Отже, суб'єктами внутрішнього управлінського аналізу є тільки керівництво і залучені ними аудитори і консультанти. Інформаційною базою управлінського аналізу є вся система інформації про діяльність підприємства - про технічну підготовку виробництва, нормативна і планова інформація, господарський облік, у тому числі дані оперативного, бухгалтерського і статистичного обліку, зовнішня публічна фінансова і вся система внутрішньогосподарської звітності, інші види інформації, у тому числі опитування фахівців, інформація виробничих нарад, преса і т.д.
Палітра суб'єктів зовнішнього фінансового аналізу дуже різноманітна. Але всі ці суб'єкти аналізу можуть використовувати, як правило, тільки дані публічної фінансової звітності про діяльність підприємства. Стандартизація фінансового обліку і публічної фінансової звітності покликана оберігати інтереси всіх партнерів (кореспондентів) підприємства, в той же час зберігаючи комерційну таємницю підприємства.
Управлінський аналіз включає у свою систему не тільки виробничий, але і фінансовий аналіз, без якого керівництво підприємства не може здійснювати свою фінансову стратегію. Причому можливості керівництва в питаннях фінансового аналізу знов-таки ширше, ніж у зовнішніх користувачів інформації. У техніко-економічних обгрунтуваннях будь-якої комерційної справи (бізнес-планах) використовуються методи як виробничого, так і фінансового аналізу. Так званий маркетинговий аналіз також передбачає використання методів як виробничого, так і фінансового аналізу в системі маркетингу, тобто в управлінні виробництвом і реалізацією продукції, орієнтованому на ринок.
Одна з чимало важливих функцій керування - це контроль. Хоча на практиці є деякий поділ виробничих формувань на системи управління та системи контролю, але в кінцевому рахунку це є в значній мірі умовним. Контроль стану виробництва є першою й основною функцією будь-якої системи автоматичного чи автоматизованого керування (САК або АСУ).
Будь-яка система управління вимірює поточне значення всіх технологічних параметрів і сприймає дані, що вводяться в неї з пультів ручного введення, і після цього, логічно аналізуючи події і стани (що відбулося і чому), система виробляє вихідні сигнали і необхідні впливи.
В економічному аналізі показники підприємства досить часто порівнюють із середніми показниками аналогічних структур, тобто застосовують метод угруповань (структурних і аналітичних).
Одним з найбільш дієвих шляхів совеpшенствованія аналізу є внедpеніе методологічного підходу, підстави на концепції теоpии систем.
Вивчення робіт з теорії системного підходу дало можливість з'ясувати, що методика аналізу повинна враховувати наступне.
1. Система - це комплекс взаємопов'язаних елементів, об'єднаних для виконання певної мети або сукупності цілей.
2. Система являє собою елемент системи більш високого порядку і в той же час може бути розчленована на підсистеми нижчого порядку.
3. Цілі підсистеми повинні збігатися з цілями системи вищого порядку й у такий же спосіб трансформуватися вниз.
4. При дослідженні об'єкта як системи опис її елементів не повинне носити самодостатнього характеру. Елемент описується не як щось відокремлене, а з урахуванням його місця в цілому.
5. Існує двосторонній зв'язок між усією системою і її елементами. Тому властивості цілого народжуються з властивостей елементів і навпаки.
6. Властивості системи визначаються не сумою властивостей елементів, а взаємодією елементів і їхніх властивостей.
7. Система утворює особливу єдність з навколишнім середовищем. У зв'язку з цим дослідження системи, як правило, невіддільно від вивченні умов її існування.
Місце аналізу в системі управління та існуючий господарський механізм визначають його цільову спрямованість. Оскільки аналіз бере участь у всіх підсистемах керування, те і його мети в залежності від області застосування будуть змінюватися. Наприклад, у процесі плануванні - це виявлення можливостей поліпшення планових показників, оцінка напруженості планових завдань; при організації виробництва - виявлення важливості проблем, визначення фактичної ефективності керуючих впливів, оцінка господарської діяльності організацій; в ході оперативного керування виробництвом - попередження керівника про виникаючі відхиленнях від планового завданні (мети), виявлення причин цих відхилень і визначення найбільш важливих проблем, які вимагають першочергового рішення.
Важливими обмежуючими умовами нормального функціонування економічного аналізу є достатня наявність вихідної інформації і її вірогідність. Між системою збору інформації й аналізом існують прямий і зворотній зв'язки. З одного боку, через аналіз передаються вимоги до обліку виробничої діяльності, а з іншого - від якості і повноти інформації залежить глибина і вірогідність аналізу.
Фахівцям з управління важливо не тільки мати обгрунтований матеріал, але й отримати його вчасно. Тому важливо вибирати такий метод аналізу, який давав би можливість прийняти рішення в необхідних масштабах часу. Однак прагнення до докладного аналізу з застосуванням нехай навіть самих зроблених методів може привести не до позитивних, а до негативних результатів. Глибина аналізу повинна визначатися, з одного боку, важливістю виниклої проблеми, з іншого - часом "життя" даної ситуації. Важливість проблеми визначає величину витрат, необхідних для аналізу.
Таким чином, складність і розмаїтість застосовуваних методів аналізу залежать від рівня керування системою. Чим нижче сходинки ієрархічної градації керування, тим проблеми менше і час їхні дії коротше, тому тут потрібні прості методи аналізу. На рівні підприємства, галузі аналіз може ускладнюватися, ставати більш різнобічним. Особливо це відноситься до підготовки рішень, пов'язаних з плановим завданням і зміною структури системи. Помилки в цьому випадку діють довгочасно, а отже, і втрати незмірно зростають.

2. АНАЛІЗ СОБІВАРТОСТІ ПРОДУКЦІЇ.

Зниження собівартості продукції є найважливішим чинником розвитку економіки підприємства.
Собівартість продукції є одним з найбільш багатогранних показників господарської діяльності підприємств.
Під собівартістю продукції, робіт і послуг розуміються виражені в грошовій формі витрати усіх видів ресурсів: основних фондів, природного до промислової сировини, матеріалів, палива і енергії, праці, використовуваних безпосередньо в процесі виготовлення продукції і виконання робіт, а також для збереження і поліпшення умов виробництва та його вдосконалення. Склад витрат, що включаються до собівартості продукції, їх класифікація за статтями визначаються державним стандартом, а методи калькулювання - самими підприємствами.
Собівартість продукції, представляючи собою витрати підприємства на виробництво й обіг, служить основою порівняння витрат і доходів, тобто самоокупності - основоположного ознаки ринкового господарського розрахунку. Собівартість - один з узагальнюючих показників інтенсифікації і ефективності споживання ресурсів.
На всесоюзній науково-практичній конференції "Удосконалення бухгалтерського обліку в народному господарстві" (Донецьк, 22-24 травня 1986 р.) В. В. Сопко, вказуючи на значення собівартості продукції, підкреслив, що вона є ємною і багатогранною економічною категорією, з якою практично не може зрівнятися жодна інша економічна категорія.
Можливий метод порівняння ресурсів за питомою вагою витрат у собівартості продукції. Однак він має ряд недоліків. Собівартість продукції не відображає повністю ефективність. У собівартості продукції знаходить повне відображення тільки матеріальні витрати. Заробітна плата як відображення витрат живої праці занижує його ефективність, оскільки останній, крім необхідного, створює ще і додатковий продукт. Слабо (тільки через амортизацію) відображається в собівартості краще використання основних виробничих фондів.
Зростання проізводнтвльності праці дає економію собівартості продукції і додатковий приріст додаткового продукту, тобто факт збільшення продуктивності в умовах підприємства є величиною чистої продукції.
Основними економічними категоріями, що відображають діяльність підрозділу, є собівартість і прибуток. Розмір прибутку залежить від трьох чинників: зростання обсягу виробництва (зростання маси прибутку), збільшення ціни і зниженні собівартості продукції. Отже, прибуток як би зацікавлює підрозділи в значно більшій кількості факторів, ніж собівартість продукції. Але як вважає С.А. Воєводін [15] включення прибутку в систему показників внутрішньогосподарського розрахунку недоцільно з наступних причин.
1. Зростання прибутку за рахунок збільшення кількості продукції може перекрити збільшення собівартості і таким чином створити видимість благополучної роботи.
2. Отримання надбавок до ціни за рахунок підвищення якості виробів багато в чому пов'язане із зусиллями всього колективу, а не окремих підрозділів. Неможливо з достатньою точністю кількісно визначити заслугу даного цеху, а отже, і встановити справедливу надбавку. Тому стимулювання поліпшення якості через прибуток дуже сумнівно.
3. Як показує аналіз, на багатьох підприємствах основним чинником зростання прибутку є зниження собівартості продукції.
4. Встановлення прибутку вимагає розробки умовно-оптових цін, а це, особливо в умовах багатономенклатурного виробництва, значно ускладнює роботу управлінського персоналу та відволікає його від вирішення більш важливих проблем.
5. На прибуток великий вплив мають асортиментні зрушення, що випускається. У зв'язку з цим не завжди можна визначити, чим викликаний зростання або зниження прибутку.
Залучення прибутку до оцінки діяльності цехів викликано, мабуть, не економічною доцільністю, а бажанням перенести заводський показник на рівень внутрішньогосподарського розрахунку.
В даний час головне увагу колективів цехів повинна бути звернена на поліпшення використання ресурсів та впровадження результатів науково-технічного прогресу. Підсумки діяльності в цих напрямах відносно легко можна виявити через зниження собівартості продукції. Тому С.А. Воєводін [15, c. 105-106] пропонує основних цехах машинобудівної промисловості встановлювати план по собівартості товарної продукції і завдання на її зниження. Оскільки фактичне зниження собівартості щодо плану не завжди пов'язане із зусиллями даного колективу, то собівартість необхідно коригувати з урахуванням незалежних факторів. Для точної оцінки внеску цеху в результати роботи дієвим методом є організація нормативного обліку. Якщо колектив буде знати, що зниження собівартості, що враховується в результатах госпрозрахункової діяльності, залежить тільки від нього, він з готовністю піде на більш напружений планове завдання і впровадження організаційно-технічних заходів.
Певні труднощі виникають при встановленні системи госпрозрахункових показників допоміжних цехів. Основна їх відмінність полягає в тому, що ці цехи виробляють продукцію головним чином для споживання усередині підприємства. З одного боку, вартість послуг входить у собівартість кінцевої продукції, Тому збільшення їх обсягу не завжди вигідно підприємству. З іншого боку. якщо змусити, наприклад, ремонтну службу економити матеріали, запасні частини та інші кошти, обсяг робіт знизиться, і програма служби головного механіка буде невиконаною. Завдання ускладнюється ще й тим, що мета цих підрозділів - забезпечення працездатності обладнання не тільки в даний період, але і на перспективу. Нерідко для виконання основної виробничої програми зривається графік планово-попереджувального ремонту, що призводить до додаткових втрат в наступний період. Тому такі допоміжні цехи, як ремонтно-механічний, електроцех і цех контрольно-вимірювальних приладів, повинна зацікавлювати у виконанні певного обсягу ремонту, зменшенні позапланових простоїв устаткування з вини цих цехів і зниженні витрат на одиницю ремонту.
Крім того, зазначені цехи мають вплив на терміни та якісне впровадження організаційно-технічних заходів на підприємстві, тому їх необхідно зацікавити в розмірі економічного ефекту, одержуваного від цих заходів. Як зазначає С.А. Воєводін [15, с. 106], досвід впровадження господарського розрахунку допоміжних цехів показує, що найбільш кращою для зазначених цехів є наступна система:
1) виробнича програма - розмір і характер послуг в номенклатурі;
2) обсяг робіт у нормо-годинах;
3) кошторис витрат на запланований обсяг;
4) економічний ефект від впровадження організаційно-технічних заходів, у тому числі в даному цеху;
5) нормативи фонду заробітної плати за категоріями персоналу;
6) норматив оборотних коштів.
Підсумком аналізу собівартості є виявлення резервів подальшого поліпшення показників. Резерви повинні бути узагальнені, взаємно ув'язані, визначено їх загальна сума й основні напрямки реалізації.
Завданнями аналізу собівартості продукції є: оцінка обгрунтованості і напруженості плану по собівартості продукції, витратам виробництва і звертання на основі аналізу поведінки витрат, встановлення динаміки і ступеня виконання плану по собівартості; визначення факторів, що вплинули на динаміку показників собівартості і виконання плану по них, величини і причини відхилень фактичних витрат від планових; аналіз собівартості окремих видів продукції; виявлення резервів подальшого зниження собівартості продукції.
Аналіз собівартості продукції спрямований на виявлення можливостей підвищення ефективності використання матеріальних, трудових і грошових ресурсів у кроцессе виробництва, постачання і збуту продукції. Вивчення собівартості продукції дозволяє дати більш правильну оцінку рівню показників прибутку і рентабельності, досягнутому на підприємствах.
У системі показників економічної ефективності виробництва в галузях матеріального виробництва (машинобудуванні) плануються і аналізуються такі показники, як виробництво продукції на 1 руб. витрат, а також зниження витрат на 1 грн. товарної продукції (робіт).
Динаміка собівартості різнорідної продукції, робіт і послуг краще характеризується показником зниження собівартості порівнянної продукції (робіт, послуг). Він являє собою підсумовані за всіма видами продукції економію, отнесeнную до всієї собівартості цієї ж продукції в базисному році і виражену у відсотках.
При плануванні та аналізі економії від зниження собівартості продукції розраховують економію за такими групами факторів:
1. Підвищення технічного рівня виробництва.
2. Поліпшення організації виробництва і праці.
3. Зміна обсягу, структури і розміщення виробництва.
4. Поліпшення використання природних ресурсів.
5. Розвиток виробництва.
Важливим розділом управління собівартістю продукції є аналіз взаємозв'язку собівартості, обсягу продажів і прибутку. Маркетинговий аналіз повинен відповісти на питання, чи продавати невелику кількість виробів, але за відносно високою ціною, з орієнтацією на заможного покупця з індивідуальними запитами або продавати багато виробів, орієнтованих на масового покупця по відносно низькій ціні. Другий шлях потребує вирішення проблеми зниження витрат і собівартості продукції; для цього необхідний аналіз поведінки витрат.
За цією ознакою всі витрати поділяються на змінні (пропорційно змінюються з обсягом виробництва і реалізації продукції), напівзмінні (змінюються, але нижче прямої пропорції), полупостоянние (що залишаються постійними до визначених меж росту обсягу продукції) і постійні (незмінні в рамках звітного періоду). Всі чотири групи витрат в бухгалтерії поділяються на умовно-змінні і постійні. Перші складають технологічну собівартість продукції і враховуються як прямі витрати. Другі складають періодичні накладні витрати і враховуються як непрямі витрати при калькулюванні собівартості продукції.
Змінні і постійні витрати класифікуються за джерелами виникнення витрат: змінні характеризують витрати господарської активності, пов'язаної зі зростанням обсягу продукції, а постійні характеризують витрати, пов'язані зі здатністю господарювати, тобто показують ефективність управління. До цих витрат відносяться витрати на інвестиції (амортизація), оплата керівництва, витрати на вироблення економічної політики (реклама, наукові розробки та ін.)
При аналізі взаємозв'язку витрат, обсягу продукції і прибутку обчислюють точку заломлення збитків і прибутку, або поріг рентабельності. Ця точка характеризує продажну виручку, коли вже немає збитків, але ще немає прибутку. Метод прямого обчислення собівартості (директ-костинг) заснований на вирахуванні з продажної виручки змінних (прямих) витрат і визначенні граничної прибутку, яка відрізняється від реального прибутку на суму періодичних (непрямих) витрат.
Застосування розрахунку собівартості по прямих витрат дає можливість уникнути складних обчислень постійних витрат, порівняти продажну виручку і граничну прибуток, списати всі періодичні непрямі витрати на реалізовані товари і оцінити товарні залишки на складах за змінними витратами. Остання обставина дозволяє перевести можливий ризик від непродажу товарів на поточний рік, зменшивши прибуток і, як наслідок, податки.

3. РОЗРАХУНОК СОБІВАРТОСТІ НА МАШИНОБУДІВНИХ ПІДПРИЄМСТВАХ.

Метод розрахунку розглянемо за даними 1977 [8, c. 588-600].
При розрахунку витрат виробництва на машинобудівному підприємстві застосовують прямі показники економічності вироби, технологічного процесу та його організації, технологічної операції, а також застосовуваних основних засобів: собівартість, трудомісткість, верстатомісткість і матеріаломісткість.
Собівартість продукції (руб. / шт.) Включає всі витрати підприємства на виготовлення і збут продукції, виражені в грошовій формі.
Трудомісткість (нормо-час/шт.) Відображає частину витрат живої праці і виражається нормованим часом, потрібним основним виробничим робітником для виконання конкретного технологічного процесу, операції або ж виготовлення виробу в цілому.
Верстатомісткість (станок-час/шт,) - число потрібних годин роботи обладнання для виконання процесу, операції або виготовлення виробу в цілому.
Матеріаломісткість (кг / шт. Або т / шт.) - Частина витрат минулої праці на виготовлення продукції, пов'язаних з отриманням, переробкою і доставкою сировини і матеріалів.
Усі прямі показники можуть бути обчислено на одиницю продукції і на весь обсяг випуску.
Непрямі показники, не будучи безпосереднім мірилом ефективності технічного рішення, служать для вибору кращого з рівноцінних за прямими показниками варіанта. Непрямі показники досконалості й економічної доцільності конструкції - показники нормалізації, стандартизації, повторюваності, спадкоємності.
Непрямі показники прогресивності технологічного процесу і його організації - показники рівня механізації і автоматизації процесу, завантаження та використання обладнання, коефіцієнта оснащеності і ряд інших.
Структура собівартості - це відношення окремих елементів собівартості до загальної суми витрат. Всі витрати підприємства на виробництво продукції групуються за економічними елементами або по калькуляційних статтях витрат. У першому випадку складається кошторис витрат на виробництво, у другому - калькуляція собівартості продукції.
Кошторис витрат на виробництво охоплює поряд із собівартістю товарної продукції вартість зміни залишків незавершеного виробництва (у сумі - це обсяг валової продукції), послуги своєму капітальному будівництву і житлово-комунальним підприємствам. За методом включення до собівартості витрати поділяються на прямі і непрямі.
Прямі витрати визначають безпосередньо на підставі витрати за існуючими нормами на одиницю продукції (за нормами трудомісткості - заробітну плату основних робітників; нормам витрати основних матеріалів - їх вартість і т.д.).
Непрямі витрати або не можуть бути віднесені безпосередньо на одиницю виробу, або це представляє значні труднощі.
Повна собівартість продукції підраховується по одному з трьох методів: коефіцієнт-машино-годин, бухгалтерським і прямим шляхом (розрахунковий метод). Якщо в рівні механізації та автоматизації процесів виготовлення окремих виробів немає великих відмінностей, допускається, з дозволу вищестоящих організацій, розподіляти непрямі витрати бухгалтерським методом (пропорційно заробітній платі основних робітників) на автоматизованих підприємствах і в автоматизованих цехах, що випускають один вид продукції, витрати на утримання устаткування розраховують прямим шляхом.
Метод коефіцієнтів-машино-годин заснований на розрахунку собівартості виробу (деталі, машино-комплекти) з визначенням: величини кошторисної ставки витрат на обладнання, що припадають на один виріб; витрат на основну заробітну плату основних виробничих робітників; витрат на матеріал.
Бухгалтерський метод розрахунку заснований на обліку всіх видів витрат, що входять до складу цехових і загальнозаводських витрат у процентному відношенні до основної заробітної плати виробничих робітників.
Прямий (розрахунковий) метод калькуляції собівартості заснований на роздільному визначенні елементів витрат, абсолютна величина яких розподіляється і належить на кожну операцію зазвичай пропорційно фактору часу (величині штучного часу, тривалості роботи обладнання, часу налагодження, часу використання оснащення і т.д.).
Крім розглянутих раніше витрат на заробітну плату і матеріали, для розрахункового методу окремо підраховують витрати на електроенергію, ремонт обладнання, мастильно-обтиральні і охолоджуючі матеріали, на амортизацію універсального і спеціального устаткування, з експлуатації та амортизації оснащення та інструменту, за переналагодженні верстатів.
Загальнозаводські та загальноцехові витрати (заробітна плата адміністративно-технічного персоналу, амортизація і експлуатація будівель і споруд, витрати по охороні праці і техніці безпеки, витрати на утримання технічних служб заводу тощо) розраховують у вигляді відсотка від основної заробітної плати основних виробничих робітників (при масовому випуску однорідної продукції) або пропорційно прямим витратам на заробітну плату і на утримання в експлуатацію обладнання (в інших випадках). Елементи витрат за цим методом розраховують на одну операцію (руб. / опер.) Або на одну штуку (руб, / шт.).
Витрати на ремонт, електроенергію та амортизацію обладнання складають в сумі витрати на утримання та експлуатацію устаткування, їх підрахунок необхідний і з першого методу для встановлення кошторисних ставок.
Більш точне визначення собівартості на стадії проектування грунтується на методі балів. Сутність цього методу полягає в тому, що основні конструктивні та експлуатаційні характеристики машини - наприклад, продуктивність, габаритні розміри, швидкість, вантажопідйомність і т.п. - Оцінюються умовними балами. Граничну величину бали по кожному параметру слід брати невелику, близько 3-5, причому це значення бажано оцінювати у відповідності зі ступенем впливу на собівартість кожного з розглянутих параметрів. Для цієї мети застосовують експертні оцінки, в тому числі метод колективної експертизи. При побудові графіків бальної оцінки використовують найпростіші лінійні форми залежності, тобто виходять з того, що собівартість змінюється пропорційно, наприклад, масі, частоті обертання і т.п.
Отримані по кожному з оцінюваних параметрів бали підсумовують і суму балів множать на постійний для даного класу машин (або для даного заводу) ціннісної множник. Для визначення величини останнього фактичні показники собівартості аналогічних машин, що випускаються промисловістю, ділять на знайдені для них відповідні сумарні значення балів. В якості ціннісного множника для оцінки нових конструкцій приймають середнє арифметичне значення одержаних величин.
Бальний метод дозволяє отримати відхилення розрахункових значень собівартості проектованих машин у межах 15-20% від їх фактичних значень. Точність розрахунків збільшується в порівнянні з методом питомих показників у середньому в 2 рази.
Для визначення загальної (абсолютної) ефективності капітальних вкладень по окремих підприємствах застосовують показник - відношення прибутку до капітальних вкладень.
При визначенні загальної ефективності капітальних вкладень аналізують чинники, що впливають на її підвищення або пониження: зміна трудомісткості продукції; зміна матерналоемкості продукції; зміна фондомісткості продукції.
Для народного господарства встановлено нормативний термін окупності в межах 7 років і відповідний йому нормативний коефіцієнт порівняльної економічної ефективності капітальних вкладень рівний 0,15. При техніко-економічних розрахунках дозволяється користуватися нормативом терміну окупності від 5 до 10 років з коефіцієнтом економічної ефективності від 0,2 до 0,1.
Трудомісткість одиниці продукції визначається: а) за базовим варіантом у фактично витрачених людино-годинах; б) за порівнювані варіанти на проектній стадії в нормо-годинах з урахуванням очікуваного перевиконання відповідних норм, а після впровадження заходу - у фактично витрачених людино-годинах.

4. ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ АВТОМАТИЗОВАНИХ СИСТЕМ УПРАВЛІННЯ ВИРОБНИЦТВОМ.

Прискорення науково-технічного прогресу (НТП) веде до більш частого відновлення продукції. Цей процес став масовим і типовим явищем промислового виробництва. У машинобудуванні за останні 20 років темп відновлення продукції збільшився в три рази. Проте в даний час цикл розробки нового виробу нерідко становить шість-сім років, а період освоєння його виробництва - два-три роки, тобто від виникнення ідеї до її повної реалізації іноді проходить до десяти років. Такий стан нетерпимо в умовах ринкової економіки. Підприємство, яке не має механізму швидкої перебудови виробництва на освоєння та випуск нової продукції відповідно до зміни попиту, стає неконкурентоспроможним.
Підраховано, якщо є сім взаємопов'язаних елементів, а характер зв'язку полягає в тому, що зв'язок або є, або відсутній, така система може мати ^лютого 1942 станів. Але виробництво як система складається із значно більшого числа елементів, зв'язки між якими різноманітніше, тому число станів виробництва як системи неймовірно велике.
У процесі дії АСУ виконуються перераховані нижче функції.
1. Збір, обробка та диференційоване розподіл інформації, що дозволяє керівнику бачити не всі процеси у виробництві, а тільки ті, які відносяться до його компетенції, його рівня управління.
2. Аналіз отриманої інформації з використанням економіко-математичних методів і вироблення оптимальних рішень.
3. Прогнозування, складання перспективних планів розвитку об'єкта управління. На основі перерахованих функцій можна зробити висновок, що створення АСУ на базі використання економіко-математичних методів і обчислювальної техніки вносить докорінні зміни в сам процес управління, звільняючи управлінський персонал від рутинної роботи, перемикаючи їх на творчий процес пошуку оптимальних рішень.
Збільшення глибини економічного аналізу в обмежених рамках час значною мірою досягається шляхом застосування ЕОМ. С.А. Воєводін [15, c. 44-45] пише: "Практика показує, що на заводах, що впровадили АСУП, економічний аналіз має більш високий рівень. Так, у шинному виробництві в результаті впровадження АСУП оперативно вирішуються завдання, немислимі в умовах ручної обробки інформації: оперативний аналіз витрат корду, гумових сумішей, щодобовий аналіз витрат матеріалу, аналіз використання обладнання, робочої сили і т.д. Однак всі частини аналізу неможливо перевести на машинну мову. Тому ЕОМ зазначену проблему повністю не вирішує.
Єдино правильне, на нашу думку, рішення проблем обмеження в часі дає системний підхід до аналізу. Глибина аналізу при цьому досягається шляхом цілеспрямованої структуризації, визначення пріоритетів, розподілу ресурсів. "
У роботі І.С. Мацкевічюса і Г.Л. Кальчінскаса [7, c. 30-31] зазначається: "Останнім часом як на практиці, так і в теоретичних розробках відчувається послаблення уваги до дослідження актуальних питань створення та експлуатації автоматизованих систем управління підприємствами та виробничими об'єднаннями. Робиться спроба замінити їх міні-і мікроЕОМ, створенням автоматизованих робочих місць (АРМ) бухгалтерів та інших управлінських працівників.
Таке положення, на нашу думку, є помилковим і в майбутньому може завдати відчутної шкоди всьому процесу вдосконалення управлінських робіт. Ми, безумовно, згодні з тим, що сама трактування автоматизованих систем обробки економічної інформації як автоматизованих систем управління у свій час була дуже претензійною. Однак це не означає, що до організації АСУП взагалі не слід прагнути. По-перше, в процесі створення так званої "твердої" частини АСУП ніколи не передбачалося обмежитися використанням однієї або декількох потужних електронно-обчислювальних машин. Поряд з ними намічається використання цілого ряду інших технічних засобів, таких, як засобу виділення інформації (датчики, реєстратори виробництва тощо), внутрішньосистемні засоби перетворення інформації, засоби виведення, передачі та фіксації даних і, нарешті, засоби переробки інформації, до яких слід віднести як потужні електронно-обчислювальні машини, так і комп'ютери, складають технічну базу автоматизованих робочих місць управлінського персоналу. За допомогою останніх дійсно можна оперативно вирішувати ряд локальних проблем, що виникають у процесі управління виробничими підрозділами. Однак для оптимального управління таким синтетичним показником, як собівартість, необхідно розташовувати даними про діяльність всього підприємства або навіть об'єднання, перерозподіляти на цьому рівні матеріальні або трудові ресурси. Ці проблеми за допомогою одних тільки АРМ, безумовно, не можуть бути вирішені, бо знаходяться в компетенції загального керівництва і для їх вирішення необхідно скористатися значною кількістю даних і розвиненою системою програмного забезпечення. Однак деякі приватні завдання управління собівартістю, природно, можуть і повинні будуть вирішуватися безпосередньо на автоматизованих робочих місцях управлінського персоналу. У зв'язку з цим слід зазначити, що кількість персональних комп'ютерів останнім часом стрімко зростає і близько 90% їх купується для професійного використання, в тому числі і для обладнання АРМ. "
У складному процесі планування, обліку, аналізу та регулювання витрат на виробництво і собівартості продукції, який останнім часом часто трактується як єдиної системи управління собівартістю, важливу роль грають всі функції управління і види народногосподарського обліку. За даними 1974 року [4, c. 12-13] аналіз інформаційного забезпечення обліку витрат на виробництво і калькулювання собівартості продукції показав, що в цій сфері найбільш великий (близько 85%) питома вага показників, запозичених з інших підсистем. Тому вивчення інформаційного забезпечення даного роду завдань необхідно почати з визначення інформаційних зв'язків, що у підсистемі бухгалтерського обліку та в інших підсистемах автоматизованих систем управління У процесі цієї роботи важливо вирішити дві проблеми, які спричиняють здійснення принципу комплексності:
оптимізувати зв'язок між оперативно-технічним та бухгалтерським обліком, бо занадто багато даних, зафіксованих в одному з них, повторно фіксується і в іншому. Вирішенню цієї проблеми, а також оптимізації зв'язку бухгалтерського та статистичного обліку, на думку І.С. Мацкевічюса і Г.Л. Кальчінскаса [7, c. 52-53], багато в чому може сприяти отримала останнім часом розвиток теорія первинного обліку;
необхідно також оптимізувати зв'язок між обліком і іншими функціями управління собівартістю продукції. Вирішення цієї проблеми перш за все означає однозначне визначення місця обліку витрат на виробництво і калькулювання собівартості продукції в автоматизованих системах управління підприємствами та виробничими об'єднаннями.
Побудова автоматизованих систем згідно в керівних методичних матеріалів зі створення АСУП (1977 року) [9], до нинішнього дня застосовуються на виробництві, не задовольняє принципу комплексності, бо вона побудована за неоднорідного принципом виділення функціональних підсистем. У той же час оптимізація потоків даних між обліком і плануванням може в значній мірі розвантажити управлінський апарат від надлишкових даних.
Наступний важливий принцип автоматизованої обробки економічної інформації - аналітичність.