Гоголь н. в. - Жанрово-композиційне своєрідність поеми н. в. гоголя

Н. В. Гоголь - видатний письменник критичного реалізму, який продовжує традиції О. С. Пушкіна і поглиблює критичне ставлення до сучасної дійсності.
Чи замислювалися "Мертві душі" таким чином, щоб у творі "явилась" вся Русь. Природно, що такий колосальний задум не вкладався в існуючі жанрові рамки; композиційну будову теж повинно було стати чимось особливим.
До цих пір викликає спори жанрове визначення, дане "Мертвих душ" М. В. Гоголем. Відомо, що на обкладинці першого видання книги на першому плані великими літерами виступило слово "поема", затінюючи навіть сама назва. Які асоціації повинні були виникнути у сучасника у зв'язку з цим?
По-перше, поемою називали "Іліаду" та "Одіссею" - жанр, який Гоголь вважав неможливим у післягомерівських час. Поемою називали романтичний твір байронівського або пушкінського типу. І нарешті, слово "поема" могло навести на думку про великого творінні Данте. Поемою називали "Божественну комедію" В. Г. Бєлінський, О. Ф. Мерзляков і такий знавець італійської літератури, як С. П. Шевирьов.
Подібність двох "поем" не залишилося не поміченим сучасниками. В першу чергу слід вказати на тричастинне будова творів, адже "Мертві душі" замислювалися автором саме так, за аналогією з "Пеклом", "Чистилище" і "Раєм", хоча задум, на жаль, і не був реалізований до кінця. Але в межах цієї схожості сучасні літературознавці знаходять і інші цікаві аналогії.
Звернемося до першого тому "Мертвих душ". У поемі Данте персонажі в першій частині йдуть у порядку зростаючої винності. І чим більше в ній свідомого елементу, тим вона вища. У Н. В. Гоголя такі вади і злочини, як убивство, зрадництво, взагалі виключені: "Герої мої зовсім не лиходії". Але принцип розташування характерів певною мірою збережений.
З цієї точки зору легко можна пояснити той факт, що Манілов відкриває галерею поміщиків. У Данте напередодні Ада знаходяться ті, хто не робив ні зла, ні добра. Дійсно, цьому відповідає опис Гоголем того роду людей, до якого належить Манілов: "... Люди так собі, ні те, ні се, ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан". Наступні за Маніловим персонажі відрізняються від нього тим, що у них є якась "пристрасть", якийсь "запал", хоча рано ще говорити про свідоме елементі. Вперше ця "провина" проявляється у Плюшкіна: ми чітко бачимо, що він міг би бути іншою людиною. У зв'язку з цим вимовляє автор таке "напуття": "Забирайте із собою в дорогу ... всі людські руху, не залишайте їх на дорозі ".
У другому томі, як писав сам М. В. Гоголь, "характери значніше колишніх". Дійсно, тут підвищується елемент свідомості. Опис Бетріщева розвивається на іншому рівні, ніж характеристики поміщиків, які зустрілися читачеві в першому томі. Недоліки в Бетріщеве перемішані з достоїнствами. Таким чином, розмежовуючи ці два поняття, автор дає читачеві зрозуміти, що і сам герой це може зробити. Але не робить, і це підвищує його провину.
Не тільки Бетріщев, Тентетніков, Платонов, Хлобуев, але навіть Півень, легковажний ласун, виявляють у собі задатки високих якостей. Дивно опис прогулянки Півня у човні - воно все просякнуте ліризмом, як сказав І. С. Тургенєв, "приголомшливим в один час всю душу читача".
Перехід від першого тому до другого здійснюється за допомогою образу Плюшкіна: у зв'язку з ним вперше спливає промінь світла, вперше ми бачимо "церква" у поміщика, і вперше з'являється мотив пошуку - Плюшкін постійно щось шукає і піднімає.
Аналогічним способом другий будинок повинен був стати перехідним до третього. Хоча провини Чичикова стають дедалі важче, все частіше прокидається в ньому голос совісті, який знову вказує на можливість іншого шляху. Недарма автор вкладає в уста Муразова такі слова: "... який би з вас була людина, якщо б так само, і силою і терпінням, та воювала б на добрий працю, маючи кращу мета".
Відродження повинно було відбуватися в третьому томі. Якби це здійснилося, перед нами була б заключна стадія "історії душі" сучасного російського людини, а саме - прилучення до істини.
Наведення сучасників на думку про дантевской поемі було передбачено автором і з іншого і, мабуть, головною метою. Данте вважав себе обраним для того, щоб сказати істину світу, "викрити людству всю його нутро і показати його майбутнє, результат його життя теперішнього в образі Ада, борошна вічної і запеклою, Чистилища, борошна, розчиненої надією, і Рая вічною і створеної радості" , - як писав Шевирьов. Те ж можна сказати про Гоголя: він відчував обов'язок сказати рятівне слово Росії та
всьому світі, яке картають міру падіння і вселить надію на майбутнє. А щоб слово це почули і його послухали, Н. В. Гоголь натякає на призначення своєї поеми аналогією з дантівської.
Перш за все, головний персонаж все більш бачиться М. В. Гоголю характерним представником сучасного російського світу, а його виправлення і очищення отримує вищий сенс: "І, може бути, в цьому ж Чичикова пристрасть, його тягне, вже не від нього, і в холодному його існування укладено те, що потім оберне на порох і на коліна людини перед мудрістю небес ... "Таким чином, Пекло, Чистилище, Рай відповідають трьом станам душі: людський, відродження і оновлення.
Незважаючи на те що М. В. Гоголь намагається зберегти дантівську традицію, вона отримує чималий перетворення і новий розвиток. Навіть прийоми, запозичені з Данте, отримали особливий, гоголівський колорит. Наприклад, Гоголь використовує поширені порівняння Данте, але так, як це може зробити тільки сатирик. Взяти хоча б порівняння світських франтів, в'ються близько красунь, з мухами, що летять на рафінад.
Крім того, у М. В. Гоголя можна знайти ту точність, з якою Данте описував Пекло. Особливо це видно в сцені "здійснення купчої", де Гоголь використовує ремінісценцію з Данте. Але знову-таки ця точність суцільно пройнята іронією. У цій сцені роль Вергілія виконує чиновник, а Чичиков - слідчий з загробити. Вергілій залишає Данте перед проходженням у Рай, куди йому шлях заборонений. Провідник Чичикова залишає його на порозі іншого "Раю" - кабінету голови, де, подібно Данте, Н. В. Гоголь використовує символіку світла, що грає важливу роль в зображенні емпіреях. Тепер - це голова і зерцало, що відбиває світло істини.
Гумор, який постійно використовується Н. В. Гоголем, на думку багатьох читачів і критиків, ставив під удар саме визначення жанру - поему. З цього приводу Шевирьов писав, що внаслідок цього гумору "мимоволі з-за слова: поема - вигляне глибока, значна іронія, і скажеш нутрі: не додати чи вже до назви: поема нашого часу?" Таке трактування продиктована, звичайно, лермонтовським романом, але і він не дає чіткої відповіді, що ж це таке. Обидва художники написали картину "нашого часу", а як це розуміти, читач повинен вирішити для себе сам.
На закінчення хотілося б розглянути іншу, відмінну від дантівської, концепцію пояснення жанрово-композиційний своєрідності поеми. До думки, що кожний наступний поміщик першого тому мертві попереднього, схилялися такі відомі критики, як А. Білий, А. Воронский. Але навіть не грунтуючись на дантівської традиції, ці судження можна поставити під сумнів. Галерея поміщиків починається з Манілова, тому що він бесцветнее всіх і не буде відволікати увагу читача на себе. Крім того, його реакція на пропозицію Чичикова відразу ж ставить на перший план те, що потрібно Гоголю. Якби на місці Манілова виявився, скажімо, Собакевич, повідомлення Чичикова не справило б такого ефекту.
Особливу роль в композиції відіграє мотив "кривого колеса". Спочатку розташування глав повністю збігається з планом Чичикова, але потім вступає в дію цей мотив, і герой збивається з дороги і потрапляє не туди, куди хотів: замість Собакевича - до коробочці, Ноздревой. Гра задуманого і несподіваного становить, таким чином, особливість композиції. У другому томі вона теж зберігається: замість одного поміщика Чичиков потрапляє до іншого і так далі.
Ще одна особливість композиції - використання Н. В. Гоголем вставною повісті - "Повісті про капітана Копєйкіна". Дієво й інше визначення, яким поштмейстер передує свою розповідь, - "поема". Таким чином, вставна повість, незважаючи на свою позірну самостійність, жанрово пов'язана з усім твором: у рамках "Мертвих душ" як поеми виникає ще одна поема.
Жанр "Мертвих душ" - складне й оригінальне освіту, що відбилося і на композиції твору. Жанрово-композиційна побудова поеми, за словами Ю. Манна, "у змалюванні шляху відновлення конкретної людської душі". Крім того, як зазначив критик, "домагання на вищу мету, на збереження високого символізму, яким убрано дантівські творіння, Н. В. Гоголь підкреслив привласненням" Мертвих душ "жанрового позначення" поема ".