Економічний механізм формування валового фінансового результату господарської діяльності

Важливою рисою підприємства в сучасних умовах господарювання є адаптація до змін навколишнього середовища. І тому особливо важливу роль відіграє делегування повноважень і статуси підрозділів підприємств.
Уперше питання делегування додаткових повноважень по веденню господарської діяльності виробничим підрозділам (цехам) промислового підприємства став актуальний у період пізньої перебудови, коли в країні розгорнулася кампанія по впровадженню різних моделей госпрозрахунку.
Цехи великих промислових підприємств діставали права самостійно визначати номенклатуру й обсяг випуску, частково - обсяг постачань, а також права розпорядження частиною госпрозрахункового доходу і т.д. Тоді питання про необхідність надання більшої самостійності здавалося незаперечним. 
Утім, в основі такого підходу лежала скоріше ідеологія, чим економічний аналіз, і він страждав надмірним радикалізмом. Навряд чи потрібно було, ідучи від зарегульованої системи внутрішнього планування соціалістичних підприємств, що сковувала ініціативу людей, кидатися в іншу крайність - анархію і відсутність усякого планування з боку центрального апарата керування підприємством.
У результаті сотні найбільших підприємств країни з величезним науково-виробничим потенціалом були "розукрупнені", і кожне з безлічі так званих малих підприємств являло собою досить примітивну форму кооперативів.
            Зараз до делегування стали підходити більш раціонально і виважено, але пропорцію між самостійністю і залежністю від центра знаходять часто методом проб і помилок.
Тим часом існують досить чіткі критерії оцінки обґрунтованості і ступені делегування додаткових повноважень від центрального апарата керування до виробничих підрозділів.
Основними типами статусу промислових підрозділів (і дочірніх підприємств) у складі промислової компанії є наступні.
Центр нормативних витрат. Підрозділ (чи дочірня компанія) одержує з центрального апарата керування твердо-централізоване завдання по:
- обсягу і структурі випуску продукції;
- верхньому ліміту питомих витрат на одиницю випуску (у розрізі видів  продукції, що випускається,);
- рівню трансферних (внутрішніх) цін постачання (для дочірніх підприємств, що є самостійними юридичними особами).
Якщо виробничий підрозділ є центром нормативних витрат, його повноваження зведені до мінімуму. Сфери постачання і збуту централізовані. Функції менеджменту підрозділи простираються фактично тільки на сферу виробництва і фокусуються на задачі зниження питомої собівартості по видах продукції в рамках централізовано установлюваної виробничої програми (питома собівартість є основним показником у системі матеріального стимулювання центра нормативних витрат).
Центр прибутку. У цьому випадку основним централізовано контрольованим показником є розмір розрахункового прибутку підрозділу (дочірньої компанії), тобто  менеджменту підрозділу (при класичному варіанті центра прибутку) передаються повноваження по самостійному:
- визначенню обсягу і структури випуску продукції (виробничої програми);
- визначенню обсягу і структури продажів, а також ціноутворенню;
- визначенню структури і величини виробничих витрат (сукупної виробничої собівартості і питомих виробничих витрат у розрізі видів продукції);
- веденню постачальницької політики (закупівлі матеріальних ресурсів);
- короткостроковому залученню засобів (кредиторська заборгованість та інші розрахунки).
При цьому капіталізація чистого прибутку (тобто  інвестиційна політика) залишається під контролем центрального апарата керування. 
Центр інвестицій. Цей тип делегування повноважень відрізняється від попереднього тем, що підрозділу (а частіше великої дочірньої компанії) передаються повноваження по капіталізації чистого прибутку (інвестиційній політиці) і залученню довгострокових джерел фінансування (емісія акцій, довгострокові кредити і позики).
Слід зазначити, що "повним" центром інвестицій може бути тільки сама промислова компанія в цілому. Адже віддавши керівнику дочірньої структури всі повноваження по розподілі чистого прибутку, центральний апарат керування взагалі позбавляється важелів впливу на політику дочірньої  компанії чи підрозділу. 
Таким чином, для дочірньої структури може йти мова тільки про "усічену" інвестиційному самостійності, коли її керівництву передаються повноваження по інвестиційній політиці в рамках затвердженого ліміту (капітальний ремонт будинків і споруджень, невеликі програми модернізації і т.д.).
Названі три типи центрів відповідальності на практиці зустрічаються рідко. Найчастіше  використовується симбіоз двох чи більш типів (так називаний змішаний центр відповідальності) чи часткова передача повноважень у тій чи іншій сфері. Наприклад, підрозділу можуть бути передані повноваження по самостійній зовнішній реалізації частини виробленої продукції і самостійному визначенню структури і величини собівартості при тім, що політика в сфері постачання в цілому залишається централізованої, і т.п.
Варто помітити, що звичайно утворення центрів прибутку і центрів інвестицій, так званих стратегічних бізнесів-одиниць, походить з центрів нормативних витрат (див. схему).
Таким чином, виділення стратегічних бізнесів-одиниць фактично має на увазі делегування повноважень по:
- визначенню фізичного обсягу і номенклатури виробництва і збуту (виробничої програми);
- визначенню цінової політики по реалізованій продукції;
- визначенню бюджету постачання (закуповуваних сировини, матеріалів, що комплектують і інших товарно-матеріальних ресурсів);
- зняттю верхнього ліміту кошторису поточних витрат;
- короткостроковим і довгостроковим запозиченням (кредитних ресурсів) і інвестиційним вкладенням (при наділенні підрозділу статусом центра інвестицій).
Виділення стратегічних бізнесів-одиниць здійснюється на основі оцінки довгострокових тенденцій:
- ринків готової продукції;
- ринків капіталу (по різних способах і тимчасових періодах залучення кредитних ресурсів);
- ринків постачання (по видах сировини, матеріалів і комплектуючих);
- ринків послуг по будівельно-монтажних роботах і ринків устаткування (для цілей інвестиційного аналізу).
     Для ВАТ „Українка” центром витрат є підготовчий розкрійний цех, а центрами прибутку - швейні цехи та цех волого-теплової обробки

3. Формування та контроль витрат структурних підрозділів підприємства.
3.1 Класифікація витрат структурних підрозділів
Витрати виробництва - це грошове вираження витрат виробничих факторів, необхідних для здійснення підприємством своєї виробничої і комерційної діяльності
Вони знаходять своє вираження в показниках собівартості продукції, що характеризує в грошовому вираженні всі матеріальні витрати і витрати на оплату праці, що необхідні для виробництва і реалізації продукції.       
По змісту і призначенню вищезгадані витрати групуються по економічних елементах і калькуляційних статтях. Угруповання витрат по економічних елементах відбиває їхній розподіл по економічному змісті незалежно від форми використання у виробництві того чи іншого виду продукції і місце здійснення цих витрат. Це угруповання застосовується при складанні кошторису витрат на виробництва всієї  продукції, що випускається. Для підприємств усіх галузей промисловості встановлена наступна обов'язкова номенклатура витрат на виробництва продукції по економічних елементах :
§  матеріальні витрати ;
§  витрати на оплату праці ;
§  відрахування на соціальні заходи ;
§  амортизація  основних фондів;
§  відрахування в державні спеціальні фонди ;
§  податки, що включаються у витрати підприємства ;
§  інші.
Класифікація витрат по економічних елементах дає можливість знати структуру собівартості і дозволяє проводити цілеспрямовану політику по поліпшенню економіки підприємства. Але ця класифікація не дозволяє визначити важливий економічний показник - собівартість однієї одиниці продукції.
Тому для визначення витрат продукції на одиницю товару використовують класифікацію по статтях витрат ( калькуляційним статтям ). У відмінності від угруповання по економічних елементах, калькуляція дозволяє врахувати витрати безпосередньо зв'язані з виробництвом конкретного найменування виробу. У ці витрати входять, як матеріальні витрати, так і витрати по створенню, обслуговуванню і керуванню виробництвом цього виду виробу. Калькуляція складається по тим же статтям витрат, що і собівартість товарної продукції по підприємству в цілому , але в разі потреби в окремих галузях , виникає необхідність виділення інших статей витрат . Так у консервній, плодоовочевій промисловості виділяється такий вид витрат як "тара і тарний матеріал" , що у свою чергу калькулюється на бочки, банки , шухляди і т.д.
Для забезпечення наскрізного обліку і планування в якості калькуляційних одиниць, як правило , використовуються фізичні одиниці виміру конкретних видів продукцій, прийняті у виробничій програмі підприємства ( штуки, тонни, метри, кВт/год. і ін. ).
На промислових підприємствах розробляються планові і звітні калькуляції. Перші розробляються на плановий період по плановим затратам. Другі - відбивають фактичні витрати на випуск і реалізацію продукції. Зіставлення планових і фактичних калькуляцій дозволяє виявити відхилення у витратах і намітити шляхи по їхньому зниженню.
            У залежності від зв'язку витрат із процесом виробництва  розрізняють  цехову , виробничу і повну собівартість продукції.
Цехова собівартість включає вартість витрат, пов’язаних з виробництвом продукції в цехах.
Виробнича собівартість включає цехову собівартість і витрати, пов’язані з керуванням, організацією й обслуговуванням підприємства в цілому.
Повна собівартість включає виробничу собівартість і позавиробничі витрати, пов’язані з реалізацією продукції й інших витрат, що не відносяться до виробництва продукції.
Застосовуються різні методи калькулювання промислової продукції : прямого розрахунку, розрахунково-аналітичного, нормативного, параметричний, виключення витрат , коефіцієнтний і комбінований.
Застосування того чи іншого методу залежить від виду виробленої продукції , характеру технологічного процесу , особливостей  сировини, що переробляється.
Метод прямого розрахунку застосовується на підприємствах, що виробляють однорідну продукцію. При цьому методі витрати на одиницю продукції визначаються шляхом розподілу загальної суми витрат на кількість виробленої продукції.
У багатономенклатурних виробництвах більш розповсюджений розрахунково- аналітичний метод. Сутність його полягає в тім, що прямі витрати на одиницю продукції визначаються на основі прогресивних норм витрати ресурсів.
Нормативний метод - найбільше прогресивний. Він базується на нормах і нормативах використання матеріальних і трудових ресурсів, придатних для розробки калькуляцій на нові види продукції.
Параметричний метод - застосовується для розрахунку витрат виробництва однотипних, але різних по якості виробів. Він ґрунтується на встановлені закономірності зміни витрат у залежності від зміни якісних параметрів продукції. Виявивши цю закономірність і витрати на виготовлення виробу - макета , можна довідатися витрати на інші однотипні вироби, що відрізняються один від одного параметрами. Для добору якісних властивостей (параметрів) проводиться кореляційний аналіз залежності зміни витрат від зміни кожного параметра. Він дозволяє порівняти поліпшення якісних властивостей продукції з додатковими витратами на її виготовлення.
Методи виключення витрат, коефіцієнтний і комбінований засновані на визначенні загальної суми усіх витрат на переробку вихідної сировини і наступним її розподілом на одержувану продукцію. Ці методи використовуються в комплексних виробництвах, тобто  там, де з однієї вихідної сировини, у єдиному технологічному процесі одержують два чи кілька різнорідних видів продукції.
Метод виключення витрат полягає в тому, що з усієї продукції , отриманої у результаті комплексної переробки сировини, один її вид вважається основним, інші - побічними. З загальних витрат на переробку сировини виключають вартість побічної продукції, а    суму, що залишилася після виключення, відносять на витрати по основній продукції.
Застосування даного методу доцільно в галузях, де побічні продукти займають невелику питому вагу, а їхня оцінка не робить істотного впливу на витрати по виготовленню основної продукції.
При коефіцієнтному методі  (метод розподілу витрат) усі витрати розподіляються між отриманими продуктами пропорційно економічно обоснованим коефіцієнтам. При цьому один із продуктів приймається за умовну одиницю з коефіцієнтом рівним, одиниці, а інші прирівнюються до нього по перекладному коефіцієнті, що враховує яку-небудь ознаку. Як  ознаки можуть бути : відпускні ціни на продукцію, їх вага, вміст органічної маси й ін.
Витрати на виробництво одиниці кожного виду продукції обчислюються в наступній послідовності : весь випуск продукції розраховується в умовних одиницях; визначаються витрати на одну умовну одиницю шляхом розподілу загальної суми витрат на випуск продукції в умовних одиницях; розраховуються витрати на виробництво кожного виду продукції шляхом множення витрат на умовну одиницю та на відповідний коефіцієнт.
Комбінований метод:  він містить у собі перших два методи.
Сутність його зводиться до наступного: а) велика частина продуктів відноситься до основного. Це зменшує вплив оцінки побічної продукції на витрати по виготовленню основної; б) побічна продукція виключається з загальних витрат не за відпускними цінами, а у відсотку до витрат на переробку всієї сировини ; в)    сума витрат, що залишилася після виключення, розподіляється між основними видами продукції відповідно до коефіцієнтів.
По способу віднесення витрат на собівартість продукції, при її  калькулюванні   вони групуються на прямі - безпосередньо зв'язані з виробництвом продукції , і непрямі - зв'язані з роботою  цеху чи підприємства , у цілому вони відносяться на собівартість продукції в порядку розподілу або встановленій ознаці.
У залежності від питомої ваги окремих видів витрат у витратах виробництва виділяються такі групи галузей як: трудомісткі, матеріаломісткі, енерго і паливомісткі , фондомісткі, змішані .
Трудомісткі - у структурі витрат яких найбільшу питому вагу займають витрати на заробітну плату.
Матеріаломісткі - у структурі витрат яких найбільшу питому вагу займають матеріальні витрати.
Енерго- і паливо місткі - у структурі витрат яких найбільшу питому вагу займають витрати на енергію і паливо.
Фондомісткі - з великою питомою вагою амортизації в загальних витратах.
Змішані - зі значною питомою вагою у витратах матеріальних витрат і заробітної плати .
            Розрізняють також витрати виробництва і витрати реалізації. Виробничі витрати - це витрати, безпосередньо зв'язані з виробництвом  товарів чи послуг. Витрати реалізації - це витрати, зв'язані з реалізацією виробленої продукції. Вони підрозділяються на додаткові і чисті витрати реалізації. Перші містять у собі витрати на доведення виробленої продукції до безпосереднього споживача (збереження, розфасовка, упакування, транспортування продукції), що збільшують кінцеву вартість товару; другі - витрати, зв'язані зі зміною форми вартості в процесі купівлі-продажу, перетворенням її з товарної в грошову (оплата праці торгових працівників, витрати на рекламу і т.п.), не утворюючої нової вартості і від'ємники з вартості товару.
З позиції окремої підрозділу підприємства економічні витрати - це ті витрати, що повинний нести підрозділ на користь постачальника ресурсів для того, щоб відвернути ці ресурси від їхнього застосування в альтернативних виробництвах. Такі витрати можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. Витрати в грошовій формі, що фірма здійснює на користь постачальників трудових послуг, палива, сировини, допоміжних матеріалів, транспортних і інших послуг, називаються зовнішніми чи явними витратами. В цьому разі постачальники ресурсів не є власниками даного підприємства.
У той же час підприємство може використовувати і свої власні ресурси. У цьому випадку теж неминучі витрати. Витрати на власний і самостійно використовуваний ресурс є неоплачувані, внутрішні (неявні), витрати. Підприємство розглядає їх як еквівалент тих грошових виплат, які б були отримані за самостійно використовуваний ресурс при самому оптимальному його застосуванні.
В залежності від часу, затрачуваного на зміну кількості застосовуваних у виробництві ресурсів, розрізняють коротко - і довгострокові періоди в діяльності підприємства.
 Короткостроковим періодом називають такий часовий відрізок, впродовж якого підприємство не в змозі змінити свої виробничі потужності. Впливати на хід і результативність виробництва вона може лише шляхом зміни інтенсивності використання своїх потужностей. У цей період фірма може оперативно змінювати свої перемінні фактори - кількість праці, сировини, допоміжних матеріалів, палива.
Довгостроковий період - такий часовий відрізок, протягом  якого фірма в стані змінити кількість усіх використовуваних ресурсів, включаючи і виробничі потужності. У той же час цей період по своїй тривалості повинний бути достатній для того, щоб одні підприємства змогли залишити дану галузь, а інші, навпаки, ввійти в неї.
У короткостроковому періоді кількість деяких виробничих факторів залишається незмінним, кількість інших змінюється. Відповідно і витрати в цьому періоді діляться на постійні і перемінні.
Постійні витрати - це такі витрати, величина яких не змінюється в залежності від зміни обсягу виробництва. Наявність таких витрат порозумівається самим існуванням деяких виробничих факторів, тому вони мають місце навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє. До постійних витрат відносять витрати на оплату праці управлінського персоналу, рентні платежі, страхові внески, відрахування на амортизацію будинків і устаткування.
Перемінні витрати - це витрати, величина яких змінюється в залежності від зміни обсягу виробництва. До них відносять витрати на оплату праці, придбання сировини, палива, допоміжних матеріалів, оплата транспортних послуг,  соціальні відрахування і т.п.

3.2 Формування прямих витрат структурних підрозділів підприємства
3.2.1 Формування витрат при використанні активів
Матеріали. Вартість затрат на матеріали відображає вартість придбаної сировини і матеріалів, котрі входять до складу виготовляємо продукції, як її основа або як необхідний компонент технології (проведення робіт, надання послуг). Витрати обчислюються на основі встановлених норм, цін на матеріали і виробничої програми. Крім ціни придбання матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (комісійні виплати заготівельним організаціям, плата за вантажно-розвантажувальні роботи, транспортування та ін.). Від вартості матеріалів віднімають відходи за ціною їх можливого використання чи продажу. Отже, витрати на матеріали обчислюються за формулою:

де,
            См –витрати на матеріали певного виду, грн.;
            n – кількість найменувань виготовленої продукції;
            Ni – випуск (запуск) виробів і-го найменування в плановому періоді у
        натуральному виразі;
Нм - норма витрат матеріалу на одиницю і-го виробу у натуральному
       виразі;
Цм – ціна одиниці матеріалу, грн. ;
Рт – частка транспортно-заготівельних витрат у вартості купованих
         матеріалів, % (якщо вони не враховані у внутрішній ціні на
         матеріали;
Ві – кількість зворотних відходів з усієї сукупності і-х виробів у
       натуральному виразі;
Цв – ціна одиниці відходів, грн.
            Обчислені величини См підсумовуються за всіма видами матеріалів і остаточно визначаються витрати.
Паливо та енергія на технологічні потреби. До статті включають витрати палива та енергії на безпосереднє виконання технологічних процесів: палива для плавильних агрегатів у ливарних цехах, нагріву металу в прокатних, ковальських цехах; випробувань виробів, передбачених технологічним процесом (турбін, двигунів та ін); електроенергії для електропечей, електрохімічних, гальванічних процесів, сушіння тощо.
Витрати на паливо та енергію технологічного призначення обчислюються аналогічно попереднім статтям, тобто за нормами витрат і встановленими цінами (тарифів).Коли ці витрати займають незначну частку в загальних витратах або коли відсутня належна нормативна база, їх включають у кошторис загально виробничих витрат як витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, переводячи таким чином у категорію непрямих витрат.
Куповані вироби й напівфабрикати. Купованими вважаються вироби, що купуються для укомплектування виготовленої продукції і потребують витрат на їх установку чи складання (двигуни, різні прилади, механізми тощо). Куповані напівфабрикати – це вироби, які додатково обробляються на підприємстві (штампування, відливки деталей, поковки та ін). Сюди ще можуть зараховуватися виробничі послуги сторонніх підприємств, які стосуються конкретних виробів і можуть бути прямо на них віднесені.
Витрати за цією статтею обчислюються аналогічно витратам на матеріали згідно з нормами і цінами з урахуванням транспортно-заготівельних витрат. Вартість виробничих послуг сторонніх підприємств визначається за договірною ціною на виконані роботи.
Слід мати на увазі, що за напівфабрикатного методу обліку, що відповідає умовам внутрішніх ринкових відносин, матеріальні витрати доповнюються ще однією статтею аналогічного змісту – напівфабрикати власного виробництва підприємства. Витрати за цією статтею обчислюються за встановленими внутрішніми цінами.

3.2.2 Формування витрат на оплату праці та соціальні заходи
Затрати на оплату праці включають в себе оплату праці основного виробничого персоналу підприємства (в том числі і премії робітникам і службовцям за виробничі результати, що стимулюються), на компенсації по оплаті праці у зв’язку з підвищенням і індексацією цін в межах норм, передбачених законодавством, а також затрати на оплату праці працівників, що не є штатні.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу згідно з встановленими нормами (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові оклади). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок і відрядних розцінок для робітників і посадових окладів для службовців. До додаткової заробітної плати належать винагороди за працю понад  встановлені  норми,  за  трудові  досягнення  і винахідництво, а також особливі умови праці. Вона включає доплати і надбавки до тарифних  ставок і посадових окладів у розмірах, передбачених чинним законодавством: премії працівникам, керівникам, спеціалістам за виробничі результати, включаючи премії за економію конкретних видів матеріальних ресурсів; винагороди за вислугу років і  стаж роботи;  оплату щорічних  і додаткових відпусток  згідно із законодавством, компенсацій за невикористану  відпустку тощо.
Додаткова  заробітна плата  - ст. 105 КЗпП передбачено , що працівниками, які виконують на тому ж підприємстві,  в установі, організації поряд зі своєю основною роботою, зумовленою трудовим договором, додаткову роботу за іншою професією або  обов’язок тимчасово відсутнього працівника без увільнення від своєї основної роботи, здійснюється доплата за поєднання  професій   або  виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника.
Розміри доплат  за поєднання  професій (посад)  або виконання  обов’язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються на умовах , передбачених  у колективному договорі.
При розрахунку заробітної плати робітників по тарифу годинну тарифну ставку потрібно помножити на кількість годин зміни. Розподил заробітної плати при підрядній оплаті праці здійснюється трьома засобами : по коефіцієнту виробітку; по відпрацьованому часу, приведеного до першого розряду; по коефіцієнту трудової участі (КТУ).
Розподіл загального заробітку по коефіцієнту приробітку дуже простий. Він розраховується по формулі:
               загальний заробіток робітник
К =  ---------------------------------------------------  , де
       sum ((n₁ * m₁) + (n₂ * m₂) + ... + (n_n * m_n))
n1, n2, ... , nn   - часова тарифна ставка n-го робітника
m1, m2, ..., mn - відпрацьована кількість робочого часу робітником
Коефіцієнт приробітку є одним для всіх робітників бригад. Якщо помножити заробіток по тарифу кожного робітника на цей коефіцієнт, то можливо визначити його загальний заробіток.
        До інших заохочувальних і компенсаційних виплат належать надбавки і доплати, не передбачені чинним законодавством і понад встановлені розміри; винагороди за підсумками роботи за рік; премії за винахідництво і раціоналізацію; за створення, освоєння і впровадження  нової техніки; за своєчасну поставку продукції на експорт; одноразові заохочення окремих працівників за виконання особливо важливих виробничих  завдань тощо.
         Вичерпний  перелік основної і додаткової заробітної плати та інших заохочувальних і компенсаційних виплат  міститься в інструкції по статистиці заробітної плати, затвердженій наказом Мінстату України від 11.12.95 №323.
На підприємствах застосовують дві форми  оплати праці - відрядну і погодинну. Кожна   з цих форм має різновиди (системи). Так, відрядна форма  оплати праці має системи: пряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна, акордна. При прямій відрядній системі оплата праці здійснюється за кожну одиницю  виготовленої продукції (виконаних робіт, послуг).
         Відрядно-преміальна система передбачає, що робітникам, крім основного заробітку, нараховуються премії (за виконання  норм виробітку, економію матеріалів, якість продукції тощо). Ця система стимулює покращення кількісних і якісних показників роботи, тому широко застосовується на підприємствах. При відрядно-прогресивній системі виконані роботи оплачуються: в межах  норми  - за твердими розцінками, понад норми  - за підвищеними прогресивно-зростаючими  розцінками. Ця система  має обмежене застосування (на найважливіших  ділянках господарської діяльності), оскільки при її застосуванні темпи зростання заробітної  плати   можуть   випереджати   темпи   росту продуктивності праці, що може призвести до перевитрати фонду  оплати праці, підвищення  собівартості продукції.
         При  акордній системі оплати праці норма і розцінка визначаються  на весь комплекс виконуваних  робіт (ремонтних, будівельних тощо).

         Погодинна форма  оплати праці має дві системи: проста погодинна  і погодинно-преміальна. При простій погодинній системі праця працівників оплачується виходячи тільки з кількості відпрацьованого часу і тарифної ставки (посадового окладу) відповідно до їх кваліфікації. При погодинно-преміальній системі до погодинної ставки (посадового окладу) за досягнення визначних показників працівникам виплачується премія. Економічна доцільність застосування тих або інших форм  і систем оплати праці визначається їх стимулюючою   роллю  в підвищенні ефективності діяльності кожної ділянки і підприємства в цілому.
Розрахунок  річного  фонду  заробітної  плати робітника ВАТ „Українка”   
  
1.Ставка :
150 грн.
2.доплата  за  нічні:
150   -   100 %
 x      -   12 %
x = (150*12) / 100 = 18 грн.
3.доплата  за  святкові:
150  -  100 %
 x     -  2,2 %
x = (150* 2.2) / 100 = 3,3 грн.
4. премія  :
150 - 100%
x    -  75%
x = (150*75) / 100 = 112,5 грн.
5. надбавка за вислугу (працює 4-й рік (нараховується після 3-х років роботи на підприємстві))
150 - 100%
х     -  5%
х = (150*5) / 100 =7,5 грн.
6. підсумкова  сума  заробітної  плати:
150 грн. + 18 грн. + 3,3 грн. + 112,5 грн. + 7,5 грн. =  291,3 грн.
9.річний  фонд  зарплати:
291,3 * 12 = 3495,6 грн.
До витрат на соціальні заходи належать:
§  відрахування на загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття робітників, зайнятих виробництвом продукції;
§  відрахування на обов’язкове державне пенсійне страхування робітників, зайнятих виробництвом продукції;
§  відрахування на обов’язкове соціальне страхування робітників, зайнятих виробництвом продукції;
§  відрахування на індивідуальне страхування та на інші соціальні заходи робітників, зайнятих виробництвом продукції;
При розрахунку обчислюється їх сума у встановлених відсотках від основної і додаткової заробітної плати виробничих робітників.

3.3 Формування загально виробничих витрат структурних підрозділів підприємства
             
Всі витрати узагальнюються в спеціальному кошторисі, який складається на рік з поквартальним розподілом. Сюди входять різноманітні непрямі витрати, які з огляду на їх функціональне призначення поділяються на дві групи: перша – витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування, а друга – витрати на організацію й управління виробництвом.
            Витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування охоплює широке коло витрат, необхідних для роботи устаткування в режимі виробничого процесу, а також для підтримки його в стані готовності до експлуатації. До них належать:
§  Амортизаційні відрахування на реновацію машин і устаткування, поліпшення та відновлення їх експлуатаційних параметрів.
Під машинами і устаткуванням розуміють все технологічне устаткування, транспортні засоби, закріплені за даним підрозділом. а також пристрої та інструмент технологічного призначення, що належать до основних засобів. Амортизаційні відрахування обчислюються за певним методом амортизації (лінійним, нелінійним, прискореним) згідно з установленим оптимальним терміном служби машин і устаткування. Амортизаційні відрахування належать до постійних витрат.
§  Витрати на експлуатацію устаткування. Вони містять різні витрати, у тому числі витрати на електроенергію для приведення в дію машин, стиснуте повітря, пару, воду, мастила, охолоджувальні рідини, оплату праці обслуговуючого персоналу (наладчиків, слюсарів, ремонтників, електриків та ін.) тощо.
Обчислення планової величини цих витрат не складне, але щодо витрат на енергію і допоміжні матеріали проблематичним є встановлення відповідних норм витрат. Їх потрібно дуже багато, а точність їх невисока внаслідок впливу низки чинників, які важко передбачити. Тому на практиці за умов стабільного завантаження устаткування і незмінності його складу здебільшого визначають планову величину цих витрат, виходячи із фактичного їх рівня за минулий період. Доцільнішим і універсальнішим є метод установлення планових експлуатаційних витрат на основі досвідно – статистичних норм витрат на 1000 машино – годин роботи устаткування.
Другою частиною кошторису загально виробничих витрат є витрати на організацію та управління виробництвом.  Склад цих витрат значною мірою залежать від економічного статусу підрозділу. Для підприємства рівня цеху, діяльність якого обмежовується внутрішніми відносинами, до таких витрат належать:
§  витрати на управління виробництвом, що включають оплату праці управлінського персоналу з відрахуваннями на соціальні заходи, а також витрати на інформаційне забезпечення управління;
§  витрати на службові відрядження, що стосуються роботи даного підрозділу, у межах установлених норм;
§  амортизаційні відрахування від балансової вартості основних засобів підрозділу, що не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі та його транспортному обслуговуванні (будівлі, споруди, інвентар, офісне устаткування тощо). Ці об’єкти амортизації мають, як правило, загальновиробниче призначення і створюють належні умови для здійснення операційної діяльності;
§  некапітальні витрати на удосконалення технології та організації виробництва, підвищення якості продукції. Це такі витрати, як оплата праці інженерів, що зайняті відповідними роботами, вартість потрібних матеріалів, оплата послуг сторонніх організацій;
§  витрати на обслуговування виробництва, у тому числі оплата праці з відповідними відрахуваннями обслуговуючого персоналу (контролерів, складських робітників, прибиральників та ін.), витрати на охорону праці та техніку безпеки ( на спецодяг, спец харчування, інструктаж, захисні пристрої тощо);
§  витрати на утримання і ремонт будівель, споруд, інвентарю (опалення, освітлення, прибирання, поточний ремонт та ін.).
§  витрати на швидкозношуваний інвентар;
§  витрати на пожежну і сторожову охорону (оплата праці відповідних працівників, вартість матеріалів і послуг сторонніх організацій та ін.);
§  страхові платежі зі страхування майна, окремих категорій працівників, зайнятих на роботах з підвищеною небезпекою для здоров’я тощо;
§  інші витрати загально виробничого призначення: орендна плата за орендовані будівлі та приміщення, вартість матеріалів, витрачених при випробуванні робітників на відповідність певній кваліфікації, утрати від простоїв, недостач матеріалів (у звіті) та ін.
Витрати за всіма статтями цієї частини кошторису обчислюються в такому самому порядку, як і витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування. За кожною статтею підсумовуються по елементні витрати з додаванням вартості послуг інших підрозділів і сторонніх організацій. Окремі елементи витрат обчислюються на основі відповідних специфікацій, нормативів, лімітів, установлених відділами і службами центрального апарату управління (заводоуправління).
Оскільки зазначені витрати в межах даної виробничої і організаційної структури є постійними й досить стабільними у часі, то на практиці їх планова величина здебільшого визначається певним коригуванням фактичного рівня за минулий (звітний) період.

3.4 Методика визначення виробничої собівартості продукції
(робіт, послуг) підприємства
Планування собівартості необхідне для визначення фактичних результатів діяльності підприємства, ціноутворення, визначення ефективності технологічних та організаційних рішень, встановлення раціональності затрат тощо. У складних виробництвах для того. щоб скалькулювати собівартість продукції, потрібні дані про кількість, якість та вартість таких факторів калькулювання: готова продукція; незавершене виробництво на початок та на кінець калькуляційного періоду; відходи виробництва; побічна продукція; попутна продукція; остаточний брак виробництва.
Крім того, слід визначити втрати від виправлення браку, який можна було виправити.
Усі ці дані дозволяють скласти загальну формулу, або загальний алгоритм калькуляційного процесу:
ФСП/ВП – НВп +  ПВ – ВВ – ВПбП – ВБ – ВОБ +  ВВБ - НВк
де,
ФСП/ВП – собівартість фактична усієї продукції, яка випущена виробництвом;
НВп – незавершене виробництво на початок калькуляційного періоду;
ПВ – поточні затрати за калькуляційний період (місяць, квартал, рік);
ВВ – вартість відходів виробництва;
ВПбП – вартість побічної продукції;
ВБ – вартість браку виробництва;
ВОБ – втрати від остаточного браку виробництва;
ВВБ – витрати на виправлення браку;
НВк – незавершене виробництво на кінець калькуляційного періоду.
Існують також інші методи визначення собівартості. Інший метод визначення собівартості кінцевої продукції підрозділу, що є більш адекватним змісту цього показника, передбачає попереднє обчислення собівартості окремих виробів. Собівартість кінцевої продукції є її підсумком.

де,
            n – кількість найменувань виробів;
            Ni – кількість виробів і-го найменування за виробничою програмою у
                    натуральному виразі;
            Со_і – виробнича собівартість одиниці і-го виробу, грн..
Планування собівартості окремих виробів займає особливе місце в системі планових обчислень. Калькуляції потрібні для обґрунтування цін виробів, визначення їх рентабельності, оцінки економічної ефективності технічних і організаційних рішень, аналізу тощо.
Є різні методи обчислення витрат на окремі вироби. Їх застосування залежить від ряду обставин, передусім від широти номенклатури виготовлюваної продукції. За умов одно продуктового виробництва калькулювання є найпростішим і найточнішим, оскільки всі витрати розглядаються як прямі. Одно продуктове виробництво може мати два різновиди:
o   весь продукт однорідний, однієї споживної (експлуатаційної) якості й складності виготовлення (цегла, вугілля та ін.);
o   продукт має різні варіанти якості, властивостей, що потребують різних витрат часу і/або ресурсів (цемент, пиво, коньяк тощо).
У першому випадку калькулювання здійснюється методом прямого ділення витрат на обсяг продукції.

де,
            Ск – загальні витрати, віднесені на кінцеву продукцію за плановий період (у повній сумі або за калькуляційними статтями чи елементами витрат), грн..;
            N – обсяг готової продукції за плановий період у натуральному виразі.
Це за одно стадійного виробництва. Якщо таких стадій більше, відповідно більше й членів даної формули. У загальному випадку

де,
m – кількість стадій виробничого процесу;
            Cj – загальні витрати на j-стадії, грн..;
            Nj – випуск продукції на j-стадії.
У другому випадку, тобто коли продукт має різні якості чи властивості, калькулювання здійснюється за коефіцієнтами еквівалентності. Особливість цього методу полягає в тому, що кожному варіанту продукту присвоюється певний коефіцієнт, який свідчить про його відносну відмінність за витратами від базового (основного) варіанту продукта. Коефіцієнт для базового варіанта продукту – 1.0. Такі коефіцієнти обчислюються за даними досвіду (емпірично), наприклад, зіставленням трудомісткості виготовлення, тривалості виробничого циклу тощо.
План по собівартості промислової продукції складається по єдиним для всіх підприємств правилам, встановленим в інструкціях із планування, обліку і калькулюванню собівартості промислової продукції. У цих інструкціях міститься перелік витрат, що включаються в собівартість продукції, і визначаються способи калькулювання собівартості.
Установлення загальних, єдиних для всіх підприємств правил має важливе значення для правильного планування й обліку собівартості продукції. Зокрема , загальним для всіх галузей промисловості є порядок включення в собівартість продукції тільки тих витрат, що  прямо чи побічно зв'язані з виробництвом продукції. Тому не можна включати в планову собівартість продукції витрати, що не відносяться до виробництва продукції, наприклад витрати, пов’язані з обслуговуванням побутових нестатків підприємства (утримання житлово-комунальних господарств, витрати інших непромислових господарств і т.д.), по капітальному ремонті і будівельно-монтажних роботах, а також витрати культурно-побутового призначення.
Деякі витрати хоча і враховуються у фактичних витратах на виробництво, однак у силу їхнього особливого характеру також не можуть включатися в планову собівартість продукції. До таких витрат відносяться різного роду невиробничі витрати і втрати, наприклад, обумовлені відступами від установленого технологічного процесу виробничий брак (утрати від браку плануються тільки лише в ливарних, термічних, вакуумних, скляних, оптичних, керамічних і консервних виробництвах, а також в особливо складних виробництвах новітньої техніки в мінімальних розмірах по нормах, установлюваним вищестоящою організацією).
Планова собівартість продукції визначається шляхом відповідних розрахунків техніко-економічних факторів. Визначений наступний типовий перелік техніко-економічних факторів, що обумовлюють зниження собівартості продукції:
1) підвищення технічного рівня виробництва;
2) поліпшення організації виробництва і праці;
3) зміна обсягу, структури і розміщення виробництва;
4) поліпшення використання природних ресурсів;
5) розвиток виробництва.
У плані по собівартості продукції на підприємстві поряд з витратами на 1 грн. товарної продукції маються наступні показники: собівартість окремих видів продукції, собівартість товарної продукції, зниження собівартості порівнянної продукції.
Розрахуємо собівартість наведених нижче виробів ВАТ „Українка”. За місяць виготовлено 90 000 шт. виробів, на що витрачено 979 000 грн. Дані за окремими видами продукції наведено в таблиці 1. Базовим є виріб А
Таблиця 1
Інформація про випуск продукції місяць

Виріб	Виготовлено (шт.)	Коефіцієнт еквівалентності	Виготовлено базової продукції
А	55 000	1.0	50 000
Б	5 000	1.2	15 000
В	30 000	0.8	24 000
Разом	-	-	89 000

            Витрати на одиницю базового виробу
                        Со.а =  = 11 грн.
            Собівартість інших виробів така:
                        Со.б = 11 * 1.2 = 13.20 грн.
                        Со.в = 11 * 0.8 = 8.80 грн.

4. Система економічних показників для оцінки господарської діяльності структурних підрозділів
4.1 Економічна сутність показників для оцінки роботи структурних підрозділів
           
            Оцінка діяльності здійснюється за допомогою певної системи показників. Ці показники не можуть бути однаковими для різних підрозділів, зважаючи на специфіку їх функціонування, але є деякі загальні вимоги до змісту і формуванню таких показників. Коротко розглянемо ці вимоги.
            Показники підрозділів мають бути узгоджені з показниками роботи підприємства, утворювати з ними єдину систему показників і водночас ураховувати специфіку діяльності підрозділу. Необхідність взаємозв’язку показників по вертикалі (підприємство – цех – дільниця – бригада – робоче місце) випливає з єдності цілей діяльності підрозділів усіх рівнів – випуск продукції згідно з установленими потребами з мінімальними витратами, що на рівні підприємства забезпечує максимальний прибуток.
            Змістовна ув’язка показників по вертикалі не означає прямого їх перенесення на нижчі рівні в незмінному вигляді. Такий формалізм у побудові системи планово-оцінних показників підрозділів, що іноді трапляється на практиці, не має сенсу. Якщо, наприклад, показник прибутку є визначальним на рівні підприємства, то це не означає, що він обов’язково має застосовуватись на рівні цеху, а тим більше дільниці. На низових рівнях його замінює в більшості випадків показник витрат. Продуктивність праці та інших ресурсів на рівні підприємства обчислюється на основі обсягу товарної продукції у грошовому виразі, на рівні підрозділів це може бути обсяг продукції у трансфертних цінах, нормо-годинах, натуральних вимірниках тощо. Різні модифікації може мати показник витрат. Отже, основні показники діяльності підприємства трансформуються на рівні підрозділів із урахуванням конкретних умов (закінченості циклу виготовлення продукції, стану нормативної бази, обліку та ін.).
            Кількість контрольованих і оцінюваних показників має бути достатньо для того, щоб підпорядкувати діяльність структурних підрозділів завданням, що стоять перед підприємством у цілому, але при цьому надмірно не обмежувати їх оперативну самостійність. Жорстока регламентація діяльності підрозділів підприємства численними показниками, що встановлюються і контролюються зверху, не створює належних умов для ефективної роботи. Функціонування підрозділу будь-якого рівня має певною мірою динамічний, імовірнісний характер, тому він повинен бути здатним до саморегулювання в певних межах. Це досягається прийняттям ряду рішень оперативно, на місці. Крім цього, зайва регламентація роботи зверху обмежує сферу прояву трудової активності та творчої ініціативи колективу працівників і керівництва.
            Показники, за якими здійснюється контроль і оцінювання діяльності, повинні мати кількісний вимір на основі оперативного і бухгалтерського обліку. Без налагодженого належним чином кількісного обліку економічні показники втрачають свою об’єктивну основу та економічне значення, перестають бути важелями управління. У принциповій схемі, що лежить в основі економічного управління будь-яким підрозділом (планування – оцінювання на основі обліку – мотивація), облік відіграє надзвичайно важливу роль. На багатьох вітчизняних середніх і великих підприємствах деякі важливі показники не застосовуються у низових підрозділах через низький рівень організації їх обліку або його відсутність взагалі. Це стосується передусім показника витрат у дільницях і бригадах.
            При оцінці роботи підрозділів особливе значення має порівнянність такого важливого показника, як витрати (собівартість продукції). Це стосується складу витрат, методики їх обчислення, розподілу непрямих витрат, розмежування чинників впливу на відхилення фактичних витрат від планових на залежні (регульовані) та незалежні (нерегульовані) від місця їх виникнення та ін.
            Згідно з розглянутими вимогами встановлюється система показників за якими планується, контролюється й оцінюється робота підрозділів.

4.2 Методика визначення показників ефективності роботи структурних підрозділів
            Виробництво продукції контролюється й оцінюється за такими показниками: загальний обсяг продукції, виконання плану виробництва з номенклатури (комплектності), ритмічність виробництва, якість продукції.
            Загальний обсяг виробництва визначається у прийнятому вимірнику і за результатами звітного періоду оцінюється відповідність його фактичного рівня плановому або темп (індекс) зміни порівняно з попереднім періодом.
            ,
            де,
                        Рпл.в – виконання плану виробництва продукції, %;
                        Вк.ф, Вк.пл – відповідно фактичний і плановий обсяги кінцевої продукції в прийнятому вимірнику.
            У  підрозділах з тривалим виробничим циклом виготовлення продукції замість кінцевої береться обсяг валової продукції (Вс). Перевиконання плану з цього показника не завжди є доцільним, тому тут потрібний глибший аналіз. Збільшення фактичного випуску певних виробів (комплектів, агрегатів, деталей) порівняно з планом має сенс тоді, коли в цьому є внутрішня потреба (поповнення запасів до нормативного рівня) або можливість додаткового продажу на ринку. В інших випадках це може призвести до необґрунтованого збільшення незавершеного виробництва, його некомплектності.
            Виконання плану виробництва з номенклатури продукції обчислюється у такому порядку: на плановий обсяг продукції ділиться фактична його величина, але без урахування перевиконання плану за окремими номенклатурними позиціями або, що те ж саме, - плановий обсяг, зменшується на суму невиконання плану за окремими виробами.
            У першому варіанті обчислення формула його виглядає так:

де,
            Рпл.н – виконання плану виробництва з номенклатури продукції, %
            n – кількість найменувань продукції;
            Вкф – фактичний випуск кінцевої продукції і-го найменування у встановленому вимірі, але не більший за плановий обсяг.

Таблиця 2
Випуск продукції швейним цехом
за_________місяць 200_року

Продукція	План		Фактично		Виконання плану, %
	кільк-ть, шт.	Сума, грн.	кільк-ть, шт.	Сума, грн.	з обсягу	з номенк-латури
А	540	27000	500	25000	92.59	92.59
Б	350	7000	358	7160	102.28	100.0
В	620	24800	610	24400	98.38	98.38
Матеріал	-	8700	-	9000	103.45	-
Послуги іншим підпозділам	-	5500	-	8500	154.54	-
Разом	-	73000	-	74060	101.45	96.71

            Згідно з другим варіантом, Рпл.н обчислюється за формулою:
            ,
де, Вк.н – обсяг невиконаних завдань за всіма видами продукції.
            Це обчислення можна проілюструвати на прикладі таблиці 2. План із загального обсягу виробництва перевиконано на 1.45%
Рпл.в =
            З номенклатури продукції план не виконано. Ступінь його виконання обчислюється за формулою :
Рпл.н = ;
-         за формулою :
Рпл.н =
      Як бачимо, план з номенклатури продукціх не може бути виконаний більше, ніж на 100 %, оскільки невиконання плану з однієї номенклатурної позиції не компенсується перевиконанням плану з інших видів продукції. Якщо не виконано завдання хоча б з одного виду продукції, то це означає, що план з номенклатури вже не буде виконано.
Узагальнюючим показником ритмічності роботи певного підрозділу є коефіцієнт ритмічності, який характеризує календарну відповідність фактично виконаної роботи встановленому плановому завданню. Він обчислюється за формулою:

де,
      Кр – коефіцієнт ритмічності виробництва за певний розрахунковий період (здебільшого за місяць);
      Т – кількість календарних відтинків часу, на яку поділену розрахунковий період (днів, декад);
      Вк.ф – фактичний обсяг продукції, виготовлений за t-й відтинок часу (день, декаду) у встановленому вимірі, у межах запланованого (перевиконання не враховується);
      Вк.пл – обсяг продукції, передбачений планом на розрахунковий період.
При обчисленні ритмічності за елементарний календарний відтинок часу береться здебільшого робочий день (доба). Досить часто, особливо в одиничному й дрібносерійному виробництві, розрахунковий період (місяць) поділяється на декади (Т=3). За цих умов у розрахунку може братися не кінцева, а валова продукція.
У таблиці 3 для спрощення обчислення взято подекадний календарний розподіл виробництва продукції механічним цехом за місяць. План виробництва по декадах установлюється на основі кількості робочих днів у кожній декаді. Згідно з формулою  , коефіцієнт ритмічності виробництва становить:

Таблиця 3
Виготовлення продукції механічним цехом
по календарних періодах місяця, грн..

Декада місяця	План	Фактично	Частка планового декадного випуску, %	Відношення фактичного декадного випуску до планового місячного, %	Виконання плану, %
І	23 000	22 000	31.51	30.14	95.65
ІІ	23 000	22 500	31.51	30.82	97.82
ІІІ	27 000	29 560	36.98	40.49	109.48
Разом	73 000	74 060	100.0	101.45	101.45

Це високий рівень ритмічності, близький до своєї нормативної межі - . Але при глибшому її аналізі слід звернути увагу на те, чи не вплинула на рівень ритмічності понадурочна робота. Якщо така робота мала місце, треба обчислити скоригований коефіцієнт ритмічності, вилучивши з фактичного обсягу продукції її кількість, виготовлену в понадурочний час.

4.3 Критерії оцінки показників ефективності структурних підрозділів
Процес виробництва на будь-якому підприємстві здійснюється за належної взаємодії трьох визначальних його чинників: персоналу (робочої сили), засобів праці та предметів праці. Використовуючи наявні засоби виробництва, персонал підприємства продукує суспільно корисну продукцію або надає виробничі й побутові послуги. Це означає, що, з одного боку, мають місце затрати живої та уречевленої праці, а з іншого – такі чи такі результати виробництва (діяльності). Останні залежать від масштабів застосовуваних засобів виробництва, кадрового потенціалу та рівня його використання.
Ефективність виробництва – це комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва й робочої сили (працівників) за певний проміжок часу.
У зарубіжній практиці як синонім терміна „результативність господарювання” зазвичай застосовується термін „продуктивність системи виробництва та обслуговування”, коли під продуктивністю розуміють ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) за виробництва різноманітних товарів і послуг.
Ефективність роботи підрозділів підприємства оцінюється за показниками прибутку або витрат. Показник прибутку характеризує ефективність діяльності тих підрозділів, які виготовляють і постачають продукцію на ринок. Він може застосовуватись і для оцінки роботи внутрішньо коопераційних підрозділів, які виготовляють і постачають продукцію на ринок. Він може застосовуватись і для оцінки роботи внутрішньо коопераційних підрозділів як умовний показник. В усіх цих випадках обсяг і динаміка прибутку однозначно характеризують ефективність діяльності. Проте в більшості випадків внутрішні підрозділи є місцями витрат, а не центрами прибутку. Тому й ефективність їх діяльності визначається за рівнем витрат на певний обсяг виробництва. Економія витрат у місцях їх формування веде до зменшення собівартості продукції і збільшення прибутку підприємства як головної кінцевої мети його діяльності.
Родовою ознакою ефективності може бути необхідність досягнення мети виробничо-господарської діяльності підприємства (організації) з найменшими витратами суспільної праці або часу.
У кінцевому підсумку змістовне тлумачення ефективності як економічної категорії визначається об’єктивно діючим законом економії робочого часу, що є основоположною субстанцією багатства й мірою витрат, необхідних для його нагромадження та використання суспільством. Саме тому підвищення ефективності виробництва треба вважати конкретною формою вияву цього закону.
Математично ( у формалізованому виразі) закон економії робочого часу, який відображає механізм зниження сукупних витрат на виробництво продукції або надання послуг, має такий вигляд:
,
де, Вс – сукупні витрати на виробництво продукції (надання послуг) протягом життєвого циклу товару;
      Вуп – затрати минулої (уречевленої) праці на виробництво і споживання товару;
      Вжп – затрати живої праці, тобто заробітна плата всіх працівників, що припадає на даний товар на тій чи іншій стадії його життєвого циклу, плюс прибуток на цій стадії (необхідна й додаткова праця);
      Вмп – затрати майбутньої праці в процесі споживання (експлуатації) товару;
      Еск – сумарний корисний ефект (віддача) товару для споживача за нормативний строк служби
З точки зору оцінки діяльності підрозділу його витрати можуть виражатись як абсолютними, так і відносними показниками.
Відносні показники витрат – це витрати на одиницю продукції (калькуляційну одиницю) або на одиницю виміру обсягу продукції (одну гривню, одну нормо-годину). Перший показник у вигляді собівартості одиниці продукції об’єктивно показує динаміку витрат, співвідношення їх планової і фактичної величини. На нього не впливають структурні зрушення у номенклатурі продукції. Основний його недолік – обмеженість однопродуктовим виробництвом. Показник витрат на одиницю виміру обсягу продукції просто обчислюється на всіх рівнях управління, але він має дещо штучну побудову, дуже реагує на зміну структури продукції, тому застосовується рідко. Перевага відносних показників витрат полягає в тому, що їх фактичні величини порівнюються безпосередньо, без будь-яких коригувань.
Абсолютний показник витрат у формі кошторису є універсальним і найбільш поширеним для оцінки роботи підрозділів. Він дає змогу порівняти фактичні витрати і в подальшому з’ясувати їх причини. Основна проблема, яка при цьому виникає, полягає в необхідності перераховувати планові витрати на фактичний обсяг виробництва для забезпечення порівнянності фактичної і планової сум витрат. Такі перерахунки планових витрат не потрібні лише в тих випадках, коли фактичний обсяг виробництва продукції точно збігається з плановим (Рпл.в = 100%).
Для оперативного визначення планових витрат на фактичний обсяг виробництва треба знати їх функціональну залежність від обсягу продукції (зайнятості). Функція витрат, у якій змінною є обсяг продукції, будується на основі їх поділу на змінні та постійні витрати. Якщо обсяг виробництва продукції має натуральний вимір (одно продуктове виробництво), то функція витрат виражається формулою:
С = N * Сз.о + Сп,
 де,   С – загальні витрати (кошторис) за певний період, грн.;
            N – кількість виготовленої продукції у натуральному виразі;
            Сз.о – змінні витрати на одиницю продукції, грн..;
            Сп – постійні витрати за розрахунковий період, грн..
            Така залежність загальних витрат від обсягу виробництва ґрунтується на припущенні, що всі витрати чітко поділяються на постійні та змінні, а останні є тільки пропорційними. Проте в реальних умовах виробництва подібне буває рідко. Деякі змінні витрати не мають пропорційної залежності від обсягу продукції, вони можуть змінюватись як дегресивно (витрати на допоміжні матеріали для обслуговування машин, енергію для приведення їх в дію та ін.), так і прогресивно (витрати на рекламу, оплату праці в деяких випадках тощо). Отже, функція витрат виражає певні ідеальні умови їх формування. У кожній конкретній ситуації обчислення на її основі є приблизними, але вважаються достатніми для аналізу витрат. Підвищення точності зазначеної функції потребувало б уведення у її склад додаткових змінних факторів впливу на рівень витрат, а це ускладнило б модель і зробило б її малопридатною для практичного користування.
Для обчислення планових витрат за кошторисом на фактичний обсяг виробництва застосовуємо наступну формулу:
С = Сз * Іпл + Сп,
де,    Сз – змінні витрати за кошторисом, грн..;
            Іпл – індекс виконання плану (відношення фактичного і планового обсягів виробництва -  ).
            При оцінці роботи підрозділів за показником витрат такі перерахунки здійснюються по кожній статті кошторису і по кошторису в цілому. У результаті виявлення відхилення фактичних витрат від планових.
Розглянемо цей аналітичний процес на прикладі ВАТ „Українка”, взявши до уваги, що завдання з виробничої програми цех виконав на 101, 45% (Іпл = 1.0145).
            Планові витрати на фактичний обсяг продукції обчислені за формулою  С = Сз * Іпл + Сп. Відповідно їх суми становлять:
§  витрати на матеріали – 18720 * 1.0145 + 0 = 18991 грн.
§  витрати на куповані вироби і напівфабрикати – 13300 * 1.0145 + 0 = 13493 грн. і т.д. по всіх статтях змінних витрат.
Загальновиробничі витрати містять як змінні, так і постійні витрати. До змінних належить істотна частка витрат на утримання й експлуатацію машин та устаткування. Витрати на організацію й управліня виробництвом, як правило постійні. Отже, планова сума цієї статті коригується на фактичний обсяг виробництва так:
6350 * 1.0145 + (22 065 – 6350) = 22 157 грн.
Планові витрати на утримання й експлуатацію машин та устаткування на фактичний обсяг виробництва в складі загальновиробничих витрат становлять:
6350 * 1.0145 + (14 005 – 6350) = 14 097 грн.
Порівняння фактичних витрат з плановими, обчисленими на фактичний обсяг продукції, показує результат діяльності підрозділу за цим критерієм. Як бачимо, понадпланова економія витрат за трьома статтями становить 1602 грн. (891 + 59 + 652). Водночас є перевитрати ресурсів на суму 50 грн. (30 + 15 + 5) і витрати від браку на 130 грн. Загальна економія становить 1422 грн., тобто 2% .

5. Формування витрат підприємства на його управління  та збут продукції (робіт, послуг)
Витрати підприємства на його управління включають в себе наступну групу витрат:
§  витрати, пов’язані з матеріально-технічним забезпеченням апарату управління та його структурних підрозділів, включаючи транспортне обслуговування, пов’язане з управлінням підприємством;
§  витрати на оплату службових відряджень працівників апарату управління та іншого загальногосподарського персоналу підприємства (без готельного збору);
§  витрати на придбання літератури для інформаційного забезпечення господарської діяльності підприємства, у тому числі з питань законодавства і передплату спеціалізованих періодичних видань;
§  витрати на оплату послуг за участь у семінарах, що проводяться з метою підвищення професійного рівня працівників апарату управління;
§  витрати на оплату послуг інших підприємств, пов’язаних з управлінням підприємством, якщо штатним розписом підприємства не передбачено відповідні функціональні служби;
§  витрати на оплату праці працівників апарату управління підприємства та його структурних підрозділів;
§  відрахування на соціальні заходи;
§  витрати на придбання ліцензій та інших спеціальних дозволів;
§  витрати на оплату винагороди за професійні послуги;
§  витрати на оприлюднення річного звіту;
§  витрати на проведення аудиту;
§  витрати на організацію прийомів, презентацій і свят, придбання і розповсюдження подарунків, включаючи безоплатну роздачу зразків товарів або безоплатне;
§  представницькі витрати;
§  вартість безкоштовно наданих працівникам апарату управління комунальних послуг;
§  витрати, пов’язані з оплатою послуг комерційних банків та інших кредитно-фінансових установ, включаючи оплату за розрахунково-касове обслуговування, отримання гарантій, вексельного авалю, факторингових і довірчих операцій, облік боргових вимог і зобов’язань, поштово-телеграфних послуг та інших витрат, пов’язаних з грошовим обігом;
Витрат на збут включають в себе витрати, пов’язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг):
§  витрати, пов’язані з транспортуванням, перевалкою та страхуванням готової продукції;
§  витрати, пов’язані з забезпеченням правил техніки безпеки та охорони праці;
§  фактичні витрати на гарантійний ремонт та гарантійне обслуговування продукції або гарантійні заміни проданих товарів, якщо на підприємстві не створювався резервний фонд;
§  витрати на утримання підрозділів, що пов’язані зі збутом продукції;
§  витрати на утримання, ремонт та експлуатацію основних засобів, інших необоротних матеріальних активів та нематеріальних активів, пов’язаних зі збутом продукції;
§  витрати на проведення передпродажних та рекламних заходів та на дослідження ринку (маркетингу) стосовно товарів (робіт, послуг), що продаються підприємством;
§  витрати на зберігання, навантаження, розвантаження й пакування продукції;
§  податки та збори встановлені законодавством України;

5. Механізм формування валового фінансового результату та розподіл чистого прибутку
            Функціонування підприємства супроводжується безперервним круговоротом коштів, який здійснюється у вигляді витрат ресурсів і одержання доходів, їхнього розподілу й використання. При цьому визначаються джерела коштів, напрямки та форми фінансування, оптимізується структура капіталу, проводяться розрахунки з постачальниками матеріально-технічних ресурсів, покупцями продукції, державними органами (сплата податків), персоналом підприємства тощо. Усі ці грошові відносини становлять зміст фінансової діяльності підприємства.
Основні завдання фінансової діяльності такі: вибір оптимальних форм фінансування, структури капіталу підприємства і напрямків його використання з метою забезпечення стабільно високої прибутковості;  балансування в часі надходжень і витрат платіжних засобів; підтримування належної ліквідності та своєчасності розрахунків.
Головний зміст фінансової діяльності підприємства полягає в належному забезпеченні фінансування.
Відповідно до джерел коштів фінансування поділяється на внутрішнє й зовнішнє. Внутрішнє фінансування здійснюється за рахунок коштів, одержаних від діяльності самого підприємства: прибуток, амортизаційні відрахування, виручка від продажу чи здавання в оренду майна. Зовнішнє фінансування використовує кошти, не пов’язані з діяльністю підприємства: внески власників у статутний капітал (безпосередньо або у формі купівлі акцій), кредит, зобов’язання боржників, державні субсидії тощо.
Треба також розрізняти фінансування за рахунок власних і залучених коштів. До залучених коштів належать ті, які треба повертати, тобто кредит або інші боргові зобов’язання. Решта коштів виступає як власний капітал. При цьому кожна фірма, що намагається ефективно господарювати, об’єктивно повинна забезпечувати оптимальне (економічно доцільне) співвідношення власного й залученого капіталу.
Фінансовий результат діяльності підприємства – це те з якими показниками вийшло підприємство на кінець звітного періоду (чи є підприємство прибутковим чи збитковим).
            Прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг);б) продаж іншого майна; в) позареалізаційні операції. Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним складником загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю.
            У разі калькулювання за неповними витратами ту частину витрат, що її не включено в собівартість продукції, відносять на певний період і за обчислення прибутку (Пр) відраховують від виручки, тобто
                                   Пр = ВР – Срнв – Сн,
де, ВР – виручка від продажу продукції; Срнв – собівартість проданої (реалізованої) продукції за неповними  витратами; Сн – витрати, що їх не включено в собівартість продукції. а віднесено на певний період.
Це так званий метод прямого обчислення прибутку, який вважається головним. Поряд з ним існує ще аналітичний метод, згідно з яким прогнозований прибуток визначається коригуванням його базової (фактичної) величини з урахуванням впливу певних чинників у плановому (розрахунковому) періоді. Такий вплив може здійснюватися через зміну обсягу виробництва та продажу, його структури, собівартості продукції і цін. Цей метод орієнтовано на велику частку відносно однотипної продукції в загальному її обсязі.
Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальних активів) нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об’єкта, який продається, з урахуванням витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг).
Прибуток від позареалізаційних операцій – це прибуток від пайової участі в спільних підприємствах. здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов’язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо.