Життя і творчість Франческо Петрарки

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Реферат з культурології

ПІВДЕННИЙ ІНСТИТУТ МЕНЕДЖМЕНТУ

Кафедра менеджменту

м. Краснодар

2000

1. Епоха Петрарки - історія Петрарки

Відродження, або Ренесанс (від фр. Renaitre - відроджуватися), одна з найяскравіших епох у розвитку європейської культури, що охоплює майже три століття з середини XIV ст. до перших десятиліть XVII ст. Це була епоха великих змін в історії народів Європи. В умовах високого рівня міської цивілізації розпочався процес зародження капіталістичних відносин і криза феодалізму, відбувалося складання націй і створення великих національних держав, з'явилася нова форма політичного устрою - абсолютна монархія, формувалися нові суспільні групи-буржуазія і найманий робочий люд. Змінювався і духовний світ людини. Людина епохи Відродження був охоплений жагою самоствердження, великих звершень, активно включався в суспільне життя, заново відкривав для себе світ природи, прагнув до глибокого її розуміння, захоплювався її красою. Для культури Відродження характерно світське сприйняття й осмислення світу, утвердження цінності земного буття, величі розуму і творчих здібностей людини, достоїнства особистості. Гуманізм (від лат. Humanus - людський) став ідейною основою культури Відродження.

Гуманісти виступили проти диктатури католицької церкви у духовному житті суспільства. Вони критикували метод схоластичної науки, заснований на формальній логіці (діалектики), відкидали її догматизм і віру в авторитети, розчищаючи тим самим шлях для вільного розвитку наукової думки. Гуманісти закликали до вивчення античної культури, яку церква заперечувала як язичницьку, сприймаючи з неї лише те, що не суперечило християнській доктрині. Відновлення античної спадщини не було для них самоціллю, а служило підставою для вирішення актуальних проблем сучасності, для побудови нової культури. Зародження ренесансної літератури в другій половині XIV ст. пов'язано з іменами Франческо Петрарки та Джованні Боккаччо. Вони стверджували гуманістичні ідеї достоїнства особистості, зв'язуючи його не з родовитістю, а з доблесними діяннями людини, його свободою і правом на насолоду радостями земного життя.

Явище Петрарки величезна. Воно не покривається нехай навіть найвищим визнанням його власних літературних заслуг. Особистість, поет, мислитель, фігура громадська - в ньому нероздільні. Ось вже більше шестисот років людство шанує великого італійця насамперед за те, що він, мабуть, як ніхто інший, сприяв настанню нової епохи відкриття світу і людини, яку прозвали Відродженням.

Франческо Петрарка народився в сім'ї флорентійського нотаріуса Петракколо ді Паренцо в понеділок 20 липня 1304. Сталося це не у Флоренції: Петракколо був вигнаний з рідного міста одночасно з Данте, - а в Ареццо, місті знаходиться одночасно біля витоків Арно і Тибру. Франческо виповнилося вісім років, коли родина переселилася в Авіньйон (південна Франція). Вигнанців приваблювала тодішня столиця всієї Європи. Столиця, зрозуміло, католицького світу - саме там містився папський престол, а реформа, роздрібнивши світ на католиків і протестантів - ще не наступила. Коли дитина підросла, батько відправив його спочатку в Монпельє, потім у Болоньї - осягати юриспруденцію.

Юристом Франческо не став. Зате він став поетом. 6 квітня 1327 в його житті з'являється та, кого світ знає під ім'ям Лаури. Знайомство відбувається в Авіньйоні у церкві Св. Клари. Вічна Кохана - була чи не була? Окремі дослідники вважають, що за героїнею фрагментів певної особи не варто, більш того, деякі з них вважають, що така є чистий символ жіночності і ніколи цю землю не населяла. Петрарка будучи спрошенний про неї, енергійно стверджував протилежне.

У результаті такого потужного творчого акту, одночасно високого і завзятої, - героїня не могла не матеріалізуватися. Сучасники в її існування ще сумніваються, але вже в XVI столітті окремі ентузіасти докопалися в архівах до справжніх слідів - вона безтурботно здоровий, виявляється, під девічеськой прізвищем де Нов, а в заміжжі стала мадам де Сад, народила одинадцять дітей в законному шлюбі, а ті подарували Франції купу нащадків, серед яких - батько чорного гумору і великий письменник - Сад.

Вироблені розкопки навряд чи що-небудь додали в впізнавання прекрасної героїні петраркова роману. Швидше за все, красунею вона не була. Прекрасної її робили спрямовані на неї очі Поета. Та чи інша прізвище - яка різниця! Інша справа ім'я. Спочатку Петрарка був представлений дівчині з вельми поширеним в Провансі ім'ям Laure - Лор. Поступово з ім'ям, так само і як з простенької дівчиною відбувається чудова метаморфоза. Дівчина перетворюється на чарівну куртуазну даму і банальне за своїм звучанням ім'я вже перестає відповідати образу Прекрасної Дами. Лора перетворюється на Лауру. Це нове ім'я поступово заповнює поетичні тексти Петрарки. Він постійно обіграє його звучання. Особливо часто воно з'являється у вигляді уявно нейтрального Л'аура (L 'aura ...) - дихання, подув. У більшості фрагментів у звуки цього імені вплітаються алегорія листя, покликаної увінчувати царів і поетів (Lauro - лавр).

У квітні 1341 Петрарка був коронований на Капітолійському пагорбі в Римі, коронований лавровим вінком, ставши таким чином першим європейським лауреатом у повному сенсі слова. Як і в наш час, за поезію, за одну поезію, лаврів б йому не присудили. Він змушений був готувати собі грунт на латині, яку любив не менше, якщо не більше рідного просторіччя. Увінчанню лавром сприяли: слава латинства ерудита і ритора, популярність про чудову, так і не оприлюдненої за життя, поемі "Африка" і якась дещиця корисних зв'язків.

Помер Петрарка, наскітавшісь і напрацювавшись досита, в арку біля Падуї в ніч на 19 липня 1374. Помер у відносному мирі і в безвідносної, безпрецедентної славі.

У мимоволі виникає при читанні Петрарки автопортреті впадає в очі риса: потреба в любові. Це і бажання любити і потреба бути коханим. Конкретніше в житті Петрарки любов до домашніх (матері, брата Герардо, племіннику Франческо), до численним друзям: Гвідо Сетте, Джакомо Колона, Джованні Боккаччо і багатьом іншим. Поза дружби, поза любові до ближніх і взагалі до людей Петрарка не мислив собі життя. Це накладало певний моральний відбиток на все ним написане, залучало до нього, повсюдно робило своїм, улюбленим.

Ще одна риса, яку оголив в собі сам поет, за яку часом (особливо на схилі років) себе бичував: це любов до слави. Не в сенсі, однак, простого марнославства. Бажання слави в Петрарки було найтіснішим чином пов'язано з творчим імпульсом. Воно-то в більшому ступені і спонукало Петрарку зайнятися письменством. З роками і ця любов, любов до слави, стала стримувати. Досягнувши слави безприкладної, Петрарка зрозумів, що вона викликає в оточуючих куди більше заздрості, ніж добрих почуттів. У "Листі до нащадків" він зі смутком пише про своє увінчання в Римі, а перед смертю навіть готовий визнати тріумф Часу над Славою.

Цікаво, що любов до Лаури і любов до Слави між собою не тільки не ворогували, але навіть перебували в тісному єднанні, що підтверджується стійкою в поезії Петрарки сим великою, Лаура і лавр. Але так було до пори до часу. У роки самоочістітельних роздумів Петрарка раптом відчув, що і любов до Лаури, і бажання Слави огидні прагненню знайти вічне спасіння. І зовсім не тому - а це надзвичайно важливо для Петрарки! - Що вони гріховні самі по собі. Ні! просто вони заважали вести той спосіб життя, який надійно підвів би його до спасіння. Усвідомлення цього протиріччя повалило поета в глибоке душевне сум'яття, зменшувати, втім, писанням трактату. де він намагався з усією відвертістю оголити свій душевний стан.

Конфлікт цей був лише окремим випадком конфлікту більш загального і філософськи більш значущого: конфлікту між численними радощами земного буття і внутрішньої релігійної концепцією.

До земних радощів Петрарка відносив передусім навколишню природу. Він, як ніхто з сучасників, умів бачити і спостерігати її, вмів насолоджуватися травою, горами, водою, місяцем і сонцем, погодою. Звідси й такі часті і настільки любовно написані в його поезії пейзажі. Звідси ж і тяга Петрарки "до зміни місць", до подорожей, до можливості відкривати для себе все нові і нові риси навколишнього світу.

До безперечних земних радощів відносив Петрарка і віру в красу людини і могутність його розуму. До них же він відносив будь творчий прояв: будь то в живописі (його судження про Симона Мартіні і Джотто), в музиці, філософії, поезії і т. д. Але все це таїло і безліч побічних спокус, яких, на думку Петрарки, людині , по слабості його, важко уникнути. Звідси і сумніви в абсолютній цінності земних радощів.

Петрарка був разюче сприйнятливий до всього, що його оточувало. Його цікавило і минуле, і сьогодення, і майбутнє. Разюча і широта його інтересів. Він писав про медицину і про якості, необхідних полководцю, про проблеми виховання і про поширення християнства, про астрологію і про падіння військової дисципліни, про вибір дружини і про те, як краще влаштувати обід.

Петрарка чудово знав античних мислителів, але сам в області чистої філософії не створив нічого оригінального. Критичний же його погляд був чіпкий і точний. Багато цікавого написано ним про практичну моралі.

Сторонячись мирської суєти, Петрарка жив інтересами часу, не був чужий і суспільних пристрастей. Так, він був лютим патріотом. Італію він любив до несамовитості. Її біди і потреби були його власними, особистими. Тому безліч підтверджень. Одне з них - славнозвісна канцони "Італія моя". Заповітним устремлінням його було бачити Італію єдиної і могутньої. Петрарка був переконаний, що тільки Рим може бути центром папства й імперії. Він оплакував поділ Італії, клопотав про повернення папської столиці з Авіньйона у Вічне місто, просив імператора Карла IV перенести туди ж центр імперії. У якийсь момент Петрарка покладав надії на те, що об'єднання Італії буде проведено зусиллями Кола ді Рієнцо. Найстрашніше для Петрарки - внутрішні чвари. Скільки зусиль він приклав, щоб зупинити братовбивчу війну між Генуєю і Венецією за торгове переважання на Чорному та Азовському морях! Однак красномовні його листи до дожам цих патриціанських республік ні до чого не привели.

Петрарка був не тільки патріотом. Турбувало його і громадянський стан людського гуртожитку взагалі. Нещастя і злидні засмучували його, де б вони не траплялися.

Але ні громадські та політичні симпатії, ні приналежність до церковного стану не заважали основному його покликанню вченого і літератора. Петрарка відмінно розумів, що для цього потрібна насамперед особиста свобода, незалежність (тут і він міг би вигукнути, що "служіння муз не терпить суєти"). І треба сказати, що Петрарка вмів домагатися її всюди, де йому доводилося жити. Окрім, зрозуміло, Авіньйона - цього "нового Вавилона", - за що він ненавидів його ще й особливо. Саме завдяки такій внутрішній свободі - хоча інколи справа не обходилося без меценатів - Петрарці вдалося створити так багато і так повно виразити себе і свій час, хоча багато чого до нас дійшла залишилося в незавершеному, не до кінця обробленому вигляді. Але тут вже властивість самого поета: тяга до досконалості змушувала його повертатися до написаного знову і знову. Відомо, наприклад, що до таких раннім своїм творам, як "Африка" і "Життя знаменитих чоловіків", він повертався неодноразово і навіть уже напередодні смерті.

Петрарка був не тільки великим письменником, а й великим читачем. Так, твори античних авторів, які він читав і перечитував з незмінною любов'ю, були для нього не просто цікавими текстами, але носили насамперед відбиток особистості їх авторів. Так і для нас твори Петрарки носять відбиток однієї з найбільш серцевих і привабливих особистостей минулого.

2. «Книга пісень» - головний твір Петрарки

Основна маса творів Петрарки написана на латині. Це не тільки, що згадується вище, поема "Африка", а й твори філософського характеру, епістолярій, що включає книгу листів "Про справи повсякденних", "Старечі листи", "Лист до нащадків" і т.п., а також твір під назвою "Моя таємниця, або Книга бесід про презирство до світу". Італійською мовою написані тільки лише "Канцоньєре" ("Книга пісень") і "Тріумфи" (пов'язаний цикл із шести невеликих поем). Але, саме ці речі написані, на відміну від усього іншого, на італійському, в той час, говіркою, і є суттю його внеску в європейську культуру Нового часу.

Втім, сам Петрарка не без іронії позначив "Канцоньєре" як Rerum vulgarium fragmenta, що в перекладі з латини на російську мову можна представити як Осколки на просторіччі. "Перша сторінка роману, якого більше ніхто вже ніколи не напише", - гірко відгукується про цей збірник віршів блискучий дослідник Петрарки - Ян Парандовский. Отже - сторінка ненаписаного роману, який безперервно продовжує писатися.

Так, але про що ж цей роман? І хто герої роману?? Це ліричні - герой і героїня. Він - Франческо Петрарка,, юрист в молодості, канонік, поет, наділений силою таланту і величезним честолюбством. Вона - молода, або не дуже молода, жінка, що володіє рідкісним досконалістю. Ось, власне, і все. Це канва. Далі - можна вишивати по ній все те, що заманеться. Часу більше ніж досить - 21 рік, поки кохана живе і процвітає, і ще десяток років, коли вона, померла, все-таки ще покриває його, а він постійно з нею спілкується. Канцоньєре (фрагменти) складаються з 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстин, а також мадригалів і балад, що становлять у сумі число 11.

Все це розмаїття розміщено в порядку далекому від суворого. Пізніше видавці, щоб раз і назавжди розділити першу, більшу порцію фрагментів від другої, маленькою, - дадуть їм заголовки: "На життя мадонни Лаури" і "На смерть мадонни Лаури". У Петрарки - в останньому кодексі цього немає, там просто вшиті чисті аркуші, як вододіл між Лаурою за життя цієї та Лаурою за життя іншої ... Він спілкувався з обома, різниці великої між тією і іншою - намагався не помічати. Схоже, що мертвої Лаури для нього не було, не могло бути. Просто була якась інша, але знову-таки жива.

Вірші італійською мовою (або в просторіччі, "вольгаре") Петрарка почав писати змолоду, не надаючи їм серйозного значення. У пору роботи над зборами латинських своїх послань, прозаїчних листів і початком роботи над майбутньою "Книгою пісень" частину своїх італійських віршів Петрарка знищив, про що він повідомляє в одному листі 1350 року.

Першу спробу зібрати найкраще з своєї італійської лірики Петрарка почав у 1336-1338 роках, переписавши двадцять п'ять віршів у звід так званих "начерків" (Rerum vulgarium fragmenta). У 1342-1347 роках Петрарка не просто переписав їх у новий звід, але і надав їм певний порядок, залишивши місце для інших, раніше написаних ним віршів, які підлягають перегляду. По суті, це й була перша редакція майбутньої "Книги пісень", цілком підпорядкована темі піднесеної любові і спраги поетичного безсмертя.

Друга редакція здійснена Петраркою між 1347 і 1350 роками. У другій редакції намічається поглиблення релігійних мотивів, пов'язаних з роздумами про смерть і суєтності життя. Крім того, тут вперше з'являється поділ збірки на дві частини: "На життя Мадонни Лаури" (починаючи з сонета 1, як і в остаточній редакції) і "На смерть Мадонни Лаури" (починаючи з канцони CCLXIV, що також відповідає остаточної редакції). Друга частина ще мізерно мала в порівнянні з першою.

Третя редакція (1359-1362) включає вже 215 віршів, з яких 174 становлять першу частину і 41 другу. Потім слід ще кілька редакцій.

Сьома редакція, близька до остаточної, яку автор відправив Пандольфо Малатеста в січні 1373, налічує вже 366 віршів (263 і 103 відповідно до частин). Восьма редакція - 1373 рік, і нарешті, доповнення до рукопису, надіслане того ж Малатеста - 1373-1374 роки.

Дев'яту, остаточну, редакцію містить так званий Ватиканський кодекс під номером 3195, частково автобіографічний.

За цим Ватиканському кодексу, опублікованому фототіпіческім способом в 1905 році, здійснюються всі новітні критичні видання.

У Ватиканському кодексі поділ частин зберігається: у першій - тема Лаури - Дафни (лавра), в другій - Лаура - вожатий поета по небесних сфер, Лаура - ангел-охоронець, спрямовує всі помисли поета до вищим цілям.

В остаточну редакцію Петрарка включив і деякі вірші аж ніяк не любовного змісту: політичні канцони, сонети проти авиньонский курії, послання до друзів на різні моралние і життєві теми.

Особливу проблему становить датування поезій збірки. Вона складна не тому, що Петрарка часто повертався до написаного навіть цілі десятиліття по тому. А хоча б уже тому, що Петрарка навмисно не дотримувався хронологію в порядку розташування віршованого матеріалу. Міркування Петрарки нині не завжди зрозумілі. Очевидно лише його бажання уникнути тематичної монотонності.

Одне лише наявність дев'яти редакцій свідчить про неустанної, скрупульозна робота Петрарки над "Книгою пісень". Ряд віршів дійшов до нас у кількох редакціях, і по них можна судити про направлення зусиль Петрарки. Цікаво, що в ряді випадків, коли Петрарка був задоволений своєю роботою, він робив поруч з текстом відповідну позначку.

Робота над текстом йшла у двох головних напрямках: видалення незрозумілості і двозначності, досягнення більшої музикальності.

На ранній стадії Петрарка прагнув до формальної витонченості, зовнішньої елегантності, до того, що так подобалося сучасникам і перестало подобатися згодом. З роками, з кожною новою редакцією, Петрарка піклувався вже про інше. Йому хотілося добитися можливо більшої визначеності, смислової та образної точності, зрозумілості, мовної гнучкості. У цьому сенсі дуже цікаво судження Карло Джезуальдо (кінець XVI - початок XVII ст.), Засновника знаменитої Академії музики, який прославився своїми мадригалами. Про вірш Петрарки він писав: "У ньому немає нічого такого, що було б неможливо в прозі". Але ж ця тяга до проізаціі вірша, в наш час особливо цінуємо, в колишні часи викликала осуд. В якості зразка такого навмисного спрощення віршованій промови призводять XV сонет:

Я крок ступнемо - і оглянусь тому,

І вітерець з милого межі

Напутній ловлю ...

Але згадаю раптом, яких позбавлений отрад,

Як довгий шлях, як смертного спадку

Розмірений термін, - і знову бреду несміливо,

І ось - стою в сльозах, опустивши погляд.

У самому справі, відмовившись від стіховой розбивки та друкуючи цей текст в підбір, можна отримати уривок ритмічно впорядкованої прози. І це ще користуючись перекладом Вяч. Іванова, лексично і синтаксично кілька завищеними.

Дивно, що такий проникливий критик і знавець італійської літератури, як Де Санктіс, не побачив цієї тенденції в Петрарке. Де Сантосу здавалося, що Петрарці властиво обожнювання слова не за змістом, а за звучанням. А ось Д'Аннунціо, сам тяжів до словесного еквілібрізму, помітив цю тенденцію.

Одиницею петрарківську поезії є не слово, але вірш чи, вірніше, ритміко-синтаксичний відрізок, в якому окреме слово розчиняється, робиться непомітним. Одиниці ж цієї Петрарка приділяв переважне увагу, ретельно її обробляв, оркестрував.

Найчастіше в Петрарки ритміко-синтаксична одиниця містить в себе якесь закінчену судження, цілісний образ. Це чудово угледів великий Г. Р. Державін, який у своїх перекладах з Петрарки жертвував навіть сонетної формою заради збереження змістовної сторони його поезії.

Показово й те, що Петрарка відноситься до незначного числі тих італійських поетів, чиї окремі вірші стали пословічно.

Як загальна закономірність слово в Петрарки не є поетичним вузлом. У роботах про Петрарці зазначалося, що зустрічається в окремих його віршах деяка "преціозності" носить швидше концептуальний характер. Тут можна було б послатися на сонет CXLVIII, перша строфа якого складається з звучних географічних назв.

Цікаво, що цей рафіновано-віртуозний, "другий" Петрарка, особливо впадає в очі і багатьом критикам, а ще більше перекладачам. Ця помилкова репутація, що склалася не без допомоги епігонів-петраркічтов, що сприймали лише віртуозну бік великого поета, позначилася на багатьох перекладацьких роботах. Зокрема, і у нас в Росії. Словесна химерність, навмисна ускладненість синтаксису в перекладах - хвороба поширена.

На жаль, репутація ця виявилася досить стійкою. Вона надовго якщо не затулила, то значно спотворила "першого" і "головного" Петрарку, який і дозволив йому стати одним з найбільших поетів світу.

Різні покоління, в залежності від свого літературного свідомості, панівних естетичних смаків, прочитували Петрарку по-різному. Одні бачили в ньому витонченого поета, що ставив понад усе форму, словесне досконалість, бачили в Петрарці якусь ідеальну поетичну норму, чи не обов'язкову для наслідування. Лругих цінували в ньому насамперед неповторну індивідуальність, чули в його віршах голос нового часу. Одні беззастережно зараховували його до "класиків", інші з не меншою запалом до "романтикам".

3. Петрарка в Росії

Перше серйозне знайомство з Петраркою в Росії відбулося на початку XIX століття, коли сприйняття його було в значній мірі підказано саме "романтичної" репутацією Петрарки, що склалася під пером теоретиків і практиків західноєвропейського романтизму. Подальша історія російського Петрарки внесла в цей сприйняття істотні поправки, часом пропонуючи в корені інші прочитання.

Початок знайомства читаючої російської публіки з Петраркою поклав відомий поет Костянтин Батюшков, чи не перший італьяніст в Росії, автор статей про Петрарці і Тассо. В кінці 1800-х років він робить переклад одного з найзнаменитіших петрарківську сонетів (CCLXIX) і пише перекладення канцони I, названої ним "Вечір". Батюшков не дотримується тут сонетної форми, а також змінює зміст сонета "на романтичний лад". Але саме таким побажав бачити і побачив Петрарку романтичний століття.

У значній мірі продовжувачем такої романтичної трактування Петрарки, тільки в ще більш згущеному вигляді, без витверезною батюшковскіх класицизму, виступив поет Іван Козлов. До речі, він переклав той же CCLXIX сонет, що і Батюшков, додавши до нього ще два чотиривірші чотиристопного ямба, а заразом і "мріяння душі", "ловлення", "бурхливе море", "східний перли", "тугу", "втрату серця "," сльози "і" оманливу красу ". Козлов ж переклав ще один сонет Петрарки в станси. Починається він так:

Сумуючи про подругу милою

Чи, може, позбавлений дітей,

Осиротілий і сумний,

Співає і стогне соловей.

Сентиментальне виконання Петрарки не спростовується і вже справжнім перекладом інших сонетів Петрарки (CLIX і CCCII), зробленим І. Коздовим на цей раз шестістонгим ямбом, що імітує плавний французький олександрійський вірш, і з дотриманням сонетної форми.

Немає сумнівів, що Петрарка був прочитаний як свій, цілком романтичний поет. Петрарка потрапив в надуману родовід романтиків "смутного напрямки. Між тим петрарківську невдоволення собою, його acidia, і що лежить в основі "Книги пісень" контроверза між потягами серця і моральний абсолют, земним і надмірним, пристрасним прагненням до життя, повної діяльності і любові, і піднесеними помислами про вічне не мають нічого спільного з ламентаціями , розчарованістю та інертністю.

Російських поетів того часу залучали лише деякі мотиви, які вони, вилучивши з загального художнього контексту вичитали в Петрарки. Так, вичитали вони мотив "поета-затворника", мотив мирної сільського життя на противагу марного міської. Лірику Петрарки прочитали як свою "вздихательную" (визначення Батюшкова).

Друга половина XIX століття рясніє перекладами з "Книги пісень". Цьому сприяло як розвиток філологічної науки в цілому, так і російської італьяністікі зокрема. Науковий і освітньо-популяризаторської підхід, мало що відповідають потребами живої вітчизняної літератури, наклав на нові переклади певний відбиток. З точки зору букви вони стали точніше, бути може, формально суворіше, але при цьому вони стали безсумнівно бездушні, тобто набули культурно-інформаційний характер, по суті, не пов'язаний з потребами живої російської поезії.

Принципово нову сторінку в історії російського Петрарки відкриває XX століття. Пов'язана вона з російським символізмом, і перш за все з ім'ям В'ячеслава Іванова.

У самому справі, безсумнівна заслуга В'ячеслава Іванова як перекладача Петрарки полягає в тому, що він перший з великих російських літераторів підійшов до Петрарці не "раптом", а у всеозброєнні основательней філологічних та історико-культурних знань, залишаючись при цьому неабиякою віршотворцем. Мало того - підпорядковуючи завдання перекладу не просто пізнавальним культурним цілям, але насущним потребам живої вітчизняної літератури.

В'ячеслав Іванов, повернувши Петрарку в треченто, зумів вселити російському читачеві живий до нього інтерес і віру в реальність сумної повісті про Лаурі і Франческо.

Шлях, який торували В'ячеславом Івановим, виявився спокусливим. По ньому пішли, по суті, майже всі, хто брався за переклади Петрарки.

З перекладачів близького до нас часу більше і довше інших працював над Петраркою А. М. Ефрос. У нього було багато даних, щоб переводити Петрарку: ерудиція, глибока начитаність в італійській літературі, чудове знання культури Відродження, італійської мови. З усім тим нового слова він так і не сказав. Як перекладач Петрарки, він йшов за В'ячеславом Івановим. Заради дотримання умов вірша йому доводилося часом жертвувати петрарківську легкістю і витонченістю. Інверсії, громіздкі словосполучення у А. Е. Ефроса не результат продуманої системи, а наслідок неподоланого опору стіхового матеріалу.

Таким чином, і до цього дня в більш ніж півторастолітній життя Петрарки в російській поезії найбільш примітними епізодами залишаються два: перший пов'язаний з періодом російського романтизму, другий - зі спорами про "новий мистецтві". В обох випадках російська Петрарка виявився живим учасником літературних сутичок. Всі інші факти з життя Петрарки в Росії ставляться не стільки до історії російської поезії, скільки до історії російської освіченості.

Список літератури:

Абрамсон М.Л. Від Данте до Альберти. М.: "Наука", 1979.

Веселовський О.М. Петрарка в поетичній сповіді "Canzoniere". 1304-1904. Спб., 1912.

Ревуненкова Н.В. Ренессанское вільнодумство й ідеологія Реформації. М.: "Думка", 1988

Енциклопедичний словник юного історика / сост. Єлманова Н.С., Савічева Є.М. М: "Педагогіка-прес", 1994.

Ф. Петрарка. Сонети; Канцони, секстин, балади, мадригали, автобіографічна проза. Передмова та примітки Н. Томашевського. - М.: Правда.1984.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.refcentr.ru/


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Різне | Біографія
54.9кб. | скачати


Схожі роботи:
Літературна спадщина Франческо Петрарки
Життя і творчість
Франческо Корбетта
Франческо Петрарка
Життя і творчість СП Галябарди
Життя і творчість ЛНТолстого
Життя і творчість Федорова Н Ф
Життя і творчість Н І Пирогова
Життя і творчість Шолохова МА
© Усі права захищені
написати до нас