ЗМІСТ
11. Власний капітал: поняття, склад елементів, особливості формування ціни капіталу. Обчислення ціни окремих елементів капіталу. Проблеми оцінки
24. Характеристика і проблеми управління необоротні активи. Визначення оптимальної потреби у необоротних активах. Амортизаційна політика
40. Практичне завдання
Бібліографічний список
11. Власний капітал: поняття, склад елементів, особливості формування ціни капіталу. Обчислення ціни окремих елементів капіталу. Проблеми оцінки
Фінансову основу підприємства представляє сформований ним власний капітал.
Під власним капіталом розуміється загальна сума коштів, що належать підприємству на правах власності і використовуваних їм для формування активів [2, с. 286]. Вартість активів, сформованих за рахунок інвестованого в них власного капіталу, являє собою «чисті активи підприємства» [2, с. 286].
Загальна сума власного капіталу підприємства відбивається підсумком першого розділу «пасиву» звітного балансу. Структура статей цього розділу дозволяє чітко ідентифікувати спочатку інвестовану її частина, тобто суму коштів, вкладених власниками підприємства в процесі його створення та накопичену його частина в процесі здійснення ефективної господарської діяльності.
Основу першої частини власного капіталу підприємства складає статутний капітал - зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, що є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства [2, с. 287]. Необхідно також відзначити і ту обставину, що підприємства, для яких не передбачена фіксована вартість статутного капіталу, відображають по даній позиції суму фактичного внеску власників до його статутного фонду.
Другу частину власного капіталу являють додатково вкладений капітал, резервний капітал, нерозподілений його прибуток і інші види власного капіталу [2, с. 287].
Формування власного капіталу підприємства підпорядковане двом основним цілям:
1. Формування за рахунок власного капіталу необхідно обсягу позаоборотних активів.
Сума власного капіталу підприємства, авансована в найрізноманітніші види його необоротних активів (основні засоби; нематеріальні активи; незавершене будівництво; довгострокові фінансові інвестиції), характеризується терміном власний основний капітал [2, с. 287].
Сума власного основного капіталу розраховується за такою формулою:
де СК ос - сума власного основного капіталу, сформованого підприємством;
ВА - загальна сума позаоборотних активів підприємства;
ДЕК в - сума довгострокового позикового капіталу, використовуваного для фінансування необоротних активів підприємства.
2. Формування за рахунок власного капіталу певного обсягу оборотних активів.
Сума власного капіталу, авансована в різноманітні види його оборотних активів (запаси сировини, матеріалів, напівфабрикатів; обсяг незавершеного виробництва; запаси готової продукції; поточну дебіторську заборгованість; грошові активи), характеризується терміном власний оборотний капітал [2, с. 287].
Суму власного оборотного капіталу підприємства розраховується за такою формулою:
СК про - сума власного оборотного капіталу, сформованого підприємством;
ОА - загальна сума оборотний активів підприємства;
ДЕК о - сума довгострокового позикового капіталу, використовуваного для фінансування оборотний активів підприємства;
КЕК - сума короткострокового позикового капіталу, залученого підприємством.
Розвиток підприємства вимагає, перш за все, мобілізації та підвищення ефективності використання власного капіталу, так як це забезпечує зростання його фінансової стійкості і платоспроможності [1, с.63]. Тому першочергова увага має бути приділена оцінці вартості власного капіталу в розрізі його елементів і в цілому.
Формування ціни власного капіталу має ряд особливостей, основними з яких є:
1. Необхідність постійного коригування балансової суми власного капіталу в процесі здійснення оцінки. При цьому коригування підлягає тільки використовувана частина власного капіталу, тому що знову приваблюваний власний капітал оцінено в поточній ринковій вартості.
2. Оцінка вартості знову залучуваного власного капіталу носить імовірнісний характер, а, отже, в значній мірі умовний характер.
Якщо залучення позикового капіталу грунтується на певних контрактних чи інших фіксованих зобов'язання підприємства, то залучення основної суми власного капіталу таких контрактних зобов'язань не містить (за винятком емісії привілейованих акцій). Будь-які зобов'язання підприємства по виплаті відсотків на пайовий капітал, дивідендів власникам простих акцій і т.п., не носять характер контрактних зобов'язань і є лише розрахунковими плановими величинами, які можуть бути скориговані за результатами майбутньої господарської діяльності.
3. Суми виплат власникам капіталу входять до складу оподатковуваного прибутку, що збільшує вартість власного капіталу порівняно з позиковим. Виплати власникам капіталу у формі відсотків і дивідендів здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства, у той час як виплати відсотків за використовуваний позиковий капітал здійснюються за рахунок витрат (собівартості), а, отже, до складу оподатковуваної бази по прибутку не входять. Це визначає більш високий рівень вартості знову залучуваного власного капіталу порівняно з позиковим капіталом.
4. Залучення власного капіталу пов'язано з більш високим рівнем ризику інвесторів, що збільшує його вартість на розмір премії за ризик. Це пов'язано з тим, що претензії власників основної частини цього капіталу (за винятком власників привілейованих акцій) підлягають задоволенню у разі банкрутства підприємства в останню чергу.
5. Залучення власного капіталу не пов'язано, як правило, зі зворотним грошовим потоком по основній його сумі, що визначає вигідність використання цього джерела підприємством, незважаючи на більш високу його вартість.
Якщо по позиковому капітал до поворотний грошовий потік поряд з платежами за його обслуговування включає і повернення суми основного боргу у встановлені терміни, то за притягається власного капіталу поворотний грошовий потік включає, як правило, тільки платежі відсотків і дивідендів власникам (за винятком випадків викупу підприємством власних акцій і паїв).
Це визначає велику безпеку використання власного капіталу з позицій забезпечення платоспроможності та фінансової стійкості підприємства, що стимулює його готовність йти на більш високу вартість залучення цього капіталу [1, с. 63].
З урахуванням цих особливостей розглянемо механізм оцінки й управління ціною власного капіталу.
Ціна функціонуючого власного капіталу має більш надійний базис розрахунку у вигляді звітних даних підприємства. У процесі такої оцінки враховуються:
1. Середня сума використовуваного власного капіталу в звітному періоді за балансовою вартістю.
Цей показник служить вихідною базою коригування суми власного капіталу з урахуванням поточної ринкової його оцінки.
Розрахунок цього показника здійснюється за методом середньої хронологічної за низку внутрішніх звітних періодів;
- Середня сума використовуваного власного капіталу в поточній ринковій оцінці.
- Сума виплат власникам капіталу (у формі дивідендів і відсотків) за рахунок чистого прибутку підприємства. Ця сума і являє собою ту ціну, яку підприємство платить за використовуваний капітал власників.
У більшості випадків цю ціну визначають самі власники, встановлюючи розмір відсотків або дивідендів на вкладений капітал у процесі розподілу чистого прибутку.
Вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному періоді визначається за наступною формулою:
де Ск фо - вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному періоді,%;
ПП с - сума чистого прибутку, виплачена власникам підприємства у процесі його розподілу за звітний період;
СК - середня сума власного капіталу підприємства у звітному періоді.
Процес управління вартістю цього елементу власного капіталу визначається, перш за все, сферою його використання - операційною діяльністю підприємства [1, с. 64].
Він пов'язаний з формуванням операційного прибутку підприємства і здійснюваної ним політикою розподілу прибутку.
Відповідно вартість функціонуючого власного капіталу в плановому періоді визначається наступною формулою:
де СК фп - вартість функціонуючого власного капіталу підприємства в плановому періоді,%;
Ск фо - вартість функціонуючого власного капіталу в звітному періоді,%;
ПВ т - планований темп росту виплат прибутку власникам на одиницю вкладеного капіталу, виражений десятковим дробом.
Вартість нерозподіленого прибутку останнього звітного періоду оцінюється з урахуванням певних прогнозних розрахунків.
Це положення виникає в силу тієї обставини, що нерозподілений прибуток представляє собою ту капіталізовану її частина, яка буде використана у майбутньому періоді, то ціною сформованої нерозподіленого прибутку виступають плановані на її суму виплати власникам, яким вона належить [3, с. 38].
Такий підхід до оцінки нерозподіленого прибутку заснований на тому, що якщо б вона була виплачена власникам капіталу при її розподілі за результатами звітного періоду, то вони, інвестувавши у будь-які об'єкти, одержали б певний прибуток, яка була б ціною цього інвестованого капіталу.
З урахуванням такого підходу вартість нерозподіленого прибутку прирівнюється до вартості функціонуючого власного капіталу підприємства в плановому періоді.
Такий підхід дозволяє зробити наступний висновок, так як скоро вартість функціонуючого власного капіталу в плановому періоді і вартість нерозподіленого прибутку в цьому ж періоді рівні, при оцінці середньозваженої вартості капіталу в плановому періоді ці елементи капіталу можуть розглядатися як єдиний підсумований елемент, тобто включатися в оцінку з єдиним підсумованому питомою вагою.
Процес управління ціною нерозподіленого прибутку визначається передусім сферою її використання - інвестиційною діяльністю. Тому цілі управління цією частиною капіталу підпорядковані цілям інвестиційної політики підприємства і відповідно норма інвестиційного прибутку (внутрішня ставка прибутковості) завжди повинна співвідноситися з рівнем вартості нерозподіленого прибутку [1, с. 65].
Ціна додатково залучуваного акціонерного (пайового) капіталу розраховується в процесі оцінки диференційовано за привілейованими акціями та за простими акціями (або додатково залучаються паях).
Ціна залучення додаткового капіталу за рахунок емісії привілейованих акцій визначається з урахуванням фіксованого розміру дивідендів, який за ним заздалегідь визначений. Це значно спрощує процес визначення вартості даного елемента капіталу, тому що обслуговування зобов'язань за привілейованими акціями багато в чому збігається з обслуговуванням зобов'язань за позикового капіталу [1, с. 65].
Проте, суттєвим розходженням у характері цього обслуговування з позицій оцінки вартості, є те, що виплати по обслуговуванню позикового капіталу відносяться на витрати (собівартість) і тому виключені зі складу оподатковуваного прибутку, а дивідендні виплати за привілейованими акціями здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства, то тобто не мають "податкового щита".
Крім виплати дивідендів, до витрат підприємства належать також емісійні витрати з випуску акцій (так звані «витрати розміщення"), які становлять відчутну величину [1, с. 65].
З урахуванням цих особливостей вартість додатково залученого капіталу за рахунок емісії привілейованих акцій розраховується за формулою:
де ССК пр - вартість власного капіталу, що залучається за рахунок емісії привілейованих акцій,%;
Д пр - сума дивідендів, передбачених до виплати згідно з контрактними зобов'язаннями емітента;
ЕЗ - витрати з емісії акцій, виражені в десяткового дробу по відношенню до суми емісії.
Ціна залучення додаткового капіталу за рахунок емісії простих акцій (чи додатково залучених паїв) вимагає врахування таких показників:
- Суми додаткової емісії простих акцій (або суми додатково залучаються акцій);
- Суми дивідендів, виплачених у звітному періоді на одну акцію (або суми прибутку виплаченої власникам на одиницю капіталу):
- Планованого темпу росту виплат прибутку власникам капіталу у формі дивідендів або відсотків;
- Планованих витрат з емісії акцій (або залученню додаткового пайового капіталу).
У процесі залучення цього виду власного капіталу слід мати на увазі, що за вартістю він є найбільш дорогим, тому що витрати з його обслуговування не зменшують базу оподаткування прибутку, а премія за ризик - найбільш висока, тому що цей капітал при банкрутстві підприємства захищений у найменшій мірі [1, с. 66].
Розрахунок вартості додаткового капіталу, що залучається за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв), здійснюється за формулою:
де ССК па - вартість власного капіталу, що залучається за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв),%;
К а - кількість додатково емітованих акцій;
Д па - сума дивідендів, виплачених на одну просту акцію в звітному періоді (або виплат на одиницю паїв),%;
ПВ т - планований темп виплат дивідендів (відсотків за паями), виражений десятковим дробом;
До па - сума власного капіталу, залученого за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв);
ЕЗ - витрати з емісії акцій, виражені в десяткового дробу по відношенню до суми емісії акцій (додаткових паїв).
Процес управління ціною залучення власного капіталу за рахунок зовнішніх джерел характеризується високим рівнем складності і вимагає відповідно високої кваліфікації виконавців.
Це управління здійснюється шляхом розробки та реалізації емісійної політики підприємства.
24. Характеристика і проблеми управління необоротні активи. Визначення оптимальної потреби у необоротних активах. Амортизаційна політика
Пріоритетне значення необоротних активів визначається тим, що вони є тим домінуючим фактором, який визначає виробничий потенціал підприємства і його здатність випускати конкурентоспроможну продукцію, що відповідає зростаючим потребам ринку [5, с. 73].
За функціональним видах у складі позаоборотних активів виділяються основні засоби, нематеріальні активи, незавершені капітальні вкладення, устаткування до установки, довгострокові фінансові вкладення та інші об'єкти [5, с. 73]. Критерії віднесення окремих об'єктів необоротних активів до конкретного виду встановлені нормативними документами, в тому числі ПБУ 6 / 01 «Облік основних засобів», ПБУ 14/2000 «Облік нематеріальних активів», ПБО 2 / 94 «Облік договорів (контрактів) на капітальне будівництво» та ін Відмінною рисою всіх видів необоротних активів є виробничий, довгостроковий характер їх використання (протягом періоду, що перевищує 12 місяців) і здатністю приносити, як економічні, так і соціальні вигоди підприємству.
Виходячи з усього вищесказаного, необоротні активи можна класифікувати з урахуванням ряду певних джерел.
За характером володіння виділяють:
-Власні довгострокові активи, що належать підприємству на правах власності і володіння, які відображаються в розділі I балансу;
-Орендовані (позикові) довгострокові активи, які надані підприємству відповідно до договору оренди або лізингу на правах використання і відображаються в обліку за балансом [5, с. 74].
За формами заставного забезпечення розрізняють:
- Нерухомі необоротні активи, що включають земельні ділянки, відокремлені водні об'єкти, ліси, будівлі, споруди та інші об'єкти, переміщення яких є неможливим без шкоди для них, згідно з нормами ст. 130 Цивільного Кодексу Російської Федерації. Крім того, у відповідність із законодавством до нерухомого майна відносять відокремлені об'єкти, що підлягають державній реєстрації: повітряні і морські судна, космічні кораблі. Зазначені об'єкти не можуть бути вилучені з володіння з метою забезпечення повернення кредиту.
11. Власний капітал: поняття, склад елементів, особливості формування ціни капіталу. Обчислення ціни окремих елементів капіталу. Проблеми оцінки
24. Характеристика і проблеми управління необоротні активи. Визначення оптимальної потреби у необоротних активах. Амортизаційна політика
40. Практичне завдання
Бібліографічний список
11. Власний капітал: поняття, склад елементів, особливості формування ціни капіталу. Обчислення ціни окремих елементів капіталу. Проблеми оцінки
Фінансову основу підприємства представляє сформований ним власний капітал.
Під власним капіталом розуміється загальна сума коштів, що належать підприємству на правах власності і використовуваних їм для формування активів [2, с. 286]. Вартість активів, сформованих за рахунок інвестованого в них власного капіталу, являє собою «чисті активи підприємства» [2, с. 286].
Загальна сума власного капіталу підприємства відбивається підсумком першого розділу «пасиву» звітного балансу. Структура статей цього розділу дозволяє чітко ідентифікувати спочатку інвестовану її частина, тобто суму коштів, вкладених власниками підприємства в процесі його створення та накопичену його частина в процесі здійснення ефективної господарської діяльності.
Основу першої частини власного капіталу підприємства складає статутний капітал - зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, що є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства [2, с. 287]. Необхідно також відзначити і ту обставину, що підприємства, для яких не передбачена фіксована вартість статутного капіталу, відображають по даній позиції суму фактичного внеску власників до його статутного фонду.
Другу частину власного капіталу являють додатково вкладений капітал, резервний капітал, нерозподілений його прибуток і інші види власного капіталу [2, с. 287].
Формування власного капіталу підприємства підпорядковане двом основним цілям:
1. Формування за рахунок власного капіталу необхідно обсягу позаоборотних активів.
Сума власного капіталу підприємства, авансована в найрізноманітніші види його необоротних активів (основні засоби; нематеріальні активи; незавершене будівництво; довгострокові фінансові інвестиції), характеризується терміном власний основний капітал [2, с. 287].
Сума власного основного капіталу розраховується за такою формулою:
де СК ос - сума власного основного капіталу, сформованого підприємством;
ВА - загальна сума позаоборотних активів підприємства;
ДЕК в - сума довгострокового позикового капіталу, використовуваного для фінансування необоротних активів підприємства.
2. Формування за рахунок власного капіталу певного обсягу оборотних активів.
Сума власного капіталу, авансована в різноманітні види його оборотних активів (запаси сировини, матеріалів, напівфабрикатів; обсяг незавершеного виробництва; запаси готової продукції; поточну дебіторську заборгованість; грошові активи), характеризується терміном власний оборотний капітал [2, с. 287].
Суму власного оборотного капіталу підприємства розраховується за такою формулою:
СК про - сума власного оборотного капіталу, сформованого підприємством;
ОА - загальна сума оборотний активів підприємства;
ДЕК о - сума довгострокового позикового капіталу, використовуваного для фінансування оборотний активів підприємства;
КЕК - сума короткострокового позикового капіталу, залученого підприємством.
Розвиток підприємства вимагає, перш за все, мобілізації та підвищення ефективності використання власного капіталу, так як це забезпечує зростання його фінансової стійкості і платоспроможності [1, с.63]. Тому першочергова увага має бути приділена оцінці вартості власного капіталу в розрізі його елементів і в цілому.
Формування ціни власного капіталу має ряд особливостей, основними з яких є:
1. Необхідність постійного коригування балансової суми власного капіталу в процесі здійснення оцінки. При цьому коригування підлягає тільки використовувана частина власного капіталу, тому що знову приваблюваний власний капітал оцінено в поточній ринковій вартості.
2. Оцінка вартості знову залучуваного власного капіталу носить імовірнісний характер, а, отже, в значній мірі умовний характер.
Якщо залучення позикового капіталу грунтується на певних контрактних чи інших фіксованих зобов'язання підприємства, то залучення основної суми власного капіталу таких контрактних зобов'язань не містить (за винятком емісії привілейованих акцій). Будь-які зобов'язання підприємства по виплаті відсотків на пайовий капітал, дивідендів власникам простих акцій і т.п., не носять характер контрактних зобов'язань і є лише розрахунковими плановими величинами, які можуть бути скориговані за результатами майбутньої господарської діяльності.
3. Суми виплат власникам капіталу входять до складу оподатковуваного прибутку, що збільшує вартість власного капіталу порівняно з позиковим. Виплати власникам капіталу у формі відсотків і дивідендів здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства, у той час як виплати відсотків за використовуваний позиковий капітал здійснюються за рахунок витрат (собівартості), а, отже, до складу оподатковуваної бази по прибутку не входять. Це визначає більш високий рівень вартості знову залучуваного власного капіталу порівняно з позиковим капіталом.
4. Залучення власного капіталу пов'язано з більш високим рівнем ризику інвесторів, що збільшує його вартість на розмір премії за ризик. Це пов'язано з тим, що претензії власників основної частини цього капіталу (за винятком власників привілейованих акцій) підлягають задоволенню у разі банкрутства підприємства в останню чергу.
5. Залучення власного капіталу не пов'язано, як правило, зі зворотним грошовим потоком по основній його сумі, що визначає вигідність використання цього джерела підприємством, незважаючи на більш високу його вартість.
Якщо по позиковому капітал до поворотний грошовий потік поряд з платежами за його обслуговування включає і повернення суми основного боргу у встановлені терміни, то за притягається власного капіталу поворотний грошовий потік включає, як правило, тільки платежі відсотків і дивідендів власникам (за винятком випадків викупу підприємством власних акцій і паїв).
Це визначає велику безпеку використання власного капіталу з позицій забезпечення платоспроможності та фінансової стійкості підприємства, що стимулює його готовність йти на більш високу вартість залучення цього капіталу [1, с. 63].
З урахуванням цих особливостей розглянемо механізм оцінки й управління ціною власного капіталу.
Ціна функціонуючого власного капіталу має більш надійний базис розрахунку у вигляді звітних даних підприємства. У процесі такої оцінки враховуються:
1. Середня сума використовуваного власного капіталу в звітному періоді за балансовою вартістю.
Цей показник служить вихідною базою коригування суми власного капіталу з урахуванням поточної ринкової його оцінки.
Розрахунок цього показника здійснюється за методом середньої хронологічної за низку внутрішніх звітних періодів;
- Середня сума використовуваного власного капіталу в поточній ринковій оцінці.
- Сума виплат власникам капіталу (у формі дивідендів і відсотків) за рахунок чистого прибутку підприємства. Ця сума і являє собою ту ціну, яку підприємство платить за використовуваний капітал власників.
У більшості випадків цю ціну визначають самі власники, встановлюючи розмір відсотків або дивідендів на вкладений капітал у процесі розподілу чистого прибутку.
Вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному періоді визначається за наступною формулою:
де Ск фо - вартість функціонуючого власного капіталу підприємства у звітному періоді,%;
ПП с - сума чистого прибутку, виплачена власникам підприємства у процесі його розподілу за звітний період;
СК - середня сума власного капіталу підприємства у звітному періоді.
Процес управління вартістю цього елементу власного капіталу визначається, перш за все, сферою його використання - операційною діяльністю підприємства [1, с. 64].
Він пов'язаний з формуванням операційного прибутку підприємства і здійснюваної ним політикою розподілу прибутку.
Відповідно вартість функціонуючого власного капіталу в плановому періоді визначається наступною формулою:
де СК фп - вартість функціонуючого власного капіталу підприємства в плановому періоді,%;
Ск фо - вартість функціонуючого власного капіталу в звітному періоді,%;
ПВ т - планований темп росту виплат прибутку власникам на одиницю вкладеного капіталу, виражений десятковим дробом.
Вартість нерозподіленого прибутку останнього звітного періоду оцінюється з урахуванням певних прогнозних розрахунків.
Це положення виникає в силу тієї обставини, що нерозподілений прибуток представляє собою ту капіталізовану її частина, яка буде використана у майбутньому періоді, то ціною сформованої нерозподіленого прибутку виступають плановані на її суму виплати власникам, яким вона належить [3, с. 38].
Такий підхід до оцінки нерозподіленого прибутку заснований на тому, що якщо б вона була виплачена власникам капіталу при її розподілі за результатами звітного періоду, то вони, інвестувавши у будь-які об'єкти, одержали б певний прибуток, яка була б ціною цього інвестованого капіталу.
З урахуванням такого підходу вартість нерозподіленого прибутку прирівнюється до вартості функціонуючого власного капіталу підприємства в плановому періоді.
Такий підхід дозволяє зробити наступний висновок, так як скоро вартість функціонуючого власного капіталу в плановому періоді і вартість нерозподіленого прибутку в цьому ж періоді рівні, при оцінці середньозваженої вартості капіталу в плановому періоді ці елементи капіталу можуть розглядатися як єдиний підсумований елемент, тобто включатися в оцінку з єдиним підсумованому питомою вагою.
Процес управління ціною нерозподіленого прибутку визначається передусім сферою її використання - інвестиційною діяльністю. Тому цілі управління цією частиною капіталу підпорядковані цілям інвестиційної політики підприємства і відповідно норма інвестиційного прибутку (внутрішня ставка прибутковості) завжди повинна співвідноситися з рівнем вартості нерозподіленого прибутку [1, с. 65].
Ціна додатково залучуваного акціонерного (пайового) капіталу розраховується в процесі оцінки диференційовано за привілейованими акціями та за простими акціями (або додатково залучаються паях).
Ціна залучення додаткового капіталу за рахунок емісії привілейованих акцій визначається з урахуванням фіксованого розміру дивідендів, який за ним заздалегідь визначений. Це значно спрощує процес визначення вартості даного елемента капіталу, тому що обслуговування зобов'язань за привілейованими акціями багато в чому збігається з обслуговуванням зобов'язань за позикового капіталу [1, с. 65].
Проте, суттєвим розходженням у характері цього обслуговування з позицій оцінки вартості, є те, що виплати по обслуговуванню позикового капіталу відносяться на витрати (собівартість) і тому виключені зі складу оподатковуваного прибутку, а дивідендні виплати за привілейованими акціями здійснюються за рахунок чистого прибутку підприємства, то тобто не мають "податкового щита".
Крім виплати дивідендів, до витрат підприємства належать також емісійні витрати з випуску акцій (так звані «витрати розміщення"), які становлять відчутну величину [1, с. 65].
З урахуванням цих особливостей вартість додатково залученого капіталу за рахунок емісії привілейованих акцій розраховується за формулою:
де ССК пр - вартість власного капіталу, що залучається за рахунок емісії привілейованих акцій,%;
Д пр - сума дивідендів, передбачених до виплати згідно з контрактними зобов'язаннями емітента;
ЕЗ - витрати з емісії акцій, виражені в десяткового дробу по відношенню до суми емісії.
Ціна залучення додаткового капіталу за рахунок емісії простих акцій (чи додатково залучених паїв) вимагає врахування таких показників:
- Суми додаткової емісії простих акцій (або суми додатково залучаються акцій);
- Суми дивідендів, виплачених у звітному періоді на одну акцію (або суми прибутку виплаченої власникам на одиницю капіталу):
- Планованого темпу росту виплат прибутку власникам капіталу у формі дивідендів або відсотків;
- Планованих витрат з емісії акцій (або залученню додаткового пайового капіталу).
У процесі залучення цього виду власного капіталу слід мати на увазі, що за вартістю він є найбільш дорогим, тому що витрати з його обслуговування не зменшують базу оподаткування прибутку, а премія за ризик - найбільш висока, тому що цей капітал при банкрутстві підприємства захищений у найменшій мірі [1, с. 66].
Розрахунок вартості додаткового капіталу, що залучається за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв), здійснюється за формулою:
де ССК па - вартість власного капіталу, що залучається за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв),%;
К а - кількість додатково емітованих акцій;
Д па - сума дивідендів, виплачених на одну просту акцію в звітному періоді (або виплат на одиницю паїв),%;
ПВ т - планований темп виплат дивідендів (відсотків за паями), виражений десятковим дробом;
До па - сума власного капіталу, залученого за рахунок емісії простих акцій (додаткових паїв);
ЕЗ - витрати з емісії акцій, виражені в десяткового дробу по відношенню до суми емісії акцій (додаткових паїв).
Процес управління ціною залучення власного капіталу за рахунок зовнішніх джерел характеризується високим рівнем складності і вимагає відповідно високої кваліфікації виконавців.
Це управління здійснюється шляхом розробки та реалізації емісійної політики підприємства.
24. Характеристика і проблеми управління необоротні активи. Визначення оптимальної потреби у необоротних активах. Амортизаційна політика
Пріоритетне значення необоротних активів визначається тим, що вони є тим домінуючим фактором, який визначає виробничий потенціал підприємства і його здатність випускати конкурентоспроможну продукцію, що відповідає зростаючим потребам ринку [5, с. 73].
За функціональним видах у складі позаоборотних активів виділяються основні засоби, нематеріальні активи, незавершені капітальні вкладення, устаткування до установки, довгострокові фінансові вкладення та інші об'єкти [5, с. 73]. Критерії віднесення окремих об'єктів необоротних активів до конкретного виду встановлені нормативними документами, в тому числі ПБУ 6 / 01 «Облік основних засобів», ПБУ 14/2000 «Облік нематеріальних активів», ПБО 2 / 94 «Облік договорів (контрактів) на капітальне будівництво» та ін Відмінною рисою всіх видів необоротних активів є виробничий, довгостроковий характер їх використання (протягом періоду, що перевищує 12 місяців) і здатністю приносити, як економічні, так і соціальні вигоди підприємству.
Виходячи з усього вищесказаного, необоротні активи можна класифікувати з урахуванням ряду певних джерел.
За характером володіння виділяють:
-Власні довгострокові активи, що належать підприємству на правах власності і володіння, які відображаються в розділі I балансу;
-Орендовані (позикові) довгострокові активи, які надані підприємству відповідно до договору оренди або лізингу на правах використання і відображаються в обліку за балансом [5, с. 74].
За формами заставного забезпечення розрізняють:
- Нерухомі необоротні активи, що включають земельні ділянки, відокремлені водні об'єкти, ліси, будівлі, споруди та інші об'єкти, переміщення яких є неможливим без шкоди для них, згідно з нормами ст. 130 Цивільного Кодексу Російської Федерації. Крім того, у відповідність із законодавством до нерухомого майна відносять відокремлені об'єкти, що підлягають державній реєстрації: повітряні і морські судна, космічні кораблі. Зазначені об'єкти не можуть бути вилучені з володіння з метою забезпечення повернення кредиту.
- Рухомі необоротні активи, що включають об'єкти, що не увійшли до складу нерухомого майна, які можуть бути вилучені з володіння з метою забезпечення повернення кредиту [5, с. 74].
Як правило, необхідний обсяг і структура необоротних активів формується на початковому етапі діяльності підприємства, в процесі його поступального розвитку відбувається збільшення їх об'єму і зміна структури, наприклад, збільшується частка нематеріальних активів, що обумовлено інноваційними змінами, розповсюдженням інформаційних технологій, тенденціями реструктуризації підприємств.
У той же час найбільший інтерес для виробничого підприємства представляють необоротні операційні активи, і в першу чергу, основні засоби, що безпосередньо використовуються для здійснення виробничої діяльності підприємства [5, с. 75].
Управління позаоборотних активів тісно пов'язане з особливостями їх кругообігу, який включає в себе три основні стадії:
- На першій стадії необоротні активи, що використовуються в операційній діяльності, амортизуються, тобто переносять частину своєї вартості на собівартість готової продукції;
- На другій стадії в процес реалізації продукції відбувається накопичення нарахованої амортизації;
- На третій стадії накопичена амортизація як частина власних фінансових ресурсів підприємства спрямовується на реінвестування, тобто оновлення операційних активів.
За завершення третьої стадії процес повторюється [5. c. 75].
Проблеми управління позаоборотних активів підприємства безпосередньо пов'язані із забезпеченням ефективного використання операційних позаоборотних активів підприємства [1, с. 241].
Таке забезпечення полягає в розробці системи заходів, які спрямовані на забезпечення рентабельності та виробничої віддачі операційних позаоборотних активів [1, с. 241].
Проблеми забезпечення ефективності управління операційними необоротних активів на підприємстві полягає в тому, що необхідно в даному процесі враховувати два важливих моменти, які забезпечують об'єктивність оцінки розроблюваних заходів. Перший з них полягає в тому, що при оцінці необоротних активів завжди повинна використовуватися відновна вартість операційних позаоборотних активів на момент проведення оцінки (у тому випадку, якщо врахований фактор інфляції, який у прибутку й обсязі реалізації продукції відбивається автоматично).
Другий з них полягає в тому, що при оцінці варто використовувати залишкову вартість операційних позаоборотних активів, тому що більша їх частина в процесі зносу втрачає частину своєї продуктивності.
Таким чином, можна зробити висновок про те, що зростання ефективності використання операційних позаоборотних активів дозволяє скоротити потребу в них (за рахунок підвищення коефіцієнтів їх використання за часом і за потужністю), оскільки між цими двома показниками існує зворотна залежність [1, с. 241].
Отже, заходи щодо забезпечення ефективності використання операційних позаоборотних активів можна розглядати як заходи по скороченню потреби в обсязі їх фінансування і підвищення темпів економічного розвитку.
Ефективне управління необоротних активів на підприємстві передбачає оптимізацію загального обсягу і складу операційних позаоборотних активів підприємства. Така оптимізація здійснюється з урахуванням розкритих у процесі виробленого аналізу можливих резервів підвищення виробничого використання необоротних активів в майбутньому періоді. До числа основних із таких резервів належать: підвищення продуктивного використання операційних позаоборотних активів у часі (за рахунок приросту коефіцієнтів змінності і безперервності їх роботи) і підвищення продуктивного використання операційних позаоборотних активів за потужністю (за рахунок зростання продуктивності окремих їх видів у межах передбаченої технічної потужності) . У процесі оптимізації загального обсягу операційних позаоборотних активів їх складу вилучаються ті їх види, які не беруть участь у виробничому процесі з різних причин [1, с. 239].
Принципова формула для визначення необхідного загального обсягу операційних позаоборотних активів підприємства в майбутньому періоді має такий вигляд:
де ВП ОВА - загальна потреба підприємства в операційних позаоборотних активах у майбутньому періоді;
ОВА до - вартість використовуваних підприємством операційних позаоборотних активів на кінець звітного періоду;
ОВА НП - вартість операційних позаоборотних активів підприємства, які не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, на кінець звітного періоду;
ΔКІ В - планований приріст коефіцієнта використання операційних позаоборотних активів у часі;
ΔКІ м - планований приріст коефіцієнта використання операційних позаоборотних активів за потужністю;
ΔОР П - планований темп приросту обсягу реалізації продукції, вираженої десятковим дробом.
За вказаною формулою може бути також розрахований необхідний обсяг операційних позаоборотних активів у розрізі окремих їх видів і елементів, що дозволяє оптимізувати їх вартісної складу в рамках загальної потреби [1, с. 240].
Формування амортизаційної політики підприємства, яка виражається у виборі методів нарахування амортизації, встановлення термінів корисного використання окремих груп та об'єктів основних засобів. Серед факторів, що впливають на вибір окремих положень амортизаційної політики необхідно виділити наступні [5, с. 77].
- Величина основних коштів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації і ступінь впливу амортизації на формування фінансового результату;
- Використання переоцінки основних засобів для відображення в обліку їх реальній вартості;
- Позиція підприємства з вибору терміну корисного використання окремих об'єктів необоротних активів;
- Дозволені законодавчо методи амортизації.
В даний час законодавчо (положеннями ПБО 6 / 01 «Облік основних засобів») встановлена можливість:
-Застосування будь-якого з чотирьох методів нарахування амортизації: лінійного методу з трьох нелінійних, до яких відносяться: метод зменшуваного залишку, метод списання по сумі чисел терміну корисного використання, метод вартості пропорційно обсягу продукції;
-Самостійно встановлювати строк корисного використання об'єкта в межах нормативного терміну, встановленого для амортизаційної групи, в яку входить даний об'єкт основних засобів. Перелік обладнання, що входить в амортизаційні групи, визначений у Постанові Уряду РФ від 01.01. 2002р. № 1.
Використання нелінійних методів амортизації і мінімальних строків корисного використання об'єктів дозволяє прискорювати процес формування власних джерел фінансування і процес оновлення основних засобів, а також знижувати суму податку на прибуток у перші роки їх використання (за умови застосування строків корисного використання та методів нарахування амортизації для цілей бухгалтерського і податкового обліку).
У той же час питання про вибір строку корисного використання та методу амортизації має вирішуватися, перш за все, з урахуванням співвідношення собівартості і ціни продукції, що випускається. Якщо підприємство отримує високий прибуток і націлене на прискорення оновлення необоротних активів, то йому доцільно вибирати мінімальні терміни експлуатації об'єктів і (або) нелінійні методи амортизації.
Якщо ситуація зворотна, тобто собівартість і так занадто висока, а прибуток недостатня, то збільшення амортизаційних відрахувань може призвести до подальшого зниження ефективності виробництва і виникнення збитків. У такій ситуації краще «розтягнути» період нарахування амортизації, застосовуючи лінійний метод.
40. ЗАВДАННЯ
Оцініть кредитоспроможність підприємств на основі ефекту фінансового важеля за даними таблиці.
Таблиця 3.1 (млн. крб.)
Для розрахунку ефекту фінансового важеля можна застосовувати таку формулу [4, с.510]:
ЕФР = (Р к - Р зк)
де Р к - рентабельність сукупного капіталу (відношення суми чистого прибутку і ціни, сплаченої за позикові кошти до суми капіталу);
Р зк - рентабельність позикового капіталу (відношення ціни, сплаченої за позикові кошти до суми позикових коштів);
ЗС - позиковий капітал (середнє значення за період);
СК - власний капітал (середнє значення за період).
З урахуванням використання даної формули зробимо відповідні розрахунки:
1. Розрахуємо рентабельність сукупного капіталу за такою формулою:
Для підприємства A:
Для підприємства B:
Розрахуємо рентабельність позикового капіталу для підприємства А:
Розрахуємо рентабельність позикового капіталу для підприємства B:
Для розрахунку ефекту фінансового важеля можна застосовувати таку формулу [4, с.510]:
ЕФР = (Р к - Р зк)
Для підприємства A:
ЕФР = (1,16 - 0,43)
Для підприємства B:
ЕФР = (1,43-0,20)
Висновки:
Ефект фінансового важеля - зміна рентабельності власних коштів, отримане завдяки використанню позикових коштів.
Вважається, що оптимально ефект фінансового важеля має становити 0,3 - 0,5 рівня економічної рентабельності активів.
Дія фінансового важеля генерує фінансовий ризик.
Отримані нами розрахунки показують, що становище підприємства А-нестійкий, воно не відрізняється високою кредитоспроможністю, є наявність фінансових ризиків.
У той час як підприємства B показує високий ефект фінансового важеля, який набагато вище встановленої норми, що демонструє більшу кредитоспроможність даного підприємства, а також його фінансову стійкість на ринку.
СПИСОК
1. Басовський, Л. Є. Фінансовий менеджмент: Підручник / Л. Є. Басовский .- М.: Инфра - М, 2003 .- 240с.
2. Бланк, І. А. Фінансовий менеджмент. Навчальний курс / І. А. Бланк - 2-ге вид перероб. і доп. - К.: Ельга, Ніка - Центр, 2004 .- 656с.
3. Карасьова, І. М., Ревякіна, М. А. Фінансовий менеджмент: Підручник / І. М. Карасьова, М. А. Ревякіна .- М.: Омега - Л, 2006 .- 335с.
4. Ковальов, В. В. Фінансовий менеджмент: теорія і практика: Навчальний посібник / В. В. Ковальов .- 2-е вид. перераб. і доп. - М.: ТК Велбі, Проспект, 2007 .- 1024с.
5. Лісовська, І. А. Основи фінансового менеджменту: Навчальний посібник / І. О. Лісовська .- М.: ТЕИС, 2006 .- 120с.
6. Миколаєва, Т. М. Фінанси підприємства: навчальний посібник / Т. М. Ніколаєва .- М.: ММІЕІФП, 2003 .- 158с.
7. Станіславчик, Є. М. Основи фінансового менеджменту / Є. М. Станіславчик .- М.: Вісь - 89, 2001 .- 128с.
Як правило, необхідний обсяг і структура необоротних активів формується на початковому етапі діяльності підприємства, в процесі його поступального розвитку відбувається збільшення їх об'єму і зміна структури, наприклад, збільшується частка нематеріальних активів, що обумовлено інноваційними змінами, розповсюдженням інформаційних технологій, тенденціями реструктуризації підприємств.
У той же час найбільший інтерес для виробничого підприємства представляють необоротні операційні активи, і в першу чергу, основні засоби, що безпосередньо використовуються для здійснення виробничої діяльності підприємства [5, с. 75].
Управління позаоборотних активів тісно пов'язане з особливостями їх кругообігу, який включає в себе три основні стадії:
- На першій стадії необоротні активи, що використовуються в операційній діяльності, амортизуються, тобто переносять частину своєї вартості на собівартість готової продукції;
- На другій стадії в процес реалізації продукції відбувається накопичення нарахованої амортизації;
- На третій стадії накопичена амортизація як частина власних фінансових ресурсів підприємства спрямовується на реінвестування, тобто оновлення операційних активів.
За завершення третьої стадії процес повторюється [5. c. 75].
Проблеми управління позаоборотних активів підприємства безпосередньо пов'язані із забезпеченням ефективного використання операційних позаоборотних активів підприємства [1, с. 241].
Таке забезпечення полягає в розробці системи заходів, які спрямовані на забезпечення рентабельності та виробничої віддачі операційних позаоборотних активів [1, с. 241].
Проблеми забезпечення ефективності управління операційними необоротних активів на підприємстві полягає в тому, що необхідно в даному процесі враховувати два важливих моменти, які забезпечують об'єктивність оцінки розроблюваних заходів. Перший з них полягає в тому, що при оцінці необоротних активів завжди повинна використовуватися відновна вартість операційних позаоборотних активів на момент проведення оцінки (у тому випадку, якщо врахований фактор інфляції, який у прибутку й обсязі реалізації продукції відбивається автоматично).
Другий з них полягає в тому, що при оцінці варто використовувати залишкову вартість операційних позаоборотних активів, тому що більша їх частина в процесі зносу втрачає частину своєї продуктивності.
Таким чином, можна зробити висновок про те, що зростання ефективності використання операційних позаоборотних активів дозволяє скоротити потребу в них (за рахунок підвищення коефіцієнтів їх використання за часом і за потужністю), оскільки між цими двома показниками існує зворотна залежність [1, с. 241].
Отже, заходи щодо забезпечення ефективності використання операційних позаоборотних активів можна розглядати як заходи по скороченню потреби в обсязі їх фінансування і підвищення темпів економічного розвитку.
Ефективне управління необоротних активів на підприємстві передбачає оптимізацію загального обсягу і складу операційних позаоборотних активів підприємства. Така оптимізація здійснюється з урахуванням розкритих у процесі виробленого аналізу можливих резервів підвищення виробничого використання необоротних активів в майбутньому періоді. До числа основних із таких резервів належать: підвищення продуктивного використання операційних позаоборотних активів у часі (за рахунок приросту коефіцієнтів змінності і безперервності їх роботи) і підвищення продуктивного використання операційних позаоборотних активів за потужністю (за рахунок зростання продуктивності окремих їх видів у межах передбаченої технічної потужності) . У процесі оптимізації загального обсягу операційних позаоборотних активів їх складу вилучаються ті їх види, які не беруть участь у виробничому процесі з різних причин [1, с. 239].
Принципова формула для визначення необхідного загального обсягу операційних позаоборотних активів підприємства в майбутньому періоді має такий вигляд:
де ВП ОВА - загальна потреба підприємства в операційних позаоборотних активах у майбутньому періоді;
ОВА до - вартість використовуваних підприємством операційних позаоборотних активів на кінець звітного періоду;
ОВА НП - вартість операційних позаоборотних активів підприємства, які не беруть безпосередньої участі у виробничому процесі, на кінець звітного періоду;
ΔКІ В - планований приріст коефіцієнта використання операційних позаоборотних активів у часі;
ΔКІ м - планований приріст коефіцієнта використання операційних позаоборотних активів за потужністю;
ΔОР П - планований темп приросту обсягу реалізації продукції, вираженої десятковим дробом.
За вказаною формулою може бути також розрахований необхідний обсяг операційних позаоборотних активів у розрізі окремих їх видів і елементів, що дозволяє оптимізувати їх вартісної складу в рамках загальної потреби [1, с. 240].
Формування амортизаційної політики підприємства, яка виражається у виборі методів нарахування амортизації, встановлення термінів корисного використання окремих груп та об'єктів основних засобів. Серед факторів, що впливають на вибір окремих положень амортизаційної політики необхідно виділити наступні [5, с. 77].
- Величина основних коштів і нематеріальних активів, що підлягають амортизації і ступінь впливу амортизації на формування фінансового результату;
- Використання переоцінки основних засобів для відображення в обліку їх реальній вартості;
- Позиція підприємства з вибору терміну корисного використання окремих об'єктів необоротних активів;
- Дозволені законодавчо методи амортизації.
В даний час законодавчо (положеннями ПБО 6 / 01 «Облік основних засобів») встановлена можливість:
-Застосування будь-якого з чотирьох методів нарахування амортизації: лінійного методу з трьох нелінійних, до яких відносяться: метод зменшуваного залишку, метод списання по сумі чисел терміну корисного використання, метод вартості пропорційно обсягу продукції;
-Самостійно встановлювати строк корисного використання об'єкта в межах нормативного терміну, встановленого для амортизаційної групи, в яку входить даний об'єкт основних засобів. Перелік обладнання, що входить в амортизаційні групи, визначений у Постанові Уряду РФ від 01.01. 2002р. № 1.
Використання нелінійних методів амортизації і мінімальних строків корисного використання об'єктів дозволяє прискорювати процес формування власних джерел фінансування і процес оновлення основних засобів, а також знижувати суму податку на прибуток у перші роки їх використання (за умови застосування строків корисного використання та методів нарахування амортизації для цілей бухгалтерського і податкового обліку).
У той же час питання про вибір строку корисного використання та методу амортизації має вирішуватися, перш за все, з урахуванням співвідношення собівартості і ціни продукції, що випускається. Якщо підприємство отримує високий прибуток і націлене на прискорення оновлення необоротних активів, то йому доцільно вибирати мінімальні терміни експлуатації об'єктів і (або) нелінійні методи амортизації.
Якщо ситуація зворотна, тобто собівартість і так занадто висока, а прибуток недостатня, то збільшення амортизаційних відрахувань може призвести до подальшого зниження ефективності виробництва і виникнення збитків. У такій ситуації краще «розтягнути» період нарахування амортизації, застосовуючи лінійний метод.
40. ЗАВДАННЯ
Оцініть кредитоспроможність підприємств на основі ефекту фінансового важеля за даними таблиці.
Таблиця 3.1 (млн. крб.)
| Підприємства Показники | А | B |
| Власний капітал | 10,5 | 5,7 |
| Банківські кредити | 6,7 | 6,2 |
| Кредиторська заборгованість | 2,9 | 1,3 |
| Нетто - результат експлуатації інвестицій (операційний прибуток) | 4,2 | 2,0 |
| Чистий прибуток | 2,6 | 0,7 |
ЕФР = (Р к - Р зк)
де Р к - рентабельність сукупного капіталу (відношення суми чистого прибутку і ціни, сплаченої за позикові кошти до суми капіталу);
Р зк - рентабельність позикового капіталу (відношення ціни, сплаченої за позикові кошти до суми позикових коштів);
ЗС - позиковий капітал (середнє значення за період);
СК - власний капітал (середнє значення за період).
З урахуванням використання даної формули зробимо відповідні розрахунки:
1. Розрахуємо рентабельність сукупного капіталу за такою формулою:
Для підприємства A:
Для підприємства B:
Розрахуємо рентабельність позикового капіталу для підприємства А:
Розрахуємо рентабельність позикового капіталу для підприємства B:
Для розрахунку ефекту фінансового важеля можна застосовувати таку формулу [4, с.510]:
ЕФР = (Р к - Р зк)
Для підприємства A:
ЕФР = (1,16 - 0,43)
Для підприємства B:
ЕФР = (1,43-0,20)
Висновки:
Ефект фінансового важеля - зміна рентабельності власних коштів, отримане завдяки використанню позикових коштів.
Вважається, що оптимально ефект фінансового важеля має становити 0,3 - 0,5 рівня економічної рентабельності активів.
Дія фінансового важеля генерує фінансовий ризик.
Отримані нами розрахунки показують, що становище підприємства А-нестійкий, воно не відрізняється високою кредитоспроможністю, є наявність фінансових ризиків.
У той час як підприємства B показує високий ефект фінансового важеля, який набагато вище встановленої норми, що демонструє більшу кредитоспроможність даного підприємства, а також його фінансову стійкість на ринку.
СПИСОК
1. Басовський, Л. Є. Фінансовий менеджмент: Підручник / Л. Є. Басовский .- М.: Инфра - М, 2003 .- 240с.
2. Бланк, І. А. Фінансовий менеджмент. Навчальний курс / І. А. Бланк - 2-ге вид перероб. і доп. - К.: Ельга, Ніка - Центр, 2004 .- 656с.
3. Карасьова, І. М., Ревякіна, М. А. Фінансовий менеджмент: Підручник / І. М. Карасьова, М. А. Ревякіна .- М.: Омега - Л, 2006 .- 335с.
4. Ковальов, В. В. Фінансовий менеджмент: теорія і практика: Навчальний посібник / В. В. Ковальов .- 2-е вид. перераб. і доп. - М.: ТК Велбі, Проспект, 2007 .- 1024с.
5. Лісовська, І. А. Основи фінансового менеджменту: Навчальний посібник / І. О. Лісовська .- М.: ТЕИС, 2006 .- 120с.
6. Миколаєва, Т. М. Фінанси підприємства: навчальний посібник / Т. М. Ніколаєва .- М.: ММІЕІФП, 2003 .- 158с.
7. Станіславчик, Є. М. Основи фінансового менеджменту / Є. М. Станіславчик .- М.: Вісь - 89, 2001 .- 128с.