Художник-сценограф, президент і художній керівник фірми "КРАСНОВ-ДИЗАЙН"
Народився 22 січня 1961 р. у м. Києві. Батько - Ройтер Аркадій Олександрович (1930 г.рожд.), Був відомим у Києві будівельником. Мати - Ройтер Ната Борисівна (1931 г.рожд.), Була членом Спілки художників, працювала головним художником-модельєром на трикотажній фабриці "Киянка". Дружина - Євгенія, багато років пропрацювала моделлю у В'ячеслава Зайцева, потім у Валентина Юдашкіна, в даний час займається вихованням двох дітей - Дарини (1992 г.рожд.) І Данила (1995 г.рожд.).
У відношенні Бориса Краснова самим справедливим твердженням є відома фраза "Self made man" - "людина, яка зробила себе сама". Йому немає ще і 40, але він вже заслужено знаменитий, його імідж, як провідного художника-сценографа в сучасному вітчизняному шоу-бізнесі, не викликає сумніву. Ім'я дизайнера Краснова добре відомо не тільки в Росії, але й у Греції, США, Ізраїлі, Німеччині ...
До 5-го класу Борис Краснов займався в студії ліплення та малювання в Київському Палаці піонерів. Потім закінчив Республіканську художню середню школу ім.Т.Г.Шевченка (м.Київ, 1971-1978 рр..), Театрально-декораційне відділення живописного факультету Київського Державного художнього інституту (1979-1985 рр.).. Вчився у знаменитого радянського театрального художника Данила Лідера.
Трудову і творчу діяльність він розпочав у Київському Державному Академічному російською драматичному театрі ім.Лесі Українки, в якому був виконуючим обов'язки головного художника і художником з костюмів (1985-1987 рр.).. Треба відзначити, що батько Бориса Краснова поставився до його професійного вибору вкрай скептично, вважаючи професію художника заняттям не для чоловіка, а мама, професійний художник, завжди вірила в успіх сина. Перші вдалі театральні постановки Краснова дозволили йому завоювати визнання батька і матері як цілком відбувся людини, а робота з оформлення спектаклю "Так переможемо" М. Шатрова в Театрі юного глядача м.Запоріжжя (1987 р.) була визнана гідною Державної премії України ім.Т . Г. Шевченка.
У 1987 р. з переїздом до Москви почався новий і, мабуть, головний етап у житті Бориса Краснова. У столицю він приїхав за направленням Міністерства культури України на дворічне стажування. Тут стає художником-стажистом Московського театру ім.Ленінского комсомолу (1987-1989 рр..), Одночасно закінчує факультет художників драматичних театрів і ТЮЗов Всесоюзного інституту підвищення кваліфікації працівників культури Міністерства культури СРСР. З 1989 по 1991 р. працює головним художником Московського театрально-концертного об'єднання "Ленком" під керівництвом Олександра Абдулова. У 1992 р. Борис Краснов створює фірму "Краснов дизайн" і стає її президентом і художнім керівником. "Краснов дизайн" нині - провідна сценографічне фірма Росії. Його життя стає схожий на біг - постійна робота на випередження графіка. Дні розписані по хвилинах, незалежно від того, будні це або вихідні. Він може приїхати додому за північ, а рано вранці бути вже в повній бойовій готовності. Підтримувати такий ритм вдається далеко не всім - вміти керувати великим колективом людей, чітко виконувати графік роботи, тримати в голові відразу кілька абсолютно різних проектів і залишатися при цьому художником-творцем.
За його спиною оформлення вистав провідних театрів Росії, Азербайджану, Білорусі: Київський театр пантоміми (Н. Банделло, "Ромео і Джульєтта", 1980 р., м.Київ), Театр драми і комедії (А. Штейн, "Готель" Асторія " , 1985 р., м.Київ), Київський Державний Академічний російський драматичний театр ім.Л.Українки (В. дозорців, "Сніданок з невідомими" і А. Писемський, "Хижаки", 1986 р.), Свердловський Державний Академічний театр драми (Д.Мамін-Сибіряк, "золотопромисловці", 1987 р.), Азербайджанський Державний російський драматичний театр ім.Самеда Вургуна (Т. Вілліамс, "Трамвай" Бажання ", 1987 р., І. Бабель," Захід ", 1988 р ., м.Баку), Челябінський Академічний театр ім.С.Цвіллінга (Г. Ібсен, "Примари", 1988 р.), Горьковський Академічний театр драми ім.М.Горького (А. Дударєв, "І був день ... "(" Смітник "), 1988 р.), Київський Державний Академічний український драматичний театр ім.І.Франка (В. Мережко," Жіночий стіл у мисливському залі ", 1988 р.), Білоруський Академічний театр ім.Я.Купали ( Г. Горін, "Поминальна молитва", 1989 р.), Вітебський Академічний театр ім.Я.Колоса (Е. Ожешко, "Хам", 1990 р.), Ярославський Академічний театр ім.Ф.Г.Волкова (Е. Ожешко , "Хам", 1990 р.), Московський театр-кабаре "Летюча миша" (Г. Гурвич, "Читання нової п'єси", 1990 р., Г. Гурвич, "Я" СТЕП "по Москві", 1992 р.) , Московський муніципальний театр "Нова опера" (В. Колобов, "Про Моцарт, Моцарт", 1993 р.), Московський Академічний театр сатири (А. Буравський, "Чи немає у Вас іншої глобуса"; "Шизофренія, або як раніше було сказано "за романом М. Булгакова" Майстер і Маргарита ", 1994 р.), МХАТ ім.Чехова (С. Довлатов," Новий Американець ", 1994 р.), Державний Академічний театр" Московська оперета "(В. погляд," Сибірські янкі ", 1995 р.), Державний Академічний Театр ім.Евг.Вахтангова (М. Воронцов, В. Шалевич," Алі-баба і 40 розбійників ", 1995 р., м. Москва), театр" Школа сучасної п'єси " (Ю. Волков "Міледі" (за романом А. Дюма "Три мушкетери"), 1997 р.) та багато інших.
Дивовижна працездатність Бориса Краснова ілюструється, наприклад, тим, що за період своєї творчої діяльності, починаючи з січня 1980 р. і по сьогоднішній день, він успішно здійснив більше 450, в тому числі унікальних, проектів. Свої постановки Борис Краснов здійснював по всій країні - близько 80 вистав у Челябінську, Нижньому Новгороді, Москві, Єкатеринбурзі, багатьох інших містах Росії, працював у США, Португалії, Франції, Греції ...
Серед партнерів фірми "Краснов дизайн" - суперзірки російської естради. Він був автором декорацій "Різдвяних зустрічей" А. Пугачової (СК "Олімпійський", Москва, 1991-1992, 1997 рр..), Сольних концертів А. Пугачової (ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), сольних концертів Ф. Кіркорова " Атлантида "(БКЗ" Жовтневий ", Санкт-Петербург, 1992 р.) і" Краще, улюблене, тільки для Вас "(Медісон Сквер Гарден, Нью-Йорк, 1997 р., Фрідріхштадт Палас, Берлін, 1997 р.), сольного концерту Саманти Фокс (м. Іжевськ, 1991 р.), Т. Гвердцителі "Я спрагу дива" (ГЦКЗ "Росія", Москва, 1993 р.) і "Сильніше любите ..." (ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), Ж. Агузарової і групи "Браво" "Браво - 10 років" (ГЦКЗ "Росія", 1993 р.), групи "Лісоповал" (ГЦКЗ "Росія", 1992 р.) , кабаре-дуету "Академія" "Хочеш, але мовчиш" (ГЦКЗ "Росія", 1994 р.) і "Весілля" (ГЦКЗ "Росія", 1997 р.), Л. Лещенка "Від Лещенко до Лещенка" (ГЦКЗ " Росія ", 1994 р.), А. Апіної" Ліміта "(ГЦКЗ" Росія ", 1994 р.), І. Шведової та І. Демаріна" Дві людини ходять по світу "(ГЦКЗ" Росія ", 1994 р.), А. Малініна "Бал Олександра Малініна" (ГЦКЗ "Росія", Москва, 1995 р.), Л. Вайкуле (ГЦКЗ "Росія", 1995 р.), В. Сюткіна "7 000 над землею" (ГЦКЗ "Росія", 1995 р.), В. Леонтьєва "По дорозі до Голлівуду" (ГЦКЗ "Росія", Москва, БКЗ "Жовтневий", Санкт-Петербург, 1996 р.), Л. Вайкуле і Р. Паулса "Лайма вітає Маестро" (ГЦКЗ "Росія", 1997 р.), В. Меладзе "І на землі знову весна" (СК "Олімпійський", 1997 р.), А. Свиридової "Вночі все інакше" (ГЦКЗ "Росія", Москва, БКЗ "Жовтневий" , Санкт-Петербург, 1997 р.), І. Понаровської "Жінка завжди права" (ГЦКЗ "Росія", 1997 р.), Л. Доліної "Дарую тобі Москву" (Манежна площа, 1997 р.), І. Аллегрової ( ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), А. Цой "Політ до нових світів" (театр "Московська оперета", 1998 р.), М. Шуфутинського "Одного разу в Америці" (ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), А. Розенбаума "Вікна душі" (ГЦКЗ "Росія", Москва, БКЗ "Жовтневий", Санкт-Петербург, 1998 р.), Шури (ГЦКЗ "Росія", 25-27.12.1998 р.), а також вечори, присвяченого Чарлі Чапліну (резиденція Посла США "Спасо Хауз", м. Москва, 1989 р.), вечори пам'яті Аркадія Райкіна (Центральний Будинок кінематографіста, м.Москва, 1991 р.), гала-концерту "Тріумф переможців" (СК "Олімпійський" , 1992 р.), концерту-акції "Міжнародний день боротьби зі СНІДом" (Московський Палац Молоді, м. Москва, 1993 р.), концерту, присвяченого Дню Незалежності Ізраїлю (ГЦКЗ "Росія", 1994, 1998 рр..), творчих вечорів композитора І. Крутого (Москва, 1994 р., 1997, 1998 рр..), концерту "Хіт-парад" Арлекіно "(ГЦКЗ" Росія ", 1994 р.), концерту Майї Плісецької та зірок російського балету" Прямо з Великого " (Сіті-центр, Нью-Йорк, 1996 р.), урочистого концерту, присвяченого 50-річчю перемоги "Лише ти змогла, моя Росія" (ГКД, Москва, 1995 р.), концерту "Наш дім - Росія" (ГЦКЗ " Росія ", 1996 р.), концерту, присвяченого 300-річчю Російського флоту (ГКД, Москва, 1996 р.), серії концертів, присвячених 25-річчю Державного Центрального концертного залу" Росія "(ГЦКЗ" Росія ", 9-11.12. 1996 р.), концерту "Сюрприз для Алли Борисівни" (СК "Олімпійський", Москва, 04.1997 р.), ювілейного концерту, присвяченого 50-річчю творчої діяльності Л. Зикіної (ГКД, Москва, 04.1997 р.), ювілейного вечора, присвяченого 90-річчю Народної артистка СРСР Т. Устинової (Концертний зал ім.П. І. Чайковського, м. Москва, 1998 р.), концерту, присвяченого 50-річчю В. Винокура (ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), ювілейного концерту, присвяченого 60-річчю двократного Олімпійського чемпіона з боксу Б. Лагутіна (Палац Крила Рад, 1998 р.), концерту, присвяченого 80-річчю ВЛКСМ (ГЦКЗ "Росія", 1998 р.), концерту "День міліції" (ГЦКЗ "Росія", 1996-1998 рр..), десятків інших заходів. 7 - 8 лютого 1998 р. в ГЦКЗ "Росія" пройшли творчі вечори та бенефіс самого Бориса Краснова.
Серед творчих робіт Б. Краснова - телевізійні програми, престижні конкурси, фестивалі, презентації, урочисті церемонії і т.д. і т.д. Серед них конкурс "Міс фото-89" (готель "Орлятко", Москва, 1989 р.), Міжнародний конкурс краси "Місіс Америка - Місіс СРСР" (МХАТ ім.М.Горького, Москва, 1990 р.), конкурс "Elite Red Stars "(Центр Міжнародної торгівлі, Москва, 06.1992 р.), Музичний конкурс-фестиваль" Юрмала-92 "(Юрмала, 08.1992 р.), конкурс професійних моделей" Elite Model Look-93 "(ГКД, Москва, 1993 р. ), конкурс-телешоу "Ранкова зірка" (МДМ, Москва, 1994-1995 рр.., 50 програм), конкурс-телешоу "Пісня року" (Останкіно, 1993, 1994 рр..), Московський Міжнародний кінофестиваль (1989, 1991 рр.. ), Міжнародний фестиваль театрів-студій (г.Ярославль, 1989 р.), фестиваль російської музики в "Марки-Клаб" (м. Нью-Йорк, 1990 р.), фестиваль мистецтв "Зірки вільної Росії" (Палац спорту "Зоряний ", г.Ліпецк, 1992 р.), Міжнародний музичний фестиваль" Слов'янський базар "(Вітебськ, Білорусь, 1994 р.), фінал Міжнародного фестивалю творчості інвалідів" Разом ми можемо більше "(ГЦКЗ" Росія ", 02.06.1998 р. ), 10 конкурсних програм і фінал сезону КВК-98, 10-й фестиваль КВН-99 у м. Сочі, відкриття сезону КВН-99, конкурс КВК "Кубок Москви" (1998 р.), всі урочисті церемонії вручення щорічних призів Російської телевізійної Академії "ТЕФІ" (КЗ "Пушкінський", Москва, з 1989 р.), церемонія, присвячена 60-річчю Бориса Лагутіна (СК "Крила Рад", 06.1998 р.), а також церемонії: вручення премії "Краща балерина" (1996 р.) та вшанування лауреатів Міжнародної премії "Божественна" (Великий театр Росії, 1997 р.), проводів Збірній Росії з футболу на Чемпіонат світу в США (ГЦКЗ "Росія", 1994 р.), святкування 20-річчя підрозділу "Альфа" (МДМ, 07.1994 р.), відкриття Міжнародного турніру на кубок "Спартака" (МДМ, 09.1994 р.), відкриття Міжнародного шахового турніру "Кремлівські зірки" (1994, 1995, 1996 рр..), відкриття та закриття Міжнародного тенісного турніру "Кубок Кремля "(1995, 1996 рр..), проводів Олімпійської Збірної Росії до Атланти (Центральний будинок кінематографістів, Москва, 07.1996 р.), вручення премії" Обличчя року "(готель" Метрополь ", 12.1996 р.), святкування 5-річчя фірм "Союзконтракт" і "Лукойл" (1996 р.), оформлення студій для телевізійних передач "Вокзал для мрії" (ОРТ, 1992 р.), "Нічна астролябія" (ОРТ, 1993 р.), "Простіше простого" (1993 р .), "Російське лото" (РТР, 1994 р.), "Сім днів спорту" (ОРТ, 1994 р.), "Дзеркало" (РТР, 1997 р.), "Нон-стоп Новий рік" (телестудія для циклів передач, ТЦ "Останкіно", 1997 р.), "ТВ-кросворд" (1997 р.), "Про це" (НТВ, 1997 р.), "Сегоднячко" (НТВ, 1997 р.), "Старий телевізор" (НТВ, 1997 р.), "Навігатор" (ТВ-Центр, 1998 р.), передач "Монтаж-1, 2,3" (ЦТ, 1988-1989 рр..), програми "Музика в ефірі", присвяченій 125 -річчю П. І. Чайковського, (Муз.центри ВАЗу, м. Тольятті, 1990 р.), телевізійного фільму "Московські мелодії" (1989 р.), художнього фільму Л. Гурченко "Люблю" (1993 р.), презентацій газети "Цілком таємно" (Центральний будинок кінематографіста, 1991 р.), югославської фірми "Пліва" (ГКД, 1992 р.), духів "Алла" (ГЦКЗ "Росія", 1992 р.), "Независимой газети" (Центральний будинок кінематографіста, 1992 р.), Міжнародного Союзу діячів естради "Ми - естрада" (ГЦКЗ "Росія", 1992 р.), російського видання "Пентхауз" (Центр Міжнародної торгівлі, Москва, 1993 р.), MTV (СК "Олімпійський" , Москва, 1993 р.), народної телегри "Російське лото" (готель "Орлятко", Москва, 1994 р.), книги Ю. М. Лужкова "Ми діти твої, Москва" (ГЦКЗ "Росія", 1996 р.) , компанії "Пежо" (Дитячий музичний театр Наталії Сац, Москва, 1997 р.), проекту фірми "Майський чай" - "Час - травень" (Гранд-клуб "Пекін", Москва, 1998 р.) і десятки інших.
Крім цього, Б. Краснов працює в області дизайну інтер'єрів, промислового дизайну, дизайну виставкових експозицій та дизайну костюмів. Серед його клієнтів ресторани "Метрополь" (Нью-Йорк, 1991 р.), "Амбасадор" (1993 р.), "Меценат" (1994 р.), "Під роялем" (1994 р.), "Тропікана", " Маріо "," Лебедине озеро "," Ямайка "," Тифліс "(1999 р.), торгові центри та магазини" Столипін "," 007 "(1993 р.)," Коти "," Мілан "," Ліндт "( 1996 р.), "Пума" (1996 р.), "М1", бутік "Джанні Версаче" (1994 р.), клуби "Арлекіно", "Джамайка" (1998 р.), "Золоте яблуко" (1995 р ., м. Алма-Ата), "Петровська асамблея" (1995 р.), "Моноліт", центр розваг "Мадам Софі" (1995 р.), прес-клуб видавничого дому "Московські новини" (1998 р.), фірми "Intourtrans", "PEUGEOT", "Mersedes Benz", "Довгань", "Рот Фронт", "Майський чай", BIZ Enterprises і багато інших. Він оформляв стенди на різних міжнародних виставках, у тому числі стенду "Російська музика" на "New Music Seminar" (Нью-Йорк, 1991 р.), стендів фірм "Алла", "Союзтеатр" на "MIDEM-91" (Канни, 1991 р.), а також фірми "BIZ Enterprises" на "MIDEM-91, 92,93" (Канни, 1991-1993 рр..), виставковий павільйон фірми "UKS" (Лондон, 16.11.98-20.11.98 р. ). У місті Гамбурзі (Німеччина) постійно діє експозиція зарубіжного представництва фірми "Довгань", оформлена Б. Красновим у 1998 р.
Успішно працює в галузі концертного і театрального костюма. Протягом ряду років співпрацює з фірмою "Vali-Moda", оформляючи її презентації в Москві (1990 р.), Парижі (1990 р.), Беверлі Хіллз, Хилтоні, Лос-Анжелесі (1991 р.) та Єрусалимі.
Борис Краснов поєднує в собі відразу три іпостасі - художника, сценографа та постановника. Головним у роботі, при цьому, залишається непорушне кредо - робити добре. Звідси й індивідуальний творчий підхід до кожної людини або проекту.
Борис Краснов придбав унікальний досвід оформлення вуличних свят та масових заходів. Серед яких виділяються: презентація Герба міста Москви (вул.Нова Арбат, Москва, 1994 р.), "Свято Святої Пасхи на Тверській" (Москва, 1994 р.), "Різдво на Тверській" (Москва, 1995 р.), " День знань "(ЦПКіВ ім.Горького, Москва, 1995 р.), День Москви (Василівський спуск, 1995 р.), урочисту ходу" На нашій вулиці свято "(оформлення проходу колони демонстрантів Східного округу на святкуванні 850-річчя Москви, тема "Метро", Москва, 1997 р.), Свято "Ханука" (Пушкінська площа, Москва, 1997 р.).
Його етапної роботою стало оформлення Першого всесвітнього фестивалю-конкурсу циркового мистецтва "Золотий ведмідь" на Красній площі в Москві (1996 р.). Ідея збудувати на головній площі країни 13 циркових манежів-павільйонів (висота кожного 12 метрів, ширина - 25) - ідея божевільна, зухвала, важка - надихнула художника. Кожен з побудованих павільйонів символізував собою одну з географічних точок, де зароджувалися основи сучасного цирку. Тут були і піраміда Хеопса, де публіці показували номери з дресированими пітонами, грецький Парфенон, римський Капітолій, що асоціювався з гладіаторськими видовищами. У величезному російською теремі було встановлено штучне льодове покриття, на якому свою майстерність показували молоді артисти з "Цирку на льоду". Чудова фантазія Бориса Краснова потрясла і приголомшила тоді не лише публіку, але й колег-фахівців, а вибудовані циркові павільйони вже увійшли в історію сучасного мистецтва як "13 чудес світу".
У 1997 р., після гучного успіху Першого Всесвітнього фестивалю-конкурсу циркового мистецтва, Б. Краснов був запрошений до Афін. Тут він одержав замовлення Уряду Греції на оформлення Церемонії Відкриття 6-го Чемпіонату Світу з легкої атлетики на Центральному стадіоні "Коломармарос". Пропозиція надійшла в квітні, в травні був оглянутий стадіон, 23 червня (!) Всі декорації були готові до завантаження, причому всі роботи були проведені у Москві. Заради справедливості, треба сказати, що ідея декорацій належала грецькому архітектору Нікоса Петропулос, а дизайнером виступив Борис Краснов. Серед елементів оформлення - дві скульптури Аполлона по 6,5 метрів, 21-метрова скульптура богині світу Ірини, спеціальні подіуми для оркестру під керівництвом великого грецького композитора, багатократного лауреата премії "Оскар" Вангеліса та виступи Монсеррат Кабальє. Головним елементом декорацій стала тріумфальна арка перед входом на стадіон шириною 100 метрів, заввишки 24 метри і завглибшки 50 метрів. Верхня її частина була прикрашена барельєфами, що відтворюють метопи храму Парфенон. Всередині арки, облицьованої пластикової плиткою "під мармур", були вмонтовані пульти управління лазерними світловими установками - цілий комп'ютерний центр, ліфт до рівня восьмого поверху, гвинтові сходи, кондиціонери і т.д. За ходом церемонії стежила телеаудиторія приблизно в 2 мільярди чоловік, а трансляція здійснювалася більш ніж 160 телекомпаніями світу. Декорації простояли до 7 вересня, дати, коли Міжнародний олімпійський Комітет виніс своє рішення про місце проведення Олімпіади-2004, а Тріумфальна арка Краснова стала в ці дні не меншою визначною пам'яткою Афін, ніж знаменитий Акрополь.
10, 11 і 12 травня 1996 р. у Нью-Йорку пройшли концерти зірок російського балету і Майї Плісецької. Ці концерти стали одними з тих подій, які запам'ятовуються його творцями, учасниками і глядачами на все життя. Борису Краснову випала висока честь бути художником-оформлювачем гала-вистави геніальної російської балерини. Сценографія, відтворювальна зал Великого театру, пояснює назву концерту - "Прямо з Великого". Коли під урочисті звуки полонезу з опери П. І. Чайковського "Євгеній Онєгін" над сценою нью-йоркського Сіті-Центру замайорів завіса і глядачі побачили колонаду Великого, і квадригу, і ліхтарі, і сяючу вогнями люстру, у багатьох буквально защеміло серце і навернулися на очах сльози. І цей настрій не покидало публіку до сліпучого фіналу, коли перед враженої публікою постали виблискуючі золотом ложі Великого театру. Майя вийшла з головної, "царської", ложі і пішла на авансцену, назустріч давно вже схопився на ноги і захоплено ревучому залу. Сім разів протягом вистави змінювалися декорації - чотири рази в першому відділенні, три рази - у другому. На цьому тлі ностальгічному і проходив заключний парад-алле учасників під "Італійське капричіо" П. І. Чайковського. Укладала парад разом з усіма його учасниками Майя Плісецька у своєму царственном сукні від Кардена. Це стало своєрідним світовим рекордом серед видовищ за участю російських акторів як на території Росії, так і за її межами.
За 10 років Борис Аркадійович Краснов зібрав немислиму для шоу-бізнесу колекцію титулів, звань, нагород. Він - лауреат Державної премії України ім.Т.Г.Шевченка в галузі культури (1987 р.) за сценографію до вистави М. Шатрова "Так переможемо!", ТЮГ м.Запоріжжя, лауреат конкурсу "Слов'янська драматургія" (1989 р.) за сценографію до вистави "Хам" за п'єсою Е. Ожешко в Вітебськом театрі ім.Я.Колосая, володар Гран-прі "Золота астролябія" фестивалю телевізійних фільмів, знятих на обладнанні високої чіткості за роботу над фільмом "Московські мелодії" (г.Монтре , Швейцарія, 1989 р.), шестиразовий лауреат Національної музичної премії "Овація" - в номінаціях: "Кращий художник-постановник" (1994 р.), "Найкраще шоу на концертах майданчиках країни" (1994 р.), "Краща сценографічне фірма року "(1994 р.)," Кращі художник-постановник "(1995 р.)," Кращий художник-постановник "за художнє оформлення Першого Всесвітнього фестивалю циркового мистецтва" Золотий ведмідь "та шоу Валерія Леонтьєва" По дорозі в Голлівуд "(1996 р.), "Кращий режисер-сценограф" за супер-шоу "Дорогою до Голлівуду" (1996 р.), лауреат Премії "Обличчя року" в номінації "Дизайнер року" (1995 і 1996 рр..); лауреат Москви в області літератури і мистецтва за оформлення вистави для дітей "Алі-Баба і 40 розбійників" у Державному академічному театрі ім.Евг.Вахтангова (1996 р.); переможець Російського конкурсу «Менеджер року» (1998 р.) у номінації «Культура», а також багатьох інших премій і нагород, в тому числі і міжнародних.
Борис Краснов є членом Союзу театральних діячів Росії, Міжнародного союзу діячів естради, Асоціації театральних художників, Вищої Академічної Комісії Національної премії "Овація" в області видовищ та популярної музики (1994 р.). Він - автор циклів лекцій "Менеджмент в шоу-бізнесі" (Російський інститут сучасної культури, 1993 р.) і "Роль художника в сучасному телебаченні" (Академія телебачення Росії, 1994-1995 рр..).
Головне хобі - робота. Вільного часу в нього практично не буває. Рідкісні хвилини відпочинку практично завжди пов'язані з фізичними навантаженнями, спортивними заняттями. Раніше багато грав: у водне поло, футбол, волейбол, баскетбол, займався спортивним бадмінтоном. Б. Краснов захоплюється збиранням білих молочників. Йому їх привозять і дарують з усього світу. У цій унікальній колекції вже понад тисячу екземплярів.
Живе і працює в м. Москві.
Старинов Ілля Григорович
(1900-2000)
Учасник Громадянської війни, війни в Іспанії, радянсько-фінляндської та Великої Вітчизняної воєн, полковник у відставці
Народився 2 серпня 1900 року на орловської землі. З 1902 року його сім'я, що складалася з восьми осіб, жила в залізничній будці. Одного разу вночі хлопчик прокинувся від грохотів вибухів. Виявилося, що його батько виявив лопнув рейок і, не сподіваючись на машиніста паровоза, поклав на рейки петарди. Вони-то і затримали склад. Цей випадок надовго вразив хлоп'яче уяву.
Під час Громадянської війни Ілля Старинов брав участь у боях проти Денікіна і Врангеля. У 1919 році потрапив у полон, втік. Знову воював, був поранений.
Після закінчення Громадянської війни Ілля Старинов закінчив з відзнакою Воронезьку школу військово-залізничних техніків і був направлений до Києва, в 4-й Червонопрапорний Коростенський залізничний полк начальником підривної команди. Вже в ту пору молодий командир вперше задумався над створенням портативної міни для підриву ворожих ешелонів. Як практик, він розумів, що міни повинні бути простими, зручними, надійними, а підривники до них - безвідмовними.
Поблизу міст і сіл знаходилося багато не розірвалися снарядів. Старинов використовував кожну нагоду, щоб дослідити пристрій детонаторів. Перші досліди з виплавлення вибухівки зі снарядів і бомб дали позитивні результати.
У 1923-1924 роках Старинов неодноразово притягувався в якості експерта при розслідуванні диверсій на залізницях. У ці ж роки їм була винайдена міна-сюрприз, яка дозволяла охороняти малі мости від диверсантів. Однієї такої пастки було достатньо, щоб оглушити людини, але не вбити його.
Влітку 1924 року командир роти Старинов брав участь у будівництві залізниці Орша-Лепель. Рідкісне вміння - і підривати, і будувати одночасно. Зазвичай люди цієї професії вміють тільки виводити з ладу об'єкти противника.
У 1929 році Старинов займався підготовкою диверсантів-підпільників, які в разі війни та окупації частини радянської території мали розгорнути в тилу ворога диверсійну діяльність.
У січні 1930 року молодого офіцера направили в розпорядження 4-го управління Генерального штабу РСЧА - готувати диверсантів. Будучи "мирним населенням", вони повинні були в разі війни нанести удари по дорогах і комунікацій противника, діючи на окупованій території.
Взявшись за нову справу, Старинов організував майстерню-лабораторію, в якій разом зі своїми товаришами розробив зразки мін, найбільш зручних для застосування в ході партизанської війни. У цій секретній лабораторії народилися так звані "вугільні міни", з успіхом застосовувалися в роки Великої Вітчизняної війни автоматичні міни. Під керівництвом Старинова був сконструйований "колісний замикач", згодом охрещений в Іспанії міною "Рапід" (швидкий). Придумувалися і відпрацьовувалися способи підриву автомашин і поїздів мінами, керованими по проводах і з допомогою мотузки.
На початку 30-х років оборона СРСР на західних рубежах грунтувалася багато в чому на партизанських формуваннях. Передбачалося, що війська противника, перейшовши державний кордон і заглибившись на радянську територію до сотні кілометрів, вийдуть на укріплені райони і загрузнуть в позиційній війні. У цей час у тилу розгориться партизанська війна. Через деякий час, втративши свіжого поповнення, підвозу боєприпасів і продовольства, війська ворога змушені будуть відступати. Разом з противником відійдуть і партизани, продовжуючи здійснювати диверсії в його тилу. У разі необхідності вони перейдуть Державний кордон СРСР.
Це була дуже добре продумана система, розрахована як на оборону, так і на наступ. Бази створювалися і поза територією Радянського Союзу. Готувалися маневрені партизанські формування, здатні діяти на території супротивника. Вся ця система була знищена після 1937 року за рішенням політичного керівництва країни.
Три місяці Старинов пробув у якості начальника прикордонного пункту в Тирасполі. Потім в 1933 році його перевели в Розвідувальне управління РСЧА, де він працював у відділі Мірри Сахнівської і викладав у школі Кароля Свєрчевського. Світової революції були потрібні перевірені кадри, та Ілля Григорович підготував дві групи китайських підривників. Техніку диверсійного справи він демонстрував керівникам компартій зарубіжних країн, у тому числі А. Марті, В. Піку і П. Тольятті.
У серпні 1933 року Старинов надійшов на 2-й курс експлуатаційного факультету Військово-транспортної академії РСЧА. Паралельно з навчанням він брав участь у підготовці мінно-вибухових засобів, призначених для тривалого зберігання. Організовував таємні склади на прихованих партизанських базах. Країна готувалася до оборони. Проте в 1935 році підготовка до партизанської війни була несподівано згорнута.
4 травня 1935 Старинов був на прийомі випускників військових академій у Кремлі і, затамувавши подих, слухав промову Сталіна зі знаменитими словами ". Кадри вирішують все". Більшість тих, хто був присутній на цьому прийомі, були пізніше репресовані.
Старинов уникнув цієї долі. Його нагородили іменними годинниками та призначили заступником військового коменданта ділянки, управління якого містилося в будівлі Московського вокзалу в Ленінграді. Згортання підготовки до партизанської війни Ілля Григорович вважає найбільшою помилкою радянського керівництва: "Німецька армія була б розбита мінімум на рік раніше, з меншими втратами з нашого боку, якщо б партизанський рух був організований правильно і заздалегідь".
Здавалося, доля загнала кадрового диверсанта в залізничний тупик. Але почалася громадянська війна в Іспанії. За розпорядженням "Старого" (псевдонім керівника Розвідувального управління РСЧА Яна Берзіна) він отримав призначення радником та інструктором у розвідувальну групу капітана Домінго Унгріі, що виросла до кінця 1937 року в 14-й партизанський корпус.
За час іспанської відрядження підопічні "Родольфо" (псевдонім Старинова) вчинили близько двохсот диверсій і засідок, в результаті яких мінімальні втрати супротивника склали більше двох тисяч чоловік. Найгучнішою операцією було знищення в лютому 1937 року під Кордової складів зі штабом італійської авіадивізії.
У місячну ніч Старинов і його іспанські товариші покинули базу під Адамусом і попрямували до залізничного вузла Кордова. У декількох кілометрах від міста партизани взяли в полон двох молодих солдатів франкістської армії, які погодилися допомогти і вдало вивели групу до залізничній ділянці біля повороту, де шлях проходив по кручі. Під зовнішню рейку полотна диверсанти встановили дві міни і, заклавши все були запаси вибухівки, дочекалися появи поїзда.
На наступний день вся Іспанія говорила про аварії поїзда з італійськими солдатами і офіцерами, в результаті якого в живих не залишилося нікого. На базу партизанів стали прибувати кореспонденти прогресивних газет світу, в тому числі Ернест Хемінгуей. Всі вони хотіли особисто познайомитися з відзначилися диверсантами.
Про Іллю Григоровича писали Костянтин Симонов і Михайло Кольцов. Існує версія, що в романі "По кому дзвонить дзвін" (1940) Е. Хемінгуей використав у значній мірі фрагменти з бойової та організаційної діяльності старшого радника командувача Південним фронтом Республіканської армії Іспанії І.Г. Старинова.
У лютому 1937 року партизани пустили під укіс ешелон з марокканської кавалерією. З тридцяти вагонів не вціліло жодного. Франкісти були розлютовані. На охорону залізниці вони поставили кілька батальйонів, безперервно вели пошуки інженерних хв. За порадою Старинова, бійці Домінго Унгріі стали часто міняти райони нападу і перейшли переважно на "колісні замикачі".
Пропустивши "пильний" патруль, диверсанти виходили до дороги за одну-дві хвилини до підходу поїзда, встановлювали "колісний замикач", і склади валилися за розкладом. Так, наприклад, був підірваний поїзд з боєприпасами для франкістів під Монторо в кінці березня 1937 року.
За словами І.Г. Старинова, "німецькі та італійські сапери намагалися вивчити нашу техніку, але ми постійно ставили їх перед новими і новими загадками. Те влаштовували сюрпризи, то постачали міни детонаторами, що виключають можливість їх вилучення, то застосовували магнітні міни невідомої конструкції. Про встановлення наших хв противник дізнавався , як правило, тільки тоді, коли вони відправляли під укіс його ешелони ".
В кінці листопада 1937 Старинов виїхав до Радянського Союзу. Його бойові справи в Іспанії були найкращим звітом про виконану роботу, але в Москві з'ясувалося, що майже всі його соратники і знайомі виявилися "ворогами народу". Офіцер, який готував документа на виставу "Вольфа" до звання Герой Радянського Союзу, був розстріляний за сфабрикованим звинуваченням. Старинова викликали в НКВС і запропонували дати "щиросерді свідчення" з приводу підготовки ім диверсантів і створення таємних складів і баз для повалення радянської влади.
Від неминучого арешту його врятував маршал К. Є. Ворошилов, який особисто переговорив з наркомом внутрішніх справ Єжовим. 17 лютого 1938 Старинова присвоїли звання полковника, а 20 березня, тобто через три місяці після повернення з Іспанії, призначили начальником Центрального науково-випробувального залізничного полігону РСЧА. Це був цілий місто в лісі з великим господарством. З'явилася можливість узагальнити набутий досвід.
Влітку 1939 року в "господарство Старинова" привезли якогось авіаційного конструктора. Прізвища його ніхто не знав. Вагон з заарештованим подали на гілку за полігоном. До цього часу на невеликій лісовій галявині співробітники НКВС поставили намети, оточивши їх високим подвійним парканом з колючого дроту. Лише в 1943 році, зустрівшись з конструктором чудового пікіруючого бомбардувальника В.М. Петлякова, Старинов дізнався, кого він брав на полігоні.
У якості начальника групи Старинов брав участь у Фінській кампанії. Фінські партизани не шкодували хв. Вони були всюди: на дорогах і мостах, в покинутих будинках і на залізничних шляхах. Смерть таїлась під снігом, серед куп хмизу чи недбало кинутих на узбіччі доріг дощок і навіть під трупами убитих солдатів.
Старинов зіткнувся з невідомою йому металевої протитанкової міною, яка, втім, вибухала іноді і під вагою людського тіла. Щоб дістатися до її начинки, довелося піти на смертельний ризик - "виварити" міну. Коли вода нагрілася до 80 градусів, Ілля Григорович обережно зняв детонатор. Після цього почалося розбирання і вивчення "вивареної" міни. А до вечора штабна друкарка передрукувала перший посібник по знешкодженню фінських хв.
Десь на підступах до лінії Маннергейма фінський снайпер, підстерігши групу радянських мінерів, всадив дві кулі в праву руку відважного офіцера.
У травні 40-го Старинова виписали зі шпиталю з довідкою про інвалідність. Рука висіла батогом, так як кулями були перебиті нерви й кістки. Показавши довідку начальству, Ілля Григорович попросив залишити його в армії. І його залишили, незважаючи на тимчасову недієздатність.
З перших днів Великої Вітчизняної війни Старинов доводив військовому керівництву, яке важливе, безперервно зростаюче значення має мінування залізниць в тилу німецьких військ. Диверсії на комунікаціях ворога зажадають набагато менше сил і засобів, ніж бомбардування залізничних вузлів і військових ешелонів. Супротивнику не вистачить сил для надійної охорони навіть найважливіших залізних і автомобільних доріг.
Підтримку Старинов знайшов у першого секретаря ЦК Компартії Білорусії, члена Військової ради Західного фронту Пантелеймона Пономаренко. Той відразу загорівся ідеєю налагодити виробництво хв прямо в прифронтовій смузі з подальшим їх застосуванням у ворожому тилу. Наказом наркома оборони було створено оперативно-навчальний центр Західного фронту.
У перших числах жовтня 1941 Старинов виїхав до Харкова, де його оперативній групі належало забезпечити мінну загороду на ділянках Південно-Західного фронту і підготувати до вибуху ряд важливих об'єктів міста. Серед них - будинок № 17 по вулиці Дзержинського. Цей особняк, збудований на початку 30-х для Генерального секретаря ЦК Компартії України Станіслава Косіора, займали деякі керівники партії та уряду. Після приходу німців у цьому будинку влаштувався начальник фашистського гарнізону генерал-лейтенант Георг фон Браун.
10 листопада радянська розвідка доставила в штаб Південно-Західного фронту копію наказу № 98/41, виданого командуванням однієї з німецьких частин. У документі повідомлялося, що при настанні "доблесних військ фюрера" на Харків виявлені у великій кількості інженерні міни радянського виробництва. Росіяни, говорилося в документі, намагалися ховати міни на глибині до двох з половиною метрів. Проте "невміла постановка мін та невміла їх маскування дозволили досвідченим саперам рейху обійтися без міношукачів".
Копію цього наказу Старинова доставили із супровідною запискою: "Ці легко знешкоджені міни встановлювалися під керівництвом полковника І. Г. Старинова".
Старинов пояснив, що фашисти витягли НЕ радіоміною, а "блешню". О 3 годині 15 хвилин 14 листопада пішов перший радіосигнал. Надалі на різних хвилях і різними шифрами пролунали ще кілька сигналів. Літак-розвідник сфотографував цікавлять Військова рада райони Харкова. Знімки підтвердили, що, щонайменше, частина радіоміною вибухнула з великим ефектом. Доля ж будинку № 17 по вулиці Дзержинського стала відома ще до визволення Харкова. Її повідомив Старинова потрапив у полон німецький капітан Карл Гейден, який займався безпосередньо розмінуванням "вдома Хрущова".
Генерал фон Браун цілком резонно побоявся в'їхати в місто і, чекаючи розмінування, оселився в благенькому будиночку на околиці Харкова. Сапери ретельно обстежили відповідні будівлі. Природно, увагу їх залучив шикарний особняк на вулиці Дзержинського, в якому до самого останнього моменту жив Н.С. Хрущов.
У підвалі, серед купи вугілля, сапери виявили ледь примітний проводок. До вечора наступного дня вони витягли величезну міну, насичену різними дублюючими і підстраховувати один одного детонаторами і замикачем. Капітан Гейден негайно поїхав на околицю міста і доповів про "удачі". А потім був жахливої сили вибух. Від особняка залишилася величезна воронка.
28 листопада 1941 Старинов призначається заступником начальника Штабу інженерних військ Червоної Армії. Одночасно він є начальником відділу мінних загороджень. У цій якості Ілля Григорович керує роботами зі створення мінних полів на шляху рветься до Москви ворога. На окремих ділянках противник зазнав відчутних втрат. Його рух до столиці було призупинено, що дозволило в підсумку виграти дорогоцінний час, необхідний для перекидання на московський напрям свіжих сибірських дивізій.
У найскладніші, драматичні моменти Старинов не полишав думки про "малій війні". Пробити стіну чиновницького нерозуміння йому допоміг П. Пономаренко, який направив Сталіну листа, в якому говорилося про необхідність створення органів керівництва партизанським рухом, а також містилася пропозиція (з посиланням на авторитетну думку полковника Старинова) про виробництво наземних мін та підготовці кваліфікованих кадрів диверсантів.
Сталін прийняв Пономаренко і мав з ним двогодинну бесіду, в результаті якої було вирішено створити Центральний штаб партизанського руху. У січні 1942 року Сталін скасував це рішення.
У травні 42-го рішенням начальника Генштабу Старинов був спрямований на Калінінський фронт командиром Окремою інженерної бригади спеціального призначення. Її бійці, в тому числі іспанці-республіканці, яких узяв з собою Старинов, діяли на комунікаціях противника, завдавши йому великих втрат у живій силі і техніці.
Досвід підказував Старинова, що окремі групи не можуть переламати ситуацію. Потрібні регулярні підрозділи спеціального призначення, здатні здійснювати масові, плановані з одного центру операції на ворожих комунікаціях. Діяти вони повинні разом з партизанами.
Свої міркування Старинов виклав у листі І.В. Сталіну. Його пропозиція отримала схвалення Ворошилова, Калініна і Маленкова. Здавалося, питання вирішене. Але, повернувшись в черговий раз з фронту, Старинов дізнався про своє призначення ... в Центральний штаб партизанського руху, помічником начальника штабу "по диверсії". Ворошилов, а саме він став керівником партизанського руху, вирішив взяти енергійного полковника до себе.
У березні сорок третього Старинов стає заступником начальника Українського штабу партизанського руху. Тричі закидається в тил ворога - і, як завжди, успішно. За його безпосередньої участі починається широкомасштабна "війна на рейках". На відміну від Центрального штабу партизанського руху, який розгорнув "рейкову війну", на Україну вирішили знищувати за допомогою хв ворожі поїзди, а не самі рейки, в яких німці недоліку не відчували. Подібна "незалежність" сформувала у П. Пономаренко певне відношення до Старинова, яка зробила аса диверсії "вічним полковником".
Травень 1944-го. За рішенням командування Старинов "ставить" диверсійний справа в польському партизанському штабі. Будучи заступником начальника штабу, він не тільки займається теорією, але і сам бере участь у бойових операціях.
У серпні того ж року Старинов відправляється на Балкани, де очолює штаб радянської військової місії при головкомі Народно-визвольної армії Югославії. Дивно, що згодом його не звинуватили у шпигунстві на користь "фашистської кліки Тіто-Ранковича" і не розстріляли як "югославського шпигуна і диверсанта". Адже він перебував у постійному особистому контакті з майбутнім президентом СФРЮ.
Воювати Ілля Григорович закінчив на Рейні.
Статистика завжди суха, навіть якщо це статистика організованих диверсій. Але послужний список полковника Старинова здатний вразити будь-якого військового фахівця.
За чотири роки Старинов організував підрив 256 середніх і малих мостів. Його міни пустили під укіс понад дванадцять тисяч військових ешелонів. Особливо широко застосовувалися ПМС - поїзна міна Старинова (миттєвого і уповільненої дії) і АС - автомобільна міна Старинова.
Як викладач Старинов підготував понад двох тисяч фахівців і командирів. Якби в Книгу рекордів Гіннесса заносили подібні результати, то він, безсумнівно, виявився б поза всякою конкуренцією. Його учні демонстрували диверсійний майстерність по всьому світу.
Після війни Старинов реанімував залізничну мережу країни: був заступником начальника Управління відновлювальних робіт по військах.
З 1956 року - у відставці. У 1958-1962 роках Старинов був старшим науковим співробітником відділу історії Великої Вітчизняної війни ІМЛ при ЦК КПРС. У 1963-1973 роках викладав у навчальних закладах КДБ СРСР. Професор І.Г. Старинов написав понад півтори сотні монографій.
Отримавши інформацію про зреющем "кремлівському" змові, Ілля Григорович постарався попередити про нього Н.С. Хрущова через його дочку Раду, але той відмовився вірити "безглуздим домислів". Безсумнівно, активність ветерана-диверсанта не залишилася непоміченою, ставши ще однією причиною, за якою всі спроби представити його до звання Героя Радянського Союзу натикалися на глуху стіну.
Нагороди ... Вони говорять самі за себе: два ордени Леніна, п'ять орденів Червоного Прапора, ордена Жовтневої Революції, Вітчизняної війни II ступеня і Дружби народів. А ось Зірку Героя цей виняткової сміливості та інженерної обдарованості людина, мабуть, "не заслужив".
І.Г. Старинов є автором декількох книг, в тому числі документального роману "Під покровом ночі". Рукопис цього захоплюючого твору була підготовлена до друку в середині 60-х років. Але роман з різних причин (у тому числі через цензуру) так і не дійшов до читачів. Тільки в 1997 році він вийшов у світ і отримав схвальні відгуки.
Йому належать також книги: "Міни чекають свого часу" (1963), "Пройди незримим", Москва (1968), "Над прірвою" (США, 1995), "Записки диверсанта" (1997), "Міни сповільненої дії", ( 1999).
Розвал Радянського Союзу Старинов сприйняв як свою особисту біду. Він вважає, що в відзначається 12 червня "День незалежності Росії" потрібно виходити з чорними прапорами, бо це день незалежності від здорового глузду і багатовікової історії країни, яку він і його товариші відстояли в смертельній сутичці з фашизмом.
Незважаючи на вік, "дідусь російського спецназу" найуважнішим чином стежив за подіями на Північному Кавказі. На думку професійного диверсанта, загони Хаттаба і Басаєва необхідно було заманити в пастку на спеціально підготовлені об'єкти в Дагестані і, використовуючи радіоміни, підірвати, як це було зроблено в Харкові з генералом фон Брауном.
30 червня 1998 президент Асоціації ветеранів підрозділу антитерору "Альфа" Сергій Гончаров направив президенту Б.М. Єльцину лист, в якому поставив питання про нагородження найстарішого спецназівця країни Зіркою Героя Росії. У відповідь - мовчання, тиша ...
Напередодні сторіччя "дідуся російського спецназу" лист із аналогічним змістом було направлено президентові Росії В.В. Путіну.
За своє життя Старинов ніколи не курив і, за власним визнанням, "напивався тільки два рази". Але секрет свого довголіття він бачив в іншому - в постійному працю на благо Росії.