ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ І ПРАВО В ЕПОХУ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ
(X-XV ст.)
ВСТУП
Вчення про державу і право раннього середньовіччя є той тривалий відрізок в історії європейської політико-правової думки, який безпосередньо пов'язаний з християнською релігією. Лише ті вчені, які розділяли релігійні та світські позиції християнства, могли розраховувати на популярність і визнання. Цим чітко певним змістом і спрямованістю відрізнялася середньовічна політична думка від античної і наступних навчань Ренесансу.
Іншим джерелом політичних навчань була суспільно-політична думка античності. Особливо значний вплив зробили твори Аристотеля і Платона. Середньовічні вчені по-своєму розглядали питання про форму держави, повноваження влади, її стосунки зі станами, ролі громадянина, але при цьому враховували досвід античності.
1. Соціально-політичні ідеї раннього християнства.
Християнство виникає в I - II столітті нашого тисячоліття в римській провінції Юдеї.
Час його виникнення характеризувалося глибокою кризою, пережитим Римською імперією. Могутня державна машина жорстоко придушувала повстання рабів і вільних бідняків і підкорених народів (у другій половині 60-х років пройшла важка іудейська війна). Ветіх умовах залишалося лише вірити і сподіватися на допомогу надприродних сил, на диво.
Всамой Римі панував внутрішній розпад, страшна спустошеність і моральна розбещеність верхів. Офіційна Римська релігія не могла запропонувати розради масам, бо вона була занадто тісно пов'язана з державою. Атмосфера невпевненості і очікування кінця сприяла виникненню різних культів східних релігій (культу єгипетських богів - Ізіди і Осіріса, іранського бога - Мітри, і т.д.), у яких були підкреслені ті елементи, які пізніше запозичило у них християнство, - страждання вмираючого бога і його воскресіння, надія на загробне життя.
Цю віру принесла нова релігія-християнство, яке, крім усього іншого, звернулося до всіх людей, незалежно від їх національності і станів, як до рівних перед богом.
Християнство зародилося в лоні іудейської релігії, але скоро відхилилося від неї. Іудаїзм - перша монотеїстична релігія (визнає єдиного бога), виникла більше трьох тисяч років тому.
Основними постулати іудаїзму:
євреї - обраний народ, тому що бог через Мойсея дав їм закон. Прийнявши цей закон, євреї вступили в особливі відносини з богом, уклали з ним договір, який забезпечував їм божественне заступництво у разі дотримання всіх його розпоряджень. згідно з Біблією, історія цілеспрямований, суть її-не в руйнуванні спочатку створеного досконалості, а в русі до своєї вищої точки, до встановлення царства божого на землі. Воно призведе до винагороди за добрі справи, до воскресіння праведників. віра в пришестя месії-рятівника, посланого богом Єговою для встановлення справедливості. Старий Заповіт містив пророкування, що месія має відбуватися з роду царя Давида.Ісус Христос (Хрістоспо грецькою означає "месія"), для його послідовників - християн він і був таким месією. Іудеї зрадили його суду як самозванця. Це і призвело до виділення християнства як особливої релігії, яка до священних книг іудеїв, який став у християн називатися Старим або Старим заповітом, додала новий заповіт Ісуса Христа, не визнавався євреями.
Новий Завіт - головне джерело судження про політичну думки раннього християнства. Онсостоіт з чотирьох Євангелій: (Євангелію, в перекладі з грецької) від Матвія, Марка, Луки та Іоанна, діянь апостолів і Одкровення Іоана Богослова, більш відомого під грецькою назвою "Апокаліпсис".
Спочатку християнство засуджувало рабовласницький Рим. Так, в "Апокаліпсисі", написаному в 60годи I століття малюється моторошна картина кінця світу і страшного суду, що містила сувору критику Риму.
Християни чекали пришестя месії, Христа - спасителя, який у сутичці зі "звіром-імператором", розтрощить царство зла і буде встановлено обіцяне пророками тисячолітнє царство справедливості.
Вожіданіі швидкого пришестя хрістьяне прагнули відокремитися від царства зла в своїх громадах, де вели спільне життя за звичаями, прямо протилежним римським.
Основні положення християнства:
вобщіне була подолана ідея богообраності окремих народів; проголошена рівність всіх віруючих, ставлення до фізичної праці в Римі негативне (вважали фізичну працю ганьбою, долею рабів), а в християнській громаді всі зобов'язані були працювати. "Якщо хтось не хоче працювати, той не їсть". Послання апостола Павла до солунян (2Фее. 3,10); римське право захищало інтереси приватної власності, а в громадах перших християн все було загально; розподіл по праці або за потреби: "Розділяли всім, дивлячись по потребі кожного" і "не було між ними ніякого потребує "(Дії 4,32-35; вРіме панував культ розкоші, а у християн культ стриманості. Перші християни засуджували багатство, пов'язуючи його з пригніченням бідних. Здирництво оголошувалося несумісним з вірою в бога:" неможете служити Богу і мамоні "( Мф. 6, 24; Лк.16, 13).Ці принципи дозволяють говорити про "християнському комунізмі". Особливість його в тому, що він замкнений у релігійних громадах, а не є загальним, і носить споживчий характер, а не продуктивний характер.
Ідея християнства того періоду: "хто відмовиться від прагнення до влади в замін отримає спасіння душі". Політико-правова реальність засуджувалася.
Зв'язок між громадами підтримували бродячі проповідники (апостоли), не мали жодних привілеїв. Громада годувала апостола кілька днів, після чого він повинен був йти далі, або працювати з усіма.
ВI і II ст християнські громади поширилися по всій Римській імперії. Ряди прихильників нової релігії росли, вони почали поповнюватися також вихідцями з заможних і освічених верств. Це призвело до зміни соціального складу, організаційних принципів та ідеології християнських громад. Разом з тим, еволюція християнства зумовлювалася нездійсненністю проголошеного ідеалу, розчаруванням у сподіваннях на швидкий прихід месії.
До середини II століття складається церковний апарат. Керівництво громадами переходить до рук єпископів, пресвітерів, дяків, що утворюють стоїть над віруючими клір (духовенство).
Істотної зміни піддавалося початкове вчення християн. Ідея "близького пришестя месії" і "тисячолітнього царства" були замінені догматами вже колишнього пришестя, розп'яття і воскресіння Христа, а також "загробного воздаяння".
Загальна рівність було витлумачено як рівність перед богом у загальному гріховності. Проповідуючи "любов до ворогів", духовенство оголосило тяжким гріхом засудження Римської імперії.
Поступово відбувається пристосування до політичної реальності. Обгрунтовується принцип лояльності до існуючої влади і принцип покірності. Так, апостол Павло в посланні римлянам говорить: "Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога".
Це положення стало для християнства основоположним і відкрило йому шлях спочатку для легітимізації, визнання поряд з іншими релігіями (Міланський едикт 313г. Імператорів Костянтина і Ліцинія), а незабаром і до перетворення християнства в господствующію релігію (324г н.е. Костянтин став першим християнським імператором ). Церква освятила його владу, виник союз трону і вівтаря. Гнана церква стала панівною.
Однак проблема співвідношення духовної та світської влади, що виникла з християнством, збереглася і навіть стало основою для політичної думки на багато століть.
Висновок: християнство в цей період з релігії гнаної, ставати релігією пануючою. Поступово відбувається пристосування до реального політичного життя, обгрунтовується принцип лояльності до існуючої влади і принцип покірності.
2. Політико-правові вчення Аврелія Августина (354 - 430).
Августин належить до порівняно раннього періоду християнства - 1V - Xв. Він-один з отців церкви. Спадщина його - частина патристики, тобто праць церкви. Як ми вже говорили в першому питанні, в період IV-V ст. християнство стало панівною релігією в Римі, йшло пристосування доктрини до нового статусу.
Августин стоїть між античністю і середньовіччям. Онроділся в місті Тагасте в Нумидії (Північна Африка). Батько був римським патрицієм-язичником, мати-християнкою.
Августин відрізнявся освіченістю. ВКарфагене, Римі та Мілані вивчав риторику. Читання трактатів Цицерона розбудило в ньому інтерес до філософії, він захотів знайти істину. Спочатку вірив, що знайде її в манахійцев, в тому вченні про дуалізм добра і зла. Вони оголошували весь тілесний світ (природно-космічний, соціальний і людський) породженням диявола. Одвічним втіленням зла, що заслуговують презирства і знищення.
Нарешті, істину Августин знаходить у християнстві, якого він переходить у 387м. У віці 33лет, прийняв християнство і решту життя присвятив розробці і пропаганді основоположних ідей католицизму, а також непохитної боротьби з єрессю.
В395году став єпископом Гіпону і на цій посаді залишався до кінця своїх днів. Гіппон був обложений вандалами, і Августин молив Бога, щоб він закликав його до себе, якщо єпископський місто не вдасться врятувати. Молитва його була почута, і він помер під час облоги в 430г. Зааскетіческій спосіб життя і суворе дотримання догматам церкви Аврелій Августин-був прозваний блаженним.
Аврелій Августин написав близько 100кніг, 500проповедей, 200посланій. Його основними творами є: "Сповіді" ("Confessions") в 30кнігах; "Отроіце" (De trinitate "400 - 410 рр..), Де систематизовано теологічні погляди, і" захистила божому "(" De sivitate dei "412 - 426 рр. .). Останній трактат вважається головним твором Августина, тому що містить його погляди як історико-філософські, так і політико-правові погляди.
Приводом для написання послужило взяття Риму вождем остготів Аларіхом в 410г. Це шокувало інтелектуальний Рим. Почалися пошуки причин поразки: частина населення звинуватило християнство, тому що, поки була язичницька релігія ніхто Рим не підкоряв. Вответ Августин вказує на те, що Рим упав з вини власного егоїзму й аморальності, але не з вини християнства, як про це говорять. Далі він розвиває ідею про дві граду.
Розробленою античною філософією діалектичний підхід був сприйнятий Августином Блаженним і застосований до містичного поясненню історичного процесу як "боротьби двох градів". Вкачестве "граду земного" і "граду божого" у нього виступає два протилежні види людських спільнот, їх відмінність у спрямованості любові.
"Град земний", в розумінні мислителя, - це світська держава, як старе римське, так і молоді "варварські". Наоснове "граду земного" лежить боротьба людей за матеріальні блага, за пріоритет особистих корисливих або вузько групових інтересів над суспільними. Відмінною рисою громадян "граду земного" є кохання до себе, доведена "до презирства до бога".
"Град божий" - це духовна спільність "божих обранців", праведників, розселених по світу між неправеднікамі. Члени "граду божого" з допомогою релігійних громад та церкви об'єднані між собою не фізично, а духовно і морально. Іхжізнь заснована "на любові до бога доведеної до презирства до себе". Представників граду божого відрізняє готовність стійко переносити тяготи і злигодні, здатність до самопожертви і служіння Богу. "Град божий" в уявленні Августина Блаженного-це умовне, символічне позначення громади праведників, наступних не земним, а божественним принципам. Кней може долучитися кожен, хто любить бога сильніше ніж себе, ікто прагне досягти "божественної подяки".
Поки триває життя, ці два гради невиразні для людини, вони стануть помітними по другому пришесті бога.
Воснове виникнення держави особливий погляд на природу людини. Онговоріт, що людина - істота гріховна, і реальна держава існує як покарання за первородний гріх, дотик Адама і Єви до дерева знань. Тому Аврелій виділяє два види земних держав:
- Одна держава як організації насильства по відношенню до людини. Починається з братовбивці Каїна, що вбив Авеля.
- Інші держави беруть початок від Авеля, це держави християнські, влада грунтується на турботі про підданих.
Мета держави полягає в:
служінні церкви, у допомозі небесному граду направляти світ земний до світу небесного; насильницькому залученні до християнської церкви, збройним шляхом викорінення єресей. Джерелом злаявляется вільна воля людей, що тягне їх від єдності до множинності. "Єретики гірше отруйників, вони вороги єдності". "Перш ніж розуміти, ми повинні вірити"). Августин був одним з натхненників інквізиції, масових судилищ і страт тих хто виступав проти церкви; вподдержаніі соціального порядку. Виправдовуючи соціальна нерівність Августин зовсім не був прихильником рабства або бідності людей. Просто він вважав, що на землі є явища відбуваються не від Бога, а від гріховної природи людини. Рабство не є боже створення, воно - явище людське, рабство і бідність треба терпіти і не виступати листи.Ідея справедливості Августина
Вході своїх міркувань Августин намагається знайти критерій, який відрізняє державу від банди розбійників. Інаходіт його, кажучи, що держава, в якому не дотримується справедливість, являє собою велику банду розбійників. Цю думку Августин підкріплює анекдотом з життя Олександра Македонського: одного разу до нього привели пірата для суду і покарання. "Чому ти грабуєш кораблі на морі?", - Запитує Олександр. - "З тієї ж причини, по якій ти розоряти землю", - відповідає пірат, - "Різниця тільки в тому, що я з моїм маленьким суденцем-всього лише розбійник, а ти зі своїм величезним флотом-імператор.
Форма держави
Кформе держави Августин проявляє деяку байдужість. Онповторяет традиційний поділ на правильні і неправильні форми. Несправедливий цар-тиран, несправедливий народ-теж тиран, несправедлива аристократія-влада егоїстичної угруповання. Що стосується правильності форм, тобто таких, де дотримується право, Августин не віддає переваги жодній з них. Будь-яка форма правління може виявитися якщо не хорошою, то терпимою, коли поважають Бога і людини, тобто дотримуються справедливість.
Звертаючись до народу, чому він повинен виносити держава, Августин говорив: "Для християнина земне життя з її соціальною несправедливістю не повинна мати абсолютної цінності. Тимчасові страждання служать вправою у терпимості і виправдані життям людської душі у вічності ".
Відносини церкви до держави, духовної влади до світської-головна проблема, яка займала Августина. Як би високо вони не цінували значення "граду божого" та ролі церкви в суспільстві, він не був прихильником передачі всієї повноти влади католицької церкви.
Поего думку, світська влада і церковна різні і кожна має суверенітетом. При цьому церковна влада - вища, тому що духовна сфера вище мирської. Поего думку, духовна влада покликана облагородити влада світську, направити її зусилля на богоугодні справи. Нонікакіх агресивних висновків про пряме підпорядкування государів церкви, про право як зміщувати королів, тобто, по суті, про наділення церковної ієрархії світською владою, в Августина немає. Головне в його вченні-саме поділ двох влад.
Висновок: сАвгустіна Блаженного почалася традиція відмінності світської і духовної влади. В середньому століття це співвідношення буде реалізовано в теорії "Двох мечів" і буде використовуватися у вирішенні суперництва папи Римського та імператорів.
3. Вчення Фоми Аквінського про державу і право
Фома Аквінський (1225-1274гг.). Жив в епоху, коли Західна Європа була розбита на безліч дрібних феодальних князівств, і католицька церква була єдиною силою, що об'єднує західноєвропейський світ. З'являються університети як осередки, в яких розвивалася філософія. У 1158году в Болоньї був відкритий перший університет (у перекладі сукупність наук). Як свідчить назва, вони охопили всі відгалуження науки, в яких провідну роль відігравала християнська теологія.
Вних починається друге народження вчення Аристотеля, цьому сприяли італійські портові міста. Заслуга Фоми Аквінського полягає в тому, що він один з перших спробував використовувати ідеї Аристотеля для систематизації християнських світоглядів.
Фома Аквінський народився в 1225г., Онбил молодшим сином графа Ландольфа Аквінського, феодала, лицаря короля Фрідріха II. Виховувався в бенедиктинців у Монте-Карло. Вивчав в неапольському університеті вільні мистецтва (філософію і діалектику). В17лет вступив в доміканскій орден проти волі сім'ї. Был послан учиться в Париж, где учился в течении трех лет (1245-1248гг.). Был doctor universals, обучался у великого Альберта фон Больштедта. В1249- 1251гг. Фома следует за своим учителем в Кельн и там преподает теологию. В1254г. он возвращается в Париж и с этого момента начинается его академическая деятельность. Замягкость и легкость своего характера Фома получил прозвище “Ангельский доктор”. В1259г папа Урбан IV отозвал Фому в Рим. Аквинский преподает теологию, знакомиться с трудами Аристотеля. Попоручению римской курии Фома участвует в переработке аристотелизма в христианско-католическом духе. В1269—1272гг. Фома вновь в Парижском университете, здесь он становиться известным преподавателем теологии, включается в политическую борьбу. Словарь научных трудов Фомы Аквинского насчитывает 13.000.000терминов. Умер в 1274году, а в 1323г был причислен к лику святых.
Произведения
Его главное произведений “Сумма теологий”, одна из ее частей специально посвящена законам (1266- 1273гг.). Политические взгляды Фомы изложены в работе “О правлении государей” (1265– 1266 гг.) и в комментариях к “Политике” и “Этике” Аристотеля.
Фома - крупный представитель схоластики, при помощи философии Аристотеля хотел усилить веру. Философия должна была служить вере тем, что представляет религиозные истины и толкует в категориях разума, и тем, что опровергает как ложные аргументы против веры.
Соотношение теологии и философии
Считая, что предмет один, который изучает бога, человека, мир. Нотеология дает истинное знание, а философия нет. Философия не была свободной, она зависела от церкви, стала “служанкой теологии”.
Иерархия формы
УАристотеля Фома Аквинский заимствовал иерархию форм. Она лежит в основе теории права. Согласно учению Фомы, мир основан на иерархии форм (от Бога – чистого разума – к духовному миру, и наконец, к материальному), из которых высшие формы делают жизнь низшим.
Воглаве иерархии стоит Бог, установивший принцип подчинения низших форм высшим. Духовный мир возглавляется Папой, как наместником Бога. Потому же иерархическому принципу организовано и общество: подданные подчиняются царям и светским властителям, рабы подчиняются господам.
Классификация законов
Большое место в политико-правовой доктрине Фомы занимает учение о законах, их видах и соподчиненности. Закон определяется как общее правило достижения цели, правило, которым кто-либо побуждается к действию или к воздержанию от ничего.
Навершине- вечный закон. Это божественное провидение. Бог создал мир с определенной целью. Строительство не закончено, план находится в голове творца, но он проявляет во вселенной по мере ее развития в соответствии с божьим замыслом. Ограниченному человеческому сознанию вечный закон в его целостности недоступен. Ночтобы человек мог следовать божественному определению, он был наделен способностью постигать отдельные части вечного закона, распознавать, что ему соответствует, а что противоречит. Человеку свойственно внутреннее сознание добра и зла, должного и недолжного поведения.
Наэтой основе человек вырабатывает определенные рационалистические принципы, составляющие естественный закон . Он порожден разумом людей подобно тому, как вечный закон заключен в божественном разуме. Естественный закон можно определить и как общие принципы, лежащие в основе принятых обычаев (не делай то, чего не хочешь, чтобы делали тебе. Воспитывай детей. Заключение брака. Право на продолжение рода.)
Человеческий закон - позитивный, признается людьми по их воле. Его предназначение- силой страха принуждать людей (созданий, по природе несовершенных) избегать зла и достигать благодетелей. Вотличии от закона естественного, человеческий закон– это императива, т.е. предписание с меняющимся содержанием. Нормы человеческого закона в разных странах могут быть несхожими. То, в чем они оказываются одинаковыми и образует “право народов”. Специфическое в них интегрируется в “право граждан” каждого отдельного государства. Эти рассуждения во многом заимствованы у римских юристов.
Существует еще и божественный закон . Онпредставляет собой часть вечного закона , который передается с помощью Откровений. Божественный закон содержится в Библии и видениях Святых.
Три вида законов- божественный, естественный, человеческий - должны ввести человека в круг действия вечного закона . Изних наиболее несовершенен человеческий закон. Фома предлагает подвергать его проверке с точки зрения соответствия естественному и божественному законам. Критерием служит религиозное сознание, нравственный долг. Наоснове этого он делает вывод, что закону, несоответствующиму естественным установлениям можно не подчиняться. Принудительное осуществление такого закона является признаком тирании. Однако ради общего спокойствия он не запрещает их соблюдение. Фомагораздо категоричнее в отношении позитивного права, противоречащего божественному закону. Такие нормы не должны соблюдаться. Ставя на первое место религиозную нравственность, Фома одобряет неповиновение тиранам вплоть до восстания, если тиран заставляет совершать акты противоречащие вере, но любое выступление против законной власти он считает смертным грехом.
Происхождение государства
Вотличие от Августина Блаженного, говорившего, что государство это наказание за первородный грех, Фома Аквинский говорит, что человек по своей природе есть “животное общественное и политическое”. Влюдях изначально заложены стремление объединяться и жить в государстве, ибо индивид в одиночку не может удовлетворить свои потребности. Поэтой естественной причине и возникают политические общности (государства). Тоесть Фома Аквинский утверждает, что государство - это природная необходимость человека жить в обществе, и тем самым выступает продолжателем Аристотеля.
Целью государства является - общее благо и законность. Сущность власти и ее элементы.
Защита интересов папства и устоев феодализма методами схоластики порождала определенные трудности. Например, логическое толкование тезиса “ВСЯКАЯ ВЛАСТЬ ОТ БОГА” допускала возможность усматривать в нем, наряду с прочими смыслами, также и указание на абсолютное право светских феодалов (королей, князей и др.) на управление государством,т.е. оспаривалась правомерность попыток Церкви ограничить их власть или судить о ее законности. Стремясь подвести базу под вмешательство клира в дела государства, Аквинат в духе средневековой схоластики различает три элемента государственной власти :
1) сущность;
2) происхождение;
3) использование
СУЩНОСТЬ ВЛАСТИ- это порядок отношений господства и подчинения, при котором воля лиц, находящихся наверху человеческой иерархии, движет низшими слоями населения. Данный порядок заведен богом. Однако, продолжает Фома, отсюда не следует, что каждый правитель поставлен непосредственно богом и богом совершено каждое действие правителя. Поэтому конкретные способы ее происхождения или иные формы ее конструирования могут иногда являться дурными, несправедливыми. Неисключает Аквинат и ситуаций, при которых пользование государственной властью вырождается в злоупотребленииею.
Стало быть, второй и третий элемент власти в государстве подчас оказываются лишенными печати божественности. Это случается тогда, когда правитель либо приходит к власти при помощи неправедных средств, либо властвует несправедливо. И то и другое – результат нарушения заветов богов, велений церкви - как единственной власти на земле, представляющей волю Христа. Вэтих случаях суждение о законности происхождения и использования власти правителя принадлежит церкви. Высказывая такое суждение, даже и ведущее к низложению правителя, церковь не посягает на божественный принцип власти, необходимый для общежития. Подданные не только не должны исполнять приказания правителя, противоречащие божественным законам, но и вообще не обязаны повиноваться узурпаторам и тиранам. Однако окончательное решение вопроса о допустимости крайних методов борьбы с тиранией принадлежат, по общему праву церкви, папству.
Форма держави
Повопросу о формах государства Фома почти во всем следует за Аристотелем. Онговорит о трех чистых, правильных формах (монархия, аристократия, полития) и трех извращенных (тирания, олигархия, демократия).
Принцип деления на правильные и неправильные формы- отношение к общему благу и законности (господству справедливости). Правильные государства представляют собой политическую власть, а неправильные - деспотическую. Первая основывается на праве и обычае, вторая- на произволе, она не ограничена правом.
Вэту традиционную систему Фома вносит от себя симпатию к монархии . Видеале считает ее лучшей формой , наиболее естественной, так как:
Во-первых, ввиду ее сходства с мирозданием вообще, а также из-за ее подобия человеческому организму, части которого объединены и направляются одним разумом. (Один Бог на небе. Один царь на земле, у человека есть один орган, который движет всеми, так и в государстве должен быть монарх, движущий всеми).
Во-вторых, исторический опыт показывал устойчивость тех государств, где властвовал один, а не многие.
Однако Фома сознавал крайнюю сложность удержания монархии на идеальном уровне, а монархию отклонившеюся от цели,т.е. тиранию, считал наихудшей формой , как Платон и Аристотель. Поэтому на практике следует предпочесть смешанную форму правления. Ноесли Аристотель представлял политию как комбинацию из лучших свойств олигархии и демократии, то у Фомы в смешанной форме преобладает монархический элемент. Вней ведущую роль играют крупные феодалы (Светские и духовные федалы – “князья церкви”). Власть государей зависит от закона и не выходит за его рамки.
По вопросу соотношения церкви и государства Фома придерживался представлений, ставших для папства традиционными (верховенство церковной власти), но в умеренных формах.
Папство рассматривало весь христианский мир как единство, своего рода огромное государство, управляемое наместником Бога- Папой. Папство наделялось светской властью. Фому в этом плане отличает сдержанность и стремление обосновать духовный характер вмешательства папства в дела императорову и королей. Вего понимании две власти соотносятся как душа и тело. Конечно духовная власть выше светской, материальной. Юрисдикцию пап Фома оправдывает необходимостью наказывать грешников и их отстранения от власти. Король, повинный в ереси, может быть смещен, Папа может освободить подданных от обязанностей повиноваться государю, согрешившему против веры.
Философ уделяет внимание и искусству правления. Правителю необходимы глубокие знания, истинная вера и владение политической наукой (он называет ее “деятельной наукой”). Только в этом случае будет достигнуто согласие сословий и осуществится “общее благо”, которое и является целью государства.
Вывод: Учение Фомы, как принято считать, укрепило основы феодального государства. Оно стало одним из самых последовательных обоснований божественной природы власти.
4. Учение Марсилия Падуанского о государстве и праве
Марсилий Падуанский (1280– 1243 гг.) итальянский ученый, политик, врач и богослов. Получив хорошее образование в Падуе и Париже, он занимался наукой и преподаванием. Был некоторое время ректором Парижского университета. Вэпоху ожесточенной борьбы открыто выступил на стороне Людовика IV Баварского в его борьбе с папой Иоанном XXII. Засвою позицию и сочинения был отлучен от церкви и заочно приговорен к сожжению. Его политические идеи изложенные в трактате “Защитник Мира” (1324—1326 гг.). Всвоем произведении возлагал на церковь ответственность за все беды и несчастия мира. Поэтому церковь должна заниматься исключительно сферой духовной жизни людей. ЦЕРКОВЬ ДОЛЖНА БЫТЬ ОТДЕЛЕНА ОТ ГОСУДАРСТВА ИПОДЧИНЕНА СВЕТСКОЙ ПОЛИТИЧЕСКОЙ ВЛАСТИ.
Проблема власти и государства
Государство возникает в результате эволюции человеческого общества. Поначалу семья во имя общего блага и общего согласия объединяется в роды , роды в племена , племена в города , завершающая стадия - появление государства, которое базируется на общем согласии всех составляющих его лиц и служит общему благу. Первым в средние века Марсилий увидел в государстве разновидность “общественного договора” с целью достижения “общего блага”.
Сословия государства
Высшее (благородные граждане) - военные, чиновники, духовенство- служат общему благу. Низшее (простые граждане) - земледельцы, ремесленники торговцы-служат своим интересам. Вместе они составляют народ , который является источником закона и власти.
Марселий Падуанский различает два вида законов по их содержанию, цели и способу обеспечения.
Божественный закон - печется о духовной жизни человека, определяет его отношение к богу, пути к вечному блаженству.
Цель человеческого закона -правда и общее благо, прочность и твердость власти, соблюдение человеческого закона обеспечивается принуждением. Государственная власть действует прежде всего посредством издания законов. Они суть веления, подкрепленные угрозой реального наказания или обещанием реальной награды. Эти законы государства отличаются от законов божеских, сопровождаемых посулами наград или наказаний в загробной жизни. Человеческий закон должен приниматься народом.
Автор “ЗАЩИТНИКА МИРА” один из первых стал проводить четкое различие между законодательной и исполнительной властями государства. Отстаивал тезис о том, что настоящий источник всякой власти- народ. Отнего исходит власть духовная и светская. Только он один носитель суверенитета и верховный законодатель. Притом, он писал, что власть законодательная определяет компетенцию и организацию исполнительной власти. Исполнительная власть должна осуществлять волю законодателя- народа и действовать в рамках закона. Кроме того, исполнитель законов должен избираться теми же, кем закон устанавливается,т.е. народом (выборность должностных лиц государства всех рангов).
Форма правління
Извсех форм правления Марсилий Падуанский отдает предпочтение монархии. Онрассматривает два вида монархии - наследуемую и избранную - и проводит доказательства того, что выбранная более совершенна. Монарх, по его учению, пожизненно избирается народом, он ответственен перед народом за свои действия и подчиняется только общим законам.
Свобода совести
Отрицает правомерность церковных судов, какого бы то ни было принуждения в делах религии . Духовенство имеет право только учить, проповедовать христианское вероучение, но никак не принуждать. Наказывать грешников, нарушителей божественного закона, может только бог, установивший этот закон. Отсюда вытекают требования свободы совести .
Марсилий Падуанский высказывался также за реформу церкви, за выборность священников, отмену привилегийпап.
Вывод: Марсилий Падуанский выдвинул идеи, опередившие его время- о разделении прерогатив светской и духовной власти, о свободе веры для человека и подчиненности правителя законам.
5.Политико-правовые идеи средневековых ересей
Монополия христианской церкви на идеологию, политику, а в последствии и право, установившаяся после признания христианства в качестве официальной религии, не могли не подвергнуться критике. Течения, отступившие от официальной одобрения догматов христианской религии, получили названия ересей (в переводе с греческого – “учение”).
Ереси имели свои гносеологические и социально- политические корни. Гносеологические корни представляли собой естественное стремление мыслящего человека объяснить при помощи разума основные догматы христианской веры (о троичности божества и богочеловечности Христа). Социально- политические корни исходили от недовольства масс, страдавших от эксплуатации и насилия.
Характеристика содержания ересей может быть только конкретно-исторической,т.к. на различных этапах они существенно отличались. Однако можно выделить и некоторые общие черт: все ереси видели идеал в раннем христианстве, только более умеренные из них ограничивались усилиями переустройства религиозно- церковной жизни, а более радикальные - всех сфер жизни общества. Ереси возникают в центрах интеллектуальной жизни общества, которые совпадают с центрами развития ремесла и торговли, а значит, и социально-политической жизни.
КIV в. сосредоточились в Восточном Средиземноморье. Развивающиеся города востока дали богатый спектр ересей: Арианство (Александрия), Несторианство (Константинополь), Донатизм (Карфаген) и др.
Первые ереси возникли на почве так называемых трилитарных споров ,т.е. полемики по вопросу об истолковании догмата о троичности божества. Официальная церковь защищала краеугольный догмат христианской веры о святой троице (Отец, сын и дух святой – суть “то же самое” триединое божество), а ее оппоненты доказывали, что бог-сын,т.е. Иисус Христос, не может быть равен богу-отцу, а лишь подобен ему ( анриане ), причем некоторые из еретиков видели в Христе только человеческую породу ( несториане ). Вполитическом плане первые ереси хотя иногда и смыкались с широким народным движением ( донатизм ), но чаще отражали пассивный социальный протест, этические противоречия и сепаратистские устремления отдельных провинций Восточной префектуры.
Второй значительный всплеск еретических учений связан с подъемом ремесла и торговли в городах Западной и Южной Европы вXI —XIIвв.
Взападных областях Болгарии (ныне Босния) возникает движение Богомилов (богомольцев); в Ломбардии, на севере Италии появляются Патерены ; в Лионе, на юге Франции - Вальденсы (последователи Пьера Вальдо, богатого купца, который отдал свое имущество беднякам), а в Лангедоке, тоже на юге Франции - Альбигойцы . Вистории все эти ереси вошли под названием “ Катары” (чистые).
Богомилы обратили внимание на то, что уже в самом начале Нового завета ясно сказано о двух потусторонних силах: доброму богу Христу противостоит злой дьявол, которому, как там же сказано, принадлежат все царства мира. Изсопоставления этих идей с текстом: “никто не может служить двум господам … не может служить богу и маммоне (богатству)”, с неприложностью следует, что дьявол (злой бог) и есть богатство. Выводы из этого делались достаточно конкретные: в богомильские сказаниях образно описано как дьявол, когда изгнанный из рая Адам, стал пахать землю, взял с него кабальную записку- на него самого и на все его потомство, поскольку земля присвоена им, дьяволом. Стех пор крестьяне и пребывают в кабале у слуг дьявола, захвативших пахотные земли.
Посвоему богословскому содержанию ереси катаров были направлены на критику основ католической догматики. Продолжая традиции ариан , катары выступили против ортодоксальной трактовки трилитарного вопроса. Отнесториан они унаследовали очень высокие требования к миру. Средневековое духовенство не соответствовало нравственным требованиям катаров, поэтому за ними не признавалась роль посредника между богом и мирянами.
Новым элементом учения стало отрицание церковного культа и семи христианских таинств, требования дешевой церкви- без церковной десятины, без многочисленного клира, без крупной феодальной собственности.
Для искоренения ереси организовали ряд крестовых походов (альбигойские войны), учредили инквизицию и нищенствующие ордена (домиканцы и францисканцы). Наконец, стремясь выбить из рук еретиков грозное оружие—священное писание, папа Григорий VII издал буллу (1231г.), запрещавшую мирянам читать Библию.
Вовторой половине XIV —XVв. - новый подъем религиозного диссиденства. Веретических движениях отчетливо вырисовывались два самостоятельных течения: бюргерская и крестьянско-плебейская ереси. Брюгерская ересь выражала интересы горожан и части низшего дворянства, была направлена главным образом против попов, на богатства и политическое положение которых она нападала. Эта ересь требовала восстановления простого строя раннехристианской церкви, упразднения монахов, прелатов, римской курии. Видные представители: доктор богословия и профессор Оксфордовского университета в Англии Джон Уиклиф (1324—1384 гг.) и чешский теолог Ян Гус (1371—1415 гг.).
Широкие массы городских низов и крестьянства привлекали идеи возврата к простому строю раннехристианской церкви и особенно переустройства жизни на началах социальной справедливости. Плебейские еретические движения представлены выступлениями странствующих священников лоллардов в Англии (требовали передачи земли крестьянским общинам и освобождения от крепостничества. Пытались на практике реализовать простой, аскетический образ жизни ранних христиан). И табористов во главе с Яном Жижкой в Чехии.
Объединенными усилиями церковных и светских властей и лолларды и табориты были разгромлены.
Вывод : Несмотря на разгром, оппозиционные церкви идеи сохранились в народе. Они подготовили почву, а частично вышли в духовный арсенал широкого общественно-политического движения в ряде стран Западной и Центральной Европы, известного в истории как Реформация .
ВИСНОВОК
Средние века – период спада в истории политических и правовых учений по сравнению с античным миром. Перемещение центра тяжести в общественном сознании от государства к церкви, устремленность значительной части этого сознания к потусторонним, внеземным идеалам, господство догматического мышления, строго ориентированного на тексты святого писания и каноны церкви – все это резко сужало тематику и содержание политико-правовых доктрин.
Но и в период Средневековья политико-правовая идеология была далека от застоя. Выведение на первый план проблемы соотношения церкви и государства неизбежно порождало споры о сущности, целях, задачах государства, о его отличии от церкви. Споры о соотношении церкви и государства сопровождались также выявлением различий между собственно правом, как сферой государственной деятельности и законами совести, веры, морали, обращенными во внутренний мир человека.
Демократические и революционные тенденции раннего христианства нашли развитие в идеологи ряда еретических движений средних веков.
Применяя к государству и праву тексты святых писаний о равенстве людей перед Богом, радикальные ереси обосновывали равенство людей перед законом их право участвовать в решении не только церковных, но и государственных дел.
Список літератури
1. Ільїн І.А. Шлях духовного оновлення. Собр. Соч. в 10 тт., т. 1. М. 1993.
2. Керімов Д.А. Філософські підстави політико-правових досліджень. М. 1986.
3. Коваль В.А. Проблеми предмета і методології загальної теорії права. Л. 1989.
4. Разумович М.М. Політична і правова культура. М. 1989.
5. Сергевнин С.Л. Про співвідношення політичної науки, науки про державу і правознавстві. / / Правознавство, № 6. 1991.
6. Темно Є.І. Про деідеологізації методологічних підходів в історико-політичних і державно-правових дослідженнях. / / Держава і право, № 3. 1992.
7. Тихомиров Ю.А. Влада і суспільство: єдність і розділення. / / Радянська держава і право, № 2. 1990.
8. Аристотель. Афінська політика. М. 1936.
9. Бартошек М. Римське право. М. 1989.
10. Антична культура і сучасна наука. М. 1985.
11. Асмус В.Ф. історико-фіолософскіе етюди. М. 1984.
12. Королева-Коноплянська Г.І. Ідеальне держава і ідеальне управління в політичних вченнях Платона і Аристотеля. М. 1992.
13. Крашенніков Н.А. Індуське право, історія і сучасність. М. 1982.
14. Утченко С.Л. Політичні вчення стародавнього світу. М. 1972.
15. Моммзен Т. Історія Риму. Спб. 1993.
16. Енгельс Ф. Походження сім'ї, приватної власності і держави. Маркс К., Енгельс Ф. Соч. Т. 21.
17. Віко Дж. Б. Нова наука. М. 1944.