Есхатологічні очікування в Київській Русі наприкінці XI - початку XII ст

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Карпов А. Ю.

Як відомо, древня Русь прийняла Хрещення в 80-і рр.. X ст., Або близько 6496, згідно з прийнятою тоді в Східній церкви системі літочислення. Іншими словами, християнський світ перебував у самій середині сьомого - останнього - тисячоліття своєї історії і під кінець першої тисячі років після Різдва Христового. Як відзначав ще в XIX ст. дослідник давньоруської есхатологічної літератури В. Сахаров, в той час у Візантії і інших християнських державах "питання про близьку кончину світу був у повному розпалі" (1).

Уявлення про "седморічності" світу, що містить в собі саме сім "століть", або тисячоліть, було, мабуть, загальноприйнятим і грунтувалося, перш за все, на що був погляді на творіння світу як на свого роду прообраз всієї подальшої історії людства: сім днів творіння відповідали семи "століть" людської історії. (Бо, як сказано у апостола Петра, "в Господа один день, як тисяча років, і тисяча років, як один день" (2 Петро. 3, 8), а ще раніше у псалмоспівця: "... Перед очима Твоїми тисяча років, як день вчорашній, який проминув ... "(Пс. 89, 5).) Сьомий" вік "при такому погляді опинявся останнім; саме на нього повинні були припасти" останні часи "- явище антихриста, другий прихід Христа, загальне воскресіння з мертвих і Страшний суд.

Ця есхатологічна концепція була засвоєна Руссю разом з християнством як одна зі складових християнського вчення. Якщо вірити розповіді Повісті временних літ, то саме слова грецького філософа про прийдешнє загальному воскресінні з мертвих, підкріплені демонстрацією "запону" (полотнища) із зображенням Страшного суду, багато в чому визначили вибір князя Володимира Святославича на користь християнської віри. Втім, в ламанні книжників Київської Русі есхатологічна концепція світу не могла не зазнати деякому коректуванні, принаймні, в одному відношенні. Як народ новонавернений, тільки що прийшов до Христа, Русь виявлялася навіть у більш виграшному положенні, ніж "старі" християнські народи. Ідея урочистості Русі, "останньою" прийшла до служіння Богу (але, за словом Євангелія, "будуть останні першими, а перші останніми" - Мт. 20, 16), становить основний пафос "Слова про закон і благодать" київського митрополита Іларіона - видатного твори давньоруської літератури, складеного в середині XI століття (не пізніше 1050 р.): "Бо не вливають, за словами Господнім, вина нового, вчення благодатного," в старі бурдюки "... -" а то бурдюки розірвуться, і вино розіллється "( Мф. 9, 17) ... Але нове вчення - нові міхи, нові народи! "(2).

Ідея Русі як "нових людей", "працівників одинадцятої години" (за євангельської притчі: Мф. 20, 1-16) пронизує й інші твори давньоруської літератури XI - першої половини XII ст., В тому числі і Повість временних літ. Це добре видно у текстах, присвячених Хрещенню Русі (тобто належать раннім пластів Повісті временних літ): наприклад, у молитві князя Володимира після хрещення киян (3), в похвалі Руській землі, освіченої святим хрещенням (4), в молитві Володимира по освяченні Київської Десятинної церкви (5). З плином часу ідея "обраності" Русі в "останні часи" аж ніяк не потьмяніла; так, дуже яскраво виражена вона в "Читанні про житіє і погублении блаженних страстотерпців Бориса і Гліба" знаменитого Печерського диякона Нестора, пам'ятнику кінця XI - початку XII ст. Нестор як раз і призводить у зв'язку з Руссю згадану вище євангельську притчу про людину, найманих працівників у свій виноградник: прийшли близько одинадцятої години отримали те ж винагороду, що й почали роботу раніше, причому господар виноградника наказав роздавати плату, "почавши з останніх до перших ". "Воістину бо і сі праздьні биша, службовці ідолом, а не Богу .., - вигукує Нестор, маючи на увазі ще недавно язичницьку Русь. - Але їжа уподобай Небесні владика ... у последьняя дьні Милосердова про них і не дасть імь до кінця погибнуті в спокусить ідольстеі ". І ще раніше, починаючи розповідь про хрещення Русі, Нестор також згадує про "останні дні", в які проявив Господь милосердя до Своєї "тварі" (6). Нарешті, як показують недавні спостереження І. М. Данилевського, сам заголовок Повісті временних літ (що з'явився, ймовірно, у другому десятилітті XII в.), А можливо, і заголовок попереднього йому літописного зводу, цілком ймовірно, також несуть на собі явні сліди очікування наближення кінця світу (7).

Відомо, що християнська традиція в принципі відкидає можливість точного розрахунку дати кінця світу, на що недвозначно вказує текст самого Священного Писання. СР в Євангелії: "Про день же той і годину ніхто не знає, ні ангели небесні, а тільки Отець Мій" (Мф. 24, 36) і в апостола Павла: "Про часи ж і терміни немає потреби писати ... бо ... день Господній так прийде, як злодій уночі "(1 Сол. 5, 1-2). Проте спроби таких розрахунків робилися неодноразово - як до настання сьомого тисячоліття від Створення світу (рубіж V-VI ст.) (8), так і пізніше. Зокрема, наростання есхатологічних очікувань не могло не сприяти виконання 1000-річчя Різдва Христового в 1000 р. (9) і, особливо, 1000-річчя Розп'яття Христового близько 1033 Нагадаємо, що в Одкровенні Іоанна Богослова точно говориться саме про тисячу років, на які повинен бути пов'язаний сатана, і про тисячолітній Царстві Христовому (Об'явл 20, 2. 7).

У відношенні середньовічної Русі, проте, з упевненістю можна говорити лише про одну дату, на якій були сфокусовані есхатологічні очікування. Це самий кінець сьомого тисячоліття - 7000 р. від Створення світу (1492/1493 р. від Різдва Христового) (10). Стосовно ж більш раннього часу (у тому числі київського періоду) наявні в нашому розпорядженні джерела, на жаль, не дозволяють робити будь-які певні висновки.

Більш-менш конкретний аналіз есхатологічних поглядів давньоруських книжників можливий, мабуть, лише починаючи з кінця XI ст., Коли в джерелах, насамперед у літопису, з'являються щодо розгорнуті тексти есхатологічного змісту та коментарі до них літописців. З них можна зробити висновок, що есхатологічні очікування в стародавній Русі були пов'язані не стільки з різного роду хронологічними розрахунками і збігами, скільки з цілеспрямованим з'ясуванням тих численних знамень, ознак і прикмет, які сприймалися в той час як свідчення наближається кінця світу.

Люди Середньовіччя (у тому числі і книжники Київської Русі) щодо повно уявляли собі картину "останніх часів". Описи кінця світу містяться як у новозавітних (всі чотири Євангелія, Діяння і Послання апостолів і, особливо, Одкровення Іоанна Богослова), так і в старозавітних книгах (книги пророків Ісаї, Єзекіїля, Даниїла та ін.) Докладно описуються ознаки та ознаки кінця світу і в цілому ряді авторитетних перекладних творів, добре відомих в стародавній Русі.

Першим серед цих творів слід назвати т. н. "Одкровення Мефодія Патарского" - твір невідомого візантійського автора, приписуване Мефодію, єпископу міста Патар в Малій Азії (III-IV ст.), Але написане пізніше (за різними припущеннями, в IV-VI ст.) (11). Це твір, принаймні, двічі було процитовано київським літописцем (обидва рази в статті 1096 р.) (12) і один раз - автором суздальської літопису (у статті 1223 р.) (13) - причому всі три рази саме у зв'язку з міркуваннями про наближення кінця світу. Це змушує нас більш детально зупинитися на його утриманні.

Вибудовуючи картину "останніх часів", автор "Одкровення" приділив особливу увагу навалам "ізмаілітов" (по-іншому, "агарян" або "сарацинів"), нащадків біблійного праотця Ізмаїла і його дружини Агарі; візантійці відносили до них, перш за все, арабів -мусульман, а згодом також і різні племена тюркського походження, зокрема, турків-сельджуків. На Русі в XI-XII ст. під "ізмаілтянамі" розуміли, насамперед, половців та інших споріднених туркам кочівників південноруських степів. При наближення кінця світу, писав автор "Одкровення", ці "ізмаілітскіе" народи повинні вийти "на страту християнам" з "Ефріва" (Ятриб, або Етрівской пустелі в Аравії, в грецькому оригіналі:????? ????? ??; згодом Медіна), куди їх предки були заточені ще в біблійні часи ізраїльським суддею Гедеоном. "І суто буде ярем їх на шиї в'сех мову, не буде ж цесарство на земі, еже в'зможет побідиту їх навіть до числа часів седморічниіх, 77, і по цьому переможених будуть цесарством гр'чьскиім і повінутся йому", - пророкував псевдо-Мефодій і далі докладно описував всі ті жахи, які має принести народам навала ізмаілтян. Скорбота від їх нашестя буде не єдиною; до неї додасться і інші "виразки" (за висловом Апокаліпсису), які вразять світ. "В'час же воно ... примножиться скр'бь на людях і на скотох, і буде голод і губітельство і попелиці, і розтління будуть человеці ​​по обличчю в'сея земля, яки пр'сть на в'сек день".

Коли ж торжество ізмаілтян буде здаватися повним, раптово "в'станет на ня цісар елін'скиі, сиріч гр'чьски, з люттю великою ... і в'здвігнет зброю на ня в Ефріве отечьство їх, і захопили вони дружини і чяда їх, а на що живе в земі обітниця с'нідут сини цесареві з зброєю і потребят їх від земя, і прийде на них страх отв'сюду ... І в'сі пл'ці їх сущіі на землі їх в руці грьчьскаго цісаря віддамося зброєю і полоном та злидні і с'мр'тію, і буде ярмо цісаря гр'чьскаго на них сьомою седмицею, паче еже бе ярмо їх на гр'цех ... "Тоді на землі настануть" тихость велика "і радість, яких ніколи не бувало раніше.

Радість ця, однак, виявиться тимчасовою. "Тоді отвр'зутся врата севернаа, і повиходять сили язичьския, яже беху замкнена в'нутрьуду, і захитається в'се землі від особи їх", - знову пророкує автор "Одкровення". Ці "сили поганські" - нечестиві народи, що колись заточені на півночі великим Олександром, царем Македонським, який таким чином хотів позбавити від їх нашестя світ; жахливі народи Гог і Магог, пророцтва про які містяться у Книзі пророка Єзекіїля (Єз. 38, 14 - 16) і в Одкровенні Іоанна Богослова (Об. 20, 7).

Легенда, за якою ці жахливі народи були переможені Олександром Македонським і заточені їм десь в "межах північних", була широко поширена в середні століття і отримала відображення в різних середньовічних літературах - християнської, мусульманської, єврейської. Згідно з "Одкровенню Мефодія Патарского", Олександр замкнув Гога та Магога і інших "человекоядцев" (всього 24 "царства") у високих горах, зачинивши з Божою допомогою ці гори і спорудивши неприступні ворота, відкрити які можна жодним способом аж до настання "останніх часів ". У середньовіччя з "заклепаних народами" ототожнювалися різні північні народи: гуни, авари, хазари, тюрки, нормани, руси та ін (14) У стародавній Русі ця легенда також набула поширення (у тому числі через "Одкровення" псевдо-Мефодія), але місцезнаходження Гога і Магога уявлялося вже інакше - десь на Крайній Півночі, на північ або на схід тих народів, які були більш-менш знайомі росіянам.

Ці "виходять від півночі мови", що поїдають плоть людську і п'є кров, "аки воду", згідно з псевдо-Мефодію, завоюють всю землю, сіючи на ній страх і жах, "і ніхто ж буде іже в'зможет дива с'протіву їм". Однак Бог не допустить торжества Гога і Магога: "за седморічнем ж часу ... послет Господь Бог архістратига свого, і побіет їх единем годиною в'сех".

Слідом за цим на землю з'явиться антихрист. "І потім с'нідет гр'чьскиі цісар і вселиться в Єрусалим седморіцу времене і підлогу, - продовжує псевдо-Мефодій, - а на кінця десять і підлогу времене (тут: десяти з половиною років. - А. К.) з'явиться син погибелниі", тобто антихрист. У його пришестя люди звернуться до ворожнечі, ненависті та беззаконню, і з'явиться безліч різних чудес і знамень, точніше лжезнаменій, які також перераховує автор "Одкровення". Для викриття антихриста на землю спустяться з небес Енох та Ілля (15), але антихрист, "бачачи ж собі люте докорені", вб'є святих угодників Божих.

Нарешті, відбудеться друге пришестя Христове, загальне воскресіння і Страшний суд. "І тоді з'явиться знак пришестя Сина людського, і прийде на облацех небесні, і убіет його (антіхріста. - А. К.) Господь духом вуст Своїх за апостольським дієслову ...".

Для того щоб усвідомити есхатологічні уявлення давньоруських книжників, і зокрема, авторів Повісті временних літ, необхідно залучити й інші перекладні есхатологічні твори, які поширені в стародавній Русі, - "Сказання про Христа і антихриста" християнського письменника III ст. Іполита Римського, приписуване йому ж "Слово про закінченні світу і про антихриста", Слово святого Єфрема Сирина про друге пришестя Господньому, смерть світу і антихриста, тлумачення на Апокаліпсис Андрія Кесарійського, Житіє Андрія Юродивого та ін При цьому слід мати на увазі, що , наприклад, найдавніший російський список "Сказання про Христа і антихриста" Іполита Римського читається в рукописі XII ст., в якій збереглися також тлумачення на книгу пророка Даниїла того ж автора (16). Літописець ніде не посилався на "Сказання" Іполита Римського, але зате тлумачення на книгу пророка Даниїла були використані ним (у статті 1111 р., також присвяченій боротьбі з ізмаілтянамі-половцями) (17); причому є підстави вважати, що це той самий літописець , який залучав для підтвердження своїх думок "Одкровення Мефодія Патарского" (див. нижче). У творах Іполита (і перш за все, в "Сказанні") наведено багато додаткові подробиці, що стосуються обставин пришестя антихриста і тих "мерзоти і згуба", які це має принести людству. Як ми побачимо, ці подробиці не тільки могли бути відомі давньоруському літописцю, а й майже напевно враховувалися їм при оцінці подій, що відбувалися в навколишньому світі.

Серед ознак і прийме наближається кінця світу давньоруський книжник повинен був відзначати самі різні явища і знамення - як небесні, так і цілком земні. До них належали навали "ратних", голод, хвороби, інші лиха, сонячні і місячні затемнення, "течії" зірок, інших небесних тіл і т. д. Про те, що всі ці явища віщують друге пришестя Христа, свідчив текст Священного Писання (пор., напр., Лк. 21, 25. 26). Від християнина прямо вимагалося розрізняти ці "знаки часу" (пор. Мт. 16, 3; Лк. 12, 56), тобто ретельно стежити за ними і по можливості правильно їх тлумачити.

Руські літописи, як, втім, будь-які середньовічні хроніки, наповнені описами таких знамень і чудесних явищ. Всі вони - за прямою вказівкою Святого Письма - сприймалися, перш за все, в есхатологічному ключі, як можливе свідчення наближення "останніх часів". Правда, самі літописці досить рідко прямо говорили про це. Так, в Летописце Переяславля Суздальського (пам'ятнику у своїй основі XIII ст., Але зберігся в рукописі 60-70-х рр.. XV ст.) Читаємо під 1203: "Те ж зими биша знамення многа на небесах. Едино ж від них скажімо: був в єдину ніч ... потече небо все, і бисть чр'мно по землі, і з хоромів сніг Мне ж усім людиною зряче, акьі кров проліана по снігу. відеша ж неции протягом зоряне на небі, отр'гахуть бо ся зірки на землю, мне бачить , яко кончину пріспевшю ... "(18).

Інше свідчення датована 1230 р., але збереглося лише в літописах кінця XV ст. (Що, в принципі, дає підставу бачити тут відображення есхатологічних уявлень саме цієї епохи): "Того ж літа биша знамення многа, від них же єдине скажемо: в Києві всім зряще бисть сонце місяцем, явишася обапол його Столпі червлени, зелені, сині; таже Творець зійшов вогонь з небес, аки хмар великий над ручаї Либеді, а людем отчяявшімся живота, уявляють кончину ... "(19) (Втім, уявлення про" загибель "сонця як виразні ознаки загибелі всього світу, мабуть, було властиве ще язичницькому слов'янському суспільству (20).) В інших випадках (наприклад, при описі знамень, що відбувалися в XI-XII ст.) літописець не згадує прямо про "смерть" світу, хоча, ймовірно, має на увазі її.

Найбільш ж очевидною ознакою наближення "останніх часів" для давньоруського книжника (у повній відповідності з "Одкровенням Мефодія Патарского" і всієї візантійської традицією) були все-таки навали чужинців-"ізмаілтян". Нашестя невідомих раніше народів і пов'язані з цим лиха завжди сприймалися в християнському світі як явища, предвосхищающие пришестя антихриста і кінець світу. Освічені візантійські книжники бачили антихриста і його служителів то в самому пророка Магомета, то в його послідовників-сарацинів, то, пізніше, в турків-сельджуках, які опанували до результату XI століття Палестиною та іншими християнськими землями.

У стародавній Русі ці есхатологічні очікування наповнювалися трохи іншим змістом. Пророцтва псевдо-Мефодія сприймалися з явною поправкою на реалії Східної Європи. Сама "Етрівская пустеля" - батьківщина "ізмаілтян" - під пером російського книжника перемістилася з внутрішньої Аравії на північний схід, опинившись десь "між сходом і північчю", тобто в тій частині світу, в якій знаходилася сама Русь. Що вийшли ж з "Етрівской пустелі" "ізмаілтяне" були ототожнені з тюрками-половцями, які з'явилися в південноруських степах в 50-60-і рр.. XI ст., Причому дійсно прийшли звідкись з північного сходу. (Згодом ці есхатологічні очікування були перенесені на татар, що потрапили в поле зору літописців у 20-ті рр.. XIII ст.) Невдачі в боротьбі з кочівниками в 90-і рр.. XI ст. як раз і змусили київських літописців в перший раз на сторінках літопису згадати зловісні пророкування Мефодія Патарского.

Прямі посилання на "Одкровення" псевдо-Мефодія містяться в статті 6604 (1096) р. Ця стаття становить винятковий інтерес для нашої теми, оскільки дає унікальні відомості про етнографічних, етногенеалогіческіх і есхатологічних уявленнях древньої Русі. Останні, як з'ясовується, були найтіснішим чином переплетені між собою.

Розповівши про розорення половцями Києво-Печерського монастиря та інших околиць Києві 20 липня 1096 р., літописець-печерянін повідомляє про те, звідки взялися ці "безбожні сини Ізмаілеви", "пущені" Богом "на страту християнам". При цьому він прямо посилається на Мефодія Патарского і буквально цитує його (хоча не всі наведені ним факти містяться у відомих нам редакціях грецького оригіналу "Одкровення"). "Іщьлі бо суть сі від пустеля Нітрівьския [Етрівьския] межю встокомь і північчю, іщьлі ж суть їх колін 4: торт'мені, і печенезі, торці, половці ...".

"Ізмаілітская" генеалогія тюркських кочових народів була не єдиною на Русі. Літописець полемізує з якимись невідомими нам опонентами, які вважали половців та інших кочівників-тюрків нащадками Аммона (у сучасному синодальному перекладі Біблії - Бен-Аммі), одного з синів праотця Лота від його кровозмісної зв'язку з власною дочкою. "Друзі ж глаголют: сини Амонового, - повідомляє літописець. - Се же несть тако. Синів бо Моавлі Хваліси, а Аммонових синів болгар, а сраціні від Ізмаїлі творяться, Сарін, і прозвашася імена собе - саракине, рекше: Сарін есми. Тим же Хваліси і болгар суть від доньки Лютов [Лотову], іже найчастіше від батька свого, тим же нечисто є плем'я їх. А Ізмаїлі роди 12 сина, від них же суть тортмені, і печенезі, і торці, і куманів, рекше половці, іже вихідних від пустелі ... "

Сюжет з Хваліси і болгарами, мабуть, не має ніякого відношення ні до "Одкровенню" псевдо-Мефодія, ні взагалі до візантійської етногенеалогіческой традиції. Отже, витоки уявлень літописця належить шукати десь в іншому місці.

У спеціальній статті, присвяченій літописної генеалогії Хваліси і болгар, я спробував показати, що іменування Хваліси (під якими, швидше за все, розумілися хазари або якась їх частина, може бути, що жили в Хазарії хорезмійці-мусульмани) і волзьких болгар нащадками Моава й Аммона відображає нехристиянську, ймовірно, юдейську (або, точніше, караїмську) етногенеалогіческую традицію: саме караїмські автори XI ст. розглядали хозар, що прийняли іудаїзм в порівняно недавньому минулому, як "нечистих", "незаконнонароджених" іудеїв (використовуючи біблійний термін "mamzer") і в цьому відношенні ототожнювали їх з "нечистими" племенами моавитян і аммонитян (21). Зрозуміло, ці висновки можуть розглядатися лише як гіпотетичні. Однак сам факт "східного" походження даних етногенеалогіческіх побудов видається цілком ймовірним. Хваліси і болгари (так само в парі) згадуються в Повісті временних літ ще раз - в етнографічному введення в літопис, в оповіданні про течії Волги (22), в якому помітні сліди східної (в даному випадку мусульманської) географічній традиції. Цей вплив простежується, зокрема, в згадці 70 "жерела" (рукавів) Волги при її впадінні в "Хвалійське" (Каспійське) море ("загальне місце" середньовічної східної географії) (23).

Пошук нащадків Моава і Аммона серед сусідніх і ворожих з Руссю племен, мабуть, мав особливе значення саме у світлі очікування "останніх часів". Про особливу роль моавитян і аммонитян у боротьбі християн з антихристом виразно свідчив Іполит Римський. Привівши в "Сказанні про Христа і антихриста" слова пророка Даниїла: "... і втечуть від його руки (царя північного. - А. К.) лише Едом, Моав та Аммонових синів" (Дан. 11, 41), Іполит тлумачить їх наступним чином: "Сі бо суть і прістающіі до нього (антіхрісту. - А. К.) роду ділячи, і царя його свого с'творіть ..." І далі дає роз'яснення, на підставі яких літописець, ймовірно, і грунтувався, роблячи розвідки щодо нинішніх нащадків Моава і Аммона: "А Аммон Моав іже від д'вою д'щерію Лотову родів'шуся, від неюже рід і досі пребиваеть". Слідом за тим Іполит цитує пророка Ісаю (Іс. 11, 14), причому знову в чисто есхатологічному ключі: "... і на моани [Моава] пьрвое руки в'зложать, а Аммонових синів пьрвое повінуться" (24).

Впевнено відкидаємо літописцем уявлення про те, що нащадками Моава і Аммона є кочові тюркські племена (перш за все, половці), мабуть, зберігалося в стародавній Русі і пізніше. Відомо, що в XIII ст. етногенеалогіческіе подання щодо половців були перенесені давньоруськими книжниками на татар. Автор літописної статті 6731 (1223) р. в Лаврентіївському літописі дає різні відомості щодо походження татар ("їх же ніхто добро ясно не звістку, хто суть і відколи изидоша"); одні вважають їх "тауменамі" ("торкменамі", тобто турками -сельджуками), інші "печенігами", інші ж - тими самими племенами (тобто "ізмаілітамі"), про які пророкував Мефодій Патарского і які повинні вийти "до кінця часів" з "Етрівской пустелі" (25). (Посилання на Мефодія поміщена в абсолютно той же контекст, що і в статті 1096 р.) Але зафіксовано у джерелах і інший погляд на татар, а саме їх ототожнення з нащадками Моава, Моаву, мабуть, ця генеалогія татар зробилася в древньої Русі найбільш поширеною. Саме так, "моавитяне", називає татар автор статті 1223 Московсько-Академічної літописі (26), про "дружин моавських" (Татарка) згадує автор Житія Олександра Невського (27).

Повернемося, однак, до літописної статті 1096 р. Сюжет про походження половців та їх родичів (а попутно і Хваліси і болгар) не вичерпує етногенеалогіческіх і есхатологічних розвідок її автора. Давньоруський книжник знаходить нові важливі підтвердження наближення "останніх часів" і виконання пророцтв Мефодія Патарского.

"Г наприкінці віку, - продовжує він свою розповідь про долю вцілілих" колін ізмаілітових ", - ізідуть заклепеніі в горі Олександром Македоньским нечисті людина ..." І далі наводить розповідь, надзвичайно яскраво показує, як саме сприймалися пророцтва псевдо-Мефодія в стародавній Русі і який мислилася картина світу, що включає в себе як місцеві реалії Східної Європи, так і відсторонені, здавалося б, від Русі біблійні й апокрифічні географічні поняття: "Се ж хощю Сказати, яже чуючи преже цих 4 років, яже оповіді ми Гюрята Рогович, новгородець ..." Новгородець ж Гюрята Рогович, зі слів свого хлопця, посланого в Югру, розповів літописцю про якийсь загадкове явище, яке спостерігали самі югорци. (Літописна Югра - предки нинішніх Хант і почасти мансі.) "Югра ж рекоша отроку моєму:" Дівьно ми находіхом чюдо, його ж не есми чули преже цих років, се ж третє літо поча бити: суть гори заідуче в цибулі моря, ним же висота ако до небес, і в горах тих клич великий і говір, і січуть гору, хотяще висічені; і в горі тои просікти віконце мало, і туди в мовлять, і є не разумети мови їх ... Є ж шлях до гір тих непрохідний пропастьмі, снігом і лісом, тим же не доходимо їх завжди; є ж й далі на полунощи "".

Літописець тлумачить розповідь Гюрята в есхатологічному ключі, як явне свідчення наближення кінця світу. "Мені ж рекше до Гюрята:" Сі суть людье заклепеніі Олександром Македоньским цесаремь, яко сказаеть про них Мефодія тато Рімскиі [Патарііскиі] ... "". І далі наводить велику цитату з "Одкровення Мефодія Патарского" о "заклепаних" Олександром Македонським народи. "У остання ж дьні, - завершує він свою розповідь, - по цих ізідут 8 колін від пустеля [Є] трівьския, ізідут і сі знеславляли мову, яже суть в горах полунощного за велінням Божим".

Загальний хід міркування літописця ясний. Спустошливі навали половців, що обрушилися на Русь в 90-і рр.. XI ст., Змусили його пригадати про пророцтва Мефодія Патарского; в зв'язку з цим стає актуальним і інше пророцтво Мефодія - про жахливих мешканців Півночі - Гога і Магога, заточених Олександром Македонським (втім, самі імена Гога і Магога літописець не називає). Розповідь новгородця Гюрята Роговича показує, що наближається виконання і цих передбачень: в північних горах "заклепані язицах" вже розпочали свою зловісну роботу, розхитуючи споруджені Олександром врата; "клич великий" і "говірка", що наповнюють "гори" у "луки моря" ( а раніше їх не було чутно), походять саме з-за їх прагнення "висікти" і звільнитися від вікових кайданів.

(У XIII в. Подання про Гога і Магога, що вирвалися з-за своєї перепони, також були перенесені на татаро-монголів. Про це, зокрема, свідчать російські і слов'янські списки "Одкровення Мефодія Патарского", в яких розділ, присвячений "заклепаних народам ", озаглавлений:" Про зачинених татарех "(28).)

Не виключено, що і вказівку на "третє літо", протягом якого Югрі є зловісне знамення, також несе есхатологічну навантаження. Літописець підкреслює, що чув розповідь Гюрята "преже цих 4 років"; значить, з часу початку розхитування "північних воріт" пройшло вже 7 років - а адже згідно з "Одкровенню Мефодія Патарского" і "Сказання" Іполита Римського, світ "седморічен": і торжество ізмаілтян, і їхня поразка у війні з "грецьким царем", і влада над світом Гога і Магога, і його царювання антихриста повинні продовжитися кратне семи число років або рівно сім років.

Писемні джерела, якими користувався літописець в розповіді про "заклепаних людях", мабуть, вичерпуються "Одкровенням Мефодія Патарского" (29). Однак версія давньоруського книжника різко відрізняється від тієї, що приводив псевдо-Мефодій, у самому істотному - а саме в розміщенні цих "заклепаних" народів на карті населеного світу. Автор "Одкровення" лише в узагальненому вигляді говорив про "межах північних", під якими візантійці розуміли всі області на північ від Дунаю і Кавказьких гір. Літописець ж точно визначає місце перебування Гога і Магога: в "горах", що заходять в "цибулі моря" на "полунощи" від Югри і "самоядь" (30). "Заклепані народи" стають реальним сусідом Русі, займають певне місце на етнічному і географічній карті Східної Європи. І в такому розміщенні зловісних племен Гога і Магога давньоруський книжник, як з'ясовується, був не самотній.

У літературі вже зазначалося дивовижне на перший погляд подібність літописного оповідання про "заклепаних людях" з розповіддю арабського дипломата і мандрівника Ахмеда Ібн Фадлана, який відвідав Волзьку Болгарію в 921-922 рр.. (31) Ібн Фадлан, зі слів царя волзьких болгар Алмуш, також призводить розповідь про якийсь страшний північному народі, відомості про який Алмуш, у свою чергу, передали жителі "країни ВІСУ" (літописна весь). "Вони ж написали мені, - розповідав цар, - сповіщаючи мене, що цей чоловік з числа Йаджудж і Маджудж (відповідають біблійним Гогу і Магог. - А. К.). Вони від нас (від народу" вису ". - О. До .) на відстані трьох місяців шляху. Нас і їх роз'єднує морі, так як вони живуть на [тому?] його березі ... Що лежить між нами і ними море перебуває у них з одного боку, а гори оточують їх з інших сторін. Перепона також відокремила їх від воріт, з яких вони зазвичай виходили. Коли ж Аллах могутній і великий захоче вивести їх у жилі землі, то він зробить для них розкриття Перешкоди ... "(32).

Ібн Фадлан не називає ім'я Олександра Македонського (або Зу-л-Карнайна, тобто "дворогого"), проте, за зауваженням А. П. Ковалевського, використаний ним при згадці якоїсь перешкоди певний член "вказує на те, що мова йде про відому "Перешкоди" Олександра Македонського "(33). Про цю перешкоді, поставленої "Зу-л-Карнайна" проти Йаджудж і Маджудж, а також про те, що перед кінцем світу страшні народи з'являться через неї і кинуться в світ, повідомляється в Корані (18: 92-101; 21: 95-96). Легенди про Йаджудж і Маджудж і стіні Зу-л-Карнайна користувалися великою популярністю в мусульманському світі, робилися навіть спеціальні експедиції для відшукання знаменитої стіни. Як видається, в творі Ібн Фадлана і ряду інших арабських авторів (переважно XII-XIV ст.) Відбилася традиція, згідно якої народи Йаджудж і Маджудж жили на Крайній Півночі, на північ від Волзької Болгарії, тобто саме в тих районах, куди їх поміщав російський літописець (34). (Разом з тим існувала й інша традиція, також відбилася в мусульманських географічних творах, згідно з якою "стіна Зу-л-Карнайна" перебувала десь на сході, поблизу кордонів Китаю, тобто, очевидно, ототожнювалася з Великою Китайською стіною. ) Можна вважати, що традиція, що розміщується Йаджудж і Маджудж і "перешкоду Олександра Македонського" поблизу Волзької Болгарії, мала місцеве, ймовірно, болгарське походження і грунтувалася, принаймні, частково на місцевому фольклорі та реалії життя північних народів (35). У самій Волзької Болгарії утвердилася думка, згідно з яким знаменитий похід Олександра Македонського проходив через територію їхньої країни (36), а місто Булгар, столиця держави, заснований саме Олександром Македонським (37). Більш того, царі Волзької Болгарії стали виводити свій родовід безпосередньо від великого полководця. "У місті Булгар, - читаємо у творі перського автора XII ст. Наджіб Хамадані, - є їх падишах, який є одним з нащадків Зу-л-Карнайна" (38). Легенди про Олександра Македонського і його війнах на Крайній Півночі увійшли і в фольклор самих північних народів, що зафіксовано (правда, для середини XVII ст.) Архідияконом Павлом Алеппським, відвідав Москву в 1655-1656 рр.. За його словами, якийсь північний народ "Лопань" (лопарей?), Відомих також як "людоїди" ("самоядь"?), "Повстав в давнину проти Олександра, як ми дізналися від них через перекладачів" (39). Таким чином, ми бачимо, що в російському літописі знайшла відбиток досить стійка традиція розміщення племен Гога і Магога на крайній півночі (або північному сході) Східної Європі, властива, перш за все, східному світу.

Свого часу найбільший дослідник російського літописання О. О. Шахматов, аналізуючи джерела літописної статті 1096 р., прийшов до висновку про те, що дворазове звернення до цієї статті до "Одкровенню Мефодія Патарского" є плід роботи двох різних літописців, одного з яких він ототожнив з творцем 1-ї редакції, а іншого - 3-ї редакції Повісті временних літ (40). Цей висновок грунтується на наявності певних внутрішніх суперечностей у тексті статті, а також помітних слідів редакторського втручання в текст; в той же час залишається не з'ясованим до кінця, який саме текст належить першому, а який - другим з укладачів літописі (41). У будь-якому випадку слід погодитися, що дворазове звернення до "Одкровенню" свідчить про актуальність етногенеалогіческіх і есхатологічних сюжетів в стародавній Русі наприкінці XI - початку XII ст.

Літописець, автор більшої частини етнографічного екскурсу в статті 1096 р. (в тому числі і коментарю до розповіді Гюрята Роговича), повідомляє про себе деякі біографічні відомості, які дозволяють ототожнити його з тим літописцем, який розповідав про своє перебування в Ладозі і бесідах з ладожанами щодо різних чудесних явищ на Крайній Півночі ("за Югрою і за самоядь") в літописній статті 6622 (1114) р. (ця стаття читається лише в Іпатіївському літописі) (42). Характер інформації, переданої літописцем, в обох випадках один і той же. Як і в статті 1096 р., літописець називає своїх інформаторів: "Сему же ми є послух посадник Павло Ладожкиі і всі ладожани", і на підтвердження своїх слів посилається на авторитетне перекладної джерело - у даному випадку, Хронограф, приводячи з нього обширну виписку.

Відлік 4-х років, "преже" яких літописець розмовляв з новгородцем Гюрята Рогович (при допущенні, що ця розмова відбулася під час його поїздки до Ладоги), вказує на 1118 як час його роботи над літописом. Як відомо, багато в чому спираючись саме на аналіз статей 1096 і 1114 рр.., А. А. Шахматов, а слідом за ним і інші дослідники, виділили т. н. Третій редакцію Повісті временних літ - редакцію 1118 (43)

Дуже ймовірно, що того ж літописцю належить і обширний коментар до статей 6618 (1110) і 6619 (1111) рр.. (Повністю обидві статті збереглися тільки в Іпатіївському літописі) (44). Основний зміст обох статей - боротьба руських князів з половцями, а також опис чудесного знамення ("стовпи вогняного"), що з'явився над Печерським монастирем 11 лютого 1111, яке літописець пояснював як явище ангела. (Всі ці сюжети, безсумнівно, мали яскраво виражене есхатологічне звучання.) У зв'язку з цим літописець розмірковує про ангелів, залучаючи для підтвердження своїх думок твори таких авторитетних християнських письменників, як Іван Златоуст, Єпіфаній Кіпрський, Георгій Амартол і неодноразово згадуваний вище Іполит Римський. Але разом з тим, як показав Н. А. Мещерський, у першій з названих статей (1110 р.) для підтвердження тієї думки, що ангели можуть бути і у "поганих", літописець використовує і єврейський джерело (причому входить до числа середньовічних історій про Олександра Македонського) - т. зв. "Книгу Іосіппон" - єврейський хронограф, складений в середині X ст. у південній (візантійської) Італії і, очевидно, що існував до початку XII ст. в російській (слов'янському) перекладі (45). В. Я. Петрухін (слідуючи за Г. М. Барац) вважає, що "Іосіппон" був використаний також в етнографічному введення в літопис, при визначенні місця Русі серед нащадків біблійного Яфета (46).

Отже, як ми бачимо, літописець, що вводить в свій текст міркування есхатологічного і етногенеалогіческого характеру, виявляє стійкий інтерес до сюжетів, що виходять за рамки християнської традиції. Зокрема, автор коментарів до літописних статтями 1096 і 1110 рр.., Схоже, залучав іудейські джерела або використовував іудейські тлумачення цікавлять його сюжетів, в тому числі і есхатологічного характеру. Саме по собі ця обставина не повинно здаватися дивним, але, безумовно, вимагає певних роз'яснень.

Рік 1096-й - той самий, під яким у літописі поміщений етногенеалогіческій і есхатологічний коментар до розповіді про напад половців на Київ і Києво-Печерський монастир, - відзначено в історії іншим, винятковим за значенням подією - початком Першого хрестового походу. У літературі вже давно зазначалося, що однією з причин хрестових походів стало помітне пожвавлення есхатологічних очікувань в Європі, пов'язане з успіхами турків-сельджуків в Передній Азії, захопленням ними Єрусалиму та їх жестокостями по відношенню до християн (47). Навесні-влітку 1096 р. Тисячі людей в Європі зірвалися з насиджених місць і, охоплені релігійним фанатизмом, рушили через територію Візантійської імперії в Святу землю (т. зв. "Похід бідноти", або рух Петра Пустельника, предтеча власне Першого хрестового походу). Як відомо, по дорозі, особливо в прирейнских містах, хрестоносці влаштовували масові єврейські погроми.

У свою чергу, масове рух жителів європейських країн на схід стало сприйматися в самій Візантії - принаймні частиною її населення - як нове підтвердження близькості кінця світу. Про це свідчать, зокрема, що збереглися єврейські документи. Так, про події, що розгорнулися влітку 1096 р. серед єврейського населення грецького міста Салоніки, повідомляється в листі якогось раббі Менахема бен Елій від 8 липня 1096 р., виявленому ще в XIX ст. серед рукописів Каїрської генізи (48). За словами автора листа, що почалося в Західній Європі рух "франків", котрі рвонули в Святу землю (тобто рух хрестоносців), викликало серед іудеїв різних областей Візантійської імперії масовий сплеск месіанських настроїв і на цьому грунті - релігійні хвилювання. У Салоніках з'явилися чужинці - причому як іудеї, так і християни, - які повідомили, що пророк Елійя (Ілія) відкрито виявив себе перед людьми численними чудесами і знаменнями. Пришестя Месії спонукало Салоникській євреїв припинити всі роботи, вони перестали платити податки і податки (причому посилаючись на нібито отримане на це дозвіл від самого імператора), почали розпродавати майно і будинки, готуючись іти до Палестини - слідом за хрестоносцями. Рух охопив багато міст Візантійської імперії (зокрема, згадуються Константинополь і Абідос), а також візантійський Крим ("Хазарію", як називає її автор листа відповідно до прийнятої тоді візантійської та єврейською традицією). Сімнадцять єврейських громад Хазарії покинули свої будинки для того, щоб відправитися в "пустелю невірних" (або "пустині народів"); це біблійний вислів позначає місце, де Бог повинен зробити новий договір з Ізраїлем (пор. Єз. 20, 35). Започаткували рух не могло не ускладнити відносини між іудеями та християнами: за словами Менахема, багато Салоникській євреї побоювалися швидкої розправи з боку християн.

Про месіанське русі серед іудеїв "Хазарії" (Криму), мабуть, в ті ж роки, свідчить ще одне, цього разу недатованій лист, також те, що відбувається з Каїрської генізи. У ньому повідомляється, що "в горах, які перебувають у країні Хазарії", з'явилися люди (названі їхні імена; про одне говориться, що він прийшов з Єрусалиму), один з яких називає себе пророком Елійя (Іллею), а свого сина - Месією ; "вони писали листи до всіх євреїв далеко і близько, в усі сусідні землі. Вони сказали, що прийшов час, коли Бог збирає Свій народ Ізраїлю з усіх земель в Єрусалим, священне місто" (49).

Немає сумнівів у тому, що "сусідні землі", євреям яких направляли свої листи візантійські і "хозарські" іудеї, включали в себе і Русь. Нам відомо про тісні контакти, які існували в кінці XI ст. між іудеями Візантії (у тому числі порушених рухом 1096 районів) і Русі. Так, зберігся формуляр "рекомендаційного листа" для євреїв, які подорожують з торговельних, релігійних чи інших справах з Русі до Єрусалиму через Салоніки; лист цей датується, ймовірно, кінцем XI ст., Тобто цікавлять нас часом (50). Сама форма документа - формуляр, а не конкретне послання - вказує на стійкі зв'язки між Салоникской і росіянами (перш за все, мабуть, київської) єврейськими громадами. Такі ж, якщо не більше стійкі зв'язки мають з'єднувати київських іудеїв з їх одновірцями, що жили в Криму.

Мабуть, саме це месіанське рух серед візантійських юдеїв, що охопило різні області Імперії, в тому числі і Крим, знайшло відображення у відомому оповіданні Києво-Печерського патерика про мученицьку смерть преп. Євстратія Постника, захопленого в полон половцями під час їх набігу на Київ влітку 1096 р. і проданого потім разом з іншими полоненими якомусь єврею з Корсуні (Херсонеса). Відповідно до розповіді Патерика, за відмову прийняти єврейську віру Євстратій був відданий мученицької смерті: на Великдень 1097 (5 квітня) він був прибитий до хреста і через 15 днів помер. Автор патерикового Слова розповідає про незвичайний "сміливістю" іудеїв "по всій області Грецького царства", а також про розправу над ними незабаром після загибелі преп. Євстратія. "Звістка бисть від царя на жиди тому дьні, та іжденуть вся жиди, саме їх от'емше, а їхні провідники ізбіють" (51).

Можна припускати, що антііудейское виступи в Західній Європі і Візантії в 1096-1097 рр.. приводили до відтоку тамтешніх іудеїв, у тому числі і на Русь. У тому ж напрямку повинні були розповсюджуватися і очікування серед євреїв швидкого приходу Месії або навіть чутки про його вже відбулося пришестя. Все це не могло не сприйматися християнами як явне свідчення підготовлюваного (або вже відбувся) появи у світі антихриста.

Ясні вказівки на цей рахунок містяться в тих авторитетних есхатологічних творах, якими користувалися книжники Київської Русі. Так, наприклад, в "Сказанні про Христа і антихриста" Іполита Римського повідомлялися конкретні подробиці того, як антихрист "закличе всі люди жідовьския до себе від всіх країн расеянниа, чюжаа творячи аки своя чада, обещевая їм ісправіті землю і воставіті царство їм і храм, та биша ся йому аки Богу уклін ... ". Або в іншому місці: "С'купі розг'нания овьця Спаситель, і т'[антихрист] подобьно с'береть разг'нания люди жідовьски ..."; "... т'бо і жідовьское царьство в'ставі" (52). "У пришестя антихриста, - писав, з посиланням на Іполита Римського, автор візантійського Житія Андрія Юродивого, - прьвіі жидів прельстітіся хочуть" (53). Це твердження стало "загальним місцем" всієї християнської есхатологічної літератури (54). Звідси, між іншим, виникає то увагу, з якою у переддень "останніх часів" християнські книжники придивлялися до всього, що відбувалося в юдейському світі.

Згідно з християнською традицією, з'єднання іудеїв з антихристом (у власне іудейської традиції - з Месією) повинне було відбутися в Єрусалимі. Мали місце у Візантійській імперії та Криму хвилювання євреїв, їх прагнення до повернення в "землю обітовану" (а про те, що про ці заворушеннях було відомо на Русі, свідчить Слово про преп. Євстратій Постник) не могли не привернути найпильнішої уваги з боку християн і повинні були сприйматися ними як явні підтвердження виконання пророцтв Іполита Римського та інших християнських авторитетів. Чутки про появу пророка Елій (Іллі) також не могли не схвилювати утворених християнських книжників. З різних есхатологічних творів (див. вище) було добре відомо про те, що прихід на землю Еноха і Іллі передує другого пришестя Спасителя і свідчить про вже відбувся воцаріння антихриста.

Мабуть, доречно провести паралель між релігійною ситуацією в Росії в кінці XV ст. (Переддень очікування кінця світу) і в кінці XI - початку XII ст. Як відомо, багато в чому саме есхатологічні очікування стимулювали інтерес російських книжників кінця XV ст. до іудейської літературі (55), що стало однією з причин виникнення т. зв. єресі "жидівство". Есхатологічні очікування наприкінці XI - початку XII ст. також не могли не підштовхнути християн до знайомства з іудейськими творами і іудейської етногенеалогіческой і есхатологічної традицією. Відзначимо, однак, одна істотна відмінність між двома настільки не схожими і в іншому історичними епохами. Якщо Росія кінця XV ст. практично не знала юдейства в "чистому вигляді", то для Київської Русі іудаїзм був добре знайомим і цілком "живим" явищем.

Що ж стосується теми, позначеної в заголовку цієї статті, то, мабуть, слід визнати, що аналіз есхатологічних уявлень давньоруських книжників дозволяє уточнити наші уявлення про духовну думки домонгольської Русі в цілому. Ми торкнулися лише один з аспектів великої та складної проблеми, а саме етногенеалогіческій, проаналізувавши погляди літописця на походження ряду сусідніх з Руссю і ворожих Русі народів з есхатологічской точки зору і визначивши місце Русі у ворожому оточенні - так би мовити, між Гогом і Магог, з одного боку, і ізмаілтянамі і Маон, з іншого. Відомо, що уявлення про Русь як про свого роду "новому Ізраїлі", а про Київ як "новому Єрусалимі" або "новому Константинополі" дуже рано - принаймні, з часів Іларіона, а може бути, і раніше, - проникли в суспільне свідомість древньої Русі. (Згодом вони трансформувалися в знамениту теорію "Москва - третій Рим", спочатку сформульовану як "Москва - третій Єрусалим" (56).) Давньоруські книжники приміряли на себе всі ті пророцтва, які містяться у Святому Письмі та святоотцівської працях, які мали на увазі " ветхий "Єрусалим чи" новий "Єрусалим - Константинополь. Русь таким чином опинялася в центрі цих пророцтв, а географічний і етнічний світ Біблії переміщався в Східну Європу і впритул наближався до самої Русі. Навряд чи буде великим перебільшенням, якщо ми скажемо, що подібні погляди, властиві раннього етапу російської духовної думки, наклали помітний відбиток на її історію впродовж багатьох наступних століть.

Список літератури

1. Сахаров В. Есхатологічні твори і сказання в давньоруській писемності та вплив їх на народні духовні вірші. Тула, 1879. С. 59.

2. Бібліотека літератури Київської Русі. Т. 1. XI-XII ст. СПб., 1997. С. 38-39 (у перекладі диякона Андрія Юрченка).

3. ПСРЛ. Т. 1. М., 1997 (репринт вид.: Л., 1926). Стб. 118: "Христе Боже, створівиі небо і землю, зглянься на нові люди ся ..."

4. Там же. Стб. 119: "... с'бисться пророцтво на Русьстеі землі ... Благословен Господь Ісус Христос, іже в'злюбі Нови люди Русьскую землю ..."

5. Там же. Стб. 124: "... Призри з небес і віжь і відвідай винограду свого і здійсни яже посадиш правиця Твоя Нови люди сі, ним же звернув єси серце в розум пізнати Тебе, Бога істинного". Те ж у Проложні оповіді про освячення Десятинної церкви (Карпов А. Ю. Володимир Святий. М., 1997. С. 431-432).

6. Абрамович Д. І. Житія святих мучеників Бориса і Гліба та служби ім. Пг., 1915. С. 3-4.

7. Данилевський І. М. Задум і назва Повісті временних літ / / Вітчизняна історія. 1994. № 5. С. 101-110; він же. Есхатологічні мотиви в Повісті временних літ / / Біля джерела. Збірник статей на честь С. М. Каштанова. М., 1997. Ч. 1. С. 192-193. Автор звертає увагу на стійкість фразеологічного обороту "тимчасові літа" (пор. цитату з Діянь апостолів (Дії 1, 7) у Тлумачної Палее: "Немає вам разумети временних літ, яже отець Своєю владою поклади"; звичайно в тексті Дій: "... разумети часи і літа ... "). Більш чітко уявлення про вибраність Русі в "останні часи" виражено у заголовку Новгородської Першої літописі молодшого ізводу, в якому автор обіцяє розповісти, "како избра Бог країну нашу на останнім часом" (Новгородська Перша літопис старшого і молодшого ізводу. М.; Л. , 1950. С. 103, порівн. ПСРЛ. Т. 5. Вип. 1.: Софійська Перша літопис. Л., 1925. С. 8). Нагадаємо, що, згідно з реконструкції А. А. Шахматова, цей заголовок відображає назва т. н. Початкового зводу 1093 р. (Шахматов А. А. Повість временних літ. Т. 1. Пг., 1916. С. 359). Втім, ця реконструкція приймається далеко не всіма сучасними дослідниками. Мабуть, заголовок Новгородської Першої літописі має набагато більш пізніше походження.

8. Див Сахаров В. Есхатологічні твори ... С. 12.

9. Про есхатологічних очікуваннях у Візантії в переддень 1000 р., зокрема, свідчить візантійський автор кінця X ст. Лев Диякон (Лев Диякон. Історія. М., 1988. С. 7. Дивись також Vasiliev AA Medieval Ideas of the End of the World. West and East / / Byzantion. 1942-1943. Vol. 16). Відзначимо, до речі, що поширені в літературі уявлення про загальне сум'ятті умів у Західній Європі у зв'язку з повсюдними очікуваннями прийдешнього кінця світу саме в 1000 р. представляються сучасним дослідникам явним перебільшенням (див.: Поньон Е. Повсякденне життя Європи в 1000 році. М. , 1999. С. 19-28.)

10. Див., напр.: Плігузов А. І., Тихонюк І. А. Послання Дмитра Траханиотов новгородському архієпископу Геннадію Гонзову про седмерічності числення років / / Природничонаукові уявлення Київської Русі. М., 1988. С. 51-75; Бєляков О. О., Белякова Є. В. Про перегляд есхатологічної концепції на Русі в кінці XV століття / / Архів російської історії. Вип. 1. М., 1992. С. 7-31.

11. Видання "Одкровення Мефодія Патарского": Істрін В. М. Одкровення Мефодія Патарского і апокрифічне бачення Данила у візантійській і слов'яно-російській літературах. Дослідження і тексти. М., 1897. С. 84-100 ("перший переклад"), 102-114 ("другий переклад"), 115-131 ("інтерпольовані редакція"); Тихонравов Н. С. Пам'ятники зречень російської літератури. Т. 2. М., 1863. С. 213-248. Нижче "Одкровення" цитується, в основному, з болгарської рукописи 1345 (син. № 38), виданої М. С. Тихонравова (С. 213-226).

12. ПСРЛ. Т. 1. Стб. 234-236.

13. Там же. Стб. 445-446.

14. Див Anderson AR Alexander's Gate, Gog and Magog and the Inclosed Nations. Cambr. (Mass.), 1932.

15. У російських списках "Одкровення Мефодія Патарского" названі троє - Енох, Ілля та Іоанн Богослов. У грецькому ж оригіналі (1-ї редакції, за класифікацією В. М. Істрін) і в слов'янських списках 1-го перекладу "Одкровення" мова йде - у відповідність з Апокаліпсисом - лише про двох: Енох і Іллі (Істрін В. М. Одкровення ... Тексти. С. 48, 100). Також і в "Сказанні" Іполита Римського. Ім'я Іоанна Богослова з'являється пізніше, в "Слові про закінченні світу", що приписується також Іполита Римського. Див Невоструев К. І. Слово св. Іполита про антихриста в слов'янському перекладі за списком XII ст. М., 1868. Введення. С. 57, 83.

16. "Сказання про Христа і антихриста" за рукописом XII ст. (Чуд. № 12) було видано К. І. Невоструевим (Невоструев К. І. Слово св. Іполита ... Тексти); інші тексти, читающиеся в тій же рукописи, - І. І. Срезневським (Срезневський І. І. Сказання про антихриста в слов'янських перекладах творів св. Іполита. СПб., 1874).

17. ПСРЛ. Т. 2. М., 1998 (репринт вид.: СПб., 1908). Стб. 271-273 (стаття читається тільки в Іпатіївському літописі). СР Срезневський І. І. Сказання про антихриста ... С. 10-11.

18. ПСРЛ. Т. 41. М., 1995. С. 125.

19. ПСРЛ. Т. 23. СПб., 1910. С. 73 (Ермолинская літопис).

20. Див: Афанасьєв А. Поетичні погляди слов'ян на природу. Т. 1. М., 1994. С. 752-754. Ср, наприклад, у договорі Ігоря з греками (944 р.) в Повісті временних літ: "... аж поки с'яеть сонце і весь світ коштувати" (ПСРЛ. Т. 1. Стб. 47).

21. Карпов А. Ю. Генеалогія Хваліси і болгар в літописній статті 1096 р. / / Архів російської історії. Вип. 4. М., 1994. С. 7-26. СР Ankory Z. Karaites in Byzantium. The formative years, 970-1100. N.-Y.; Jerusalem, 1959. P. 70-74.

22. ПСРЛ. Т. 1. Стб. 7. Те ж у проложное оповіді про "прояві Руської землі" апостолом Андрієм (Пам'ятки давньоруської церковноучітельной літератури. Вип. 2: Слов'яно-російський Пролог. Ч. 1. Вересень-грудень / Под ред. А. І. Пономарьова. СПб., 1896. С. 202-203).

23. Заходер Б. М. З історії Волзько-каспійських зв'язків давньої Русі / / Радянське сходознавство. 1955. № 3. С. 118 (той же в: Заходер Б. Н. Каспійський звід відомостей про Східну Європу. Т. 2. М., 1967. С. 164-165).

24. Невоструев К. І. Слово св. Іполита ... Тексти. С. 80-81.

25. ПСРЛ. Т. 1. Стб. 445-446.

26. Там же. С. 503. (Назва "моавитяне" є вставкою у той текст (з посиланням на Мефодія Патарского), який читається в Лаврентіївському літописі.)

27. Пам'ятки літератури Київської Русі. XIII в. М., 1981. С. 434. СР також розповідь російського єпископа про татар, переданий у Хроніці Матвія Паризького: Matthew of Paris. Chronica Majora. Vol. IV. L., 1881. P. 386.

28. Тихонравов Н. С. Пам'ятники ... Т. 2. С. 224, 245.

29. Свого часу Г. М. Барац намагався відшукати єврейські джерела розповіді Гюрята Роговича в іудейських розповідях про Олександра Македонського; самого Гюрята він вважав єврейським купцем (Про біблійно-агадіческом елементі в повістях і сказаннях Початковою руському літописі. Київ, 1907. С. 26 - 29). Проте ці розвідки слід визнати вкрай невдалими і непереконливими.

30. Як показав Л. П. Лашук, даний опис цілком підходить лише для одного району Півночі, а саме для північних відрогів Полярного Уралу - хребта Пай-Хой на Югорской півострові, де в XI-XII ст., Мабуть, кочувала т. н . "Каменська самоядь" (Лашук Л. П. "Сірт" - древні мешканці Субарктики / / Проблеми антропології та історичної етнографії Азії. М., 1968. С. 179).

31. Ковалевський А. П. Книга Ахмеда Ібн Фадлана про його подорож на Волгу в 921-922 рр.. Харків, 1956. С. 60-61.

32. Там же. С. 138-139.

33. Там же. С. 220.

34. Див про це докладніше: Карпов А. Ю. "заклепані людини" в літописній статті 1096 р. / / Нариси феодальної Росії. Вип. 3. М., 1999. С. 3-24.

35. Ковалевський А. П. Книга Ахмеда Ібн Фадлана ... С. 58-61.

36. "Як кажуть, через Булгар йшов Зу-л-Карнайна на Йаджудж і Маджудж", - свідчив арабський мандрівник з Іспанії Абу-Хамід ал-Гарнаті, відвідав Волзьку Болгарію в 1131-1153 рр.. (Подорож Абу-Хаміда ал-Гарнаті до Східної та Центральної Європи (1131-1153) / Подг. О. Г. Большаков та А. Л. Монгайт. М., 1971. С. 59).

37. Переказ про заснування Булгара Олександром Македонським (Іскендеров) досягло аж Азербайджану і відбилося в знаменитій поемі "Іскандер-наме" азербайджанського поета XII - початку XIII ст. Нізамі Гянджеві (Нізамі. Іскендер-наме. М., 1953. С. 453-454).

38. Ковалевський А. П. Книга Ахмеда Ібн Фадлана ... С. 61.

39. Подорож антіохійського патріарха Макарія в Росію половині XVII ст., Описане його сином архідияконом Павлом Алеппським / / Читання в Товаристві історії та старожитностей російських. М., 1898. Кн. 3. С. 54-56. Див Карпов А. Ю. "заклепані людини" ... С. 22-23.

40. Шахматов А. А. "Повість временних літ" та її джерела / / Праці Відділу давньоруської літератури Інституту російської літератури АН СРСР. Т. 4. М.; Л., 1940. С. 25-26, 103.

41. Див Карпов А. Ю. "заклепані людини" ... С. 7-9.

42. ПСРЛ. Т. 2. Стб. 277-278.

43. Шахматов А. А. "Повість временних літ". Т. 1. Пг., 1916; Присьолков М. Д. Історія російського літописання XI-XV ст. СПб., 1996. С. 49; Повість временних літ. Вид. 2-е. СПб., 1996. С. 345-346 (історико-літературний нарис Д. С. Лихачова).

44. ПСРЛ. Т. 2. Стб. 260-273. Див Кузьмін А. Г. Початкові етапи давньоруського літописання. М., 1977. С. 164-166.

45. Мещерський М. А. Уривок з книги "Іосіппон" в "Повісті временних літ" / / Палестинський збірник. Вип. 2 (64-65). М.; Л., 1956; він же. До питання про джерела "Повісті временних літ" / / Праці Відділу давньоруської літератури. Т. 13. М.; Л., 1957. С. 57-65.

46. Петрухін В. Я. Слов'яни і Русь у "Іосіппон" і "Повісті временних літ". До питання про джерела початкового російського літописання / / Слов'яни і їх сусіди. Вип. 5. М., 1994. С. 44-56; він же. Початок етнокультурної історії Русі IX-XI ст. Смоленськ; М., 1995. С. 25-36.

47. Див., напр.: Невоструев К. І. Слово св. Іполита ... Введення. С. 60-65, 84.

48. Starr J. The Jews in the Byzantine Empire. Athens, 1939. P. 203-208.

49. Dunlop DM The History of the Jewisn Khazars. Princeton, 1954. P. 255. Цей лист написаний в роки "правителя аль-Афдала". Роки правління візира з таким ім'ям у Єгипті - 1094-1121.

50. The World History of the Jewish People. Second Series: Medieval Period. Vol. 2: The Dark Ages. L., 1966. P. 321-322. Ср: Mann J. The Jews in Egypt and in Palestine under the Fatimid Caliphe. Oxford, 1922. Vol. 2. P. 192.

51. Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Київ, 1930. С. 106-108. Детальніше див: Карпов А. Ю. Кілька зауважень про преподобного Євстратій Постник / / Росія та Християнський Схід. Вип. 1. М., 1997. С. 7-16.

52. Невоструев К. І. Слово св. Іполита ... С. 83-84, 13, 37-38.

53. Срезневський І. І. Сказання про антихриста ... С. 127 (2-я пагінації).

54. Див., напр.: Бєляков О. О., Белякова Є. В. Про перегляд есхатологічної концепції ... С. 24.

55. Там же.

56. Див Тихонюк І. А. "Виклад пасхалії" московського митрополита Зосими / / Дослідження з джерелознавства історії СРСР XIII-XVIII ст. М., 1986. С. 54-55.


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Релігія і міфологія | Реферат
108.6кб. | скачати


Схожі роботи:
Причини феодальної роздробленості Русі в XII - початку XIII ст
Взаємовідносини Полоцьк і Смоленськ князів наприкінці XII-перполXIII в
Запровадження християнства у Київській Русі
Медицина і лікування в Київській Русі
Зародження і розвиток благодійності в Київській Русі
Характеристика галузей права у Київській Русі
Становлення державної влади в Київській Русі
Віче і князівська влада в Київській Русі
Становлення правових норм в Київській Русі
© Усі права захищені
написати до нас