Основне завдання банку при проведенні операцій - можливість своєчасно повернути грошові кошти. У цих цілях комерційні банки повинні так організувати свою діяльність, щоб у будь-який момент можна було знайти вільні ресурси для виконання зобов'язань. Для оцінки такого положення банки використовують поняття ліквідність, яка означає легкість реалізації, продажі, перетворення матеріальних цінностей у кошти. Ліквідність має важливе значення не тільки для самого банку, будучи необхідною умовою стійкості його фінансового стану, але і для його клієнтів. Висока ліквідність є показником того, що клієнт у будь-який момент зможе повернути вкладені кошти або отримати кредит в банку, а акціонерів банку вона захищає від примусового продажу активів у разі настання форс-мажорних обставин.
При цьому розрізняють сукупну банківську ліквідність і ліквідність окремих кредитних установ. Сукупна банківська ліквідність у свою чергу має два трактування: у широкому сенсі слова сукупна банківська ліквідність означає форму організації розрахунково-платіжного обороту банківської системи відповідно до потреб фінансового капіталу; у вузькому сенсі - це сума розрахункових та квазірасчетних коштів, сконцентрованих у банківській системі. Однак частіше говорять про ліквідності кредитної організації, або ліквідності банку. Ліквідність банку - це можливість виконання активу як засобу платежу або швидкого і з мінімальними втратами перетворення фінансових активів в грошові кошти. Банк вважається ліквідним, якщо сума його грошових коштів, яку банк має можливість швидко мобілізувати з інших джерел, дозволяє своєчасно виконувати зобов'язання перед клієнтами.
Таким чином, ліквідність банку є запорукою його стійкості і працездатності, оскільки банк, що володіє достатнім рівнем ліквідності, в стані з мінімальними втратами для себе виконувати притаманні йому функції, а саме:
• проводити платежі за дорученням клієнтів;
• повертати кошти вкладникам (кредиторам) як з наступними термінами погашення, так і достроково;
• задовольняти попит клієнтів на грошові кошти в рамках прийнятих на себе зобов'язань;
• погашати випущені банком цінні папери;
• відповідати за зобов'язаннями, які можуть настати в майбутньому, наприклад, за позабалансовими зобов'язаннями (виданими гарантіями, довірчого управління, готівковим і термінових угодах).
Ліквідність комерційного банку можна розглядати як «запас» (стаціонарна ліквідність), «потік» (поточна ліквідність) та «прогноз» (перспективна ліквідність). Вимірювання ліквідності з точки зору запасів передбачає оцінку активів, які можуть бути перетворені в грошові кошти і спрямовані на погашення зобов'язань банку перед клієнтами. Ліквідність - це запас, який характеризує ліквідність банку на визначений (даний) момент і показує, чи є в банку достатні ресурси для задоволення зобов'язань на цей момент. У цьому випадку, щоб визначити достатність ліквідних активів, треба порівняти наявні запаси з потребами в ліквідних коштах.
Щоб реально оцінити стан ліквідності банку, потрібні точні прогнози потреби у грошових коштах, очікуваного рівня ліквідності активів та надходження коштів за певний період часу. У цьому випадку вдаються до оцінки ліквідності як прогнозу, який показує стан ліквідності в майбутньому, тобто дозволяє визначити її прогнозні значення та динамічні зміни з урахуванням впливу вхідних і вихідних грошових потоків, що утворюються при придбанні банком нових зобов'язань і вимог, а також здатність банку змінювати структуру пасивів та активів. Прогнозування здійснюється, як правило, на короткострокову перспективу (від 1 до 3 міс.).
Ліквідність дуже тісно пов'язана з платоспроможністю банку і визначає її. Платоспроможність - це здатність банку в належні терміни і в повній сумі відповідати за своїми зобов'язаннями.
На ліквідність банку, як і на його діяльність в цілому, діє велика кількість факторів різноспрямованої дії. Ці фактори поділяють на зовнішні і внутрішні, які діють на рівні самого банку та пов'язані з його політикою. Перші - банк може тільки враховувати у своїй діяльності, а останні банк може не тільки враховувати, але й впливати на них, знижуючи негативні наслідки від їх впливу.
Зовнішні фактори носять об'єктивний характер, банк повинен максимально пристосовувати до них свою кредитну політику.
До зовнішніх факторів належать:
1. Економічна та політична обстановка в країні. Нестабільність загальної політичної і економічної обстановки в країні робить прямий вплив на нестабільність банківської системи в цілому і комерційного банку як його становить ланки.
2. Ефективність державного регулювання та контролю. Комерційні банки відчувають на собі весь спектр дії державних заходів грошово-кредитного регулювання. Безпосередній вплив на ліквідність і платоспроможність надають такі моменти:
• рестрикційну політику центрального банку (підвищення ставки рефінансування центральним банком, зміна норм обов'язкового резервування, мінімального розміру власного капіталу, встановлення обов'язкових економічних нормативів впливають на структуру та ефективність активних і пасивних операцій банку);
• фіскальна політика держави, тобто зменшення або збільшення податків, що стягуються, приводить відповідно до збільшення або зменшення прибутку банку, що відбивається на його платоспроможності та відповідно на ліквідності;
• операції центрального банку на відкритому ринку з державними цінними паперами і іноземною валютою. Для підтримки ліквідності комерційного банку, а відповідно і їх кредитній активності центральний банк виступає покупцем на відкритому ринку.
3. Стан грошового ринку і ринку цінних паперів. Цей фактор показує характер перерозподілу тимчасово вільних грошових коштів між учасниками фінансового ринку і, зокрема, між банками. Так, високий рівень розвитку ринку дає можливість банкам швидко залучити кошти з метою підтримки ліквідності, а стабільний стан ринку цінних паперів забезпечує можливість швидкої реалізації цінних паперів при необхідності.
4. Можливість підтримки з боку держави. Цей фактор виявляється через проведену грошово-кредитну політику уряду і центрального банку, наприклад, можливість отримання державних кредитів з ресурсів центрального банку.
5. Досконалість законодавства (якщо в законі є вказівка на те, що кожен комерційний банк повинен мати грошові кошти в центральному банку, це забезпечить хоча б мінімальну ліквідність).
6. Надійність клієнтів та партнерів банку. З одного боку, зменшення рахунків до запитання на користь термінових призводить до підвищення ліквідності, тому що в банку з'являється велика впевненість, що в певний період часу виплат за зобов'язаннями не буде. З іншого боку, надійність банків-партнерів призводить до того, що вони в будь-який момент можуть допомогти з коштами за допомогою надання міжбанківського кредиту.
Внутрішні чинники безпосередньо пов'язані з його діяльністю, тому, змінюючи внутрішню або зовнішню політику банку, можна обмежити вплив факторів, які викликають негативні коливання в ліквідності. Так, створення філій, децентралізація повноважень і цілей (інструменти внутрішньої політики банку) призводить до підвищення ліквідності і відповідно платоспроможності банку, так як кожна філія має власні кошти, займається певними операціями, що може слугувати додатковим джерелом коштів для головного банку. У той же час спеціалізація та різноманітність банківських послуг (як елементи зовнішньої політики) підвищує ліквідність.
До внутрішніх факторів належать:
1. Якість управління діяльністю банку. Професіоналізм і рівень кваліфікації керівників і працівників банку впливає на стан ліквідності комерційного банку. Даний фактор є ключовим у забезпеченні ліквідності банку.
2. Достатність власного капіталу банку. Значна величина капітальної бази банку позитивно позначається на рівні його ліквідності, оскільки власний капітал виконує роль амортизатора у разі виникнення непередбачених обставин, які спричинять вилучення коштів і як наслідок викличуть криза ліквідності або платоспроможності.
3. Якість та стійкість ресурсної бази банку.
4. Ступінь залежності від зовнішніх джерел запозичення. Чим сильніше виражена у банку така залежність, тим серйозніше можуть виявитися проблеми у разі виникнення навіть тимчасової неплатоспроможності.
5. Збалансованість активів і пасивів за сумами та строками. Чим більше короткострокові активи, тим вище ліквідність і відповідно навпаки.
6. Ступінь ризику окремих активних операцій. Чи означає ймовірність втрат при реалізації активів або ризик неповернення вкладених коштів. Ризикованість активів залежить від факторів внутрішнього і зовнішнього порядку, таких як:
• стратегія банку при розміщенні коштів;
• структура і якість його кредитного портфеля;
• активність інвестування в цінні папери;
• якість проведеного фінансового аналізу;
• стан реального сектора економіки, державних фінансів.
Чим вище ризик активних операцій банку, тим більша ймовірність виникнення втрат при трансформації активів у грошові кошти, а це негативно позначиться і на його ліквідності.
7. Прибутковість активів банку. Чим більше частка працюючих активів у балансі банку і вище їх ефективність, прибутковість, тим стійкіше фінансовий стан банку.
8. Структура і диверсифікація активів. У процесі управління ліквідністю особливу увагу слід приділяти структурі активів. Для здійснення розрахунково-касового обслуговування клієнтів, повернення коштів до запитання банку необхідно мати певний запас високоліквідних активів. Диверсифікація активів, тобто розміщення їх по різних напрямах, робить позитивний вплив на рівень ліквідності, оскільки сукупний ризик активів знижується.
Ліквідність комерційного банку, таким чином, базується на постійній підтримці допомогою оперативного управління об'єктивно необхідного співвідношення між трьома складовими: власним капіталом банку і залученими коштами, з одного боку, і розміщеними коштами - з іншого. Здійснення цієї мети передбачає аналіз, контроль та управління активами та пасивами банку.
Методи управління ліквідністю.
Ліквідність дуже тісно пов'язана з прибутковістю банку. Чим вища ліквідність, тим прибуток банку нижче. Пов'язано це з тим, що найбільш ліквідні активи (резерви в центральному банку, каса, кошти на кореспондентському рахунку) приносять мінімальний дохід, а високоприбуткові (вкладення в довгострокові цінні папери, довгострокові кредити) - мають низьку ліквідність.
Для усунення такого протиріччя (між прибутковістю та ліквідністю) банк займається управлінням ліквідністю. З цією метою він розробляє, а потім і застосовує цілу сукупність заходів з підтримки оптимального рівня ліквідності, який забезпечував би задоволення попиту клієнтів банку на грошові кошти і в той же час не знижував рентабельність активів і прибуток банку, так як надлишкова ліквідність негативно впливає на прибутковість банку.
У короткостроковому плані банку вигідно підтримувати ліквідні активи на мінімальному рівні - досягається найбільш ефективне використання наявних ресурсів, яке при дотриманні певних принципів управління забезпечить прибутковість операцій, що проводяться.
У довгостроковому плані кращим варіантом виявляється підтримка відносно високого рівня ліквідності, що, однак, суперечить досягненню більш високої прибутковості, але буде сприяти зміцненню фінансового стану банку.
Залежно від спеціалізації, особливостей клієнтської бази, проведених операцій і багатьох інших чинників управління ліквідністю в різних банках істотно відрізняється.
В даний час існує декілька основних напрямків і теорій, відповідно до яких здійснюється управління ліквідністю. При управлінні активами банк визначає шляхи розміщення власних і залучених коштів таким чином, щоб при мінімальному ризику отримати максимально можливий прибуток, залишаючись при цьому ліквідним. При управлінні пасивами банк визначає не тільки політику управління розміром власного капіталу і залучених коштів, а й їх оптимальну структуру з метою подальшого ефективного використання в активних операціях. Проте найчастіше застосовують комплексний метод збалансованого управління активами і пасивами. При цьому використовується портфельний підхід до управління ліквідністю через узгоджене управління активами і пасивами банку.
Управління активами здійснюють наступними основними методами: загального фонду коштів, конверсії активів, наукового управління.
Управління активами полягає в ефективному розміщенні наявних ресурсів, тобто максимізації можливих доходів при мінімальному ризику і підтримці при цьому ліквідності банку.
Щоб банк зберіг ліквідність, його активи повинні задовольняти ряду критеріїв:
• певна частка активу повинна знаходитися в високоліквідної формі, тобто повинен підтримуватися достатній рівень резервів першої черги. До таких активів належать готівкові гроші і платіжні документи, а також кошти на кореспондентських рахунках, відкритих в центральному банку та в банках - нерезидентах країн із числа «групи розвинених»; депозити, розміщені в центральному банку;
• частина активів банку можна продати або передати кредиторам у короткі терміни і з мінімальними втратами (цьому критерію відповідають резерви другої черги: вкладення в державні цінні папери, валюту, дорогоцінні метали, кошти на коррахунках в банках-кореспондентах і т.д.);
• якщо певна частка його активів є своєчасно погашаються короткостроковими позиками;
• ліквідність банку можна планувати, впливаючи на строкову структуру активів банку, тобто застосовуючи «ступінчастість» погашення кредитів і повернення інвестованих коштів;
• значний вплив на ліквідність банку становлять фактори ризику та якості активів банку, тому що від цих показників безпосередньо залежить своєчасне повернення коштів у банк.
Метод загального фонду коштів є одним з найпростіших для застосування на практиці. Засоби, які в процесі своєї діяльності розміщує комерційний банк, надходять з різних джерел і мають різні якостями. Сутністю даного методу є об'єднання всіх наявних ресурсів для подальшого їх розподілу між активами відповідно до переваг банку. До тих пір поки розміщення засобів відповідає досягненню поставлених банком цілей, при проведення конкретних активних операцій не враховуються джерела коштів, за рахунок яких вони здійснюються.
Метод загального фонду коштів на практиці застосовується комерційними банками в основному при наявності надлишку грошових коштів і високого професіоналізму співробітників. Цей метод має свої переваги і недоліки.
Переваги полягають у тому, що він надає керівництву банку значну свободу у виборі напрямів вкладень коштів і видів проведених банком активних операцій, оскільки при формуванні політики частина наявних коштів виділяється на підтримку ліквідності банку, а решту коштів вкладають в залежності від пріоритетів банку в операції, приносять дохід.
Недоліками методу виступають, по-перше, те, що визначення структури розміщення коштів керівництвом банку може бути досить суб'єктивним, а, отже, принести додатковий ризик у діяльності банку, по-друге, з точки зору підтримки ліквідності даний метод є досить коректним, оскільки в ньому відсутні чіткі орієнтири щодо встановлення достатнього рівня ліквідності активів.
Певною мірою дозволяє зазначені недоліки другий метод - метод розподілу активів (конверсії коштів). Суть методу полягає в зіставленні по термінах і сумах активів і пасивів банку. Джерела і основні напрями розміщення коштів групуються і зіставляються таким чином, щоб кошти певної групи пасивів розміщувалися в певні групи активів з урахуванням прибутковості вкладень та підтримки ліквідності банку.
При цьому розрізняють сукупну банківську ліквідність і ліквідність окремих кредитних установ. Сукупна банківська ліквідність у свою чергу має два трактування: у широкому сенсі слова сукупна банківська ліквідність означає форму організації розрахунково-платіжного обороту банківської системи відповідно до потреб фінансового капіталу; у вузькому сенсі - це сума розрахункових та квазірасчетних коштів, сконцентрованих у банківській системі. Однак частіше говорять про ліквідності кредитної організації, або ліквідності банку. Ліквідність банку - це можливість виконання активу як засобу платежу або швидкого і з мінімальними втратами перетворення фінансових активів в грошові кошти. Банк вважається ліквідним, якщо сума його грошових коштів, яку банк має можливість швидко мобілізувати з інших джерел, дозволяє своєчасно виконувати зобов'язання перед клієнтами.
Таким чином, ліквідність банку є запорукою його стійкості і працездатності, оскільки банк, що володіє достатнім рівнем ліквідності, в стані з мінімальними втратами для себе виконувати притаманні йому функції, а саме:
• проводити платежі за дорученням клієнтів;
• повертати кошти вкладникам (кредиторам) як з наступними термінами погашення, так і достроково;
• задовольняти попит клієнтів на грошові кошти в рамках прийнятих на себе зобов'язань;
• погашати випущені банком цінні папери;
• відповідати за зобов'язаннями, які можуть настати в майбутньому, наприклад, за позабалансовими зобов'язаннями (виданими гарантіями, довірчого управління, готівковим і термінових угодах).
Ліквідність комерційного банку можна розглядати як «запас» (стаціонарна ліквідність), «потік» (поточна ліквідність) та «прогноз» (перспективна ліквідність). Вимірювання ліквідності з точки зору запасів передбачає оцінку активів, які можуть бути перетворені в грошові кошти і спрямовані на погашення зобов'язань банку перед клієнтами. Ліквідність - це запас, який характеризує ліквідність банку на визначений (даний) момент і показує, чи є в банку достатні ресурси для задоволення зобов'язань на цей момент. У цьому випадку, щоб визначити достатність ліквідних активів, треба порівняти наявні запаси з потребами в ліквідних коштах.
Щоб реально оцінити стан ліквідності банку, потрібні точні прогнози потреби у грошових коштах, очікуваного рівня ліквідності активів та надходження коштів за певний період часу. У цьому випадку вдаються до оцінки ліквідності як прогнозу, який показує стан ліквідності в майбутньому, тобто дозволяє визначити її прогнозні значення та динамічні зміни з урахуванням впливу вхідних і вихідних грошових потоків, що утворюються при придбанні банком нових зобов'язань і вимог, а також здатність банку змінювати структуру пасивів та активів. Прогнозування здійснюється, як правило, на короткострокову перспективу (від 1 до 3 міс.).
Ліквідність дуже тісно пов'язана з платоспроможністю банку і визначає її. Платоспроможність - це здатність банку в належні терміни і в повній сумі відповідати за своїми зобов'язаннями.
На ліквідність банку, як і на його діяльність в цілому, діє велика кількість факторів різноспрямованої дії. Ці фактори поділяють на зовнішні і внутрішні, які діють на рівні самого банку та пов'язані з його політикою. Перші - банк може тільки враховувати у своїй діяльності, а останні банк може не тільки враховувати, але й впливати на них, знижуючи негативні наслідки від їх впливу.
Зовнішні фактори носять об'єктивний характер, банк повинен максимально пристосовувати до них свою кредитну політику.
До зовнішніх факторів належать:
1. Економічна та політична обстановка в країні. Нестабільність загальної політичної і економічної обстановки в країні робить прямий вплив на нестабільність банківської системи в цілому і комерційного банку як його становить ланки.
2. Ефективність державного регулювання та контролю. Комерційні банки відчувають на собі весь спектр дії державних заходів грошово-кредитного регулювання. Безпосередній вплив на ліквідність і платоспроможність надають такі моменти:
• рестрикційну політику центрального банку (підвищення ставки рефінансування центральним банком, зміна норм обов'язкового резервування, мінімального розміру власного капіталу, встановлення обов'язкових економічних нормативів впливають на структуру та ефективність активних і пасивних операцій банку);
• фіскальна політика держави, тобто зменшення або збільшення податків, що стягуються, приводить відповідно до збільшення або зменшення прибутку банку, що відбивається на його платоспроможності та відповідно на ліквідності;
• операції центрального банку на відкритому ринку з державними цінними паперами і іноземною валютою. Для підтримки ліквідності комерційного банку, а відповідно і їх кредитній активності центральний банк виступає покупцем на відкритому ринку.
3. Стан грошового ринку і ринку цінних паперів. Цей фактор показує характер перерозподілу тимчасово вільних грошових коштів між учасниками фінансового ринку і, зокрема, між банками. Так, високий рівень розвитку ринку дає можливість банкам швидко залучити кошти з метою підтримки ліквідності, а стабільний стан ринку цінних паперів забезпечує можливість швидкої реалізації цінних паперів при необхідності.
4. Можливість підтримки з боку держави. Цей фактор виявляється через проведену грошово-кредитну політику уряду і центрального банку, наприклад, можливість отримання державних кредитів з ресурсів центрального банку.
5. Досконалість законодавства (якщо в законі є вказівка на те, що кожен комерційний банк повинен мати грошові кошти в центральному банку, це забезпечить хоча б мінімальну ліквідність).
6. Надійність клієнтів та партнерів банку. З одного боку, зменшення рахунків до запитання на користь термінових призводить до підвищення ліквідності, тому що в банку з'являється велика впевненість, що в певний період часу виплат за зобов'язаннями не буде. З іншого боку, надійність банків-партнерів призводить до того, що вони в будь-який момент можуть допомогти з коштами за допомогою надання міжбанківського кредиту.
Внутрішні чинники безпосередньо пов'язані з його діяльністю, тому, змінюючи внутрішню або зовнішню політику банку, можна обмежити вплив факторів, які викликають негативні коливання в ліквідності. Так, створення філій, децентралізація повноважень і цілей (інструменти внутрішньої політики банку) призводить до підвищення ліквідності і відповідно платоспроможності банку, так як кожна філія має власні кошти, займається певними операціями, що може слугувати додатковим джерелом коштів для головного банку. У той же час спеціалізація та різноманітність банківських послуг (як елементи зовнішньої політики) підвищує ліквідність.
До внутрішніх факторів належать:
1. Якість управління діяльністю банку. Професіоналізм і рівень кваліфікації керівників і працівників банку впливає на стан ліквідності комерційного банку. Даний фактор є ключовим у забезпеченні ліквідності банку.
2. Достатність власного капіталу банку. Значна величина капітальної бази банку позитивно позначається на рівні його ліквідності, оскільки власний капітал виконує роль амортизатора у разі виникнення непередбачених обставин, які спричинять вилучення коштів і як наслідок викличуть криза ліквідності або платоспроможності.
3. Якість та стійкість ресурсної бази банку.
4. Ступінь залежності від зовнішніх джерел запозичення. Чим сильніше виражена у банку така залежність, тим серйозніше можуть виявитися проблеми у разі виникнення навіть тимчасової неплатоспроможності.
5. Збалансованість активів і пасивів за сумами та строками. Чим більше короткострокові активи, тим вище ліквідність і відповідно навпаки.
6. Ступінь ризику окремих активних операцій. Чи означає ймовірність втрат при реалізації активів або ризик неповернення вкладених коштів. Ризикованість активів залежить від факторів внутрішнього і зовнішнього порядку, таких як:
• стратегія банку при розміщенні коштів;
• структура і якість його кредитного портфеля;
• активність інвестування в цінні папери;
• якість проведеного фінансового аналізу;
• стан реального сектора економіки, державних фінансів.
Чим вище ризик активних операцій банку, тим більша ймовірність виникнення втрат при трансформації активів у грошові кошти, а це негативно позначиться і на його ліквідності.
7. Прибутковість активів банку. Чим більше частка працюючих активів у балансі банку і вище їх ефективність, прибутковість, тим стійкіше фінансовий стан банку.
8. Структура і диверсифікація активів. У процесі управління ліквідністю особливу увагу слід приділяти структурі активів. Для здійснення розрахунково-касового обслуговування клієнтів, повернення коштів до запитання банку необхідно мати певний запас високоліквідних активів. Диверсифікація активів, тобто розміщення їх по різних напрямах, робить позитивний вплив на рівень ліквідності, оскільки сукупний ризик активів знижується.
Ліквідність комерційного банку, таким чином, базується на постійній підтримці допомогою оперативного управління об'єктивно необхідного співвідношення між трьома складовими: власним капіталом банку і залученими коштами, з одного боку, і розміщеними коштами - з іншого. Здійснення цієї мети передбачає аналіз, контроль та управління активами та пасивами банку.
Методи управління ліквідністю.
Ліквідність дуже тісно пов'язана з прибутковістю банку. Чим вища ліквідність, тим прибуток банку нижче. Пов'язано це з тим, що найбільш ліквідні активи (резерви в центральному банку, каса, кошти на кореспондентському рахунку) приносять мінімальний дохід, а високоприбуткові (вкладення в довгострокові цінні папери, довгострокові кредити) - мають низьку ліквідність.
Для усунення такого протиріччя (між прибутковістю та ліквідністю) банк займається управлінням ліквідністю. З цією метою він розробляє, а потім і застосовує цілу сукупність заходів з підтримки оптимального рівня ліквідності, який забезпечував би задоволення попиту клієнтів банку на грошові кошти і в той же час не знижував рентабельність активів і прибуток банку, так як надлишкова ліквідність негативно впливає на прибутковість банку.
У короткостроковому плані банку вигідно підтримувати ліквідні активи на мінімальному рівні - досягається найбільш ефективне використання наявних ресурсів, яке при дотриманні певних принципів управління забезпечить прибутковість операцій, що проводяться.
У довгостроковому плані кращим варіантом виявляється підтримка відносно високого рівня ліквідності, що, однак, суперечить досягненню більш високої прибутковості, але буде сприяти зміцненню фінансового стану банку.
Залежно від спеціалізації, особливостей клієнтської бази, проведених операцій і багатьох інших чинників управління ліквідністю в різних банках істотно відрізняється.
В даний час існує декілька основних напрямків і теорій, відповідно до яких здійснюється управління ліквідністю. При управлінні активами банк визначає шляхи розміщення власних і залучених коштів таким чином, щоб при мінімальному ризику отримати максимально можливий прибуток, залишаючись при цьому ліквідним. При управлінні пасивами банк визначає не тільки політику управління розміром власного капіталу і залучених коштів, а й їх оптимальну структуру з метою подальшого ефективного використання в активних операціях. Проте найчастіше застосовують комплексний метод збалансованого управління активами і пасивами. При цьому використовується портфельний підхід до управління ліквідністю через узгоджене управління активами і пасивами банку.
Управління активами здійснюють наступними основними методами: загального фонду коштів, конверсії активів, наукового управління.
Управління активами полягає в ефективному розміщенні наявних ресурсів, тобто максимізації можливих доходів при мінімальному ризику і підтримці при цьому ліквідності банку.
Щоб банк зберіг ліквідність, його активи повинні задовольняти ряду критеріїв:
• певна частка активу повинна знаходитися в високоліквідної формі, тобто повинен підтримуватися достатній рівень резервів першої черги. До таких активів належать готівкові гроші і платіжні документи, а також кошти на кореспондентських рахунках, відкритих в центральному банку та в банках - нерезидентах країн із числа «групи розвинених»; депозити, розміщені в центральному банку;
• частина активів банку можна продати або передати кредиторам у короткі терміни і з мінімальними втратами (цьому критерію відповідають резерви другої черги: вкладення в державні цінні папери, валюту, дорогоцінні метали, кошти на коррахунках в банках-кореспондентах і т.д.);
• якщо певна частка його активів є своєчасно погашаються короткостроковими позиками;
• ліквідність банку можна планувати, впливаючи на строкову структуру активів банку, тобто застосовуючи «ступінчастість» погашення кредитів і повернення інвестованих коштів;
• значний вплив на ліквідність банку становлять фактори ризику та якості активів банку, тому що від цих показників безпосередньо залежить своєчасне повернення коштів у банк.
Метод загального фонду коштів є одним з найпростіших для застосування на практиці. Засоби, які в процесі своєї діяльності розміщує комерційний банк, надходять з різних джерел і мають різні якостями. Сутністю даного методу є об'єднання всіх наявних ресурсів для подальшого їх розподілу між активами відповідно до переваг банку. До тих пір поки розміщення засобів відповідає досягненню поставлених банком цілей, при проведення конкретних активних операцій не враховуються джерела коштів, за рахунок яких вони здійснюються.
Метод загального фонду коштів на практиці застосовується комерційними банками в основному при наявності надлишку грошових коштів і високого професіоналізму співробітників. Цей метод має свої переваги і недоліки.
Переваги полягають у тому, що він надає керівництву банку значну свободу у виборі напрямів вкладень коштів і видів проведених банком активних операцій, оскільки при формуванні політики частина наявних коштів виділяється на підтримку ліквідності банку, а решту коштів вкладають в залежності від пріоритетів банку в операції, приносять дохід.
Недоліками методу виступають, по-перше, те, що визначення структури розміщення коштів керівництвом банку може бути досить суб'єктивним, а, отже, принести додатковий ризик у діяльності банку, по-друге, з точки зору підтримки ліквідності даний метод є досить коректним, оскільки в ньому відсутні чіткі орієнтири щодо встановлення достатнього рівня ліквідності активів.
Певною мірою дозволяє зазначені недоліки другий метод - метод розподілу активів (конверсії коштів). Суть методу полягає в зіставленні по термінах і сумах активів і пасивів банку. Джерела і основні напрями розміщення коштів групуються і зіставляються таким чином, щоб кошти певної групи пасивів розміщувалися в певні групи активів з урахуванням прибутковості вкладень та підтримки ліквідності банку.
Основа методу полягає в тому, що кількість ліквідних активів, необхідних банку для підтримки ліквідності, безпосередньо залежить від джерел залучення ресурсів. При використанні даного методу робиться ставка на розміщення джерел, тобто нестійкі і короткострокові пасиви для підтримки миттєвої і поточної ліквідності банку направляються у високо ліквідні активи, а більш довгострокові пасиви відповідно вкладаються в менш ліквідні, але більш дохідні активи, наприклад, в кредитний портфель банку. Застосування методу конверсії коштів знімає проблему визначення строкової структури активів, що виникає при використанні методу загального фонду.
Цей метод має свої переваги і недоліки.
Головна перевага: під засоби кожної групи пасивів фактично створюється певний резерв ліквідних активів, розмір якого залежить від ступеня впливу даної групи пасивів на ризик незбалансованої ліквідності. Цей метод дозволяє банку підтримувати і планувати свою ліквідність, забезпечуючи розміщення коштів в активи відповідно з терміновістю пасивів, а також дозволяє коригувати обсяги залучення і розміщення коштів в залежності від значимості операцій для банку, прибутковості активів, витрат на залучення пасивів, ризикованості розміщення коштів, стабільності ресурсної бази та інших факторів.
Застосування даного методу знижує ризик ліквідності для банку завдяки здійсненню виваженої політики в області активів і пасивів.
До недоліків методу конверсії можна віднести те, що застосування на практиці основного принципу (створення резерву ліквідних активів під певну групу пасивів) призводить до зменшення частки працюючих активів, що в свою чергу позначається на його розвитку.
Два методи, розглянуті раніше, зводяться до застосування найпростіших прикладів наукового управління для аналізу зв'язків між різними статтями активу і пасиву. Вони показують шляхи розміщення всіх доступних для інвестування засобів таким чином, щоб забезпечити достатню норму прибутку, здійснюючи операції в межах обмежень ліквідності, встановлених керівництвом банку (тобто зсередини) або органами банківського контролю (тобто ззовні).
Більш складна методика передбачає науковий підхід до вирішення управлінських проблем з використанням прогресивних математичних методів і ЕОМ для вивчення взаємодії елементів у складних моделях. Цей підхід вимагає визначення цілей, встановлення зв'язків між різними елементами проблеми, ідентифікації змінних, що перебувають і не перебувають під контролем керівництва, оцінки можливої поведінки неконтрольованих змінних і виявлення тих внутрішніх і зовнішніх обмежень, які регламентують дії керівництва.
Одним з таких методів є лінійне програмування. Цей метод пов'язує проблему управління активами з проблемою управління пасивами, з урахуванням обмежень у відношенні, як прибутковості операцій, так і ліквідності. Модель лінійного програмування - це метод математичного моделювання, що виражає взаємозв'язок різних елементів прийняття рішень в стандартній математичній формі. Модель використовує один зі стандартних обчислювальних методів, наприклад, симплекс метод, для визначення оптимального поєднання елементів, які підлягають контролю з боку особи, яка приймає рішення.
Модель лінійного програмування досить еластична і може включати будь-які обмеження, бажані для керівництва або вимагають органи контролю. Модель для декількох періодів містить ще й обмеження, що забезпечують перехід від одного періоду до наступного.
Метод наукового управління банківськими активами дає помітні переваги банкам, котрі володіють або співробітниками, або консультантами, математична підготовка яких дозволяє його використовувати. Керівництво банку має розглядати подібні методи як шлях вдосконалення процесу прийняття рішень, але не як заміну їх власного досвіду суджень. Використання досить розробленої моделі лінійного програмування дозволить керівництву банку побачити наслідки деяких його рішень.
Одне з головних переваг, яке отримує керівництво при формуванні моделі, полягає в тому, що змушує ретельно визначати цілі і в явній формі висловлювати різні обмеження. Більше того, цей процес змушує керівництво банку вивчати портфель кредитів та інвестицій для виявлення обсягів різних видів інвестицій, можливості доходу і витрат по них. Отримана інформація становить виняткову цінність незалежно від методу її отримання.
Основний недолік використання наукових методів управління стосується головним чином дрібних банків. Воно передбачає наявність співробітників або консультантів з відповідною підготовкою, а також обчислювального устаткування потужності, достатньої для розрахунку великих моделей. І те й інше обходиться дуже дорого.
Управління пасивами комерційного банку є невід'ємною складовою управління його ліквідністю. Пасивні операції визначають масштаб проведення його активних операцій.
За способом формування пасиви банку можна розділити на три групи. Першу з них складають пасиви, сформовані за рахунок коштів, залучених від розрахунково-касових і депозитних операцій. Вони займають велику частину в пасивах банку. Другу групу складають так звані керовані пасиви, третю - власні кошти банку, розмір яких впливає на стійкість і ліквідність банку.
Основними напрямками в розвитку методів управління ліквідністю через управління пасивами банку виступають, по-перше, формування основної частини пасивів, що складається із залучених коштів клієнтів. При цьому значна частина пасивів повинна бути залучена на строковій основі для того, щоб їх можна було використовувати в активних операціях, приносять дохід, підвищити стійкість ресурсної бази за допомогою узгодження строків залучення і розміщення "коштів, знизити ризик незбалансованої ліквідності банку.
Другий напрямок пов'язано з підтриманням ліквідності через керовані пасиви, тобто кошти, які банк може залучити за своєю ініціативою. До них відносяться депозитні сертифікати, облігації та позики в інших банків, продаж цінних паперів на умовах зворотного викупу (РЕПО), а також євровалютні кредити.
У російській практиці банки обмежені у використанні керованих пасивів для підтримки ліквідності. Пов'язано це з багатьма причинами, в тому числі і з нерозвиненістю і нестабільним станом вітчизняного фінансового ринку і мінімальним набором фінансових інструментів, за допомогою яких банк може залучати кошти. У їх число входять, перш за все, міжбанківські кредити (МБК) - це джерело коштів в даний час є одним з найбільш доступних. Негативним моментом використання таких коштів для банку є їх відносна дорожнеча. Залучення МБК не повинно ставати основним джерелом підтримки ліквідності, оскільки це призведе до різкого збільшення витрат банку і, отже, зниження ефективності його функціонування, і до сильної залежності від ринку міжбанківського кредиту, що при виникненні нестабільною або кризової ситуації викличе кризу ліквідності в самому банку.
Структурний аналіз активів і пасивів дає інформаційну базу для аналізу ліквідності, проте для отримання повного обсягу інформації застосовується метод розрахунку показників - коефіцієнтів ліквідності.
У зарубіжній і вітчизняній практиці при регулюванні оперативної діяльності банків основна увага приділяється ліквідності і ризику банківських операцій. З багатовікової практики банківської справи випливає, що головне мистецтво банківського управління полягає в забезпеченні відповідності по термінах надходження і розміщення капіталів. Розміщувати капітали необхідно так, щоб не утруднятися у задоволенні запитання вкладників і розумних вимог своїх клієнтів. Для досягнення цієї мети банківська практика виробила необхідність відповідності пасивного та активного обертів.
З цією метою центральний банк регулює платоспроможність і ліквідність комерційних банків шляхом встановлення певних економічних нормативів, що стосуються обмежень зобов'язань банків у межах заборгованості, контролю за видачею великих кредитів, створення системи рефінансування, формування обов'язкових резервів. Кількість і перелік нормативів визначаються страновим особливостями, спеціалізацією і величиною банків, проведеної кредитної політики та деяких інших обставин.
У Росії регулювання ліквідності за допомогою нормативів починається з 1991 р ., Коли поряд з директивними нормативами були розроблені оціночні, використовувані для аналізу ліквідності та діяльності банку в цілому. Саме в цей час була здійснена диференціація нормативів залежно від типу банку. У 1992 р . за індивідуальними нормативами працювало близько-500 банків. З 1995 р . диференціація нормативів залежно від типу банку та визначення їх в індивідуальному порядку були скасовані. Для розвитку операцій з дорогоцінними металами Центральний банк ввів норматив ліквідності по дорогоцінним металам, який як обов'язковий був скасований у 2004 р .
В даний час основними показниками ліквідності, як в зарубіжній практиці, так і в Росії є коефіцієнти ліквідності - миттєвої (Н2), поточної (НЗ), довгострокової (Н4) і загальної (Н5), що обчислюються як відношення ліквідних активів до відповідним по термінах пасивам і як відношення капіталу банку до його зобов'язань.
Коефіцієнти Н2, Н3 і Н4 характеризують ліквідність банку з урахуванням часу погашення зобов'язань, тобто з їх допомогою контролюється ліквідність за реальними зобов'язаннями, які виникають у кожен окремий момент (Н2), протягом 1 міс. (Н3) або терміну більше 1 року (Н4).
Нормативи ліквідності комерційного банку.
Персонал банку повинен постійно здійснювати контроль за цими показниками, проводити структурний аналіз пасивів з метою підтримки оптимальних значень для засобів, що залучаються на строковій основі, так як саме вони допомагають банку підтримати збалансованість між активами та пасивами за строковими сумам.
Таким чином, ліквідність банку є одним з основних показників стійкості банку та підтримання його на відповідному рівні може призвести його не тільки до платоспроможності, але й забезпечити оптимальний розмір одержуваного прибутку.
Список використаної літератури
1. Федеральний закон «Про Центральний банк Російської Федерації (Банку Росії)» від 10 липня 2002р. № 86-ФЗ.
2. Федеральний закон «Про банки і банківську діяльність» від 2 грудня 1990 р . № 395-1.
3. Каджаева М.Р., Дубровська С.В. Банківські операції, М.: Академія, 2006.
4. Печникова А.В. Банківські операції, М.: Форум - Инфра-М, 2005.
5. Стародубцева Є.Б. Основи банківської справи, М.: Форум - Инфра-М, 2005.
6. Тавасіева А.М. Банківська справа, М.: Юніті, 2006.
Цей метод має свої переваги і недоліки.
Головна перевага: під засоби кожної групи пасивів фактично створюється певний резерв ліквідних активів, розмір якого залежить від ступеня впливу даної групи пасивів на ризик незбалансованої ліквідності. Цей метод дозволяє банку підтримувати і планувати свою ліквідність, забезпечуючи розміщення коштів в активи відповідно з терміновістю пасивів, а також дозволяє коригувати обсяги залучення і розміщення коштів в залежності від значимості операцій для банку, прибутковості активів, витрат на залучення пасивів, ризикованості розміщення коштів, стабільності ресурсної бази та інших факторів.
Застосування даного методу знижує ризик ліквідності для банку завдяки здійсненню виваженої політики в області активів і пасивів.
До недоліків методу конверсії можна віднести те, що застосування на практиці основного принципу (створення резерву ліквідних активів під певну групу пасивів) призводить до зменшення частки працюючих активів, що в свою чергу позначається на його розвитку.
Два методи, розглянуті раніше, зводяться до застосування найпростіших прикладів наукового управління для аналізу зв'язків між різними статтями активу і пасиву. Вони показують шляхи розміщення всіх доступних для інвестування засобів таким чином, щоб забезпечити достатню норму прибутку, здійснюючи операції в межах обмежень ліквідності, встановлених керівництвом банку (тобто зсередини) або органами банківського контролю (тобто ззовні).
Більш складна методика передбачає науковий підхід до вирішення управлінських проблем з використанням прогресивних математичних методів і ЕОМ для вивчення взаємодії елементів у складних моделях. Цей підхід вимагає визначення цілей, встановлення зв'язків між різними елементами проблеми, ідентифікації змінних, що перебувають і не перебувають під контролем керівництва, оцінки можливої поведінки неконтрольованих змінних і виявлення тих внутрішніх і зовнішніх обмежень, які регламентують дії керівництва.
Одним з таких методів є лінійне програмування. Цей метод пов'язує проблему управління активами з проблемою управління пасивами, з урахуванням обмежень у відношенні, як прибутковості операцій, так і ліквідності. Модель лінійного програмування - це метод математичного моделювання, що виражає взаємозв'язок різних елементів прийняття рішень в стандартній математичній формі. Модель використовує один зі стандартних обчислювальних методів, наприклад, симплекс метод, для визначення оптимального поєднання елементів, які підлягають контролю з боку особи, яка приймає рішення.
Модель лінійного програмування досить еластична і може включати будь-які обмеження, бажані для керівництва або вимагають органи контролю. Модель для декількох періодів містить ще й обмеження, що забезпечують перехід від одного періоду до наступного.
Метод наукового управління банківськими активами дає помітні переваги банкам, котрі володіють або співробітниками, або консультантами, математична підготовка яких дозволяє його використовувати. Керівництво банку має розглядати подібні методи як шлях вдосконалення процесу прийняття рішень, але не як заміну їх власного досвіду суджень. Використання досить розробленої моделі лінійного програмування дозволить керівництву банку побачити наслідки деяких його рішень.
Одне з головних переваг, яке отримує керівництво при формуванні моделі, полягає в тому, що змушує ретельно визначати цілі і в явній формі висловлювати різні обмеження. Більше того, цей процес змушує керівництво банку вивчати портфель кредитів та інвестицій для виявлення обсягів різних видів інвестицій, можливості доходу і витрат по них. Отримана інформація становить виняткову цінність незалежно від методу її отримання.
Основний недолік використання наукових методів управління стосується головним чином дрібних банків. Воно передбачає наявність співробітників або консультантів з відповідною підготовкою, а також обчислювального устаткування потужності, достатньої для розрахунку великих моделей. І те й інше обходиться дуже дорого.
Управління пасивами комерційного банку є невід'ємною складовою управління його ліквідністю. Пасивні операції визначають масштаб проведення його активних операцій.
За способом формування пасиви банку можна розділити на три групи. Першу з них складають пасиви, сформовані за рахунок коштів, залучених від розрахунково-касових і депозитних операцій. Вони займають велику частину в пасивах банку. Другу групу складають так звані керовані пасиви, третю - власні кошти банку, розмір яких впливає на стійкість і ліквідність банку.
Основними напрямками в розвитку методів управління ліквідністю через управління пасивами банку виступають, по-перше, формування основної частини пасивів, що складається із залучених коштів клієнтів. При цьому значна частина пасивів повинна бути залучена на строковій основі для того, щоб їх можна було використовувати в активних операціях, приносять дохід, підвищити стійкість ресурсної бази за допомогою узгодження строків залучення і розміщення "коштів, знизити ризик незбалансованої ліквідності банку.
Другий напрямок пов'язано з підтриманням ліквідності через керовані пасиви, тобто кошти, які банк може залучити за своєю ініціативою. До них відносяться депозитні сертифікати, облігації та позики в інших банків, продаж цінних паперів на умовах зворотного викупу (РЕПО), а також євровалютні кредити.
У російській практиці банки обмежені у використанні керованих пасивів для підтримки ліквідності. Пов'язано це з багатьма причинами, в тому числі і з нерозвиненістю і нестабільним станом вітчизняного фінансового ринку і мінімальним набором фінансових інструментів, за допомогою яких банк може залучати кошти. У їх число входять, перш за все, міжбанківські кредити (МБК) - це джерело коштів в даний час є одним з найбільш доступних. Негативним моментом використання таких коштів для банку є їх відносна дорожнеча. Залучення МБК не повинно ставати основним джерелом підтримки ліквідності, оскільки це призведе до різкого збільшення витрат банку і, отже, зниження ефективності його функціонування, і до сильної залежності від ринку міжбанківського кредиту, що при виникненні нестабільною або кризової ситуації викличе кризу ліквідності в самому банку.
Структурний аналіз активів і пасивів дає інформаційну базу для аналізу ліквідності, проте для отримання повного обсягу інформації застосовується метод розрахунку показників - коефіцієнтів ліквідності.
У зарубіжній і вітчизняній практиці при регулюванні оперативної діяльності банків основна увага приділяється ліквідності і ризику банківських операцій. З багатовікової практики банківської справи випливає, що головне мистецтво банківського управління полягає в забезпеченні відповідності по термінах надходження і розміщення капіталів. Розміщувати капітали необхідно так, щоб не утруднятися у задоволенні запитання вкладників і розумних вимог своїх клієнтів. Для досягнення цієї мети банківська практика виробила необхідність відповідності пасивного та активного обертів.
З цією метою центральний банк регулює платоспроможність і ліквідність комерційних банків шляхом встановлення певних економічних нормативів, що стосуються обмежень зобов'язань банків у межах заборгованості, контролю за видачею великих кредитів, створення системи рефінансування, формування обов'язкових резервів. Кількість і перелік нормативів визначаються страновим особливостями, спеціалізацією і величиною банків, проведеної кредитної політики та деяких інших обставин.
У Росії регулювання ліквідності за допомогою нормативів починається з
В даний час основними показниками ліквідності, як в зарубіжній практиці, так і в Росії є коефіцієнти ліквідності - миттєвої (Н2), поточної (НЗ), довгострокової (Н4) і загальної (Н5), що обчислюються як відношення ліквідних активів до відповідним по термінах пасивам і як відношення капіталу банку до його зобов'язань.
Коефіцієнти Н2, Н3 і Н4 характеризують ліквідність банку з урахуванням часу погашення зобов'язань, тобто з їх допомогою контролюється ліквідність за реальними зобов'язаннями, які виникають у кожен окремий момент (Н2), протягом 1 міс. (Н3) або терміну більше 1 року (Н4).
Нормативи ліквідності комерційного банку.
| Нормативи ліквідності | Умовне позначення | Норматив | Розрахункова формула |
| 1. Норматив миттєвої ліквідності | Н2 | Мін. 15% | Н2 = Високоліквідні активи: Зобов'язання до запитання Ч 100% |
| 2. Норматив поточної ліквідності | Н3 | Мін. 50% | Н3 = Ліквідні активи: Зобов'язання до запитання і термін до 30 дн. Ч 100% |
| 3. Норматив довгостроковій ліквідності | Н4 | Макс. 120% | Н4 = Заборгованість банку строком понад 1 рік: Капітал банку + Заборгованість банку строком понад 1 рік Ч 100% |
| 4. Норматив загальної ліквідності | Н5 | Мін. 20% | Н5 = Ліквідні активи: Активи-нетто - обов'язкові резерви Ч 100% |
Таким чином, ліквідність банку є одним з основних показників стійкості банку та підтримання його на відповідному рівні може призвести його не тільки до платоспроможності, але й забезпечити оптимальний розмір одержуваного прибутку.
Список використаної літератури
1. Федеральний закон «Про Центральний банк Російської Федерації (Банку Росії)» від 10 липня 2002р. № 86-ФЗ.
2. Федеральний закон «Про банки і банківську діяльність» від 2 грудня
3. Каджаева М.Р., Дубровська С.В. Банківські операції, М.: Академія, 2006.
4. Печникова А.В. Банківські операції, М.: Форум - Инфра-М, 2005.
5. Стародубцева Є.Б. Основи банківської справи, М.: Форум - Инфра-М, 2005.
6. Тавасіева А.М. Банківська справа, М.: Юніті, 2006.