Антон Павлович Чехов

Вишневий сад

Комедія в 4 х діях

ДІЙОВІ ОСОБИ

Раневська Любов Андріївна, поміщиця.

Аня, її дочка, 17 років.

Варя, її прийомна дочка, 24 років.

Гаєв Леонід Андрійович, брат Раневської.

Лопахін Єрмолай Олексійович, купець.

Трофимов Петро Сергійович, студент.

Симеонов Пищик Борис Борисович, поміщик.

Шарлотта Іванівна, гувернантка.

Єпіходов Семен Пантелійович, конторник.

Дуняша, покоївка.

Фірс, лакей, старий 87 років.

Яша, молодий лакей.

Перехожий.

Начальник станції.

Поштовий чиновник.

Гості, прислуга.

Дія відбувається у маєтку Л. А. Раневської.

ДІЯ ПЕРША

Кімната, яка до цих пір називається дитячою. Одна з дверей веде в кімнату Ані. Світанок, скоро зійде сонце. Вже травень, цвітуть вишневі дерева, але в саду холодно, ранок. Вікна в кімнаті закриті.

Входять Дуняша зі свічкою і Лопахін з книгою в руці.

Лопахін. Прийшов поїзд, слава богу. Котра година?

Дуняша. Скоро два. (Гасить свічку.) Вже світло.

Лопахін. На скільки ж це запізнився поїзд? Години на два, по крайней мере. (Позіхає і потягується.) Я то хороший, якого дурня зваляв! Навмисне приїхав сюди, щоб на станції зустріти, і раптом проспав ... Сидячи заснув. Досада ... Хоч би ти мене розбудила.

Дуняша. Я думала, що ви поїхали. (Прислухається) Ось, здається, вже їдуть.

Лопахін (прислухається). Ні ... Багаж отримати, те та се ...

Пауза.

Любов Андріївна прожила за кордоном п'ять років, не знаю, яка вона тепер стала ... Хороший вона людина. Легкий, простий чоловік. Пам'ятаю, коли я був хлопчиком років п'ятнадцяти, батько мій, покійний - він тоді тут на селі у крамниці торгував - вдарив мене по обличчю кулаком, кров пішла з носа ... Ми тоді разом прийшли навіщо то у двір, і він напідпитку був. Любов Андріївна, як зараз пам'ятаю, ще молоденька, така худенька, підвела мене до умивальника, ось у цій самій кімнаті, в дитячій. "Не плач, каже, мужичок, до весілля заживе ..."

Пауза.

Мужичок ... Батько мій, правда, мужик був, а я ось у білій жилетці, жовтих черевиках. Зі свинячим рилом у бубличний ряд ... Тільки що ось багатий, грошей багато, а якщо подумати і розібратися, то мужик мужиком ... (Гортає книгу.) Читав ось книгу і нічого не зрозумів. Читав і заснув.

Пауза.

Дуняша. А собаки всю ніч не спали, чують, що господарі їдуть.

Лопахін. Що ти, Дуняша, така ...

Дуняша. Руки трясуться. Я втратив свідомість упаду.

Лопахін. Дуже вже ти ніжна, Дуняша. І одягаєшся як панянка, і зачіска теж. Так не можна. Треба себе пам'ятати.

Входить Єпіходов з букетом; він у піджаку і в яскраво вичищених чоботях, які сильно скриплять; увійшовши, він упускає букет.

Єпіходов (піднімає букет). Ось садівник прислав, каже, в їдальні поставити. (Віддає Дуняше букет.)

Лопахін. І квасу мені принесеш.

Дуняша. Слухаю. (Виходить)

Єпіходов. Зараз ранок, мороз в три градуси, а вишня вся в цвіту. Не можу схвалити нашого клімату. (Зітхає) Не можу. Наш клімат не може сприяти в самий раз. Ось, Єрмолай Олексійович, дозвольте вам додати, купив я собі третього дня чоботи, а вони, смію вас запевнити, скриплять так, що немає ніякої можливості. Чим би змастити?

Лопахін. Відчепись. Набрид.

Єпіходов. Кожен день трапляється зі мною яке небудь нещастя. І я не ремствую, звик і навіть посміхаюся.

Дуняша входить, подає Лопахину квас.

Я піду. (Натикається на стілець, який падає.) Ось ... (Як би тріумфуючи.) Ось бачите, вибачте на слові, яке обставина, між іншим ... Це просто навіть чудово! (Виходить)

Дуняша. А мені, Єрмолай Олексійович, зізнатися, Єпіходов пропозицію зробив.

Лопахін. А!

Дуняша. Не знаю вже як ... Людина він сумирний, а тільки іноді як почне говорити, нічого не зрозумієш. І добре, і відчутно, тільки незрозуміло. Мені він ніби й подобається. Він мене любить шалено. Людина він нещасливий, щодня що небудь. Його так і дражнять у нас: двадцять два нещастя ...

Лопахін (прислухається). Ось, здається, їдуть ...

Дуняша. Їдуть! Що ж це зі мною ... похолола вся.

Лопахін. Їдуть, справді. Ходімо зустрічати. Чи дізнається вона мене? П'ять років не бачились.

Дуняша (у хвилюванні). Я зараз упаду ... Ах, упаду!

Чути, як до будинку під'їжджають два екіпажі. Лопахін і Дуняша швидко йдуть. Сцена порожня. У сусідніх кімнатах починається шум. Через сцену, спираючись на паличку, квапливо проходить Фірс, який їздив зустрічати Любов Андріївну; він в старовинній лівреї і у високому капелюсі; що то говорить сам із собою, але не можна розібрати жодного слова. Шум за сценою все посилюється. Голос: «Ось, ходімо тут ...» Любов Андріївна, Аня і Шарлотта Іванівна з собачкою на ланцюжку, одягнені по дорожньому, Варя в пальто і хустці, Гаєв, Симеонов Пищик, Лопахін, Дуняша з вузлом і парасолькою, прислуга з речами - всі йдуть через кімнату.

Аня. Пройдемо тут. Ти, мамо, пам'ятаєш, яка це кімната?

Любов Андріївна (радісно, ​​крізь сльози). Дитяча!

Варя. Як холодно, у мене руки задубіли (Любові Андріївні.) Ваші кімнати, біла і фіолетова, такими ж і залишилися, мамочко.

Любов Андріївна. Дитяча, мила моя, кімната ... Я тут спала, коли була маленькою ... (Плаче) І тепер я як маленька ... (Цілує брата, Варю, потім знову брата.) А Варя по колишньому все така ж, на черницю схожа. І Дуняшу я дізналася ... (Цілує Дуняшу.)

Гаєв. Поїзд спізнився на дві години. Яке? Які порядки?

Шарлотта (Пищику). Моя собака і горіхи їсть.

Пищик (здивовано). Ви подумайте!

Виходять усі, крім Ані і Дуняші.

Дуняша. Зачекалися ми ... (Знімає з Ані пальто, капелюх.)

Аня. Я не спала в дорозі чотири ночі ... тепер змерзла дуже.

Дуняша. Ви виїхали у великому посту, тоді був сніг, був мороз, а тепер? Мила моя! (Сміється, цілує її.) Заждалися вас, радість моя, светик ... Я скажу вам зараз, однією хвилинки не можу втерпіти ...

Аня (мляво). Знову що небудь ...

Дуняша. Конторник Єпіходов після святої мені пропозицію зробив.

Аня. Ти все про одне ... (Поправляючи волосся.) Я розгубила всі шпильки ... (Вона дуже стомлена, навіть похитується.)

Дуняша. Уж я не знаю, що й думати. Він мене любить, так любить!

Аня (дивиться в свої двері, ніжно). Моя кімната, мої вікна, наче я не їхала. Я вдома! Завтра вранці встану, побіжу в сад ... О, якби я могла заснути! Я не спала всю дорогу, млоїло мене занепокоєння.

Дуняша. Третього дня Петро Сергійович приїхали.

Аня (радісно). Петя!

Дуняша. У лазні сплять, там і живуть. Боюся, кажуть, утруднити. (Глянувши на свої кишенькові годинники.) Треба б їх розбудити, та Варвара Михайлівна не веліла. Ти, каже, його не буди.

Входить Варя, на поясі в неї в'язка ключів.

Варя. Дуняша, кава мерщій ... Мамочко кави просить.

Дуняша. Цю хвилиночку. (Виходить)

Варя. Ну, слава богу, приїхали. Знову ти вдома. (Ласкаясь.) Душка моя приїхала! Красуня приїхала!

Аня. Натерпілася я.

Варя. Уявляю.

Аня. Виїхала я на страсному тижні, тоді було холодно, Шарлотта всю дорогу каже, представляє фокуси. І навіщо ти нав'язала мені Шарлотту ...

Варя. Не можна ж тобі одній їхати, серденько. У сімнадцять років!

Аня. Приїжджаємо в Париж, там холодно, сніг. За французьки кажу я жахливо. Мама живе на п'ятому поверсі, приходжу до неї, у неї якісь французи, пані, старий патер з книжкою, і накурено, незатишно. Мені раптом стало шкода мами, так шкода, я обняла її голову, стиснула руками і не можу випустити. Мама потім все лащилася, плакала ...

Варя (крізь сльози). Не говори, не говори ...

Аня. Дачу свою близько Ментони вона вже продала, у неї нічого не залишилося, нічого. У мене теж не залишилося ні копійки, ледь доїхали. І мама не розуміє! Сядемо на вокзалі обідати, і вона вимагає саме дороге і на чай лакеям дає по рублю. Шарлотта теж. Яша теж вимагає собі порцію, просто жахливо. Адже у мами лакей Яша, ми привезли його сюди ...

Варя. Бачила негідника.

Аня. Ну що, як? Заплатили відсотки?

Варя. Де там.

Аня. Боже мій, Боже мій ...

Варя. У серпні будуть продавати маєток ...

Аня. Боже мій ...

Лопахін (заглядає у двері і мукає). Ме е е ... (Виходить)

Варя (крізь сльози). Ось так би і дала йому ... (Загрожує кулаком.)

Аня (обіймає Варю, тихо). Варя, він зробив пропозицію? (Варя хитає головою.) Адже він же тебе любить ... Чому ви не поясните, чого ви чекаєте?

Варя. Я так думаю, нічого у нас не вийде. У нього справи багато, йому не до мене ... і уваги не звертає. Бог з ним зовсім, важко мені його бачити ... Всі кажуть про наше весілля, всі вітають, а насправді нічого немає, все як сон ... (Іншим тоном.) У тебе брошка ніби як бджілка.

Аня (сумно). Це мама купила. (Іде в свою кімнату, каже весело, по дитячому.) А в Парижі я на повітряній кулі літала!

Варя. Душка моя приїхала! Красуня приїхала!

Дуняша вже повернулася з кавником і варить каву.

(Варто біля дверей.) Ходжу я, серденько, цільний день по господарству і все мрію. Видати б тебе за багатого людини, і я б тоді була покійної, пішла б собі в пустель, потім до Києва ... в Москву, і так би все ходила по святих місцях ... Ходила б і ходила. Благоліпність! ..

Аня. Птахи співають у саду. Котра тепер година?

Варя. Повинно, третій ... Тобі пора спати, серденько. (Входячи в кімнату до Ані.) Благоліпність!

Входить Яша з пледом, дорожньої сумочкою.

Яша (йде через сцену, делікатно). Тут можна пройти з?

Дуняша. І не дізнаєшся вас, Яша. Який ви стали за кордоном.

Яша. Гм ... А ви хто?

Дуняша. Коли ви їхали звідси, я була такою собі ... (Показує від підлоги.) Дуняша, Федора Козоедова дочка. Ви не пам'ятаєте!

Яша. Гм ... Огірочок! (Оглядається і обіймає її, вона скрикує і упускає блюдечко.)

Яша швидко йде.

Варя (в дверях, незадоволеним голосом). Що ще тут?

Дуняша (крізь сльози). Блюдечко розбила.

Варя. Це до добра.

Аня (вийшовши зі своєї кімнати). Треба б маму попередити: Петя тут ...

Варя. Я наказала його не будити.

Аня (задумливо). Шість років тому помер батько, через місяць потонув у річці брат Гриша, гарненький семирічний хлопчик. Мама не перенесла, пішла, пішла не оглядаючись ... (Вздрагівает.) Як я її розумію, якщо б вона знала!

Пауза.

А Петя Трофімов був учителем Гриші, він може нагадати ...

Входить Фірс, він у піджаку і білому жилеті.

Фірс (йде до кавник, стурбовано). Пані тут будуть їсти ... (Одягає білі рукавички.) Готовий кофій? (Строго, Дуняше.) Ти! А вершки?

Дуняша. Ах, боже мій ... (Швидко йде.)

Фірс (клопочеться біля кавника). Ех ти, недотепа ... (бурмоче про себе.) Приїхали з Парижа ... І пан колись їздив до Парижа ... на конях ... (Сміється.)

Варя. Фірс, ти про що?

Фірс. Чого бажаєте? (Радостно.) Пані моя приїхала! Дочекався! Тепер хоч і вмерти ... (Плаче від радості.)

Входять Любов Андріївна, Гаєв, Лопахін і Симеонов Пищик, Симеонов Пищик в чумарці з тонкого сукна і шароварах. Гаєв, входячи, руками і тулубом робить рухи, наче грає на більярді.

Любов Андріївна. Як це? Дай но згадати ... Жовтого в кут! Дуплет в середину!

Гаєв. Ріжу в кут! Коли то ми з тобою, сестра, спали ось у цій самій кімнаті, а тепер мені вже п'ятдесят один рік, як це не дивно ...

Лопахін. Так, час іде.

Гаєв. Кого?

Лопахін. Час, кажу, йде.

Гаєв. А тут пачулі пахне.

Аня. Я спати піду. На добраніч, мама. (Цілує матір.)

Любов Андріївна. Ненаглядна дітюся моя. (Цілує їй руки.) Ти рада, що ти вдома? Я ніяк в себе не прийду.

Аня. Прощай, дядько.

Гаєв (цілує їй обличчя, руки). Господь з тобою. Як ти схожа на свою матір! (Сестре.) Ти, Люба, у її роки була точно така.

Аня подає руку Лопахину і Пищику, йде і зачиняє за собою двері.

Любов Андріївна. Вона втомилася дуже.

Пищик. Дорога мабуть довга.

Варя (Лопахину і Пищику). Що ж, панове? Третій годину, пора і честь знати.

Любов Андріївна (сміється). Ти все така ж, Варя. (Привертає її до себе і цілує.) Ось вип'ю кави, тоді все підемо.

Фірс кладе їй під ноги подушечку.

Спасибі, рідний. Я звикла до кави. П'ю його і вдень і вночі. Спасибі, мій дідусь. (Цілує Фірса.)

Варя. Поглянути, чи всі речі привезли ... (Виходить)

Любов Андріївна. Невже це я сиджу? (Сміється.) Мені хочеться стрибати, розмахувати руками. (Закриває лице руками.) А раптом я сплю! Бачить бог, я люблю батьківщину, люблю ніжно, я не могла дивитися з вагона, все плакала. (Крізь сльози.) Проте ж треба пити каву. Спасибі тобі, Фірс, дякую мій дідусь. Я так рада, що ти ще живий.

Фірс. Позавчора.

Гаєв. Він погано чує.

Лопахін. Мені зараз, о п'ятій годині ранку, до Харкова їхати. Така досада! Хотілося подивитися на вас, поговорити ... Ви все така ж чудова.

Пищик (важко дихає). Навіть покращала ... Одягнена за паризьким ... пропадай моя віз, всі чотири колеса ...

Лопахін. Ваш брат, от Леонід Андрійович, говорить про мене, що я хам, я кулак, але це мені абсолютно все одно. Нехай говорить. Хотілося б тільки, щоб ви мені вірили і раніше, щоб ваші дивовижні, зворушливі очі дивилися на мене, як колись. Боже милосердний! Мій батько був кріпаком у вашого діда і батька, але ви, власне ви, зробили для мене колись так багато, що я забув все і люблю вас, як рідну ... більше, ніж рідну.

Любов Андріївна. Я не можу всидіти, не в змозі ... (Скрикує і ходить в сильному хвилюванні.) Я не переживу цієї радості ... Смійтеся з мене, я дурна ... шафка мій рідний ... (Цілує шафу.) Столик мій.

Гаєв. А без тебе тут няня померла.

Любов Андріївна (сідає і п'є каву). Так, царство небесне. Мені писали.

Гаєв. І Анастасій помер. Петрушка Косий від мене пішов і тепер у місті у пристава живе. (Виймає з кишені коробку з льодяниками, смокче.)

Пищик. Дочка моя, Дашенька ... вам кланяється ...

Лопахін. Мені хочеться сказати вам що-небудь дуже приємне, веселе. (Глянувши на годинник.) Зараз поїду, колись розмовляти ... ну, та я в двох трьох словах. Вам вже відомо, вишневий сад ваш продається за борги, на двадцять другий серпня призначені торги, але ви не турбуйтеся, моя люба, спите собі спокійно, вихід є ... Ось мій проект. Прошу уваги! Ваше маєток знаходиться тільки в двадцяти верстах від міста, біля пройшла залізниця, і якщо вишневий сад і землю по річці розбити на дачні ділянки і віддавати потім в оренду під дачі, то ви будете мати щонайменше двадцять і п'ять тисяч рік доходу.

Гаєв. Вибачте, яка нісенітниця!

Любов Андріївна. Я вас не зовсім розумію, Єрмолай Олексійович.

Лопахін. Ви будете брати дачників найменше по двадцять п'ять карбованців на рік за десятину, і якщо тепер же оголосіть, то, я ручаюсь чим завгодно, у вас до осені не залишиться жодного вільного клаптика, все розберуть. Одним словом, вітаю, ви врятовані. Розташування чудове, річка глибока. Тільки, звичайно, потрібно поубрать, почистити ... наприклад, скажімо, знести всі старі споруди, ось цей будинок, який вже нікуди не годиться, вирубати старий вишневий сад ...

Любов Андріївна. Вирубати? Милий мій, вибачте, ви нічого не розумієте. Якщо у всій губернії є що небудь цікаве, навіть чудове, так це тільки наш вишневий сад.

Лопахін. Чудового в цьому саду тільки те, що він дуже великий. Вишня народиться раз на два роки, та й ту дівати нікуди, ніхто не купує.

Гаєв. І в «Енциклопедичному словнику» згадується про цей сад.

Лопахін (глянувши на годинник). Якщо нічого не придумаємо і ні до чого не прийдемо, то двадцять другого серпня і вишневий сад і весь маєток продаватимуть з аукціону. Вирішуйте ж! Іншого виходу немає, клянусь вам. Немає і немає.

Фірс. За старих часів, років сорок п'ятдесят тому, вишню сушили, мочили, маринували, варення варили, і, бувало ...

Гаєв. Помовч, Фірс.

Фірс. І, бувало, сушену вишню возами відправляли до Москви і до Харкова. Грошей було! І сушена вишня тоді була м'яка, соковита, солодка, запашна ... Спосіб тоді знали ...

Любов Андріївна. А де ж тепер цей спосіб?

Фірс. Забули. Ніхто не пам'ятає.

Пищик (Любові Андріївні). Що в Парижі? Як? Їли жаб?

Любов Андріївна. Крокодилів їла.

Пищик. Ви подумайте ...

Лопахін. До цих пір в селі були тільки пани і мужики, а тепер з'явилися ще дачники. Всі міста, навіть найменші, оточені тепер дачами. І можна сказати, дачник років через двадцять розмножиться до незвичайності. Тепер він тільки чай п'є на балконі, але ж може статися, що на своїй одній десятині він займеться господарством, і тоді ваш вишневий сад стане щасливим, багатим, розкішним ...

Гаєв (обурюючись). Яка нісенітниця!

Входять Варя і Яша.

Варя. Тут, мамочко, вам дві телеграми. (Вибирає ключ і з дзвоном відмикає старовинний шафа.) Ось вони.

Любов Андріївна. Це з Парижа. (Рве телеграми, не прочитавши.) З Парижем скінчено ...

Гаєв. А ти знаєш, Люба, скільки цього шафі років? Тиждень тому я висунув нижній ящик, дивлюсь, а там випалені цифри. Шафа зроблений рівно сто років тому. Яке? Можна було б ювілей відсвяткувати. Предмет неживий, а все таки як ніяк книжкова шафа.

Пищик (здивовано). Сто років ... Ви подумайте! ..

Гаєв. Так ... Це річ ... (Обмацавши шафа.) Дорогий, вельмишановний шафу! Вітаю твоє існування, яке ось уже більше ста років було направлено до світлих ідеалів добра і справедливості; твій мовчазний заклик до плідної роботи не слабшав протягом ста років, підтримуючи (крізь сльози) в поколіннях нашого роду бадьорість, віру в краще майбутнє і виховуючи в нас ідеали добра і суспільної самосвідомості.

Пауза.

Лопахін. Так ...

Любов Андріївна. Ти все такий же, Льоню.

Гаєв (трохи засоромлений). Від кулі направо в кут! Ріжу в середню!

Лопахін (глянувши на годинник). Ну, мені пора.

Яша (подає Любові Андріївні ліки). Може, візьмете зараз пігулки ...

Пищик. Не треба приймати медикаменти, наймиліша ... від них ні шкоди, ні користі ... Дайте но сюди ... вельмишановна. (Бере пігулки, висипає їх собі на долоню, дует на них, кладе в рот і запиває квасом.) Ось!

Любов Андріївна (злякано). Та ви з глузду з'їхали!

Пищик. Всі пігулки прийняв.

Лопахін. Яка прірва.

Всі сміються.

Фірс. Вони були у нас на святій, піввідра огірків з'їли ... (Бормочет.)

Любов Андріївна. Про що це він?

Варя. Вже три роки так бурмоче. Ми звикли.

Яша. Похилий вік.

Шарлотта Іванівна в білій сукні, дуже худа, стягнута, з лорнетка на поясі проходить через сцену.

Лопахін. Вибачте, Шарлотта Іванівна, я не встиг ще привітатися з вами. (Хоче поцілувати в неї руку.)

Шарлотта (забирає руку). Якщо дозволити вам руку, то ви потім побажаєте в лікоть, потім в плече ...

Лопахін. Не щастить мені сьогодні.

Всі сміються.

Шарлотта Іванівна, покажіть фокус!

Любов Андріївна. Шарлотта, покажіть фокус!

Шарлотта. Не треба. Я спати хочу. (Виходить)

Лопахін. Через три тижні побачимося. (Цілує Любові Андріївні руку.) Поки прощайте. Пора. (Гаеву.) До побачення. (Цілується з Пищик.) До побачення. (Подає руку Варі, потім Фірсов і Яшу.) Не хочеться їхати. (Любові Андріївні.) Якщо надумаєте щодо дач і вирішіть, тоді дайте знати, я борг тисяч п'ятдесят дістану. Серйозно подумайте.

Варя (сердито). Та йдіть ж нарешті!

Лопахін. Йду, йду ... (Виходить)

Гаєв. Хам. Втім, пардон ... Варя виходить за нього заміж, це Варін женішок.

Варя. Не кажіть, дядечко, зайвого.

Любов Андріївна. Що ж, Варя, я буду дуже рада. Він хороша людина.

Пищик. Людина, треба правду говорити ... гідною ... І моя Дашенька ... теж каже, що ... різні слова каже. (Хропе, але одразу ж прокидається.) А все таки, вельмишановна, позичте мені ... в борг двісті сорок рублів ... завтра за заставною відсотки платити ...

Варя (злякано). Нема, нема!

Любов Андріївна. У мене справді немає нічого.

Пищик. Знайдуться. (Сміється.) Не втрачаю ніколи надії. От, думаю, вже все пропало, загинув, ан глядь, - залізна дорога по моїй землі пройшла, і ... мені заплатили. А там, дивись, ще що-небудь трапиться не сьогодні завтра ... Двісті тисяч виграє Дашенька ... у неї квиток є.

Любов Андріївна. Кава випитий, можна на спокій.

Фірс (чистить щіткою Гаєва, навчально). Знову не ті штани наділи. І що мені з вами робити!

Варя (тихо). Аня спить. (Тихо відчиняє вікно.) Вже зійшло сонце, не холодно. Погляньте, мамочко: які чудові дерева! Боже мої, повітря! Шпаки співають!

Гаєв (відчиняє інше вікно). Сад весь білий. Ти не забула, Люба? Ось ця довга алея йде прямо, прямо, точно протягнутий ремінь, вона блищить в місячні ночі. Ти пам'ятаєш? Не забула?

Любов Андріївна (дивиться у вікно на сад). Про моє дитинство, чистота моя! У цій дитячої я спала, дивилася звідси на сад, щастя прокидалося разом зі мною щоранку, і тоді він був точно таким, ніщо не змінилося. (Сміється від радості.) Весь, весь білий! Про сад мій! Після темної похмурої осені та холодної зими знову ти молодий, повний щастя, ангели небесні не покинули тебе ... Якби зняти з грудей і з плечей моїх важкий камінь, якби я могла забути моє минуле!

Гаєв. Та й сад продадуть за борги, як це не дивно ...

Любов Андріївна. Подивіться, покійна мама йде по саду ... в білій сукні! (Сміється від радості.) Це вона.

Гаєв. Де?

Варя. Господь з вами, мамочко.

Любов Андріївна. Нікого немає, мені здалося. Праворуч, на повороті до альтанки, біле деревце схилилося, схоже на жінку ...

Входить Трофимов у поношеному студентському мундирі, в окулярах.

Який дивовижний сад! Білі маси квітів, блакитне небо ...

Трофімов. Любов Андріївна!

Вона озирнулась на нього.

Я тільки поклонюся вам і зараз же піду. (Гаряче цілує руку.) Мені наказано було чекати до ранку, але в мене не вистачило терпіння ...

Любов Андріївна дивиться з подивом.

Варя (крізь сльози). Це Петя Трофімов ...

Трофімов. Петя Трофимов, колишній учитель вашого Гриші ... Невже я так змінився?

Любов Андріївна дивиться на нього і тихо плаче.

Гаєв (зніяковіло). Годі, годі, Люба.

Варя (плаче). Говорила адже, Петя, щоб погода до завтра.

Любов Андріївна. Гриша мій ... мій хлопчик ... Гриша ... син ...

Варя. Що ж робити, мамочко. Воля божа.

Трофимов (м'яко, крізь сльози). Буде, буде ...

Любов Андріївна (тихо плаче). Хлопчик загинув, втопився ... Для чого? Для чого, мій друг? (Тіше.) Там Аня спить, а я голосно кажу ... піднімаю шум ... Що ж, Петя? Чому ви так змарніла? Чому постаріли?

Трофімов. Мене у вагоні одна баба назвала так: облізлий пан.

Любов Андріївна. Ви були тоді зовсім хлопчиком, милим студентик, а тепер волосся негусті, окуляри. Невже ви все ще студент? (Іде до дверей).

Трофімов. Повинно бути, я буду вічним студентом.

Любов Андріївна (цілує брата, потім Варю). Ну, йдіть спати ... Постарів і ти, Леонід.

Пищик (іде за нею). Значить, тепер спати ... Ох, подагра моя. Я у вас залишуся. Мені б, Любов Андріївна, душа моя, завтра раненько ... двісті сорок рублів ...

Гаєв. А цей все своє.

Пищик. Двісті сорок карбованців ... відсотки по заставі платити.

Любов Андріївна. Немає в мене грошей, голубе.

Пищик. Віддам, мила ... Сума пустяшная ...

Любов Андріївна. Ну, добре, Леонід дасть ... Ти дай, Леонід.

Гаєв. Дам я йому, тримай кишеню.

Любов Андріївна. Що ж робити, дай ... Йому потрібно ... Він віддасть.

Любов Андріївна, Трофимов, Пищик і Фірс йдуть. Залишаються Гаєв, Варя і Яша.

Гаєв. Сестра не відвикла ще смітити грошима. (Яше.) Відійди, люб'язний, від тебе куркою пахне.

Яша (з усмішкою). А ви, Леоніде Андрійовичу, все такий же, як були.

Гаєв. Кого? (Варе.) Що він сказав?

Варя (Яші). Твоя мати прийшла з села, з учорашнього дня сидить в людський, хоче побачитися ...

Яша. Бог з нею зовсім!

Варя. Ах, безстиднику!

Яша. Дуже потрібно. Могла б і завтра прийти. (Виходить)

Варя. Мамочка така ж, як була, анітрохи не змінилася. Якби їй волю, вона б все роздала.

Гаєв. Так ...

Пауза.

Якщо проти якої-небудь хвороби пропонується дуже багато коштів, то це означає, що хвороба невиліковна. Я думаю, напружую мізки, у мене багато коштів, дуже багато і, отже, по суті, жодного. Добре б отримати від кого небудь спадщина, добре б видати нашу Аню за дуже багатої людини, добре б поїхати в Ярославль і спробувати щастя у тітоньки графині. Тітка адже дуже, дуже багата.

Варя (плаче). Якби бог допоміг.

Гаєв. Не рюмсай. Тітка дуже багата, але нас вона не любить. Сестра, по перше, вийшла заміж за присяжного повіреного, не дворянина ...

Аня показується в дверях.

Вийшла за недворяніна і вела себе не можна сказати щоб дуже добродійно. Вона гарна, добра, славна, я її дуже люблю, але, як там не придумуй пом'якшувальні обставини, все ж, треба зізнатися, вона хибна. Це відчувається в її найменшому русі.

Варя (пошепки). Аня стоїть в дверях.

Гаєв. Кого?

Пауза.

Дивно, мені що то в праве око потрапило ... погано став бачити. І в четвер, коли я був в окружному суді ...

Входить Аня.

Варя. Що ж ти не спиш, Аня?

Аня. Не спиться. Не можу.

Гаєв. Крихітка моя. (Цілує Ані обличчя, руки.) Дитя моє ... (Крізь сльози.) Ти не племінниця, ти мій ангел, ти для мене все. Вір мені, вір ...

Аня. Я вірю тобі, дядьку. Тебе всі люблять, поважають ... але, милий дядько, тобі треба мовчати, тільки мовчати. Що ти говорив тільки що про мою маму, про свою сестру? Для чого ти це говорив?

Гаєв. Так, так ... (Її рукою закриває собі обличчя.) Справді, це жахливо! Боже мій! Боже, спаси мене! І сьогодні я мова говорив перед шафою ... як безглуздо! І тільки коли скінчив, зрозумів, що нерозумно.

Варя. Правда, дядечко, вам треба б мовчати. Мовчіть собі, і все.

Аня. Якщо будеш мовчати, то тобі ж самому буде спокійніше.

Гаєв. Мовчу. (Цілує Ані й Варі руки.) Мовчу. Тільки от про справу. У четвер я був в окружному суді, ну, зійшлася компанія, почалася розмова про те, сем, п'яте, десяте і, здається, ось можна буде влаштувати позику під векселі, щоб заплатити відсотки у банк.

Варя. Якби господь допоміг!

Гаєв. У вівторок поїду, ще раз поговорю. (Варе.) Не реви. (Ане.) Твоя мама поговорить з Лопахіним; він, звичайно, їй не відмовить ... А ти, як відпочинеш, поїдеш в Ярославль до графині, твоєї бабусі. Ось так і будемо діяти з трьох-решт - і справа наша в капелюсі. Відсотки ми заплатимо, я переконаний ... (Кладе в рот льодяник.) Честю моєю, чим хочеш, клянуся, маєток не буде продано! (Возбужденно.) Щастям моїм клянусь! Ось тобі моя рука, назви мене тоді паскудним, безчесним людиною, якщо я допущу до аукціону! Всім єством моїм клянусь!

Аня (спокійний настрій повернулося до неї, вона щаслива). Який ти хороший, дядько, який розумний! (Обіймає дядька.) Я тепер спокійна! Я спокійна! Я щаслива!

Входить Фірс.

Фірс (докірливо). Леонід Андрійович, бога ви не боїтеся! Коли ж спати?

Гаєв. Зараз, зараз. Ти йди, Фірс. Я вже, так і бути, сам роздягнуся. Ну, дітки, бай бай ... Подробиці завтра, а тепер ідіть спати. (Цілує Аню і Варю.) Я людина вісімдесятих років ... Не хвалять цей час, але все ж можу сказати, за переконання мені діставалося чимало в житті. Недарма мене мужик любить. Мужика треба знати! Треба знати, з якою ...

Аня. Знову ти, дядьку!

Варя. Ви, дядечко, мовчіть.

Фірс (сердито). Леонід Андрійович!

Гаєв. Іду, іду ... Лягайте. Від двох бортів в середину! Кладу чистого ... (Виходить, за ним дріботить Фірс.)

Аня. Я тепер спокійна. У Ярославль їхати не хочеться, я не люблю бабусю, але все ж я спокійна. Спасибі, дядька. (Сідає)

Варя. Треба спати. Піду. А тут без тебе було незадоволення. У старій людський, як тобі відомо, живуть одні старі слуги: Ефімьюшка, Поля, Євстигній, ну і Карп. Стали вони пускати до себе ночувати якихось пройдисвітів - я промовчала. Тільки ось, чую, розпустили слух, ніби я веліла годувати їх одним тільки горохом. Від скупості, бачиш ... І це все Євстигній ... Добре, думаю. Коли так, думаю, то постривай же. Кличу я Євстигнія ... (Зевает.) Приходить ... Як же ти, кажу, Євстигній ... дурень ти такою собі ... (Глянувши на Аню.) Анечка! ..

Пауза.

Заснула! .. (Бере Аню під руку.) Підемо в ліжечко ... Ходімо! .. (Веде її.) Душка моя заснула! Ходімо ...

Ідуть.

Далеко за садом пастух грає на сопілці.

Трофимов йде через сцену і, побачивши Варю і Аню, зупиняється.

Тсс ... Вона спить ... спить ... Ходімо, рідна.

Аня (тихо, в напівсні). Я так втомилася ... все дзвіночки ... Дядя ... милий ... і мама і дядько ...

Варя. Ходімо, рідна, підемо ... (Відходить у кімнату Ані.)

Трофімов (в розчулення). Сонечко моє! Весна моя!

З а н а в е з

ДІЯ ДРУГА

Поле. Стара, скривився, давно покинута капличка, біля неї колодязь, великі камені, коли то колишні, по видимому, могильними плитами, і стара лава. Видно дорога в садибу Гаєва. Осторонь, підносячись, темніють тополі: там починається вишневий сад. Вдалині ряд телеграфних стовпів, і далеко далеко на горизонті неясно позначається велике місто, яке буває видно тільки в дуже гарну, ясну погоду. Скоро сяде сонце. Шарлотта, Яша і Дуняша сидять на лаві: Єпіходов стоїть біля і грає на гітарі, всі сидять задумавшись, Шарлотта у старій кашкеті, вона зняла з плечей рушницю і поправляє пряжку на ремені.

Шарлотта (у роздумах). У мене немає справжнього паспорта, я не знаю, скільки мені років, і мені все здається, що я молоденька. Коли я була маленькою дівчинкою, то мій батько і матуся їздили по ярмарках і давали уявлення, дуже хороші. А я стрибала salto mortаle і різні штучки. І коли тато і матуся померли, мене взяла до себе одна німецька пані і стала мене вчити. Добре. Я виросла, потім пішла в гувернантки. А звідки я і хто я - не знаю ... Хто мої батьки, може, вони не вінчалися ... не знаю. (Дістає з кишені огірок і їсть.) Нічого не знаю.

Пауза.

Так хочеться поговорити, а не з ким ... Нікого в мене немає.

Єпіходов (грає на гітарі і співає). «Що мені до галасливого світла, що мені друзі і вороги ...» Як приємно грати на мандоліні!

Дуняша. Це гітара, а не мандоліна. (Дивлячись в люстерко і пудри.)

Епоходов. Для божевільного, який закоханий, це мандоліна ... (Напевает.) «Було б серце зігріте жаром взаємної любові ...»

Яша підспівує.

Шарлотта. Жахливо співають ці люди ... Фуй! Як шакали.

Дуняша (Яші). Все таки яке щастя побувати за кордоном.

Яша. Так, звичайно. Не можу з вами не погодитися. (Позіхає, потім закурює сигару.)

Єпіходов. Ясна річ. За кордоном усі давно вже в повній комплекції.

Яша. Само собою.

Єпіходов. Я розвинута людина, читаю різні чудові книги, але ніяк не можу зрозуміти напрямки, чого мені, власне, хочеться, жити мені чи застрелитись, власне кажучи, але тим не менше я завжди ношу при собі револьвер. Ось він ... (Показує револьвер.)

Шарлотта. Скінчила. Тепер піду. (Одягає рушницю.) Ти, Єпіходов, дуже розумна людина, і дуже страшний; тебе повинні шалено любити жінки. Бррр! (Іде) Ці розумники всі такі дурні, не з ким мені поговорити ... Все одна, одна, нікого в мене немає і ... і хто я, навіщо я, невідомо ... (Іде не поспішаючи.)

Епоходов. Власне кажучи, не торкаючись інших предметів, я повинен висловитися про себе, між іншим, що доля ставиться до мене без жалю, як буря до невеликого кораблю. Якщо, припустимо, я помиляюся, тоді навіщо ж сьогодні вранці я прокидаюся, приміром сказати, дивлюся, а у мене на грудях страшної величини павук ... Ось такий. (Показує обома руками.) І теж квасу візьмеш, щоб напитися, а там, дивись, що небудь надзвичайно непристойне, начебто таргана.

Пауза.

Ви читали Бокля?

Пауза.

Я бажаю потурбувати вас, Авдотья Федорівна, на пару слів.

Дуняша. Говоріть.

Єпіходов. Мені б бажано з вами наодинці ... (Зітхає)

Дуняша (зніяковіло). Добре ... тільки спочатку принесіть мені мою тальмочку ... Вона біля шафи ... Тут трошки сиро ...

Єпіходов. Добре з ... принесу з ... Тепер я знаю, що мені робити з моїм револьвером ... (Бере гітару і йде, награючи.)

Яша. Двадцять два нещастя! Дурна людина, між нами кажучи. (Зевает.)

Дуняша. Не дай бог, застрелиться.

Пауза.

Я стала тривожна, все турбуюсь. Мене ще дівчинкою взяли до панів, я тепер відвикла від простого життя, і ось руки білі білі, як у панянки. Ніжна стала, така делікатна, благородна, всього боюся ... Страшно так. І якщо ви, Яша, обдурите мене, то я не знаю, що буде з моїми нервами.

Яша (цілує її). Огірочок! Звичайно, кожна дівчина повинна себе пам'ятати, і я найбільше не люблю, коли дівчина поганого поводження.

Дуняша. Я пристрасно полюбила вас, ви освічена, можете про все міркувати.

Пауза.

Яша (позіхає). Та з ... На мою думку, так: якщо дівчина кого любить, то вона, значить, аморальна.

Пауза.

Приємно викурити сигарету на чистому повітрі ... (Прислухається) Сюди йдуть ... Це панове ...

Дуняша рвучко обіймає його.

Ідіть додому, ніби ходили на річку купатися, йдіть цієї доріжкою, а то зустрінуться і подумають про мене, ніби я з вами на побаченні. Терпіти цього не можу.

Дуняша (тихо кашляє). У міна від сигари голова розболілася ... (Виходить)

Яша залишається, сидить біля каплиці. Входять Любов Андріївна, Гаєв і Лопахін.

Лопахін. Треба остаточно вирішити, - час не чекає. Адже питання зовсім порожньою. Згодні ви віддати землю під дачі чи ні? Відповідайте одне слово: так чи ні? Тільки одне слово!

Любов Андріївна. Хто це тут курить огидні сигари ... (Сідає)

Гаєв. Ось залізницю побудували, і стало зручно. (Сідає) З'їздили в місто і поснідали ... жовтого в середину! Мені б спочатку піти в будинок, зіграти одну партію ...

Любов Андріївна. Встигнеш.

Лопахін. Тільки одне слово! (Умоляюще.) Дайте ж мені відповідь!

Гаєв (позіхаючи). Кого?

Любов Андріївна (дивиться у своє портмоне). Вчора було багато грошей, а сьогодні зовсім мало. Бідна моя Варя з економії годує всіх молочним супом, на кухні старим дають один горох, а я витрачаю як то безглуздо. (Впустила портмоне, розсипала золоті.) Ну, посипалися ... (Їй прикро.)

Яша. Дозвольте, я зараз підберу. (Збирає монети.)

Любов Андріївна. Будьте ласкаві, Яша. І навіщо я поїхала снідати ... Паскудної ваш ресторан з музикою, скатертини пахнуть милом ... Навіщо так багато пити, Льоня? Навіщо так багато є? Навіщо так багато говорити? Сьогодні в ресторані ти говорив знову багато і всі недоречно. Про сімдесятих роках, про декадентів. І кому? Статевим говорити про декадентів!

Лопахін. Так.

Гаєв (махає рукою). Я невиправний, це очевидно ... (Роздратовано, Яші.) Що таке, постійно крутишся перед очима ...

Яша (сміється). Я не міг без сміху вашого голосу чути.

Гаєв (сестрі). Або я, або він ...

Любов Андріївна. Ідіть, Яша, ідіть ...

Яша (віддає Любові Андріївні гаманець). Зараз піду. (Ледве утримується від сміху.) Цю хвилину ... (Виходить)

Лопахін. Ваше маєток збирається придбати багач Деріганов. На торги, кажуть, приїде сам особисто.

Любов Андріївна. А ви звідки чули?

Лопахін. У місті говорять.

Гаєв. Ярославська тітонька обіцяла прислати, а коли і скільки пришле, невідомо ...

Лопахін. Скільки вона надішле? Тисяч сто? Двісті?

Любов Андріївна. Ну ... Тисяч десять - п'ятнадцять, і на тому спасибі.

Лопахін. Вибачте, таких легковажних людей, як ви, панове, таких неділових, дивних, я ще не зустрічав. Вам говорять російською мовою, маєток ваше продається, а ви точно не розумієте.

Любов Андріївна. Що ж нам робити? Навчіть, що?

Лопахін. Я вас кожен день вчу. Кожен день я кажу все одне і те ж. І вишневий сад і землю необхідно віддати в оренду під дачі, зробити це тепер же, скоріше, - аукціон на носі! Зрозумійте! Раз остаточно вирішите, щоб були дачі, так грошей вам дадуть скільки завгодно, і ви тоді врятовані.

Любов Андріївна. Дачі та дачники - це так пішло, вибачте.

Гаєв. Абсолютно з тобою згоден.

Лопахін. Я або заридав, або закричу, або в обморок упаду. Не можу! Ви мене замучили! (Гаеву.) Баба ви!

Гаєв. Кого?

Лопахін. Баба! (Хоче піти.)

Любов Андріївна (злякано). Ні, не йдіть, прошу, голубе. Прошу вас. Може бути, надумаємо що небудь!

Лопахін. Про що тут думати!

Любов Андріївна. Не йдіть, прошу вас. З вами все таки веселіше.

Пауза.

Я все чекаю чогось, ніби над нами повинен обвалитися будинок.

Гаєв (у глибокій задумі). Дуплет в кут ... Круазе в середину ...

Любов Андріївна. Вже дуже багато ми грішили ...

Лопахін. Які у вас гріхи ...

Гаєв (кладе до рота льодяник). Кажуть, що я все своє майно проїв на льодяниках ... (Сміється.)

Любов Андріївна. О, мої гріхи ... Я завжди соріла грошима без упину, як божевільна, і вийшла заміж за людину, яка робив одні тільки борги. Чоловік мій помер від шампанського, - він страшно пив, - і, на нещастя, я покохала іншого, зійшлася, і саме в цей час, - це було перше покарання, удар прямо в голову, - ось тут на річці ... потонув мій хлопчик , і я поїхала за кордон, зовсім поїхала, щоб ніколи не повертатися, не бачити цієї річки ... Я закрила очі, бігла, себе не пам'ятаючи, а він за мною ... безжально, грубо. Купила я дачу біля Ментони, так як він захворів там, і три роки я не знала відпочинку ні вдень, ні вночі; хворий змучив мене, душа моя висохла. А в минулому році, коли дачу продали за борги, я поїхала в Париж, і там він обібрав мене, кинув, зійшовся з іншого, я пробувала отруїтися ... Так нерозумно, так соромно ... І потягнуло раптом до Росії, на батьківщину, до дівчинки моєї ... (Витирає сльози.) Господи, господи, будь милостивий, прости мені гріхи мої! Не карай мене більше! (Дістає з кишені телеграму.) Отримала сьогодні з Парижа ... Просить вибачення, благає повернутися ... (Рве телеграму.) Немов де то музика. (Прислухається)

Гаєв. Це наш знаменитий єврейський оркестр. Пам'ятаєш, чотири скрипки, флейта і контрабас.

Любов Андріївна. Він ще існує? Його б до нас зазвати як небудь, влаштувати вечір.

Лопахін (прислухається). Не чути ... (Тихо наспівує.) «І за гроші русака німці офранцузят». (Сміється.) Яку я вчора дивився п'єсу в театрі, дуже смішно.

Любов Андріївна. І, напевно, нічого немає смішного. Вам не п'єси дивитися, а дивитися б частіше на самих себе. Як ви все сіро живете, як багато говорите непотрібного.

Лопахін. Це правда. Треба прямо говорити, життя у нас дурна ...

Пауза.

Мій тато був мужик, ідіот, нічого не розумів, мене не вчив, а тільки бив сп'яну, і всі палицею. У сищності, і я такий же дурень і ідіот. Нічому не навчався, почерк у мене поганий, пишу я так, що від людей соромно, як свиня.

Любов Андріївна. Одружитися вам потрібно, мій друг.

Лопахін. Так ... Це правда.

Любов Андріївна. На нашій б Варі. Вона хороша дівчина.

Лопахін. Так.

Любов Андріївна. Вона в мене з простих, працює цілий день, а головне, вас любить. Та й вам щось давно подобається.

Лопахін. Що ж? Я не проти ... Вона хороша дівчина.

Пауза.

Гаєв. Мені пропонують місце в банку. Шість тисяч на рік ... Ти чула?

Любов Андріївна. Де тобі! Сиди вже ...

Фірс входить; він приніс пальто.

Фірс (Гаеву). Прошу, пане, надіти, а то сиро.

Гаєв (надягає пальто). Набрид ти, брате.

Фірс. Нічого там ... Вранці поїхали, не позначившись. (Оглядається його.)

Любов Андріївна. Як ти постарів, Фірс!

Фірс. Чого бажаєте?

Лопахін. Кажуть, ти постарів дуже!

Фірс. Живу давно. Мене одружити збиралися, а вашого татуся ще на світі не було ... (Сміється.) А воля вийшла, я вже старшим камердинером був. Тоді я не погодився на волю, залишився при панах ...

Пауза.

І пам'ятаю, всі раді, а чому раді, і самі не знають.

Лопахін. Перш дуже добре було. Принаймні, дерли.

Фірс (не почувши). А ще б. Чоловіки при панів, панове при мужиків, а тепер все враздробь, не зрозумієш нічого.

Гаєв. Помовч, Фірс. Завтра мені потрібно в місто. Обіцяли познайомити з одним генералом, який може дати під вексель.

Лопахін. Нічого у вас не вийде. І не заплатите ви відсотків, будьте певні.

Любов Андріївна. Це він марить. Ніяких генералів немає.

Входять Трофимов, Аня і Варя.

Гаєв. А ось і наші йдуть.

Аня. Мама сидить.

Любов Андріївна (ніжно). Іди, іди ... Рідні мої ... (Обіймаючи Аню і Варю.) Якби ви обидві знали, як я вас люблю. Сідайте поруч, ось так.

Всі сідають.

Лопахін. Наш вічний студент все з панянками ходить.

Трофімов. Не ваша справа.

Лопахін. Йому п'ятдесят років скоро, а він все ще студент.

Трофімов. Залиште ваші дурні жарти.

Лопахін. Що ж ти, дивак, сердишся?

Трофімов. А ти не приставай.

Лопахін (сміється). Дозвольте вас запитати, як ви про мене розумієте?

Трофімов. Я, Єрмолай Олексійович, так розумію: ви багата людина, будете скоро мільйонером. Ось як у сенсі обміну речовин потрібен хижий звір, який з'їдає все, що трапляється йому на шляху, і ти потрібен.

Всі сміються.

Варя. Ви, Петро, ​​розкажіть краще про планети.

Любов Андріївна. Ні, давайте продовжимо вчорашню розмову.

Трофімов. Про що це?

Гаєв. Про гордій людині.

Трофімов. Ми вчора говорили довго, але ні до чого не прийшли. У гордій людині, у вашому розумінні, є щось містичне. Бути може, ви й праві по своєму, але якщо міркувати просто, без викрутасів, то яка там гордість, чи є в ній сенс, якщо людина фізіологічно влаштований неважливо, якщо у своєму величезному більшості він грубий, нерозумний, глибоко нещасливий. Треба перестати захоплюватися собою. Треба б тільки працювати.

Гаєв. Все одно помреш.

Трофімов. Хто знає? І що означає помреш? Бути може, у людині сто почуттів і зі смертю гинуть тільки п'ять, відомих нам, а решта дев'яносто п'ять залишаються живі.

Любов Андріївна. Який ви розумний, Петя! ..

Лопахін (іронічно). Пристрасть!

Трофімов. Людство йде вперед, удосконалюючи свої сили. Все, що недосяжно для нього тепер, коли небудь стане близьким, зрозумілим, тільки от треба працювати, допомагати всіма силами тим, хто шукає істину. У нас, в Росії, працюють поки дуже небагато. Величезна більшість тієї інтелігенції, яку я знаю, нічого не шукає, нічого не робить і до праці поки не здатне. Називають себе інтелігенцією, а прислузі говорять "ти", з мужиками звертаються, як з тваринами, вчаться погано, серйозно нічого не читають, рівно нічого не роблять, про науки тільки говорять, у мистецтві розуміють мало. Всі серйозні, у всіх суворі обличчя, всі говорять тільки про важливе, філософствують, а тим часом у всіх на очах робочі їдять огидно, сплять без подушок, по тридцяти, по сорока в одній кімнаті, скрізь клопи, сморід, сирість, моральна нечистота ... І, очевидно, всі добрі розмови у нас для того тільки щоб відвести очі собі та іншим. Вкажіть мені, де у нас ясла, про які говорять так багато і часто, де читальні? Про них тільки в романах пишуть, на ділі ж їх немає зовсім. Є тільки бруд, вульгарність, азіатчина ... Я боюся і не люблю дуже серйозних фізіономій, боюся серйозних розмов. Краще помовчимо!

Лопахін. Знаєте, я встаю о п'ятій годині ранку, працюю з ранку до вечора, ну, в мене постійно гроші свої і чужі, і я бачу, які навколо люди. Треба тільки почати робити що-небудь, щоб зрозуміти, як мало чесних, порядних людей. Іноді, коли не спиться, я думаю: «Господи, ти дав нам величезні ліси, неосяжні поля, найглибші горизонти, і, живучи тут, ми самі мали б по справжньому бути велетнями ...»

Любов Андріївна. Вам знадобилися велетні ... Вони тільки в казках хороші, а так вони лякають.

У глибині сцени проходить Єпіходов і грає на гітарі.

(Задумчіво.) Єпіходов йде ...

Аня (задумливо). Єпіходов йде ...

Гаєв. Сонце сіло, панове.

Трофімов. Так.

Гаєв (неголосно, як би декламуючи). Про природа, чудова, ти блещешь вічним сяйвом, прекрасна і байдужа, ти, яку ми називаємо матір'ю, поєднуєш в собі буття і смерть, ти оживляєш і руйнуєш ...

Варя (благально). Дядечку!

Аня. Дядя, ти знову!

Трофімов. Ви краще жовтого в середину дуплетом.

Гаєв. Я мовчу, мовчу.

Всі сидять, задумалися. Тиша. Чути тільки, як тихо бурмоче Фірс. Раптом пролунав віддалений звук, ніби з неба, звук розірваної струни, завмираючий, сумний.

Любов Андріївна. Це що?

Лопахін. Не знаю. Де небудь далеко в шахтах зірвалася цебер. Але де небудь дуже далеко.

Гаєв. А може бути, птиця якась ... ніби чаплі.

Трофімов. Або пугач ...

Любов Андріївна (здригається). Неприємно чомусь.

Пауза.

Фірс. Перед нещастям теж було: і сова кричала, і самовар гудів бесперечь.

Гаєв. Перед яким нещастям?

Фірс. Перед волею.

Пауза.

Любов Андріївна. Знаєте, друзі, ходімо, вже вечоріє. (Ане.) У тебе на очах сльози ... Що ти, дівчинко? (Обіймає її.)

Аня. Це так, мамо. Нічого.

Трофімов. Хто то йде.

Показується перехожий у білій поношених кашкеті, в пальто, він злегка п'яний.

Перехожий. Дозвольте вас запитати, чи можу я пройти тут прямо на станцію?

Гаєв. Можете. Ідіть по цій дорозі.

Перехожий. Відчутно вам вдячний. (Кашлянув.) Погода чудова ... (Декламірует.) Брат мій, страждає брат ... Вийди на Волгу, чий стогін ... (Варе.) Мадемуазель, дозвольте голодному росіянину копійок тридцять ...

Варя злякалася, скрикує.

Лопахін (сердито). Всякому неподобству є своє пристойність!

Любов Андріївна (сторопівши). Візьміть ... ось вам ... (Шукає в портмоне.) Срібла немає ... Все одно, ось вам золотий ...

Перехожий. Відчутно вам вдячний! (Виходить)

Сміх.

Варя (перелякана). Я піду ... я піду ... Ах, мамочка, будинки людям їсти нічого, а ви йому віддали золотий.

Любов Андріївна. Що ж зі мною, дурної, робити! Я тобі будинку віддам усе, що в мене є. Єрмолай Олексійович, дасте мені ще в борг! ..

Лопахін. Слухаю.

Любов Андріївна. Ходімо, панове, пора. А тут, Варя, ми тебе зовсім засватали, вітаю.

Варя (крізь сльози). Цим, мама, жартувати не можна.

Лопахін. Захмелівши, іди в монастир ...

Гаєв. А в мене тремтять руки: давно не грав на більярді.

Лопахін. Захмелівши, про німфа, пом'яни мене в твоїх молитвах!

Любов Андріївна. Ходімо, панове. Скоро вечеряти.

Варя. Налякав він мене. Серце так і стукає.

Лопахін. Нагадую вам, панове: двадцять другого серпня буде продаватися вишневий сад. Думайте про це! .. Думайте! ..

Виходять усі, крім Трофимова та Ані.

Аня (сміючись). Дякуємо перехожому, налякав Варю, тепер ми одні.

Трофімов. Варя боїться, а раптом ми полюбимо один одного, і цілі дні не відходить від нас. Вона своїй вузькій головою не може зрозуміти, що ми вище любові. Обійти то дрібне і примарне, що заважає бути вільним і щасливим, ось мета і сенс нашого життя. Вперед! Ми нестримно до яскравої зірки, що горить там далеко! Вперед! Не відставай, друзі!

Аня (сплескуючи руками). Як добре ви говорите!

Пауза.

Сьогодні тут дивно!

Трофімов. Так, погода дивна.

Аня. Що ви зі мною зробили, Петя, чому я вже не люблю вишневого саду, як раніше. Я любила його так ніжно, мені здавалося, на землі немає кращого місця, як наш сад.

Трофімов. Вся Росія наш сад. Земля велика і прекрасна, є на ній багато чудових місць.

Пауза.

Подумайте, Аня: ваш дід, прадід і всі ваші предки були кріпосники, які володіли живими душами, і невже з кожної вишні в саду, з кожного листка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські істоти, невже ви не чуєте голосів ... Володіти живими душами - адже це переродили всіх вас, що жили раніше і тепер живуть, так що ваша мати, ви, дядьку, вже не помічаєте, що ви живете в борг, на чужий рахунок, на рахунок тих людей, яких ви не пускаєте далі передній ... Ми відстали принаймні років на двісті, у нас немає ще рівно нічого, ніякого визначеного ставлення до минулого, ми тільки філософствуючи, скаржимося на тугу або п'ємо горілку. Адже так ясно, щоб почати жити в сьогоденні, треба спочатку спокутувати наше минуле, покінчити з ним, а спокутувати його можна тільки стражданням, тільки надзвичайним, безперервною працею. Зрозумійте це, Аня.

Аня. Будинок, в якому ми живемо, давно вже не наш будинок, і я піду, даю вам слово.

Трофімов. Якщо у вас є ключі від господарства, то киньте їх в колодязь і йдіть. Будьте вільні як вітер.

Аня (в захваті). Як добре ви сказали!

Трофімов. Вірте мені, Аня, вірте! Мені ще немає тридцяти, я молодий, я ще студент, але я вже стільки виніс! Як зима, так я голодний, хворий, стривожений, бідний, як жебрак, і - куди тільки доля не ганяла мене, де я тільки не був! І все ж душа моя завжди, у будь-яку хвилину, і вдень і вночі, була сповнена невимовних передчуттів. Я передчуваю щастя, Аня, я вже бачу його ...

Аня (задумливо). Сходить місяць.

Чути, як Єпіходов грає на гітарі все ту ж сумну пісню. Сходить місяць. Де то близько тополь Варя шукає Аню і кличе: «Аня! Де ти? "

Трофімов. Так, сходить місяць.

Пауза.

Ось воно, щастя, ось воно йде, підходить все ближче і ближче, я вже чую його кроки. І якщо ми не побачимо, не дізнаємося його, то що за біда? Його побачать інші!

Голос Вари: «Аня! Де ти? "

Знову ця Варя! (Сердіто.) Обурливо!

Аня. Що ж? Ходімо до річки. Там добре.

Трофімов. Ходімо.

Ідуть.

Голос Вари: «Аня! Аня! »

З а н а в е з

ДІЯ ТРЕТЯ

Вітальня, відокремлена аркою від зали. Горить люстра. Чути, як в передній грає єврейський оркестр, той самий, про який згадується в другому акті. Вечір. У залі танцюють grand rond. Голос Симеонова Пищика: «Promenade a une paire!» Виходять у вітальню: у першій парі Пищик і Шарлотта Іванівна, у другій - Трофимов і Любов Андріївна, у третій - Аня з поштовим чиновником, у четвертій - Варя з начальником станції і т.д . Варя тихо плаче і, танцюючи, витирає сльози. В останній парі Дуняша. Ідуть по вітальні. Пищик кричить: «Grand rond balancez!» І «Les cavaliers a genoux et remerciez vos dames!».

Фірс у фраку приносить на таці зельтерську воду. Входять до вітальні Пищик і Трофімов.

Пищик. Я повнокровний, зі мною вже два рази був удар, танцювати важко, але, як кажуть, потрапив у зграю, гавкіт не гавкіт, а хвостом виляв. Здоров'я то у мене коняче. Мій покійний батько, жартівник, царство небесне, щодо нашого походження говорив так, ніби стародавній рід наш Симеонових Піщиков відбувається ніби то від тієї самої коня, яку Калігула посадив у сенаті ... (Сідає) Але от біда: грошей немає! Голодна собака вірує тільки в м'ясо ... (Хропе і негайно ж прокидається.) Так і я ... можу тільки про гроші ...

Трофімов. А у вас у фігурі справді є що то коняче.

Пищик. Що ж ... кінь хороший звір ... кінь продати можна ...

Чути, як у сусідній кімнаті грають на більярді. У залі під аркою показується Варя.

Трофімов (дражнить). Мадам Лопахина! Мадам Лопахина! ..

Варя (сердито). Облізлий пан!

Трофімов. Так, я облізлий пан і пишаюся цим!

Варя (в гіркому роздумі). Ось найняли музикантів, а чим платити? (Виходить)

Трофімов (Пищику). Якби енергія, яку ви протягом всього вашого життя витратили на пошуки грошей для сплати відсотків, пішла у вас на що-небудь інше, то, ймовірно, в кінці кінців ви могли б перевернути землю.

Пищик. Ніцше ... філософ ... найбільший, найвідоміший ... величезного розуму людина, говорить у своїх творах, ніби фальшиві папірці робити можна.

Трофімов. А ви читали Ніцше?

Пищик. Ну ... Мені Дашенька говорила. А я тепер в такому становищі, що хоч фальшиві папірці роби ... Післязавтра триста десять рублів платити ... Сто тридцять вже дістав ... (обмацує кишені, стривожено.) Гроші пропали! Втратив гроші! (Крізь сльози.) Де гроші? (Радостно.) Ось вони, за підкладкою ... Навіть у піт ударило ...

Входять Любов Андріївна і Шарлотта Іванівна.

Любов Андріївна (наспівує лезгинку). Чому так довго немає Леоніда? Що він робить в місті? (Дуняше.) Дуняша, запропонуйте музикантам чаю ...

Трофімов. Торги не відбулися, цілком ймовірно.

Любов Андріївна. І музиканти прийшли до ладу, і бал ми затіяли недоречно ... Ну, нічого ... (Сідає й тихо наспівує.)

Шарлотта (подає Пищику колоду карт). Ось вам колода карт, задумайтеся яку-небудь одну карту.

Пищик. Задумав.

Шарлотта. Тасуйте тепер колоду. Дуже добре. Дайте сюди, о мій милий пан Пищик. Ein, zwei, drei. Тепер пошукайте, вона у вас в боковій кишені ...

Пищик (дістає з бокової кишені карту). Вісімка пік, абсолютно вірно! (Удівляясь.) Ви подумайте!

Шарлотта (тримає на долоні колоду карт, Трофимову). Кажіть швидше, яка карта зверху?

Трофімов. Що ж? Ну, дама пік.

Шарлотта. Є! (Піщіку.) Ну, яка карта зверху?

Пищик. Туз червовий.

Шарлотта. Є! .. (Б'є по долоні, колода карт зникає.) А яка сьогодні гарна погода!

Їй відповідає таємничий жіночий голос, наче з під підлоги: «О, так, погода чудова, пані».

Ви такий хороший мій ідеал ...

Голос: «Ви, пані, мені теж дуже сподобався».

Начальник станції (аплодує). Пані чревовещательніца, браво!

Пищик (дивуючись). Ви подумайте. Чарівна Шарлотта Іванівна ... я просто закоханий ...

Шарлотта. Закоханий? (Потиснувши плечима.) Хіба ви можете любити? Guter Mensch, aber schlechter Musikant.

Трофимов (плескає Пищика по плечу). Кінь ви така собі ...

Шарлотта. Прошу уваги, ще один фокус. (Бере зі стільця плед.) Ось дуже хороший плед, я бажаю продавати ... (Встряхівает.) Не бажає чи хто купувати?

Пищик (дивуючись). Ви подумайте!

Шарлотта. Ein, zwei, drei! (Швидко піднімає опущений плед.)

За пледом варто Аня, вона робить реверанс, біжить до матері, обіймає її і тікає назад до зали при загальному захваті.

Любов Андріївна (аплодує). Браво, браво!

Шарлотта. Тепер ще! Ein, zwei, drei! (Піднімає плед.)

За пледом варто Варя і кланяється.

Пищик (дивуючись). Ви подумайте!

Шарлотта. Кінець! (Кидає плед на Пищика, робить реверанс і втікає до залу.)

Пищик (поспішає за нею). Злочинниця ... яка? Яка? (Виходить)

Любов Андріївна. А Леоніда все немає. Що він робить в місті так довго, не розумію! Адже все вже скінчено там, маєток продано або торги не відбулися, навіщо ж так довго тримати в невіданні!

Варя (намагаючись її втішити). Дядечку купив, я в цьому впевнена.

Трофімов (насмішкувато). Так.

Варя. Бабуся прислала йому доручення, щоб він купив на її ім'я з переведенням боргу. Це вона для Ані. І я впевнена, бог допоможе, дядечка купить.

Любов Андріївна. Ярославська бабуся прислала п'ятнадцять тисяч, щоб купити маєток на її ім'я, - нам вона не вірить, - а цих грошей не вистачило б навіть відсотки заплатити. (Закриває лице руками.) Сьогодні доля моя вирішується, доля ...

Трофімов (дражнить Варю). Мадам Лопахина!

Варя (сердито). Вічний студент! Вже два рази звільняли з університету.

Любов Андріївна. Що ж ти сердишся, Варя? Він дражнить тебе Лопахіним, ну що ж? Хочеш - виходь за Лопахина, він хороший, цікавий чоловік. Не хочеш - не виходь; тебе, Дуся, ніхто не неволить ...

Варя. Я дивлюся на цю справу серйозно, мамочко, треба прямо говорити. Він хороша людина, мені подобається.

Любов Андріївна. І виходь. Що ж чекати, не розумію!

Варя. Мамочка, не можу ж я сама робити йому пропозицію. Ось уже два роки всі мені говорять про нього, всі говорять, а він або мовчить, або жартує. Я розумію. Він багатіє, зайнятий справою, йому не до мене. Якби були гроші, хоч трохи, хоч би сто рублів, кинула б я все, пішла б подалі. У монастир б пішла.

Трофімов. Благоліпність!

Варя (Трофимову). Студенту треба бути розумним! (М'яким тоном, зі сльозами.) Який ви стали некрасивий, Петя, як постаріли! (Любові Андріївні, вже не плачу.) Тільки от без діла не можу, мамочко. Мені кожну хвилину треба щось робити.

Входить Яша.

Яша (ледь стримуючись від сміху). Єпіходов більярдний кий зламав! .. (Виходить)

Варя. Навіщо ж Єпіходов тут? Хто йому дозволив на більярді грати? Не розумію цих людей ... (Виходить)

Любов Андріївна. Не дражніть її, Петя, ви бачите, вона і без того в горі.

Трофімов. Дуже вже вона старанна, не в свою справу сунеться. Все літо не давала спокою ні мені, ні Ані боялася, щоб у нас роману не вийшло. Яке їй діло? І до того ж я виду не подавав, я так далекий від банальності. Ми вище любові!

Любов Андріївна. А я ось, мабуть, нижче любові. (В сильному неспокої). Чому немає Леоніда? Тільки б знати: продано маєток чи ні? Нещастя видається мені настільки неймовірним, що навіть як то не знаю, що думати, гублюся ... Я можу зараз крикнути ... можу дурість зробити. Врятуйте мене, Петя. Говоріть же що-небудь, говорите ...

Трофімов. Продано сьогодні маєток або не продано - не все одно? З ним давно вже покінчено, немає повороту назад, заросла доріжка. Заспокойтеся, дорога. Не треба обманювати себе, треба хоч раз в житті поглянути правді у вічі.

Любов Андріївна. Який правді? Ви бачите, де правда і де неправда, а я точно втратила зір, нічого не бачу. Ви сміливо вирішуєте всі важливі питання, але скажіть, голубчику, не тому це, що ви молоді, що ви не встигли перестраждати жодного вашого питання? Ви сміливо дивіться вперед, і не тому, що не бачите і не чекаєте нічого страшного, тому що життя ще прихована від ваших молодих очей? Ви сміливіше, чесніше, глибше нас, але вдумайтеся, будьте великодушні хоч на кінчику пальця, пощадіть мене. Адже я народилася тут, тут жили мої батько і мати, мій дід, я люблю цей будинок, без вишневого саду я не розумію свого життя, і якщо вже так потрібно продавати, то продавайте і мене разом з садом ... (Обіймає Трофимова, цілує його в лоб.) Адже мій син потонув тут ... (Плаче) Пожалійте мене, хороший, добрий чоловік.

Трофімов. Ви знаєте, я співчуваю всією душею.

Любов Андріївна. Але треба інакше, інакше це сказати ... (Виймає хустинку, на підлогу падає телеграма.) У мене сьогодні важко на душі, ви не можете собі уявити. Тут мені шумно, тремтить душа від кожного звуку, я вся тремчу, а піти до себе не можу, мені одній в тиші страшно. Не засуджуйте мене, Петя ... Я вас люблю, як рідного. Я охоче б віддала за вас Аню, клянусь, вам, тільки, голубчику, треба ж вчитися, треба курс закінчити. Ви нічого не робите, тільки доля кидає вас з місця на місце, так це дивно ... Чи не правда? Так? І треба ж що-небудь з бородою зробити, щоб вона росла як небудь ... (Сміється). Смішний ви!

Трофимов (піднімає телеграму). Я не бажаю бути красенем.

Любов Андріївна. Це з Парижа телеграма. Кожен день отримую ... І вчора і сьогодні. Цей дикий людина знову захворів, знову з ним недобре ... Він просить вибачення, благає приїхати, і по справжньому мені слід було б з'їздити в Париж, побути біля нього. У вас, Петя, суворе обличчя, але що ж робити, голубчику мій, що мені робити, він хворий, він самотній, нещасливий, а хто там подивиться за ним, хто утримає його від помилок, хто дасть йому вчасно ліки? І що ж тут приховувати або мовчати, я люблю його, це ясно. Люблю, люблю ... Це камінь на моїй шиї, я йду з ним на дно, але я люблю цей камінь і жити без нього не можу. (Тисне Трофимову руку.) Не думайте нічого поганого, Петя, не кажіть мені нічого, не говорите ...

Трофимов (крізь сльози). Вибачте за відвертість, бога ради: адже він обібрав вас!

Любов Андріївна. Ні, ні, ні, не треба говорити так ... (Закриває вуха.)

Трофімов. Адже він негідник, тільки ви одна не знаєте цього! Він невеликий негідник, нікчема ...

Любов Андріївна (розсердившись, але стримано). Вам двадцять шість років або двадцять сім, а ви все ще гімназист другого класу!

Трофімов. Нехай!

Любов Андріївна. Треба бути чоловіком, у ваші роки треба розуміти тих, хто любить. І треба самому любити ... треба закохуватися! (Сердіто.) Так, так! І у вас немає чистоти, а ви просто чістюлька, смішний дивак, урод ...

Трофімов (в жаху). Що вона говорить!

Любов Андріївна. «Я вище любові!» Ви не вище любові, а просто, як ось каже наш Фірс, ви недотепа. У ваші роки не мати коханки! ..

Трофімов (в жаху). Це жахливо! Що вона говорить?! (Іде швидко в залу, схопивши себе за голову.) Це жахливо ... Не можу, я піду ... (Виходить, але одразу ж повертається). Між нами все скінчено! (Виходить в передню.)

Любов Андріївна (кричить услід). Петя, чекайте! Смішна людина, я пожартувала! Петя!

Чути, як в передній хто то швидко йде по сходах і раптом з гуркотом падає вниз. Аня і Варя скрикують, але одразу ж чується сміх.

Що там таке?

Вбігає Аня.

Аня (сміючись). Петя зі сходів впав! (Вибігає)

Любов Андріївна. Який дивак цей Петя ...

Начальник станції зупиняється серед зали і читає «грішниця» А. Толстого. Його слухають, але навряд він прочитав кілька рядків, як з передньої доносяться звуки вальсу, і читання обривається. Всі танцюють. Проходять з передньої Трофимов, Аня, Варя і Любов Андріївна.

Ну, Петя ... ну, чиста душа ... я прощення прошу ... Ходімо танцювати ... (Танцює з Петром.)

Аня і Варя танцюють. Фірс входить, ставить свій палицю близько бокових дверей. Яша теж увійшов з вітальні, дивиться на танці.

Яша. Що, діду?

Фірс. Нездужає. Колись в нас на балах танцювали генерали, барони, адмірали, а тепер посилаємо за поштовим чиновником і начальником станції, та й ті не в полювання йдуть. Що то ослаб я. Пан покійний, дідусь, всіх сургучем пользовал, від усіх хвороб. Я сургуч приймаю кожен день вже років двадцять, а то й більше, може, я від нього і живий.

Яша. Набрид ти, дід. (Зевает.) Хоч би ти скоріше здох.

Фірс. Ех ти ... недотепа! (Бормочет.)

Трофимов і Любов Андріївна танцюють в залі, потім у вітальні.

Любов Андріївна. Merci. Я посиджу ... (Сідає) Втомилася.

Входить Аня.

Аня (схвильовано). А зараз на кухні якийсь чоловік говорив, що вишневий сад вже проданий сьогодні.

Любов Андріївна. Кому продано?

Аня. Не сказав, кому. Пішов. (Танцює з Трофімовим.)

Обидва йдуть до зали.

Яша. Це там якийсь старий балакав. Чужий.

Фірс. А Леоніда Андрійовича ще немає, не приїхав. Пальто на ньому легке, демисезон, того гляди, простудиться. Ех, молодо зелено!

Любов Андріївна. Я зараз помру. Підіть, Яша, дізнайтеся, кому продано.

Яша. Та він давно пішов, старий то. (Сміється.)

Любов Андріївна (з легкої досадою). Ну, чого ви смієтеся? Чому раді?

Яша. Дуже вже Єпіходов смішною. Порожній людина. Двадцять два нещастя.

Любов Андріївна. Фірс, якщо продадуть маєток, то куди ти підеш?

Фірс. Куди накажете, туди і піду.

Любов Андріївна. Чому у тебе обличчя таке? Ти нездоровий? Ішов би, знаєш, спати ...

Фірс. Так ... (З усмішкою.) Я піду спати, а без мене тут хто подасть, хто розпорядиться? Один на весь будинок.

Яша (Любов Андріївні). Любов Андріївна! Дозвольте звернутися до вас з проханням, будьте такі ласкаві! Якщо знову поїдете в Париж, то візьміть мене з собою, зробіть милість. Тут мені залишатися позитивно неможливо. (Озираючись, стиха.) Що ж там говорити, ви самі бачите, країна неосвічена, народ аморальний, притому нудьга, на кухні годують бридко, а тут ще Фірс цей ходить, бурмоче різні невідповідні слова. Візьміть мене з собою, будьте такі ласкаві!

Входить Пищик.

Пищик. Дозвольте просити вас ... на вальсішку, вродливіша ... (Любов Андріївна йде з ним.) Чарівна, все таки сто вісімдесят рубликів я візьму у вас ... Візьму ... (Танцует.) Сто вісімдесят рубликів ...

Перейшли до залу.

Яша (тихо наспівує). «Зрозумієш ти душі моєї хвилювання ...»

У залі постать в сірому циліндрі і картатих панталонах махає руками і стрибає; крики: «Браво, Шарлотта Іванівна!»

Дуняша (зупинилася, щоб попудрити). Панянка велить мені танцювати - кавалерів багато, а дам мало, - а в мене від танців паморочиться голова, серце б'ється. Фірс Миколайович, а зараз чиновник з пошти таке мені сказав, що в мене подих перехопило.

Музика стихає.

Фірс. Що ж він тобі сказав?

Дуняша. Ви, каже, як квітка.

Яша (позіхає). Невігластво ... (Виходить)

Дуняша. Як квітка ... Я така делікатна дівчина, страшенно люблю ніжні слова.

Фірс. Закрутитися ти.

Входить Єпіходов.

Єпіходов. Ви, Авдотья Федорівна, не бажаєте мене бачити ... ніби я якесь комаха. (Зітхає) Ех, життя!

Дуняша. Що вам потрібно?

Єпіходов. Безсумнівно, може, ви й праві. (Зітхає) Але, звичайно, якщо поглянути з точки зору, то ви, дозволю собі так висловитися, вибачте за відвертість, зовсім привели мене в стан духу. Я знаю свою фортуну, кожен день зі мною трапляється яке небудь нещастя, і до цього я давно вже звик, так що з посмішкою дивлюся на свою долю. Ви дали мені слово, і хоча я ...

Дуняша. Прошу вас, після поговоримо, а тепер дайте мені спокій. Тепер я мрію. (Грає віялом.)

Єпіходов. У мене нещастя кожен день, і я, дозволю собі так висловитися, тільки посміхаюся, навіть сміюся.

Входить з зали Варя.

Варя. Ти все ще не пішов, Семен? Який же ти, право, неповажний осіб. (Дуняше.) Іди звідси, Дуняша. (Епіходову.) То на більярді граєш і кий зламав, то по вітальні ходить, як гість.

Єпіходов. З мене стягувати, дозвольте вам сказати, ви не можете.

Варя. Я не стягують з тебе, а говорю. Тільки й знаєш, що ходиш з місця на місце, а справою не займаєшся. Конторника тримаємо, а невідомо - для чого.

Єпіходов (ображено). Працюю я, ходжу чи, їм чи, граю чи на більярді, про то можуть міркувати тільки люди розуміють і старші.

Варя. Ти смієш мені говорити це! (Вспилів.) Ти смієш? Значить, я нічого не розумію? Забирайся ж геть звідси! Цю хвилину!

Єпіходов (злякавшись). Прошу вас виражатися делікатним способом.

Варя (вийшовши з себе). Цю ж хвилину геть звідси! Геть!

Він йде до дверей, вона за ним.

Двадцять два нещастя! Щоб духу твого тут не було! Щоб очі мої тебе не бачили!

Єпіходов вийшов; за дверима його голос: «Я на вас буду скаржитися».

А, ти назад йдеш? (Хапає палицю, залишену біля дверей Фірсом.) Іди ... Іди ... Іди, я тобі покажу ... А, ти йдеш? Йдеш? Так ось же тобі ... (Замахівается.)

У цей час входить Лопахін.

Лопахін. Красно дякую.

Варя (сердито і насмішкувато). Винна!

Лопахін. Нічого с. Покірно дякую за приємне частування.

Варя. Не варто подяки. (Відходить, потім озирається і питає м'яко.) Я вас не забила?

Лопахін. Ні, нічого. Шишка, однак, схопиться величезна.

Голоси в залі: «Лопахін приїхав! Єрмолай Олексійович! »

Пищик. Видом видать, нічого чути ... (Цілується з Лопахіним.) Коньячком від тебе тхне, милий мій, душа моя. А ми тут теж веселимося.

Входить Любов Андріївна.

Любов Андріївна. Це ви, Єрмолай Олексійович? Чому так довго? Де Леонід?

Лопахін. Леонід Андрійович зі мною приїхав, він іде ...

Любов Андріївна (хвилюючись). Ну що? Були торги? Говоріть же!

Лопахін (зніяковіло, боячись виявити свою радість). Торги скінчилися до четвертої години ... Ми до поїзда запізнилися, довелося чекати до половини десятої. (Важко зітхнувши.) Ух! У мене трошки голова паморочиться ...

Входить Гаєв; у правій руці у нього покупки, лівою він витирає сльози.

Любов Андріївна. Льоня, що? Льоня, ну? (Нетерпляче, зі сльозами.) Мерщій же, бога заради ...

Гаєв (нічого їй не відповідає, тільки махає рукою; Фірс, плачу). От візьми ... Тут анчоуси, керченські оселедця ... Я сьогодні нічого не їв ... Стільки я вистраждав!

Двері в більярдну відкрита; чути стукіт куль і голос Яші: «Сім і вісімнадцять!» У Гаєва змінюється вираз, він вже не плаче.

Втомився я жахливо. Даси мені, Фірс, переодягнутися. (Виходить до себе через залу, за ним Фірс.)

Пищик. Що на торгах? Розповідайте ж!

Любов Андріївна. Продан вишневий сад?

Лопахін. Продан.

Любов Андріївна. Хто купив?

Лопахін. Я купив.

Пауза.

Любов Андріївна пригнічена, вона впала б, якби не стояла біля крісла і стола. Варя знімає з пояса ключі, кидає їх на підлогу, посеред вітальні, і йде.

Я купив! Стривайте, панове, зробіть милість, у мене в голові запаморочилось, говорити не можу ... (Сміється.) Прийшли ми на торги, там вже Деріганов. У Леоніда Андрійовича було лише п'ятнадцять тисяч, а Деріганов понад боргу відразу надавав тридцять. Бачу, справа така, я схопився з ним, надавав сорок. Він сорок п'ять. Я п'ятдесят п'ять. Він, значить, по п'яти надбавляет, я по десяти ... Ну, скінчилося. Понад боргу я надавав дев'яносто, залишилося за мною. Вишневий сад тепер мій! Мій! (Сміється.) Боже мій, господи, вишневий сад мій! Скажіть мені, що я п'яний, не при своєму розумі, що все це мені видається ... (тупотить ногами.) Не смійтеся з мене! Якби батько мій і дід встали з гробів і подивилися на все пригода, як їх Єрмолай, битий, малограмотний Єрмолай, який взимку босоніж бігав, як цей самий Єрмолай купив маєток, прекрасніше якого нічого немає на світі. Я купив маєток, де дід і батько були рабами, де їх не пускали навіть у кухню. Я сплю, це тільки ввижається мені, це тільки здається ... Це плід вашої уяви, покритий мороком невідомості ... (Піднімає ключі, лагідно посміхаючись.) Кинула ключі, хоче показати, що вона вже не господиня тут ... (Дзвенить ключами.) Ну, та все одно.

Чути, як налаштовується оркестр.

Гей, музиканти, грайте, я бажаю вас слухати! Приходьте всі дивитися, як Єрмолай Лопахін вистачить сокирою по вишневому саду, як впадуть на землю дерева! Набудуємо ми дач, і наші онуки і правнуки побачать тут нове життя ... Музика, грай!

Грає музика. Любов Андріївна опустилася на стілець і гірко плаче.

(С докором.) Чому ж, чому ви мене не послухали? Бідна моя, хороша, не повернеш тепер. (Зі сльозами.) О, швидше б усе це минуло, швидше б змінилася як небудь наша нескладна, нещасна життя.

Пищик (бере його під руку, впівголоса). Вона плаче. Ходімо до зали, нехай вона одна ... Ходімо ... (Бере його під руку і веде в зал.)

Лопахін. Що ж таке? Музика, грай чітко! Нехай все, як я бажаю! (З іронією.) Йде новий поміщик, власник вишневого саду! (Штовхнув ненавмисно столик, ледь не перекинув канделябри.) За все можу заплатити! (Виходить з Пищик.)

У залі і вітальні немає нікого, крім Любові Андріївни, яка сидить, стиснулася вся і гірко плаче. Тихо грає музика. Швидко входять Аня і Трофімов, Аня підходить до матері і стає перед нею на коліна, Трофимов залишається біля входу в залу.

Аня. Мама! .. Мама, ти плачеш? Мила, добра, хороша моя мама, моя прекрасна, я люблю тебе ... я благословляю тебе. Вишневий сад продано, його вже немає, це правда, правда, але не плач, мамо, у тебе залишилася життя попереду, залишилася твоя хороша, чиста душа ... Ходімо зі мною, підемо, мила, звідси, підемо! .. Ми посадимо новий сад, розкішніше цього, ти побачиш його, зрозумієш, і радість, тиха, глибока радість опуститься на твою душу, як сонце в вечірній час, і ти посміхнешся, мама! Ходімо, люба! Ходімо! ..

З а н а в е с.

ДІЯ ЧЕТВЕРТА

Декорація першого акту. Немає ні завіс на вікнах, ні картин, залишилося небагато меблів, яка складена в один кут, точно для продажу. Відчувається порожнеча. Близько вихідних дверей і в глибині сцени складені валізи, дорожні вузли і т. п. Ліворуч двері відкриті, звідти чути голоси Вари і Ані. Лопахін стоїть, чекає. Яша тримає тацю з стаканчиками, налитими шампанським. У передній Єпіходов пов'язує ящик. За сценою в глибині гул. Це прийшли прощатися мужики. Голос Гаєва: «Спасибі, братці, спасибі вам».

Яша. Простий народ прощатися прийшов. Я такої думки, Єрмолай Олексійович: народ добрий, але мало розуміє.

Гул стихає. Входять через передню Любов Андріївна і Гаєв, вона не плаче, але бліда, обличчя її тремтить, вона не може говорити.

Гаєв. Ти віддала їм свій гаманець, Люба. Так не можна! Так не можна!

Любов Андріївна. Я не змогла! Я не змогла!

Обидва виходять.

Лопахін (в двері, їм услід). Прошу, уклінно прошу! За стаканчику на прощання. З міста не здогадався привезти, а на станції знайшов тільки одну пляшку. Завітайте!

Пауза.

Що ж, панове! Не бажаєте? (Відходить від дверей.) Знав би - не купував. Ну, і я пити не буду.

Яша обережно ставить тацю на стілець.

Випий, Яша, хоч ти.

Яша. З від'їжджаючими! Щасливо залишатися? (П'є) Це шампанське не справжнє, можу вас запевнити.

Лопахін. Вісім рублів пляшка.

Пауза.

Холодно тут біса.

Яша. Не топили сьогодні, все одно їдемо. (Сміється.)

Лопахін. Що ти?

Яша. Від задоволення.

Лопахін. На дворі жовтень, а сонячно і тихо, як влітку. Будуватися добре. (Подивившись на годинник, у двері.) Господа, майте на увазі, до поїзда залишилося всього сорок шість хвилин! Значить, через двадцять хвилин на станцію їхати. Поспішайте.

Трофимов у пальто входить з двору.

Трофімов. Мені здається, їхати вже пора. Коні подані. Чорт його знає, де мої калоші. Пропали. (У двері.) Аня, ні моїх калош! Не знайшов!

Лопахін. Мені до Харкова треба. Поїду з вами в одному поїзді. У Харкові проживу всю зиму. Я все бовтався з вами, замучився без діла. Не можу без роботи, не знаю, що ось робити з руками; бовтаються якось дивно, точно чужі.

Трофімов. Зараз поїдемо, і ви знову візьметеся за свій корисну працю.

Лопахін. Випий ка стаканчик.

Трофімов. Не стану.

Лопахін. Значить, до Москви тепер?

Трофімов. Так, проводжу їх у місто, а завтра до Москви.

Лопахін. Так ... Що ж, професори не читають лекцій, мабуть всі чекають, коли приїдеш!

Трофімов. Не твоє діло.

Лопахін. Скільки років, як ти в університеті вчишся?

Трофімов. Придумай що-небудь новіше. Це старе і плоско. (Шукає калоші.) Знаєш, ми, мабуть, не побачимося більше, так от дозволь мені дати тобі на прощання одна порада: не розмахуй руками! Отвикні від цієї звички - розмахувати. І теж от будувати дачі, розраховувати, що з дачників з часом вийдуть окремі господарі, розраховувати так - це теж означає розмахувати ... Як ніяк, все таки я тебе люблю. У тебе тонкі, ніжні пальці, як у артиста, у тебе тонка, ніжна душа ...

Лопахін (обнімає його). Прощай, голубчику. Дякуємо за все. Якщо потрібно, візьми у мене грошей на дорогу.

Трофімов. Для чого мені? Не треба.

Лопахін. Адже у вас немає!

Трофімов. Є. Дякую вам. Я за переклад отримав. Ось вони тут, у кишені. (Тревожно.) А калош моїх немає!

Варя (з іншої кімнати). Візьміть вашу гидоту! (Викидає на сцену пару гумових калош.)

Трофімов. Що ж ви сердитесь, Варя? Гм ... Та це не мої калоші!

Лопахін. Я навесні посіяв маку тисячу десятин і тепер заробив сорок тисяч чистого. А коли мій мак цвів, що це була за картина! Так ось я, кажу, заробив сорок тисяч і, значить, пропоную тобі позичатиме, тому що можу. Навіщо ж ніс дерти? Я мужик ... просто.

Трофімов. Твій батько був мужик, мій - аптекар, і з цього не слід рішуче нічого.

Лопахін виймає гаманець.

Облиш, облиш ... Дай мені хоч двісті тисяч, не візьму. Я вільна людина. І все, що так високо і дорого цінуєте ви всі, багаті та бідні, не має наді мною ані найменшої влади, от як пух, який носиться в повітрі. Я можу обходитися без вас, я можу проходити повз вас, я сильний і гордий. Людство йде до вищої правди, до вищого щастя, яке тільки можливо на землі, і я в перших рядах!

Лопахін. Дійдеш?

Трофімов. Дійду.

Пауза.

Дійду або вкажу іншим шлях, як дійти.

Чути, як далеко стукають сокирою по дереву.

Лопахін. Ну, прощай, голубе. Пора їхати. Ми один перед одним ніс деремо, а життя знай собі проходить. Коли я працюю подовгу, без утоми, тоді думки легше, і здається, ніби мені теж відомо, для чого я існую. А скільки, брат, в Росії людей, які існують невідомо для чого. Ну, все одно, циркуляція справи не в цьому. Леонід Андрійович, кажуть, прийняв місце, буде в банку, шість тисяч на рік ... Тільки ж не всидить, ледачий дуже ...

Аня (у дверях). Мама вас просить: поки вона не поїхала, щоб не рубали саду.

Трофімов. Справді, невже не вистачає такту ... (Іде через передню.)

Лопахін. Зараз, зараз ... От які, право. (Виходить за ним.)

Аня. Фірса відправили в лікарню?

Яша. Я вранці казав. Відправили, треба думати.

Аня (Епіходова, який проходить через залу). Семен Пантелеіч, справьтесь, пожалуйства, відвезли чи Фірса в лікарню.

Яша (ображено). Вранці я говорив Єгору. Що ж питати по десять разів!

Єпіходов. Довголітній Фірс, на мою остаточного думку, в лагодження не годиться, йому треба до праотців. А я можу йому лише заздрити. (Поклав валізу на картонку з капелюхом і розчавив.) Ну, от, звичайно. Так і знав. (Виходить)

Яша (глузливо). Двадцять два нещастя ...

Варя (за дверима). Фірса відвезли в лікарню?

Аня. Відвезли.

Варя. Чому ж лист не взяли до лікаря?

Аня. Так треба послати навздогін ... (Виходить)

Варя (із сусідньої кімнати). Де Яша? Скажіть, мати його прийшла, хоче попрощатися з ним.

Яша (махає рукою). Виводять тільки з терпіння.

Дуняша весь час клопочеться біля речей: тепер, коли Яша залишився один, вона підійшла до нього.

Дуняша. Хоч би поглянули разочок, Яша. Ви їдете ... мене залишаєте. (Плаче і кидається йому на шию.)

Яша. Що ж плакати? (П'є шампанське.) Через шість днів я знову в Парижі. Завтра сядемо в кур'єрський поїзд і заходом, тільки нас і бачили. Навіть як то не віриться. Вів ла Франс! .. Тут не на мене, не можу жити ... нічого не поробиш. Надивився на невігластво - буде з мене. (П'є шампанське.) Що ж плакати? Ведіть себе пристойно, тоді не будете плакати.

Дуняша (пудра, дивиться в люстерко). Надішліть з Парижа лист. Адже я вас любила, Яша, так любила! Я ніжна істота, Яша!

Яша. Ідуть сюди. (Клопочеться біля валіз, тихо наспівує.)

Входять Любов Андріївна, Аня і Шарлотта Іванівна.

Гаєв. Їхати б нам. Вже трохи залишилося. (Дивлячись на Яшу.) Від кого це оселедцем пахне?

Любов Андріївна. Хвилин через десять давайте вже в екіпаж сідати ... (оглядає кімнату.) Прощай, милий будинок, старий дідусь. Пройде зима, настане весна, а там тебе вже не буде, тебе зламають. Скільки бачили ці стіни! (Цілує палко дочка.) Скарб моє, ти сяєш, твої очі грають, як два алмазу. Ти задоволена? Дуже?

Аня. Дуже! Починається нове життя, мамо!

Гаєв (весело). Справді, тепер все добре. До продажу вишневого саду ми всі хвилювалися, страждали, а потім, коли питання було вирішене остаточно, безповоротно, всі заспокоїлися, повеселішали навіть ... Я банківський служака, тепер я фінансист ... жовтого в середину, і ти, Люба, як ніяк виглядаєш краще, це безсумнівно.

Любов Андріївна. Так. Нерви мої краще, це правда.

Їй подають капелюх і пальто.

Я сплю добре. Виносьте мої речі, Яша. Пора. (Ане.) Дівчинка моя, скоро ми побачимось ... Я їду в Париж, буду жити там на ті гроші, які прислала твоя ярославська бабуся на купівлю маєтку - хай живе бабуся! - А грошей цих вистачить ненадовго.

Аня. Ти, мамо, повернешся скоро, скоро ... не так? Я підготуюся, витримаю іспит в гімназії і потім буду працювати, тобі допомагати. Ми, мамо, будемо разом читати різні книжки ... Не так? (Цілує матері руки.) Ми будемо читати в осінні вечори, прочитаємо багато книг, і перед нами відкриється новий чудовий світ ... (Мечтает.) Мама, приїжджай ...

Любов Андріївна. Приїду, моє золото. (Обіймає дочка.)

Входить Лопахін. Шарлотта тихо наспівує пісеньку.

Гаєв. Щаслива Шарлотта: співає!

Шарлотта (бере вузол, схожий на згорнутого дитини). Мій дитинка, бай, бай ...

Чути плач дитини: «Уа, уа! ..»

Мовчи, мій хороший, мій милий хлопчик.

«Уа! .. Уа! .. »

Мені тебе так шкода! (Кидає вузол на місце.) Так ви, будь ласка, знайдіть мені місце. Я не можу так.

Лопахін. Знайдемо, Шарлотта Іванівна, не турбуйтеся.

Гаєв. Усі нас кидають, Варя йде ... ми стали раптом не потрібні, Шарлотта. У місті мені жити ніде. Треба йти ... (Напевает.) Все одно ...

Входить Пищик.

Лопахін. Чудо природи! ..

Пищик (захекавшись). Ой, дайте віддихатися ... замучився ... Мої Вельмишановні ... Води дайте ...

Гаєв. За грошима мабуть? Слуга покірний, йду від гріха ... (Виходить)

Пищик. Давненько не був у вас ... найпрекрасніша ... (Лопахіну.) Ти тут ... радий тебе бачити ... величезного розуму людина ... візьми ... отримай ... (Подає Лопахину гроші.) Чотириста рублів ... За мною залишається вісімсот сорок ...

Лопахін (в подиві знизує плечима). Точно уві сні ... Ти де ж узяв?

Пищик. Чекай ... Жарко ... Подія надзвичайне. Приїхали до мене англійці і знайшли в землі якусь білу глину ... (Любові Андріївні.) І вам чотириста ... прекрасна, дивовижна ... (Подає гроші.) Решта потім. (П'є воду.) Зараз один молодий чоловік розповідав у вагоні, ніби якийсь великий філософ радить стрибати з дахів ... «Стрибай!», каже, і в цьому вся завдання. (Удівленно.) Ви подумайте! Води! ..

Лопахін. Які ж це англійці?

Пищик. Здав їм ділянку з глиною на двадцять чотири роки ... А тепер, вибачте, ніколи ... треба скакати далі ... Поїду до Знойкову ... до Кардамоновие ... Всім повинен ... (П'є) Здорові були ... У четвер заїду ...

Любов Андріївна. Ми зараз переїжджаємо в місто, а завтра я за кордон ...

Пищик. Як? (Встревоженно.) Чому в місто? Те то я дивлюся на меблі ... валізи ... Ну нічого ... (Крізь сльози.) Нічого ... Найбільшого розуму люди ... ці англійці ... Нічого. Будьте щасливі ... Бог допоможе вам ... Нічого ... Всьому на цьому світі буває кінець ... (Цілує руку Любові Андріївні.) А дійде до вас чутка, що мені кінець прийшов, згадайте ось цю саму ... коня і скажіть: «Був на світі такий сякий ... Симеонов Пищик ... царство йому небесне »... Чудова погода ... Так ... (Відходить у сильному сумні, але одразу ж повертається і каже в дверях.) вклоняюся вам Дашенька! (Виходить)

Любов Андріївна. Тепер можна і їхати. Їду я з двома турботами. Перша - це хворий Фірс. (Глянувши на годинник.) Ще хвилин п'ять можна ...

Аня. Мама, Фірса вже відправили до лікарні. Яша відправив вранці.

Любов Андріївна. Друга моя печаль - Варя. Вона звикла рано вставати і працювати, і тепер без праці вона як риба без води. Схудла, зблідла і плаче, бідолаха ...

Пауза.

Ви це дуже добре знаєте, Єрмолай Олексійович; я мріяла ... видати її за вас, та й по всьому видно було, що ви одружитеся. (Шепоче Ані, та киває Шарлотті, і обидві йдуть.) Вона вас любить, вам вона до душі, і не знаю, не знаю, чому це ви точно уступіться один одного. Не розумію!

Лопахін. Я сам теж не розумію, зізнатися. Як то дивно все ... Якщо є ще час, то я хоч зараз готовий ... Покінчимо одразу - і баста, а без вас я, відчуваю, не зроблю пропозиції.

Любов Андріївна. І чудово. Адже одна хвилина потрібна, тільки. Я зараз покличу ...

Лопахін. До речі і шампанське є. (Подивившись на стаканчики.) Порожні, хто то вже випив.

Яша кашляє.

Це називається вижлуктив ...

Любов Андріївна (жваво). Прекрасно. Ми вийдемо ... Яша, allez! Я її покличу ... (У двері). Варя, залиш все, піди сюди. Іди! (Виходить з Яшею.)

Лопахін (глянувши на годинник). Так ...

Пауза.

За дверима стриманий сміх, шепіт, нарешті входить Варя.

Варя (довго оглядає речі). Дивно, ніяк не знайду ...

Лопахін. Що ви шукаєте?

Варя. Сама поклала і не пам'ятаю.

Пауза.

Лопахін. Ви куди ж тепер, Варвара Михайлівна?

Варя. Я? До Рагулін ... Домовилася з ним дивитися за господарством ... в економки, чи що.

Лопахін. Це в Яшнево? Верст сімдесят буде.

Пауза.

Ось і скінчилося життя в цьому будинку ...

Варя (оглядаючи речі). Де ж це ... Чи, може, я в скриню поклала ... Так, життя в цьому будинку скінчилася ... більше вже не буде ...

Лопахін. А я до Харкова їду зараз ... ось з цим поїздом. Справи багато. А тут у дворі залишаю Епіходова ... Я його найняв.

Варя. Що ж!

Лопахін. У минулому році про цю пору вже сніг йшов, якщо пригадаєте, а тепер тихо, сонячно. Тільки що от холодно ... градуси три морозу.

Варя. Я не глянула.

Пауза.

Та й розбитий у нас градусник ...

Пауза.

Голос у двері з двору: «Єрмолай Олексійович! ..»

Лопахін (точно давно чекав цього заклику). Цю хвилину! (Швидко йде.)

Варя, сидячи на підлозі, поклавши голову на вузол з сукнею, тихо ридає. Відчиняються двері, обережно входить Любов Андріївна.

Любов Андріївна. Що?

Пауза.

Треба їхати.

Варя (вже не плаче, витерла очі). Так, пора, матуся. Я до Рагулін встигну сьогодні, не спізнитися б тільки до поїзда ...

Любов Андріївна (в двері). Аня, одягайся!

Входить Аня, потім Гаєв, Шарлотта Іванівна. На Гаєв тепле пальто з башликом. Сходиться прислуга, візники. Близько речей клопочеться Єпіходов.

Тепер можна і в дорогу.

Аня (радісно). В дорогу!

Гаєв. Друзі мої, милі, дорогі друзі мої! Залишаючи цей будинок назавжди, чи можу я промовчати, чи можу втриматися, щоб не висловити на прощання ті почуття, які наповнюють тепер все моє єство ...

Аня (благально). Дядя!

Варя. Дядечку, не потрібно!

Гаєв (понуро). Дуплетом жовтого в середину ... Мовчу ...

Входить Трофимов, потім Лопахін.

Трофімов. Що ж, панове, пора їхати!

Лопахін. Єпіходов, моє пальто!

Любов Андріївна. Я посиджу ще одну хвилинку. Точно раніше я ніколи не бачила, які в цьому будинку стіни, які стелі, і тепер я дивлюся на них з жадібністю, з такою ніжною любов'ю ...

Гаєв. Пам'ятаю, коли мені було шість років, в Тройця я сидів на цьому вікні і дивився, як мій батько йшов до церкви ...

Любов Андріївна. Всі речі забрали?

Лопахін. Здається, все. (Епіходова, надягаючи пальто.) Ти ж, Єпіходов, дивись, щоб все було в порядку.

Єпіходов (говорить сиплим голосом). Будьте певні, Єрмолай Олексійович!

Лопахін. Що це в тебе голос такий?

Єпіходов. Зараз воду пив, що то проковтнув.

Яша (з презирством). Невігластво ...

Любов Андріївна. Виїдемо - і тут не залишиться ні душі ...

Лопахін. До самої весни.

Варя (висмикує з вузла парасольку, схоже, як ніби вона замахнулася; Лопахін робить вигляд, що злякався). Що ви, що ви ... Я й не думала ...

Трофімов. Панове, ходімо сідати в екіпажі ... Вже пора! Зараз поїзд прийде!

Варя. Петя, ось вони, ваші калоші, біля валізи. (Зі сльозами.) І які вони у вас брудні, старі ...

Трофімов (надягаючи калоші). Ходім, панове! ..

Гаєв (сильно збентежений, боїться заплакати). Поїзд ... станція ... Круазе в середину, білий дуплетом в кут ...

Любов Андріївна. Йдемо!

Лопахін. Всі тут? Нікого там немає? (Замикає бічні двері наліво.) Тут речі складені, треба замкнути. Йдемо! ..

Аня. Прощавай, будинок! Прощай, старе життя!

Трофімов. Здрастуй, нове життя! .. (Виходить з Анею.)

Варя оглядає кімнату і не поспішаючи йде. Іде Яша і Шарлотта з собачкою.

Лопахін. Значить, до весни. Виходьте, панове ... До побачення! .. (Виходить)

Любов Андріївна і Гаєв залишилися вдвох. Вони точно чекали цього, кидаються на шию один одному і ридають стримано, тихо, боячись, щоб їх не почули.

Гаєв (у розпачі). Сестра моя, сестра моя ...

Любов Андріївна. Про мій милий, мій ніжний прекрасний сад! .. Моє життя, моя молодість, щастя моє, прощай! .. Прощай! ..

Голос Ані весело, прізивающе: «Мама! ..»

Голос Трофимова весело, збуджено: «Агов! ..»

Любов Андріївна. Минулий раз поглянути на стіни, на вікна ... З цієї кімнаті любила ходити покійна мати ...

Гаєв. Сестра моя, сестра моя! ..

Голос Ані: «Мама! ..»

Голос Трофимова: «Агов! ..»

Любов Андріївна. Ми їдемо! ..

Виходять.

Сцена порожня. Чути, як на ключ замикають всі двері, як потім від'їжджають екіпажі. Стає тихо. Серед тиші лунає глухий стукіт по дереву, що звучить самотньо і сумно. Чуються кроки. З дверей, що праворуч, показується Фірс. Він одягнений, як завжди, в піджаку та білій жилетці, на ногах туфлі. Він хворий.

Фірс (підходить до дверей, торкає за ручку). Замкнуто. Поїхали ... (Сідає на диван.) Про мене забули ... Нічого ... я тут посиджу ... А Леонід Андрійович мабуть шуби не надів, в пальто поїхав ... (Заклопотано зітхає.) Я то не подивився ... Молодо зелено! (Бурмоче що те, чого, зрозуміти не можна.) Життя то пройшла, ніби й не жив. (Ложітся.) Я полежу ... силушки то у тебе немає, нічого не залишилося, нічого ... Ех ти ... недотепа! .. (Лежить нерухомо.)

Чути віддалений звук, ніби з неба, звук розірваної струни, завмираючий, сумний. Настає тиша, і тільки чути, як далеко в саду сокирою стукають по дереву.

З а н а в е с.