Економічний розвиток України в умовах командно-адміністративної системи
Введення
Командно-адміністративна система не змогла пристосуватися до вимог і змін, продиктованим НТР, що, в сукупності з іншими факторами, стало однією з головних причин затухаючого, диспропорційного економічного розвитку. Середньорічний приріст валового суспільного продукту в Україні в 1961 - 1965 рр.. становив 6,9%, 1966 - 1970 рр.. - 6,7, 1971-1975 рр.. - 5,6, 1976-1980 рр. .. - 3,4, 1981 - 1985 рр.. - 3,5%. Тільки за 15 років (від 1965 до до 1980 р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшилися більш ніж удвічі. Знизилася ефективність господарювання. У 1960-1985 рр.. капіталовкладення в сільське господарство республіки зросло більш ніж в 3 рази, а валовий збір його продукції - лише в 1,6.
Крім зазначених вище причин, дія яких деформувала і уповільнювало розвиток економіки України, почали позначатися негативні наслідки низки важливих довгострокових тенденцій:
Несприятлива демографічна ситуація
Несприятлива демографічна ситуація в країні розвивалася за рахунок а) зниження приросту населення, кількість якого в республіці в 70-х роках зростало темпами в 2 рази, а в 80-х роках - в 4 рази нижче, ніж у 60-х роках; б) міграційних процесів, основний напрямок яких - переселення із сіл у міста (в 1961-1986 рр.. міське населення зросло з 20,6 млн. до 33,7 млн. чол. або на 63,6%, сільське населення цього періоду зменшилося на 23 %: в) динаміки вікового складу, яка розвивалася по лінії постаріння населення України (якщо в 1960 р. співвідношення пенсіонерів до чисельності зайнятих у народному господарстві становило 1:3,8, то в 1985 р. - вже 1:2).
Криза організації праці
Спостерігалося наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці. Якщо у 1946 р. співвідношення між 10% трудящих, що отримали найвищі, і 10%, що мали найнижчі заробітки, становило в 1:7,2, 1956 р. - 1:4,4 , то в 1988 р. - 1:3,5. Отже, захисна функція заробітної плати переважала над стимулюючою, що не сприяло активізації людського фактора на виробництві.
Тобто нездатність існуючої системи забезпечити ефективне, раціональне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу. Незважаючи на те, що з питання НТР було прийнято 40 (!) Постанов ЦК КПРС, а в 1976-1980 рр.. - Майже 200 комплексних програм розвитку народного господарства: енергетична, продовольча, меліоративна тощо, кардинальних позитивних зрушень не відбулося.
Висока інтенсивність використання матеріальних, людських і фінансових ресурсів України в межах загальносоюзного господарського комплексу була одним із чинників кризи. Можна погоджуватися або не погоджуватися з твердженням американського економіста Холланда Хантера, який констатує, що «вилучення поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР складає основну рису економічної історії України», можна також піддавати сумнівам обгрунтованість розрахунків британського вченого Пітера Вайлза, згідно з якими Україною регулярно вносила в радянський бюджет на 10% більше, ніж отримувала з нього. У той же час цілком очевидно, що в даний період постійне зміщення паливно-енергетичного комплексу СРСР на схід та зростання питомої ваги військових витрат вимагав перекачування з Україною значної частини фінансових, матеріальних і людських ресурсів.
Уповільнює прогрес дію згаданих негативних довгострокових тенденцій в народному господарстві було притаманне всім республікам Радянського Союзу. Проте Україні, крім цього, мала й особливості власного економічного розвитку, які ще більше ускладнювали ситуацію в республіці.
Деформована структура розміщення продуктивних сил
Ця структура склалася фактично ще в довоєнні п'ятирічки, коли на підставі аналізу наявних природних ресурсів союзним центром було вирішено зробити акцент на першочерговий розвиток у республіці таких галузей, як вугільна промисловість, чорна металургія, важке і електротехнічне машинобудування. У 60-80-х роках ці галузі отримали новий імпульс, відбувся інтенсивний процес прирощення потужностей, що ще більше посилило деформованість економіки України. Ніякими аргументами не можна виправдати те, що в республіці, на яку доводилося 2,6% території Радянського Союзу, в цей час було побудовано і будувалося надалі майже 40% атомних енергоблоків. До речі, частина з них (Чорнобильська, Хмельницька, Південноукраїнська) повинні були працювати не на Україні, а виробляти електроенергію для європейських країн РЕВ.
У результаті незбалансованого розвитку господарства республіки частина галузей, які працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинених країнах цей показник становить 50-60% і більше. Деформованість економіки зумовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострення екологічних, демографічних і соціальних проблем. [Жваво, с.534]
Демографічна ситуація в України невідворотно погіршувалася. Протягом 30 років, від перепису 1959 р. до перепису 1989 p., чисельність населення республіки збільшилась на 9,6 млн. чол. і досягла 51,7 млн. чол. Україна знаходилася на шостому місці в Європі за чисельністю населення після Росії, Німеччини, Італії, Великобританії та Франції. Проте порівняння переписів свідчить про те, як разюче зменшувався приріст населення, тис. осіб:
1959-1970 рр.. - 5258;
1970-1979 рр.. - 2248;
1979-1989 рр.. - 1862.
Природний приріст неухильно і різко скорочувався в результаті зниження народжуваності і зростання смертності населення. У 80-х роках приріст перестав забезпечувати просте відтворення поколінь. Це означало, що Україна опинилася під загрозою депопуляції - абсолютного скорочення чисельності народонаселення.
Причини зниження народжуваності і збільшення смертності населення були різноманітними, однак найбільшою мірою на погіршення демографічної ситуації впливала економічна незабезпеченість населення.
Аналіз приросту населення в міжпереписний період найчисельніших національностей наведено в табл. 1.
Таблиця 1. Приріст населення в міжпереписний період, тис. осіб
Національний склад населення змінювався в результаті дії двох основних факторів: внутрішньосоюзних міграційних процесів і відтоку єврейського населення за кордон.
Навпаки, для міжреспубліканської міграції створювалися найсприятливіші умови.
У Слобідську Україну в сучасних кордонах входять Харківська та Сумська області. У Причорноморський регіон входить п'ять областей - Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська і Кримська, в Приазовський з Донбасом - чотири: Дніпропетровська, Донецька,
Запорізька та Луганська. Деякі із згаданих регіонів мають різне історична спадщина, але таке районування дає можливість зіставляти землі, на яких формувалася українська народність, з освоюваним українцями землями. У сучасних межах освоєні землі (Слобідська Україна, Приазов'ї і Донбас, Причорномор'я і Крим) дорівнюють первинної, етнічної території (Придніпров'я та Західної України).
Отже, у всіх українських регіонах, за винятком західного, частка росіян істотно збільшилася. У південних регіонах в кінці 80-х років вона перевищила третину. Такі зміни в національному складі республіки створювали сприятливі умови для цілеспрямованої політики русифікації українського населення. У східних і південних областях все більше українців переходили на російську мову в навчанні і щоденному спілкуванні. У результаті цього російськомовне населення стало переважати. Однак перепису свідчили про те, що, навіть забуваючи материнську мову, українці здебільшого не змінювали національної самосвідомості, тобто не називали себе росіянами.
У 70-х роках, коли міграційні процеси досягли максимуму, приріст населення Україні був забезпечений більшою мірою за рахунок росіян, ніж українців. Цього вражаючого факту не могло бути в незалежній державі.
Під тиском ззовні, який ставав тим більше, чим глибше СРСР потрапляв в технологічну і продовольчу залежність від країн Заходу, правлячі кола країни дозволили еміграцію євреїв під фальшивим приводом «возз'єднання сімей». Цей привід став необхідний, щоб пояснити, чому через «залізну завісу» випускають тільки євреїв. Заборона вільного пересування через державні кордони було однією з основоположних рис радянського способу життя. Політична безправність республік погрожувала у майбутньому спалахом масового національно-визвольного руху. Московський центр бажав попередити цю загрозу, розриваючи соціальну базу національного руху штучно створеної багатонаціональністю республік. За 30 років частка українців у республіці зменшилася з 76,8 до72, 7, тоді як частка росіян зросла з 16,7 до 22,1 відсотка.
Зміна питомої ваги українців і росіян у Придніпров'ї в 1959 - 1989 рр.. не відрізнялася за спрямованістю і масштабам від регіонів освоєння. Цей вражаючий факт можна пояснити тільки одним - штучної спрямованістю міграційних процесів на ключовий в Україну регіон. Найголовнішими важелями, за допомогою яких центральний уряд здійснювало атаку на українські етнічні землі, були промислове капітальне будівництво і розміщення військових контингентів. Що ж стосується євреїв і поляків, які ще на початку XX ст. займали в національній структурі Україні Придніпров'я помітне місце, то на момент перепису 1989 р. вони стали незначними національними меншинами. (Див. табл.)
Компартійні ідеологи часу «застою» підвели під політику русифікації теоретичну основу. Радянський народ став розглядатися як «нова історична спільність». У порівнянні з попередніми історичними спільнотами (плем'я, народність, нація) вона проголошувалася вищої, більш зрілою. Це була смілива спроба поставити сукупність громадян СРСР в один ряд з історичними спільнотами світового класу. У своєрідній формі тут відбивалася планетарна агресивність комуністичної доктрини, спрямованої на позбавлення людей власності, релігійних почуттів і національних ознак.
Прискорений розвиток індустріальних галузей і неможливість інтенсифікації виробництва в умовах директивного господарювання зумовлювали постійне зростання чисельності робітничого класу. На початку 60-х років робітники становили половину зайнятої в народному господарстві робочої сили, а в середині 80-х років їх частина зросла до 60 відсотків. Темпи зростання чисельності робітників у 80-х роках помітно скоротилися в результаті вичерпання трудових ресурсів.
Умови праці робітничого класу визначалися специфікою галузі. На підприємствах військово-промислового комплексу та новобудовах важкої індустрії вони були краще, а в технічно запущеної сфері виробництва товарів народного споживання - набагато гіршими.
У цілому близько 40 відсотків робітників у промисловості і близько 60 відсотків у будівництві працювали вручну. Гострий дефіцит робочої сили міг бути пом'якшений скороченням частки ручної праці. Однак капіталовкладення здебільшого прямували в сферу нового будівництва, їх не вистачало на виведення з експлуатації застарілого обладнання і механізацію праці.
Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців збільшилася з 78 руб. в 1960 р. до 155 руб. в 1980 р. У результаті підвищення мінімальної заробітної плати при одночасному обмеженні високих заробітків посилилася тенденція до зближення рівнів оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У середині 80-х років різниця в заробітній платі не перевищувала 10 відсотків, а в деяких галузях промисловості інженери отримували навіть менше, ніж робітники. Престиж інженерної праці впав. Спостерігалась зрівнялівка в заробітках високо-і нізкокваліфіцірованих робітників.
Середньомісячна оплата праці в колгоспах збільшилася в 1965 - 1985 pp. в 2,7 рази (до 134 руб.), в радгоспах - в 2,3 рази (до 163 руб.), Розрив в оплаті праці між промисловістю та сільським господарством істотно скоротився. Однак держава як суб'єкт господарювання однаково мало платило і робітникам, і селянам. Частка фонду оплати праці в національному доході СРСР набагато поступалася країнам ринкової економіки. Україна, як і весь Радянський Союз, за рівнем життя перебувала в групі слаборозвинених країн, які займали в світовому реєстрі місця після п'ятидесятих. Ця статистика ретельно приховувалася від радянських громадян.
Незважаючи на вирівнювання доходів працівників індустріального та аграрного секторів, сільське життя залишалася непрестижною. Умови праці та побуту на селі були несприятливими, а культурна інфраструктура - нерозвиненою. Однак держава, побуждаемое дефіцитом робочих в індустріальних галузях, перестала розглядати селян як робочу силу, прикріплену на все життя до колгоспів, їм почали видавати паспорти, зрівнявши таким чином з міськими жителями. Однак слід зауважити, що на відміну від паспорта, який видавався громадянам будь-якої країни під час перетину державного кордону, радянський внутрішній паспорт з відмітками щодо соціального походження, національності, прописки тощо був унікальним документом - своєрідним нашийником, натягнутим тоталітарною державою на підневільних членів суспільства . Проте після отримання паспорта селяни отримали можливість за бажанням переїжджати в міста.
Роки «застою» характеризувалися стрімким зростанням чисельності міського населення. За 1960-1985 рр.. вона збільшилася в Україну з 19,9 до 33,2 млн. чол. Сільське населення за ці роки скоротилося з 22,6 до 17,6 млн. чол. Кількість сіл в Україні зменшилася більш ніж на 2 тис. Виїжджала з сіл переважно молодь, в результаті чого вікова структура сільського населення вкрай погіршилася. Середньорічна чисельність колгоспників, які працювали в громадському господарстві, знизилася з 6,4 до 3,9 млн.чол.
Якщо в 1960 р. сільські жителі становили половину населення України, то в 1985 р. - лише третина. Продуктивність праці в сільському господарстві за цей час майже не зросла. Третина сільського населення за існуючої продуктивності праці не змогла нагодувати дві третини міського населення. Такою була об'єктивна основа продовольчої проблеми, що раптово виникла в багатьох регіонах країни, перетворившись на грізну небезпеку.
Переважна більшість робітничого класу працювало в галузях групи «А». Це були підприємства військово-промислового комплексу, галузі, які постачали йому свою продукцію, і галузі, від яких залежало існування підприємств-постачальників ВПК. Загальною ознакою цих підприємств була відірваність їх від населення. Галузі групи "Б", які орієнтувалися на задоволення потреб населення, залишалися малорозвиненими, їх продукція завжди була дефіцитною.
Дефіцит породив специфічний список престижних і непрестижних професій. Престижними стали професії, які виробляли або розподіляли дефіцит, а також привілеї в придбанні дефіцитних товарів. Як завжди, в самому сприятливому становищі була номенклатура. Почала зростати мережа закритих магазинів, в яких за помірними цінами номенклатурні працівники отримували продукти харчування, виготовлені в спеццехах, а також овочі та фрукти, вирощені в спецхозяйствах без застосування хімічних добрив.
Таким чином, в умовах адміністративно-командної системи відбувалося нерівномірний розвиток економіки України, допускався ряд перекосів і неприпустимих тенденцій в економічному розвитку. При жорсткій централізації не приділялася увага розумного моделювання галузевого розвитку, вирішальне слово в управлінні економікою належало не економістам, але партійним керівникам внаслідок чого пріоритети ставилися не на господарську необхідність і соціальні потреби, а на ідеологічно-політичне зміцнення позицій комуністичної партії. Внаслідок вищесказаного пріоритети розвитку набувала військова галузь і важка промисловість, розвиток яких проводилося екстенсивним шляхом без обліку витрат і наслідків. Не набула поширення розвиток нових перспективних технологій, неефективним було використання капіталовкладень. Все це призвело, в кінцевому рахунку, до занепаду економіки країни, і, як наслідок до стрімкого падіння рівня життя населення.
Література
1. Губарєв В.К. Історія України: конспект лекцій для студентів і викладачів. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. - 384с.
2. Новітня історія України (1900-2000) / Слюсаренко А.Г., Гусєв В.І., Литвин В.М. та ін. - К.6 В.Ш., 2002. - 719с.
3. Історія україни \ Відп.ред Ю. Сливка, Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Л.: Світ, 2002 - 502с.
Введення
Командно-адміністративна система не змогла пристосуватися до вимог і змін, продиктованим НТР, що, в сукупності з іншими факторами, стало однією з головних причин затухаючого, диспропорційного економічного розвитку. Середньорічний приріст валового суспільного продукту в Україні в 1961 - 1965 рр.. становив 6,9%, 1966 - 1970 рр.. - 6,7, 1971-1975 рр.. - 5,6, 1976-1980 рр. .. - 3,4, 1981 - 1985 рр.. - 3,5%. Тільки за 15 років (від 1965 до до 1980 р.) темпи зростання продуктивності праці в УРСР зменшилися більш ніж удвічі. Знизилася ефективність господарювання. У 1960-1985 рр.. капіталовкладення в сільське господарство республіки зросло більш ніж в 3 рази, а валовий збір його продукції - лише в 1,6.
Крім зазначених вище причин, дія яких деформувала і уповільнювало розвиток економіки України, почали позначатися негативні наслідки низки важливих довгострокових тенденцій:
Несприятлива демографічна ситуація
Несприятлива демографічна ситуація в країні розвивалася за рахунок а) зниження приросту населення, кількість якого в республіці в 70-х роках зростало темпами в 2 рази, а в 80-х роках - в 4 рази нижче, ніж у 60-х роках; б) міграційних процесів, основний напрямок яких - переселення із сіл у міста (в 1961-1986 рр.. міське населення зросло з 20,6 млн. до 33,7 млн. чол. або на 63,6%, сільське населення цього періоду зменшилося на 23 %: в) динаміки вікового складу, яка розвивалася по лінії постаріння населення України (якщо в 1960 р. співвідношення пенсіонерів до чисельності зайнятих у народному господарстві становило 1:3,8, то в 1985 р. - вже 1:2).
Криза організації праці
Спостерігалося наростаюче домінування зрівнялівки в оплаті праці. Якщо у 1946 р. співвідношення між 10% трудящих, що отримали найвищі, і 10%, що мали найнижчі заробітки, становило в 1:7,2, 1956 р. - 1:4,4 , то в 1988 р. - 1:3,5. Отже, захисна функція заробітної плати переважала над стимулюючою, що не сприяло активізації людського фактора на виробництві.
Тобто нездатність існуючої системи забезпечити ефективне, раціональне використання людських ресурсів та інтелектуального потенціалу. Незважаючи на те, що з питання НТР було прийнято 40 (!) Постанов ЦК КПРС, а в 1976-1980 рр.. - Майже 200 комплексних програм розвитку народного господарства: енергетична, продовольча, меліоративна тощо, кардинальних позитивних зрушень не відбулося.
Висока інтенсивність використання матеріальних, людських і фінансових ресурсів України в межах загальносоюзного господарського комплексу була одним із чинників кризи. Можна погоджуватися або не погоджуватися з твердженням американського економіста Холланда Хантера, який констатує, що «вилучення поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР складає основну рису економічної історії України», можна також піддавати сумнівам обгрунтованість розрахунків британського вченого Пітера Вайлза, згідно з якими Україною регулярно вносила в радянський бюджет на 10% більше, ніж отримувала з нього. У той же час цілком очевидно, що в даний період постійне зміщення паливно-енергетичного комплексу СРСР на схід та зростання питомої ваги військових витрат вимагав перекачування з Україною значної частини фінансових, матеріальних і людських ресурсів.
Уповільнює прогрес дію згаданих негативних довгострокових тенденцій в народному господарстві було притаманне всім республікам Радянського Союзу. Проте Україні, крім цього, мала й особливості власного економічного розвитку, які ще більше ускладнювали ситуацію в республіці.
Деформована структура розміщення продуктивних сил
Ця структура склалася фактично ще в довоєнні п'ятирічки, коли на підставі аналізу наявних природних ресурсів союзним центром було вирішено зробити акцент на першочерговий розвиток у республіці таких галузей, як вугільна промисловість, чорна металургія, важке і електротехнічне машинобудування. У 60-80-х роках ці галузі отримали новий імпульс, відбувся інтенсивний процес прирощення потужностей, що ще більше посилило деформованість економіки України. Ніякими аргументами не можна виправдати те, що в республіці, на яку доводилося 2,6% території Радянського Союзу, в цей час було побудовано і будувалося надалі майже 40% атомних енергоблоків. До речі, частина з них (Чорнобильська, Хмельницька, Південноукраїнська) повинні були працювати не на Україні, а виробляти електроенергію для європейських країн РЕВ.
У результаті незбалансованого розвитку господарства республіки частина галузей, які працювали на споживчий ринок, у загальному обсязі валової продукції не перевищувала 29%, тоді як у розвинених країнах цей показник становить 50-60% і більше. Деформованість економіки зумовила не тільки появу товарного дефіциту, а й загострення екологічних, демографічних і соціальних проблем. [Жваво, с.534]
Демографічна ситуація в України невідворотно погіршувалася. Протягом 30 років, від перепису 1959 р. до перепису 1989 p., чисельність населення республіки збільшилась на 9,6 млн. чол. і досягла 51,7 млн. чол. Україна знаходилася на шостому місці в Європі за чисельністю населення після Росії, Німеччини, Італії, Великобританії та Франції. Проте порівняння переписів свідчить про те, як разюче зменшувався приріст населення, тис. осіб:
1959-1970 рр.. - 5258;
1970-1979 рр.. - 2248;
1979-1989 рр.. - 1862.
Природний приріст неухильно і різко скорочувався в результаті зниження народжуваності і зростання смертності населення. У 80-х роках приріст перестав забезпечувати просте відтворення поколінь. Це означало, що Україна опинилася під загрозою депопуляції - абсолютного скорочення чисельності народонаселення.
Причини зниження народжуваності і збільшення смертності населення були різноманітними, однак найбільшою мірою на погіршення демографічної ситуації впливала економічна незабезпеченість населення.
Аналіз приросту населення в міжпереписний період найчисельніших національностей наведено в табл. 1.
Таблиця 1. Приріст населення в міжпереписний період, тис. осіб
| Роки | Національність | |||
| українці | росіяни | євреї | інші | |
| 1959-1970 1970-1979 1979-1989 Всього за 30 років | 3126 1205 930 5261 | 2035 1346 884 4265 | -63 -148 - 147 -353 | 160 74 195 429 |
| Регіон | Національність | ||||
| українці | росіяни | євреї | інші | ||
| Україна Придніпров'я, перепис 1959 перепис 1989 Слобідська Україна перепис 1959 перепис 1989 Приазов'ї і Донбас перепис 1959 перепис 1989 Причорномор'я і Крим перепис 1959 перепис 1989 Західна Україна перепис 1959 перепис 1989 | 88,9 86,4 76,0 69,8 63,3 58,5 63,1 57,1 87,2 89,2 | 6,1 10,0 20,7 27,0 31,2 36,8 26,5 33,9 5,2 5,1 | 2,5 1,3 2,2 1,1 1,5 0,7 2,8 1,3 1,9 1,6 | 2,5 2,3 1,1 2,0 4,0 4,0 7,6 7,7 5,7 4,1 | |
У Слобідську Україну в сучасних кордонах входять Харківська та Сумська області. У Причорноморський регіон входить п'ять областей - Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська і Кримська, в Приазовський з Донбасом - чотири: Дніпропетровська, Донецька,
Запорізька та Луганська. Деякі із згаданих регіонів мають різне історична спадщина, але таке районування дає можливість зіставляти землі, на яких формувалася українська народність, з освоюваним українцями землями. У сучасних межах освоєні землі (Слобідська Україна, Приазов'ї і Донбас, Причорномор'я і Крим) дорівнюють первинної, етнічної території (Придніпров'я та Західної України).
Отже, у всіх українських регіонах, за винятком західного, частка росіян істотно збільшилася. У південних регіонах в кінці 80-х років вона перевищила третину. Такі зміни в національному складі республіки створювали сприятливі умови для цілеспрямованої політики русифікації українського населення. У східних і південних областях все більше українців переходили на російську мову в навчанні і щоденному спілкуванні. У результаті цього російськомовне населення стало переважати. Однак перепису свідчили про те, що, навіть забуваючи материнську мову, українці здебільшого не змінювали національної самосвідомості, тобто не називали себе росіянами.
У 70-х роках, коли міграційні процеси досягли максимуму, приріст населення Україні був забезпечений більшою мірою за рахунок росіян, ніж українців. Цього вражаючого факту не могло бути в незалежній державі.
Під тиском ззовні, який ставав тим більше, чим глибше СРСР потрапляв в технологічну і продовольчу залежність від країн Заходу, правлячі кола країни дозволили еміграцію євреїв під фальшивим приводом «возз'єднання сімей». Цей привід став необхідний, щоб пояснити, чому через «залізну завісу» випускають тільки євреїв. Заборона вільного пересування через державні кордони було однією з основоположних рис радянського способу життя. Політична безправність республік погрожувала у майбутньому спалахом масового національно-визвольного руху. Московський центр бажав попередити цю загрозу, розриваючи соціальну базу національного руху штучно створеної багатонаціональністю республік. За 30 років частка українців у республіці зменшилася з 76,8 до72, 7, тоді як частка росіян зросла з 16,7 до 22,1 відсотка.
Зміна питомої ваги українців і росіян у Придніпров'ї в 1959 - 1989 рр.. не відрізнялася за спрямованістю і масштабам від регіонів освоєння. Цей вражаючий факт можна пояснити тільки одним - штучної спрямованістю міграційних процесів на ключовий в Україну регіон. Найголовнішими важелями, за допомогою яких центральний уряд здійснювало атаку на українські етнічні землі, були промислове капітальне будівництво і розміщення військових контингентів. Що ж стосується євреїв і поляків, які ще на початку XX ст. займали в національній структурі Україні Придніпров'я помітне місце, то на момент перепису 1989 р. вони стали незначними національними меншинами. (Див. табл.)
Компартійні ідеологи часу «застою» підвели під політику русифікації теоретичну основу. Радянський народ став розглядатися як «нова історична спільність». У порівнянні з попередніми історичними спільнотами (плем'я, народність, нація) вона проголошувалася вищої, більш зрілою. Це була смілива спроба поставити сукупність громадян СРСР в один ряд з історичними спільнотами світового класу. У своєрідній формі тут відбивалася планетарна агресивність комуністичної доктрини, спрямованої на позбавлення людей власності, релігійних почуттів і національних ознак.
Прискорений розвиток індустріальних галузей і неможливість інтенсифікації виробництва в умовах директивного господарювання зумовлювали постійне зростання чисельності робітничого класу. На початку 60-х років робітники становили половину зайнятої в народному господарстві робочої сили, а в середині 80-х років їх частина зросла до 60 відсотків. Темпи зростання чисельності робітників у 80-х роках помітно скоротилися в результаті вичерпання трудових ресурсів.
У цілому близько 40 відсотків робітників у промисловості і близько 60 відсотків у будівництві працювали вручну. Гострий дефіцит робочої сили міг бути пом'якшений скороченням частки ручної праці. Однак капіталовкладення здебільшого прямували в сферу нового будівництва, їх не вистачало на виведення з експлуатації застарілого обладнання і механізацію праці.
Середньомісячна заробітна плата робітників і службовців збільшилася з 78 руб. в 1960 р. до 155 руб. в 1980 р. У результаті підвищення мінімальної заробітної плати при одночасному обмеженні високих заробітків посилилася тенденція до зближення рівнів оплати праці робітників та інженерно-технічних працівників. У середині 80-х років різниця в заробітній платі не перевищувала 10 відсотків, а в деяких галузях промисловості інженери отримували навіть менше, ніж робітники. Престиж інженерної праці впав. Спостерігалась зрівнялівка в заробітках високо-і нізкокваліфіцірованих робітників.
Середньомісячна оплата праці в колгоспах збільшилася в 1965 - 1985 pp. в 2,7 рази (до 134 руб.), в радгоспах - в 2,3 рази (до 163 руб.), Розрив в оплаті праці між промисловістю та сільським господарством істотно скоротився. Однак держава як суб'єкт господарювання однаково мало платило і робітникам, і селянам. Частка фонду оплати праці в національному доході СРСР набагато поступалася країнам ринкової економіки. Україна, як і весь Радянський Союз, за рівнем життя перебувала в групі слаборозвинених країн, які займали в світовому реєстрі місця після п'ятидесятих. Ця статистика ретельно приховувалася від радянських громадян.
Незважаючи на вирівнювання доходів працівників індустріального та аграрного секторів, сільське життя залишалася непрестижною. Умови праці та побуту на селі були несприятливими, а культурна інфраструктура - нерозвиненою. Однак держава, побуждаемое дефіцитом робочих в індустріальних галузях, перестала розглядати селян як робочу силу, прикріплену на все життя до колгоспів, їм почали видавати паспорти, зрівнявши таким чином з міськими жителями. Однак слід зауважити, що на відміну від паспорта, який видавався громадянам будь-якої країни під час перетину державного кордону, радянський внутрішній паспорт з відмітками щодо соціального походження, національності, прописки тощо був унікальним документом - своєрідним нашийником, натягнутим тоталітарною державою на підневільних членів суспільства . Проте після отримання паспорта селяни отримали можливість за бажанням переїжджати в міста.
Роки «застою» характеризувалися стрімким зростанням чисельності міського населення. За 1960-1985 рр.. вона збільшилася в Україну з 19,9 до 33,2 млн. чол. Сільське населення за ці роки скоротилося з 22,6 до 17,6 млн. чол. Кількість сіл в Україні зменшилася більш ніж на 2 тис. Виїжджала з сіл переважно молодь, в результаті чого вікова структура сільського населення вкрай погіршилася. Середньорічна чисельність колгоспників, які працювали в громадському господарстві, знизилася з 6,4 до 3,9 млн.чол.
Якщо в 1960 р. сільські жителі становили половину населення України, то в 1985 р. - лише третина. Продуктивність праці в сільському господарстві за цей час майже не зросла. Третина сільського населення за існуючої продуктивності праці не змогла нагодувати дві третини міського населення. Такою була об'єктивна основа продовольчої проблеми, що раптово виникла в багатьох регіонах країни, перетворившись на грізну небезпеку.
Переважна більшість робітничого класу працювало в галузях групи «А». Це були підприємства військово-промислового комплексу, галузі, які постачали йому свою продукцію, і галузі, від яких залежало існування підприємств-постачальників ВПК. Загальною ознакою цих підприємств була відірваність їх від населення. Галузі групи "Б", які орієнтувалися на задоволення потреб населення, залишалися малорозвиненими, їх продукція завжди була дефіцитною.
Дефіцит породив специфічний список престижних і непрестижних професій. Престижними стали професії, які виробляли або розподіляли дефіцит, а також привілеї в придбанні дефіцитних товарів. Як завжди, в самому сприятливому становищі була номенклатура. Почала зростати мережа закритих магазинів, в яких за помірними цінами номенклатурні працівники отримували продукти харчування, виготовлені в спеццехах, а також овочі та фрукти, вирощені в спецхозяйствах без застосування хімічних добрив.
Таким чином, в умовах адміністративно-командної системи відбувалося нерівномірний розвиток економіки України, допускався ряд перекосів і неприпустимих тенденцій в економічному розвитку. При жорсткій централізації не приділялася увага розумного моделювання галузевого розвитку, вирішальне слово в управлінні економікою належало не економістам, але партійним керівникам внаслідок чого пріоритети ставилися не на господарську необхідність і соціальні потреби, а на ідеологічно-політичне зміцнення позицій комуністичної партії. Внаслідок вищесказаного пріоритети розвитку набувала військова галузь і важка промисловість, розвиток яких проводилося екстенсивним шляхом без обліку витрат і наслідків. Не набула поширення розвиток нових перспективних технологій, неефективним було використання капіталовкладень. Все це призвело, в кінцевому рахунку, до занепаду економіки країни, і, як наслідок до стрімкого падіння рівня життя населення.
Література
1. Губарєв В.К. Історія України: конспект лекцій для студентів і викладачів. - Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2004. - 384с.
2. Новітня історія України (1900-2000) / Слюсаренко А.Г., Гусєв В.І., Литвин В.М. та ін. - К.6 В.Ш., 2002. - 719с.
3. Історія україни \ Відп.ред Ю. Сливка, Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Л.: Світ, 2002 - 502с.