Жахлива гіпотеза Стівенсона

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Михайло Свердлов

Роботу над «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда» можна вважати одним з дивних пригод Роберта Луїса Стівенсона (1850-1894). Справа була восени 1885 року в приморському містечку Борнмут. Письменник приходив до тями після чергового легеневої кровотечі. Йому настійно радили не розмовляти, утриматися від сильних емоцій і побільше спати. У сні й з'явилося хворому ідея його майбутньої повісті: примарні чоловічки розіграли перед ним сюжет з перетвореннями. "Жахлива історія!" - Вигукнув він, прокинувшись, і тут же почав писати. Натхнення перемогло хвороба: через кілька тижнів Стівенсон закінчив повість, яка принесла йому всесвітню славу.

"Дивна історія" Стівенсона починається як детектив. У читача складається враження, що він стежить за початком розслідування. Інакше навіщо така точність в описах, така увага до деталей? Точність потрібна в розгадуванні кримінальної загадки, де будь-яка деталь може стати ключовою.

В один недільний день адвокат Аттерсон і його далекий родич Енфілд випадково заходять на якусь тиху вуличку. У цьому місці читачеві краще бути насторожі - надто вже докладні вказівки автора: "Через двоє дверей від кута, по лівій стороні, якщо йти на схід, лінія будинків порушувалася входом у двір, і якраз там височіло масивна будівля". Яке слово зупиняє читача? "Лінія будинків порушувалася ..." Це "порушення", "розрив" прямої лінії неспроста: тут зав'язка "дивній історії".

Усі будинки на цій вулиці сяють: віконниці пофарбовані, дверні ручки вичищені до блиску. І раптом - "сліпий лоб брудної стіни", без вікон, без дзвінка або молотка в "темних розлученнях двері". Читач здогадується: за цими дверима ховається якась таємниця.

Історія, розказана Енфілд, викликає те ж враження контрасту, що й опис вулиці. Саме на цій вулиці він побачив, як невисокий чоловік відразливою зовнішності раптом "холоднокровно наступив на впала дівчинку і навіть не обернувся на її гучні стогони". Коли ж Енфілд і родичі дівчинки зажадали від негідника компенсацію, той привів їх саме до цих дверей. Звідти він виніс потрібний чек на чималу суму, підписаний чужою рукою - рукою людини, добре відомого своїми добрими справами. Непривабливий будинок, що затемнює привітну вулицю. Мерзотник, що користується кредитом від імені усіма шанованого громадського діяча. Один контраст за іншим - і ось вже читач передчуває щось зловісне, що ховається за зовнішнім благопристойності.

Звернемо увагу: як тільки Енфілд заговорює про "дивній історії" двері, у Аттерсон "злегка змінюється голос". Чому? Тому що джентльмен, який підписав чек, добре відомий нотаріусу: це його клієнт і один доктор Джекіл. Ім'я лиходія, що наступив на дівчинку, також знайоме Аттерсон. Але звідки? Із заповіту, що зберігається в сейфі у адвоката: все майно доктора Джекіла у випадку смерті або зникнення останнього переходить "його другу і благодійнику Едварду Хайду". Ось де вузол, який треба розплутати: що пов'язує поважної людини з чудовиськом у людській подобі? "Ганебна таємниця", "тінь якогось старовинного гріха"?

Аттерсон починає вести спостереження за дверима. Але даремно він сподівається на зір, марно заспокоює себе, ніби варто йому тільки глянути в обличчя містера Хайда - "і таємниця розсіється, втратить свою загадковість, як зазвичай втрачають загадковість таємничі предмети, якщо їх гарненько розглянути". Ні, спостережливість тут не допоможе. Зовнішність Хайда вислизає навіть від самого уважного погляду.

Аттерсон доводиться швидше покладатися на слух: "запанувала тиша", "раптом пролунали кроки, що наближаються, незвичайні й легені", "нічиї кроки не приваблювали його увагу так різко і владно", "кроки швидко наближалися". Так прислухаються до чогось дивного й страшного. Звуки нічних кроків викликають неясне відчуття небезпеки, що наближається біди. Замість того щоб привести Аттерсон до розгадки таємниці, вони ведуть його уяву у світ кошмарних сновидінь: "Ця фігура ... ще швидше, ще стрімкіше - з запаморочливою швидкістю - мелькала в заплутаних лабіринтах освітлених ліхтарями вулиць ". Аттерсон не може впоратися з цим запамороченням, його розслідування не знаходить виходу з цих лабіринтів.

Може бути, справжнє розслідування почнеться з вбивства? Воно не змусило себе чекати: убитий член парламенту сер Денверс Керью. Начебто все є для розгортання детективної інтриги: і показання свідків, і докази, і поліцейський інспектор. Але немає головного - питання: хто вбив? Злочинець відомий з самого початку: свідок дізналася містера Хайда, докази теж проти нього. Загадка в іншому: вбивство здається невмотивованим, безпричинним.

При обшуку на квартирі Хайда інспектор не упустив нічого: ні жменьки попелу, ні обвуглені корінця зеленої чекової книжки, ні уламка зламаною тростини - тієї самої тростини, яка послужила знаряддям вбивства. Чи зможе інспектор вирішити рівняння, складене з розкиданих речей, прочитати розрізнені факти як шифр? Ні, йому не вдалося зробити і першого кроку - скласти оголошення з описом злочинця. В образі Хайда було щось невловиме, в прикметах - примарне. Більше того: скоївши злочин, він "немов розтанув". Слідство ж заплуталося, не встигнувши початися.

Поведінка Джекіла ще менш піддається поясненню. З яким почуттям він говорить про Хайде? Те впадаючи у відчай: "Ви не розумієте, в якому я перебуваю положенні. Воно вкрай небезпечно, Аттерсон, вкрай небезпечно і дивно, дуже дивно ". Те впадаючи в легковажність: "Варто мені захотіти, і я легко і назавжди позбудуся містера Хайда".

Клятви Джекіла після злочину Хайда щирі: "Даю вам слово честі, що в цьому світі я відрікся від нього назавжди". Але при цьому лист Хайда, яке доктор вручив Аттерсон, подложно: його написав сам Джекіл.

Після зникнення Хайда лікар спочатку діяльний і бадьорий, товариський і відкритий. Але потім - ще більш замкнутий, ніж раніше. Ось Аттерсон бачить Джекіла сидить біля вікна і заговорює з ним. Той радий одному, але раптом - обличчя лікаря спотворюється, і він зникає, закриваючи вікно.

Чим ближче до розв'язки, чим більше ми знаємо про Джекіля і Хайде - тим загадковіше стає історія. Дивно, але і розв'язка не прояснює ситуацію. Якось увечері до Аттерсон є переляканий дворецький Джекіла - Пул, він просить нотаріуса про допомогу. Пул стверджує: в будинку доктора коїться щось дивне. Дворецький переконаний, що господар зник, що в кабінеті доктора ховається хтось інший. Аттерсон і Пул зламують двері в кабінет і виявляють труп Хайда; той тільки що покінчив життя самогубством.

Але де ж сам Джекіл? Аттерсон приступає до пошуків. Ось він ретельно оглядає кабінет, затримуючись поглядом на кожній деталі: чайник, чайний столик, чайний прилад, купки білої солі на скляних блюдечках, камін, богословський трактат на камінній полиці, обертове дзеркало, конверт, що лежить на столі. Ось він методично обходить всі приміщення будинку та лабораторії: анатомічний театр, чулани, підвал ... Пул навіть тупає по кам'яних плитах лабораторії: не замуровано чи тіло Джекіла під цими плитами?

Третя спроба розслідування впирається у двері - ту саму загадкову двері, тільки з внутрішньої сторони. Аттерсон піднімає і розглядає зламаний ключ, вкритий іржею. Це здається, це символічно: не зламаний чи ключ до загадки двері? Ось вже і коло замкнулося: на початку історії Аттерсон дивився на двері зовні, в кінці - дивиться на неї зсередини. А завдання, як і раніше залишається невирішеною. "Я нічого не розумію"; "У мене голова йде обертом", - тільки й може сказати нотаріус. Ні, «Дивна історія доктора Джекіла і містера Хайда» - не детектив.

Оповідання часом нагадує свідчення: у викладі подій автор прагне до точності, в описах - надзвичайно уважний до деталей. Всі ці подробиці побачені очима розсудливих людей - Енфілда, Аттерсон, друга Джекіла доктора Леньона. Але ні докладно викладена хроніка подій, ні детальні описи не наближають читача до розгадки. Навіщо ж тоді вони потрібні?

Щоб "дивна історія", здалася читачам достовірної, щоб він повірив у неї. І при цьому - щоб він ламав голову і сумнівався разом з героями. Автор змушує читача до самого кінця чіплятися за раціональне тлумачення неймовірних подій, чекати, що все вирішиться самим природним чином. Але в той же час автор вселяє читачеві відчуття незрозумілого жаху.

Які художні засоби використовує письменник для нагнітання страху? Пейзаж і портрет.

У пейзажних сценах повісті послідовно розгорнута метафора "вторгнення пітьми". З самого початку в "туманному лику міської місяця" відчувається смутна загроза. Очікування чогось страшного посилюється звуковим лейтмотивом: "глухе гарчання Лондона".

Далі - туман все настає і настає, "проникаючи навіть в будинки". І ось вже Лондон у владі туману, "розпластавшись над втопилася містом". Грань між реальністю і сном, реальністю і фантастикою стерта в захопленому туманом місті. Ближче до розв'язки пейзаж стає все більш "безпросвітним" - вже не в міському, а в космічному масштабі. Ось "блідий місяць перекинувся на спину, немов не витримавши натиску вітру". Ще година - і "місяць затягнули хмари, і стало зовсім темно". Світ занурився в темряву.

Наростає тривога. Аттерсон втрачає свою звичайну "стійкість". Змінюється до невпізнанності і Пул, завжди такий солідний і незворушний. Особи персонажів відмічені однією печаткою: щоки Леньона втратили рум'янець, особа Пула побіліло, бліді й Аттерсон з Енфілд. Це знаки смертельного страху. Перед чим?

Ось що ми дізнаємося з сповіді Джекіла: він виявив, що образ людини визначається його духовною сутністю, що тілесна оболонка людини знаходиться в повній залежності від поєднання в ньому моральних елементів - добра і зла. Він прагне розділити тілесно-духовну єдність особистості: щоб "розселити" доброго і злого "в окремі тіла". Тоді "поганий близнюк пішов би своїм шляхом, вільний від високих прагнень і докорів сумління доброчесного двійника, а той міг би спокійно йти своєю благою стезею, творячи добро відповідно до своїх нахилам ..." На ділі ж, коли доктор Джекіл знаходить спосіб хімічно впливати на свій організм, йому вдається виділити з себе тільки чисте зло. Прийнявши один препарат, він перетворюється на чудовисько, якому дає ім'я Хайда; прийнявши інший, повертає собі образ і характер Джекіла.

Ні, наука не пояснює таємниці; в самій науковій діяльності доктора ховається якась страшна таємниця. Звернемо увагу: наукове відкриття Джекіла виявляється те саме магії. За власним визнанням, його дослідження тяжіють до "області містичного і трансцендентного". У пошуках зв'язку між тілом і духом доктор начебто повертається до витоків сучасної науки. Багато що в пошуках Джекіла перегукується з епохою XVI-XVII століть, коли науковий експеримент був часом невіддільний від таємного, містичного знання. Навіть терміни, вживані доктором, були б цілком доречні в устах якогось астролога і алхіміка XVI століття - елементи, еманація.

У Джекіла чимало спільного з Фаустом. Як і хто чарівник XVI століття, Джекіл з'єднує пристрасне прагнення до пізнання з "нетерплячим прагненням до задоволень". Обидва - доктора медицини. Творячи дива за допомогою диявола, Фауст постає в громадській думці XVI століття "мерзенним чудовиськом і смердючим вмістилищем багатьох бісів". В душі Джекіла, вчинила "незвичайне, нечуване відкриття", Леньон також виявляє "безодню огидний аморальності". Про вишукуваннях Фауста його вчені сучасники відгукувалися з різким несхваленням: "Мистецтво його ... справа порожній ... легковажно, ніж мильна бульбашка ". Ось і про Джекіля його колега доктор Леньон говорить: "захопився безглуздими фантазіями", "збився зі шляху - я кажу про шлях розуму".

Але чи є в сюжеті Стівенсона вирішальний епізод фаустівської драми - договір з дияволом? Ще раз простежимо за містером Хайдом. При зустрічі з ним або при думці про нього щоразу поминають риса: "тримався він холоднокровно, ніби сам Сатана"; "з хиткого смутного туману ... раптово виник сатанинський образ ".

Намагаючись не згадувати ім'я Хайда, Пул плутається у займенниках - чи то "він" ("he"), чи то "воно" ("it"). Ось і Джекіл у своїй сповіді говорить про справи Хайда не від першої особи - "я", а в третій особі - "він", при цьому називаючи свого злого двійника "чистим втіленням зла", "породженням пекла", "пекельним духом".

Аттерсон розмірковує: чому особа Хайда вислизає від опису, не складається в єдиний образ; чому один його вигляд вже викликає таку ненависть і огиду? "Тут криється щось інше ... Щось зовсім інше, але я не знаю, як це визначити ". В оригіналі ця фраза звучить страшніше і багатозначніше: "There is something more" - тут щось більше; "if I could find a name for it" - якщо б я зміг знайти для цього ім'я. І раптом Аттерсон осіняє: "Чи вся справа просто в тому, що чорнота душі проглядає крізь тлінну оболонку і страшно її перетворює? Мабуть, саме так, так-так, мій бідний Гаррі Джекіл, на обличчі твого нового друга виразно видно друк Сатани ".

Сюжет "продаж душі дияволу" зашифроване у тексті «Дивною історії». Спробуємо відновити його. Коли Джекіл впритул підійшов до свого відкриття, він став перед вибором ("у фатального розпуття") - добро чи зло, рай чи пекло. Які сили визволить магічний препарат з надр душі - янгольські або диявольські?

Поганий результат визначений. Начебто сказано мимохіть: "одвічне прокляття людства", але в цих словах - вказівка ​​на первородний гріх.

Вже в самому задумі доктора Джекіла - виклик і бунт. Як і Фауст, "захотів осягнути усі глибини неба і землі", Джекіл здійснює Адамов гріх - прагне до забороненого знання.

У легенді про Фауста диявол впливав на душу грішника не тільки спокусою пізнання, але і спокусою влади. Ось і Джекіл спонукуваний не тільки інстинктом вченого, але й волею до могутності: прикрившись личиною Хайда, доктор, шановний громадський діяч, зможе грішити вільно і безкарно. Спокуса сильний: "не встоявши перед спокусою, я перетворився на раба". У раба - чийого? Хто спокусник? Те, що неясно в перекладі, набагато ясніше в оригіналі: "my new power tempted me until I fell in slavery" - нова сила в мені спокушала мене, і я потрапив у рабство. "To fall", "лягти", - цим дієсловом позначається гріхопадіння. Грішник "падає" - потрапляє в рабство до диявола.

Джекіл зізнається: "я зрозумів, що став ... рабом таівшегося в мені зла ". І знову переклад не передає всього драматизму цієї фрази. Звернемося до англійського тексту: "I knew myself ... sold a slave to my original evil ". Доктор не просто "став рабом", а "продав себе у рабство". І зло, що оволоділо вченим, не просто "таїлося" у ньому. Це "початкове" зло - спокус не тільки його, але і Адама ("первородний гріх" по-англійськи - "original sin"). Ось так, натяком, грою слів, автор дає зрозуміти: втіливши своє відкриття, доктор Джекіл "відкинув добро" і продав душу дияволові.

Фауст пишався тим, що за договором "йому сам диявол повинен підкоритися". Джекіл настільки ж самовпевнений, вважаючи, що володіє повною владою над Хайдом, "втіленням чистого зла". Але незабаром доктору належить переконатися: його душа у владі диявола, і відплата неминуче. Одного разу вранці Джекіл виявляє, що перетворився на Хайда без впливу препарату - так зло починає брати гору над доброю волею вченого.

Яке ж відплата чекає Джекіла? Ще за життя - пекло. На самому початку повісті Енфілд пророчо зауважив: "У наведенні довідок є якийсь присмак Судного дня".

Мине небагато часу - і Судний день настане для Джекіла. За його злочин йому судилося зазнати воістину пекельні муки - борошна поступового переродження, неухильного перетворення в Хайда, "духу пекла".

"Це дійсно страшна книга"; "Краще мати справу з привидом, упирем або навіть вампіром, ніж зустрітися з містером Едвардом Хайдом" - такими були перші відгуки критиків. У чому ж суть відкриття Джекіла, так злякалися сучасників Стівенсона?

Згадаймо, що Джекіл каже про свої стосунки зі злом: "my original evil" - зло, спочатку властиве мені. Експеримент, проведений доктором над своєю душею, показав: зло властиво людині, закладено в ньому. Більше того: у стані повної свободи людина більш схильний до зла, ніж до добра.

Досвід Джекіла як раз і полягає в тому, щоб звільнити себе від заборон і стримуючих механізмів культури. Що буде, якщо випустити людські інстинкти на волю, повернути людину в природний стан? Згідно фантастичною гіпотезі Стівенсона, людина тоді перетвориться на чудовисько.

На доказ жахливої ​​гіпотези душа Джекіла вивернута навиворіт, його низькі інстинкти дані через збільшувальне скло. Адже зовсім не з пекла, а з душі самого вченого виник містер Хайд, в кому звичайні людські пороки доведені до свого повного розвитку, до межі.

Отже, не винахід магічного препарату, а виявлення в душі людини загрози роду людського - ось у чому суть відкриття доктора Джекіла. Диявол криється в людині, як джин у пляшці, - і горе тому, хто звільнить його!

Багато сучасників Стівенсона нарікали на те, що «Дивна історія» позбавлена ​​світла, позбавлена ​​надії. Але чи так це?

Зло в повісті урівноважене добром. Сучасники цього не помітили, ошукані першою пропозицією повісті: "Містер Аттерсон, нотаріус, чиє суворе обличчя ніколи не освітлювала усмішка, був замкненою людиною, небагатослівним і невмілим в суспільстві, худим, запорошених, нудним ..." Зосередивши всю увагу на таємниці Джекіла і Хайда, випустили з уваги Аттерсон. Так і має бути: зло кидається в очі і розбурхує уяву, а добро твориться в тиші - буденно і непомітно.

Придивімося до Аттерсон. Деякі звички нотаріуса представляються дивними: він любить тонкі вина, а п'є при цьому простий джин; любить театр, але забороняє собі туди ходити. Він не шукає пригод і легко мириться з одноманітністю свого життя. Він стриманий. "Гм", - так реагує він на надзвичайно важливе для нього звістку. Посмішка його - "прихована", в хвилину хвилювання голос його змінюється лише "злегка". Такі персонажі ніби приречені на ролі другого плану в романах і повістях.

Нудний чи Аттерсон? Ні, він тільки здається нудним, тому що не прагне самоствердитися і вийти на перший план. Його справа в іншому - в служінні людям. Безпристрасний чи Аттерсон? Він гамує свої прагнення й пристрасті, але з тим більшим завзяттям вникає в справи своїх друзів і клієнтів. Коли від Аттерсон потрібна допомога, від його звичайної сухості не залишається й сліду: думка "гарячково працює", уява творить. Нотаріуса мучать біди ближніх, хвилюють їхні страхи.

Чому Аттерсон виглядає таким суворим, чому він такий суворий до себе? Інстинкт добра підказує нотаріусу, наскільки небезпечно потурати своїм слабкостям і пороків. Він ніби відчуває: у кожному таїться диявол, і в ньому теж. Розмірене життя, одноманітність звичок і помірність у задоволеннях - все це необхідні запобіжні заходи. Стримувати все особисте, егоїстичне в собі і всі сили душі спрямовувати до добра ближніх - такий рецепт Аттерсон в його боротьбі з дияволом. Така антитеза експерименту Джекіла.

Говорячи про Аттерсон, автор скупий на епітети. Зате кожен з них важливий. Ось доброзичливість нотаріуса названа "вселенської"; ми можемо вже з цього висновок, як багатьом він допоміг і готовий допомогти. Ось його мовчання названо "плодоносним"; значить, одне його присутність "освіжає думки" і лікує душі.

Виходить, що не все так похмуро в повісті Стівенсона. Аттерсон протистоїть темряві, на нього вся надія. Останніми словами доктора Джекіла стають слова каяття, останнім його вчинком стає акт доброї волі - заповіт на ім'я Аттерсон. Джекіл знає: нотаріус застосує заповідане йому стан на добрі справи.

«Дивна історія» дає читачам не лише формулу зла. В образі Аттерсон виведена формула добра: строгість до себе, терпимість і доброзичливість до інших, допомога нужденним у ній.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Реферат
40кб. | скачати


Схожі роботи:
Життя Р-Л Стівенсона Капітан Еспаньйоли
Особливості пригодницького роману Р Стівенсона
Загадка вірші Р-Л Стівенсона Бурхлива ніч
Гіпотеза 4
Гіпотеза Геї
Гіпотеза Біля
Гіпотеза і версія
Аналогія та гіпотеза
Гіпотеза Пономарьова
© Усі права захищені
написати до нас