Виникнення і розвиток Київської Русі

2. Соціально-економічні та політичні передумови утворення Київської Русі.

3. Розквіт Київської держави.

4. Висновок. Значення Київської Русі.

1. Вступ

Головне джерело наших знань про Київської Русі - середньовічні літописі: "Повість временних літ" (початок 12 століття), Київська (12 століття), Галицько-Волинська (13 століття), а також Новгородська, Суздальська, Московська і інші. В архівах, бібліотеках та музеях їх налічується кілька сотень, але по суті це одна книга, яку писали сотні авторів, почавши свою працю в 9 столітті і закінчивши його через сім століть. Понад 11 століть тому східні слов'яни створили свою першу державу. Літописи та інші пам'ятки давньоруської літератури називають її Руссю, або Руською землею, вчені-історики - Київською, або Стародавній, Руссю.

Вже до кінця 9 століття Київська Русь об'єднувала половину всіх слов'янських князівств: Київське, Галицьке і Волинське, Полоцьке, Турово-Пінське, Смоленське, Новгородське, Ростово-Суздальське, Чернігівське, Переяславське, Сіверське, Муромо-Рязанське, Тмутараканське.

Важливим геополітичним фактором існування Київської Русі є постійна боротьба зі степовими кочівниками. Авари, хозари, печеніги потім, яких витіснили половці. Іншим важливим чинником є ​​те, що Дніпро був невід'ємною складовою частиною шляху "із Варяг у Греки". Саме цим шляхом надавала свій вплив Візантія, особливо значне після прийняття в 988 році християнства.

Різне географічне положення створювало нерівномірну обстановку всередині Київської Русі, кожне князівство розвивалося по-своєму. Великому князеві важко було керувати величезною країною, і він виділяв своїм князям уділи в спадкове володіння. Між князями виникали усобиці. Така обстановка не сприяла зміцненню держави, вела до його розхитування і послаблення. Якщо Володимир Мономах умів ще тримати Київську Русь у єдності, то вже за його сина Мстислава вона почала розпадатися. Після смерті Мстислава майже всі князівства вийшли з покори великому князю. Відділилися Новгород (1136-1137), Володимиро-Суздальське, Полоцьке, Смоленське, Сіверське, Чернігівське, Галицько-Волинське князівства. До середини 12 століття Київська Русь, як держава, повністю розпалася. 15 князівств поступово перетворилися в маленькі суверенні держави. Влада Київського Великого князя безповоротно пішла в минуле, хоча символічна величність престолу збереглася. Після смерті Ростислава на великокняжий престол пред'явив свої спадкові права Андрій Суздальський, який організував похід проти Мстислава. Київ піддався руйнуванню. Андрій віддав спустошений Київ молодшому братові Глібу Юрійовичу. Київ з цього часу перестав бути стольним містом Русі і сидів у ньому князь не був тепер правителем Русі, що стало подією поворотним, від якого історія Русі прийняла новий хід.

2. Соціально-економічні передумови утворення Київської Русі.

Давньоруські літописи описують історію східних слов'ян лише з часу, коли вони почали розселятися на великому просторі Східної Європи, створюючи союзи племен. Цей процес почався в кінці 5 і в цілому закінчився в 8-9 століттях. Східнослов'янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільноти, які мали певні локальні особливості. Відмінності в культурі та побуті між племінними об'єднаннями так і не були подолані в часи існування Давньоруської держави та її народностей (9-13 століття).

Породження родоплемінного ладу - великі і маленькі союзи племен при розвитку східнослов'янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня - племінні князівства. Їх створення обумовлене виникненням приватної власності і пов'язаних з нею майновим і соціальним розшаруванням суспільства. Ці князівства були додержавні об'єднаннями, які заклали фундамент східнослов'янської державності. Вони передували першій східнослов'янські держави, яке склалося навколо Києва в середині 9 століття, яке умовно можна назвати "київським князівством Аскольда". ^ Могутність і влада глав племінних князівств базувалася на розгалуженій системі укріплених поселень-градів. У племінних князівствах існував примітивний апарат влади, але в них ще не було соціально відокремленої потомственої знаті на чолі з князем. Своєрідність суспільного ладу східних слов'ян характеризується тим, що племінні князівства зберігалися ще протягом століття, після того як утворилося Давньоруська держава.

Головними ознаками існування державності в раннесредневековом суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним принципом і стягання данини для утримання влади. Можна додати до цього як обов'язкову умову успадкування влади князем. В умовах Київської Русі 10 століття конкретними формами державності були: підкорення владі державного центру територій племінних князівств і поширення на ці землі системи збирання данини, управління й судочинства. У літописах згадки про це з'являються, починаючи з середини 60-х років 9 століття, тобто з часу князя Аскольда. Першими київськими князями, існування яких зафіксоване літописцями, були Аскольд і Дір. "Від перших часів Київської держави до нас дійшли тільки голі імена якогось Бравліна, потім Аскольда і Діра. Останні два імені були відомі і нашим літописцям, але більше нічого про них дізнатися їм, очевидно не вдалося, і те, що вони розповідають - що це були два брати, прийшли з Новгорода, ходили на Царгород і загинули від руки Олега та Ігоря - все, мабуть, їх власні здогади. Напевно, Аскольд і Дір зовсім не були братами і не княжили разом. З того, що на Аскольдовій могилі поставлена, була церква, можна справді укласти, що він був київським князем тоді, коли грецький єпископ, який прибув з імператорськими послами, проповідував християнство на Русі і "багатьох хрестив". Про Діра згадує пізніший арабський письменник Масуді, і жив він, ймовірно , пізніше Аскольда, але про нього нічого не пам'ятали за часів Ярослава, коли створювалася Київський літопис ". ² Територія Київського князівства Аскольда була невеликою - воно охоплювало землі навколо Києва, головним чином колишнього племінного князівства полян. Це князівство стало етнокультурним, політичним і соціальним центром, навколо якого в кінці 9 століття почало рости Давньоруська держава.

Вирішальний крок на шляху становлення східнослов'янської державності було зроблено в кінці 9 століття. Олег здійснив похід з Городища до Києва. Затвердження Олега в Києві ознаменувало собою початок створення східнослов'янської державності - освіти вже загальноросійського держави. Російська Північ був об'єднаний з російським Півднем, Олег проголосив Київ стольним градом новоствореного держави. "Князь Олег, що княжив у Києві на початку 10 століття, глибоко закарбувався в народній пам'яті. Остання оточила його ім'я дивовижними розповідями, казками і піснями, приписавши йому різні справи і подвиги, що залишилися в місцевих переказах з давніх часів, і, врешті-решт, перетворила його з сміливого і щасливого завойовника в "віщого" чудодея, коїть надлюдські справи ... ". ³ Князювання Олега в Києві (882-912) почалося зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних князівствах - міст, зі встановлення порядку плати данини на підвладних князеві землях. Потім до складу держави, яке формувалося, увійшла більшість південноруських племінних князівств. Давньоруська держава почала складатися на Півдні. Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Давньої Русі.

Олег і його наступники на київському престолі, включаючи до складу молодої держави землі племінних князівств, дбали, перш за все, про збирання данини й прагнули перешкодити стягування її, перш за все хозарами. Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала позитивні наслідки: в останні роки його правління у Києві владі князя підкорилися слов'янські, а також неслов'янські племінні об'єднання. Київська Русь почала складатися і розвивалася як поліетнічна держава. Його створили російські люди, які були переважною більшістю її населення. Разом з ними в Київській Русі жило понад 20 різних народів. Неслов'янські народи влилися до складу Київської Русі в більшості своїй мирним шляхом. Давньоруська держава часів Олега залишалася все-таки не повністю консолідованим. Влада київського князя в землях племінних княжінь була ще слабкою, часом формальною, а системи управління, стягання данини й судочинства - примітивними й діяли, час від часу, коли наїжджали княжі дружинники з Києва. Ця країна була, як на свій час, економічно розвинутою й мала велику військову міць, про що свідчить сама можливість здійснення грандіозного воєнного походу Русі на Візантію 907 ​​року.

Завдяки переможного походу Русі на Константинополь Олег відразу ж підписав вигідний для своєї держави мир з імператором. Візантійському урядові довелося сплатити велику контрибуцію і надати особливі пільги російським купцям і послам. У 911 році російсько-грецький договір був істотно доповнений. У ньому були окреслені правові норми взаємин, правила вирішення конфліктів, які виникали. "... Судячи з того, що в трактатах 907 і 911 років Візантія зробила великі пільги нашим князям та їх торгівлі, необхідно зробити висновок, що дійсно цим поступок передували вдалі для Русі, чутливі для греків походи Русі на грецькі землі ... Ці-то походи і примусили , ймовірно, грецький уряд вступити в переговори з Олегом і дати різні пільги російським купцям ... ". ⁴ Договору 907 і 911 років - перші дипломатичні і правові акти Давньоруської держави - ​​відбивали реальність історичного та політичного існування нового східноєвропейської держави, здатного відстоювати свої інтереси в міжнародних відносинах. Походи Русі на Візантію тривали майже до середини 11 століття.

Іншим важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності Київської держави кінця 9 - початку 10 століть був східний. Було здійснено декілька походів Русі в арабські землі на південно-західному узбережжі Каспійського моря.

За часів князювання Олега пожвавився економічний розвиток суспільства. Розширювався, будувався стольний град Київ. Однак східнослов'янське етнокультурна спільнота залишалося не досить згруповано політично. Будівництво держави було продовжено наступником Олега - Ігорем. Протягом першої половини 10 століття київські князі ретельно і послідовно згруповують у спільній державі племінні князівства східних слов'ян. На 40 роки 10 століття припала новий спалах воєнної активності давньоруської панівної верхівки. Київський князь поширив свою владу на східний Крим і Тамань, де було створено Тмутараканське князівство. Великі й маленькі війни приносили славу й багатство князям і старшим дружинникам. Відразу вони відривали від мирної праці багато народу, у війнах гинули тисячі людей, що послаблювало економіку держави. Головним джерелом забезпечення війська зброєю, харчами, кіньми залишалося збирання данини, яку князі намагалися весь час збільшити. У 944 році з-за цього спалахнуло повстання древлян, де було вбито князя Ігоря. "Після Олега став княжити Ігор. І знову, як від часів Олега, маємо його трактат з Візантією і різні іноземні известия про останні роки його князювання - про невдалий похід на Царгород і щасливою експедиції в каспійські землі. Очевидно, це стало звичаєм: перші роки князювання проходили у зміцненні положення нового князя та державної системи, приборканні непокірних князів і намісників, непокірних волостей і племен, а потім, утихомиривши їх і маючи в розпорядженні значні військові сили, київські князі відправлялися походом на далекі багаті країни, шукаючи в них видобутку і слави ". ⁵ Зі смертю Ігоря закінчився перший етап у розвитку державності на Русі.

Єдиний відомий літописами син Ігоря - Святослав був ще дитиною, і на князівський престол сіла його дружина Ольга. Вона показала себе розумним, енергійним і далекозорим державним діячем. Ольга жорстоко придушила повстання древлян навесні 945 року. Ольгою також були влаштовані опорні пункти центральної влади на місцях, адміністративна і судова системи поширені на всі підвладні Києву землі племінних князівств. В часи Ольги розвивався, прикрашався і зміцнювався Київ. З князюванням Ольги можна пов'язувати настання другого етапу в розвиткові давньоруської державності. Було укладено союзну російсько-візантійський угоду.

Київська Русь 9-10 століття ще не знала класового устрою. Тому східнослов'янська державність народилася в суспільстві, яке залишалося родоплемінним. Влада в державі не тільки відокремилася від маси народу (один з основних ознак державності), але й піднялася над самою верхівкою, набула індивідуальний характер і стала успадковуватися. Давньоруська держава була організовано за територіальним принципом.

За часів переповненого подіями князювання Святослава (964-972) Давньоруська держава була розширена й зміцнена. Він повернув до складу Київської Русі племінне княжіння в'ятичів, що потрапило під владу хозарів. У 968 році Святослав розгромив хозарів, котрі постійно зазіхали на східнослов'янські землі, перешкоджаючи торгівлі Русі. Потім київський князь звернув свій погляд на південь, вплутавшись в затяжну війну між Візантією й Болгарією. Святослав провів адміністративну реформу, перед тим як розпочати другий і останній похід до Болгарії. Старшого сина Ярополка він посадив намісником у Києві, молодшого Олега - в Овручі, стольному граді завойованій його матір'ю Древлянської землі. А позашлюбного сина - Володимира він послав правити від свого імені до Новгорода, бояри якого завжди хотіли відокремитися від Києва. Цим Святослав продовжив справу Ольги, яке стосувалося консолідації держави, зміцнення влади київського князя на землях племінних князівств. Другий похід Святослава до Болгарії, який почався в 969 році, закінчився підписанням мирного договору в 971 році. Святослав загинув в бою з печенігами, коли повертався на Русь з Болгарії. Між його синами розпочалася боротьба за владу, яка закінчилася сходженням на княжий престол Володимира Святославича в середині 978 року.

2. Розквіт Київської держави.

Володимир стає верховним володарем у країні. Історики характеризують державу часів Володимира як раннефеодальную монархію. Це визначення значною мірою умовне. Тому що перші паростки феодального способу виробництва на Русі з'являються тільки в другій половині його князювання. Значення видатної постаті Володимира полягає в тому, що своєю діяльністю він ніби об'єднав дві віхи: пізню родоплемінну й ранню феодальну.

Року князювання Володимира в Києві називають богатирської віхою в історії Київської Русі. Тоді успішно й швидко зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу. Володимир взяв під свою тверду руку Давньоруська держава ще не достатньо консолідоване. Влада племінних вождів і князів на місцях, на віддалі від центру, була майже безмежною. Вони неохоче виконували накази князя і забирали багато данини, яка належала йому. Тому він почав князювання з того, що посадив намісниками своїх дружинників у багатьох містах Російської землі. Далі настала черга обгрунтованого зміцнення структури держави. Назріла необхідність кардинальних змін у територіальній організації держави. Близько 988 року Володимир провів адміністративну реформу. Вождів племінних князівств замінили в різних містах держави сини - намісники Володимира. Було назавжди зламано сепаратизм племінної верхівки. "Так Володимир опанував волостями братів і потім почав збирати під свою владу й інші землі. Кілька років пішло на це збирання Руської держави; в літописах збереглися звістки тільки про деякі походи: на в'ятичів, на радимичів, у теперішню Галичину, яку Володимир постарався тісніше пов'язати з Київською державою, і на різні сусідні племена. Тільки з звісток про волостях, розданих Володимиром своїм синам, бачимо, яке грандіозне справу за цей час було здійснено Володимиром. Він зібрав землі і волості, що були в залежності від Києва, усунув різних "світлих і великих князів ", що правили тут і не особливо розташованих коритися волі київських князів, а на їх місце посадив своїх синів;" примучили "непокірні племена, повернув землі, захоплені останнім часом сусідами, і цим останнім вселив належну пошану. А щоб землі Руської держави зв'язати тісніше, він роздав їх в управління своїм синам ". ⁶ З тих пір Київська Русь стає дійсно об'єднаною державою. У результаті реформи 988 року значно зміцнилася система державної влади на місцях. З того часу в основних містах держави від імені київського князя збирають данину, управляють і чинять правосуддя його намісники - сини і старші дружинники. Все це призвело до концентрації держави та зміцненню його рубежів.

За Володимира загалом завершився процес встановлення державної території, визначилися її кордони, які в цілому збігалися етнічним кордонів східнослов'янської етнокультурної спільності. На сході Київська Русь пролягла до межиріччя Оки і Волги, на заході - Дністра, Карпат, Західного Бугу, Німану, Західної Двіни, на півночі - Чудського, Ладозького й Онезького озер, на півдні - Дону, Росі, Сули й Південного Бугу. Протягом кінця 9 - першої третини 12 століття державна, громадська, економічна й культурне життя Давньої Русі зосереджувалося в Києві й навколо Києва. Тому Київ високо підносився над іншими містами Русі. З самого початку київські князі особливо турбувалися про розвиток і прикрашанні стольного граду.

Головною турботою Володимира першої половини його князювання на Русі були постійні набіги степових кочівників - печенігів з півдня. Князь доклав багато зусиль для зміцнення рубежів держави. У кінці 10 століття була створена велика, складна і розгалужена система валів, фортець, укріплених міст, що мала захистити Русь від печенігів.

Володимира можна назвати першим реформатором на Русі. Крім адміністративної він провів і судову реформу, зробивши цим внесок у розвиток давньоруського законодавства. Першою за часом реформою Володимира була релігійна. Володимир вирішив ввести на Русі християнство як державну релігію. "Охристившись сам, Володимир всіх зусиль доклав до того, щоб поширити християнство в землях своєї держави. Задумавши зблизити свою державу з Візантією, прикрасити його блиском візантійської культури і освіченості, він, природно, повинен був прагнути наблизити по можливості місцевий побут до форм візантійської життя . З іншого боку, як видатний політик, він міг збагнути, яким тісним вузлом зв'яже його землі поширення нової релігії з її блискучою обрядовістю, закінченими формами, міцно організованим духовенством і тісно пов'язана з церквою книжність, освіта і мистецтво ". ⁷ Введення християнства в Київській Русі мало позитивні наслідки. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави. Значний поштовх дала нова ідеологія піднесенню давньоруської культури. У Києві, а далі скрізь на Русі почали створюватися школи і майстерні з написання книг, і незабаром східнослов'янська країна стала однією з найкультурніших у середньовічній Європі. Введення християнського віросповідання ввело Давньоруська держава в коло християнських країн світу, зробило можливими рівноправні й плідні взаємовідносини між нею та Візантією, Німеччиною та іншими державами.

За часів князювання Володимира Святославича завершується другий етап у складанні державності на Русі. Третій, заключний, припадає на роки правління в Києві його сина Ярослава (1019-1054).

Розвинуте за Володимира Святославовича Давньоруська держава в кінці його життя виявилося не таким вже об'єднаним, а його влада - зовсім не безмежної. У 1012 році задумав не підкоритися йому пасинок Святополк Ярополчич, який був намісником у Турові. Володимир кинув його разом з дружиною, донькою польського князя Болеслава Хороброго, у в'язницю в Києві. Між його синами Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом і Мстиславом, а також пасинком Святополком розгорілася кривава боротьба за київський престол. У ній загинули Борис, Гліб і Святослав. А Ярослав у 1015 році став князем у Києві. Під час першого князювання (1015-1018) йому довелося відбивати напад на Київ численного війська степовиків. У 1018 році Святополк, який в 1015 році втік до Польщі, за сприяння тестя Болеслава зайняв Київ. Але взимку 1018-1019 рр. Ярослав місто, і той утік до печенігів. Навесні 1019 р. Святополк з печенізькою ордою напав на Русь. Вирішальна битва відбулася на річці Альті на Переяславщині і принесла перемогу Ярославу.

Напевно, Ярослав зрозумів згубність для Русі чвари між князями. Тому домовився з братом Мстиславом, що княжив у Чернігові, про розподіл сфер впливу в Південній Русі, а племінника Брячислава силою змусив до покори, проте залишив тому Полоцьке князівство. Ярослав доклав чимало зусиль для відновлення централізованої держави, яке послабився під час міжусобної війни нащадків Володимира й вторгнень печенігів. Він не зупинився перед тим, щоб кинути до в'язниці рідного брата Судислава - псковського князя, який, ймовірно, прагнув до самостійності. Ярослав також позбавив влади свого брата в Новгороді.

Першочерговим завданням Ярослава так само, як і його батька Володимира, був захист рідної землі від страшних ворогів - печенігів причорноморських степів. Він продовжив діяльність батька з фортифікації південних кордонів держави. Але й ця захисна лінія йому не допомогла. У 1036 році велика орда печенігів прорвала її і оточила Київ. З великими зусиллями печеніги були розгромлені і назавжди відігнані від рубежів Руської землі. Ярославу Володимировичу довелося протягом тривалого часу дбати і про західних кордонах Київської держави, відвойовувати у польських феодалів землі. Вони були захоплені Болеславом Хоробрим у 1018 році, коли той повертався з походу на Київ. У 1030 році Ярослав звільнив від поляків волинське місто Белз, а в наступному році разом з братом Мстиславом відвоював у них і приєднав до Давньоруської держави всю Червону Русь. Продовжуючи зміцнювати західні рубежі держави, він провів кілька успішних походів проти агресивних ятвязьких (1038) і литовських (1040) племен. Поліпшенню оборони західних кордонів сприяло і заснування міста Ярослава на річці Сян. У 30-40 роках військо Ярослава Володимировича успішно воювало проти племені чуді на півночі Русі і в Прибалтиці, де збудовано на честь князя місто Юр'єв.

У Ярослава, як і в його попередників, головним напрямком зовнішньої політики був південний. Протягом майже всього часу його князювання в Києві російсько-візантійські відносини були дружніми. Але в 1043 році спалахнула російсько-візантійська війна, викликана змінами політичного курсу нового імператора Костянтина IX Мономаха, який недружньо повівся з Ярославом, став на перешкоді російським купцям у Константинополі та інших містах імперії. Морський похід був невдалим. Тоді Ярослав почав створювати коаліцію європейських країн проти Візантії. До того ж переможцям теж була потрібна допомога в боротьбі проти печенігів. Тому імператору довелося шукати шляхи примирення з Руссю. Підписана у 1046 році угоду було незабаром скріплене шлюбом сина Ярослава Всеволода з дочкою Костянтина IX Марією. Київська Русь мала жваві дипломатичні відносини з Німецькою імперією. У 1030-1031 і 1040-1043 роках сторони обмінювалися посольствами. Давньоруська держава дивилося на Німеччину як на кращого з усіх можливих союзника в протиборстві з Візантією, а Генріх III хотів скористатися військом Русі у зовнішньополітичних акціях. У 1048 році король Франції Генріх I посватався до доньки Ярослава Ганні, було укладено шлюб. Після смерті чоловіка (1060) Ганна відмовилася від регентства при малолітньому Філіпа I, хоча і підписувала разом з ним деякі документи. Інша дочка Ярослава - Єлизавета стала дружиною норвезького короля Гаральда Суворого, а ще одна - Анастасія вийшла заміж за угорського короля Андрія I. Київський князь був пов'язаний союзним договором з польським князем Казимиром, за якого видав сестру. Київська Русь допомогла Польщі у війні проти об'єднаних сил Мазовії, Помор'я, Пруссії і ятвягів. Все це принесло великий міжнародний авторитет Давньоруській державі.

Приділяючи увагу зовнішній політиці, Ярослав не забув і про внутрішні справи. Князь доклав чимало зусиль для заснування нових міст і розвитку існуючих, насамперед Києва. Головним храмом держави став Софійський собор, збудований у 20-30 роках 11 століття. За часів князювання Ярослава завершилось будівництво Давньоруської держави. Було остаточно зламано місцевий сепаратизм, стабілізувалася державна територія й кордони, вдосконалився державний апарат. З ім'ям Ярослава пов'язаний і розквіт давньоруської культури, насамперед книжності. "У громадському житті з ім'ям Ярослава пов'язана пам'ять про пристрій адміністрації та суду, законів і права. Зберігся, напр., Цікавий статут його імені про те, що саме мають право вимагати собі від населення князівські чиновники, виїжджаючи кудись у волость. Статут цей, очевидно, повинен був забезпечувати населення від зайвих поборів княжих чиновників; є і деякі інші подібні розпорядження. Ім'я ж Ярослава носить і вся так звана "Руська правда" - збірник наших найдавніших законів ". ⁸ Ярослав Мудрий помер 20 лютого 1054 року у віці 76 років і був похований у мармуровому саркофазі в Софійському соборі. Його останки збереглися до наших днів. При Ярослава Володимировича Київська Русь досягла зеніту свого розквіту й могутності, ставши в один ряд з головними країнами середньовічного світу: Візантією та Германською імперією. Але його сини не змогли утримати державу на тому рівні, на який воно піднялося при їх діда та батька.

"За прикладом батька, Ярослав, зібравши землі Руської держави, роздав їх потім своїм синам. Смерть, однак, не осягала його раптово, як Володимира, він мав можливість розпорядитися всім перед смертю, але нічого іншого не зміг зробити, як тільки віддати Київ старшому синові Ізяславу, а своєму улюбленцю Всеволоду побажати, щоб і йому довелося бути Київським князем, але законним шляхом, а не насильством. Він розділив свої землі між синами і велів їм жити в злагоді, як належить синам одного батька і матері, і слухатися старшого брата , київського князя ". ⁹ Напевно, тому Ізяславу довелося укласти союз з двома молодшими братами - Святославом і Всеволодом. У Київській Русі з 1054 року встановилася невідома раніше форма правління, яку історики назвали тріумвіратом Ярославичів. Всі державні справи брати вирішували разом: видавали закони ("Правда Ярославичів"), ходили в походи на кочовиків і половців. Але найбільше тріумвіри дбали про збільшення власних володінь. В 1057 році Ізяслав захопив Волинь, а незабаром тріумвірат поділив між собою Смоленську волость. Ізяслав, Святослав і Всеволод в 1067 році захопили Полоцьку землю, а її князя кинули до київської в'язниці. Новгород присвоїв Святослав, Смоленськ - Всеволод. Все це викликало бурю обурення серед молодших Ярославичів і посіяла зерна усобиць кінця 11 століття. Після невдалої для Русі битви на річці Альта тріумвірат дав тріщину і почав розпадатися. У 1073 році Святослав звинуватив Ізяслава в змові з половцями, з допомогою Всеволода вибив старшого брата з Києва і сів на його місце. Так закінчився майже 20-річний тріумвірат Ярославичів. Ізяслав втік до Польщі, потім далі до Німеччини, і зміг повернутися до Києва лише після смерті Святослава (наприкінці 1076).

Тим часом обійдені дядьками-триумвирами і спраглі багатих волостей Олег Святославович і Борис Вячеславича вигнали з Чернігова Всеволода Ярославича, де той сів, коли Святослав утвердився в Києві. Ізяслав прийшов на допомогу братові, і в битві близь Чернігова 3 жовтня 1078 вони розгромили Олега з Борисом. Але Ізяслав і сам загинув у цій битві, і в Києві почав княжити Всеволод. На Русі відновилася одноосібна монархія. Але за ступенем централізації і могутності йому було далеко до держави часів Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого.

Почавши князювати у Києві в жовтні 1078, Всеволод Ярославич посадив сина Володимира Мономаха в Чернігові, знехтувавши правами на це місце синів свого старшого брата Святослава, що стало однією з причин гострої спалаху кривавої війни в Південній Русі в кінці 11 століття. Всеволод виявився слабким великим князем. Його реальна влада поширювалася лише на частину держави - Волинська, Турівська, Муромська землі і Тмутаракань не підпорядковувалися йому. Всеволод був освіченою людиною, знав п'ять іноземних мов, проводив час у бесідах з вченими людьми та читанні книжок. З молодості не любив воювати і ходити в походи, доручивши цю справу синові Володимиру, як тільки тому виповнилося 12 або 13 років. Всеволод дозволяв незгоди між князями дипломатичним шляхом, а то й зіштовхуючи одного князя з іншим. Його смерть 13 квітня 1093 круто змінила хід політичного життя на Русі.

Володимир Мономах, який за життя батька був фактично правителем Русі і мав під рукою найбільшу військову силу, раптово добровільно віддав київський престол брата Святополка. За стародавніми законами заміщення княжих столів Святополк, який був сином старшого брата Всеволода Ізяслава, мав переважні права на Київ. Швидше за все, Мономах проявив повагу до тих законів і не хотів розпалювати сварки на Русі. Він ще раз зробив так само, віддавши в 1094 році Чернігів Олегу Святославовичу, який також був старшим за нього княжому роду. Володимир перебрався до Переяслава, де йому відразу ж довелося зіткнутися з половцями.

Одержавши батьківський Чернігів, Олег Святославович не заспокоївся. Разом з братом Давидом він продовжував підігрівати усобиці, бажаючи волості інших князів. Здавалося, що Русь падає в безодню роздробленості, тому що великий князь київський Святополк виявився нездатним власними силами приборкати бунтівників. Тому він уклав союз з Мономахом, і в 1096 році вони зі зброєю змусили Святославичів втихомиритись. А в 1097 році в Любечі зібрався з'їзд південноруських князів на чолі з Святополком і Володимиром, де було проголошено об'єднання сил проти половецької загрози і закріплено фактично володіння волостями, яке склалося на той час.

Половецька загроза для Русі особливо посилилася в 90-х роках 11 століття і зовсім не випадково сходилася в часі зі спалахом усобиць. Степовики скористалися князівськими негараздами, які робили більш слабкою Руську землю і утруднювали можливість спільних дій проти нападників. Половців і раніше знали на Русі. Вони в причорноморських степах замінили печенігів, відігнаних Ярославом Мудрим до кордонів держави. В кінці 70 - на початку 80 років половецькі хани посилили натиск на Переяславщину і південь Київщини, а Олег Святославович, за ним і інші князі (в основному чернігівські) почали використовувати степовиків у боротьбі з суперниками на Русі. Ситуація особливо загострилася на початку 90-х років 11 століття. Навіть об'єднані сили Святополка київського та Володимира Мономаха, в той час чернігівського князя, були розбиті біля річки Стугна, на підступах до Києва. Тому в 1094 році з ініціативи Мономаха російські князі починають об'єднуватися проти половецьких ханів. Між 1103 і 1116 роками з ініціативи і під командуванням Володимира Мономаха було проведено п'ять великих і переможних походів Русі в Половецьку степ. Після 1116 половецькі хани ще чверть століття не наважувалися нападати на Русь.

Володимир Всеволодич Мономах зробив внесок у давньоруську історію не лише гучними перемогами над половецькими ханами. Захист рідної землі від ворогів завжди вважалася на Русі найвищою чеснотою правителя. Гучними перемогами над кочівниками Мономах заслужив славу і популярність у народу. Ще за життя великого київського князя Святополка суспільство дивилося на Володимира як на фактичного главу руських князів.

16 квітня 1113 помер Святополк. Кияни не любили недоброго і скупого князя. Віче із заможних городян покликало на престол Володимира Всеволодича, але той не відразу прийняв цю пропозицію, оскільки був немолодий. "Коли Святополк помер, у Києві відбулося повстання: люди кинулися бити євреїв, з якими вів різні операції покійний князь, громили також вдома княжих чиновників і взагалі багатих людей. Перелякані цим рухом бояри закликали на київський стіл Мономаха, як самого улюбленого народом князя, щоб він оселив світ. Мономах з'явився до Києва і, насамперед, видав постанову про зменшення відсотка від позик ". ¹⁰ Володимир став княжити в Києві і просидів на престолі до смерті (1125). У "Руську правду" було внесено "Статут Володимира Всеволодича", який обмежував застосування рабської сили в господарстві, що сприяло економічному розвитку Давньоруської держави.

Мономах був сильним і мудрим правителем. Він відновив незалежно монархію часів Ярослава Мудрого. Припинення усобиць, централізація держави, розгром половецьких ханів сприяли суспільно-економічному розвитку Київської Русі. Розвивалося сільське господарство і ремісниче виробництво, пожвавилася торгівля, засновувалися нові міста і розвивалися старі. Виріс авторитет Русі в середньовічному світі. Єдність Давньоруської держави підтримував сина і приймач Володимира на київському престолі Мстислав (1125-1132). Він гасив князівські чвари і робив все для консолідації держави. Мстислав об'єднав сили південноруських князів і зробив декілька вдалих походів на половців, прогнавши їх за Дон і Волгу. Він розвинув хороші відносини з сусідами. Мстислав Великий підтримував, здавалося, стабільну централізовану монархію, до відновлення якої доклав так багато сил його отець Володимир Мономах. Тому для давньоруського суспільства було несподіваним поділ держави на півтора десятка князівств, правителі яких, принаймні, частина з них, почала змагатися з великим київським князем, який з 40-х років перетворюється лише на формального главу держави. На Русі розпалюються і не зупиняються до самого нападу орд Батия (1237-1241) великі і маленькі війни між князями.

Політичне могутність і військова потуга Давньоруської держави трималася на міцному фундаменті: розвинутій і багатій економіці. Землеробство і скотарство не тільки мали можливість прогодувати населення країни, а й виробляли продукти споживання та сировину на експорт. Міста, особливо великі, були заселені ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч і приносили шкоду, але не могли підірвати економіку Русі. Занадто розвиненими були продуктивні сили держави, її люди відзначалися працездатністю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві. Сільське господарство було основним у давньоруській економіці і досягло високого для свого часу рівня розвитку. Воно спиралося на давні традиції східних слов'ян, які з незапам'ятних часів були землеробами. Основними зерновими культурами в Київській Русі були жито, просо, ячмінь, пшениця і овес. У різних регіонах великої держави в залежності від грунтів і кліматичних умов застосовувалися різні системи обробки грунтів. Іншим важливим видом сільськогосподарської діяльності російських людей було скотарство. Серед сільських промислів особливо розвинутими були мисливство та рибальство. Полювання на лісових і степових звірів і птахів забезпечувала м'ясом, а продаж шкурок приносила гарні прибутки. Цінне хутро було однією з головних статей давньоруського експорту, який поставлявся в багато країн Європи і Сходу. Значного розширення і високого рівня розвитку досягло на Русі ремісниче виробництво. Основною його галуззю була металургія, яка разом із землеробством заклала фундамент господарського прогресу Давньоруської держави. Найбільш високого рівня майстерності досягли російські ювеліри. Найбільш масовими видами ремесла були виготовлення керамічної (глиняного) посуду, обробка шкур, дерева і кістки. Розвинена обробка дерева й каменю, виготовлення цегли давали можливість руським людям будувати різноманітне житло, церкви і палаци. Як для свого часу ремесло було розвинуте, технічно досконалим, різноманітним. Вироби російських майстрів не поступалися закордонним, були кращими зразками світового мистецтва. Соціально-економічна, політична й культурне життя Київської Русі зосереджувалося в містах. Переважаюча більшість їх мешканців були ремісниками різних спеціальностей. Міські ринки - торги - були одночасно головними площами, на яких вирувало життя. Давньоруські міста були культурними центрами. У них діяли школи і майстерні з написання книг, існували бібліотеки, писалися ікони, виготовлялися твори прикладного мистецтва. Яскравим прикладом високого рівня економічної розвитку Давньоруської держави були внутрішня і зовнішня торгівля. Шкода, що про внутрішню торгівлю відомо мало. Між різними землями Русі відбувався економічний обмін, який сприяв забезпеченню продуктами споживання, сировиною й ремісничими виробами тих районів, де вони не відбувались. Головним напрямком зовнішньої торгівлі було східне. Головними платіжними засобами зовнішньої та внутрішньої торгівлі Русі 9-11 століть були іноземні монети. Кілька разів намагалися запровадити власну монету. Але карбування давньоруських монет мала дуже скромний обсяг. Давньоруська культура представлена ​​кількома тисячами фольклорних, писемних та речових пам'яток, які збереглися до нашого часу. Розвиток літератури і взагалі писемності на Русі було б неможливо без освіти, книжності і бібліотек. При Софійському соборі, інших храмах і монастирях накопичувалися бібліотеки, які складалися головним чином з творів іноземних авторів, перекладених на давньоруську мову.

Віха феодальної роздробленості настала, як кажуть, завдяки соціально-економічної ходи Давньоруської держави і його народності і пов'язаної з ними політичної відособленості різних земель і князівств. У 12 столітті складаються земельні території, що стало одним з факторів виникнення української, так само як російської та білоруської, народності. Не варто перебільшувати етнокультурного єдності давньоруської народності - місцеві відмінності в побуті, звичаях, мовних діалектах, фольклорі за часів існування (9-13 століття) так і не були здолавши. У середині - другій половині 12 століття в державних рамках Стародавньої Русі виділилося півтора десятка князівств і земель, які потім почали об'єднуватися в групи. Це історично об'єктивно закладало підвалини формування територій трьох східнослов'янських народностей, яке почалося з 13 століття.

2. Висновок. Значення Київської Русі.

Отже, на початку 10 століття окремі слов'янські держави Новгородське, Київське та інші - об'єдналися під владою князя Олега. Володіння одночасно Новгородом і Києвом робило Олега повним господарем річки Дніпро. Більш дрібні слов'янські князі повинні були йому підкорятися, і таким чином відбулося об'єднання слов'янських племен. Об'єднання це отримало назву Русь. Центром Русі стало місто Київ, який в літописах називають "матір'ю міст руських".

При князі Володимирі Київська Русь прийняла від греків православ'я. Так називається грецьке християнство на відміну від християнства західноєвропейського. Хрещення Русі відбулося в 988 році, і з цього часу почався розквіт Київської держави. Пам'ять про князя Володимира, якого Церква вважає святим, збереглася у російських народних піснях і билинах. У цих билинах, в казковій формі, могутні богатирі з дружини князя Володимира хоробро захищають російську землю від ворогів - жителів степів (картина В. М. Васнецова "Три богатирі").

Зростання значення Київської Русі відбилася, перш за все, в широких родинних зв'язках київських князів з державами Польщі, Німеччини, Франції, Чехії, Візантії і скандінавських країн. Потім встановилися більш тісні торговельні і культурні зв'язки з державами Західної Європи і, особливо з Візантією, що була у той час найбільш культурною державою.

Господарство Київської Русі було натуральне, тобто таке, в якому кожне окреме господарство задовольняло в основному свої потреби. Проте в містах в 11 столітті вже існувало виробництво на місцевий ринок. Деякі предмети першої необхідності, як плаття, взуття, купувалися на ринку. Предмети розкоші і ювелірні вироби привозилися з Візантії і з Сходу. У той же час київські ремісники створили власне високе мистецтво, зразки якого збереглися до наших днів. Процвітало ковальське ремесло; зброярі виробляли прекрасні мечі і іншу зброю. У містах утворилася особлива група населення - купці, які займалися скупкою місцевих товарів і перепродажем їх в інші міста та за кордон, а натомість привозили на продаж іноземні товари. Київ став забудовуватися кам'яними храмами і будівлями, прикрашеними живописом та мозаїкою; був побудований Софійський собор. Іноземці, що приїжджали до Києва, вражалися його пишності і називали його "суперником Константинополя".

Прийняття християнства сприяло поширенню освіти. Писемність виникла у слов'ян ще до прийняття християнства. За сто років до хрещення Русі слов'янські місіонери Кирило та Мефодій склали слов'янську азбуку, (ця абетка називається "кирилиця") і перевели грецькі церковні книги на слов'янську мову. Братів Кирила і Мефодія називають "апостолами слов'ян". Обидві церкви - римсько-католицька та православна - уважає їх святими. У Київську Русь проникло значну кількість книг з Болгарії. Крім того, перекладалися на російську мову з грецького книги, як духовної, так і світського змісту. Виникли оригінальні російські твори. До цього ж часу відносяться перші спроби скласти історію Русі. Головними джерелами освіти на Русі описуваного періоду були монастирі. Серед них Печерський монастир у Києві, як за величиною, так і за значенням, займає перше місце. У цьому монастирі різні історичні записи були перероблені на велике твір, де говорилося "звідки пішла руська земля". У монастирях розвивався живопис ікон, ними прикрашалися церкви і собори. Кращі зразки мистецтва Візантії, Закавказзя та інших країн сприяли формуванню давньоруської культури, яка згодом і лягла в основу національних культур російського, українського та білоруського народів.

При сина Володимира Святого - Ярославі Мудрому - був складений перший звід законів "Руська Правда". При ньому ж Київська Русь стала одним з провідних європейських держав, а місто Київ - одним з найважливіших культурних центрів тодішньої Європи. Багато європейські монархи намагалися поріднитися з могутнім київським князем. Сам Ярослав був одружений на дочці шведського короля. Три його сина мали дружинами дочок європейських монархів, а три дочки Ярослава стали королевами Норвегії, Угорщини та Франції. Онук Ярослава Мудрого - Володимир Мономах - зробив багато для зміцнення київських земель і розширення зв'язків із Заходом. Як істинний християнин, він був гуманним правителем, що заборонив смертну кару. Він успішно захищав руські землі від набігів войовничих кочівників.

Невдовзі після смерті Володимира Мономаха почалася боротьба за владу між його синами та онуками. Київська Русь розділилася на окремі дрібні князівства і стала приходити в занепад. Починаючи з кінця 11 століття, в степах, що лежали уздовж берегів Чорного моря, з'явився новий кочовий народ - половці. Користуючись розбратами між російськими князями, половці почали здійснювати спустошливі набіги на руські землі. Боротьба з ними стала однією з головних турбот руських князів. Чудове твір російської літератури на той час "Слово о полку Ігоревім" розповідає про невдалий похід князя Ігоря на половців у 1185 році.

Під впливом несприятливих умов, що склалися в Київській Русі, в 12 столітті починається рух населення на північний схід, в лісові області середньої частини Європейської Росії. Там посилюється Володимиро-Суздальське князівство і туди ж поступово переноситься центр ваги російської держави. У 13 столітті починає підноситися місто Москва, князі якого вже в 14 столітті виступають в ролі "збирачів" російських земель навколо свого князівства.

Л І Т Е Р А Т У Р А

1. М. Грушевський "Ілюстрована історія України". - К., 1997

2. П. Толочко "Київська Русь". - К., 1996

3. "Історія України" (Під ред. Б. Лановика). - К., 1999

4. "Історія України. Нове бачення" (Під ред. В. Смолія). - К., 1995