Ця робота представляє собою спробу відповісти на запитання: на якій підставі виділяються угруповання слів, звані частинами мови? Або інакше, - на чому грунтується традиційний розподіл слів за частинами мови? Матеріалом для аналізу послужили відомі мені індоєвропейські мови (в тій мірі, в якій порушені у статті факти є загальними для них усіх).
Вислови з питання про те, на чому грунтується традиційний розподіл слів за частинами мови, численні, різноманітні, але дуже неясні і суперечливі. Для стислості обмежуся лише зазначенням істота розбіжностей з цього питання (хоча, ймовірно, було б розумніше дати їх докладний огляд, за яким, як за димовою завісою можна було б при бажанні сховатися від потреби самостійного вирішення питання і від пов'язаної з цим відповідальності).
Виділяються окремі частини мови на підставі властивого словами, відносяться до даної угрупованню, одного провідного ознаки, або вони виділяються на підставі сукупності різноманітних ознак, із яких жоден не можна назвати ведучим? Якщо вірно перше, то що є цим провідним ознакою? Лексичне значення слова? Його граматичне значення? Укладена в ньому логічна категорія? Його зв'язок з граматичними категоріями? Його морфологічна природа? Його синтаксична функція? і т.д. Виділяються різні частини мови на одному або на різних підставах?
Раз можна сперечатися про те, що є підставою, за яким виділяються частини мови, цілком очевидно, що розподіл слів за частинами мови - не результат логічної операції, званої класифікацією, оскільки остання, як відомо, підпорядковується всім правилам поділу загального поняття і, зокрема , тому основному правилу, що розподіл має здійснюватися за одним і тим же істотного й, звичайно, абсолютно певного основи. Там, де саме підставу розподілу неочевидно, потребує визначення, там, звичайно, не може бути мови про класифікацію в науковому сенсі слова. Ще Л.В. Щерба у своїй чудовій статті "Про частини мови в російській мові" сказав: "Хоча, підбиваючи окремі слова під ту чи іншу категорію (частини мови), ми отримуємо свого роду класифікацію слів, проте, саме розрізнення" частин мови "навряд чи можна вважати результатом "наукової" класифікації слів "[1].
Розподіл слів за частинами мови явно не задовольняє і іншому основному правилу поділу обсягу поняття, а саме - тому правилу, що члени поділу повинні взаємно виключати один одного. Так, займенник виявляється в той же час іменником чи прикметником (у звичайній термінології "займенникові іменники" та "займенникові прикметники"). І це було вже зазначено Л.В. Щербою. "Якщо в питанні про частини мови, - каже він у тій же статті, - ми маємо справу не з класифікацією слів, то може статися, що одне і те ж слово виявиться одночасно підводиться під різні категорії" [2].
Розподіл слів за частинами мови явно не задовольняє і третьому основному правилу поділу обсягу поняття, тобто тому правилу, що обсяг всіх членів поділу в сукупності повинен дорівнювати обсягу діленого поняття. "Оскільки знову ж таки, - говорить Л. В. Щерба, - ми маємо справу не з класифікацією, нема чого боятися, що деякі слова нікуди не підійдуть - значить вони дійсно не підводяться нами ні під яку категорію" [3].
Не можна, однак, погодитися з твердженням Л.В. Щерби, що "всяка класифікація передбачає певний суб'єктивізм класифікатора, зокрема до деякої міри довільно обраний principium divisionis" [4]. Суб'єктивна тільки така класифікація, яка не рахується з тим, чи є ознака, по якому виробляється розподіл на класи, істотним для об'єкта класифікації. Так, суб'єктивна приводиться як приклад Л.В. Щербою класифікація слів на слова, що викликають приємні емоції, і слова байдужі. Але ніяк не можна вважати суб'єктивною, наприклад, створену Д.І. Менделєєвим періодичну систему елементів, яка являє собою класифікацію, цілком задовольняє основним правилам поділу обсягу поняття і засновану на найбільш істотному ознаці об'єкта класифікації - атомній вазі елементів. З матеріалістичної точки зору не людина нав'язує природі наукову класифікацію, а навпаки. "Абстрактність загального поняття" кінь "по відношенню до обійманих їм конкретним приватним випадків, - каже К. А. Тімірязєв, - не знищує того реального факту, що кінь як група схожих істот, тобто всі коні, різко відрізняється від інших груп схожих між собою істот, які осел, зебра, квагга і т.д. Ці грані, ці розірвані ланки органічного ланцюга не внесені людиною в природу, а нав'язані йому самою природою "[5].
Нам, лінгвістам, навряд чи доцільно, уподібнюючись страусів, ховатися від того факту, що наші пізнання в області природи слова, і зокрема його граматичної природи, ще не достатньо глибокі для того, щоб можна було побудувати граматичну класифікацію слів у науковому сенсі цього слова , і що поступово виник і закріпилася в традиції розподіл слів за частинами мови - ще не класифікація, а тільки констатація того, що серед слів є угруповання, об'єднані тими чи іншими загальними і більш-менш суттєвими, але не завжди ясними ознаками. Розподіляючи слова за частинами мови, тобто стверджуючи, що серед слів є так звані іменники, прикметники, дієслова і т.д., ми, приблизно, робимо те ж саме, як якщо б ми, підсумовуючи те, що ми знаємо про оточуючих нас людей, сказали, що серед них є блондини, є брюнети, є математики, є професори, а є й розумні люди. Смішно було б, звичайно, сперечатися про те, на якій підставі вироблено цей поділ в цілому. Але можна було б визначити, на якій підставі виділена кожна з цих груп окремо, і якщо така підстава, як має місце у випадку з частинами мови, неясно, хоча і більш-менш істотно, - визначити його не тільки можна, а й має .
Було зроблено чимало спроб витлумачити традиційний розподіл слів за частинами мови як якусь струнку й послідовну "систему", тобто як класифікацію. Мабуть, найбільш типова спроба датського вченого В. Брендаля, який стверджував, що розподіл слів за частинами мови грунтується виключно на підводиться слів під одну з чотирьох логічних категорій - сутність, відношення, якість і кількість - або поєднання цих логічних категорій. Так, за Брендалю, значення прийменника - це відношення, іменника - сутність, прислівники - якість, числівника - кількості, дієслова - поєднання відносини і якості, займенники - поєднання сутності і кількості, союзу - поєднання відносини та кількості і т.д. [6]. Апріорність цієї схеми є очевидною. Однак по суті апріорно і всяке тлумачення частин мови як стрункої "системи" - все одно, семантичної, морфологічної, синтаксичної або навіть семантико-морфолого-синтаксичної.
Зі сказаного випливає, що нашим методом буде відмова від пошуків єдиного підстави розподілу слів за частинами мови - будь то один провідний ознака чи сукупність тих же ознак, тобто відмова від прагнення знайти стрункість там, де стрункості може не бути.
Почнемо з найбільш ясного випадку - з іменника. Навряд чи може бути сумнів у тому, що угруповання слів, званих іменниками, об'єднує наявність у словах, що відносяться до цього угруповання особливого граматичного значення - значення "предметності", інакше "іменник", "субстантивні" і т.д., яке супроводжує лексичному значенням слова. Поза поєднання з цим граматичним значенням лексичне значення іменника безформно. Функція цього граматичного значення, очевидно, в тому і полягає, щоб надати певну форму того, що є матеріалом нашої думки. Іншими словами, значення це як би формально за самим своїм змістом. Саме тому це граматичне значення неможливо відокремити від лексичного значення, якому воно супроводжує, і зміст цього граматичного значення надзвичайно важко визначити. По суті, це граматичне значення і не може бути визначено інакше, як шляхом опису його функції.
Так, можна сказати, наприклад, що будь-який іменник, навіть якщо воно позначає не окрему річ або предмет зовнішнього світу (тобто щось має відомої самостійністю або окремішністю і в об'єктивній дійсності), а якість, дія, відношення чи будь-яке абстрактне поняття ( тобто щось в об'єктивній дійсності таку самостійність не володіє), - все ж таки представляє цю якість, дія, ставлення і т.д. таким же самостійним або окремим предметом думки, яким воно завжди представляє окрему річ або предмет зовнішнього світу. Тому, визначаючи іменник як слово, що означає предмет, ми, по суті, лише наводимо приклад типового слова з даними граматичним значенням, але не розкриваємо самого цього граматичного значення. Інакше кажучи, бажаючи дати уявлення про те, як оформлений матеріал нашої думки в іменнику, ми лише даємо уявлення про те, який матеріал нашої думки буває завжди оформлений в іменник.
Визначення іменника як слова, що позначає предмет, є, по суті, визнання того, що безпосереднє визначення граматичного значення іменника неможливо в силу формального цього значення і що доводиться обмежитися деякими сурогатом такого визначення. Однак це елементарне визначення іменника аж ніяк не гірше, ніж зустрічаються в наукових граматиках визначення іменника як слова, що виражає "предметність" (а що таке "предметність"? - Те, що висловлює іменник, тобто, очевидно, "іменник"?) , як слова, що виражає "предмет у граматичному сенсі слова" (а що таке "предмет у граматичному сенсі слова"? - очевидно, знову-таки граматичне значення іменника, тобто "іменник"?) і тому подібні визначення, які, як в порочному колі, визначають невідоме через саме це невідоме (приблизно: "іменник є слово, що має значення іменника").
Разом з тим з того, що змістом лексичного значення іменника тільки в порівняно невеликій кількості випадків буває предмет (наприклад, в таких іменників, як "стіл", "стілець", "олівець" і т.п.), а дуже часто буває якість , дія, ставлення і т.д. (Наприклад, в іменників "краса", "висота", "ходіння", "їзда", "зв'язок", "рівність" і т.п.), - очевидно, що іменник завжди "предметно" тільки у своєму граматичному значенні, тоді як у своєму лексичному значенні воно може бути як "предметно" ("стіл", "стілець" і т.п.), так і "непредметні" ("краса", "ходіння", "рівність" і т.д. ), тобто що "предметність" іменника є його граматичне, а не лексичне значення.
Все це речі досить відомі, хоча й забуті. Проте тут "предметність" цікавить нас лише як підстава, за яким слова виділяються в граматичну угруповання іменників. Справа в тому, що дуже часто вказується, що підстава, за яким слова виділяються в граматичну угруповання іменників, - це не тільки значення "предметності" (при цьому часто забувають обумовити, що мова йде про граматичному, а не про лексичне значення), але також і певні морфологічні та синтаксичні властивості слова (тобто, наприклад, у російській мові - характерні для іменника словотворчі елементи, зв'язок з категоріями відмінка, числа і роду, певного роду сполучуваність з іншими словами, здатність виступати в певній синтаксичній функції, і т.д.). Чи вірно це? Неважко переконатися в тому, що граматичне значення іменника і його морфологічні та синтаксичні властивості аж ніяк не в рівній мірі - його ознаки. Це очевидно хоча б з того, що немає мови, в якому не було б іменників, і що граматичне значення іменників, тобто значення "предметності" у всіх мовах однаково, тобто обов'язково, тоді як морфологічні та синтаксичні властивості іменників дуже різні в різних мовах, тобто жоден з них окремо не обов'язковий.
Граматичне значення "предметності", як і всяке граматичне значення, має певні зовнішні виразники або формальні показники. Якщо б воно не мало таких зовнішніх виразників, воно не було б значенням, тобто мовним явищем. Такими зовнішніми виразниками граматичного значення "предметності" і є морфологічні та синтаксичні властивості іменника. Таким чином, морфологічні та синтаксичні властивості іменника - його ознаки тільки остільки, оскільки вони - зовнішні виразники властивого іменнику граматичного значення "предметності". Іншими словами, тільки наявність у слові граматичного значення "предметності" робить це слово іменником, але про наявність в слові цього значення ми не можемо дізнатися інакше, ніж за посередництвом певних зовнішніх виразників цього значення, тобто за посередництвом властивих іменнику формальних (морфологічних і синтаксичних) властивостей. Так, російське слово "доброта" є іменником тому, що на відміну від слів "добрий", "добреть" і т.п. воно має граматичним значенням "предметності", але про те, що воно володіє цим значенням, ми знаємо завдяки його суфіксу, його зв'язку з категоріями відмінка, числа і роду, його ролі підмета або доповнення і т.д.
Звідси очевидно, що неправий Брендель, який стверджує, що приналежність слова до іменників (або до іншої частини мови) абсолютно не пов'язана з його морфологічними або синтаксичними властивостями і заснована тільки на значенні цього слова. Відриваючи граматичне значення іменника від його морфологічних і синтаксичних властивостей, він ігнорує природу граматичного значення. Значення "предметності" та морфологічні та синтаксичні властивості іменника - це різні сторони одного цілого. У Брендаля значення іменника - це логічне поняття, тобто щось, позбавлене мовної специфіки.
З іншого боку, оскільки як морфологічні, так і синтаксичні властивості іменника виявляються в рівній мірі лише зовнішніми виразниками значення "предметності", очевидно, що зовсім не обов'язково в кожному окремому випадку наявність як морфологічних, так і синтаксичних показників. Дуже часто один морфологічний показник (наприклад, суфікс, характерний для іменника в словах "доброта", "краса", "висота" і т.д.) змушує усвідомити слово як іменник. Проте не менш часто (особливо в мовах аналітичного ладу) одна синтаксична функція слова змушує усвідомити його в даному контексті як іменник (наприклад, англійське good у словосполученні for his good "для його користі", але порівняй a good wife "гарна дружина"). тому, якщо б в якому-небудь мові морфологічні показники взагалі були відсутні, іменники були б у ньому все одно іменниками, тобто володіли б граматичним значенням "предметності" (хоча можливо і збігалися б у ряді випадків за своїм звуковим складом з іншими частинами мови, як англійське good "користь" збігається з good "гарний" і т.д.). Таким чином, граматичне значення іменника, з одного боку, та морфологічні та синтаксичні особливості іменника - з іншого - це ознаки аж ніяк не рівноправні.
Граматичні значення, подібні до того, яке можна знайти в іменнику, виявляються в деяких інших частинах мовлення - у дієслові, прикметник і говіркою. Ми не будемо розглядати їх у подробиці. Вони вже були не раз описані. ТаК, дуже тонкий аналіз їх є в А.М. Пешковского [7]. Зазначимо тільки, що значення "глагольности", "прикметник" і "наречное" (якщо так можна висловитися) - це все ж щось типологічно відмінне від значення "предметності" (або "іменник"), оскільки останнє непохідне від інших граматичних значень, тоді як значення "глагольности" і "прикметник" похідні від значення "предметності", тобто припускають певну віднесеність до іменника, а значення "наречное" є похідним від значень "глагольности" і "прілагателності", тобто передбачає певну віднесеність до дієслова або прикметника. Тому, хоча підстава, на якій прикметник, дієслово і прислівник виділяються в особливі частини мови, подібно з підставою, по якому виділяється іменник, воно не зовсім тотожне йому.
Але проблема частин мови була б все ж зовсім простий, якщо б відмінності між основами, за якими виділяються окремі частини мови, вичерпувалися цим. Мабуть, проте, вони цим не вичерпуються. Як це не неприємно для грамматистов, що шукають у частинах мови у що б то не стало послідовності і стрункості або "системи", деякі частини мови явно об'єднуються не єдиним граматичним, а єдиним лексичним значенням.
Типовою частиною мови такого роду є, звичайно, числівник. На противагу тому, що має місце відносно іменника, прикметника, дієслова і прислівники, числівник усвідомлюється як числівник не тому, що йому властиве особливе граматичне значення "числівник", про який ми дізнаємося завдяки його морфологічним і синтаксичним властивостями, що є зовнішнім показником цього граматичного значення, але тому, що воно має своїм лексичним значенням число. Природно тому, що між лексичним значенням числівника і його приналежністю до числівником як частини мови не може бути такого протиріччя, яке може бути в іменнику між його "непредметні" лексичним значенням якості, дії, відносини і т.д. і його граматичним значенням "предметності" (наприклад, в словах "доброта", "ходіння", "рівність" і т.п.). Числівник - це завжди слово, яке позначає число. І саме тому, що його значення як частини мови є в той же час його лексичне значення, визначити це значення не представляє ніякої праці. Воно є число.
Морфологічні та синтаксичні особливості числівника вже тому не є показником граматичного значення даної частини мови, що вони в ньому навіть і не обов'язкові. Слово, що позначає число, може й не мати морфологічними або синтаксичними особливостями, що відрізняють його від іменника або прикметника. Якщо ж воно ними і володіє, то ці особливості можуть бути так само невеликі, як особливості однієї з лексичних угруповань іменників, - наприклад, іменників, що є назвою речовини, і т.п. Чому ж, питається, ці останні не виділяються в особливу частину мови, а числівники виділяються? Чи тому, що в разі числівника ці особливості все-таки більше? Ні, не тому, звичайно, тому що ніякого мірила величини цих особливостей немає. Причина того, що числівник виділяється в особливу частину мови, тоді як інші угрупування слів, об'єднані загальним лексичним значенням і більш-менш значними морфологічними і синтаксичними особливостями, не виділяються в особливі частини мови, полягає, очевидно, в тому, що в разі числівника угруповання , об'єднана спільним лексичним значенням і більш-менш значними синтаксичними особливостями, перекривається угрупованнями, об'єднаними загальним граматичним значенням: серед числівників можливі й іменники, прикметники та, і прислівники (а в принципі можливі і дієслова, наприклад, типу "подвоїти" і т.п .), і, отже, числівники не частина частини мови, а щось, що перекриває інші частини мови, тобто угруповання така ж первинна, як інші частини мови, хоча й не співвідноситься з ними як член поділу одного поняття.
Те, що числівник перекривається іншими частинами мови, - це, звичайно, наслідок того, що підстава, на якій воно виділяється в особливу частину мови, зовсім відмінне від підстави, за якими виділяються в особливу частину мови іменники, прикметники, дієслова і прислівники. Якщо б ми сортували будь-які предмети, з одного боку, по їх кольору (тобто сині, червоні, жовті і т.д.), а з іншого боку - за їх формою (тобто квадратні, циліндричні, кулясті і т.д.), то природно, що в угрупованні, відібраної по одному з цих підстав (наприклад, серед синіх предметів), могли б опинитися і будь-які з предметів, відібраних на іншій підставі (тобто і квадратні, і циліндричні, і кулясті). Точно так само, в угрупованні слів, що виділяються за своїм лексичним значенням, можуть виявитися слова, що належать до будь-якої з угруповань, що виділяються на їх граматичному значенню.
Показово прагнення граматики відокремити числівники у вузькому сенсі слова, або "власне числівники", тобто слова з лексичним значенням числа і деякими морфологічними або синтаксичними особливостями (в російській мові такими числівниками будуть, наприклад, слова "два", "три", "чотири" і т.п.), від числівників в широкому сенсі, тобто просто слів з лексичним значенням числа (в російській мові числівники в такому сенсі включають і слова "перший", "другий" і т.п.).
Числівники в широкому сенсі - це, звичайно, чисто лексична угруповання, оскільки вона виделяеься на підставі певного лексичного значення. Числівники у вузькому сенсі - це лексико-граматична угруповання, так як вона виділяється на підставі певного лексичного значення в поєднанні з деякими морфологічними і синтаксичними особливостями. Тим часом іменник, дієслово, прикметник і прислівник - це суто граматичні угруповання, оскільки вони виділяються на підставі певного граматичного значення, виразник якого - різні морфологічні та синтаксичні особливості. Тому навряд чи правильно, як це часто робиться, застосовувати до всіх частин мови вираз "лексико-граматична угрупування" - вираз, правда, значне своєю довжиною і зручне своєї розпливчатістю (ще значніше і зручніше було б "семантико-лексико-граматична" і т . п.).
Особливого розгляду вимагає питання про займенниках. Те, що й займенник - угруповання, перекриваються з іменниками, прикметниками і прислівниками, звичайно, не підлягає сумніву. Про це ясно свідчить навіть загальноприйнята термінологія, згідно з якою займенники поділяються на "займенникові іменники", "займенникові прикметники" і "займенникові прислівники" або "іменники-займенники" і т.д. Характерно, що Л.В. Щерба у цитованій вище статті взагалі не виділяє займенники в особливу частину мови, а розчиняє його в іменнику і прикметнику.
Очевидно, тому, що і займенники виділяються як частина мови не по тому підставі, яким виділяються іменники, прикметники, дієслова і прислівники, тобто не по граматичному значенню, супутньому їх лексичним значенням. Не виділяються вони в такому випадку, подібно числівника, за їх лексичним значенням? Справді, зміст лексичного значення займенників досить одноманітно. Займенники визначаються як слова, які за змістом свого лексичного значення виражають ставлення мовця до дійсності, яке потребує уточнення в процесі мовлення, або інакше - самоорієнтацію суб'єкта мови по відношенню до предмета промови. Так, особовий займенник першої особи однини висловлюється віднесеність предмета мовлення до самого суб'єкту мови, вказівний займенник виражає віднесеність того, про що говорить суб'єкт мовлення, до того, що знаходиться безпосередньо перед ним, або тому, про що він тільки що говорив, і т . д.
Специфіка займенники як частини мови полягає, однак, у тому, що воно виділяється не тільки за змістом свого лексичного значення, а й за його функції в мові. Займенник не може бути вжито інакше, як будучи конкретизовано контекстом чи ситуацією, тобто воно не може бути вжито в родовому значенні. У будь-якому контексті і в будь-якій ситуації "я" буде означати не абстрактну віднесеність предмета мовлення до самого суб'єкту мовлення, а конкретної людини - Івана Івановича Іванова, Петра Михайловича Петрова і т.д. Якщо ж "я" буде вжито в значенні абстрактної віднесеності предмета мовлення до суб'єкта мовлення, тобто в родовому значенні (наприклад, "я - є поняттям, яке ..."), то воно вже буде звичайним іменником, а не займенником. Щоправда, виняток у цьому відношенні - невизначені, негативні і питальні займенники, саме значення яких виключає конкретну співвіднесеність.
Таким чином, підстава, на якій займенники виділяються в особливу частину мови (зміст і функція його лексичного, тобто основного значення), відмінно як від підстави, за яким виділяється числівник (зміст його лексичного значення), так і від підстави, за яким виділяється, наприклад, іменник (зміст граматичного значення, супутнього його лексичного значення). Разом з тим підстава, на якій займенник виділяється в особливу частину мови, подібно з підставою, по якому виділяється угруповання знаменних слів, з одного боку, і угрупування службових слів - з іншого. Адже ці угруповання виділяються також за функцією їх значення: знаменні слова - це слова, досить самостійні за своїм значенням для того, щоб виступати як члени речення, тоді як службові слова - це слова, недостатньо самостійні за своїм значенням для того, щоб виступати як члени пропозиції. Тому по суті можливо було б розділити слова на три групи: слова займенникові, знаменні та службові. Однак останні два угруповання не прийнято вважати частинами мови, мабуть, тому, що більшість традиційних частин мови входить у ці угруповання як їх підрозділи (іменники, прикметники, дієслова, прислівники - в угруповання знаменних слів; прийменники, сполучники і т.д. - в угруповання службових слів). Втім, і тут можливо перекривання: дієслово може бути і знаменним словом і службовим (зв'язкові та допоміжні дієслова).
Особливого розгляду вимагають такі частини мови, як приводи та спілки, оскільки підстава, на якій вони виділяються, відмінно від підстави, за якими виділяються інші частини мови. Безсумнівно, що прийменники та спілки виділяються в особливі частини мови за їх синтаксичної функції (вираження відносин між словами або реченнями), але безсумнівно також, що зміст цієї функції є в той же час і значення цих слів, причому неможливо сказати, це значення - основне або супутнє, оскільки ніякого поєднання двох різних по функції значень (лексичного і граматичного) у них немає. Так, прийменник - це привід, очевидно, тому, що те чи інше ставлення - зміст його значення, але виражати це відношення між словами є в той же час його синтаксична функція. Зміст значення прийменника, як і всяке поняття, можна було б, правда, розкласти на n-е кількість понять, з яких кожне наступне було б менш загальним, ніж попередні. Так, зміст значення прийменника "на" в поєднанні "книга лежить на столі" можна було б розкласти на: 1) відношення взагалі, 2) відношення між двома предметами, 3) просторове відношення між двома предметами; 4) відношення між двома предметами, з яких перший лежить на поверхні другого, і т.п. Але безглуздо було б думати, що можливість такого розкладу доводить наявність у прийменник різних за своєю функцією значень. Його значення явно Одно.
Особливе місце серед частин мови займає, звичайно, і вигук. На відміну від значення інших слів значення вигуки має не понятійний, а емоційний зміст. Тому сумнівно, чи можна його значення вважати лексичним. З іншого боку, як відомо, для вигуки характерна відсутність будь-яких граматичних зв'язків з іншими словами і зовсім необов'язково наявність будь-яких граматичних значень. Так, неможливо обнарудіть граматичні значення, наприклад в таких вигуках, як "о!", "Ах!" і т.п. Тому вигуки виделются в особливу частину мови, мабуть, із суто негативним ознаками, а саме - за відсутності в них звичайних граматичних та лексичних значень.
Як випливає з викладеного вище, частини мови виділяються за різними ознаками: за властивому даної частини мови граматичному значенню, виразник якого - морфологічні та синтаксичні властивості цієї частини мови (іменник, дієслово, прикметник, прислівник); за лексичним значенням слова (числівник, в широкому сенсі); за лексичним значенням у поєднанні з морфологічними і синтаксичними особливостями (числівник у вузькому сенсі); за змістом і функції лексичного значення (займенник); по синтаксичної функції слова, яка в цьому випадку збігається зі значенням слова (прийменник і союз); по відсутності в слові лексичного чи граматичного значення у звичайному сенсі (іеждометіе). Таким чином, зазвичай підставою є один ведучий ознака. Проте і з цього правила є винятки (числівники у вузькому сенсі). Єдине, що об'єднує всі ці підстави, - це те, що всі вони з області значення. Але, зрозуміло, будь-яка угруповання слів, якщо вона не чисто фонетична, не може не об'єднуватися чимось загальним з області значення, оскільки тільки наявність значення і робить слово словом.
Характерно, що нерідко не всі розглянуті вище угруповання вважаються заслуговують найменування "частини мови". Деякі лінгвісти розрізняють "частини мови" і "частки мовлення" [8] і т.п. Такі термінологічні обмеження - прояв цілком природного прагнення підкреслити відмінність в підставах, за якими виділяються відповідні угруповання слів. Але, по суті, такі термінологічні обмеження можуть розкрити це розходження тільки дуже однобічно і неповно. Для того щоб повно відобразити різницю в підставах, за якими виділяються різні частини мови, довелося б, мабуть, говорити не тільки про "частини мови" і "частках", але ще і про "частіще", "частинках", "частенках" і т.п.
У цій статті не було розглянуто такі нетрадиційні угруповання слів, як категорія стану, модальні слова і т.п. Як відомо, стосовно цих угруповань слів спірно - чи є вони частинами мови. Однак саме поняття частини мови, як було показано вище, настільки розпливчасто, що всякий суперечка про те, чи є дана угруповання слів частиною мови чи ні, не може не бути безпідставним і беззмістовним. Визначити, що необхідно для того, щоб це угруповання слів могла вважатися частиною мови, можна тільки в самій загальній формі, наприклад, вона могла б бути визначена як граматична чи лексико-граматична або навіть лексична угруповання слів, володіє будь-яким істотним загальною ознакою або ознаками, яка не входить як складова частина в іншу частину мови і не включає в себе цілком інші частини мови.
Однак плутанина в уявленнях про те, якими мають бути підстави, за якими слова виділяються в частині мови, настільки велика, що навіть і ці елементарні обмеження порушуються. Так, деякі лінгвісти вважають частиною мови англійської мови (вони називають її "категорією стану") одну з різновидів прикметника, а саме - прикметники, які вживаються тільки предикативно (в англійській мові є прикметники, які вживаються та атрибутивно і предикативно, їх більшість, і є кілька прикметників, які вживаються тільки атрибутивно, і кілька прикметників, які вживаються тільки предикативно). Таким чином, частина мови виявляється частиною частини мови [9]. З іншого боку, багато лінгвістів вважають частиною мови "модальні слова", причому відносять до модальним словами такі словосполучення чи навіть речення, як "власне кажучи", "признатися сказати", "ймовірно", "не в образу було вам сказано" і т.п. Таким чином, частиною мови виявляється не угруповання слів, а угрупування слів, словосполучень і пропозицій.
Список літератури
(Примітки)
1. Щерба Л.В. Про частини мови в російській мові. - "Російська мова", нова серія, вип. 2, 1928, с. 5.
2. Там же, с. 8.
3. Там же.
4. Там же, с. 5-6.
5. Тімірязєв К.А. Ізбр. соч., т. 3. М., 1949, с. 457.
6. Brondal V. Morfologi og syntax. Kobenhavn, 1932.
7. Пєшковський О.М. Російський синтаксис у науковому освітленні. М., 1934, с. 67 і сл.
8. Див, наприклад: Виноградов В.В. Російська мова. М., 1947, с. 42.
9. Див, наприклад: Піпаст Л.О. До питання про категорії стану в сучасній англійській мові. Автореф. канд. дис. Л., [1952].
10. М.І. Стеблін-Каменський. До питання про частини мови.