Іжевський державний технічний університет
Корепанов О. А.
Перевірив: Сорокіна М. В.
2002
Зміст
стор
Введення ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 3
1. Історія виникнення мистецтва іконопису ... ... ... ... ... 4
2. Ікона - живий художній організм ... ... ... ... ... .... 5
3. Мистецтво іконопису ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 8
4. Віковий розвиток іконопису ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 11
Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... 14
Список використаної літератури
ВСТУП
Давньоруська іконопис - видатне явище світового мистецтва, частина
дорогоцінного спадщини нашої національної культури, одне з найяскравіших сві-
детельствует духовного і художнього генія Росії.
Починаючи з X століття - часу прийняття Руссю християнства як дер-
жавної релігії - тисячі храмів століття за століттям прикрашалися драгоцен-
вими мозаїками, стінними розписами та іконами із зображеннями релігійних
сюжетів на теми історії життя Христа, Богоматері, апостолів і численний-
них послідовників християнського вчення - проповідників, аскетів - ченців і
мучеників за віру. Найдавніші центри мистецтва - Київ, Володимир, Новгород,
Псков, Твер, Москва - залишили нам нескінченну різноманітність місцевих памят-
ників живопису XI-XV століть, головним чином ікон, часом дуже різних
за стилем, але завжди єдиних як за змістом, так і за своїм ідейним засадам.
Це внутрішнє їх єдність поступово, паралельно з об'єднанням Російського
держави під егідою Москви, привело в XVI-XVII століттях до складання цілісно-
го національного художнього канону, який втілився в давньоруській ико-
не, канону, традиція якого в значній мірі продовжувала зберігатися і
пізніше - у XVIII-XIX століттях, ставши з початку ХХ століття об'єктом численний-
вих досліджень, зроблених істориками культури Київської Русі. Саме в
результаті їхніх спільних зусиль надзвичайне художнє багатство образної сі-
стеми ікони, її естетична цінність і спочатку закладений у ній общечело-
веческіх ідеал краси і високого гуманізму стали надбанням сучасності.
1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ МИСТЕЦТВА ІКОНОПИСУ
Мистецтво давньоруської іконопису сходить до культурної традиції Ві-
зантии, до тієї традиції, де протягом століть (в основному приблизно
з V по Х століття) гармонійно сплавилися художні досягнення раннесредне-
вікового Заходу і Сходу, естетичні цінності пізньої античності (еллініз-
ма) і малоазійської національних культур (Єгипту, Сирії, Палестини), Закавка-
Зья і сасанідского Ірану.
Увібравши в себе і творчо переробивши це багатющий візантійське Насл-
Дие, Русь органічно увійшла до європейської середньовічну культуру, відкинувши, од-
нако, - в силу особистого духовного миро почуттів - все чуже її національним
устремлінням: деколи зайву репрезентативність імперського візантінізму,
кілька холоднувату "відстороненість" образів візантійського мистецтва, а
нерідко і чисто зовні понимаемую їм «пренебесний» красу «горнього» світу.
На зміну всього цього приходить система власних естетичних ценнос-
тей: велика свобода іконографічного канону, велика теплота іконописних
образів і - що, можливо, найважливіше - набагато більша спрямованість ис-
кусства до «дольней» (інакше кажучи - цілком земний) людського життя, до
духовно вільної людської особистості.
2. ІКОНА - ЖИВИЙ ХУДОЖНІЙ ОРГАНІЗМ
Ніде й ніколи ікона не грала такої великої ролі, як в Росії. Ікони
тут здавна були неодмінною приналежністю кожного будинку - і храмової-
го, і суспільно - цивільного, і просто житлового будинку.
Ікона (від грецького «ейкон» - образ, зображення) зовсім не схожа
на звичайну картину. В іконі передається аж ніяк не те, що художник бачить звичайні-
але своїми очима, а те, що він вбачає в реальній дійсності, так
сказати, «духовними очима», «внутрішнім» поглядом, - перш за все глибинні
«Першосутність» речей, «першооснову» всього буття - те, що в античній філософію
фії називалося «ейдосів», або «ідеями», а середньовічні християнські думки-
ки іменували «первообразами», або «прототипами» всього речового ма-
теріального світу, в тому числі і кожного людського індивіда. Іконопис по-
цьому - сакрально - ритуальне мистецтво, покликане зводити «внутрішній»
духовний погляд кожного глядача від образу до першообразу, від художньої реа-
льності зображення - наприклад, цілком «земного», визнаного «святим» ас-
кета - до позамежного (або, як казали в давнину, до «небесному») змістом -
«Прототипу» цього зображення. Звідси в іконах переважання іконографічес-
ких «типів», яка ідеалізує умовність формотворчих елементів, незвичайний-
ність просторово - часових зв'язків, незмінність і своєрідна безперерв-
хибність суворого набору самих композицій у вигляді більш-менш постійних
іконографічних схем. Звідси ж і сама так часто незвична для сучас-
ного очі система засобів художньої виразності: це і загострений-
ва графічність, линеарність стилю, це і свого роду площинна «килимових»
композицій зі специфічним характером «вивернутою» перспективи, це і є при-
ва ідеограмматічность окремих образів, це, нарешті, і часто застосовується в
іконопису як би «зворотний» принцип художньої передачі в іконі своє-
го роду «сверхдвіженія» (настільки характерного для динаміки духовного життя,
особливо при створенні гіперболізованих образів «святих») через якийсь
«Сверхпокой», зовні виражається в підкресленій статичності фігур, в отсу-
ню глибини простору і в своєрідній нерухомості, як би «застилос-
ти »всіх форм духовно« перетвореного »в площині ікони« тварного »світу.
Однак, незважаючи на всю свою канонічну кодифицированность, ікона
завжди залишається живим художнім організмом, що відображає зміни ис-
торичні життя нації, всі нюанси мірочувствія і світосприйняття художни-
ков тієї чи іншої епохи і навіть того чи іншого району. Майже в будь-якому випадку
можна вказати на причетність ікони до тієї чи іншої місцевій школі живопису -
новгородської, псковської, товариський, ростово - суздальської, московської - в залеж-
ності від того, до яких художнім центрам Росії тяжіли майстра - ико-
нопісци; точно так само серед ікон легко визначити і пам'ятники, створені ху-
дожником, що належать до кола найбільш прославлених іконописців
Стародавній Русі - Феофана Грека, Андрія Рубльова, Діонісія, Симона Ушакова.
Давньоруські ікони писалися на дереві по крейдяного грунту темперою -
мінеральними і рослинними фарбами на яєчної емульсії - і покривалися
потім для посилення кольору і запобігання барвистого шару шаром тонкої прозо-
чної масляної плівки - оліфою. При написанні фонів ікон і німбів навколо го-
лов святих використовували світлі золотисто - жовті фарби або ж найтонші
листки чистого золота, які повинні були символізувати духовне над-
простір або «небо» позамежного божественного світу. При цьому і в самому
написанні ікони, і навіть у її природних природних матеріалах древнерусс-
ким майстром незмінно вбачався внутрішній містичний сенс, відображаються
шійся в актах спеціального молитовного освячення і очищення всього творчес-
ного процесу - освячувалися і фарби, і навіть вода для їх розведення.
Неодмінною умовою творчості ставилася і необхідність особистої ду-
ховної чистоти самого іконописця, бо тільки такий майстер, як вважалося на
Русі, був здатний передати в іконі весь безмір і красу умоглядного
світу сакральних цінностей.
Таким чином, як сам художник, так і створювані ним твори є-
лись носіями глибоко моральних ідей і понять, століть височить-
ших душу народу серед всіх бід і розрух, воєн і насильства, таких характерних для
епохи середньовіччя.
3. МИСТЕЦТВО ІКОНОПИСУ
Мистецтво іконопису - особливе мистецтво, найчастіше анонімне (майстри, як
правило, не підписували своїх імен на іконах), в яких в силу його тра-
онності і жорсткої Канонизирование особистість художника могла розкритися в
основному за рахунок нюансування і акцентування або окремих елементів загально-
прийнятої естетичної системи, де був абсолютно неприпустимий довільний
політ фантазії іконописця. Індивідуалізувати це мистецтво було надзви-
але важко, і тим не менш, як показало багатовікове розвиток давньоруської
живопису, справжньому таланту, щирого художньої творчості іконопис-
сний канон аж ніяк не служив перешкодою в розкритті особистої творчої індиві-
дуальності: як влучно зауважив один з дослідників іконопису, П. Флоренс -
кий, «важкі канонічні форми в усіх галузях мистецтва завжди були
бруском, на якому ламалися нікчемності і загострювалися справжні обдарування ».
Істинному художнику було досить зробити ряд свідомих, хоча і відно-
сительно невеликих відступів від традиційного зразка, щоб той отримав в
новому творі - на ту ж звичну тему - абсолютно нове звучання, а
часом і значно збагачене внутрішній зміст, як би повернене до
глядачеві невідомими до того гранями. Живе людське почуття завжди проби-
ється в давньоруську ікону крізь жорсткий іконописний канон; будь иконо-
Пісний сюжет неминуче забарвлений особистим світовідчуттям художника, тим Чут-
ким ліризмом душі, що здавна був притаманний російській людині. Недарма ще
до загального визнання древньої іконопису видатним досягненням отечес-
твенной культури М. В. Гоголь в середині минулого століття писав про російських ико-
нах: «У них немає надмірної захопленості, екзальтації, але панує спокійна
сила ... Незвичайний ліризм, народжений верховної тверезістю розуму ».
Хоча культове призначення і накладало на давньоруську іконопис оп-
ределенной друк умовності та метафізичної абстрагованості, вона ніколи не
була простою ілюстрацією релігійного вчення. У творах талановитих
майстрів минулого століття знаходили відображення і реальний історичний процес
буття, і всі зміни, що відбувалися в самих надрах душі російського народу,
весь зріст його духовного потенціалу. Завдяки саме такої активної життєвої
позиції давньоруським иконописцам вдалося висловити і передати навіть у кано-
технічних сюжетах своє особисте ставлення до оточувала їх дійсності,
свої національні естетичні та моральні ідеали.
Разом з тим іконопис аж ніяк не ставала зайво приземленою, не
втрачала властивою їй художньої височини і своєрідною, майже кос-
мічної надмирного. Якщо, за словами відомого радянського історика искусст-
ва М. В. Алпатова, християнський храм у цілому мислився як модель світу, космо-
са, а храмовий купол представлявся подобою небосхилу, то точно так само і каж-
дая ікона розумілася в свою чергу як подоба храму і модель освяченого
космосу, і хоча «сучасна людина, як правило, не приймає середньовічної
концепції духовного космосу », але« і його не можуть не полонити породжені цим
поглядом плоди поетичної творчості; світлий космічний порядок, тор-
дружність над силами похмурого хаосу ».
Іконопис в Стародавній Русі була найбільш поширеним видом ис-
кусства. Але якщо в приватному володінні, в будинках були, як правило, лише ікон-
ні зображення окремих фігур Христа, Богоматері і різних святих, то в
церквах і соборах до них додавалися і ікони з багатофігурними сценами з
життя Христа (так звані святкові ікони, або свята); тут-таки на-
лося й чимало ікон святих, чиї зображення супроводжувалися великою чис-
брухт сцен їх житія, містять безліч цікавих подробиць і
дають уявлення про ту чи іншої історичної епохи і звичаї людей того
часу.
5. Століть розвитку ІКОНОПИСУ
Паралельно з розвитком і ускладненням іконографічної, власне ком-
позиційної основи ікон в давньоруської живопису поволі відбувалося і
постійна зміна образної та стилістичної систем в їх безпосередньому
художньому вияві.
Так, ікони XII - XIII століть відрізняються підкреслено репрезентативною мо-
нументальностью і внутрішнім спокоєм образів, часом нагадують нам
про класичні статуарних принципах античного мистецтва.
У свою чергу бурхлива епоха XIV століття, що стала періодом збирання на-
нальних сил для відсічі монголо - татарською завойовникам, знайшла своє відо-
ження в іконах надзвичайно динамічних, експресивних за формою, кольором і світла.
Важливу роль у появі подібного роду ікон зіграли що мали тоді місце ре-
лігіозно - філософські суперечки щодо природи і сутності божественних
«Енергій» як форми прояву в світі самого Бога; пов'язане з цією проблема-
тікой містичне вчення про божественне сверхприродном світлі проголошуючи-
лось у східно - християнському світі (в тому числі й засобами мистецтва) представлення
тавітелямі групи аскетів - «ісихастів» («мовчальників»). Саме проісіхаст-
ські риси виразно проглядаються у творчості одного з провідних майстрів,
працювали в Стародавній Русі на рубежі XIV - XV століть, - уславленого Феофіла-
на Грека.
Подібне експресивне напрямок у мистецтві Давньої Русі (особливо
яскраво проявилося в новгородських і псковських стінних розписах останньої чет-
верти XIV століття, а також у ряді ікон типу псковського «Собору Богоматері»),
природно, не могло не викликати незабаром і свого роду реакції на нього. Це прояв-
вилося в прагненні до більш спокійною і більш врівноваженою системі образів.
І ось на зміну дивно напруженої живопису ісихазму приходить гармоні-
чное мистецтво Андрія Рубльова, його учнів і послідовників - аж до зна-
менітого іконописця рубежу XV - XVI століть Діонісія, автора прославлений-
них стінних розписів Ферапонтова монастиря.
Мистецтво Рубльова і його школи по праву вважається найвищим злетом
давньоруської живопису. Взагалі, мистецтво XV століття стало самої блискучою і
одухотвореною сторінкою в історії давньоруської культури; творчі досяг-
вання цієї епохи служать надалі незмінним, хоча й більш недосяжним,
художнім еталоном для майстрів - іконописців XVI століття.
У XVI столітті, наскільки меншало духовно - моральний сенс, духовна
глибина самої підоснови творчості і наскільки середньовічний символізм куль-
тури перероджувався в більш раціоналістичний «алегоризм», настільки ж бле-
днел і мова художніх засобів середньовічного мистецтва. На всьому протязі-
нии XVI століття паралельно з усе більшим «огосударствліваніем» і «обмірще-
ням »всіх сфер життя суспільства - в силу все більшого зміцнення централізованого-
ванної самодержавної влади - крок за кроком складається мистецтво здійснений-
але іншого типу, при зовнішньому збереженні все тієї ж середньовічної естетики, вико-
кусство, що асоціюється (хоча і з деяким ступенем умовності) з поняттям
«Неокласицизму» як чогось - то досить важкого, досить холодного, дос-
таточно вмілого, хоча і тієї умелостью, що породжується у сильний, але
вельми зовнішнім наслідуванням класичним зразкам мистецтва минулого. Для
іконопису епохи Івана Грозного все більш характерним стають строгі, тим-
ні лики і такі ж суворі, темні, глухі фарби - давньоруська ікона
переживає в цей час період певної кризи, з якого вона знову ви-
ходить лише з початку наступного, сімнадцятого століття, селянської народно -
декоративної естетиці, з іншого - до все більш проникаючим з Заходу початків ре-
алістіческого мистецтва.
Ікони XVII століття тому відзначені як явно проступають в них інте-
сом художників до реальних сторін навколишньої дійсності, так і всі
більше посилюється декоративністю, прагненням до особливої тонкощі і ізощ-
тю виконавської манери, притаманної, наприклад, майстрам царської репетую-
Жейн палати.
Ці ж основні естетичні принципи залишалися майже незмінними і
в пізнішій іконопису XVIII - XIX століть, зрозуміло в тому її руслі, яке
залишалося споконвічно традиційним.
ВИСНОВОК
Духовна й художня значимість російського іконопису загальновизнана,
і слава її давно переступила межі нашої країни.
Було б неправильно зводити значення ікони лише до функції історико - напо-
мінательной: ще більше цінувалася середньовічним людиною її здатність вка-
зувати на вищий духовний сенс буття - іконні образи у своїй космологіче-
ської спрямованості як би вбирали в себе всі ієрархічні рівні человечес-
кой історії і проголошували при тому непорушний в усі часи закон любові
людини до людини - як загальний закон людського існування.
Можна сказати, що активно проголошуване поняття про світлі духовних
засадах людства є основним внутрішнім змістом давньоруської
ікони на всьому протязі її існування. Здається, що в першу чергу
саме тому настільки, здавалося б, віддалене від нас за часом мистецтво ико-
нопісі і нині не залишає байдужим сучасного глядача не тільки в Рос-
оці, а й далеко за її межами.
ЛІТЕРАТУРА
1. Велика радянська енциклопедія. Третє видання. - М.: вид. «Радянська енці-
клопедія », 1972.
2. Брук Я. В. Жива спадщина. - М., 1970.
3. Давньоруське мистецтво. - М.: 1970.
4. Лазарєв В. Н. Російська середньовічна живопис. Статті та дослідження. - М.,
1970.
5. Малков Ю. Г. Російські ікони XII - XIX століть. - М.: вид. «Мистецтво», 1988.
Контрольна робота
з дисципліни «Культурологія»Виконав: студент гр. ВВ - 11
факультету МіМКорепанов О. А.
Перевірив: Сорокіна М. В.
2002
Зміст
стор
Введення ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. 3
1. Історія виникнення мистецтва іконопису ... ... ... ... ... 4
2. Ікона - живий художній організм ... ... ... ... ... .... 5
3. Мистецтво іконопису ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 8
4. Віковий розвиток іконопису ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... 11
Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... 14
Список використаної літератури
ВСТУП
Давньоруська іконопис - видатне явище світового мистецтва, частина
дорогоцінного спадщини нашої національної культури, одне з найяскравіших сві-
детельствует духовного і художнього генія Росії.
Починаючи з X століття - часу прийняття Руссю християнства як дер-
жавної релігії - тисячі храмів століття за століттям прикрашалися драгоцен-
вими мозаїками, стінними розписами та іконами із зображеннями релігійних
сюжетів на теми історії життя Христа, Богоматері, апостолів і численний-
них послідовників християнського вчення - проповідників, аскетів - ченців і
мучеників за віру. Найдавніші центри мистецтва - Київ, Володимир, Новгород,
Псков, Твер, Москва - залишили нам нескінченну різноманітність місцевих памят-
ників живопису XI-XV століть, головним чином ікон, часом дуже різних
за стилем, але завжди єдиних як за змістом, так і за своїм ідейним засадам.
Це внутрішнє їх єдність поступово, паралельно з об'єднанням Російського
держави під егідою Москви, привело в XVI-XVII століттях до складання цілісно-
го національного художнього канону, який втілився в давньоруській ико-
не, канону, традиція якого в значній мірі продовжувала зберігатися і
пізніше - у XVIII-XIX століттях, ставши з початку ХХ століття об'єктом численний-
вих досліджень, зроблених істориками культури Київської Русі. Саме в
результаті їхніх спільних зусиль надзвичайне художнє багатство образної сі-
стеми ікони, її естетична цінність і спочатку закладений у ній общечело-
веческіх ідеал краси і високого гуманізму стали надбанням сучасності.
1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ МИСТЕЦТВА ІКОНОПИСУ
Мистецтво давньоруської іконопису сходить до культурної традиції Ві-
зантии, до тієї традиції, де протягом століть (в основному приблизно
з V по Х століття) гармонійно сплавилися художні досягнення раннесредне-
вікового Заходу і Сходу, естетичні цінності пізньої античності (еллініз-
ма) і малоазійської національних культур (Єгипту, Сирії, Палестини), Закавка-
Зья і сасанідского Ірану.
Увібравши в себе і творчо переробивши це багатющий візантійське Насл-
Дие, Русь органічно увійшла до європейської середньовічну культуру, відкинувши, од-
нако, - в силу особистого духовного миро почуттів - все чуже її національним
устремлінням: деколи зайву репрезентативність імперського візантінізму,
кілька холоднувату "відстороненість" образів візантійського мистецтва, а
нерідко і чисто зовні понимаемую їм «пренебесний» красу «горнього» світу.
На зміну всього цього приходить система власних естетичних ценнос-
тей: велика свобода іконографічного канону, велика теплота іконописних
образів і - що, можливо, найважливіше - набагато більша спрямованість ис-
кусства до «дольней» (інакше кажучи - цілком земний) людського життя, до
духовно вільної людської особистості.
2. ІКОНА - ЖИВИЙ ХУДОЖНІЙ ОРГАНІЗМ
Ніде й ніколи ікона не грала такої великої ролі, як в Росії. Ікони
тут здавна були неодмінною приналежністю кожного будинку - і храмової-
го, і суспільно - цивільного, і просто житлового будинку.
Ікона (від грецького «ейкон» - образ, зображення) зовсім не схожа
на звичайну картину. В іконі передається аж ніяк не те, що художник бачить звичайні-
але своїми очима, а те, що він вбачає в реальній дійсності, так
сказати, «духовними очима», «внутрішнім» поглядом, - перш за все глибинні
«Першосутність» речей, «першооснову» всього буття - те, що в античній філософію
фії називалося «ейдосів», або «ідеями», а середньовічні християнські думки-
ки іменували «первообразами», або «прототипами» всього речового ма-
теріального світу, в тому числі і кожного людського індивіда. Іконопис по-
цьому - сакрально - ритуальне мистецтво, покликане зводити «внутрішній»
духовний погляд кожного глядача від образу до першообразу, від художньої реа-
льності зображення - наприклад, цілком «земного», визнаного «святим» ас-
кета - до позамежного (або, як казали в давнину, до «небесному») змістом -
«Прототипу» цього зображення. Звідси в іконах переважання іконографічес-
ких «типів», яка ідеалізує умовність формотворчих елементів, незвичайний-
ність просторово - часових зв'язків, незмінність і своєрідна безперерв-
хибність суворого набору самих композицій у вигляді більш-менш постійних
іконографічних схем. Звідси ж і сама так часто незвична для сучас-
ного очі система засобів художньої виразності: це і загострений-
ва графічність, линеарність стилю, це і свого роду площинна «килимових»
композицій зі специфічним характером «вивернутою» перспективи, це і є при-
ва ідеограмматічность окремих образів, це, нарешті, і часто застосовується в
іконопису як би «зворотний» принцип художньої передачі в іконі своє-
го роду «сверхдвіженія» (настільки характерного для динаміки духовного життя,
особливо при створенні гіперболізованих образів «святих») через якийсь
«Сверхпокой», зовні виражається в підкресленій статичності фігур, в отсу-
ню глибини простору і в своєрідній нерухомості, як би «застилос-
ти »всіх форм духовно« перетвореного »в площині ікони« тварного »світу.
Однак, незважаючи на всю свою канонічну кодифицированность, ікона
завжди залишається живим художнім організмом, що відображає зміни ис-
торичні життя нації, всі нюанси мірочувствія і світосприйняття художни-
ков тієї чи іншої епохи і навіть того чи іншого району. Майже в будь-якому випадку
можна вказати на причетність ікони до тієї чи іншої місцевій школі живопису -
новгородської, псковської, товариський, ростово - суздальської, московської - в залеж-
ності від того, до яких художнім центрам Росії тяжіли майстра - ико-
нопісци; точно так само серед ікон легко визначити і пам'ятники, створені ху-
дожником, що належать до кола найбільш прославлених іконописців
Стародавній Русі - Феофана Грека, Андрія Рубльова, Діонісія, Симона Ушакова.
Давньоруські ікони писалися на дереві по крейдяного грунту темперою -
мінеральними і рослинними фарбами на яєчної емульсії - і покривалися
потім для посилення кольору і запобігання барвистого шару шаром тонкої прозо-
чної масляної плівки - оліфою. При написанні фонів ікон і німбів навколо го-
лов святих використовували світлі золотисто - жовті фарби або ж найтонші
листки чистого золота, які повинні були символізувати духовне над-
простір або «небо» позамежного божественного світу. При цьому і в самому
написанні ікони, і навіть у її природних природних матеріалах древнерусс-
ким майстром незмінно вбачався внутрішній містичний сенс, відображаються
шійся в актах спеціального молитовного освячення і очищення всього творчес-
ного процесу - освячувалися і фарби, і навіть вода для їх розведення.
Неодмінною умовою творчості ставилася і необхідність особистої ду-
ховної чистоти самого іконописця, бо тільки такий майстер, як вважалося на
Русі, був здатний передати в іконі весь безмір і красу умоглядного
світу сакральних цінностей.
Таким чином, як сам художник, так і створювані ним твори є-
лись носіями глибоко моральних ідей і понять, століть височить-
ших душу народу серед всіх бід і розрух, воєн і насильства, таких характерних для
епохи середньовіччя.
3. МИСТЕЦТВО ІКОНОПИСУ
Мистецтво іконопису - особливе мистецтво, найчастіше анонімне (майстри, як
правило, не підписували своїх імен на іконах), в яких в силу його тра-
онності і жорсткої Канонизирование особистість художника могла розкритися в
основному за рахунок нюансування і акцентування або окремих елементів загально-
прийнятої естетичної системи, де був абсолютно неприпустимий довільний
політ фантазії іконописця. Індивідуалізувати це мистецтво було надзви-
але важко, і тим не менш, як показало багатовікове розвиток давньоруської
живопису, справжньому таланту, щирого художньої творчості іконопис-
сний канон аж ніяк не служив перешкодою в розкритті особистої творчої індиві-
дуальності: як влучно зауважив один з дослідників іконопису, П. Флоренс -
кий, «важкі канонічні форми в усіх галузях мистецтва завжди були
бруском, на якому ламалися нікчемності і загострювалися справжні обдарування ».
Істинному художнику було досить зробити ряд свідомих, хоча і відно-
сительно невеликих відступів від традиційного зразка, щоб той отримав в
новому творі - на ту ж звичну тему - абсолютно нове звучання, а
часом і значно збагачене внутрішній зміст, як би повернене до
глядачеві невідомими до того гранями. Живе людське почуття завжди проби-
ється в давньоруську ікону крізь жорсткий іконописний канон; будь иконо-
Пісний сюжет неминуче забарвлений особистим світовідчуттям художника, тим Чут-
ким ліризмом душі, що здавна був притаманний російській людині. Недарма ще
до загального визнання древньої іконопису видатним досягненням отечес-
твенной культури М. В. Гоголь в середині минулого століття писав про російських ико-
нах: «У них немає надмірної захопленості, екзальтації, але панує спокійна
сила ... Незвичайний ліризм, народжений верховної тверезістю розуму ».
Хоча культове призначення і накладало на давньоруську іконопис оп-
ределенной друк умовності та метафізичної абстрагованості, вона ніколи не
була простою ілюстрацією релігійного вчення. У творах талановитих
майстрів минулого століття знаходили відображення і реальний історичний процес
буття, і всі зміни, що відбувалися в самих надрах душі російського народу,
весь зріст його духовного потенціалу. Завдяки саме такої активної життєвої
позиції давньоруським иконописцам вдалося висловити і передати навіть у кано-
технічних сюжетах своє особисте ставлення до оточувала їх дійсності,
свої національні естетичні та моральні ідеали.
Разом з тим іконопис аж ніяк не ставала зайво приземленою, не
втрачала властивою їй художньої височини і своєрідною, майже кос-
мічної надмирного. Якщо, за словами відомого радянського історика искусст-
ва М. В. Алпатова, християнський храм у цілому мислився як модель світу, космо-
са, а храмовий купол представлявся подобою небосхилу, то точно так само і каж-
дая ікона розумілася в свою чергу як подоба храму і модель освяченого
космосу, і хоча «сучасна людина, як правило, не приймає середньовічної
концепції духовного космосу », але« і його не можуть не полонити породжені цим
поглядом плоди поетичної творчості; світлий космічний порядок, тор-
дружність над силами похмурого хаосу ».
Іконопис в Стародавній Русі була найбільш поширеним видом ис-
кусства. Але якщо в приватному володінні, в будинках були, як правило, лише ікон-
ні зображення окремих фігур Христа, Богоматері і різних святих, то в
церквах і соборах до них додавалися і ікони з багатофігурними сценами з
життя Христа (так звані святкові ікони, або свята); тут-таки на-
лося й чимало ікон святих, чиї зображення супроводжувалися великою чис-
брухт сцен їх житія, містять безліч цікавих подробиць і
дають уявлення про ту чи іншої історичної епохи і звичаї людей того
часу.
5. Століть розвитку ІКОНОПИСУ
Паралельно з розвитком і ускладненням іконографічної, власне ком-
позиційної основи ікон в давньоруської живопису поволі відбувалося і
постійна зміна образної та стилістичної систем в їх безпосередньому
художньому вияві.
Так, ікони XII - XIII століть відрізняються підкреслено репрезентативною мо-
нументальностью і внутрішнім спокоєм образів, часом нагадують нам
про класичні статуарних принципах античного мистецтва.
У свою чергу бурхлива епоха XIV століття, що стала періодом збирання на-
нальних сил для відсічі монголо - татарською завойовникам, знайшла своє відо-
ження в іконах надзвичайно динамічних, експресивних за формою, кольором і світла.
Важливу роль у появі подібного роду ікон зіграли що мали тоді місце ре-
лігіозно - філософські суперечки щодо природи і сутності божественних
«Енергій» як форми прояву в світі самого Бога; пов'язане з цією проблема-
тікой містичне вчення про божественне сверхприродном світлі проголошуючи-
лось у східно - християнському світі (в тому числі й засобами мистецтва) представлення
тавітелямі групи аскетів - «ісихастів» («мовчальників»). Саме проісіхаст-
ські риси виразно проглядаються у творчості одного з провідних майстрів,
працювали в Стародавній Русі на рубежі XIV - XV століть, - уславленого Феофіла-
на Грека.
Подібне експресивне напрямок у мистецтві Давньої Русі (особливо
яскраво проявилося в новгородських і псковських стінних розписах останньої чет-
верти XIV століття, а також у ряді ікон типу псковського «Собору Богоматері»),
природно, не могло не викликати незабаром і свого роду реакції на нього. Це прояв-
вилося в прагненні до більш спокійною і більш врівноваженою системі образів.
І ось на зміну дивно напруженої живопису ісихазму приходить гармоні-
чное мистецтво Андрія Рубльова, його учнів і послідовників - аж до зна-
менітого іконописця рубежу XV - XVI століть Діонісія, автора прославлений-
них стінних розписів Ферапонтова монастиря.
Мистецтво Рубльова і його школи по праву вважається найвищим злетом
давньоруської живопису. Взагалі, мистецтво XV століття стало самої блискучою і
одухотвореною сторінкою в історії давньоруської культури; творчі досяг-
вання цієї епохи служать надалі незмінним, хоча й більш недосяжним,
художнім еталоном для майстрів - іконописців XVI століття.
У XVI столітті, наскільки меншало духовно - моральний сенс, духовна
глибина самої підоснови творчості і наскільки середньовічний символізм куль-
тури перероджувався в більш раціоналістичний «алегоризм», настільки ж бле-
днел і мова художніх засобів середньовічного мистецтва. На всьому протязі-
нии XVI століття паралельно з усе більшим «огосударствліваніем» і «обмірще-
ням »всіх сфер життя суспільства - в силу все більшого зміцнення централізованого-
ванної самодержавної влади - крок за кроком складається мистецтво здійснений-
але іншого типу, при зовнішньому збереженні все тієї ж середньовічної естетики, вико-
кусство, що асоціюється (хоча і з деяким ступенем умовності) з поняттям
«Неокласицизму» як чогось - то досить важкого, досить холодного, дос-
таточно вмілого, хоча і тієї умелостью, що породжується у сильний, але
вельми зовнішнім наслідуванням класичним зразкам мистецтва минулого. Для
іконопису епохи Івана Грозного все більш характерним стають строгі, тим-
ні лики і такі ж суворі, темні, глухі фарби - давньоруська ікона
переживає в цей час період певної кризи, з якого вона знову ви-
ходить лише з початку наступного, сімнадцятого століття, селянської народно -
декоративної естетиці, з іншого - до все більш проникаючим з Заходу початків ре-
алістіческого мистецтва.
Ікони XVII століття тому відзначені як явно проступають в них інте-
сом художників до реальних сторін навколишньої дійсності, так і всі
більше посилюється декоративністю, прагненням до особливої тонкощі і ізощ-
тю виконавської манери, притаманної, наприклад, майстрам царської репетую-
Жейн палати.
Ці ж основні естетичні принципи залишалися майже незмінними і
в пізнішій іконопису XVIII - XIX століть, зрозуміло в тому її руслі, яке
залишалося споконвічно традиційним.
ВИСНОВОК
Духовна й художня значимість російського іконопису загальновизнана,
і слава її давно переступила межі нашої країни.
Було б неправильно зводити значення ікони лише до функції історико - напо-
мінательной: ще більше цінувалася середньовічним людиною її здатність вка-
зувати на вищий духовний сенс буття - іконні образи у своїй космологіче-
ської спрямованості як би вбирали в себе всі ієрархічні рівні человечес-
кой історії і проголошували при тому непорушний в усі часи закон любові
людини до людини - як загальний закон людського існування.
Можна сказати, що активно проголошуване поняття про світлі духовних
засадах людства є основним внутрішнім змістом давньоруської
ікони на всьому протязі її існування. Здається, що в першу чергу
саме тому настільки, здавалося б, віддалене від нас за часом мистецтво ико-
нопісі і нині не залишає байдужим сучасного глядача не тільки в Рос-
оці, а й далеко за її межами.
ЛІТЕРАТУРА
1. Велика радянська енциклопедія. Третє видання. - М.: вид. «Радянська енці-
клопедія », 1972.
2. Брук Я. В. Жива спадщина. - М., 1970.
3. Давньоруське мистецтво. - М.: 1970.
4. Лазарєв В. Н. Російська середньовічна живопис. Статті та дослідження. - М.,
1970.
5. Малков Ю. Г. Російські ікони XII - XIX століть. - М.: вид. «Мистецтво», 1988.