Д. Діліте
Епоха еллінізму подарувала світові ще один новий жанр - роман. Термін "роман" - не грецький, він з'явився пізно, в Середні століття, коли романами почали називати оповідання, написані на романському мовою. Греки свої твори називали книгами, оповіданнями і т. п. За словами А. Ліски, на датування ніякого іншого жанру так не вплинули папірусні знахідки, як на датування роману [10, 957]. Справа в тому, що близько ста років дотримувалися думки XIX століття, що грецькі романи сходять до часу занепаду античності - до IV або V ст. н. е.. [13, 178-265]. Знайдені в останні десятиліття папіруси з уривками з романів змушують вчених змінити думку. Тепер вважається, що роман з'явився в III ст. до н. е.., а автор самого раннього з повністю збережених романів Харитон жив наприкінці II ст. до н. е.. або в I ст. до н. е.. [4, 204]. Таким чином, грецький роман, мабуть, з хронологічної точки зору не був занадто віддалений від свого коріння - "Виховання Кіра" Ксенофонта, в якому ми повинні б шукати зачатки цього жанру.
За тематикою античні романи зазвичай групують таким чином: 1) історичні; 2) міфологічні; 3) шляхові; 4) утопічні; 5) любовні та пригодницькі; 6) християнські; 7) біографічні; 8) комічні і сатиричні [6, 5]. Деякі дослідники не вважають романами біографічні, історичні та подібні розповіді. На думку Б. Е. Перрі, романами слід було б вважати тільки ті твори, які мають літературні та мистецькі цілі, а не твори з пропагандистськими або інформаційними установками. Вчений упевнений, що романом слід вважати довге прозовий розповідь, що доставляє читачам задоволення або спонукає їх духовно вдосконалюватися. Метою роману є він сам, тобто оповідь саме по собі, а не передача історичних, наукових чи філософських знань. Це розповідь про події з життя і особистому досвіді одного або декількох людей, пофарбованих їх інтересами та почуттями [12, 44].
Не пускаючись у суперечки, опустимо твори інших груп, що збереглися найчастіше тільки у вигляді скорочених переказів і фрагментів, і зупинимося на романах любовних і пригодницьких, які зазвичай і вважаються дійсними грецькими романами. Повністю збереглися такі твори: "Хереї і Калліроя" Харитона, "Ефеський оповідання" Ксенофонта Ефеського, "Левкіппа і Клітофонт" Ахілла Татія, "Дафніс і Хлоя" Лонга і "Ефіопські оповідання" Геліодора.
Схема сюжетів любовних і пригодницьких романів однакова. Нескінченно прекрасні юнак і дівчина надзвичайно гаряче і вірно люблять один одного. Будь-які ворожі сили їх розлучають перед весіллям або тільки встигли одружитися. Вони переживають безліч страждань і пригод, поки нарешті роман не закінчується бенкетом на честь весілля чи зустрічі.
Для людей епохи еллінізму було характерне почуття географічного простору, нескінченних далей. Після завоювань Олександра Великого світ виявився більшим, родичі часто жили не в одній і тій же країні, подорожували купці і вчені, царські посланці і шукачі пригод. Тому герої грецьких романів, що біжать від небезпек або вивозяться силою, зазвичай об'їжджають мало не весь світ. Традиційні риси роману - це уявна смерть, корабельна аварія, піратські напади, шляхетні або жорстокі грабіжники, в'язниця, продаж у рабство. Коли дійові особи потрапляють у глухий кут, на допомогу приходять віщі сни або хитромудрі чарівники.
Написані по одній і тій же моделі грецькі романи - це не збірники банальностей, як може здатися з першого погляду. Вони мають позитивне значення не тільки як твори, що зробили, за словами М. Бахтіна, вплив на європейський роман аж до XIX ст. [26, 184], але і як твори, що проповідують вічні цінності. У цих романах багаторазово змінюється становище головних героїв: вони стають бранцями, рабами, їм загрожує смерть, якій вдається уникнути тільки в останню мить, однак, не встигнувши порадіти, вони знову потрапляють в яку-небудь небезпечну ситуацію. Так триває до самого кінця твору. Тим не менш сльози, муки, страх і безліч інших випробуваних почуттів зовсім не змінюють ні зовнішності, ні внутрішнього світу героїв. В кінці роману вони зустрічаються такими ж юними і прекрасними, так само гаряче й вірно кохають одне одного, як і на початку. Ні їх характери, ні любов не набувають нових рис. Це їх сталість і стійкість не можуть не викликати поваги. Люди епохи еллінізму, не маючи можливості проявити мужність у захисті громадських справ, ідею героїзму переносять в область особистих відносин. Герої роману мужньо зберігають і захищають почуття своєї любові.
Грецький роман може бути віднесений до типу романів випробувань [26, 258]. Це випробування вірності і любові героїв. Крім того випробовується їх благородство, сміливість, сила, іноді - розум. Герої витримують ці випробування, молот подій нічого не розбиває, тільки підтверджує стійкість героїв. Роман повторює думку, що прийшла з філософії стоїцизму і вже з'явилася в комедіях: можна змінити умови життя людини, проте людських якостей відібрати неможливо: хто у рабство герої роману зберігають внутрішню свободу, розлучені, випробовуваний, залякує, вони не відмовляються від своєї любові.
Постулатами сталості та незмінності стародавні романи відрізняються від сучасних, оскільки людей новітнього часу цікавлять і захоплюють процес, становлення.
Одним з найбільш ранніх творів цього жанру є роман Харитона "Хереї і Калліроя". Його автор починає розповідь так: "Харитон афродісіец, писар ритора Афінагора, розповім я історію одного кохання, відбулася в Сіракузах" (I 1). Такий початок схоже на перше речення історії Геродота, але там автор видається більш об'єктивно: "Це історичне виклад Геродота з Галікарнасса" (I 1). Схоже і початок твори Фукідіда. Можна знайти і більше зв'язків з працями істориків. Персонаж цього роману, батько Калліроя, - це реально існуючий сіракузький стратег Гермократ, в 413 р. до н. е.. розбив великий флот афінян. Цар Артаксеркс II - насправді правив перський цар. Проте автор не особливо морочить собі голову з приводу історії: він не думає про хронологічному порядку подій столітньої давності, оскільки мета його інша.
Харитон пише типовий елліністичний роман. Красуня Калліроя говорить: "І вмирала, і оживала я, і у розбійників, і у вигнанні побувала я, продана була я і в рабство" (III 8). Її зовнішня краса відповідає внутрішній: продана в рабство, вона не забуває про честь і гідність. Раб за природою цього не розуміє (VI 5-7). Взагалі Харитон підкреслює, що раб - це не той, хто є рабом, а той, хто відчуває себе рабом. Потрапити в рабство може кожен (у романі рабами стають і Хереї, Поліхарма, цариця Статір), але людина нерабской душі ніколи не буде рабом. Ставши знову вільною, зустрівшись з Херея, Калліроя не мстить, не надимається і чує заслужену похвалу: "У всьому надходила ти зі мною чесно. Виявила ти благородний свій, гідний твоєї краси характер" (VIII 3). Розум Калліроя гідний її краси: вона намагається бути обачною, розуміє, наскільки неправдоподібна її історія, а коли може вести себе за своєю ініціативою, мудро радить Херею, що той повинен робити (VIII 2-3). Таким чином, Калліроя - не просто гарна лялька. З іншого боку, ми не можемо назвати її складною або суперечливою особистістю. І сама вона проста, і принципи її морального життя невигадливі. Тільки за примхою Тихі вона потрапляє у драматичні ситуації. Можливо, кращі сторінки роману - це її сумні розмови з самою собою, коли, продана в рабство, вона відчуває, що вона вже не одна і страждає від думки, що коли-небудь дитя вільних батьків, її і Херея, стане рабом (II 8 -11). Так Харитон досить мотивовано передає її рішення вийти заміж за закоханого в неї Діонісія, вельми цікавого персонажа з точки зору того часу.
Діонісій благородний, хоробрий, стриманий, сповнений внутрішньої сили. Проте автор не робить його ідеальним героєм: Діонісій не знаходить сил боротися з любов'ю. Застосувати силу проти рабині Калліроя йому огидно, а повернути її на батьківщину він не може себе змусити. Таким чином, він не ідеальний герой, але й не злодій, а простий, непогана людина, що має і недоліки.
Теми любові в романі приділено багато місця. Харитон не демонструє оригінальному її розуміння. Всі дійові особи закохуються з першого погляду і страждають однаково: "вогонь розгорався в них все сильніше" (I 1), "Діонісій пішов до себе на віллу, вже палаючи вогнем любові" (II 3); "Діонісій був поранений, але людина вихована і рішуче притязали доблесть, він намагався приховати свою рану "(II 4);" сатрап Мітрідат тим часом повернувся в Карію до себе вже не тим, яким виїхав він з неї в Мілет; повернувся він блідим і ослабілим, бо я ганьбу він у своєї душі болісно-пекучу рану "(IV 2);" Артаксату відразу зрозумів, звідки нанесена царя рана. Були вже й раніше у нього деякі підозри: дим від вогню помічав він і колись "(VI 3). Отже, в цьому, як, до речі, і в інших грецьких романах, любов зображується так, як і в творах інших жанрів: це висушуючу, виснажує рана, полум'я, хвороба.
Цікавіше те, що поряд з любов'ю чоловіки і жінки Харитон зображує і загальнолюдську любов, про яку говорив і Менандр. Тому не хочеться погоджуватися з твердженнями шановного М. Бахтіна, що людина в грецькому романі - це ізольований приватна людина, що не має міцних зв'язків зі своєю країною, своїм містом, своєю соціальною групою, своїм родом, що це - самотній, що загубився в чужому світі людина [26, 259]. Людина в грецькому романі, дійсно, не громадянин держави, громадських інтересів тут немає, але люди в романі Харитона тісно пов'язані між собою, піклуються про долю одне одного, співчувають, втішають і т. п. Автор зображує часи демократії V ст. до н. е.., але застосовують до них принципи епохи еллінізму. Сіракузяни кілька разів скликають народні збори не для вирішення державних справ, а з приводу долі Калліроя і Херея. Крім того, у зборах беруть участь і жінки (III 4; VIII 7). Насправді цього в Греції ніколи не було. Сім'ї Херея і Калліроя здавна не ладнають, але люди змушують батьків поєднувати шлюбом закоханих дітей. Коли Калліроя зомліла і всі думали, що вона померла, "в с ю д у чувся плач, і те, що трапилося схоже на взяття міста" (I 5). Коли поширилася звістка про розграбування гробниці і зникнення Калліроя "в с е збіглися до могили ... в с е взялися оплакувати Каллірою" (III 3). Коли Хереї і Калліроя повернулися, "н а р о д почав славити насамперед богів, ще гаряче дякуючи їм за цей день, ніж за день перемоги, а потім то чоловіки окремо від жінок вихваляти приймалися Херея, а жінки окремо від чоловіків Каллірою, то ті й інші в м е с т е віддавати починали хвалу обом "(VIII 7). Хереї повинен був детально розповісти сіракузянам про все тим, що трапилося з ним і з його дружиною. Гермократ це пояснив так: "Мова твоя звернена до о т е ч е с т в у і до батьків, які вас обох однаково люблять" (VIII 7). Однак не тільки співвітчизники горюють через невдачі або радіють щастя чарівною пари. Далеко від батьківщини Каллірое співчувають зовсім не знайомі люди: "розплакалися і Діонісій, і в с е оточували" (III 5). Коли навіть у негреческом місті Арад Хереї знайшов Каллірою, звідусіль збіглися люди "їх закидали квітами, покладали на них вінки, а під ноги їм лили вина і пахощі" (VIII 1).
Таким чином, ідея загального гуманізму, взаємної любові людей, яку ми бачили в Новій комедії, звучить і в грецьких романах. Це були популярні й улюблені твори. Їх читали військові, торговці, заможні ремісники і хлібороби [4, 178-197]. Проза Платона або Аристотеля була доступна тільки освіченою, освіченим людям, тому що при читанні її потрібно було напружувати розум, а романи розуміли всі. Читачів приваблювали пригодницькі сюжети, простий виклад. Кому могли бути незрозумілими без будь-яких міркувань, коротко і ясно виражені Харитоном істини: "Жінка стає легко відчутною тоді, коли вона починає думати, що в неї закохалися" (I 4); "І як тільки з'явилася ... турбота, так затихла. .. печаль "(IV 1). Кому могли не сподобатися оригінальні порівняння: "Так, подумки перебираючи всіх їх поодинці, як перебирає монети браковщік, багатьох забракував він" (I 7); "Тир нагадує собою корабель, який кинув біля берега якір і простягнув на землю сходні" (VII 2) . Кого могла не хвилювати аура мелодрами, яка огортала роман: ідеалізовані герої, жорстокі лиходії, хороший кінець? Тому жанр роману існував в Греції до самого кінця античності, а потім перейшов в інші епохи.