Блазні і юродиві в романах Ф Достоєвського

3. історіографія. 7

II. Вживання слів семантичного поля «юродство» у творчості Достоєвського. 14

III. Юродиві у герої Достоєвського:

1. юродиві "у Христі», 20

2. блазні, 27

3. хранителі «вищої істини», 32

4. юродиві «Христа ради». 36

IV. «Вища істина» в художньому світі Достоєвського. 41

V. Висновок. 45

Список використаної літератури. 47

I. ВСТУП

1. ПОСТАНОВКА ПРОБЛЕМИ

Мета даної роботи - дослідження теми юродства в творчості Ф. М. Достоєвського. Юродство, тобто слідування земній шляху Христа ¹ , особливо актуально у творчості письменника, якому належать такі слова: «Моральний зразок і ідеал є у мене - Христос» (XX, 45). Наше дослідження буде проводитися на рівні персонажів, тобто ми будемо розглядати зв'язок героїв Достоєвського з традиціями юродства: як використовував автор ці традиції в своїй творчості і з якою метою.

У дослідницькій літературі часто той чи інший герой Достоєвського називається «юродивим», але спеціальних робіт, що пояснюють зв'язок даного героя з феноменом юродства, дуже мало. І в існуючих роботах немає чітких критеріїв для позначення того, типу: яких героїв ми вважаємо «юродивими» і які їхні основні ознаки і функції в текстах Достоєвського. На ці питання ми збираємося відповісти в даній роботі.

Тему юродства в творчості Достоєвського розглядають у своїх статтях В.В. Іванов ² і Р.Я. Клейман ³ . Р.Я. Клейман на прикладі мотивів блазенства і юродства досліджує наскрізні мотиви у творчості Достоєвського, їх зв'язок з попередньою і наступною літературною традицією. В.В. Іванов досліджує мотив юродства з точки зору створення моральної ієрархії світу Достоєвського. Юродивий - вищий ступінь в цій ієрархії, і в той же час юродство - це руйнування соціальної ієрархії і перехід до безпосередніх людських відносин. Іванов говорить про близькість ідеології юродства до улюбленої ідеї Достоєвського про російській людині типу «всесвітнього вболівання за всіх».

У цих роботах немає єдності: Р.Я. Клейман ставить знак рівності між мотивами юродства і блазенства в художньому світі Достоєвського, а Іванов бачить між ними велика різниця.

У своїй роботі, перш ніж перейти безпосередньо до аналізу системи персонажів романів Достоєвського, ми опишемо основні риси давньоруського юродства, користуючись дослідної літературою з цього питання. Також нам здається важливим розглянути, як і в якому контексті вживав Достоєвський слова семантичного поля «юродство» у своїх публіцистичних працях і чорнових записах. Це наблизить нас до розуміння того, що для письменника означала тема юродства, і допоможе нам зрозуміти функції юродивих персонажів у його творчості.

Дослідження персонажів буде проводитися на матеріалі 5 романів Достоєвського («Злочин і кара», «Ідіот», «Біси», «Підліток», «Брати Карамазови»). Ми також будемо використовувати й інші твори письменника цього періоду, щоб краще зрозуміти авторську точку зору.

2. ФЕНОМЕН Юродство

Ця глава буде присвячена опису деяких основних феноменів юродства як соціально маркованого поведінки, виділених сучасними вченими на основі вивчення давньоруської літератури. Знання складових феномену юродства допоможе нам зрозуміти, які риси цього явища використовував у своїй творчості Достоєвський, які зміни зазнали вони в його творах.

Юродство - це особливий чин мирської святості, добровільний християнський подвиг з розряду так званих сверхзаконних, не передбачених церковними статутами. Юродивий повторює жертовний подвиг Христа. «Наслідування хресному шляху і робить подвиг юродства« cверхзаконним »у поданні агиографов - труднейшим і славнейшим, що вінчають Лествицю християнського подвижництва:« ... вище єства нашого борючись »», ¹ - пояснює А.М. Панченко у книзі «Сміх Стародавньої Русі», один із розділів якої присвячено вивченню феномена давньоруського юродства.

Юродство - православне явище. Шість святих юродивих відомі у грецькій православній церкві. Перший російський юродивий - Ісаакій Печерський (XI століття). Потім юродиві з'являються на Русі тільки в XIV столітті. XV-XVI століття - час розквіту юродства на Русі, далі воно йде на спад у зв'язку з наступом на нього держави. На католицькому і протестантському Заході юродство не відомо. Єдине близьке до православного юродство католицьке явище - святий Франциск Ассізький. Зате серед російських юродивих трудилася чимало іноземців (наприклад, «німцями» називають Кетувім ростовських юродивих Ісидора і Іоанна Волосатого та ін.) Треба сказати, що відмова від батьківщини, родини, близьких людей - одна зі складових подвигу юродства.

Ідеологічна база юродства - Євангеліє і Послання апостола Павла. У своєму Першому Посланні до коринтян апостол пише: «Бо слово про хрест гинуть, то глупота, а для нас спасаємось - сила Божа. Бо написано: Я погублю мудрість мудреців і розум розумних відкину. Де мудрий? Де книжник? Де дослідувач віку цього? Хіба Бог мудрість віку цього в божевілля? Бо, коли світ своєю мудрістю не пізнав Бога в мудрості Божій, то Богу юродством проповіді спасти віруючих »(I Кор., 18-21). Сенс цих рядків нам бачиться в тому, що Бог розумом незбагненний, віра суперечить розуму і з точки зору життєвої логіки є божевіллям. «Розумні» приречені на загибель. Врятовано будуть віруючі, тобто божевільні. Тому охочі врятуватися відмовляються від розуму, стають юродивими.

Тут доречно зауважити, що слід розрізняти юродство природне («у Христі»), тобто невдаваної душевне або фізична убозтво, і юродство добровільне («Христа ради»), тобто свідоме прийняття на себе цього подвигу. Це безумство - напускна. Такі юродиві, як пише А.М. Панченко, часто поєднували в собі, як це не дивно, «риси юродства і інтелігентності» ² , збереглися тексти, навіть віршовані, створені деякими юродивими до або після звершення їхнього подвигу. Безпосередньо автор-юродивий у давньоруському рукописному спадщині відомий тільки один - Парфеній Уродівий. Прийнято вважати, що це літературний псевдонім Івана Грозного. А.М. Панченко стверджує, що вибір подібного псевдоніма сприймався «як блюзнірство», адже юродиві не мали права писати: юродство - це відхід з культури ¹ .

Г.П. Федотов один з розділів своєї книги «Святі Київської Русі» ² присвятив аналізу житій давньоруських юродивих. Він відзначає, що юродство захоплювало не тільки розумну, а й моральну сфери особистості. Святість прикривалася безумством і імморалізм. Проте в давньоруських житіях мотив аморальності відсутня, і лише народні легенди і деякі зауваження в літописах підтверджують, що насмішка над суспільною мораллю була присутня і в поведінці російських юродивих.

Федотов виділив такі складові подвигу юродства:

«1. Аскетичне нехтування марнославства, завжди небезпечного для чернечої аскези. У цьому сенсі, то глупота вдаване божевілля або аморальність з метою наруги від людей.

2. Виявлення протиріччя між глибинної християнської правдою і поверхневим здоровим глуздом і моральним законом з метою ганьби світу.

3. Служіння миру у своєрідній проповіді, яка відбувається не словом і не ділом, а силою Духа, духовною владою особистості, нерідко убраної пророцтвом ». ³

Таким чином, поведінка юродивого двунаправлено: на себе (порятунок своєї душі) і на світ (приведення світу у відповідність християнським нормам). Рятуючи свою душу, юродивий відмовляється від звичайного життєвого розуму і моралі, приймаючи «наругу від людей». Знущаючись над розумом і мораллю цього світу, юродивий показує їх відпадання від християнської правди і виконує функцію «ганьби світу».

Федотов вказує на протиріччя між різними сторонами юродства. По-перше, нехтування власного марнославства з метою «ганьбу від світу» означає введення людей в гріх паплюження, осміяння і жорстокості по відношенню до юродивому. (Св. Андрій Царгородський молив Бога про прощення людей, яким він своєю поведінкою дав привід переслідувати його.) З іншого боку, свідомість своєї влади над світом, «посміховище світу», може призводити до непомірного зростання марнославства у юродивого. Принижений юродивий починає відчувати свою владу над людьми, і це вже є спотворенням подвигу юродства. Істинний юродивий, «сміючись світу», повинен був у той же час зневажати своє марнославство, дотримуватися рівновагу між цими двома сторонами свого подвигу.

Д.С. Лихачов у передмові до книги «Сміх Стародавньої Русі» ⁴ відзначає театралізованість поведінки давньоруського юродивого та блазня, обом потрібен глядач. Їх сміх був спрямований розсміяним на самого себе, що сміється зображував себе невдахою і дурнем. У той же час у прихованій або відкритій формі в цьому «валяння дурня» була присутня критика дійсності. Але у юродивого критика була заснована на викритті невідповідності дійсності християнським заповідям життя. Поведінка юродивого здавалося нелогічним і безглуздим, тому що він вів себе в цьому світі за законами світу вищого. Юродивий бачить і чує щось істинне за предметами реального світу. Його поведінка часто схоже на поведінку блазня, але якщо над блазнем дозволено сміятися (блазень «лікує» пороки світу сміхом), то над поведінкою юродивого сміятися не прийнято. Поведінка юродивого для розуміючих людей значимо і навіть страшно. Як приклад наведемо наступний повторюється у багатьох житіях юродивих епізод: юродивий жбурляє каміння у церкві і цілує стіни шинків. Справа в тому, що юродивому дано побачити демонів, вигнаних з церкви і висять на її стінах, і ангелів, що плачуть на стінах шинків.

Нам здається важливою для нашої теми і робота Ю.М. Лотмана «Дурень і божевільний» ¹ . Ю.М. Лотман розділяє поняття «дурень» та «божевільний» як антоніми, крайні полюси тернарних системи: «дурень - розумний - божевільний». Поведінка «розумного» характеризується як норма, дотримання законів і традицій, воно передбачувано. Поведінка «дурня» так само передбачувано, це все той же набір дій, передбачений правилами і звичаями, порушується лише співвідношення між ситуацією і дією. «Дії його стереотипні, але він застосовує їх не до місця - плаче на весіллі, танцює на похоронах. Нічого нового проідумать він не може » ² . Поведінка «божевільного» характеризується непередбачуваністю, він порушує всі закони і звичаї. «Божевільний», «божевільний» керується не нормами свого суспільства, а якимись іншими, важкозбагненної для «нормальних» людей законами. Ю.М. Лотман визначає божевілля як поведінка, «має певної надлюдської свідомістю і одночасно вимагає надлюдських діянь» ³ . Таке визначення дозволяє включити сюди і юродство, як проходження християнським нормам поведінки. Тоді юродивий не є божевільним, він лише незрозумілий оточуючим, дивний.

У зв'язку з таким розрізненням «дурня» і «божевільного» Ю.М. Лотман пише про чергування в історичному розвитку людства епох передбачуваності і вибуху, непередбачуваності. В епоху передбачуваності панує норма, маса. Для епохи вибуху характерний індивідуалізм. Герой передбачуваною епохи веде себе за правилами і стає переможцем, якщо матеріально, кількісно перевершує суперника. Герой вибуховий епохи перемагає винахідливістю, дотепністю, хитрістю. З точки зору героя передбачуваною епохи він діє аморально. І навпаки, герой передбачуваною епохи дурний в очах героя вибуховий епохи. У передбачувані епохи народжуються казки про велетнів, під вибухові - про торжество слабкого над гігантом. Друга половина XIX століття проходила, пише Ю.М. Лотман, «під знаком високої цінності індивідуального начала в людині» ⁴ . Всі «хворіли» за народ, але при цьому народ сприймався не як суб'єкт, а як об'єкт дій, той, заради кого діють. Це стосується і героїв Достоєвського. Ю.М. Лотман пише: «» Життя своє за други своя »повинен був покласти, за задумом Достоєвського, Альоша Карамазов - закінчити життя на ешафоті за провину іншої людини» ⁵ . Альоша Карамазов (як, зауважимо ми, і деякі інші герої Достоєвського) - людина вибуховою епохи, тобто не наступний загальним нормам поведінки, а службовець ідеалу, і тому він сприймається як «божевільний», юродивий. Божевілля - життя за ідеальним законам. Для Альоші, як і для самого автора, ідеал - це Христос.

Ю.М. Лотман пише про причини трагікомічних невдач Дон Кіхота: важкодосяжний ідеал він приймає за норму побутового поведінки, тому самого Дон Кіхота приймають за божевільного. Тому сприймаються оточуючими як божевільні і «юродиві» герої Достоєвського. Ф.М. Достоєвський сам зазначав недосяжність християнського ідеалу в земному житті, наприклад, у наступних записах: «Основна ідея і завжди повинна бути недосяжно вище, ніж можливість її виконання, н (а) пр (Імер) християнство» (XXIV, 69). «Всі Христові ідеї оспоріма людським розумом і здаються неможливими до виконання. Підставляти щоку, полюбити більше себе. Даруйте, та для чого це? Я тут на мить, безсмертя немає, буду жити в мою ж (...). Неощадливо (англ. міністр). Дозвольте вже мені знати, що обачно, що ні »(записні зошити 1880-81гг) ^один .

Підводячи підсумки аналізу феноменології юродства, перерахуємо деякі основні риси цього явища:

• відмова від розуму і моралі цього світу (тому юродивий сприймається недосвідченими людьми як «божевільний»);

• поведінка в цьому світі за нормами світу іншого, ідеального, і як наслідок цього, самоприниження, нехтування своєї марнославства;

• критика дійсності з точки зору її невідповідності християнським нормам, але критика не словесна, юродивий критикує «своєю поведінкою».

3. ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ

Як уже говорилося у Ввведеніі, спеціальних робіт, присвячених дослідженню теми юродства в творчості Достоєвського, мало. Дана глава буде присвячена опису існуючих робіт по цій темі і за темами, суміжних з нею., Або, як нам здається, близьким до цієї теми.

Р.Г. Назиров у статті «Фабула про мудрість божевільного в російській літературі» ² розглядає близьку юродство тему божевільного, що каже правду. Домінантами образу «високого божевільного» Назиров називає мотиви «прозріння в божевіллі» і «манії порятунку» кого або чого б то не було. Ті ж мотиви, але мотив порятунку у варіанті порятунку неіснуючого в гріхах людства, характерні і для феномена юродства.

Фабула мудрого божевільного народжується на перетині двох великих образів світової літератури: Дон Кіхота Сервантеса і Гамлета Шекспіра. Ці герої представляють безумство сьогодення і удаване, але в рівній мірі безумство протиставляє героїв натовпі філістерів. Треба відзначити, що Дон Кіхот - один з найулюбленіших Достоєвським образів у світовій літературі.

Доповнив фабулу мудрого божевільного А.С. Грибоєдов: його Чацький оголошений божевільним за те, що протиставив себе суспільству.

Фабула генія, що протистоїть філістерської світу, була активно підхоплена романтиками. У романтичній концепції безумець, незрозумілий натовпом, «на ділі стоїть незмірно вище за неї, він мученик ідеалу і alter ego самого романтичного поета» ³ . Романтики сміються над розумом, розум для них - філістерський здоровий глузд.

А.С. Пушкін і Н.В. Гоголь, вважає Назиров, демократизує цю фабулу. Божевілля стає вираженням правди «маленької людини» (див. «Мідний вершник» О. С. Пушкіна, «Невський проспект», «Записки божевільного» Н. В. Гоголя). Людська гідність маленької людини зростає обернено пропорційно зменшенню у нього здорового глузду. Божевілля набуває соціального значення, стає звинуваченням суспільству, втручається в приватне життя людини. Божевілля у Гоголя завжди трагічно: він призводить або до божевільні, або смерті. Але цей трагічний кінець краще для Гоголя, ніж «життя по-свинськи» ¹ , пише Назиров у своїй статті.

«Вершиною» у розвитку фабули мудрого божевільного називає Назиров роман Ф.М. Достоєвського «Ідіот» ² . Як і в Гоголя, вважає автор статті, фабула високого божевільного є тут звинуваченням існуючої дійсності. Але Достоєвський привносить у цю фабулу міфологічний архетип Христа, і мотив порятунку кого-небудь, характерний для всіх божевільних, перетворюється тут в мотив самопожертви. Піскарьов Гоголя хотів врятувати повію, Поприщін - місяць, на яку збирається сісти земля. В образі князя Мишкіна спроба врятувати жінку не є визначальною, вважає Р.Г. Назиров. Герой стає «спокутною жертвою за людство» ³ . Князь Мишкін, як вважає Назиров, об'єднує мотиви божевілля Дон Кіхота, викриття соціальної несправедливості божевільних Гоголя і євангельський міф про самопожертву на благо людства Христа. Ми додамо, що повторення хресної подвигу Христа було метою юродства.

Мотив самопожертви дозволяє Назірова об'єднати кн. Мишкіна і Кирилова, героя роману «Біси». Останній представляє «атеїстичний варіант» мотиву самопожертви ⁴ . Трансформована таким чином фабула високого божевільного отримала подальший розвиток у російській літературі. Автор статті згадує героїню тургеневского вірші в прозі «Поріг», героя оповідання Гаршина «Червона квітка». Герої-революціонери тут борються за щастя всього людства, жертвуючи при цьому своїм особистим щастям, тобто здійснюючи божевільні з точки зору натовпу вчинки.

В.В. Іванов у статті «Поетика чину» ⁵ описує твори Достоєвського як діалог двох ієрархій: ієрархії моральної та ієрархії соціальної. Юродиві герої розглядаються автором статті як вищий чин в ієрархії моральних цінностей і в той же час, як правило, нижчий в Табелі про ранги («соціально-ієрархічна незакріпленого» героя розглядається як одна з ознак юродства). Ці юродиві герої руйнівно впливають на соціальну ієрархію, виводячи її членів у нову систему, творячи на місці табельної ієрархії нову ієрархію моральних, духовних цінностей.

Нам здається необхідним порівняти це твердження В.В. Іванова з дослідженням М.М. Бахтіна ⁶ . Говорячи про елементи Мениппа в романах Достоєвського, Бахтін пише про особливу «карнавалізующей функції» образу кн. Мишкіна: «по-карнавальному пронизує він бар'єри життєвих положень» ⁷ . «Усюди, де з'являється князь Мишкін, ієрархічні бар'єри між людьми стають раптом проникними і між ними утворюється внутрішній контакт, народжується карнавальна відвертість. Його особистість має особою здатністю релятивізувала все, що роз'єднує людей і надає неправдиву серйозність життя » ¹ . Карнавалізація, за Бахтіним, необхідна Достоєвському для створення поліфонії його романів, спілкування «чистих голосів», а не ступенів соціальної ієрархії. Таким чином, інститут давньоруського юродства з його зневагою до соціальних умовностей виявляється близький до традицій західноєвропейського середньовічного карнавалу. Іванов називає юродством те, що для Бахтіна є свідченням орієнтації письменника на жанр Мениппа.

Іванов пише про поступове змирщення образу юродивого у Достоєвського: Альоша Карамазов фізично здоровий і максимально віддалений від соціальної ієрархії: у нього немає ні титулу, ні спадщини, як у князя Мишкіна. «У творчому тиглі письменника з дренерусского вуличного волоцюги з грізним і часом незрозумілим викриттям на вустах виробився тип надзвичайно інтелігентний у всіх своїх проявах (...) Юродивий герой Достоєвського втілює в собі етичне й естетичне: у ньому поєднуються добро і краса. Це той позитивний герой, якого автор використовує для висловлення найважливіших своїх думок » ² .

В.В. Іванов виділяє такі основні ознаки юродивих героїв Достоєвського: «соціально-ієрархічна незакріпленого», «вчительство» (особливо важливо дитяче оточення героя), правдивість, щирість, милосердя (від себе зауважимо, що перераховуються саме ті якості, які руйнують табельну систему, переводять відносини між людьми з соціальної ієрархії в моральну).

У роботі Іванова прямо не говориться, яких саме героїв Достоєвського дослідник зараховує до юродивим. У тексті називаються юродивими князь Мишкін, Альоша Карамазов, старець Зосима, Підліток, йдеться про близькість до цих героям Версилова, стерпевшего ляпас, який носив вериги і бажав навчитися страждати, «щоб вистраждати собі право на суд» (13, 214). В.В. Іванов говорить про близькість ідеї юродства типу «всесвітнього вболівання за всіх», про який так багато писав Достоєвський ³ .

Дослідник говорить про зовнішній схожості юродства і блазенства: і блазень, і юродивий - «самозванці», вважають себе вправі бути духовними вчителями. Але самозванство блазня «морально не санкціоновано; такої санкції і не може бути в художньому світі Достоєвського, як і взагалі в системі моральних координат християнства. «Самозванство істинного юродивого є покликання, є мимовільний подвиг, самозванство блазня-юродивого є щось хибне і кримінальне зовнішньої і внутрішньої неспроможністю героя. Лжеюродівий підміняє духовну ієрархію Табелем, що є кардинальної помилкою, що губить його як особистість » ⁴ .

В.В. Іванов поділяє явища блазенства і юродства, а молдавська дослідниця Р.Я. Клейман вважає, що між ними стоїть знак рівності. Р.Я. Клейман будує своє дослідження функції наскрізного мотиву у творчості Достоєвського на матеріалі мотивів світобудови, блазенства, ігри, ряжень та інших. ⁵ Друга глава цієї монографії присвячена «виявлення й аналізу всіх складових мотиву блазенства». ¹ Клейман виділяє наступні «типологічні риси» блазенства:

1). соціальний статус блазнів - вони всі «декласірованние елементи» ² ;

2). психологічне мотивування їх поведінки - поєднання «крайнього самознищення і болючою« амбіції »» ³ .

Однак тільки соціальним і психологічним моментами мотив блазенства не вичерпується, справедливо вважає дослідниця, він є складним єдністю цілого ряду мотивів: акторства, ігри, ряжень, маски, маріонетки, живого / неживого. Входить в цей мотив і юродство. Р.Я. Клейман пише: «Блазні і юродиві постійно перебувають у Достоєвського в одному семантичному ряду (...) юродство є деяка іпостась блазенства, і навпаки."

Юродивим, як і блазням, притаманні мотиви ряжень, ігри, маски, стверджує дослідниця. Але наведені нею цитати демонструють наявність цих мотивів і у більш широкого кола персонажів. Наприклад, мотив ряжень притаманний, за Клейман, наступним героям: Коровкін, Перепеліцин, Тетяні Іванівні, Лисавета Іванівні, Соні, Катерині Іванівні, Лебедєву, Петро Верховенський (виникає питання: а чому і не його батькові, який виряджається перед відходом у мандрівку?) , Лебядкін, Ставрогіна, Мишкіна, Альоші Карамазову, Смердяковим, Грушеньці, Дмитру Карамазову (а чому і яка не є у фраку риску Івана Карамазова?). Створюється враження, що автор монографії перераховує всіх персонажів, про одяг яких є хоч яке-небудь згадка в тексті Достоєвського. Клейман не пояснює, кого з цих героїв вона відносить до блазням або юродивим і чому. Проте ми згодні з Р.Я. Клейман, що героям-юродивим і блазням притаманні мотиви гри, ряжень, маски, адже історично ці персонажі «працюють на глядача», влаштовують вистави, хоч і на різних теоретичних підставах, і герої Достоєвського продовжують цю традицію.

Ми згодні з твердженням про близькість явищ блазенства і юродства, але ставити знак рівності між цими явищами, як це робить Р.Я. Клейман, нам здається невірним, і доводи дослідниці нам здаються непереконливими. Досліджуючи історичні коріння блазенства, Клейман приходить до висновку про наявність диявольського початку в цьому явищі і автоматично переносить ці висновки на явище юродства. Дозволимо собі навести обширну «цитату в цитаті»:

«Сучасник Достоєвського Ф.І. Буслаєв писав: «(...) прокази нечистої сили виражаються дієсловом жартує ь ... Звідси назви злого духа: блазень ... Шутика ... чорний блазень ... Переходом від забавного характеру цієї істоти до грізного можна постановити слово грець, очевидно походить від дієслова грати, але гра недоброї сили вводить людину у хворобу, тому грець значить ... і істеричний припадок, під час якого хворий кричить дивними голосами ». ⁴ За свідченням вченого, в народній свідомості блазнювання - гра - нечиста сила - юродство складають один семантичний ряд, додамо: співвідносний з художньою семантикою Достоєвського ... » ⁵

Тут треба зауважити, що т.з. крикливство зовсім не те ж саме, що юродство. Причину клікушества бачили в «одержимості», тобто в тому, що людиною опанувала нечиста сила, тоді як юродство, навпаки, передбачає провидіння людиною вищих, світлих сил. З неправильних передумов іследовательніца робить неправильні висновки.

Інші аргументи Р.Я. Клейман теж іноді несерйозні. Наприклад, вона використовує для підтвердження своєї тези наступні цитати.

З «Села Степанчикова»: «Хто знає, може бути, в деяких з цих принижених долею блукачів, ваших блазнів і юродивих, самолюбство ... не проходить від приниження, від юродства і блазенства» (III, 12). Чи слова Федора Павловича: «Я блазень корінний, з народження, все одно ... що юродивий» (XIV, 39). Наводяться і слова Ставрогіна про Верховинського-молодшому: «Є така точка, де він перестає бути блазнем і звертається до ... полупомешенного» (X, 193).

Ці вибірки нам не здаються достатнім аргументом, що встановлює рівність між «блазнем» і «юродивим» Достоєвського, вже хоча б тому, що це слова героїв, але не автора, а тому не обов'язково повинні відображати точку зору самого письменника. Крім того, ми не бачимо в цих словах затвердження рівнозначності юродства і блазенства. Коментуючи слова Ф.П. Карамазова, Іванов В.В. вбачає в них «порівняння» юродивого та блазня, тобто вказівку на їх різницю, незважаючи на зовнішню схожість ¹ .

У словах Ставрогіна ² не згадується юродство (зійти з розуму ще не означає стати божевільним), тут проводиться різниця між дурістю і одержимістю якою-небудь ідеєю.

Для підтвердження своєї тези про рівність юродства і блазенства, дослідниця говорить також про родинні зв'язки між цими персонажами, наприклад: «Нагадаємо, що Олексій по батькові блазень, а по матері юродивий, ніж підкреслена генетична спільність цих двох мотивів.» ³

Нам видається цікавим наступне спостереження Р.Я.. Клейман над блазнями: вони відчувають «непереборну тягу до юродство», звідси їх «прагнення приписати собі неіснуючі фізичні каліцтва» ⁴ . Таке прагнення виявляють Лебядкін і Лебедєв, а також Ліза Тушина («в істеричному, юродиві-блазнівському варіанті» ⁵ ) і Марія Тимофіївна Лебядкіна («варіант не трагікомічний, а чисто трагічний» ⁶ ). На жаль, дослідниця не пише, для чого це потрібно блазням, тим більше якщо між ними і юродивими і немає різниці. Нам здається, що В.В. Іванов відповів би на це питання наступним чином: блазні копіюють поведінку юродивого, щоб зайняти вище місце у моральній ієрархії і таким чином задовольнити своє прагнення до влади, тим самим поведінку їх цілком аморально, вони не мають «вищої санкції» ¹ на звання юродивого, підміняють моральну ієрархію табелем про ранги.

Повертаючись до роботи Клейман, скажімо, що, крім перерахованих моментів її монографії, з якими ми не згодні, одним з недоліків її дослідження є те, що точно не визначені основні риси мотивів юродства і блазенства, що дозволяють відрізнити геров-юродивих та блазнів якщо не друг від одного, то хоча б від інших персонажів.

Так як тема юродства в дослідницьких роботах виявляється тісно пов'язаною з темою блазенства, вважаємо за необхідне описати й окремі роботи про блазнях. Спеціальних робіт на цю тему також небагато.

Тему блазенства у творчості Достоєвського розглядає С. М. Нельс ² . Він утверждет, що слова «блазень» і «нахлібника» вживаються у творах Достоєвського як синоніми. Дослідник пише: «Основна риса нахлібника у Достоєвського завжди незмінна: він блазень. Блазнювання стає неминучою приналежністю приниженого бідної людини » ³ . С.М. Нельс пояснює блазнювання перш за все з соціальної точки зору: «нахлібника - породження того суспільства, де можливе повне нехтування особистості і де знаходяться люди, яким доставляє задоволення потішатися над людьми» ⁴ .

Дослідник показує еволюцію образу нахлібника-блазня в творах Достоєвського: це нахлібника мимоволі (для якого блазнювання - єдина можливість проявити себе, хоча б і під маскою блазня), потім нахлібника-блазень за власним бажанням (сюди Нельс відносить Опискина і Федора Карамазова) і далі до нахлібника ідей (Верховинського батько і син) і до трансцендентного нахлібника, символу темних сторін людської душі (рис Івана Карамазова). Автор статті вважає, що подібна еволюція образу (від звичайного побутового явища до трансцендентального) стверджує «його вічне існування і незмінні властивості» ⁵ . Нам здається, що дане твердження автора входить в протиріччя з його ж твердженням про обумовленості блазенства соціальними спричинили до.

Блазні-нахлібника, по С.М. Нельс, поєднують в собі комічне і трагічне початку. Трагічне початок превалює в блазнювання мимоволі, комічне - у блазнів, поведінка яких не змушене матерільнимі причинами. Зауважимо, що трагікомічність блазенства поруч з трагічністю юродства відзначає і Р.Я. Клейман ⁶ .

В.Я. Кирпотине пише про трагічність і «добровільного блазенства». Його стаття «Лебедєв і племінник Рамо» ⁷ присвячена тільки одному блазневі - Лук'яна Тимофійовичу Лебедєву з роману «Ідіот». Кирпотине відзначає глибокий філософський сенс блазенства Лебедєва. І Лебедєв, і герой Дідро - люди «розірваного свідомості»: вони обидва не кращої думки про сучасне суспільство, де нема кого поважати, де не залишилося ніяких цінностей, окрім грошей, і в той же час вони прагнуть пристосуватися до цього світу, навчитися жити за його законами. Вони стають добровільними блазнями, здійснюють низькі та аморальні вчинки, але не стають ханжами і лицемірами (як Ф. Опискин, наприклад). І Лебедєв, і племінник Рамо відкрито говорять про мотиви своєї поведінки, не приховують своєї ницості.

Незважаючи на зовнішню схожість героїв, кирпотине проводить між ними велика різниця. Рамо - людина епохи Просвітництва. Дідро вірив у торжество розуму, у світлий, гармонійне майбутнє освіченого людства. Лебедєв - людина XIX століття. Він вже не вірить в утопії. Розум, на його думку, веде людство до загибелі. Сучасний світ для Лебедєва - хаос, що стоїть на порозі Апокаліпсису. За анекдотами Лебедєва з життя XVIII століття видно, що він ідеалізує Середньовіччя як час, коли ще існували моральні ідеали. Тому племінник Рамо веселий і впевнений у своєму сарказмі, а в сарказмі Лебедєва відчувається «апокаліптичний відчай» ¹ . «Лебедєв ховається в блазнювання від страхітливих його картин загального розпаду, від страху перед насувається історичної катастрофою» ² .

Не звертається до тем юродства або блазенства безпосередньо, але будує свою характеристику героїні роману Достоєвського на поєднанні «святості» і «безумства», характерних для феномена юродства, Т.А. Касаткіна у статті «Свята Лізавета». ³ Дослідниця аналізує героїню «Злочину і покарання», сестру баби-лихварки, Лисавета Іванівну, з точки зору ідей Достоєвського про необхідність «розчинення» особистості у світі, про майбутнє єднанні всього людства. ⁴

У своїй роботі Т.М. Касаткіна використовує поняття «виняткової» і «невиключної» кохання, які використовувала до того й В.Є. Ветловская, аналізуючи зв'язку роману "Брати Карамазови" з житієм і духовним віршем про Олексія людині Божому ⁵ . «Виняткова» (або «виборча») любов спрямована на окремих, вибраних людей. Приклад такої любові - любов родинна, від якої відмовився Олексій чоловік Божий. Він намагався навчити світ «невиключної» («невибіркову») любові, спрямованої в рівній мірі на весь світ, на всіх людей без винятку.

Касаткіна нагадує, що Соня називає Лізавету Іванівну «святий». Святість цієї героїні абсолютно особлива: вона полягає не в утриманні від зла, а саме в укладення добра. Безвідмовна, лагідна, терпляча Лізавета Іванівна здатна на невиключну любов до світу, вона готова віддати кожному те, що йому від неї потрібно - і тіло (вона «щохвилини вагітна»), і навіть життя («Раскольников приходить вбити стару, але Лисавета сама приходить , щоб бути убитої Раськольниковим », - пише в своїй роботі Касаткіна, може бути, занадто« образно », але в тексті роману наводяться такі думки Раскольникова:« О, як я ненавиджу тепер старушонку! здається би інший раз убив, якщо б прокинулася! Бідна Лізавета! Навіщо вона тут підвернулася! .. Дивно, проте ж, чому я про неї майже і не думаю, точно і не вбивав? .. Лізавета! Соня! бідні, лагідні, з очима лагідними ... Милі! ... Навіщо вони не плачуть? Навіщо вони не стогнуть? .. Вони всі віддають ... дивляться лагідно і тихо ... Соня, Соня! тиха Соня! .. "(VI, 212).

Лізавета Іванівна існує в абсолютному єдності з навколишнім світом, не виділяє себе з нього. Вона заявлена ​​автором як «майже ідіотка», у ній немає розуму, за допомогою якого особистість пізнає свої кордони у світі, свою окремішність. Тому, вважає Касаткіна, Лізавета нікому ні в чому не відмовляє: чужі бажання для неї все одно, що свої. Від себе додамо, що божевілля, імморалізм, самоприниження (до повної відмови від своєї особистості) пов'язують Лізавету Іванівну з давньоруським феноменом юродства. Юродство, безумство дозволяють, таким чином, нести у світ діяльну, невибіркову любов.

Аналіз наукових праць за темою юродства і блазенства у творчості Достоєвського показує, що єдиної думки з цієї проблеми в дослідницькій літературі немає. Не визначені і основні ознаки виділення героїв-юродивих, не встановлені їхні функції в тексті. Ближче всіх до вирішення цього завдання підійшов В.В. Іванов, але він трактує тему юродства ширше, ніж це передбачається в нашій роботі. Ми збираємося конкретно визначити, яких героїв Достоєвського можна назвати юродивими, які функциии персонажів цієї групи в романах Достоєвського.

II. ВЖИВАННЯ СЛІВ Семантичні поля «Юродство» У ТВОРЧОСТІ ДОСТОЄВСЬКОГО.

У промові героїв Достоєвського слова «юродивий», «блазень», «дурень», «ідіот», «дивак», «божевільний» часто вживаються як синоніми. Дійсно, соціолог міг би об'єднати ці поняття в одне семантичне поле із загальною семою «відхиляється / девіантну поведінку» ¹ . Щоб розібратись, яке значення надає цим поняттям Достоєвський, розглянемо їх вживання в його публіцистичних і чорнових записах, тобто там, де мова оповідача повинна бути ближче до ідей самого автора.

Слово «юродивий» кілька разів вживається в «Щоденнику письменника». У 1876 році в статті про Жорж Санд Достоєвський пише: «Правда, не любила вона теж виводити в романах своїх принижених осіб, справедливих, але поступаються, юродлівих і забитих, як майже є у всякому романі великого християнина Діккенса, навпаки, висувала своїх героїнь гордо , ставила прямо цариць »(XXIII, 37).

У «Щоденнику письменника» за 1876 рік Достоєвський сперечається з тими, хто вважає, що російський народ вірить у Христа «формально», жодного уявлення про християнство не маючи. Як основний аргумент у суперечці Достоєвський наводить таке твердження: «Цей« розпусний »і темний народ наш любить проте ж смиренного і юродивого: у всіх переказах і оповідях своїх він зберігає віру, що слабкий і принижений, несправедливо і даремно Христа ради терпить, буде піднесений понад знатних і сильних, коли пролунає Суд і веління Боже »(XXV, 69). У Записній тетераді за 1876-77 рр.. ми виявляємо наступний запис: «Кращі люди. Де тепер і що тепер кращі люди. Без кращих людей земля не варто. Чини - пали. Дворянство лягло. Всі формені установки кращого людини - пали. Залишилися народні ідеали (юродивий, простенький, але прямий, простий. Богатир Ілля Муромець, теж з ображених, але чесний, правдивий, істинний) » ¹ (XXIV, 269).

У процесі створення роману «Ідіот» у Достоєвського народжується задум повісті «Юродивий», який у коментарях до повного зібрання творів датується кінцем травня - початком вересня 1868 (IX, 490). Ми наведемо тут повністю цю невелику запис (IX, 114).

ІДЕЯ
Юродивий (Присяжний повірений)

Любитель старого сукні ² . Добрий і благородний чоловік. Бере в будинок сиріт (дівчинка з собачкою). Благодійник багатьох.

Облагодіяні його ж обвинувачують; він ходить до них просити вибачення і їх же мирить. Повна квартира дітей, годувальниць і няньок. Мирить дітей. (Женітся. Дружина іменяет і кидає. Історія за дітей. Потім знову приходить до нього; змушує його битися за себе наОблагодетельствованние його ж обвинувачують; він ходить до них просити вибачення ³ . Кравці, домашні сміються, що в нього старе. Він запевняє, що у нього зовсім нове. Дуель з-за сукні. Не вистрілив і одумався на кроці відстані. Після дуелі примирення. Великий суперечка, навіщо не вистрілив з кроці відстані? Після пляшок: «А невже, невже моє сукно не відливає в синій?» ( Вже після дуелі. Йому сказали, нарешті, що відливає.)

(Зв'язався з убивцею. ⁴ Захищав його в суді; мова. ⁵ )

У чернетках до «Ідіот» слово «юродивий» вживається не тільки в мові автора, але і в мові героїв. Нам здається значимої такий запис: «Все:« Який він дивний ». Син: «Так, але він мені не здався дурним. Дивний, правда. Зовсім юродивий »» (IX, 163). Там же є і такі записи:

«Він князь.

Князь. Юродивий (він з дітьми)?!

(...)

Загальне невдоволення. Обурення. Речі. Юродивий все залагоджує.

(...)

У юродивого ціле стадо зібралося (старшому 21 рік) »(IX, 200-201).

«Князь зовсім хворий і юродивий. Жінки і діти біля нього Н (...) Ф (...) - з Рогожиним »(IX, 251).

На підставі цих цитат виділимо основні риси юродства, значущі для Достоєвського: це наївність, простота, прямота, смиренність, приниженість, всепрощення, прагнення всіх помирити, спрямованість до Бога, любов до дітей. Юродивий Достоєвського, як і давньоруський юродивий, - смиренний і принижений, що відмовляється від інтересів свого Я, від самолюбства. Однак при цьому він не претендує на роль Духовного Вождя, він принижений, навіть смішний, але не викликає поклоніння, він буде піднесений лише після Суду Божого. Гордість - антонім юродства для Достоєвського.

Достоєвський не говорить про божевілля або імморалізм юродивого, юродивий для нього лише «простий», «добрий», «благородний» людина, чия доброта приймає дивують оточуючих форми, і тому він сприймається як неординарна особистість, людина з дивацтвами, божевільний.

У промові героїв Достоєвського «юродивими» називаються: Лізавета Іванівна і Соня (слова Раскольникова ¹ ), Семен Якович, Лізавета смердять, о. Ферапонт ² і старець Варсонофій (повествователи романів «Біси» і «Брати Карамазови» передають громадську думку про цих персонажів), кн. Мишкін (слова Рогожина ³ ), Марія Тимофіївна (так її називає оповідач), вчитель (з розповіді Макара Долгорукого ⁴ ), старець Зосима (слова Ракітіна), Олександр (так його називають Ракітін, Ліза, Катерина Іванівна, з юродивим його порівнює оповідач ⁵ ). Як видно з цього перерахування, у мові героїв називаються юродивими зовсім різні персонажі, це не може служити нам достатньою підставою для об'єднання їх в групу «юродивих», проте можна виділити певні риси юродства в кожному з цих героїв: приниженість і смиренність (Соня) або претензії на роль духовного вождя (Семен Якович, о. Ферапонт), божевілля (Марія Тимофіївна, Лізавета смердяча), чужість земним пристрастям (кн. Мишкін), любов людей, життя на відкритому просторі, без турботи про прожиток (вчитель, Лізавета смердять, Альоша Карамазов).

Слово «ідіот» ¹ означає для Достоєвського розумово неповноцінну людину. Наведемо одну цитату з «Щоденника письменника» (Достоєвський критикує статтю про сучасних «Нечаєвим»): «Чому ж вони« ідіоти »? Навпаки, навіть справжні монстри з них можуть бути дуже розвиненими, прехитростей і навіть освіченими людьми »(ДП-73,« Одна із сучасних фальш »). У тому ж значенні вживає це слово князь Мишкін: «Я тоді був майже ідіотом і нічого не міг розуміти» (VIII, 227). Оповідач про князя: «Тоді він ще був зовсім як ідіот, навіть говорити не вмів добре, розуміти іноді не міг, чого від нього вимагають» (VIII, 351). Примітно наступне зауваження оповідача в романі «Ідіот»: «Ганя (...) втратив всяку стриманість (...). Але саме через це сказ він і осліп, інакше він давно б звернув увагу на те, що цей «ідіот», якого він так третирує, щось аж надто скоро і тонко вміє іноді все зрозуміти і надзвичайно задовільно всі передати »(VIII, 75).

Інші персонажі вживають слово «ідіот» як по відношенню до дійсно хворим людям («ідіоти» - хвора дівчина, на якій збирався одружитися Версилов в романі «Підліток»; Лізавета Іванівна; Підліток; кн. Мишкін і ін), так і по відношенню до людей, позбавленим звичайного, життєвого здорового глузду, яка вчиняє ексцентричні вчинки.

Сам автор вважає за краще героїв, які не підкоряються загальноприйнятим нормам і уявленням, називати «диваками» ² . При цьому не змішуються поняття «дивак» і «ідіот, дурень, нерозумна людина». У «Щоденнику письменника» за 1877 рік Ф.М. Достоєвський пише: «Але що таке« дивак »? Не завжди ж дурень або такий вже наївна людина, який і здогадатися не може, що на світі не всі ж бо одні й ті самі порядки, як десь там у нього в кутку »(XXVI, 71). «Дивак» Достоєвського - людина, не наступний житейському розуму, але в той же час розуміє, що знає його закони.

Як про «дивак» говориться про Альошу Карамазови: «це людина дивний, навіть дивак. Але дивина і дивацтво швидше шкодять, ніж дають право на увагу, особливо коли все прагне до того, щоб об'єднати зокрема і знайти хоч який-небудь загальний толк в загальній нетямою. Дивак ж у більшості випадків частковість та обособленіе.Не так?

От якщо ви не погодитеся з цим останньою тезою і відповісте: «не так» чи «не завжди так», то я, мабуть, і підбадьорюся духом щодо значення героя мого, Олексія Федоровича. Бо не тільки дивак «Не завжди» частковість та відокремлення, а навпаки, буває так, що він-то, мабуть, і носить в собі інший раз серцевину цілого, а інші люди його епохи - все, яким-небудь напливною вітром, на час чомусь від нього відірвалися ... »(XIV, 5).

Можна знайти спільне між авторським визначенням «юродивого» як «Христа ради терпить» і «дивака» як носія «серцевини цілого» та укласти, що в авторській мові слова «дивак» і «юродивий» вживаються як синоніми. Це ті «божевільні», які слідують не здоровому глузду, а якимсь вищим нормам та ідеалам.

«Блазнювання» ¹ у Достоєвського постійно описується як виконання ролі. «Фердищенко дозволялося грати роль блазня» (VIII, 117). «Лебядкін, досвідчений в ролі блазня ...» (X, 212) «У ту пору він (Федір Павлович, - Ю.С.) Дуже вже навіть вичиненої напрошувався на свою роль блазня, любив вискакувати і веселити панів ...» (XIV, 91 ) і т.п. Блазень у Достоєвського часто юродствує. Словник Даля дає следуещее тлумачення: «юродствувати - напускати на себе дурь, прикидатися дурником, як закладати давнину блазні» ² .

Блазнювання, як правило, пов'язано з приниженням. Наприклад, оповідач «Ідіота» пише: «Ніна Олександрівна багато генералу прощала і любила його навіть у блазнівському і принизливому вигляді» (IV, 3). Відзначається, що з блазнем можна не церемонитися - у «Щоденнику письменника» за 1873 р. Достоєвський пише своєму опонентові: «Ви цілком були впевнені, що я блазнівську маску, вивесочной роботи, прийму за обличчя сьогодення. Знайте теж, що я і відповідав вам трохи вже занадто розв'язно єдино тому, що зараз же дізнався переряженого »(XXI, 87). Чому до блазневі не може бути поваги? У «Щоденнику письменника» 1877 Достоєвський пише про тата: «Для політиків і дипломатів майже всієї Європи - все це дуже смішно і мізерно. Папа, повержений і ув'язнений у Ватикані, представляв собою, в останні роки, в їхніх очах таке нікчемність, яким соромно було і займатися. (...) Папа, що видає виклад і сілабусі, приймає прочан, хто проклинає і вмираючий, в очах їх схожий був на блазня для їх розваги »(XXV, 158). Але Достоєвський доводить, що папство «легко не знищиться», і перш за все тому, що це «ідея», «величезна ідея світу, ідея, що вийшла з голови диявола під час спокуси Христового у пустелі, ідея, що живе у світі вже органічно тисячу років »(XXV, 158). Блазнювання протиставляється тут «ідеї», і, мабуть, у «безідейності» блазня і міститься причина ставлення до нього, як до нікчемності, з яким можна і не зважати. Розуміння блазенства як відсутність ідеї можна спостерігати в роботах Достоєвського на багатьох прикладах. Наведемо деякі з них. Виступаючи проти раннього навчання іноземних мов, коли рідний ще недостатньо засвоєний, письменник так пише про результати подібного виховання: «З нього (дитини) виходить міжнародний межеумок ¹ , з коротенькими, недокінчене ідейки, з тупою прямолінійністю судження. Він дипломат, але для нього історія націй складається якось по-шутовски. Він не бачить, навіть не підозрює того, чим живуть нації і народи, які закони в організмі їх і чи є в цих законах ціле, вбачається загальний міжнародний закон »(XXV, 141-142). У «Щоденнику» 1877 Достоєвський пише: «У наше століття негідник, який спростовує благородного, завжди сильніше, бо має вигляд гідності, що води в здоровому глузді, а благородний, мимохідь на ідеаліста, має вигляд блазня» (XXV, 54). Ми бачимо тут використання слова блазень у значенні «не має твердої підстави для своїх переконань». У той же час не важко зрозуміти, що для Достоєвського блазні - реалісти, тобто грунтують свої погляди тільки на матеріальному.

«Серцевина», ідея не може бути блазнюванням. У цьому аспекті цікаві деякі слова героїв роману «Біси». Ставрогіна говорить Верховинського-молодшому: «Якщо б ви не такий блазень, я б може і сказав тепер так ... Якщо б тільки хоч краплю розумніший ...» (X, 408). Верховенський: «Я то блазень, але не хочу, щоб ви, головна моя половина, були блазнем» (X, 408). Про сам Верховинського говориться: «Він ентузіаст, є точка, де він перестає бути блазнем і звертається до ... полупомешенного» (X, 193).

Блазнювання таким чином протівопосталяется юродство за ознакою володіння ідеєю. «Юродиві», «диваки», «оригінали» - люди, одержимі ідеєю. «Блазні» - «межеумкі», «ряджені», вони грають роль, можуть говорити найвищі мови, але насправді ідеєю не володіють.

«Ідея» не обов'язково повинна бути християнською. Але ідея повинна бути у людини. Ахіерей Тихон цитує Ставрогіна Новий Заповіт: «І ангелові Лаодикії напиши: Це глаголить Амінь, Свідок вірний і правдивий, початок Божого знаю діла твої, не холодний, ані гарячий! Але оскільки ти теплий, і ні гарячий, ані холодний, то ізблюю тебе з вуст моїх »(XI, 11).

Отже, ми визначили, що слово «юродивий» позначає для Достоєвського носія християнської ідеї, людини «простого» і незвичайного доброго. Юродивий Достоєвського зазвичай оточений дітьми. Письменник не говорить про театральності поведінки свого юродивого, про його божевілля або імморалізм. У той же час у мові героїв юродивий дорівнює дурневі, ідіоту, божевільному, блазню, тобто людині психічно ненормального. У промові автора синонімом «юродивого» стають «дивак, дивна людина», що підкреслює винятковість такої особистості у світі та її сприйняття як «ненормальною» з точки зору звичайних людей. Контекст вживання слова «блазень» вказує, що це явище, історично пов'язане з бесовства, в поетиці Достоєвського отримує додатковий семантичний ознака: відсутність ідеї, ніж «блазень» протиставляється «юродивому» та іншим героям, що має свою ідею.

III. Юродивий ГЕРОЇ ДОСТОЄВСЬКОГО

Незважаючи на те, що сам Достоєвський в авторській характеристиці своїх персонажів не використовував слово «юродивий», ми бачимо зв'язок деяких героїв його романів з традиціями давньоруського юродства. Це, по-перше, такі «класичні» юродиві, як, наприклад, Лізавета смердяча з «Братів Карамазових». По-друге, нам здається, близькі цьому явищу «блазні» Достоєвського: своїм показним самознищенням, можливістю говорити в суспільстві все, що ні побажають. По-третє, це, назвемо їх так, герої-мудреці, хранителі християнської істини, такі як, наприклад, старець Зосима з роману «Брати Карамазови». Тут немає зовнішньої схожості з традицією юродства, герої «благовидний», інтелігентні, але коло їх ідей близький до ідеології юродства (старець Зосима прямо говорить про необхідність відмови від розуму, щоб «таємницю Божу свідчити» (XIV, 267-268). По- четверте, нам хотілося б виділити в окрему групу «позитивно прекрасної людини» кн. Мишкіна і близьких йому за задумом Соню Мармеладову та Альошу Карамазова. Ці герої сприймаються з боку як «диваки» і навіть «божевільні», «юродиві». Вони живуть у світі інших цінностей, не пов'язані законами неіснуючого світу, що відсилає ці образи до традицій юродства.

Далі ми розглянемо окремо персонажів цих чотирьох груп, виділимо докладніше їх зв'язок з традиціями юродства і з юродством в поданні Достоєвського (користуючись результатами дослідження в попередньому розділі). Розглянемо, які ознаки об'єднують цих персонажів у кожній окремій групі, яка їхня роль у художньому світі Достоєвського.

1. Юродивий «ВО ХРИСТІ»

У цю групу ми віднесемо персонажів, які представлені в текстах романів Достоєвського як явно божевільні, розумово неповноцінні люди. Це Лізавета Іванівна («Злочин і кара»), Марі (з розповіді Мишкіна в «Ідіоті»), Марія Тимофіївна і Лізавета блаженна («Біси»), Лізавета смердяча («Брати Карамазови»). Як божевільні заявлені (але не виведені на сторінки романів), нареченої Раскольникова і Версилова (пасербиця Ахмакової). Сюди ж можна віднести князя Мишкіна. Це, здається, єдиний герой Достоєвського, який учинив перехід від божевілля до «нормою» і назад.

У романах Достоєвського представлені два класичних випадку юродства: бродять по місту Лізавета смердяча і живе в стіні монастиря Лізавета блаженна (з розповіді Хромоножка). Вони оточені як традиційним шануванням і любов'ю, так і традиційним нерозуміння необізнаних людей, які вважають їх поведінка наслідком «гордості», «злоби» і т.п. Вони не говорять, не реагують на чужі слова, неохайні. Їхня зовнішність описана як «неприємна». Про Лисавета Смердячий оповідач говорить: «Двадцятирічне обличчя її, здорове, широке і рум'яне, було цілком ідіотське; погляд же очей нерухомий і неприємний, хоча і сумирний» (XIV, 90).

Поведінка Лисавета Іванівни і Марії Тимофіївни більш усвідомлено, хоча все-таки далеко від нормального. Вони охайні, здатні говорити і реагувати на чужу мову, хоча і не цілком адекватно з точки зору «нормальних» людей. На відміну від попередніх Лисавета, чия зовнішність описана як неприємна, ці героїні симпатичні оточуючим їх людям. Оповідач пише про Марье Тимофіївні, «цьому дивному, незвичайному істоті»: «Вона подивилася на нас досить весело (...) тихі ласкаві сірі очі її були і тепер ще чудові; щось мрійливе і щире світилося в її тихому, майже радісному погляді ( ...) Дивно, що замість важкого і навіть боязкого відрази, що відчувається звичайно в присутності всіх подібних, покараних Богом істот, мені стало майже огидно дивитися на неї з першої ж хвилини, і тільки хіба жалість, але не відразу опанувала мною потім »(X, 114). Студент говорить про Лисавета Іванівні: «Так, смаглява така, точно солдатів переряжений, але знаєш, зовсім не урод. У неї таке лагідне обличчя й очі. Дуже навіть. Доказ - багатьом подобається. Тиха така, лагідна, нерозділене, згодна, на всі згодна. А усмішка у ній навіть дуже хороша. - Так адже вона і тобі подобається? - Засміявся офіцер. - З дивацтва »(VI, 54). Мабуть, вони «приємні», тому що більш зрозумілі звичайним людям, мають деякі зачатки самосвідомості. Навряд чи може бути приємним абсолютно незрозуміла істота. А крім того, дуже важливо, що ці дві героїні охайні і наводять чистоту у світі (Марія Тимофіївна до заміжжя і Лізавета Іванівна ходили по людях, прали і прибирали).

У вступній частині ми писали про статтю Касаткіної «Свята Лізавета», де йшлося про особливу святості Лисавета Іванівни: «розчиненні» своєї особистості у світі ¹ . Лізавета позбавлена ​​розуму, і як наслідок цього - не усвідомлює своєї особистості, всю себе віддає людям. Для розуміння значення цих божевільних жінок у романах Достоєвського нам здаються важливими наступні слова письменника з «Записній зошити 1864-65 рр..»:

«Бог є ідея людства збірного, маси, всіх. Коли людина живе масами (у первісних патріархальної (их) громадах, про які залишилися перекази) - то людина живе безпосередньо.

Потім настає час перехідний, тобто подальший розвиток, тобто цивілізація. (Цивілізація є час перехідне.) У цьому подальшому розвитку настає феномен, новий факт, якого нікому не минути, це розвиток особистої свідомості і заперечення безпосередніх ідей і законів. (...) Це стан, тобто розпадання мас на особистості, інакше цивілізація, є стан хворобливе. Втрата живої ідеї про Бога того свідчить. Друге свідчення, що це є хвороба, є те, що людина в цьому стані відчуває себе погано, втрачає джерело живого життя, не знає безпосередніх відчуттів і все усвідомлює »(XX, 192, - курсив Достоєвського).

Вихід з цього стану людству показав Христос: «Повернення в безпосередність, в масу, але вільне і навіть не з волі, не по розуму, не по свідомості, а по безпосередньому, жахливо сильному, непереможному відчуттю, що це жахливо добре. (...)

У чому ідеал?

Досягти повного могутності свідомості та розвитку, цілком усвідомити своє Я - і віддати це все самовільно для всіх »(XX, 192, курсив Достоєвського).

Таким чином, божевільні героїні Достоєвського - люди до гріхопадіння, до усвідомлення своєї особистості, істоти зовсім іншого порядку. Але юродиві "у Христі», тобто дійсно божевільні, не канонізований церквою. У їхньому способі життя немає подвигу, існування за законами вищої правди дається їм легко, неусвідомлено ними самими. Справжній подвиг - у свідомому відмову від розуму, від особистості. Це повернення в стан до гріхопадіння, але вже на новому, більш високому рівні. Тому героїнь даної групи не можна назвати «юродивими» в художньому світі Достоєвського, для якого юродство - слідування ідеалу Христа, свідома дія.

Серед божевільних жінок, можливо, одна - юродива «Христа ради», тобто прикидається божевільною. Це Лізавета блаженна з «Бісів», яка ось вже 17 років сидить у клітці в стіні монастиря, про що нам розповідає Хромоножка. І хоча Марія Тимофіївна говорить, що, на її погляд, «Бог і природа все одно» (X, 116), тобто не важливо - природна чи удаване це юродство, нам здається, що поведінка Лисавета блаженної не є «юродскім» у художній системі Достоєвського, навіть якщо вона свідомо отказаласть від «цивілізації». Адже для Достоєвського юродство в доброту і любов, одне самоприниження ще не запорука святості. Юродивий Достоєвського відкритий для всього світу, існує в абсолютному єдності з ним. Лізавета блаженна, навпаки, знаходиться в замкнутому просторі, не спілкується з людьми. Вона рятує лише себе, не думаючи про світ. Тоді як навіть у поведінці Лисавета Смердячий є прояви добра і любові: «Дадуть їй грошик, вона візьме і негайно знесе і відпустить в яку-небудь кухоль, церковну аль обережнішими. Дадуть їй на базарі бублик або калачик, неодмінно піде і першому зустрічному дитинці віддасть, а то як зупинить яку-небудь нашу найбагатшу бариню і тієї віддасть, і пані брали навіть з радістю »(XIV, 90).

Розглянемо, що ще об'єднує героїнь цієї групи, крім божевілля. По-перше, вони всі жінки, за винятком Мишкіна. Але й Мишкіна, і цих жінок доречніше назвати безстатевими істотами. Версилов говорить про Лідію Ахмакової: «така наречена - не жінка» (XIII, 371). Більшість з них зазнали насильство і випробували материнство. Лізавета Іванівна «щохвилини» вагітна, тому що не в силах нікому відмовити. Марі в Швейцарії спокушає проїжджий «коммі». Марія Тимофіївна марить про утопленому нею дитину. Лізавета смердяча невідомо від кого завагітніла і народила Смердякова. Недоторканою в ряді цих жінок залишилася лише сидить у клітці Лізавета.

Материнство і юродство, вважає Р.Я. Клейман, об'єднуються у Достоєвського в образі Богоматері. Дослідниця наводить такі слова Свидригайлова: «Адже у Сікстинської мадонни особа фантастичне, особа скорботної юродивою» (VI, 369). Треба сказати, що у творчості Достоєвського наругу та / або материнство відчувають практично всі жінки (згадаємо Соню, якій прішлость піти в повії, Настасію Пилипівну, сестру і навіть мати Підлітка та ін.) Жінка на землі виявляється зганьбленої, але їй дано материнство, єдина розрада в занепалий світі. Материнство перетворює жінку, підіймає від цього світу, робить її юродивою - змушує відмовитися від розуму, забути про себе і жити почуттями. Гордої, з блискучими очима (а це ознака всіх «гордих», з ураженим самолюбством жінок Достоєвського) приїжджає до Шатова його дружина. Вона відмовляється від будь-якої його допомоги. Але все змінюється після народження дитини: «Говорити вона могла мало, але все дивилася на нього й усміхалася йому як блаженна. Вона раптом ніби звернулася в якусь дурочку. Все нібито переродилося »(X, 453).

Для переродження і необов'язково стає матір'ю. Спілкування з дітьми, завоювання їхньої любові і визнання взагалі дуже значимо в поетиці Достоєвського. Мишкін говорить про Марі, яку в останні дні її життя полюбили діти: «Через них, запевняю вас, вона померла майже щаслива. Через них вона забула свою чорну біду, як би прощення від них взяла, тому що до самого кінця вважала себе великою грішниця »(VIII, 62-63). «Через дітей» змінилося не тільки ставлення Марі до самої себе, а й ставлення мешканців села, дорослих людей, до неї: «У селі, здається, стали жаліти Марі, принаймні дітей вже не зупиняли і не лаяли, як колись» ( VIII, 62). «Через дітей душа лікується», - зауважує Мишкін (VIII, 61).

Тему дитинства у творчості Достоєвського розглядають багато дослідників. Г.М. Фрідлендер у книзі «Реалізм Достоєвського» пише про розвиток цієї теми у творчості Достоєвського: «У своїх перших великих романах,« принижених і ображених »і« Злочин і кару », Достоєвський, зображуючи дітей, які виросли в злиднях або в умовах« випадкового сімейства » , у міській разночинно-міщанському середовищі, не відокремлює принципово долю і переживання дітей від долі і переживань інших, «дорослих» персонажів ». Навколишні умови «рано розкривають перед дитиною зворотній бік життя, привчають його замислюватися, заглиблюватися в себе, роблять внутрішній світ дитини не по-дитячому складним і суперечливим, породжуючи у дітей боротьбу добрих і злих нахилів, самовідданості і мстивого егоїзму» ¹ . У наступних романах «образи дітей отримують і іншу, додаткову сюжетну функцію і ідейне навантаження. В епізоді з Марі діти полуінстінктівно своїм прикладом як би вчать «дорослих» персонажів тим ідеальним, гуманним моральним нормам, які письменник стверджує в романі (...) Образ Колі Іволгіна, який, будучи свідком трагічних подій роману, не згинається під їх вагою, а дорослішає і виростає під впливом цих подій, відображає рождающуюся у Достоєвського хоча ще досить туманну віру в російську молодь, якій судилося (...) знайти шлях до подолання трагічних протиріч життя старшого покоління. Це нове освітлення теми дитинства зміцнюється і отримує подальший розвиток у «Підлітку».

В епізодах про Ілюшечке та інших «хлопчиків» найбільш повно зливаються обидва зазначених аспекту теми дитинства » ² .

Діти максимально наближені до ідеалу, до якого має прагнути людина на землі, це істоти, ще не пізнали меж свого Я, а тому вони схожі божевільним героїням Достоєвського, юродивим "у Христі». Тому, як і юродиві, вони «вчать» життя дорослих. Але діти ростуть і змінюються, і від того, якими вони стануть, що вони виберуть: «егоїзм» або «самовідданість», залежить майбутнє світу. У цьому відмінність дітей і «у Христі» юродивих. Останні - лише поодинокі приклади, розвитку їх образи позбавлені.

Говорячи про тему дитинства, відзначимо також наявність «дитячого» в характерах деяких героїв. Наприклад, з дитиною порівнюються в романах Достоєвського Лізавета Іванівна і Лізавета Пркофьевна, перша з яких вважається «майже ідіоткою», а друга - «дивачкою», тобто обидві - жінки ексцентричної поведінки, яке не відповідає загальноприйнятим нормам. Наявність або відсутність «дитячого» в характеристиці героя дозволяє навіть побудувати цілу моральну ієрархію персонажів Достоєвського. Так Н.М. Чирков пише: «Персонажі« Бісів »можуть бути згруповані по ступені близькості їх до дитячої сутності. Найбільшою мірою цей образ присутній у Хромоножка. Ось чому вона буває в інші хвилини абсолютно щаслива і здатна переживати стан повного блаженства. (...) Після Хромоножка найбільшою мірою близький до дитини Степан Трохимович Верховенський. (...) Степан Трохимович у свої передсмертні хвилини проходить через стадію суду над самим собою, через самоосуждение » ³ .

Тема дитинства пов'язана таким чином з темою юродства, обидві мають на увазі необхідність збереження в людині простодушного, неегоїстичні почав.

Повернемося до юродивим "у Христі». Крім перенесеного наруги (як правило, з боку героя з вираженим бісівським початком: наприклад, від Ставрогіна чи Ф. Карамазова) і випробуваного материнства, героїнь цієї групи об'єднує смерть. Всі вони вмирають, крім Лисавета блаженної, помилкової юродивою, виключити себе зі світу людей. Як Лізавета Іванівна, героїні цієї групи всі віддають людям, у тому числі і своє життя ⁴ . Смерть їх зазвичай насильницька, часто є наслідком наруги. Хромоножка вбивають за те, що на ній одружився Ставрогіна. Лізавета смердяча вмирає, народивши дитину, по всій видимості від Ф.П. Карамазова. Померла також кликушах-дружина Федора Павловича. Вихід особистого сюжету кожної героїні цієї групи показує нежиттєздатність в занепалий світі людей, які не знають егоїзму.

У ряді цих божевільних жінок дуже цікавий образ Марії Тимофіївни Лебядкін, Хромоножка. Фізичне убозтво так само, як і божевілля і імморалізм, було прикметою юродства. Імморалізм юродивого Достоєвський, як і автори давньоруських житій, залишає осторонь. Але його Марія Тимофіївна божевільна, і як юродивою їй дано в божевіллі прозріти істину. Правда, в раціональному світі промови цієї «нестримної мрійниці», божевільною, здаються загадками. Але поведінка і слова цього юродивого і повинні бути незрозумілі для життєвого розуму, адже юродивий - істота іншого світу ¹ .

Як і решта юродиві Достоєвського, Марія Тимофіївна позбавлена ​​домівки, сім'ї. Вона живе на відкритому просторі, «на порозі», як написав би Бахтін, в цьому і полягає суть юродства: завжди бути «у миру». Оповідач так описує житло Хромоножка: «Всі приміщення їх складалося з двох бридкий невеликих кімнаток (...). Тут колись кілька років містилася харчевня (...). Видно було, що тут ніхто нічим не займається; печі не топляться, страва не готується; самовара навіть у них не було, як потім розповів Шатов. (...) Шатов говорив, що в них і двері не замикається, а одного разу так навстіж у сіни всю ніч і простояла »(X, 113-114). Знаходиться цей будинок на Богоявленської вулиці.

Брат б'є Лебядкін, як б'є Лізавету Смердячий батько, як «заїдає» життя своєї сестри стара процентниця, як знущалася над Марі її мати. Але відсутність спорідненої любові компенсує любов і турбота сторонніх людей. Про таку важливою складовою юродства, як зречення від спорідненої любові і звернення до любові невиключною, до всього світу однаково, пише В.Є. Ветловская, аналізуючи житіє і духовний вірш про Олексія людині Божому у зв'язку з образом Альоші Карамазова з роману "Брати Карамазови" ² . Правда, В.Є. Ветловская не згадує, що Олексій Божий чоловік був юродивим, і подвиг його типово юродскій.

В образі Хромоножка сильні фольклорні мотиви. «Князь», «Іван-царевич», «сокіл» - це все фольклорні позначення нареченого, так Хромоножка називає Ставрогіна, вірніше - його ідеальний образ, яким вона бачить його у своїх фантазіях. «Сліпим Філін» вона називає реального Ставрогіна.

Марія Тимофіївна наспівує:

Мені не потрібен новий-високий терем,

Я залишуся в цій келейке,

Вже я житиму-рятувал,

За тебе Богу молитися (X, 118).

У коментарях повного зібрання творів Достоєвського (XII, 357-358) вказується, що це «Пісня цариці», яку народний поголос приписує Євдокії Лопухиной, першій дружині Петра I, постриженою з його волі в черниці (Хромоножка теж кілька років провела в монастирі). Ця пісня входила до видання «Пісні, зібрані П.В. Киреевским »(вип. 8, М., 1870. С. 111). Такий збірник був у бібліотеці Достоєвського ³ . У тексті роману кілька разів згадується «пошарпані книжка якогось пісняра», що лежить на столі Лебядкін (X, 114, 214).

Ця пісня привносить в образ божевільної віщунки мотив самопожертви ¹ , юродива відмовляється від земних благ, жертвує собою, щоб молитися за свого «Князя», щоб врятувати його.

Фольклорні джерела позначаються і в шануванні хромоножкой Богородиці як «матері сирої землі», яку необхідно в земному житті просочити на пів-аршина під собою сльозами, тоді - «негайно ж про все і роз'яснишся» (X, 116). Тут поєдналися два важливих для поетики Достоєвського мотиву: шанування землі ² і необхідності страждання в житті ³ .

Лебядкіна марить про утопленому нею дитину. Вона не пам'ятає, хлопчика чи дівчинку народила. Вона не впевнена і легко в цьому погоджується з Шатова, чи був взагалі дитина. Але для неї це й не важливо. Вона живе мріями, а не подіями реального світу, і якщо вона представила себе дитину, то для неї він є, і вона не перестане плакати по ньому. Чому виникає цей образ вбитої дитини? Перш за все цей мотив зближує Хромоножка з Гретхен з «Фауста» Гете, чим підкреслюється зв'язок з бесовства головного героя - Ставрогіна (XII, 230-231,-коментарі до і. Зібр. Тв.). Крім того, нам здається продуктивним звернення до досліджень Ігоря Волгіна ⁴ , який виявляє подібні риси між таємною організацією в «Бісах» і традиціями хлистовской і скопческой сект, як вони були описані П.І. Мельниковим (А. Печерським) у книзі «Білі голуби» ⁵ : Ставрогіна, як і хлистовскіе «хрестос», не займається організаційної рутиною, його завдання - бути символом, як би освячувати собою секту, зрідка «будучи» перед народом. Як і належить хлистовской «Христа», він живе разом з двома «Богородиця», Маріямі (Лебядкін і Шатова), чиї діти (вигаданий і реальний) незабаром після народження вмирають, що може розглядатися як хлистовскіе жертвоприношення ⁶ . Як хлистовскіе богородиці Марія Лебядкіна і Marie Шатова залучені в бісівську секту, за що розплачуються життям і своїх дітей, і своєї власної. Можливо, Хромоножка складає історію про вбитого нею дитину, несвідомо відчуваючи свою провину, як вчинила страшну помилку, піддалася впливу «сліпого пугача», дрібного біса. Може бути, і мотив самопожертви викликає в ній відчуття гріховності «Князя». Марія Тимофіївна виявляється носієм трьох мотивів, важливих як для традиції юродства, так і для творчості Достоєвського: мотиву прозріння в божевіллі, мотиву відчуття своєї провини і мотиву самопожертви.

Зупинимося докладніше на мотиві провини. Швидше за все, він є одним з наслідків ідеї Достоєвського про розчинення особистості в світі. Якщо весь світ грішний, то всі винні перед кожним і за кожного, і кожен перед усіма, і за всіх. Взагалі усвідомлення своєї правоти, навіть якщо герой дійсно прав з точки зору будь-якої звичайної людини, навіть якщо він «принижений і ображений», робить його «винним» в художньому світі Достоєвського. Усвідомлення своєї правоти і провини оточуючих роз'єднує людини зі світом, породжує гордість і презирство до світу. Такі, наприклад, Настасья Пилипівна, Катерина Іванівна («Злочин і кара» ¹ ), Marie Шатова до народження дитини. Зовсім інакше ставиться до світу Соня Мармеладова: вона нікого не звинувачує, вона себе відчуває «великої грішницею» (VI, 246). Так і Хромоножка не відчуває себе обдуреною або осміяної Ставрогіна, а навпаки, відчуває свою провину перед ним, готова на самопожертву заради нього. Вона каже: «Винна я, мабуть, перед ним у чомусь дуже великому (...) от не знаю тільки, в чому винна ...» (X, 217). Показне самоприниження традиційного юродивого перетворюється в романах Достоєвського в ідею розчинення особистості в світі і усвідомлення кожною людиною своєї провини перед усіма. Ідеальний юродивий повинен був дотримуватись рівновагу між відчуттям свого впливу на світ і в той же час почуттям своєї нікчемності і гріховності у цьому світі. У юродивого Достоєвського не було в цьому необхідності: він ніколи не наділяється владою над людьми, якщо тільки це справжній юродивий. Детальніше про це ми будемо говорити в наступних розділах.

У романах Достоєвського згадуються ще дві божевільні героїні: це наречена Раскольникова і Лідія Ахмакової, наречена Версилова. Як і юродиві "у Христі», ці дівчата вмирають. Представлені тут і мотиви наруги і материнства. Лідія Ахмакової мала любовний зв'язок з молодим князем Сокольским і народила від нього дитину. Ніякої ролі в сюжеті ці героїні не грають. Очевидно, їх функція - доповнити щось у характеристиці головного героя. Розкольників і Версилов зберігають їх портрети і звертаються до них в самі переломні моменти свого життя: Раскольников - перед визнанням у вбивстві, Версилов - перед рішенням шантажувати чи ні Ахмакової. В описі портрета нареченої Раскольникова вражає поєднання «його наречена» »і« хотіла йти в монастир »:« Це був портрет хазяйської дочки, його колишньої нареченої, яка померла в гарячці, тієї самої дивної дівчини, яка хотіла йти в монастир »(VI, 401 ). Раскольников з нею «багато преговорів про це, з нею однієї» (VI, 401). Вона була не згодна з ним.

Наречена Версилова описується ним як «бідна ідіотка», «така наречена - не жінка». На її портреті Підліток бачить «обличчя дівчини, худе і сухотний і, при всьому тому, прекрасне; задумливий і, в той же час, на диво позбавлене думки» (XIII, 371). Дивина, краса і одночасно бездумність дають можливість віднести цю героїню до юродивим "у Христі». Можливо, зберігання героями-раціоналістами портретів цих «дивних» дівчат символізує тугу відокремленого людини за ідеалом, за «безпосередньому» існування.

2. Блазні

Т.з. блазні зустрічаються практично в кожному творі Достоєвського. Ми не ставимо собі завдання дати цілісну трактування цього складного типу, нас цікавить зв'язок блазенства з традиціями юродства. У вступній частині ми описали два погляди на цікаву для нас проблему. Ми дотримуємося точки зору В.В. Іванова, що розділив юродивих та блазнів, як мають право («вищу санкцію») на проповідь і не мають такого, але прагнучих зайняти місце Проповідника. У той же час ми згодні і з Клейман: юродство і блазнювання в історичній переспектива, зовні явища близькі. Але в історичній перспективі, а не в романах Достоєвського. Юродивий Достоєвського далекий від театралізації. Він - «простий», дорівнює сам собі, не прагне здаватися якимось іншим, ніж є насправді.

Яких героїв ми називаємо «блазнями»? У достоевсковеденіі коло цих персонажів досить чітко визначено (див., наприклад, роботу С. М. Нельс ¹ ), тим більше що більшість з них постійно називаються «блазнями» у самих текстах Достоєвського як автором, так і героями (в т.ч. має місце і самонайменування). Це герої, для яких характерне кривляння, показне самоприниження, безсоромність, цинізм. Причому ми вибираємо тих героїв, які дійсно ставлять собі блазнювання завданням, а не просто смішні, випадково на себе (як, наприклад, Мишкін в деяких ситуаціях тощо). Таким чином ми відносимо до блазням наступних персонажів: Мармеладова («Злочин і кара»), Лебядкіна і Ліпутіна («Біси»), Лебедєва, генерала Іволгіна, Келлера та Фердищенко («Ідіот»), Снєгірьова, Ф. Карамазова і Максимова (« Брати Карамазови »). С.М. Нельс відносить також до блазням Верховенський - батька та сина. Перший - нахлібника Варвари Петрівни, другий - «нахлібника ідей» Ставрогіна. У цих героях дійсно є окремі риси блазенства, але тільки блазнюванням їх образи не вичерпуються. Верховенський-молодший перебуває за межами добра і зла, це помилковий Проповідник, як і блазні. Але він не прагне бути смішним, він переконаний у власній правоті, в його характері немає боягузтва і відчуття сорому, що наближає його до таких героям, як о.Ферапонт і Семен Якович, про які буде йти мова в наступному розділі. Верховенський-батько теж помилковий Проповідник, але в його характері немає цинізму, безсоромності, він не прагне бути смішним, а смішний лише тому, що «ідеаліст». У ньому багато «дитячого», що і рятує його в кінці кінців. С.М. Нельс відносить до блазням і чорта Івана Карамазова. Дійсно, як ми писали в розділі про вживання слів семантичного поля «юродство», блазнювання пов'язано бесовства.

Розглянемо докладніше складові мотиву блазенства. Вік блазнів приблизно однаковий - їм близько 50-55 років. У психологічній характеристиці блазнів одночасно поєднуються хворобливо розрослося самолюбство й усвідомлення своєї нікчемності в суспільстві. Вираз обличчя у блазнів зазвичай роздратоване, хворобливе, неспокійне. На обличчі їх одночасно можуть виражатися боягузтво і нахабство. Що не дивно - адже вони одночасно переживають свідомість власної нікчемності і переваги. Все це пов'язано з гіпертрофованим самолюбством, а самолюбство, за Достоєвським, - хворобливий стан особистості.

Герої-блазні знаходяться в приниженому соціальному становищі, вони, як правило, викинуті за межі соціально-ієрархічної градації (що безсумнівно ріднить їх з традиціями юродства). Це відставні чиновники і військові, завжди п'яниці. Зазвичай вони бідні. Виняток становлять Ф. Карамазов і Лебедєв, блазні досить забезпечені, тобто блазнювання може бути обумовлено не тільки соціальними причинами, а й індивідуальними особливостями особистості. Цікаво, що Лебядкін і Ф. Карамазов при всій своїй забезпеченості люблять "прибіднятися", асоціальна положення стає однією з складових блазенства.

Всі блазні неохайні, їх одяг зношена і як би з чужого плеча, гудзиків вічно не вистачає, чоботи діряві, на носових хустках немає чистого місця. Настільки плачевний вигляд не завжди виправданий їх матеріальним становищем. Лебедєв навмисне одягає старий і поношений сюртук, маючи новий. Одяг стає частиною театралізованого дійства самознищення і теж нагадує традиції юродства.

Ще одна риса, яка характеризує всіх блазнів, - їх схильність до багатослівності, витийству, рясною і прикрашену мови. Це часто «базікання», що не несе ніякої інформації, крім кривляння героя. Але іноді мови блазнів мають глибокий сенс, який, однак, не сприймається слухачами (мабуть в силу неавторитетного фігури оповідача).

З претензіями блазнів на місце юродивого пов'язує Р.Я. Клейман їх прагнення приписати собі фізичні вади ¹ . З цим же можна зв'язати їх схильність до поезії, адже мова юродивого повинна відрізнятися від мови звичайних людей, бути хоча б у віршах. Блазні люблять цитувати вірші. Один з них, Лебядкін, сам складає.

Самозванство блазнів-юродивих підкреслюється в тексті їх прагненням назватися чужим ім'ям. Наприклад, Снєгірьов, підкреслюючи свою нікчемність, називає себе «штабс-капітан Словоерсов (...) Слово-ер-з набувається в приниженні» (XIV, 181-182). Лебедєв, виставляючи свою порочність і ницість, називає себе «Талейраном» (VIII, 487). Лебядкін, який вважає себе «благородним людиною», «лицарем честі», бажає називатися «Ернестом» або «князем де Монбара» (X, 141). Придумане ім'я виступає маскою в театралізованій виставі блазня, гіперболізовано підкреслює ту суть героя, яку він хоче в даний момент продемонструвати глядачам.

Вся поведінка блазнів театралізовано. Невипадково вони часто нахлібника: блазням потрібен глядач, необхідно перед ким-небудь принижуватися. Приниження дозволяє блазневі відчути себе краще, вище, благородніше оточуючих, утвердитися у власних очах. Самоприниження як би стає щитом героя від сорому перед своєю ницістю, стає єдиним способом самоактуалізації. «Адже образитися іноді дуже приємно, чи не так?» - Зауважує Ф.П. Карамазову старець Зосима (XIV, 41).

Найбільш яскраві вистави блазнів - це сцени нехтування грошей. Тут блазень може повною мірою оголосити своє презирство такому, що принижує його світу і протиставити цьому світові своє «благородне» Я. топчуть гроші Опискин («Село Степанчиково та його мешканці») і Снєгірьов, хоча згодом виявляється, що жодної купюри по-справжньому не зіпсовано . Відмовляється від грошей Ежевікін («Село Степанчиково та його мешканці»). Спалює гроші Настасья Пилипівна, теж зламана і дуже самолюбна натура. Лебядкін дає 20 рублів Варварі Петрівні, яка подарувала 10 рублів його сестрі. «Я лицар честі» (X, 96), - заявляє він (ті ж слова повторюють Ф. Карамазов і Келлер). При цьому гроші блазням потрібні: вони зазвичай перебувають у тяжкому матеріальному становищі, мають великі сім'ї (ще більше перебільшені в їхніх розповідях). Однак потреба «покривлятися», задовольнити своє самолюбство зачеплене виявляється сильнішим. Прості людські відносини неможливі для блазнів. Блазні не можуть бути простодушні - самолюбство недовірливі. Зовсім інакше ставиться до грошей кн. Мишкін. Він із задоволенням готовий прийняти подарунок Рогожина, не очікуючи при цьому ніякого удару для свого Я: «Дякую вам теж за обіцяні мені сукні і за шубу, бо мені дійсно сукні і шуба скоро знадобляться. Грошей же у мене в цю хвилину майже ні копійки немає »(VIII, 13). На відміну від блазнів, князь здатний на гармонійні, прості відносини з навколишнім світом.

У той же час при всій їх самолюбство у блазнів не залишається нічого особистого. Вони заявляють на весь світ про найбільш інтимному або ганебному з точки зору звичайної людини (згадаймо сповідь Мармеладова в шинку або як Ф. Карамазов усім розповідав про втечу своєї першої дружини з будинку). Безсоромність і цинізм, з якими вони сповідуються в найганебніших речі, стають маскою, яка повинна захистити їх від сорому, компенсувати вражене самолюбство. Оповідач «Злочину і покарання» говорить у зв'язку зі сповіддю Мармеладова: «Схильність до хитромудрої мови (...) звертається у інших питущих в потребу, і переважно у тих з них, з якими будинки обходяться строго і якими командують. Тому-то в питущою компанії вони і намагаються завжди наче виклопотати собі виправдання, а якщо можна, то навіть і повагу »(VI, 13-14).

Крім покаяння сповідь блазнів завжди містить додаткову «пекельну думка» (слова Келлера і Лебедєва), прагнення щось вигадати для себе. Лебедєв пояснює цей феномен князю: «І слова, і справа, і брехня, і правда - все у мене разом абсолютно щиро. Правда і справа складаються у мене в істинному каяття, вірте, не вірте, ось присягну, а слова і брехня складаються в пекельній (і завжди притаманною) думки, як би і тут вловити людини, як би і через сльози розкаяння виграти! »(VI , 259). Блазні Достоєвського можуть говорити правду про себе і про світ, провіщати кінець світу - в їх словах багато правди, але вони не сприймаються всерйоз, тому що мета цих слів - задоволення власного самолюбства, егоїстичних інтересів, тут немає християнського підтексту. Правда, що виходить від блазнів, перетворюється на обман. В.Я. Кирпотине, кажучи про блазнювання Лебедєва, вживає термін Гегеля «розірване свідомість» ¹ . Нам здається, що це явище характерне для всіх блазнів Достоєвського. Воно полягає у відчутті неправильності навколишнього світоустрою і одночасно в участі в цьому «безладді». Достоєвський постійно згадує у психологічних характеристиках блазнів «хаос», «неподобство», «безлад». «Ліпутін - це хаос,» - стверджує оповідач «Бісів» (X, 92). «Ех, Лебедєв! Чи можна, чи можна доходити до такого низького безладу, до якого ви дійшли? »- Говорить Лебедєву князь Мишкін (VIII, 440). У розділі «Вживання слів семантичного поля« юродство »ми писали, що поняття« блазнювання »вживається Достоєвським в значенні« безідейне явище ». Блазні виявляються уособленням хаосу в сучасному світі, втрати людьми морального ядра, тієї «серцевини», яку носять в собі «диваки».

Ю.М. Лотман протиставив «дурня» і «божевільного» за принципом передбачуваності або непередбачуваності їхньої поведінки з позицій «нормальної» людини, наступного загальноприйнятим нормам. Як і «дурень», блазень не порушує ці норми. Блазень висміює закони цього світу, розуміє їх неспроможність, але не порушує. Порушує норми «божевільний», який слід законам іншого, вищого світу. Блазень знущається над земними правилами, але не в змозі піти законам вищого світу. Блазні втратили моральне ядро ​​особистості, яке є у юродивих. Але знання про неправедності земних законів у них є, а тому виникає почуття сорому, що прикриваються блазнюванням, цинізмом і безсоромністю. Блазні усвідомлюють свою гріховність, але не в силах змінити своє життя: «Закон особистості на землі пов'язує. Я перешкоджає »(XX, 172). Самолюбство болісно розрослося, блазні вже не в силах від нього відмовитися.

Можливо, саме через пошуків виправдання блазні так часто трактують Святе Письмо. Їх спонукає усвідомлення своєї провини і відчуття страху перед вічними законами, яким вони не можуть слідувати.

Л.М. Лотман пов'язує образ блазня Мармеладова з народною легендою про бражник, що увійшло в рай ¹ . Бражник в легенді дорікає святих у прихильності земній й головною своєю заслугою, що ставить його вище всіх, вважає свій відхід в «безкорисливе» буйного. Він відкинув всі земні блага: честь, гроші, любов. У Достоєвського у промовах Мармеладова цей мотив трансформується: «занепалих врятує не їхня правота, а свідомість своєї гріховності» ² . Мармеладов передбачає наступні слова в день Страшного Суду: «Тому їх приймаю, премудрі, тому сприймаю, розумні, що жоден з цих сам не вважав себе гідним цього» (V, 27). У цій промові Мармеладова помітні алюзії з I Послання апостола Павла Коріфянам, що обгрунтовує подвиг юродства ³ . Самоприниження Мармеладова зв'язується таким чином їм самим з традиціями юродства. Але усвідомлення своєї провини блазень ставить собі в заслугу, хоче стати «правим» у своїх очах і очах оточуючих і тим самим знижує високу ідею про провину кожного в цьому світі. Свідомість своєї правоти взагалі неприйнятно в людині для Достоєвського.

Займається тлумаченням Апокаліпсису і Лебедєв. «Між закусок» він віщує кінець світу, говорить про «помутнінні джерел життя» в сучасних людях (тобто про втрату ними моральної «серцевини»). Достоєвський віддає цьому героєві багато власних ідей. Але знання близького Апокаліпсису не заважає Лебедєву займатися безліччю низьких, темних справ. На відміну від середньовічного людожера, описаного ним самим, Лебедєв не здатний змінити своє життя. Він сам стає уособленням «помутніння джерел життя». Через розладу між словом і ділом його мова стає лише «базікання».

Боїться Апокаліпсиса і пекла і Федір Павлович Карамазов. Він усвідомлює свою гріховність і для спокою намагається себе запевнити, що пекла немає: «Адже неможливо ж, думаю, щоб чорти мене гаками забули стягнути до себе, коли я помру. Ну от і думаю: гаки? А звідки вони у них? З чого? Залізні? Де ж їх кують? Фабрика, чи що, у них якась там є? А коли немає гаків, стало бути і все побоку, значить знову неймовірно: хто ж мене тоді гаками-то потягне, тому що якщо вже мене не потягнуть, то що ж тоді буде, де ж правда на світі? .. »(XIV, 23-24).

Кепкують тоном блазні профанують, знижують високу ідею, ставлять її на службу своїм егоїстичним інтересам. Федір Карамазов зі страху перед загробним світом доходить до оріцанія вищої правди. Шутов можна розділити на групи за ступенем збереженості у них сорому: 1). Мармеладов, Снєгірьов і генерал Іволгін. Сором прикривається блазнюванням, брехнею, безсоромністю, але все-таки в деякій мірі зберігається. Тому для героїв необхідна хоч якась видимість благородства в їх приниженому положенні (і це принижене соціальне становище в даному випадку є реальним). Генерал Іволгін вмирає від сорому. 2). Лебедєв, Лебядкін, Фердищенко, Келлер. «Сальний блазень» - так зазвичай називаються вони в тексті. Почуття сорому зовсім заглушено безсоромністю. Герої похваляються своєю ницістю. 3). Федір Карамазов - страх перед Богом приводить його до крайнього цинізму, заперечення Бога. Показова його наругу над юродивою "у Христі», Лисавета Смердячий. Карамазов робить прямий виклик Богу, піднімається на Батька. І покаранням йому стає син-батьковбивця Смердяков ¹ .

Поведінка блазня зовні схоже з поведінкою юродивого. Обидва знущаються над законами цього світу. Обидва самоунічіжаются. Але підтекст дій у них різний. В особі юродивого говорять зневажені в занепалий світі закони вищої правди. Блазень шукає особистої вигоди, ним керує почуття особистої образи, болю, сорому. Самоунічіжаясь, блазень відчуває себе вище оточуючих. Він відчуває себе вправі претендувати на роль юродивого, Пророка. Але в цій ролі його цікавить лише задоволення власного самолюбства, а не порятунок світу. Блазень уособлює ту темну сторону юродства, про яку писав Федотов: зростання марнославства зі свідомості своєї приниженості ² .

У статті О. Фрейденберг ³ блазень виступає як «персоніфікована смерть», «метафора смерті». Інвектива блазня виконує регенеруючу функцію, його критика дійсності необхідна для життя: «Терсита своєї інвективою перероджує царів, позбавляючи їх і все плем'я від смерті» ⁴ . «Це персоніфікована смерть, виганяє за межі міста для порятунку від неї всієї суспільної групи» ⁵ . Подібно говорить про свою роль у світі рис Івана Карамазова, що з'явився йому в «вульгарному» вигляді старого блазня і приживається: «Якимсь довременного призначенням, якого я ніколи розібрати не міг, я певен« заперечувати », між тим я щиро добрий і до заперечення не здатний. Ні, іди заперечувати, без заперечення, мовляв, не буде критики, а який же журнал, якщо не «відділення критики»? Без критики буде одна «Осанна». Але для життя мало однієї «осанни», треба щоб «Осанна»-то ця проходила через горнило сумнівів, ну і так далі в цьому роді »(XV, 132). Згадаймо вже цитовані начерки Достоєвського до статті «Соціалізм і християнство». Блазнювання збігається з періодом цивілізації в історичній концепції Достоєвського - це «заперечення безпосередніх ідей і законів (авторитетних, патріархальних законів мас)», «розвиток особистої свідомості», «втрата віри в Бога». Це «стан хворобливе», але необхідне в історії людства для усвідомлення необхідності повернення до Бога, «в масу». У цьому, здається, і полягає регенерувальна функція блазня Достоєвського. Блазень демонструє хворобливий стан відокремленого світу. Він не вказує ще шляхи порятунку, але показує, що «так жити не можна».

Усвідомлення своєї гріховності блазень ставить собі в заслугу. За каяття він домагається нагороди в цьому світі, і тому його дії знижують високу ідею. Це помилковий юродивий, з традиціями юродства його пов'язує тільки зовнішня сторона, для Достоєвського мало важлива (тих показних рис, які позичає у юродивого блазень, справжній юродивий у романах Достоєвського позбавлений, про що буде мова в наступних розділах).

3. Хранителя «ВИЩОЇ ІСТИНИ»

У цьому розділі ми розглянемо наступних героїв романів Достоєвського: архієрея Тихона («Біси»), мандрівника Макара Долгорукого («Підліток») та старого Зосима («Брати Карамазови»). Ці герої, як правило, висловлюють ідеї самого автора про сутність християнської віри, про положення людини в світі. Комплекс цих думок частково близький ідеології юродства (ідея провини кожної людини, необхідності нехтування свого Я та ін), але назвати цих героїв «юродивими не можна: адже юродство - це життя за християнськими законами в миру, серед звичайних людей. Дані ж герої виключені зі звичайного життя. Вони не зачиняються від людей, але й не живуть їхнім життям. Вони далеко від спокус цього світу, а тому їхній подвиг не є юродством. Тихон і Зосима живуть у монастирі. Макар страннічает, і хоча він постійно серед людей, він не пов'язаний з ними, не бере безпосередньої участі в їх житті. Ці герої роблять подвиг християнського життя на землі, але подвиг їх - індивідуальний, відокремлений (вони самі багато говорять про цю біду сучасного світу - відособленості). Юродивий проповідує діями, своєю поведінкою, всім своїм способом життя. Тихон, Макар і Зосима проповідують словом. Їх функцію в світі скоріше можна назвати «збереженням святості», ніж її використанням у реальних умовах життя, як це робили юродиві. Але подвиг їх не менш важливий, ніж юродство. Оповідач "Братів Карамазових" пише про необхідність російській людині знати, що десь зберігається істина: «Якщо у нас гріх, неправда і спокуса, то все одно є на землі там-то, де-то святий і вищий; у того зате правда , той знає правду, значить, не вмирає вона на землі, а, отже, коли-небудь і до нас перейде і запанує по всі землі, як обіцяно »(XIV, 29). Так само думає про старця Зосими і Альоша: «Не бентежило його анітрохи, що цей старець все-таки стоїть перед ним одиницею:« Все одно він святий, в його серці таємниця оновлення для всіх, та міць, яка встановить, нарешті, правду на землі, і будуть усі вони святі, і будуть любити один одного, і не буде ні багатих, ні бідних, а будуть всі як діти Божі і настане справжнє царство Христове »(XIV, 29).

Незважаючи на те, що герої ці не є юродивими в повному сенсі цього слова, у тому образах є деякі риси юродства. Тихон, Макар і Зосима виконують у романах роль духовного керівника головного героя. Зосима взагалі є «старцем», тобто наставником для багатьох людей. Оповідач говорить: «Старець - це бере вашу душу, вашу волю у свою душу, у свою волю. Обравши старця, ви від своєї волі відмовляється і віддаєте її йому в повний послух, з повним самоотрешеніем. Цей спокуса, цю страшну школу життя прирікав себе приймає добровільно, в надії після довгої проби перемогти себе »(XIV, 85). Таким чином у старчества ми бачимо втілення ідей Достоєвського про добровільну відмову людини від волі і розуму, від самого себе. Але бачимо також і особистість, наділену духовною владою направляти інших людей. Таку духовну владу отримував юродивий у результаті довгого аскетичного нехтування власного Я. Така духовна влада є прояв юродства, свідоцтво причетності людини вищого світу.

Тихону і Зосимі допомагає в духовному наставництво дар передбачення. Тихон вгадує, що Ставрогіна замишляє самогубство. Зосима передчуває майбутню катастрофу в сімействі Карамазових і багато іншого. Цим даром були наділені і реальні юродиві, і дар цей є так само свідченням приналежності іншому світу.

Юродство увазі порушення норм занепалого світу, насмішку і знущання над ними з метою показати їх неспроможність. Тихон, Макар і Зосима перевертають уявлення звичайних людей про життя ченців та подорожніх, про християнські норми. Замість проповіді аскетизму вони говорять про «радощі» життя. Замість догматизму проповідують вільне спілкування з Богом. Замість фанатичного містицизму вони демонструють розсудливість і віру в науку. Архієрей Тихон вважає галюцинації Ставрогіна хворобою. Зосима рекомендує від галюцинацій пурген. Все в цих героях «дивно» для оточуючих, аж до оздоблення їх житла, де поєднуються символи православ'я і католицизму, релігійна і світська література. Навколишнім незрозуміло, як монах чи мандрівник може цікавитися зовнішніми по відношенню до церкви питаннями - політикою, наукою. Завершальним акордом у низці цих «дивних» вчинків стало «поведінка» (слово мадам Хохлакової) старця Зосими після смерті - те, що він «засмердів».

Нерозуміння викликає неприязнь, осуд. Тихона (як і Зосима) дорікають за «недбале житіє» (XI, 6). Оповідач «Бісів» говорить про Тихона: «Прихильники, і навіть гарячі, (...) щось ніби хотіли приховати про нього, якусь його слабкість, може бути юродство» (XI, 6). Н. Ставрогіна висловлює Тихону: «Все-таки ви дивак і юродивий ...» (XI, 11).

Ці герої порушує очікувані подання, не вкладаються в заготовлені стандарти. Християнство Достоєвського, проповідниками якого стали Тихон, Макар і Зосима, позбавлене аскетизму і догматизму. Воно світле і зрозуміле. Герої - християни перш за все тому, що являють просту, природну людяність. У той же час від них чекають чогось незрозумілого і загадкового. Такий, традиційний, тип юродивого теж представлений у романах Достоєвського. Це Семен Якович ("Біси") і батько Ферапонт ("Брати Карамазови"). Семен Якович являє собою поширений у той час в Росії тип юродивого і віщуна, до якого стікалися натовпи народів, «домагаючись юродивого слова» (X, 254). А.Г. Достоєвська у своїх примітках до творів чоловіка до сцени у Семена Яковича в "Бісах" записала: «Федір Михайлович описує відвідування їм відомого московського юродивого Івана Яковича Корейші» ¹ . Більше докладної інформації про ці відвідини нам не вдалося знайти.

Можливо, Достоєвський читав також роботи свого сучасника Івана Прижова (який став прототипом Толкаченко в "Бісах"), присвячені дослідженню таких явищ сучасності, як юродство, крикливство, жебрацтво, кабачество та ін У 1865 р. була видана його книга «26 московських пророків , юродивих, дур і дурнів », куди входила і глава про Івана Яковича Корейше (деякі голови цієї книги видавалися і раніше 1865 окремими брошурами, в т.ч. й« Житіє Івана Яковича »). Прижов не вірить у чудодійну силу юродивих, не відчуває до них ніякого благоговіння, описує їх іронічно. Юродиві у Прижова - ханжі і обманщики, чуйно вловили і обслуговують потреби московських баринь. Або юродиві - дійсно хворі люди, і тоді тим більше аморально ставлення до них суспільства.

Прижов обурений фанатизмом шанувальників юродивих. Він яскраво описує антігігіенічний і аморальний побут цих «пророків». Його жахає, коли «пісочком», просоченим сечею юродивого, годують хворої дитини ² .

Деякі герої Достоєвського мають спільні риси з юродивими Прижова. Коментарі до повного зібрання творів (XII, 234-235) відзначають Ф. Опискина з "Села Степанчикова", Семена Яковича і Хромоножка з "Бісів". Ми ж додамо сюди і Тетяну Іванівну з «Села Степанчикова». Ставлення Достоєвського до юродивим не завжди збігається зі ставленням до них Прижова. Тетяна Іванівна і Марія Тимофіївна подібні окремими рисами з двома героїнями Прижова, Тетяною Степанівною босоніжках і Марією Іванівною Скачкова, - це і перекличка імен, і кульгавість, та користування косметикою, і відсутність свого будинку, життя у благодійників, і мрії про наречених. Але у Прижова це ханжі й обманщиця, описані саркастично. А у Достоєвського ці жінки - дійсно божевільні, притому що викликають симпатію у читача. Крім того, героїні Достоєвського, на відміну від юродивих Прижова, не мають натовпів шанувальників.

В описі чоловічих персонажів Достоєвський ближче до І. Прижова. Фома Опискин задається як дійсно ханжа і лицемір, юродство, але не юродивий. Про Семена Яковича важко сказати - прикидається він чи дійсно божевільний, але симпатій у читача його образ не викликає теж. Семен Якович поєднує риси двох юродивих Прижова: Івана Яковича Корейші та Семена Митрича (знову співзвучні імена). Як і до них, до Семена Яковичу стікаються звідусіль шанувальники, представники різних соціальних шарів. Достоєвський дає обидва види «споживачів» видовища юродства, описаних Прижова: фанатичних шанувальників і просто бажаючих розважитися. Вказівки Семена Яковича так само безглузді, як і вказівки та пророцтва реальних юродивих, вимагають розгадування. Але Достоєвський надав величніший вид свого героя: це не жива грудка бруду, а чисто вдягнений чоловік, який сидить у вольтерівським кріслах. Однак у коце глави Семен Якович викрикує все-таки щось непристойне, повергающей дам у втечу. Достоєвський згадує, що в одного з відвідувачів Семен Якович метнув дві картоплини, коли проганяв його (X, 254). У книзі Прижова описується, як Іван Якович, нічого не кажучи, кинув два великі яблука в одну хвору княгиню, після чого вона видужала ¹ .

Семен Якович демонструє «традиційний» тип юродства, як не дивно застосування такого визначення до цього явища, покликаному порушувати всі традиції. Такий юродивий почитаємо в миру ² , але в художньому світі Достоєвського це помилковий Пророк, один із «бісів» роману. Тут немає «простоти», немає «смирення» і «приниженості» - тих рис, які приваблюють Достоєвського в юродство. Навпаки, Семен Якович і подібні йому Пророки наділені земної владою, а отже не мають права на роль духовного вождя. В "Братах Карамазових" помилковий юродивий, батько Ферапонт, вже відкрито наділений бісівської гордістю і заздрістю до старця Зосими. Він демонструє всі неприйнятні Достоєвським риси традиційного юродства, крім імморалізму: крайнє усамітнення, мовчання, аскетизм, театральність. Його самоприниження проявляється в нехтуванні своєї плоті, але не в віддачі себе людям, не в діяльної любові до світу. Він багато в чому схожий з Лисавета блаженної з "Бісів". Таке самоприниження стає засобом самоствердження і досягнення земної влади. Поведінка батько Ферапонта театралізовано, як у блазня. Він тягнеться на землі, що роблять в тому ж романі Зосима і Альоша (а в «Злочин і кару" Родіон Раскольников). Але для Зосими й Олексія цей жест знаменує важливий перелом в житті (Зосима так вмирає; Альоша, повторюючи його жест, примиряється зі смертю старця; розкольників йде визнаватися у вбивстві), а батько Ферапонт домагається цим визнання своєї винятковості. «Ось хто праведний! Ось хто святий! »- Вигукують глядачі влаштованої ним сцени (XIV, 304). «Несамовитість якесь всіх обуяло ...» - пише оповідач "Братів Карамазових". «Несамовитість» має на увазі щось бісівське, зворотне просвітління після спілкування зі справжнім юродивим. Використання вищої істини в земних цілях зближує батька Ферапонта та Семена Яковича з юродствує блазнями, але у Ферапонта та Семена Яковича, на відміну від блазнів, немає боягузтва в характері, вони вже нічого не бояться і не соромляться. Тому у Семена Яковича погляд «заспаний» (X, 256), а у блазнів - «неспокійний».

Покарання за перекручення вищої істини наздоганяє батька Ферапонта вже на землі: всюди йому ввижаються біси, а ночами замість в'яза він бачить Христа, простирающего йому руки, та о. Ферапонта страшно.

Земна влада позбавляє права бути духовним вчителем: це змішання соціальної та духовної ієрархій. Тому неприйняття більшою частиною суспільства Тихона і Зосими стає позитивною характеристикою їх у художній системі Достоєвського.

Тихон, Макар і Зосима знаходяться поруч з головними героями романів, керують їх духовним життям, але вплив їх не є абсолютним. Ставрогіна занадто пізно приходить до Тихону: що-небудь виправити вже практично неможливо. Підліток і у фіналі роману так і не розлучається остаточно зі своєю "ідеєю". Олександр піддається загальному настрою після того, як його старець «засмердів». С.Н. Мітюров, аналізуючи вплив Макара і Зосими на Підлітка і Альошу, пише: «Рисами ідеального вчителя наділяється в« Підлітку »« російський мандрівник »Макар Долгорукий. Його роль в моральному самовизначенні Аркадія велика, але все ж побічно. Герої сходяться зовсім ненадовго, та й ніяких практичних порад мандрівник не дає. Такий задум роману, така концепція головного героя, який про все «здогадується (...) і осилює» «все сам» (XVI, 49 - курсив С. Н. Мітюрева). Тільки в зіткненнях з проблемами і суперечностями життя один на один, в неминучих на шляху до істини «падання» і «воставаніях» твориться особистість » ¹ . «Альоша, як і Аркадій Долгорукий, недовоплощен, йому має бути довгий шлях життєвих випробувань і спокус» ² . Мабуть, до істини можна направити, але прийти до неї людина повинна сама. Так приходить до істини старець Зосима, про що свідчить історія його життя, записана його Олексієм.

Примітно, що Тихон і Зосима відправляють Ставрогіна і Альошу, героїв настільки різних, жити в миру і там виконувати волю старця. Тихон говорить Ставрогіна: «Я знаю одного старця (...). Підіть до нього на послух, під початок його років на п'ять, на сім, скільки самі знайдете потрібних згодом. Дайте собі обітницю і сію великої жертвою купите все, чого жадаєте і навіть чого не очікуєте, бо й зрозуміти тепер не можете, що отримаєте! (...) Вам не треба бути в монастирі, не треба стригти, будьте тільки послушником таємним, неявним, можна так, що й зовсім у світлі живучи ... »(XI, 29-30). Старець Зосима напучує Альошу: «Мислю про тебе так: ізидешь зі стін цих, а вмііру перебудеш як чернець. Багато будеш мати супротивників, але і самі вороги твої будуть любити тебе. Багато нещасть принесе тобі життя, але ними щось і щасливий будеш, і життя поблагословив, і інших багословіть змусиш - що найважливіше »(XIV, 259). На думку наставників, герої повинні знайти істину, перебуваючи в миру і виконуючи при цьому волю старця. А зречення від своєї волі, відмова від мирських пристрастей і одночасно життя в миру прямо відсилають нас до феномену юродства.

4. Юродивий «ХРИСТА ЗАРАДИ»

«Христа ради» юродство увазі вдаване, напускне божевілля, тобто юродивий свідомо відмовляється слідувати моралі неіснуючого світу і живе на землі, керуючись законами вищого світу. З боку його поведінка виглядає як божевільна. Мета його - дати приклад істинно християнського життя, привести гине світ у відповідність християнськими законами. Ми вважаємо, що традиції юродства «Христа ради» (у позитивному аспекті, а не в негативному, як наприклад батько Ферапонт) продовжують у романах Достоєвського Соня Мармеладова ("Злочин і кара"), кн. Мишкін ("Ідіот") і Олексій Карамазов ("Брати Карамазови"). Далі ми спробуємо довести свою точку зору.

Зовні ці персонажі нескінченно далекі від традиційного образу юродивого. Тут немає ніякої театральності, немає нічого показного, герої Достоєвського простодушні й природні, як діти. Тут немає ніякого аскетизму й самознищення, немає навіть фізичних злиднів, божевілля, імморалізм. Кн. Мишкін був раніше «ідіотом», але дія роману застає його в період досконалої розумової нормальності. Слід імморалізму є у Соні - вона повія, але «весь цей ганьба, очевидно, торкнувся її лише механічно; справжній розпуста ще не проник ні одною краплею в її серце» (VI, 247)-думає про неї Раскольников. «Тип надзвичайно інтелігентний у всіх проявах», - так визначає юродивого Достоєвського В. В. Іванов ¹ .

Зовні давньоруську традицію частково нагадує тільки одяг юродивих Достоєвського: всі вони постають у якомусь ряджених, безглуздому вигляді. Одяг Мишкіна в самому початку роману разюче нагадує «сорочку юродивого» (довгий балахон з капюшоном): «На ньому був досить широкий і товстий плащ без рукавів і з величезним капюшоном, точь-в-точь як вживають часто дорожні, по зимам, де- небудь далеко за кордоном ... В руках його теліпався товстий вузлик зі старого, полінялой фуляра, укладав, здається, всі його дорожнє стан. На ногах його були толстоподошвенние чоботи з штиблетами, - все не по-російськи »(VIII, 6).

Одяг юродивого служила його корпоративним ознакою, а також підкреслювала нехтування її носія до земних благ: до тепла, красі, чистоті, зручності, пристойностям і т.п. Герої Достоєвського виглядають безглуздо в звичних життєвих одежах: Соня в наряді повії, Мишкін в модному костюмі. Безглуздо, тому що герої Достоєвського зовсім не цікавляться тим, що на них одягнута, як намагалися це продемонструвати у своєму костюмі давньоруські юродиві. Альоша в підряснику теж смішний (Лізі, Ракітін), але зовсім з іншої причини: смішний і незрозумілий сам герой, що оселився в монастирі, а тому здається безглуздою і одяг послушника на ньому. Після смерті старця ми бачимо Альошу в світському костюмі і з постриженими волоссям: «Все це дуже його фарбували і дивився він зовсім красунчиком» (XIV, 478) - такий опис зовнішнього вигляду Альоші підкреслює його відмінність від Соні і Мишкіна, тенденцію до обмірщенію образу юродивого у Достоєвського.

В іншому зв'язок з давньоруськими юродивими у героїв Достоєвського винятково духовна. Це їх загальна незв'язаність законами неіснуючого світу. Герої керуються християнськими законами. Як і давньоруські юродиві, герої романів Достоєвського живуть у світі, але не піддаються його спокусам, не дотримуються його моралі, а тому вони «чужі» тут. «Ідіот» у перекладі з грецької - «окремий, приватна людина». Князь дійсно окремий у світі. Але не тому, що стоїть в стороні від нього. Він «окремий», бо не такий, як усі: тільки він є носієм невибіркову любові в романі, тільки він нічого не шукає для себе, живе життям інших людей. Він позбавлений самолюбства, як і Соня Мармеладова, Альоша Карамазов. Їм не потрібно аскетичного нехтування свого Я, тому що їх особу не виражена, розчинена у світі. Самоприниження замінюється тут діяльної любов'ю.

Для виділених героїв характерна така спільна риса, як «усерозуміння і всечувствованіе за великого співчуття до себе подібним» ¹ . Ні Мишкін, ні Олекса не мають життєвого досвіду, і, проте, інтуїтивно осягають характер, внутрішній світ людей, створюючи тим самим противагу егоїзму, замкнутості навколишнього світу. При цьому вони нікого не засуджують, а навіть у самих собі знаходять «темне» початок, з яким борються. Соня вважає себе «великої грішницею». Мишкін визнається Келлеру в «подвійних думках». Олександр каже, що здатний зрозуміти пристрасті Дмитра - він сам стоїть на тій же сходах, що і брати, тільки на нижчому щаблі. Терпимість героїв сильно віддаляє їх від традиційних юродивих, непримиренних максималістів. Але відчуття своєї правоти неприйнятно в художньому світі Достоєвського.

З всепоніманія випливає проникливість юродивих Достоєвського, властива і традиційному юродство. Герої «вгадують» оточуючих людей, здатні навіть передбачати майбутнє. Найбільш повно ця здатність проявилася в князя Мишкіна, що не дивно - настільки нереальний сам персонаж. Але притаманна вона і Соні, і Альоші. Соня «вгадала», хто вбив стару лихварки: «Навіть потім, згодом, коли вона пригадувала цю хвилину, їй ставало і дивно і чудно: чому саме вона так одразу побачила тоді, що немає вже ніяких сумнівів. Адже не могла ж вона сказати, наприклад, що вона що-небудь в цьому роді передчувала? А між тим тепер, тільки що він сказав їй це, їй раптом і здалося, що й справді вона ніби це саме і передчувала »(VI, 316 - курсив Достоєвського). Юродиві саме не передбачають, а передчувають, і це передчуття - наслідок їх неподільності з світом.

Образ юродивого "у Христі» в романах Достоєвського поступово змінювався. В. В. Іванов називає цю еволюцію «обмірщеніем» ² . Дійсно, на відміну від Соні і князя, Альоша наділений повним фізичним здоров'ям. Але в той же час деякими рисами він ближче, ніж Соня і Мишкін до традиційного юродивому: він максимально віддалений від соціальної ієрархії, ніяк в ній не закріплений, він і в монастирській ієрархії тимчасовий людина - послушник. У той час як положення інших героїв соціально більш певне: Соня «живе по жовтому білету», а у Мишкіна є титул та спадщина ³ . Як і традиційний юродивий, Олександр володіє даром порушувати себе любов інших людей. Він міг би жити в своє задоволення, у нього немає ніяких особистих нещасть, він взагалі позбавлений особистого сюжету, на відміну від Соні і кн. Мишкіна: Соня обтяжена сімейством, якому повинна допомагати, Мишкін отримує спадщину. Але через цю особистої незацікавленості Альоші, непричетність земних справ його юродство стає більш свідомим і вільним дією.

Соня ¹ , Альоша і князь Мишкін є головними героями романів, але ніякої вирішальної ролі в сюжетах вони не грають. Вони практично не пов'язані з іншими діючими особами і ніяк не впливають на розвиток подій. Деякий вплив на хід подій ще робить Соня: спрямовує Раскольникова зізнатися у вбивстві, сприяє його духовному відродженню. Вплив же Мишкіна і А. Карамазова мінімально. Якщо читати романи Достоєвського тільки як детективні, то цим героям відведена сама другорядна роль: вони лише сполучна ланка між головними дійовими персонажами. Головними стають юродиві в «романі ідей»: тут вони є тією силою, яка ламає соціальну ієрархію і встановлює прості людські відносини між людьми. Всі герої як би проходять «пробу» князем Мишкіним, Олексою, Сонею. Чим чистіше в моральному відношенні людина, тим швидше він відгукується на духовну красу головного героя ² . Тому до юродивим так тягнуться діти. Як у реальному житті любили і піклувалися про юродивих, вважали хорошим знаком, коли юродивий що-небудь взяв з якого-небудь будинку, так і юродиві Достоєвського володіють даром порушувати себе любов оточуючих. Особливо це виражено в Альоші Карамазова. Найменше - у Соні: її люблять тільки діти, Лізавета Іванівна та убогі, недорікуваті Капернаумови.

Але в цілому рух в романах йде не до юродивому, а від нього до людей. Про це пише Н. Бердяєв ³ : «В той час як« темні »- Ставрогин, Версилов, Іван Карамазов розгадувати, до них все рухається,« світлі »- Мишкін, Альоша самі розгадують інших, від них йде рух до всіх. (...) «Світлі», Мишкін, Альоша, наділяються даром прозріння, вони йдуть на допомогу людям. «Темні», Ставрогіна, Версилов, Іван Карамазов, наділяються загадковою природою, яка всіх мучить і терзає. Така концепція доцентровий і відцентрового руху в романах Достоєвського » ⁴

Цікаво, що основна ідейна інтрига творів зав'язується на взаєминах юродивих з двома героями, традиційно позначаються в дослідницькій літературі як 1). герой з яскраво вираженим раціональним початком і 2). герой, занурений у сферу пристрастей. Для Мишкіна це Іполит Терентьєв і Парфен Рогожин. Для Олексія - його брати, Іван і Дмитро. У "Злочин і кару" героя розуму має Раскольников, а героя пристрастей - Свидригайлов, але останній тут мало пов'язаний з Сонею за сюжетом ⁵ . Юродивий поруч з цими героями представляє третє, що протистоїть їм початок - духовне. Силою духу він намагається відродити героїв, заплуталися в сферу розуму і пристрастей. Але вдається це тільки Соні (хоча повне відродження героя не показано і в "Злочин і кару"). Альоші Карамазову і Мишкіну не вдається нікого врятувати. Мало того, Соня і Мишкін виявляються самі зневаги в цьому світі ⁶ . У чому причина цих невдач?

Апостол Павло так писав про долю прихильників Христа в цьому світі: «Бо я думаю, що Бог нас, апостолів, поставив за найостанніших, мов на смерть засуджених ... Коли нас лихословлять, ми благословляємо; як лають, ми молимось; ми як сміття для світу, як прах, усіма аж досі »(I Кор., гл. 4, ст. 9). Тобто прихильники християнської віри приречені на принижене становище в занепалий світі. Про це писав і сам Достоєвський: «Христос, найвищий позитивний ідеал людини, ніс у собі заперечення землі, бо повторення його виявилося неможливим. Заперечення необхідно, інакше людина так би й уклався на землі, як клоп. (...) Заперечення землі потрібно, щоб бути нескінченним »(XXIV, 112). Юродивий приречений на невдачу на землі, тому що він «заперечення землі». Христос не може восторжествувати в занепалий світі, інакше він перетвориться на Великого Інквізитора. Тріумфуюча істина позбавляє людину свободи вибору і перетворюється на насильство. Христос лише ідеал, до якого можна прагнути. Саме в цій функції він необхідний на землі. Достоєвський пише про період цивілізації: «Якщо б не вказано було людині в цьому його стан мети - мені здається, він би з розуму зійшов всім людством. Вказано Христос »(XX, 192).

Юродиві герої Достоєвського не влаштовують нічиєї благополуччя, їх функція - показати приклад істинно християнського життя, дати зразок. А слідувати йому чи ні - вирішує вже сама людина. Світ настільки відпав від істини, що охочих іти за юродивим майже не залишилося. Але з юродивими залишаються діти, і це робить романи Достоєвського трохи менш песимістичними.

Здається, самі герої відчувають свою приреченість у світі, свою жертовність. У текстах підкреслюється, що вони обтяжуються цим світом, що їм важко тут. Особливо часто цей мотив згадується у кн. Мишкіна: «Йому хотілося (...) бути одному з своїми думками і щоб ніхто не знав, де він знаходиться» (VIII, 286-287). «Він передчував, що якщо тільки залишиться тут хоч ще на кілька днів, то неодмінно втягнеться у цей світ безповоротно, і цей самий світ і випаде йому надалі на частку. Але він не розмірковував і десяти хвилин і відразу вирішив, що «бігти» неможливо, що це буде майже малодушність, що перед ним стоять такі завдання, що не дозволити, або принаймні не вжити всіх сил до вирішення їх він не має тепер ніякого навіть і права ... Він був цілком нещасний в цю хвилину »(VIII, 256). А ось молитва іншого приреченого в цьому світі: «Душа Моя сумом смертельним ... Отче Мій! Якщо можна, нехай обмине ця чаша Мене Та проте, не як Я хочу, а як Ти ... Отче Мій! Якщо ця чаша не може минути Мене, щоб не пити її, нехай станеться воля Твоя! .. (Єв. від Матв., Гл. 26, ст. 38-42). Подвиг юродства полягав у наслідуванні хресному шляху Христа ¹ . Звідси і самопожертву юродивих, їх приреченість в занепалий світі. Про саможертвованіі в ім'я майбутнього відродження говорить і епіграф до «Братам Карамазовим»: «Істинно, істинно кажу вам: якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то прнесет багато плоду» (Єв. від Іоанна, гл. 12, ст. 24). Примітно, що кн. Мишкін оголошує католицтво «вірою нехристиянської» саме тому, що воно грунтується на затвердження влади церкви на землі ² .

У занепалий світі може перемогти тільки самолюбство і прагнення до влади. У цьому плані нам здається цікавим порівняти вплив у світі сьогодення і помилкового юродивих. Для прикладу ми візьмемо кн. Мишкіна і Хому Опискина, блазня з «Села Степанчикова», твору, написаного до розглянутих романів, але важливого для нас, тому що блазень тут - головна дійова особа тут, а отже, найбільш повно представлений. У центрі обох творів героїні, яких звуть Настасья: Настасья Пилипівна і Настасья Евграфовна, Настуня. Обидві - вихованки. Одна стає наложницею свого вихователя, інша підозрюється в цьому.

Настасья Пилипівна важко ображена своїм «вихователем». Це приниження стає трагедією всього її життя. Кн. Мишкін, «позитивно прекрасна людина», намагається врятувати її, запропонувавши їй вийти за нього заміж. Але порятунку не вийшло. Жінки у романі не зрозуміли невиключної любові князя до них, вони відчувають до цього імпотент любов виняткову, пристрасну, ревну і чекають від нього того ж. Т.А. Касаткіна у своїй статті «І приховав від дітей ...» Причини Непроникливі князя Льва Миколайовича Мишкіна »бачить причини трагедії в романі" Ідіот "в тому, що Мишкін з самого початку надходить неправильно: пропонує Настасія Пилипівна вийти за нього заміж, тобто ввергає себе у світ невиключної любові, який йому недоступний і незрозумілий. Запропонуй князь одразу свою любов-співчуття, все було б гаразд, як вважає Т.А. Касаткіна ¹ . Однак нам здається, що Мишкін не міг вчинити інакше. Занепалий світ не знає і не розуміє невибіркову любові. Князь запропонував єдиний прийнятний в цьому світі спосіб порятунку Настасії Пилипівни - одруження, хоча і не має до неї виняткових почуттів. Порятунку не вийшло, в романі обидві героїні, до яких відчував любов князь, загинули: Настасья Пилипівна - морально, Аглая - духовно (вона прешла в католицизм, а це «віра нехристиянська», як кажуть князь і сам автор). Князь не міг нікого врятувати, тому що християнська віра не може тріумфувати в цьому світі.

Втручається і «юродивий» Фома у відносини Настусі зі своїм вихователем. Фома намагається перешкодити щастя Настусі і полковника Ростанева, які щиро люблять один одного. Чого домагається Фома? Закоханий він сам в Настуню або хоче, щоб полковник одружився на багатій Тетяні Іванівні? Здається, немає. Опискин далекий від матеріальних благ або фізичних насолод. Він більше живе думкою, ніж плоттю. Задоволення він отримує від визнання оточуючими його винятковості, його ролі духовного вождя. І в історії з одруженням полковника його «дратує», швидше за все, те, що не він стає першим повіреним закоханих, що все робиться в обхід його. Позначилася також, зрозуміло, і його потреба помучити, потирання оточуючих. Прикриває він своє справжнє обличчя маскою благочестя, турботою про погубленої невинності. Не витримавши, полковник викидає Хому з дому. Щоб повернутися, Фома вигадає історію про перевірку справжніх почуттів полковника до Настусі. Фома задоволений: полковник піклується про репутацію дівчини, поважає її - їм можна одружитися. Тут Настенька виправдовує значення свого імені - «воскресла». «Фома Фомич творить загальне щастя» (так назвав цю главу Достоєвський). З егоїстичних спонукань, випадково блазневі вдається щось виправити в занепалий світі. «Істинно прекрасна людина», Лев Мишкін, привів свою Настасію Пилипівну до загибелі.

«Смирення - страшна сила», «краса врятує світ» - афоризми кн. Мишкіна. На тлі трагічних подій у романі ці слова звучать абсурдно. У світі перемагає егоїзм, люди стурбовані задоволенням своїх амбіцій, а тому смирення для них - річ незрозуміла і непотрібна. Але, здається, князь мав на увазі інше: смиренність і краса - сила, тому що піднімають людини над занепалим світом, наближають до світу вищого. Вони не в силах що-небудь змінити в земному світі, але рятують душу.

Отже, юродиві виконують функцію ідеалу, дають приклад християнського життя. Докладніше про те, яким чином вони несуть істину в світ, ми будемо говорити в наступному розділі.

IV. «ВИЩА ІСТИНА» У ХУДОЖНЬОМУ СВІТІ ДОСТОЄВСЬКОГО

На каторзі, вже одужуючи, Родіон Раскольников бачить дивний сон: «Йому марилося у хворобі, ніби весь світ засуджений на поталу будь-страшну, небаченої і нечуваною моровиці, що йде з глибини Азії на Європу. Всі повинні були загинути, крім деяких, дуже небагатьох обраних. З'явилися якісь нові трихіни, істоти мікроскопічні, вселяється в тіла людей. Але ці істоти були духи, обдаровані розумом і волею. Люди, що прийняли їх у себе, ставали одразу ж біснуватих і божевільними. Але ніколи, ніколи люди не вважали себе так розумними і непохитними у правді, як вважали заражені. Ніколи не вважали непоколебимее своїх вироків, своїх наукових висновків, своїх моральних переконань і вірувань. Цілі селища, цілі міста і народи заражалися і сумасшествовалі. Всі були в тривозі і не розуміли один одного, кожен думав, що в ньому одному і полягає істина, і мучився, дивлячись на інших, бив себе в груди, плакав і ламав собі руки. (...) Люди вбивали один одного в якійсь безглуздій злості, (...) починали звинувачувати один одного, билися і різалися ... »(VI, 419-420, курсив наш - Ю.С.). Зараження «розумом і волею» приводить людину до усвідомлення своєї виключної правоти, до роз'єднання з людьми і загибелі. Переконання, що володієш єдиною істиною, призводить до насильства. Чи існує «вища істина» і як вона повинна виражатися, щоб не привести світ до роз'єднання?

Князь Мишкін постійно боїться пошкодити словами «ідеї»: «Після повернення ж до Петербурга він був помітно і навмисно мовчазний і дуже недавно, при всіх, проговорився князю Щ., що йому треба стримувати себе і мовчати, тому що він не має права принижувати думка , сам викладаючи її »(VIII, 429). На вечорі у Єпанчина Мишкін каже: «Я завжди боюся моїм смішним виглядом скомпрометувати думка і головну ідею. Я не маю жесту, я маю жест завжди протилежний, а це викликає сміх і принижує ідею. (...) Я знаю, що говорити недобре: краще просто приклад, краще просто почати »(VIII, 458-459). Навіть такий «істинно прекрасна людина» як Мишкін боїться висловити свої ідеї, щоб не спотворити їх, не «принизити», не перетворити на щось «протилежне». Пригадуються і деякі інші герої Достоєвського, які мовчать або недорікуваті.

Ні слова не зронив Христос у «Легенді про великого інквізитора» Івана Карамазова. «Він мовчки проходить серед їх (людей - Ю.С.) З тихою усмішкою нескінченного співчуття. Сонце любові горить у його серці, промені Світла, Прощення і Сили течуть з очей його і, виливаючи на людей, стрясають їх серця любов у відповідь. Він простягає їм руки, благословляє їх, і від дотику до нього, навіть лише до одягу його, виходить цілячи сила »(XIV, 226-227, курсив наш). Люди дізнаються істину якимось містичним шляхом, без слів. «Промені Світла» проникають прямо в серця людей, минаючи розум.

Великий Інквізитор розуміє, що Христу досить сказати лише одне слово, щоб спотворити істину, позбавити людей свободи: «Все, що ти знову сповістив, - говорить Великий Інквізитор, - зробить замах на свободу віри людей, бо з'явиться як диво, а свобода їхньої віри була тобі найдорожче ще тоді, півтори тисячі років тому »(XIV, 229).

В.Н. Сузі В.М. так пояснює мовчання Христа: «Діалогічні відкрита світові і одночасно завершено-замкнута на інобуття природа Прототипу визначає своє повнотою буття Безмовність як єдино можливу і гранично досконалу форму спілкування, втілення та явища Слова. (...) Провіденційна повнота Божественного знання - ще одне джерело безмовності. Христос осягає світ серцем » ¹ . Безмовність - втілення «повноти буття» і «явленность» цієї повноти ² . А.М. Панченко пише, що для юродивих було типово мовчання, або проголошення неясних, загадкових звуків - як істоти іншого світу вони не мали права говорити земним мовою ³ .

Мовчить ще один герой Достоєвського, батько Ферапонт ("Брати Карамазови"), одержимий заздрістю до старця Зосими. «Бували, однак, дуже рідкісні випадки, що і він розговориться, але здебільшого виголошував одне лише якесь дивне слово, що задавали завжди відвідувачу велику загадку. (...) Ходив дуже дивна чутка, між самими, втім, темними людьми, що батько Ферапонт має сполучення з небесними духами і з ними тільки веде бесіду, ось чому з людьми мовчить »(XIV, 152). Батько Ферапонт профанує ідею юродства - копіює поведінку юродивого, щоб самоствердитися у світі. Його мовчання вже з оберненим знаком: не з боязні пошкодити ідеї, а з гордості. Мовчання о. Ферапонта - наслідок його свідомості своєї винятковості, відособленості у світі. Аналогічно мовчить і Лізавета блаженна. Примітно, що ігуменя монастиря, де вона себе зробила висновок, вважає її поведінку теж наслідком гордості.

Мовчить і Лізавета смердяча. «Мовчазна жахливо» Марі з розповіді Мишкіна. «Протяжно і задумливо» говорить Лізавета Іванівна. Причому в задумі вона повторює сказане співрозмовником. Цей же мотив повторення є в житії юродивого Михайла Клопського. В.В. Іванов відзначає, що діалог о.Ферапонта з Паїсієм після смерті старця Зосими, майже дослівно повторює розмова М. Клопського з настоятелем монастиря ⁴ . Загадками говорить Марія Тимофіївна.

Крім молчащих героїв, можна виділити «недорікуватих» ¹ . Це насамперед сім'я Капернаумових в "Злочин і кару", у яких живе Соня Мармеладова. «Капернаум» називали в II половині XIX ст. «Питні заклади» ² . Тому зрозуміло, чому донька п'яниці, повія, живе у них. Але Соня не тільки повія, вона юродива, а тому доречно згадати, що євангельська блудниця, Марія Магдалина родом з міста Магдала, поблизу Капернаума. Подібно Магдалині Соня йде за Раськольниковим в каторгу, на його Голгофу. Капернаум також - місто, де здійснив безліч чудес зцілення Христос, про що написано у всіх чотирьох Євангеліях. Євангеліст Матфей, ​​коли пише, що Христос оселився в Капернаумі, призводить пророцтво Ісаї про це місто: «Народ, що в темноті сидів, світло велике, хто сидів у країні смертельної тіні, засяяло світло» (Мт., гл. 8, ст. 16 ). Пізніше Христос в числі міст, в яких він особисто побував, докоряє і Капернаум за те, що вони (капернаумци - Ю.С.) не покаялись: «І ти, Капернаум, до неба піднісся, аж до аду ти зійдеш, бо якщо б у Содомі явлені були сили, явлені тобі, то він залишався б до цього дня, але кажу вам, що землі содомській Легше буде дня судного, аніж тобі »(Мт., гл. 11, ст. 20-24). «Не від подібних чи моторошних і суперечливих пророцтв про Капернаумі і сам Капернаум, якщо від переляку не онімів, то став недорікуватих?» - Передбачає М.С. Альтман ³ . У нас виникли інші припущення. «Світлом великим» стали для сім'ї Капернаумових читання Євангелія на їхній квартирі Сонею і Лисавета Іванівною, цими «юродивими», як каже про них Раскольников. Як колись жителі Капернаума, сімейство Капернаумових доторкнулося істині, таємниці вищого світу. Причастившись їй, вони стають недорікуваті, тому що слова, як щось раціональне, стають вже не важливі.

Недорікуватий ще один герой Достоєвського - Кирилов ("Біси"). У записнику зошити 1875-77 рр.. є такі слова про цього героя: «Ушкодженість розуму, але не серця, Кириллова» ⁴ . Цей герой багатьма зовнішніми рисами близький кн. Мишкіну: це епілептичні напади; переживання екстатичного злиття з природою; впевненість, що світ гарний, тільки люди не знають про це. Серцем Кирилов бачить красу світу. Розумом він розуміє, що світ хворий і страждає. Запереченням Бога він сподівається подарувати людству щастя. «Я думаю, людина повинна перестати народити. До чого діти, до чого розвиток, коли мета досягнута? »- Слова Кирилова (X, 450-451). У відомому уривку «Маша лежить на столі ...» (1864 р.) Достоєвський писав, що коли будуть знищені всі одноосібні Я, людство зміниться, перейде на іншу стадію існування - одружитися і народжувати дітей вже не будуть (XX, 172-173) ⁵ . Здається, що в романі "Біси" «мета досягнута» не миром, а самим Кириловим. Він вже переродився, впритул (серцем) доторкнувся вищої істини - звідси його недорікуватість, - зрозуміти, що істина в Бозі йому заважає «пошкоджений розум». Тому його подвиг не сприяє відродженню людства, ним користуються «біси».

Отже, на відміну від безперервно витіюватий блазнів, дійсно причетні вищої таємниці герої мовчать, або намагаються мовчати, або зазнають труднощів у спілкуванні. Істина відчувається серцем, як щось прекрасне ¹ . Розумом її не збагнути (невипадково уві сні Раскольникова люди заражаються «розумом і волею» і вважають після цього, що володіють єдиною в світі істиною, що призводить до роз'єднання людей), тому слова як щось раціональне тут не важливі. Як же принести істину у світ? Кн. Мишкін каже: «Краще просто приклад». Краще будь-яких слів те, що робить «свята» Лізавета Іванівна. Це діяльна любов до світу, без будь-яких теоретичних, раціональних обгрунтувань, без міркувань. Старець Зосима говорить: «Будь-яка-то травичка, всяка-то комашка, мураха, бджілка золота, все-то до подиву знають шлях свій, не маючи розуму, таємницю Божу свідчать, безперервно здійснюють її самі ... всі абсолютно, все, окрім людини, безгрішні, і з ними Христос ще раніше нашого »(XIV, 267-268, - курсив наш).

С.Н. Мітюров, аналізуючи «Сон смішної людини», задається питанням: у чому ж суть «істини», яку пізнав «смішна людина» в результаті подорожі в «золотий вік», тобто в період історії людства до усвідомлення меж своєї особистості: «Достоєвський навмисно обігрує ситуацію, він немов дражнить читача, обставляючи« істину »з усіх сторін незліченними подробицями і деталями (аж до вказівки точної дати пізнання - 3 листопада), але так і не роз'яснюючи її суті. У тому-то й річ, що ця «істина» не може бути виражена словами, тим більше повідомлена іншим людям як вказівки що робити і як жити. Способи досягнення «золотого століття» навряд чи можуть бути вербализована, бо сам ідеал - не від розуму, не від логіки: «Але як мені не вірити: я бачив істину, - не те що винайшов розумом, а бачив, бачив, і живий образ її наповнив душу мою навіки. (...) Але як влаштувати рай - я не знаю, бо не вмію передати словами (XXV, 118 - курсив С. Н. Мітюрева) » ² . Істина в художньому світі Достоєвського укладена у справі, а не словах. Тому він використовує в своїй творчості традиції юродства - юродивий не говорив, не міркував, а діяв, жив у земному світі за законами вищої світу, «свідчив» ці закони всією своєю поведінкою.

Але самі ці закони Достоєвський піддає корекції: він позбавляє їх догматизму, замість аскетизму проповідує радість буття і вільне спілкування людини з Богом, на перше місце в християнстві ставить ідею об'єднання людства. Відповідно до цього змінюється в романах Достоєвського і традиційний образ юродивого.

V. ВИСНОВОК

Продовжуючи слідом за М.М. Бахтіним вивчення поетики Достоєвського, П. Тороп виділяє в його романах три просторово-часових рівня: топологічний, психологічний і метафізичний. Топологічний рівень - хронотоп сюжету. На цьому рівні роман гомофонічен, тобто описаний однією людиною, що має свої цілі і пристрасті в цьому описі. Психологічний рівень - простір героїв з їхніми ідеями і світоглядами. Замість єдиного оповідача ми бачимо тут світ автономних голосів, замість гомофонно - поліфонію. П. Тороп стверджує, що слово оповідача тісно пов'язаний із словами окремих персонажів, і відбувається цей зв'язок на рівні метафізичного хронотопу: «Слово, що зв'язує рівні сюжету і самосвідомості, набуває в цілому творі метамовна значення, оскільки пов'язано з ідейним осмисленням усього тексту, в тому числі простору і часу. Метамова задається не просто описує, а його головною ідеєю - і виявляється, що на більш глибокому рівні поліфонія є лише співіснуванням різних трансформацій цієї ідеї. Тим самим на рівні метафізичного хронотопу правильніше виявляється говорити про гетерофонія, про варіації єдиної ідеї » ¹ . Таким чином, єдина ідея тексту встановлює мова опису цього тексту. Єдина на рівні топологічного хронотопу, вона розпадається на психологічному рівні на безліч профанним або сакральних своїх варіантів.

Відомо, що «вищої ідеєю», ідеалом для Достоєвського було християнство, сприйняте їм як діяльна любов і співчуття до світу. У своїх публіцистичних працях, у записних зошитах він говорить про незбагненність істини логічним, раціональним шляхом. Істина протіворечітпротіворечті розуму, вона не може бути виражена в словах, а осягається якимось іншим, містичним шляхом, «проникає в серце». Таке розуміння істини зближує Достоєвського з традиціями давньоруського юродства, має на увазі відмову від життєвого розуму і моралі з метою наблизитися до вищого світу. Юродиві Достоєвського мовчать, або говорять незрозуміло, або намагаються мовчати. Вони розуміють, що істину потрібно виявляти у справі, а не на словах. Давньоруський феномен юродства увазі проповідь не словом, але всім поведінкою, способом життя юродивого. Ми виділили наступних героїв-юродивих у романах Достоєвського: Лізавета Іванівна ("Злочин і кара"), Марі ("Ідіот"), Марія Тимофіївна ("Біси") і Лізавета смердяча ("Брати Карамазови") - юродиві "у Христі», тобто несвідомо звернені до Бога герої; а також Соня Мармеладова ("Злочин і кара"), Лев Миколайович Мишкін ("Ідіот") і Олексій Карамазов ("Брати Карамазови") - юродиві «Христа ради», тобто свідомо зробив свій життєвий вибір на користь невибіркову любові. Вибудовуючи образи своїх юродивих, Достоєвський відмовляється від типових зовнішніх рис традиційного юродивого: імморалізм, театралізованості поведінки, показного самознищення. Його герої насамперед прості і природні. З традиційним юродством їх зближує лише те, що живуть вони серед людей, в миру, але відмовившись від життєвого розуму, що породжує гордість і самолюбство. Їх юродство - це любов і співчуття до всіх людей без винятку, невиділення свого Я зі світу. Всі герої-юродиві Достоєвського живуть інтересами інших людейдюдей, намагаються будь-що виправити в світі. Юродиві "у Христі» прибирають і перуть. Юродиві «Христа ради» намагаються сприяти духовному відродженню людей. Але всі вони виявляються безпорадними і приниженими в цьому світі. Істина для Достоєвського не тільки не може бути логічно доведено в земному світі, але й не може торжествувати тут.

Якщо юродиві герої являють своїм життям сакральний варіант «вищої ідеї», то герої-блазні профанують цю ідею, ставлячи її на службу своїм егоїстичним інтересам. У той же час блазні сприйняли в художньому світі Достоєвського такі традиційні риси юродивих, як театралізованість поведінки, життя на відкритому просторі, показне самоприниження, демонстрація свого приниженого соціального становища. Але це помилкові Пророки, вони не мають права на проповідь, тому що за їх самознищення насправді криється гіпертрофоване самолюбство.

Окремо ми виділили групу персонажів, названих нами «охоронцями» істини. Від юродивих їх відрізняє те, що живуть вони в замкнутому просторі, поза зв'язків з звичайним життям людей. Вони зберігають істину в словах, тоді як для юродивих істина - це вчинок, який можна зробити тільки перебуваючи серед людей. У Достоєвського дуже важливі моральні якості «зберігача». Такі герої як Семен Якович ("Біси") або о. Ферапонт ("Брати Карамазови"), визнані серед людей пророками, насправді профанують істину. Їхні дії, як і дії блазнів, обумовлені гордістю і гонором. Це «переможні» блазні. Справжній «охоронець» істини повинен бути сам морально бездоганний, щоб отримати право на проповідь. Це наступні герої: архієрей Тихон ("Біси"), мандрівник Макар Долгорукий («Підліток») і старець Зосима ("Брати Карамазови").

Юродиві в романах Достоєвського «здійснюють» істину, і це найбільш адекватний спосіб її явища у світ, для того й знадобилося автору використовувати традиції давньоруського юродства. Інші герої, які заявляють про істину словом, ризикують «знизити», спотворити її.

Наше дослідження теми юродства в романах Достоєвського було свідомо неповним. По-перше, тому що ми виділяємо зв'язок героїв Достоєвського з якоюсь абстрактною системою юродства, описаної в дослідницькій літературі сучасними вченими. Тоді як Достоєвський спирався у своїй творчості на безпосередній досвід читання житійної літератури і народних легенд про юродивих; швидше за все, бачив він юродивих і в реальному житті. Дослідження цих зв'язків буде безсумнівно плідним і важливим для вивчення теми юродства в творчості Достоєвського.

Крім того, наш аналіз обмежився рівнем персонажів. Однак нам здається, що феномен юродства вплинув на всю поетику Достоєвського. Поліфонія, тобто невиразність авторської точки зору безпосередньо в тексті, може бути наслідком впливу на автора ідей юродства: проповіді не словом, але всім способом життя. Достоєвський без коментарів показує світ таким, яким він його бачить, залишаючи за читачем свободу вибору. Істину можна лише відчути, словами її не довести, тріумфувати, бути головною (а значить розставляти оцінки іншим ідеям) вона не може.

Так само і порушення соціальних умовностей, існування «на порозі», яке М.М. Бахтін зводить до жанру Мениппа, може бути наслідком впливу на Достоєвського ідеології юродства, нехтує земним на користь небесного. Давньоруська юродство було багато в чому зовні близько традиціям середньовічного карнавалу. Можливо, саме через феномен юродства приєднався Достоєвський до карнавальним традиціям. Вплив феномену юродства, нам здається, тим більш логічно припустити, що дії юродивого припускають християнський підтекст, важливий і для Ф.М. Достоєвського.

Підводячи підсумки нашої роботи, ми стверджуємо, що феномен юродства вплинув на всю поетику Достоєвського і вимагає подальшого вивчення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Достоєвський Ф. М. Повна. зібр. соч.: У 30 т. Л., 1972-1990 ^січня .

Гроссман Л. П. Достоєвський. М: Молода гвардія, 1965.

Ф.М. Достоєвський у спогадах сучасників: У 2 т. М.: Худ. Літ., 1964.

Альтман М. С. Достоєвський: За віх імен. Саратов: Изд-во Саратов. ун-ту, 1975

4. Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. М.: Сов. Росія, 1979.

5. Бердяєв Н. А. Світобачення Достоєвського / / Бердяєв Н.А. Про російських класиків. М.: Вищ. Школа, 1993. С.107-223.

6. Ветловская В. Є. Літературні і фольклорні джерела «Братів Карамазових»: (Житіє Олексія чоловіка Божого і духовний вірш про нього) / / Достоєвський і російські мислителі: Традиції. Новаторство. Майстерність: Зб. статей. М.: Сов. письменник, 1971. С.325-355

7. Ветловская В. Є. Поетика роману «Брати Карамазови». Л.: Наука, 1977. С. 153.

8. Волгін І. Народитися в Росії: Достоєвський і сучасники: Життя в документах. М.: Книга, 1991.

9. Гроссман Л. П. Семінарій за Достоєвським: Матеріали, бібліографія та коментарі. М., 1922.

10. Долінін А. С. Останні романи Достоєвського: Як створювалися «Підліток» та "Брати Карамазови". М.-Л.: Рад. письменник, 1963.

11. Іванов В.В. Поетика чину / / Нові аспекти у вивченні Достоєвського: Збірник наукових праць / За ред. В.Н. Захарова. Петрозаводськ, 1994. С. 67-100.

12. Касаткіна Т.А. «» І приховав від дітей ... »Причини Непроникливі князя Льва Миколайовича Мишкіна» / / Характерологія Достоєвського: Типологія емоційно-ціннісних орієнтацій. М.: Спадщина, 1996. С.202-209.

13. Касаткіна Т.О.. Свята Лізавета / / Характерологія Достоєвського: Типологія емоційно-ціннісних орієнтацій. М.: Спадщина, 1996. С.185-189.

14. Кирпотине В. Я. Лебедєв і племінник Рамо / / кирпотине В.Я. Світ Достоєвського: Статті. Дослідження. М.: Сов. письменник, 1983. - С. 64-118.

15. Клейман Р. Я. Наскрізні мотиви творчості Достоєвського в історико-культурній перспективі. Кишинів, «Штіінца», 1985.

16. Лихачов Д. С. Панченко А.М. Понирко Н.В. Сміх Стародавньої Русі. Л.: Наука, 1984.

17. Лотман Л. М. Романи Достоєвського і російська легенда / / Укр. Література. № 2. 1972. С. 129-141.

18. Лотман Ю. М. Дурень і божевільний / / Культура і вибух. М., «Гнозис», 1992. С.64-103.

19. Мельников П.І. (А. Печерський) Зібрання творів у 6-и т. М., 1963. - Т.6.

20. Мітюров С.Н. Проблеми творчості Ф.М. Достоєвського 1870-х рр.. ТЛН, 1989.

21. Назиров Р. Г. Фабула про мудрість божевільного в російській літературі / / Російська література 1870-1890 років. Вип.13. Свердловськ, 1980.С.94-70.

22. Нельс С.М. «Комічний мученик»: (До питання про значення образу нахлібника і блазня у творчості Достоєвського) / / Російська література. № 2. 1972. С.125-133.

23. Прижов І. 26 московських пророків, юродивих, дур і дурнів і інші праці з російської історії та етнографії. Спб: «Езро», 1996.

24. Сузі В. Н. тютчевское в поемі Івана Карамазова «Великий інквізитор» / / Нові аспекти у вивченні Достоєвського: Збірник наукових праць / За ред. В.Н. Захарова. Петрозаводськ, 1994. С.171-192.

25. Тороп П. Х. Симультанность і діалогізм в поетиці Достоєвського / / Учений. зап. Тарт. ун-ту. Вип. 641. Структура діалогу як принцип роботи семіотичного механізму. Тр. з знаковим системам; XXII. Тарту, 1987.

26. Федотов Г. Святі Давньої Русі. Ростов-на-Дону: Фенікс, 1999.

27. Фрейденберг О.М. Терсіт / / Яфетические збірник. VI. Л., 1930. С.231-253

28. Фрідлендер Г. М. Реалізм Достоєвського. М.: Наука, 1964.

29. Чирков Н.М. Про стиль Достоєвського: Проблематика. Ідеї. Образи. М.: Наука, 1967.