Давньогрузинські агіографічний спадщина не досліджено не тільки в загальнотеоретичному плані. Багато в чому не вивчено воно і в окремих важливих деталях. Мовний бар'єр виявився нездоланною для ознайомлення з пам'ятками грузинської агіографії широких кіл російських і західноєвропейських вчених.
Ще в кінці XIX - початку XX ст. зацікавлений дослідник міг ознайомитися з грузинськими агіографічним пам'ятниками лише по незначним, часто неякісним переказами М. Сабініна [Сабінін М. Повне життєпис святих Грузинської церкви. Т. 1-3. СПб., 1871 -1872.], Мало задовольняє академічним вимогам. До революції завдяки працям таких учених, як М. Я. Марр, І. А. Джавахішвілі, А. Гарнак, К. С. Кекелідзе, П. Пеетерс та ін, були зроблені серйозні публікації, які свідчили про те, що агіографічні твори на грузинською мовою становлять значний фонд християнської літератури на стику Сходу і Заходу. Вміщені в них реалії, як історичні, так і легендарні (з історичної точки зору також мають пізнавальну цінність), можуть внести свій внесок у вивчення культурно-ідеологічної обстановки не однієї лише Грузії.
Грузинська житійна література виникла в умовах боротьби грузинів з іноземними навалами. Ця обставина мало своїм наслідком те, що місцеві мартирологи багаті образами святих воїнів, а крім того, додало в Грузії цього жанру особливу історичність. Не випадково саме житійна література лягла в основу історіописання і навіть дала свою назву жанру: грузинське слово "цховреба" - "життя", "житіє" - в давньогрузинським одночасно означало і "історія" [Джавахішвілі І. А. давньогрузинські історична література / / Джавахішвілі І. А. Соч. Т. VIII. Тбілісі, 1977. С. 429.].
Авторська атрибуція публікується нами "Мучеництва Давида і Костянтина", як і ряду інших писемних пам'яток грузин домонгольського періоду, що не встановлена. У самому творі немає навіть непрямого натяку, що сприяє вирішенню цього питання. Пам'ятник присвячений найбільш драматичної епохи в історії Грузії, як і Кавказу в цілому, - часу арабських завоювань з середини VII ст. (Після підкорення халіфатом Сасанидского Ірану), особливо загострилися з кінця того ж сторіччя. Арабські завоювання зазначеного періоду в Закавказзі, колишнім одним з об'єктів загальної арабської експансії, залишили глибокий слід у житті місцевих народів і надовго збереглися в народній пам'яті. Як свідчить публікується твір, навіть в епоху розквіту феодального Грузинського царства пам'ять про арабів і їх заходах у завойованій ними країні все ще переживалася як недавнє минуле, в значній мірі відбивала етноконфесійних ментальність місцевого населення і, таким чином, не втрачала суспільної актуальності.
Як зауважив К. С. Кекелідзе, що дійшла до нас версія "Мучеництва Давида і Костянтина" є метафрасной і створена не раніше першої половини XII ст. [Кекелідзе К. С. Історія грузинської літератури. Т. 1. Тбілісі. 1960. С. 538 (на вантаж. Яз.)]. На наш погляд, ця датування довільна. У самому пам'ятнику йдеться, що поховані під церквою в зруйнованому арабським полководцем Мерваном ібн Мухаммадом місті тіла святих Давида і Костянтина залишалися "невідомі і приховані до днів великого царя Баграта, і спонукав його Святий Дух влаштувати на тому пустельному і затишному місці монастир, і звів для поминання цих святих мучеників прекрасний храм, і зробив доступними народу тіла цих святих мучеників, і упокоїв їх у прекрасному гробі в ним же зведеному храмі ".
Дане свідоцтво цілком ймовірно і тому може служити орієнтиром часу написання "Мучеництва Давида і Костянтина". Відомо, що в 1040 р. Баграта IV (1027-1072) був зведений храм Мотцамета - "Святих свідків". (Російським агіографічним терміном "мученик" ми переводимо давньогрузинські "мотцаме" - "свідок", разом з іншими формами цього слова в східній агіографії висхідний до жарту грец. Martyros. Прекрасне дослідження цього терміна, сприйнятого в літературі східного християнства, см.: Болотов У . В. Лекції з історії Древньої Церкви. Т. 2. М., 1994. С. 2-3 (репринт вид. 1907 р.).)
Крім того, симптоматично, що в самому тексті є спеціальна вказівка, що належить явно Метафраст і свідчить про призначення мартирологу саме слухачам, пастві: "... Настала пора згадати про святих і мучеників Христових трудоносних Давида і Костянтина, про яких і є те слово наше . Ви ж, паства Христова, спраглі виконати це торжество святих мучеників, то вони прибули, з увагою прикладіть розум і вуха ваші, щоб не порожні, але благодатним працею сповнені пішли в будинку свої ". Цілком ясно, що "Мучеництво Давида і Костянтина" було створено для читання його пастви з церковного амвона і могло бути написано (метафрасіровано) спеціально для церкви названих святих у зв'язку з її зведенням.
Безіменний Метафраст говорить про якихось матеріалах (джерелах), на основі яких він створив свою версію пам'ятника. На це, зокрема, вказують його слова: "Як повчають нас древні свідчення, ці святі мученики Давид і Костянтин були грузини, з області Аргветі, з великого і славного роду і мтавари (володарі, князі .- Г. Ц.) тієї землі "і т. д. З цих слів Метафраста можна зробити висновок, що він не переписував цілком наявний в нього джерело, але брав з нього, очевидно, лише окремі дані про своїх героїв. Все інше - плід домислів "вторинного" автора, а також те, що він знав або чув у своєму колі про історію Візантії, Сасанидского Ірану, халіфату і Грузії описуваного періоду. І тут він відчував себе настільки вільно, що допускав непрощенні навіть для того часу нісенітниці.
У зв'язку зі "старими відомостями", про які йдеться в мартирологу, можна вказати на факт, що жодне з давньогрузинські описів арабського нашестя не згадує Давида і Костянтина [Там же]. У фольклорі грузин згадок про них також не збереглося. Але вже з XII ст. збереглися сінаксарние редакції "Мучеництва Давида і Костянтина" [5], зміст яких, за спостереженням вчених, часом принципово відрізняється від розлогій його версії. Примітно також, що "Мучеництво Давида і Костянтина", на відміну від інших агіографічних творів Грузії, має кілька сінаксарних редакцій, що свідчить про популярність цих святих у середовищі книжників середньовічної Грузії.
Провівши текстологічний аналіз, дослідник Е. Габідзашвілі цілком доречно припустив, що зазначені сінаксарние редакції, що базуються на якихось не дійшли до нас джерелах, можливо, і є ті "старі відомості", на які посилається Метафраст [Там само. С. 160]. Ще Вахушті Багратіоні, що писав в Москві на підставі старих джерел, вказав в Імереті (батьківщині Давида і Костянтина) на "Мотцамета хеві" - "Ущелина святих мучеників" [Вахушті Багратіоні. Опис царства Грузинського. Тбілісі, 1973. С. 753 (на вантаж. Яз.)], До якого грузинське населення до цих пір ставиться з особливим релігійним пієтетом. Грузинська церква відзначає день пам'яті святих Давида і Костянтина 2 (15) жовтня.
Важко уявити форму первинного тексту (архетипу) "Мучеництва Давида і" Костянтина ". Можна лише гадати, що це були нескладний мартірологіческій акт і набули поширення серед ченців незабаром після загибелі" мтаваров "усні розповіді.
Більшість згаданих у самому творі писемних пам'яток на грузинській мові відомі з X ст. Зважаючи на це можна не сумніватися, що вони використані вже самим Метафрастом. Разом з тим, ми не можемо бути твердо впевнені в тому, що анонімний Метафраст користувався твором автора XI ст. Джуаншера Джуаншеріані "Історія Вахтанга Горгасала", точніше, тій його частиною, яку ми називаємо "Історичною хронікою" псевдо-Джуаншера [Джуаншер Джуаншеріані. Життя Вахтанга Горгасала / Переклад, вступ і примітки Г. В. Цулая. С. 95 і сл.], Створеної не пізніше X ст., Звідки він нібито "витягнув розповідь про нашестя Мервана Глухого з усіма його деталями" [Кекелідзе К. С. Указ. роб.]. Це не може відповідати дійсності, у чому нас переконує зіставлення текстів обох творів.
"Мучеництво Давида і Костянтина": "Коли побачив Мурван Глухий все, що спіткало його, став вельми звинувачувати себе і радників своїх, що запропонували йому вступити в цю вузьку і лісисту країну, і піднявся і став табором у Пітіоте, в приморському місті, який називають Цхумі ".
"І були тоді діти великого царя Горгасала Арчіл (і) Дарчіл у фортеці тієї, яку називають Анакопія. Бо ховалися вони (в ній) від страху перед персами. І вступили вперед з невеликим військом на бій з язичниками, але були осилити ними, бо вбили брата старшого Арчила, а Дарчіл повернувся в ту ж фортеця Анакопію ".
"Історія Вахтанга Горгасала": після розгрому Мерваном ібн Мухаммадом Картлі правителі останньої Світ і Арчіл "пішли в Егрісі, а звідти зникли в Абхазії". Мухаммад "став переслідувати їх по п'ятах і поламав всі міста і фортеці країни Егрісской". Потім арабський полководець пройшов "клісурі, яка в ту пору була кордоном між Грецією та Грузією, розгромив місто Апшілеті Цхумі і підступив до фортеці Анакопії, в якій перебуває нерукотворний, понад посланий образ Пресвятої Богородиці і про який невідомо, хто дав його на вершину тієї гори , що межує на півдні з морем, а на півночі з лісом болотистих. У ній (Анакопії) перебували тоді царі Картлійськоє Світ і Арчіл. Батько ж їх помер і був похований в Егрісі. А ерістав кесаря Леон (Абхазький) перебував у фортеці Согбісі, розташованої на Овсетском перевалі. І ніхто не міг протистояти Глухому, бо були війська його більш і більш численною лісів Егрісі ... "
"І було за них небагато число придворних і рідні Еріставі і пітіахшей - близько тисячі (чоловік), а з бійців абхазьких - дві тисячі ..."
"І, сподіваючись на Бога, вийшли на боротьбу з ними. Відразу, і послав Господь міць малому люду християнського; загинуло від недуги тридцять п'ять тисяч сарацинів, а від меча ж - три тисячі. І був поранений Світ списом у пах. Християн в день той було вбито шістдесят, а коні сарацинів потрапляли в безлічі, немов лісу, і викинули їх усіх в море "[Джуаншер Джуаншеріані. Указ. роб. С. 102-104.].
Зіставлення цих відомостей про одне й те ж подію свідчить, що автор "Мучеництва Давида і Костянтина" був далекий від тих знань історичних фактів і подій, які він міг почерпнути з "Історії Вахтанга Горгасала", якби він нею користувався. Агіограф не просто сплутав імена історичних героїв - свої знання він брав з джерела, що мав мало спільного з твором псевдо-Джуаншера. Церковний письменник не міг не згадати про образ Пресвятої Богородиці, що так шанується в Грузії і про яку так яскраво сказано у творі псевдо-Джуаншера; братом Картлійського царя Арчила був не Дарчіл (точніше - Даче, як це зафіксовано в древнеармянской перекладі "Картліс цховреба") ; в боротьбі з арабами загинув Світ, а не Арчіл, як це відомо за "Історичною хроніці". Крім того, Мир і Арчіл, останні представники древнегрузинского династії Фарнавазіанов (III ст. До н. Е .- VIII ст. Н. Е..), Не були синами Вахтанга Горгасала. Ми не вбачаємо тут впливу на Метафраста-агіографа біблійної традиції, в якій "синівство" часто вживається не в суворому значенні цього поняття, а в сенсі потомства взагалі (що під впливом Святого Письма у середньовічній літературі справді зустрічається у вигляді застиглих кліше). У Метафраста звичайна хронологічна плутанина.
Важливо відзначити також, що агіограф нічого не говорить про роль "двох тисяч" абхазьких воїнів - союзників Миру і Арчила - в боротьбі картлійцев проти арабів у Західній Грузії, що у творі псевдо-Джуаншера особливо підкреслюється. Взагалі, судячи з тексту, агіограф нічого не знає про абхазькому етносі. Так, на відміну від псевдо-Джуаншера, кажучи про м. Цхумі (давньо-грузинська назва Сухумі), він не ставить його в зв'язок з Апшілеті.
Разом з тим цей факт не випадковий. У даному місці його оповідання могло відбитися загальне уявлення про Грузинському царстві періоду життя Метафраста, коли під термінами "абхази" і "Абхазія" нерідко малися на увазі грузини і Грузія в цілому [Анчабадзе З.В. З історії середньовічної Абхазії. Сухумі, 1959. С. 171 - 176 і др.]. Все інше: розгром і розорення причорноморських міст, похід війська Мервана ібн Мухаммада на Константинополь, фантастична його облога, "зірвана", в розумінні автора, лише з промислу Божого, страшна смерть Глухого, якого насправді спіткала інша смерть та до того ж на халіфської престолі, - це усні варіації смутно експонованих Метафрастом історичних подій. У цих оповіданнях відображені ті знання про арабських завойовників, які побутували в монастирських келіях через майже 400 років після самих історичних подій.
Аргветі, уродженцями якої були Давид і Костянтин, - східна частина Західної Грузії, одна з екстериторіальних одиниць стародавнього Картлійського царства, аборигенним населенням якої були западнокартвельскіе племена мегрели-чанів (звідси і варіант її назви Маргветі, Маргві, основа якого складає самонаіменованіе мегрели "Маргао- і ") [Див Мелікішвілі Г.А. До історії древньої Грузії. Тбілісі. 1959: Бердзенішвілі Н. А. Питання історії Грузії. Т. VIII. Тбілісі, 1975. (На вантаж. Яз.)]. Аргветское еріставство (воєводство) займало територію на схід від Шорапані, річок Ріоні і Ханісцхалі до Ліхі (Сурамський хребет). У період описаних в мартирологу подій - кінець 30-х років VIII ст. (Епоха роз'єднаності грузинських земель) - Аргветі була самостійною областю. Не випадково агіограф пише про своїх героїв незалежно від інших територій розселення грузинських (картвельських) племен, також зазнали арабським погромів. У первинному тексті, ліг в основу метафрастной редакції "Мучеництва Давида і Костянтина", дійсно, мало йтися виключно про це князівстві. Лише значно пізніше, в період об'єднання Грузії, під пером Метафраста у творі могли з'явитися сюжетні зв'язку з Східною Грузією. Цим у відомому сенсі і пояснюються наявні в них фактичні нісенітниці.
Аргветі була особливим мтаварством (князівством) у складі утворився на межі VIII - IX ст. Абхазького царства [Мусхелішвілі Д. Л. Основні питання історичної географії Грузії. Т. П. Тбілісі. 1980. С. 77,141 (на вантаж. Яз.)]. У зв'язку з цим слід відзначити одну обставину, а саме - те місце в метафрастной версії, де йдеться, що святі воїни Давид і Костянтин були мтаварамі-князями. У найбільш древньої з сінаксарних редакцій, не пов'язаної з розлогій, вказується на їх азнаурство, тобто вони були соціально рангом нижче. Ця соціальна ідеалізація, допущена автором XI ст., Цілком зрозуміла. Але головне, тут же йдеться, що "ці нездоланні мученики були родом грузини з меж Абхазії (сазгвартаган Апхазетісата), з місцевості Аргветі" [Пам'ятники древнегрузинского агіографічної літератури. Т. 4. С. 156].
З утворенням об'єднаного Грузинського держави в IX-XI ст., Біля витоків якого стояло Абхазьке царство [Див Мелікішвілі Г. А. Політичне об'єднання феодальної Грузії і деякі питання розвитку феодальних відносин у Грузії. Тбілісі. 1973 (на вантаж, і рос. Яз.)], Аргветі стала одним з найпотужніших в межах Грузії партикулярних володінь. Тут звив гніздо знаменитий в історії не однієї тільки Грузії місцевий феодальний рід ліпаритів (який отримав в Грузії пеоратівное прізвисько Багваші [В основі одіозного прізвиська ліпаритів - Багваші лежить грузинське слово "Багва" - "розтріпується", "розоряти" (пор. Орбеліані С. - С. Соч. Т. IV. Ч. 4. Тбілісі, 1965. С. 101 (на вантаж. яз .))]), до ліквідації якої центральною владою, як свідчать джерела, країна не знала внутрішнього спокою. Царям об'єднаної Грузії довелося докласти чимало зусиль, щоб розгромити ліпаритів, що мали досить широкі міжнародні контакти і потім розсіялися по монастирях і імперським канцеляріях Візантії [Каждан О. П. Візантія і ліпарити / / Візантінологіческіе етюди. Тбілісі. 1978. С. 91-92].
Останній раз Аргветі згадується у творі історика Давида IV Будівельника (1089-1125) у зв'язку з навалою на Грузію сельджуків при його батька Георгія II [Картліс цховреба (Історія Грузії). Т. 1. Тбілісі. 1955. С. 319 (на древнегруз. Яз.)]. З царювання Давида Будівельника Аргветі як партикулярне володіння було повністю ліквідовано і в 1103 р. приписано Гелатського монастирю (поблизу Кутаїсі).
Самосвідомість грузинського агіографа складно, але історично цілком виразно. Він грузин і тому - християнин. Говорячи про своїх героїв, автор підкреслює, що аргветскіе вельможі Давид і Костянтин були грузинами і поклали свої голови за віру й батьківщину (зокрема, Аргветі).
Разом з тим наш автор не чужий і грекофільство. Візантія для нього - бездоганний джерело конфесійного свідомості і культурного наслідування. Якщо у нього є вибір вжити грузинське або грецьке (античне) назва місцевості в Грузії, то він користується останнім відповідно до характерними для візантійської літератури нормами використання стародавніх географічних назв [Див Бібіков М. В. Візантійські джерела з історії Русі, народів Північного Причорномор'я та Північного Кавказу (XII - XIII ст.) / / Найдавніші держави на території СРСР. М., 1980], але тут же приводить його грузинський еквівалент. Так, в оповіданні про катування загарбниками Давида і Костянтина йдеться, що Мерван Глухий наказав "зв'язати їм руки і ноги і на хребет покласти брили тяжкі і таким чином скинути їх в річку Фосон (Фасіс - г.ц.), яка на грузинській мові іменується Ріоні ".
На основі саме грекофільство формувався і політичний кругозір автора. Виведений в "Мучеництво Давида і Костянтина" ідеальний образ візантійського імператора Іраклія (610-641) мало адекватний його історичному прототипу, проте відповідає відношенню до нього, виробленому в грузинській історичної традиції.
З ім'ям Іраклія пов'язана його спроба напередодні арабської експансії домогтися унії монофізитства з греко-візантійським віросповіданням християнства, санкціонованої Халкідонським собором 451 р. і визначила взаємини двох природ - Божественної і Людської - у Христі [Див Карташов А. В. Вселенські собори. М. 1994. С. 261 і сл.]. Іраклію спроба затвердження монофелітства, як відомо, не вдалася, але зате в історії халкідонітства залишився основний, як вважалося, подвиг Іраклія - порятунок їм з "перського полону" однією з головних християнських реліквій - Животворящого Древа, повезеного персами під час розгрому ними Єрусалиму до 614г . Ця подія, яка приголомшила християнський світ на Сході, незабаром було описано освіченим сучасником, благочестивим християнином Антіохом стратигом у творі "був захоплений в полон Єрусалиму персами", перекладеному з арабської на грузинський в X ст. [Антіох Стратіг.Плененіе Єрусалиму персами в 614 р. Грузинський текст. Досліджував, видав, переклав і арабські вилучення доклав М. Я. Марр. СПб., 1909.] Й того, хто єдиним повним про те свідоцтвом. Цей подвиг імператора Іраклія зберігся в пам'яті народів візантійського кола і (що засвідчено автором "Мучеництва Давида і Костянтина") грузин в особливості, про що може говорити факт ідеальної збереження грузинською мовою названого твору.
Схиляння грузинських літописців перед імператором Іраклієм, що викликало в сучасників далеко не однозначні почуття [См.Чічуров І.С. Місце "Хронографа" Феофана в ранньовізантійської історичної традиції / / Найдавніші держави на території СРСР. 1981. М., 1983. С. 117-118 та ін], знайшло своє вираження у такій важливій, з точки зору християнських авторів, діяльності, як церковне будівництво в Грузії. Автор XI ст. Сумбатов Давітіс-дзе повідомляє про це невідомі за іншими джерелами факти: з ініціативи Іраклія в місцевості Хузашені (Східна Грузія) "народ приступив до будівництва церкви, яка блистательнее всіх церков"; потім імператор в Бердуджі (Східна Грузія) "зупинився посеред села .. . поклав заснування церкви Пресвятої Богородиці і скінчив будівництво її куполи "[Такайшвілі Є. С. Джерела грузинських літописів. Три історичні хроніки / / Сб. матеріалів ддя опису місцевостей і племен Кавказу. Тіфліс, 1900. Вип. 28. С. 127-128.]. В одній з пізніх "вставок" в "Історію Вахтанга Горгасала" Джуаншера Джуаншеріані Іраклію приписується, очевидно, за усною історичної традиції грузинів, будівництво Ацкурского храму [Картліс цховреба. Т. I. С. 224.].
Під час походу Іраклія в Закавказзі і взяття ним Тбілісі, що знаходився перед цим у владі персів, Сумбатов Давітіс-дзе особливо підкреслює, що "до нього (імператора Іраклія .- Г. Ц.) Тбіліська церква (Сіоні) була завершена, а церква Джварі не була закінчена ". "Потім цар Іраклій розіслав проповідників у Тбілісі, Мцхета і Уджарма з тим, щоб усі християни увійшли до церкви, а ті маги і вогнепоклонники, які не прийняли хрещення, були б винищені, а вони не прийняли хрещення і хитро перемішалися з християнами. Але всіх їх наздогнав меч, і потекли ріки крові в церквах. Очистивши віру Христа, Бога нашого, перейшов цар Іраклій в царство своє "[Сумбатов Давітіс-дзе.Історія і розповідь про Багратіона / Переклад, вступ і приміт. М. Д. Лордкіпанідзе. Тбілісі, 1979. С. 30.].
Насправді тут плутанина в джерелах. Названі будівельні заходи мали місце незалежно від візантійського імператора. Ще Н. Я. Марр звернув увагу на те, що зведення будь-яких храмів у Грузії, пов'язаних з візантійським імператором Іраклієм, не було [Антіох Стратиг С.59].
Культ імператора Іраклія у грузинського автора у відомому сенсі обумовлений тим, що це був останній великий діяч на константинопольському престолі предіконоборческого періоду. Автор "Мучеництва Давида і Костянтина" - ревний иконопочитатели - postfactum вважає себе борцем за його ідеали. Він з повагою цитує видатного борця за ікони Іоанна Дамаскіна і з ненавистю ставиться до пам'яті першого імператора-іконоборця Лева III Ісавра (717-741) і т. д.
Автор "Мучеництва Давида і Костянтина" нерідко звертається до старозавітним образів і мотивів. Образи своїх героїв і їх ворогів викликають у нього асоціації з єдиноборством біблійних персонажів Давида і Голіафа. Сюди ж відноситься і метафорично використаний образ біблійного Ахітофелю, розумного, але невдачливого радника бунтівного сина Давида [II Цар.XV-XVII]. У зв'язку з цим може викликати особливий інтерес і назва єпископату Чкондіді, яке автор не забув перевести з мегрельської як "Великий Дуб". Назва Чкондідского єпископату в місцевості Мартвілі (Західна Грузія), заснованого ще правителем Абхазького царства Георгієм II (922-957), знаменитим не тільки на Кавказі, але і в самій Візантії, на наш погляд, пов'язано не з рослинним світом самої місцевості Мартвілі. Питання культурно-ідеологічно більш складний і може сходити до біблійних (старозавітним) традиціям в історії організації Грузинської церкви. У назві цього єпископату, зокрема, позначилася зафіксований у Біблії звичай позначати назвою дуба особливо шановані місцевості [Бит.XII, 6; Втор.XI, 30. Взагалі сакралізація дуба, який за біблійною традицією займав основне місце у віруваннях древніх євреїв, як відомо, широко поширений в язичницькому світі звичай (см.Фрезер Дж. Фольклор в Старому Завіті. М.. 1986. С. 354 і cл.)]. У гірській частині Східної Грузії, де збереглися найбільш архаїчні риси народних релігійних вірувань, головний персонаж у пантеоні грузинських святих - Георгій Побідоносець-відомий як "Мухіс Гіоргі" - "Георгій (Великого) Дуба" [Бардавелідзе В.В. Найдавніші релігійні вірування і обрядове графічне мистецтво грузинських племен. Тбілісі, 1957. С. 7], у чому варто бачити відображення старозавітного впливу.
Одним словом, назва єпископату Чкондіді, якщо і було пов'язане з "дубовими гаями" в місцевості Мартвілі, то лише за асоціацією з старозавітними мотивами, а тому може свідчити про місце Старого Завіту у формуванні християнських уявлень у Західній Грузії - на батьківщині Давида і Костянтина.
Іншим мегрельський елементом у творі є назва м. Джихан-Куджо, під яким слід розуміти відомий по грузинських джерел ціхе-Годжі (Археополіс греко-візантійських джерел, смислове значення якого відповідає вантаж. Нокалакеві). Перша частина назви "Джихан" - мегрельська форма, відповідна письмовій формі "ціхе" - "фортеця", друга частина - "Куджо" в даному випадку замінила літописна "Годжі". Згідно грузинської історичної традиції, м. ціхе-Годжі був побудований правителем западнокартвельскіх (західногрузинському) племен Куджо, що жив, ймовірно, у першій половині III ст. до н. е.. [Мелікішаілі Г.А. До історії древньої Грузії. С. 281-282 и др.]. За "Мучеництво Давида і Костянтина" видно, що пам'ять про спорудження столиці Егрісі (стародавня Колхіда-Лазіка) егрісскім (колхскім) царем Куджо, що носив ім'я скіфо-сарматського походження, жила навіть в епоху нашого Метафраста.
Відзначимо також, що в одній з сінаксарних редакцій "Мучеництва Давида і Костянтина" місцем їхнього подвигу названа не місцевість Цхалцітелі, як у Метафраста, а Отміне. Видавець сінаксарних редакцій Е. Габідзашвілі пише, що "підстави для появи цієї назви нам поки невідомі" [Пам'ятники древнегрузинского агіографічної літератури. Т. 4. С. 158]. Невідомого тут нічого немає. Ця назва - Отміне - перекладається з мегрельської як "місце страстотерпців", відповідаючи, таким чином, основі грецької назви Мартвілі, і в етнолінгвістичному відношенні адекватно назвою області Аргветі, точно так само, як і іншим топонімам цього краю, - Окріба, Опшквіті, Опурчхеті і т. д. [Джавахішвілі І. А. Історія грузинського народу. Т. 1. Тбілісі, 1960. С. 428 (на вантаж. Яз.)]. І нарешті, чи не був початковий автор мартирологу аргветцев Давида і Костянтина сам аборигеном Аргветі, тобто егром (мегрели)?
Твір про Давида і Костянтина свідчить і про досить активної антимусульманських полеміці в Грузії. Антиісламська політична література в Грузії зародилася у зв'язку з арабської агресією і під впливом Візантії [Кекелідзе К. С. Указ. роб. З, 477 і сл.]. Твір грузинського автора VIII ст. Іоанна Сабаніс-дзе "Мучеництво Або Тбіліського" - перше зі збережених антимусульманських творів грузинів. Разом з тим зазначена твір, на відміну від "Мучеництва Давида і Костянтина", характерно і викликом деспотичної гегемонії "єдиновірної" Візантії в самому християнському світі.
Примітно, і це не єдиний в древнегрузинского літературі факт, що автор "Мучеництва Давида і Костянтина" в спіткали їх країну лихах звинувачує не "персів і арабів", а їх правителів, жертвою яких виявився, з точки зору грузинських страстотерпців (точніше, автора! ), власний народ. "А брат його матері твоєї, - кажуть Мервану Глухому святі аргветскіе воїни, - щоб через нього ти хвалишся, - порожньо вам хизуватися їм, бо як відомо нам, був він обманщик і згубник роду вашого".
Довгі дебати між арабським полководцем і його християнськими жертвами завершуються характерною кінцівкою, типової для явно непримиренних полемістів і свідчить не тільки про повне неприйняття, але абсолютному ігноруванні християнами самих аргументів своїх ворогів. Переконавшись у "начитаності" Давида в ісламській книжності і його "обізнаності" про родовід засновника ісламу, Мерван Глухий раптом запитує Давида: "І хто ж навчив наших книжок тебе, негідного життя?" Відповідає йому святий Давид: "Книги ваші непотрібна для мене, але кажу я це, щоб викрити вас". Разом з тим полемічні "прокладки" в цьому творі лише супутні, основний його зміст - збройний опір вторгся ворога.
Звертає увагу анахроністичним перерахування країн, якими "володів" Мерван Глухий. На першому місці нерідко стоять перси і Персія і лише потім називаються араби і Аравія. Мерван ібн Мухаммад, дійсно, вдирався в Грузію з Персії через Самцхе (Південна Грузія). Але престижне місце Персії в описуваних подіях можна віднести виключно за рахунок творчості Метафраста, в період життя якого мусульманський Іран став поряд з Візантією відігравати суттєву роль у культурному житті Грузії.
Як ми вже говорили, первинний текст "Мучеництва Давида і Костянтина" міг представляти собою так званий мученицький акт і про його художні достоїнства говорити не доводиться. Однак для Метафраста ідея були в його розпорядженні джерел була настільки ж близька, як і для авторів зазначених у творі "матеріалів". Незважаючи на зазначені нами недоліки фактичного характеру, які мають свідчити про рівень знань не тільки Метафраста, але і того оточення, в якому він обертався, Метафраст виявився талановитим письменником. Його енергійно стиль цілком гармонує з описаними в творі подіями і згодом гарантував збереження його у фонді домонгольських писемних пам'яток Грузії.
Список літератури
З історії грузинської агіографії: "Мучеництво Давида і Костянтина". Коментарі та переклад Гіві Цулая