Вклад німецьких колоністів у розвиток сільської промисловості Волинської губернії

Вклад німецьких колоністів у розвиток сільської промисловості Волинської губернії

Незважаючи на те, що німецька колонізація на Волині в другій половині XIX – на початку XX ст. носила аграрний характер, незначна частина волинських німців була зайнята і в промисловості. У зв’язку з тим, що у промисловому відношенні Волинська губернія була однією з найвідсталіших в Україні, то й частка німців у цій сфері була невеликою, хоча присутність їхня помітна у багатьох галузях, причому не лише в містах, але й у сільській місцевості. Саме участь німецьких поселенців у розвитку сільських промислових підприємств Волині ми й проаналізуємо.

Ще в 70-х роках XVIII ст. деякі волинські поміщики стали запрошувати з Австрії, Польщі, рідше з Німеччини, німецьких заводчиків, пропонуючи їм облаштовувати різні заводи (мануфактурні, цукрові, винокурні та ін.), тим самим сподіваючись збільшити свої прибутки. Правда, через примітивність ці заводи покладених на них сподівань не оправдали і досить швидко припинили своє існування [4, 6].

Але такі традиції участі німців у розвитку волинської промисловості знайшли своє продовження у XIX ст. й, особливо, в його другій половині, коли розпочався період масової німецької колонізації в цьому регіоні.

Ще в кінці XVIII ст. на Волині з’явились і так звані “штаблілігер” із Сілезіі, котрі приїжджали за дорученням великих фірм і працювали тут лісорубами[5, 104]. Активна участь німців у лісорозробній та лісопереробній промисловості краю знайшли своє продовження і в XIX ст., і на початку XX ст. Але тепер вони не лише працювали лісорубами та простими робітниками, але й володіли лісопильними заводами в різних повітах губернії. З 1872 р. такий завод, що належав Вільгельму Рау, працював у с. Козин Ровенського повіту. У 1892 р. на ньому було перероблено 1500 соснових колод, напиляно 9000 дощок загальною вартістю 3000 руб. [7, 220]. Цьому ж власнику в містечку Степань і с. Оршів того ж повіту належало ще два лісопильні заводи, які виробляли щорічно лісоматеріалів на суму 170 тис. руб., а збувалася продукція переважно за кордон [2, 287]. Австрійському підданому А.Кен-ду належало подібне підприємство в с.Плоска Дубенського повіту. За 1892 р. тут було перероблено 3500 сосон і виготовлено 1000 колод, 10 тис. шпал, 500 кіп гонти та іншої продукції на суму 20 тис. руб. [7, 228]. Німецькому купцеві Альбрехту належав такий же завод у тому ж повіті в с. Касареві [2, 287].

Менш потужні лісопильні заводи, власниками яких були і на яких працювали німецькі вихідці, траплялися подекуди і в інших повітах губернії. Зважаючи на площі вирубаного німцями волинського лісу, потрібно визнати, що це було хижацьке ставлення до лісових багатств Волині.

Крім лісопильних, німці відкривали і лісопереробні заводи різного профілю. Зокрема, їм належало кілька паркетних фабрик. Використовуючи залишки дубових колод з лісопильних заводів, на цих підприємствах виготовляли досить високоякісний паркет, як по чистоті виготовлення, так і по красі дерева. Ці фабрики були непогано обладнані, що й забезпечувало високу якість продукції. Продавався паркет переважно за межі губернії через відсутність на нього попиту в губернії [15, 16]. У 1882 р. поблизу міста Здолбунова бароном Л. Кронебергом була заснована фабрика дубового масивного паркету “Тайкури”. Виготовлялося тут масивного дубового паркету 30 тис. кв. метрів у рік. Річний прибуток наближався до 70 тис. руб. На фабриці працювало 24 робітники і парова машина потужністю 24 кінські сили [6, 245]. Біля с. Лози Кременецького повіту у 1893 р. була заснована механічна паркетна фабрика Франца Аутергофа. На ній працювало 56 робітників і парова машина потужністю 50 кінських сил. Річний прибуток складав близько 100 тис. руб. [6, 245]. У містечку Радзивілові німцю належала меблева фабрика, на якій виготовляли модні в ті часи так звані віденські гнуті меблі. Річний її оборот складав 2 тис. руб. [2, 229].

Досить активно були зайняті німці ще в одній галузі волинської промисловості – паперовій. З 1886 р. у с. Рудня Почаївська Ровенського повіту діяла паперова фабрика прусського підданого Г.Фукнера. У 1892 р. у процесі виробництва тут було використано 10 тис. пудів деревної маси, 6 тис. пудів ганчір’я, 4 тис. пудів целюлози та 500 куб. сажнів дров. Було виготовлено 20 тис. пудів обгорткового паперу вартістю 40 тис. руб. [7, 151].

Потрібно зазначити, що обгортковий папір, відомий під назвою “сахарная бумага”, потребували місцеві цукрові заводи, де він використовувався для упаковування цукру. Ціна його була 3 руб. за пуд ваги. Газетний та папір для письма, що мав високу якість, у губернії майже не виготовлявся. Зрідка на паперових заводах Волині робили папіросні гільзи [7, 121]. Згаданий вище Г.Фукнер орендував також целюлозний завод у землевласника Радзиминського в с. Миньківці Дубенського повіту, на якому в 1892 р. було виготовлено 10 тис. пудів деревної маси, вартістю 8 тис. руб. [7, 151]. На початку XX ст. у Ровенському повіті він відкрив ще одну паперову фабрику в с. Верба. На ній працювало 8 робітників, і продуктивність заводу була 8 тис. руб. на рік. А на заводі в Рудні Почаївській на цей час уже працювало 40 робітників, а продуктивність його зросла до 50 тис. руб. у рік [1, 294]. У Житомирському повіті завод обгорткового паперу теж належав німцю Герману [13, 100].

Традиційно німецьку промисловість на Волині пов’язують з виробництвом сукна. І це цілком обґрунтовано. У 1832 р. поблизу містечка Рожище Луцького повіту з’явилися перші сім’ї німецьких ткачів, які заснували колонію Вовнянка (“Волнянка”). Власті їх навіть звільнили від податків і дали право безперешкодно привезти з-за кордону своє майно. Інколи вони навіть сприяли переїзду, надаючи допомогу за рахунок казни і сподіваючись на швидкий розвиток легкої промисловості в губернії [3, 109, 358-368]. До середини XIX ст. німці-ткачі оселилися ще в Дубно і Торчині. Але важка ручна праця, відсутність нових технологій, погана якість та низькі ціни у євреїв-перекупників, яким вони здавали виготовлене сукно, змусили майстрів-сукноробів Дубна і Торчина залишити цю діяльність і зайнятися іншою [16, 16]. Але у Вовнянці суконне виробництво не припинилося. Протягом наступних після 1832 р. десятиліть тут було відкрито ще кілька фабрик: у 1834 і 1838 рр. їх засновниками були селяни Г.Штейнгауер та Г.Ланге, в 1858 р. три фабрики були відкриті купцем К.Брокером і селянами Г.Вутке та І.Ренном, і в 1860, 1863, 1864, 1866, 1872, 1873, 1882 і 1890 рр., відповідно, прусськими підданими К.Лібгольцем, Ф.Бюргером і В.Вердіним, Е.Ябушем, Ю.Рейном, А.Кірхнером, С.Древсом та Е.Бюргером [7, 52-54]. Фактично Вовнянка – це яскравий приклад промислової німецької колонії на Волині, подібних якій не було. Згодом її стали називати Великою Вовнянкою на противагу ще одній – Малій Вовнянці, жителі якої займалися землеробством.

У переважній більшості фабрики Великої Вовнянки виготовляли просте грубе сукно, яке збувалося на місцевих ринках або ж перекупникам. Шерсть для роботи скуплялась у місцевих селян та поміщиків, які розводили овець. Потужність фабрик була різною. Так, фабрики Ф.Бюргера та Ю.Рейна у 1892 р. виготовили, відповідно, 2500 і 2400 аршинів сукна вартістю 1300 та 2200 руб., а на фабриці купця К.Брокера – 9000 аршинів сукна вартістю 4500 руб. Найнижчі обсяги випуску продукції були на селянських фабриках Г.Ланге, І.Ренна та Г.Вутке: відповідно – 100, 200 і 300 аршинів вартістю 50, 100 та 150 руб. [7, 52-54].

На всіх цих фабриках був кінний привід, працювали наймані робітники з числа німців і місцевих жителів навколишніх сіл. У кінці 80-х років фабричний інспектор Київського фабричного округу у своєму дорожньому журналі зробив короткий опис технічного стану та залишив деякі інші дані про ці фабрики. Наприклад, на фабриці Густава Штейнгауера працювало 8 найманих робітників, з них двоє підлітків (один при чесальних машинах, а другий поганяв коней для приведення в рух машини) і шестеро дорослих (4 ткачі, 1 прядильниця і ще одна жінка готувала пряжу). Оплата праці у прядильниці складала 100 руб. на рік плюс квартира і харчі. Підлітки теж квартирували і харчувалися за рахунок власника й отримували: 23 руб. – погонич коней і 30 руб. на рік той, хто працював біля чесальних машин. Жінка, яка готувала пряжу, працювала на подібних умовах, лише оплата складала 25 руб. на рік, а ткачі без квартири і без харчування отримували від 3 до 3,5 руб. на тиждень. Спали робітники в тому ж приміщенні, де стояли чесальні машини і ткацькі верстати. Тут же готувалась і вживалась їжа. Навкруги було тісно, брудно, важке повітря [13, 101].

Замітки інспектора засвідчують, що підприємства були технічно відсталі, умови праці і проживання на них – дуже важкі, а заробітна плата – невисока. Та й великих прибутків власникам вони не приносили.

Крім вищезгаданих фабрик у Великій Вовнянці, були ще німецькі суконні підприємства в містечках Рожище і Славута [7, 30, 53]. Кілька невеликих суконних фабрик мали німці і в деяких інших повітах губернії, але вони мало чим відрізнялися від описаних вище і за потужністю, і за обладнанням, і за умовами праці. Проте суконне виробництво на Волині у XIX ст. небезпідставно можна вважати явищем німецького походження.

Вище ми вже акцентували увагу на технічну спрямованість діяльності окремих волинських німців, тому не викликає здивування їх участь в організації металообробного та машинобудівного виробництва в губернії. Правда, воно було сконцентроване переважно в містах, але подекуди і в сільській місцевості були невеличкі підприємства, де німці займалися ремонтом сільськогосподар­ських знарядь і машин, виготовленням і заміною зношених частин, ливарною справою, облашту­ванням складів землеробських машин. Таке виробництво було в містечку Полонному Новоград-Волинського повіту. Воно мало річний прибуток близько 10 тис. руб. і 12 робітників [6, 1006, 1012]. Фірма “Генріх Ланц” із Кангейма влаштувала склад землеробських машин у с. Фрідріхівка, на якому теж були задіяні німці [12, 1].

Помітною була участь німців і в галузях, пов’язаних з виробництвом та переробкою продуктів харчування і напоїв. Влада інколи їм у цьому не хотіла сприяти. Так, у 1889 р. прусський підданий Ф.Протцер скаржився на те, що відповідні органи не видають йому дозволу на будівництво винокурного заводу в своєму маєтку в с. Голешові Луцького повіту [9, 1-59]. Наступного 1890 р. він завод усе-таки спорудив і на ньому виготовлялося 85 тис. відер спирту на рік [6, 484]. Будівництвом винокурень у містечку Новогрудок Овруцького повіту займався німець Г.Гербер [11, 1-30]. Досить потужний завод такого профілю існував з 1867 р. у с. Великий Житань Ровенського повіту, що належав Вільгельму Рау. Протягом 1891-1892 рр. тут було перероблено 44 тис. пудів картоплі та 5 тис. пудів зеленого солоду. На паливо витрачено 115 куб. сажнів дров. Викурено 800 тис. градусів безводного спирту, який збувався на місці. Валова вартість його становила майже 90 тис. рублів. Крім цього, відходами виробництва (брагою) відкормлювалася худоба власника, а надлишки продавалися [7, 85]. Швидкий збут продукції і постійний попит на неї, досить непогані прибутки й достатня кількість сировини обумовлювали існування подібних заводів у руках у німців і в деяких інших регіонах губернії.

Саме з німцями-колоністами пов’язують на Волині початок промислового пивоваріння, де першість згодом захопили чеські колоністи. Щодо якості пива, виготовленого на примітивних пивоварнях, то, як відзначав Л.В.Яроцький, воно було “плохого качества, но одобряется волынскими немцами и чехами; от них оно начинает входить в употребление между местными малороссами. Нужно полагать, что пивоварение будет прогрессировать с развитием благосостояния колонистов” [15, 37-38]. Він був правий. Пивоварне виробництво на Волині розширювалось, і німці брали в цьому процесі помітну участь. У 1884 р. міщанин Г.Кельнер відкрив у містечку Кульчини Старо-Костянтинівського повіту пивоварний завод, на якому випускалося баварське пиво “бек-бір”. Тут працювало 20 робітників, а випуск продукції становив 44 тис. відер на рік з річним прибутком 28 тис. руб. [6, 588]. Досить великий пивоварний завод “Волинь” міщанина Альбрехта був відкритий у 1903 р. у с. Крошня поблизу Житомира. На ньому працювало 56 робітників, потужність обладнання становила 12 кінських сил. Варили тут чеське пиво кількістю 146 тис. відер на рік, що давало 115 тис. рублів доходу [6, 588]. Такі великі обсяги виробництва пояснювалися непоганою якістю продукції та постійним попитом на неї в губернському центрі. Дещо менша пивоварня була в А.Вебера у с. Високе Житомирського повіту, спільна (разом з Шильцем) – у містечку Горошки того ж повіту та в інших місцевостях Волині [6, 588]. Окремі заводи німців продовжували працювати в сільській місцевості аж до початку Першої світової війни, випускаючи міцніше, ніж в Австрії чи Німеччині, пиво, що обумовлювалося попитом і звичками місцевого населення.

Але найширше була представлена участь волинських німців у борошномельній промисловості. Вони ще з першої половини XIX ст. займалися будівництвом водяних та вітряних млинів на Волині. Згодом німці не лише споруджували млини, але й ставали власниками, орендували і працювали в багатьох млинах губернії. Наприклад, кілька власних млинів мали землевласники Арндти у Житомирському повіті, в с. Борсуки Кременецького повіту власником водяного млина був Л.Шраг, у с. Козин – В.Рау. Парові млини, які відзначалися високою продуктивністю, мали Л.Ліпке в урочищі Болдін Ровенського повіту, Г.Гаак у кол. Крем’янка Житомирського повіту та багато інших [6, 672-676]. У с. Переспа Луцького повіту був особливо великий паровий млин, що належав товариству прусських підданих “Тон і Фреймарк”. Збудований у 1874 р., він мав 6 постав, три з яких виготовляли крупу. За добу тут намелювали 60 четвертей продукції [2, 303]. Волиняни часто користувалися послугами німців-мельників, відзначаючи високу якість борошна, змеленого в їхніх млинах. Селянські общини місцевих жителів нерідко наймали німців для будівництва млинів у своїх селах або ж пропонувати їм працювати в них і тут же поселятися разом з родинами. Тому нічого дивного не було в тому, що в багатьох українських селах Волині на початку ХХ ст. можна було зустріти лише одну німецьку сім’ю, глава якої був власником млина або ж працював мельником.

Зрідка зустрічалися німці-власники підприємств і в інших галузях волинської промисловості, зокрема, в обробці мінеральних речовин і тваринної продукції, у виготовленні смоли, покрівельних матеріалів, цукроварінні та ін.

Безумовно, що небагатьом колоністам було під силу відкрити власне виробництво. Переважна більшість із них, зайнятих у промисловості, працювала простими робітниками. Багато хто із колоністів мусив іти на підприємства через закінчення термінів оренди землі. З одного боку, вони були ще землеробами, а з другого, – уже робітниками. Тобто частина німців-колоністів під впливом вищезгаданої причини становила своєрідну перехідну форму від колоністів-землеробів до колоністів-робітників. Але вони все одно тягнулися до землі. Тому на окремих фабриках і заводах сім’ям колишніх колоністів давали не тільки будинок, але й при ньому двір і город, щоб вести невелике присадибне господарство: тримати корову, свиню, гусей, курей і т. д. Річний бюджет такої сім’ї із 5 осіб при трьох працюючих дорівнював 300 руб. [15, 60].

Це були невисокі заробітки, зважаючи, що робота на промислових підприємствах була дуже важкою, “каторжною”, як відзначали сучасники. Не кращі були й умови проживання [15, 58, 60, 64].

Джерела засвідчують, що на промислових підприємствах, розташованих у сільській місцевості, німці подекуди займалися також адміністративною роботою, виконуючи функції контролерів, посильних, рахівників-економістів, прикажчиків, писарів і т. п. Крім цього, тут вони нерідко займали посади, які вимагали певних технічних знань: майстрів, машиністів, наладчиків, механіків, хоча й доводилося працювати на невеликих сільських фабриках і заводах робітниками, кочегарами, сторожами, а то й чорноробами [8, 1-125].

Нарешті, потрібно відзначити, що в передвоєнні роки в середовищі волинських німців став поширюватися кооперативний рух. Яскравим прикладом цього явища було утворення товариства споживачів у кол. Стара Буда Новоград-Волинського повіту. З боку влади це викликало невдоволення. Сам генерал-губернатор, отримавши проект статуту товариства, у доповідній записці у вищестоящі інстанції писав: “... учредителями его состоят исключительно лица немецкой национальности, и, в случае утверждения, будут преследовать исключительно национальные цели, ведущие к национальной розни и обособленности” [10, 59]. Це була відверто антинімецька позиція упередженого ставлення до прояву кооперативного руху серед колоністів. У ньому вбачалися політичні цілі, хоча в статуті товариства не було ні слова про політику, а головна його мета зводилася до задоволення споживчих інтересів його членів. Незважаючи на позицію генерал-губернатора, статут товариства 30 квітня 1911 р. був затверджений Міністерством внутрішніх справ, і воно розпочало свою діяльність, яка була перервана світовою війною [10, 66-81].

Таким чином, німецькі колоністи Волині протягом другої половини XIX і на початку ХХ ст. певною мірою впливали на розвиток окремих галузей місцевої промисловості. Особливо активною була їх участь у лісорозробній та лісопереробній галузі, суконній, пивоварній, борошномельній. На багатьох волинських підприємствах німці працювали робітниками, були помітними серед технічного та адміністративно-управлінського персоналу. Напередодні Першої світової війни в середовищі колоністів став зароджуватися кооперативний рух.

Література

1. Весь Юго-Западный край. – К., 1906.

2. Забелин А. Военно-статистическое обозрение Волынской губернии. Ч. 1.– К., 1887.

3. Державний Архів Житомирської Області, ф. 58, оп. 1, спр. 1050, арк. 109, 358-368.

4. О немецких поселенцах Волынской губернии. – СПб., б.г. – С. 6.

5. Праксенталер Б. Немцы на Волыни // Житомир в історії Волині і України. Тези Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції. – Житомир, 1994. – С. 104.

6. Список фабрик и заводов Риссии. 1910 г. – М., 1912.

7. Фабричная и заводская промышленность в районе Юго-Западных железных дорог. Вып. III.– К., 1895.

8. Центральний Державний Історичний Архів України в Києві (далі ЦДІАУ), ф. 442, оп. 34, спр. 1430.

9. ЦДІАУ, ф. 442, оп. 618, спр. 47.

10. ЦДІАУ, ф. 442, оп. 639, спр. 220.

11. ЦДІАУ, ф. 442, оп. 790 а, спр. 166.

12. ЦДІАУ, ф. 442, оп. 848, спр. 492.

13. ЦДІАУ, ф. 575, оп. 1, спр. 4.

14. ЦДІАУ, ф. 575, оп. 1, спр. 1050.

15. Яроцкий Л.В. Промышленность и фабрично-заводская жизнь в Волынской губернии // в кн. Памятная книжка Волынской губернии на 1897 год. – Житомир, 1896.

16. Cichocka-Petrazycka Z. Zywiol niemeski na Wolyniu. – Warszawa, 1933.