорові функції у хворих з різними захворюваннями сітківки і зорового нерва.
Список літератури
1. Данилич В.Ф. , Максимов В.Г. «Травми і захворювання очей: застосування ферментів і пептидних біорегуляторів». Мінськ. Наука і техніка, 1994. с. 223.
2. Кузнік Б.І., Морозов В.Г., Хавінсон В.Х. «Цітомедіни (25-річний досвід експериментальних та клінічних досліджень). СПб, Наука, 1998, 310 с.
3. Хавінсон В.Х, Трофімова С.В. пептидні біорегулятори в офтальмології ». СПб ІКФ «Фоліант», 2000, 48 с.