Територія в міжнародному праві
Під територією в доктрині та практиці міжнародного права розуміються різні простори земної кулі, які включають їх сухопутну і водну поверхні, надра, повітряний простір, а також космічний простір і небесні тіла.
Проблема території завжди була однією з найбільш гострих і складних у міжнародному праві, бо територія - це не просто простір, а необхідний атрибут держави, матеріальна основа життєдіяльності населяє його народу і людства в цілому. Протягом всієї історії людської цивілізації виникали конфлікти і спалахували війни за володіння тією чи іншою територією. Це викликало необхідність створення міжнародно-правових норм, які б регулювали відносини між суб'єктами міжнародного права щодо територій. У міру розвитку науки і техніки ставали все більш доступними і придатними для досліджень і експлуатації віддалені території, що не знаходяться під суверенітетом будь-якої держави і є загальним надбанням людства, наприклад відкрите море, повітряний простір, Антарктика, космос. У зв'язку з цим з'явилися норми, які визначають правовий режим цих просторів і можливості суб'єктів міжнародного права за їх наукового вивчення й економічному використанню. Цей процес продовжує розвиватися і в даний час.
Однією з непростих міжнародно-правових проблем, що привертають увагу вчених-юристів і практиків, є проблема юридичної класифікації територій. Це цілком закономірно, оскільки питання територіального верховенства, суверенних прав на ті чи інші простори, сфери діяльності на них або їх ресурси безпосередньо пов'язані з політичними та економічними відносинами і в кінцевому рахунку з матеріальними умовами життя держав і націй.
Більшість юристів-міжнародників (Ю. Г. Барсегов, Я. Броунлі, М. І. Лазарєв, СВ. Молодцов, М. В. Яновський та ін) використовують поняття «режим» або «статус» як критерій для юридичної класифікації територій . Відомий британський юрист-міжнародник Я. Броунлі пише: «Міжнародне право знає чотири види режиму територій: територіальний суверенітет; територія, на яку не поширюється суверенітет якоїсь держави або групи держав і яка має свій власний статус (наприклад, підмандатні і підопічні території) ; res nullius (нічийна територія) і res communis (територія, що належить всім) »(курсив наш. - Л.Т.). Професор Дж. Коломбос застосовує поняття «режим», «статус» і «юридична природа» при описі юридичної характеристики територій.
Терміни «режим» («правовий режим») і «статус» («правовий статус») використовуються в Конвенції ООН з морського права 1982 р. Так, у п. 4 ст. 49 говориться: «Режим архіпелажного проходу по морським коридорах, встановлюваний у цій Частині, в інших відносинах не зачіпає статус архіпелажних вод ...».
Як видно, у міжнародно-правовій доктрині і практиці немає однаковості у використанні понять як критерій юридичної класифікації територій. Обидва поняття - «режим» і «статус» застосовуються для базисної характеристики правового становища тієї чи іншої території, яка якісно відрізняє цю територію від інших просторів. Деякі автори намагаються диференціювати поняття «режим» від поняття «статус», наприклад професор СВ. Молодцов. Є певна відмінність між цими поняттями і в Конвенції ООН з морського права 1982 р. У ній термін «режим» («правовий режим») означає сукупність норм, що регулюють певне явище в рамках фундаментальних положень, які формують правовий базис кожної просторової категорії. Останнє в Конвенції 1982 р. позначається поняттям «статус» («правовий статус»). У зв'язку з цим пропозицію авторитетного юриста-міжнародника з Грузії Р.В. Деканозова про застосування поняття «юридична природа» як критерій для правової класифікації просторів є досить конструктивним. При цьому дане поняття буде позначати те ж, що і поняття «статус» («правовий статус») в Конвенції ООН з морського права 1982 р., тобто базисну правову характеристику будь-якої території. З метою ж уникнення термінологічної плутанини поняття «режим» («правовий режим») і «статус» («правовий статус») слід використовувати як рівнозначні. Р.В. Деканозов відзначає, що для того щоб краще уявити собі взаємозв'язок між поняттями «юридична природа» і «правовий режим», необхідно взяти до уваги, що території, які мають однаковою юридичною природою і утворюють єдину просторову категорію, можуть відрізнятися специфічними рисами свого правового режиму. Наприклад, у категорії міжнародних просторів загального користування можуть існувати такі правові режими, як відкрите море, морське дно за межами національної юрисдикції ("Район"), небесні тіла і т.д. І навпаки, правовий режим територій, що мають різну юридичну природу, може мати багато спільного, наприклад, правовий режим міжнародних каналів і відкритого моря. Іншими словами, правова ясність стосовно тієї чи іншої території може бути досягнута тільки при одночасному аналізі її юридичної природи і правового режиму.
На основі критерію юридичної природи простору можна дати наступну міжнародно-правову класифікацію територій:
1. Державна територія.
2. Міжнародна територія загального користування (МТОН).
3. Континентальний шельф.
Юридичну природу державної території складає суверенітет. Що стосується МТОН, то за своєю юридичною природою це такі простору, на які не поширюється суверенітет жодної держави, вони перебувають у загальному користуванні людства (відкрите море і повітряний простір над ним, космос і небесні тіла і т.д.). Континентальний шельф - це своєрідна з правової точки зору територія, на яку не поширюється суверенітет прибережних держав, але ці держави згідно зі ст. 77 Конвенції ООН з морського права 1982 р. здійснюють над нею суверенні права з метою її розвідки і розробки природних ресурсів. Тобто це і не державна територія, і не МТОН, тому континентальний шельф виділений в самостійну просторову категорію. На відміну від іншого зовні схожого інституту морського права - виняткової економічної зони (ВЕЗ), прибережні держави здійснюють суверенні права саме над континентальним шельфом, тобто територіальним утворенням; в той час як відносно ВЕЗ ці держави мають суверенні права у функціональній сфері (у розвідці, розробці та збереженні природних ресурсів ІЕЗ, створення і використання штучних островів та споруд, проведенні морських наукових досліджень тощо), а не над певною територією. Це суттєва відмінність юридичної природи ІЕЗ не дозволяє виділити її в особливу просторову категорію. Таким чином, виняткова економічна зона належить до МТОН, володіючи специфічним правовим режимом.
Слід зазначити, що раніше ця класифікація територій могла бути доповнена такими категоріями, як нічийна земля (terra nullius) і підмандатні або підопічні території. Однак нині нічийних земель фактично не існує, як і не залишилося підмандатних та підопічних територій. Ці обставини виправдовують запропоновану класифікацію.
У рамках перших двох категорій можуть існувати різні правові режими. Державна територія знає режими кондомініуму, сервітутів, оренди, загального користування, наприклад, архіпелаг Свальбард (Шпіцберген) є норвезької державної територією загального користування; МТОН включає в себе режими відкритого моря, «Району», небесних тіл і т.д. Ще раз варто підкреслити, що ясність відносно правового положення певної території може бути досягнута тільки шляхом одночасного дослідження її юридичної природи і правового режиму.
Водний простір як державна територія
Територія держави - частина земної кулі, що під суверенітетом певної держави. Однією із складових частин є водний простір. Територія держави - матеріальна база держави, без якої воно як суверенний суб'єкт міжнародного права існувати не може. Територія однієї держави відокремлюється від іншого кордонами.
Водний простір як частина державної території - це внутрішні води (ріки, озера, канали та інші водойми, береги яких належать даному державі), що належать державі частини прикордонних річок і озер, внутрішні морські води (прилеглі до узбережжя води портів, бухт, заток та ін .) та територіальне море, тобто прибережна морська смуга шириною до 12 морських миль.
Іноді застосовується термін "умовна територія", до якої відносять розташовані поза межами державної території об'єкти.
Держава на свій розсуд визначає правовий статус своєї території. Воно може на основі спеціальних міжнародних договорів надати певні права щодо використання окремих частин своєї території іноземним державам, їх юридичним чи фізичним особам.
Здійснення територіального верховенства державою не означає, що не може бути яких-небудь обмежень чи заборон. Так, дії держави, що дозволяє іншій державі зі своєї території здійснювати акти агресії проти третьої держави, кваліфікуються як акт агресії, скоєний державою, яка надала свою територію.
Державна територія повинна використовуватися у відповідності з нормами і принципами міжнародного права і таким чином, щоб не завдавати шкоди іншим державам.
Зміна державної території також може бути зроблено на основі чітко висловленої згоди держав і відповідно до норм і принципів міжнародного права.
Правовою підставою такої зміни стає міждержавний договір про передачу певної частини території або про обмін її ділянками.
Простір, на яке поширюється влада держави в обмежених, чітко окреслених межах, що не є державним. Воно може бути віднесено до територій, на які поширюється національна юрисдикція.
Поняття "територія, на яку поширюється національна юрисдикція" є більш широким, ніж "державна територія". Воно включає як державну територію, так і територію, що не відноситься до такої (прилеглу зону, континентальний шельф, економічну зону).
Використовуваний у міжнародних договорах термін "територія" стосовно до певної держави-учасниці не завжди означає державну територію (або її частина). Він може вживатися і в більш широкому значенні: як територія, на яку поширюється національна юрисдикція.
У чому проявляється деліктоздатність суб'єктів міжнародного права згідно зі статтею 31 Конвекції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року, до якої в червні 1999 року приєдналася Україна?
Відповідно до традиційним міжнародним правом ніяка держава, крім держави прапора, не могло, як загальне правило, здійснювати юрисдикцію щодо судна у відкритому морі. Більше того, порушення у відкритому морі будь-яких міжнародних норм і стандартів, якщо судно після цього зайде в іноземний порт, не давало державі порту ніяких прав на здійснення юрисдикції у зв'язку з таким порушенням, якщо судном не було завдано збитків на території держави.
Таке положення розглядалося деякими країнами як незадовільний з тієї, головним чином, причини, що держави прапора далеко не завжди мають практичні можливості та бажання здійснювати достатньо ефективний контроль за своїми судами, які в ряді випадків подовгу можуть не заходити в свої порти. У зв'язку з цим була висунута ідея про наділення держави, в порт якої зайшло іноземне судно, правом провести розслідування передбачуваного порушення, вчиненого де-небудь за межами його територіальної юрисдикції.
На конференції ООН, що прийняла Конвенцію ООН з морського права в 1982 році, зазначалося, що введення універсальної юрисдикції держави порту може призвести до появи «зручних» портів за зразком «зручних» прапорів. На жаль, слід констатувати, що за багатьма параметрами українські порти якраз і підходять під визначення «зручні порти», до яких без проблем можуть заходити субстандартні суду.
Контроль держави порту базується на дотриманні міжнародних договорів, текст яких, у свою чергу, не є усталеним. В існуючі договори постійно вносяться поправки. У 1999 році такі поправки вносилися в Конвенції СОЛАС, МАРПОЛ, ПДМНВ.
Але не слід забувати, що всі міжнародні правила діють тільки до кордону 12 миль від берега Україні. Ближче до берега діють національні правила, які Україна має право встановлювати самостійно. Зараз такі правила не встановлені, і замість національних в територіальних водах України діють міжнародні. До чого це призводить?
Ось відносно свіжий приклад - посадка на мілину контейнеровоза біля острова Зміїний. Судно йшло під прапором Камбоджі. Свідоцтво про мінімальний склад екіпажу містило вимогу про двох судноводія (капітана і 3-м помічнику). За міжнародними правилами судно, маючи таке свідоцтво, може плавати. Але, як показала практика, воно не забезпечує безпеки судноводіння. Камбоджа не є учасницею Конвенції ПДМНВ-78/95, так що інспектор не може вимагати від судна іншого свідоцтва або вважати, що воно не відповідає дійсності. Як бути в цьому випадку? У цьому випадку національні правила плавання у водах України повинні чітко і однозначно визначати, що судам, що заходить в територіальні води України, необхідно мати свідоцтво на відповідність вимогам не нижче вимог, викладених у Конвенції ПДМНВ.
Особливе значення в цьому плані мала ратифікація України 3 червня 1999 Міжнародної конвенції ООН з морського права 1982 року. З цієї конвенції юрисдикція прибережної держави у відношенні судна обмежується застосуванням принципу «мирного проходу». У ст. 21 конвенції 1982 року подано докладний перелік питань, за якими прибережні держави можуть приймати закони і правила, які стосуються мирному проходу іноземних суден через територіальне море.
У той же час конвенція передбачає загальне обмеження щодо змісту законів і правил, що застосовуються до іноземних судів. Вони не повинні «пред'являти до іноземних судів вимоги, які на практиці зводяться до позбавлення їх права мирного проходу або порушення цього права». Крім того, закони і правила прибережної держави «не відносяться до проектування, конструкції, комплектування екіпажу або обладнанню іноземних судів, якщо тільки вони не вводять в дію загальноприйняті міжнародні норми і стандарти».
Щодо судна, вчинила під час проходу через територіальне море дії, що порушують «світ, добрий порядок і безпеку», прибережна держава вправі прийняти будь-які заходи (зупинку, затримання і т. д.), включаючи його подальше видворення за межі територіального моря і заборона продовжити прохід.
У конвенції 1982 року детально визначено права прибережної держави у відношенні іноземних суден у разі вчинення ними порушень під час перебування у водах під його юрисдикцією. При цьому слід зауважити, що далеко не завжди прибережна держава може приймати безпосередні заходи щодо іноземного судна, яке допустило порушення місцевих законів і правил. Для того, щоб порахувати, що судно допустило в територіальному морі скидання забруднень або вчинила інші порушення, необхідні тільки «явні підстави».
Список використаної літератури
1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Вер-1 Явного Ради України 28 червня 1996года / / Урядовий] кур'єр. _ 1996 .- 13 лип.
2. Цивільний кодекс України / / Відомості Верховно-1 міськрада Україна .- 1963 .- № 30 .- Ст.463.
3. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» / / Відомості Верховної Ради України .- 1991 .- № 29 .- Ст. 372.
4. Азімов Ч. Поняття і зміст приватного права / / Закон і Бізнес.-1996 .- 4 груд.
5. Альтшулер А.Б. Міжнародне валютне право .- М.: Междунар. відносини, 1984 .- 256 с.
6. Богуславський М.М. Міжнародне приватне право .- М.: Міжнародні відносини, 1989 .- 368с.
7. Богуславський М.М. Міжнародне приватне право: Учеб-8ік .- 3-е изд., Перераб. і доп .- М.: МАУП, 1998 .- 408 с.
9. Вольф М. Міжнародне приватне право .- М.: Изд-ЄВ іноз. лит., 1948 .- 702 с.
10. Галенська Л.М. Міжнародне приватне право .- Л.: Вид-во Ленінгр. ун-ту, 1983 .- 233 с.
11. Іванов Г.Г., Маковський А.Л. Международное частное морское право.— Л.: Судостроение, 1984.— 280 с.
12. Международное право: Учебник. 4-е изд., Под ред. Ковалева А.А., Черниченко С.В.