Байрон і Пушкін

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Байрон (Byron) Джордж Гордон (Gordon), лорд (1788-1824), англійський поет-романтик, який став, за висловом П. («До моря», 1824), «володарем дум» його покоління. Початок його славі і впливу поклали дві пісні поеми «Паломництво Чайльд-Гарольда» («Childe Harold's Pilgrimage», 1812), в яких особисті враження дворічного подорожі по півдню Європи в червні 1809 - липні 1811 (Португалія, Іспанія, Албанія, Греція, Туреччина ) представлені як спостереження проїхав по тому ж маршруту всім розчарованого, до всього байдужого молодої людини, покинув батьківщину переситився життям, присвяченої «лише розвага пустим У божевільної жадобі радості і млостей, розпусти не гребуючи потворним» (I, 2; пер. В. В. Левика). Туга Чайльд-Гарольда, втомлене байдужість, з яким він оглядає все йому зустрічається, яким би воно не було красивим, мальовничим, екзотичним, героїчним, висловлювали громадське умонастрій, породжене катастрофою просвітницьких ідеалів у післяреволюційні епоху і настанням в Європі політичної та духовної реакції. У наступних за двома піснями «Чайльд-Гарольда» т. зв. «Східних» поемах: «Гяур» («The Giaour: A Fragment of a Turkish Tale», 1813), «Абідоська наречена» («The Bride of Abydos: A Turkish Tale», 1813), «Kopcap» («The Corsaire : A Tale », 1814),« Лара »(« Lara: A Tale », 1814),« Облога Коринфа »(« The Siege of Corinth: A Poem », 1816),« Парізіна »(« Parisina: A Poem » , 1816) - трагічне світосприйняття і бунтівний протест Б., підсилюємо загострюються його конфліктом з англійським «вищим» світлом, вилилися в героїчних, «демонічних» образах бунтарів, які не визнають над собою законів суспільства і зневажають радості спокійним, розміреним життя, охоплений презирством до людям, ненавистю, спрагою мести, сильними, руйнівними пристрастями, що приводять їх до загибелі. У квітні 1816 Б., піддавався запеклої цькування, зовнішнім приводом якої став розрив з ним дружини, покинув Англію і з того часу жив спочатку у Швейцарії, а з листопада 1817 в Італії, де приєднався до руху карбонаріїв. Твори цього надзвичайно плідної в творчому відношенні періоду відрізняються жанровим розмаїттям, багатством думки та емоцій - від виливів роздирається протиріччями серця до тираноборческие пафосу, сплетінням особистих переживань з високими громадянськими мотивами, елегії з інвективою, скорботи з ненавистю, відточеним художнім майстерністю. У ці роки були написані яскраві ліричні вірші, в т. ч. знамените «Прости» («Fare thee well !..», 1816), три звернення до сестри Августі (1816),« Пітьма »(« Darkness », 1816) , «Сон» («Dream», 1816), «Прометей» («Prometheus», 1816), «Ода Венеції» («Ode on Venice», 1818) та ін, а третина (1816) і четверта (1818) пісні «Паломництва Чайльд-Гарольда», в яких герой продовжував свою подорож по Європі, слідуючи маршрутом Б. у вигнанні; поеми «Шильонський в'язень» («The Prisoner of Chillon», 1816), «Скарга Тассо» («The Lament of Tasso» , 1817), «Пророцтво Данте» («The Prophecy of Dante», 1819), «Мазепа» («Mazeppa: A Poem», 1819) і ін; філософські драми-містерії «Манфред» («Manfred: A Dramatic Poem », 1817) і« Каїн »(« Cain: A Mystery », 1821); історичні трагедії в традиції класицизму:« Марино Фальери, венеціанський дож »(« Marino Faliero, Doge of Venice », 1821),« Capданапал »(« Sardanapalus », 1821),« Двоє Фоскарі »(« The Two Foscari », 1821); уїдливі політичні сатири« Бачення суду »(« The Vision of Judgement », 1822),« Бронзовий вік »(« The Age of Bronze », 1823) та ін; жартівлива поема «Беппо» («Beppo: A Venetian story», 1817), в якій пародіювався романтичний сюжет і підкреслено іронічно вводився побутової фон; нарешті, вершинний твір Б. - шістнадцять пісень незавершеної поеми «Дон Жуан» («Don Juan», 1819-1824), в якій Б. виступає «як сатирик і лірик, трибун і філософ, іронічний спостерігач і полум'яний викривач, що нехтує старий світ і сповіщає новий» (Дьяконова Н. Я. Байрон в роки вигнання. Л., 1974. С. 102). При всьому змістовному та художньому багатстві творчості Б. періоду вигнання його сучасники бачили в ньому перш за все і головним чином автора «Паломництва Чайльд-Гарольда» і «східних» поем; саме ці твори піднесли його, в їх очах, на вершину слави, зробили його кумиром покоління, предметом запеклих суперечок.

Відомості про Б. почали проникати до Росії незабаром після виходу I-II піснею «Чайльд-Гарольда» і три «східних» поем («Гяур», «Абідоська наречена», «Корсар»). Вже у листі С. С. Уварова до В. А. Жуковському від 20 грудня 1814 говорилося, що поетів «тепер у англійців <...> тільки два: Walter Scott і Lord Byron» (РА. 1871. № 2. С. 0163) . Першим звісткою в російській пресі з'явилася замітка в «Р. Музеум »(1815. Ч. 1. Січень. С. 37-42), де він був названий« одним з нинішніх славних поетів англійських », перераховані його знамениті поеми, дана коротка характеристика їх художніх достоїнств і наведені витяги з« Корсара »у оригіналі з паралельним прозовим перекладом. Широке знайомство в Росії з поезією Б. почалося за посередництвом французьких перекладів, що публікувалися в 1817-1819 в женевському журналі «Bibliothèque universelle» і передрукованих у збірнику: Choix de poésies de Byron, Walter Scott et Moore / Trad. libre, par l'un des Rédacteurs de la Bibliothèque universelle (Genève; Paris, 1820. T. 1). Особливо важливу роль в залученні російських читачів до творчості Б. відігравало розпочате французьким літератором Амедео Пішо (1796-1877) багатотомне зібрання прозових перекладів (Œuvres de lord Byron / Trad. De l'anglais par ... [A. Pichot et Eusèbe de Salle ]. Paris, 1819-1821. T. 1-10; доп.: Œuvres nouvelles de lord Byron. Paris, 1824. T. 1-10; дек. перевидань за життя П., в т. ч.: 4е éd. , entièrement rev. et corr. Paris, 1822 [1823] - 1825. T. 1-8; 5e éd. Paris, 1823-1824. T. 1-19). Прийшли до Росії і виконували тут посередницьку функцію між Б. і російськими читачами також і інші його французькі переклади. Мало російські читали в той час Б. в оригіналі (В. А. Жуковський, С. С. Уваров, І. І. Козлов, А. І. Тургенєв, Д. М. Блудов, О. А. Бестужев).

Провісником і певною мірою початковим поштовхом захлеснула Росію з кінця 1810-х і не спадає протягом усього життя П. потужної хвилі захоплення поезією Б. і величезного інтересу до його особистості з'явився відгук про нього в переведеної з «Bibliothèque universelle» статті «Огляд нинішнього стану англійської літератури »(ВE. 1818. Ч. 99. № 9. С. 33-52). У 1819 близькі і хороші знайомі П.: Жуковський, А. І. Тургенєв, П. А. Вяземський, Козлов, можливо К. М. Батюшков - всі з задоволенням читають Б. і обмінюються захопленими враженнями. З цього ж часу в російській пресі починається потік переказів з Б., суджень та відгуків іноземних та вітчизняних авторів про його творах і про нього як поета і як людину, заміток біографічного змісту з європейської преси. Його ім стало часто з'являтися в листуванні російських письменників; про нього говорили в дружніх гуртках; уважно і з жадібністю стежили за всіма стосувалися його публікаціями в іноземній і російській пресі; з цікавістю слухали людей, з ним зустрічалися, розпитували про нього приїжджали в Росію іноземців , розмовляли та сперечалися про нього з його співвітчизниками, і всі почуті про нього розповіді збирали, записували і поширювали (у т. ч. друзі П. - Вяземський, А. І. Тургенєв); подорожуючи за кордоном, відвідували місця, з ним пов'язані ; набували і тримали у себе його портрети.

Умонастрій, яке визначається як «російський байронізм», виявлялося в безлічі варіантів і відтінків, що мали суттєві відмінності та індивідуальні особливості. Самим поверхневим був модний тип «москвича в Гарольдовом плащі», що носив маску пересичення життям і в суті своїй представляв «Чужих примх тлумачення, Слів модних повний лексикон» («Євгеній Онєгін», гл. VII, 24.11-13), подібно Олексію Берестову ( «Панночка-селянка»), що явився перед провінційними панночками «похмурим і розчарованим», що говорив їм «про втрачені радощі і про зів'ялої своєї юності» і носив «поверх того <...> чорне кільце з зображенням мертвої голови» (Акад. VIII, 111 ). Жуковського та Козлова приваблювала інтимна лірика Б., її елегійні мотиви; обидва бачили в ньому співака страждання, і перший, керуючись цим, вибрав для перекладу «Шильонского в'язня», а другий читав в тому ж ключі і «гяура». У колах передової молоді з дворянської інтелігенції поезія Б., сприйнята на тлі розвивається в цьому середовищі суспільно-політичного невдоволення і активізації таємних товариств, набувала емоційне, художнє та громадянське звучання. «Байрон, - писав один з рецензентів« Полтави », - відчуваючи потребу свого століття, заговорив мовою, близьким до серця синів дев'ятнадцятого сторіччя і представив зразки і характери, яких жадала душа, що брала участь в жахливих переворотах, що потрясли людство останнім часом. Байрон став представником духу нашого часу. Осягаючи абсолютно потреби своїх сучасників, він створив нову мову для вираження нових форм »([Булгарін Ф. В.]. Розбір поеми« Полтава »/ / З та СА. 1829. Т. 3 (СО. Ч. 125). № 15 . С. 38; Пріжізн. критика, 1828-1830. С. 133). «Пророк свободи сміливий, Тугою змучений поет» (Д. В. Веневітінов. «До Пушкіна»), «Співак природи, І хвиль шумливих, і свободи» (І. І. Козлов. «До Вальтер-Скотту») будив волелюбні мрії і прагнення до зміни сформованого, відсталого укладу життя. Свої думки, сподівання і настрої російські читачі Б. знаходили і в розчарованому, тікати від «цивілізованого» суспільства на околиці Європи Чайльд-Гарольда, і в романтичному герої-індивідуаліст «східних» поем, охоплений тугою, мізантропію і бурхливими, «роковими» пристрастями , бунтаря і відщепенців, що знаходиться в конфлікті з суспільством, злочинцеві з точки зору пануючої моралі і закону. Співчуття і сильне співпереживання, в першу чергу, природно, у декабристів, викликала байронівський поетизація національно-визвольної боротьби в Іспанії, Італії, Греції, його громадянська лірика, в якій, за висловом Вяземського, Б. «спускається на землю, щоб вибухнути обуренням в гнобителями, фарби його романтизму зливаються часто з фарбами політичними »(лист А. І. Тургенєва від 25 лютого 1821 - ОА. Т. 2. С. 170-171). Жвавий відгук отримувала і байронівський сатира як в окремих творах цього жанру, так і проходить струею в «Дон Жуана» та інших творах. Захоплюючись сатирою «Бронзове століття», присвяченої Веронський конгрес (1822) Священного союзу, Вяземський, який читав її у французькому перекладі, писав: «Ось б'є всіх мешканців по поверхах дурості <...> до тих, які - вже вище, здається, не можна» ( лист до А. І. Тургенєва 18 листопада 1823 - ОА. Т. 2. С. 367). Впливав Б. і особистою участю в русі італійських карбонаріїв, а потім у національно-визвольній боротьбі Греції, де він знайшов смерть, одностайно визнану героїчної і прославляемую у всіх російських віршах, написаних на смерть поета (В. К. Кюхельбекер, К. Ф. Рилєєв, Вяземський, Козлов, Веневітінов та ін.) Привертали увагу, розбурхуючи уми і отримуючи різну інтерпретацію, і інші моменти особистого життя Б., в т. ч. роздмухував європейською пресою скандал навколо його невдалого шлюбу, його вчинки, які кидали виклик встановленим правилам громадського пристойності, в яких він бачив огидне лицемірство, його напівдобровільне вигнання з батьківщини. У художній манері Б., порушувала всі класичні канони жанру поеми, російські поети побачили шлях до звільнення від приїлися літературних шаблонів, новаторську форму, чудово пасувала для вираження думок, почуттів, світовідчуття людини XIX ст., До чого застарілі старі літературні форми визнавалися вже нездатними .

Паралельно байронізму в Росії формувався і розвивався сильний антібайронізм, який також брав різні відтінки і форми. Початок йому поклав Д. П. Рунич, що послав в 1820 видавцям РІ обурений лист з приводу надрукованої ними перекладної статті про «англійському безбожники віршотворця», «розповсюджувача вельзевуловой логіки», чиї «поезії <...> народять Занд і Лувель», «сповнені смертоносного отрути, такої філософії, яку вивергає один тільки пекло »(Д. П. Рунич і поет Байрон: Лист Д. П. Рунича до видавців« Русского інваліда »/ / PC. 1896. Т. 88. № 10. С. 135 - 138). Живильним середовищем російського антібайронізма 1820-1830-х рр.. були кола політичної реакції і літературні консерватори. Боротьба з Б. велася й офіційно. Чимало його творів піддалися цензурному забороні, а переклади допускалися до друку з великими спотвореннями і купюрами; цензурний гніт був причиною і недомовленості, відчутною в багатьох російських критичних статтях про англійського поета.

П., мабуть, читав в 1815 відгук про Б. і витяги з «Корсара» в «Р. Музеум », тому що в тому ж номері було надруковано його послання« До Б <атюшк> ову »(« Філософ жвавий і піїт ...»). Ймовірно, повз нього не пройшли в наступні три роки та інші, поки ще нечасті, публікації в російській пресі, в яких йшлося про Б., а ім'я автора «Паломництва Чайльд-Гарольда» і «східних» поем і переклади його творів могли зустрічатися йому під французьких журналах. Ці епізодичні, випадкові зустрічі з англійським поетом пройшли для П., здається, безслідно, не викликавши в нього ні інтересу, ні творчого відгуку. Положення повинно було змінитися в 1819. Спілкуючись в цей час тісно з Жуковським і А. І. Тургенєвим, П. не міг не чути від них про поета, яким вони тоді захоплювалися. По всій видимості, Тургенєв давав П. читати повні захоплень від «Паломництва Чайльд-Гарольда» листи Вяземського, який, думаючи про можливе перекладача цього твору на російську мову, першим згадав про П. (лист від 11 жовт. 1819 - ОА. Т. 1. С. 327). У листі від 17 жовтня 1819 наводилися в перекладі з французької (з «Bibliothèque universelle») вісім строф (179-180, 184, 178, 130-131, 121, 124) з IV пісні «Чайльд-Гарольда» як приклад нової поезії, протиставляє застарілої літературної традиції, «старої, зношеної шльондрі - нашої поезії, яка ніяк не йде мови нашому»: «Що за туман поетичний? Пірнай у нього і освіжає почуття, обпалені спекотної пилом землі. Що ваші урочисті оди, ваші холодні поеми! Що весь цей мову умовний, симетрія слів, висловів, понять! Крапля, яку поглинає океан блакитний, але іноді і похмурий, як особа небес, в них відбивається »(ОА. Т. 1. С. 327, 330-332). З листа від 6 грудня 1819 (ОА. Т. 1. С. 367, 374) П. було відомо, що надіслана в ньому «Португальська пісня» («Коли мене притиснувши до грудей рукою гнучкою ...»), надрукована пізніше в СО (1820. Ч. 60. № 12. С. 268), була переведена з Б. («From the Portuguese»). Двічі, у листах від 25 жовтня і 15 листопада 1819, цитував французький переклад 10-ї строфи прощальній пісні Чайльд-Гарольда (ОА. Т. 1. С. 338, 353), і пізніше (лист від 27 листопада 1820) Вяземський допускав, що саме він цими цитатами «наговорив» П. «байронщізну» ст. 19-20 («Але тільки не до брегам сумним Туманною батьківщини моєї») елегії «Погасло денне світило ...» (ОА. Т. 2. С. 107). Не неможливо, проте не доказово, знайомство П. з виконаним Козловим (1819) перекладом на французьку мову «абідоський нареченої». Таким чином, вже восени 1819 П. в якійсь мірі познайомився з поезією Б. Однак його світовідчуття тих місяців, знаходить вираження, наприклад, у листі до П. Б. Мансурову від 27 жовтня 1819 (Акад. XIII, 11), в віршах «<Юр'єву>» («Здорово, Юр'єв, іменинник ...») (20-23 верес. 1819),« Станси Толстому »(« Філософ ранній, ти біжиш ...») (1819, імовірно грудень), «Юр'єву» («Улюбленець вітряних Лаїш ...») (друга половина квітня - 3 травня 1820), дисгармоніювала з її духом і настроєм, так що на цьому тлі навряд чи могло народитися співпереживання, глибоке сприйняття і творче освоєння. У листі П. А. Вяземському близько (не пізніше) 21 квітня 1820 дві фрази («Петербург душен для поета. Я спрагу країв чужих; авось полуденну повітря пожвавить мою душу». - Акад. XIII, 15) допускають інтерпретацію як «Чайльд- гарольдовского »настрої, але найімовірніше були повідомленням про прийдешню посиланню, завуальованим традиційним літературним мотивом видалення з міста на лоно природи. Умови для того, щоб байронівський поезія знайшла у П. відгомін, виникли вже на засланні, коли він, вирваний зі звичного кола спілкування і гостро переживав «зраду» нібито легко з ним розлучилися і відразу його забули друзів, випробував розчарування в радощах і цінностях столичної життя, а примусовий від'їзд з Петербурга трансформувався в його свідомості у нею самою бажане добровільне вигнанства. На цьому грунті актуалізувалися вже присутні в елегійного ліриці П. (1816) меланхолійні мотиви і створився емоційний настрій, чуйний до духовного світу байронічного героя. Враження від мальовничих російських околиць (Кавказ, Крим, Молдавія) та їх народів оживили для П. і наблизили до нього екзотичний Схід байронівського поем.

Ступінь знайомства П. з творами Б. в перші місяці посилання була і залишається предметом здогадок і припущень. За відомостями біографів П., що грішать неточностями і, ймовірно, домислами, він, може бути, на Кавказі, а в Гурзуфі визначено вчив англійську мову за допомогою володів їм М. М. Раєвського-сина; для занять була вибрана книга «Твори Байрона» , яку вони читали в Криму «майже щодня», користуючись, можливо, при необхідності консультаціями Ек. Н. Раєвської (Бартенев. П. у південній Росії. С. 36; Бартенєв. Про Пушкіна. С. 150; Анненков. Пушкін. С. 151; П. в сприймали. Сучас. (1985). Т. 1. С. 220). Імовірно читали вони «Корсара» (Летопісь. Т. 1. С. 197), А. Міцкевич, спираючись, мабуть, на почуте від самого російського поета, писав у його некролозі (Le Globe. 1837. 1925 mai), що, « прочитавши байронівського "Корсара", Пушкін відчув себе поетом »(див.: Міцкевич. Т. 4. С. 90), а вплив цієї поеми позначилося насамперед у« Кавказькому бранці », відкрило саме в Гурзуфі нову сторінку пушкінської творчості. Оскільки в Гурзуфі інтереси П. розподілялися також між Вольтером і А. Шеньє та ін проведенням часу (П. в сприймали. Сучас. (1985). Т. 1. С. 219-220), а знання англійської мови у М. М. Раєвського було навряд чи буде достатнім (див.: Філіпсон Г. І. Спогади. М., 1885. С. 155), щоб здолати велику поему в короткий проміжок між приїздом (19 серпня) і початком роботи над «Кавказьким бранцем» (близько, після, 24 серпня), то навіть дуже можливо припущення, згідно з яким читати «Корсара» друзі приступили ще на Кавказі. Втім, існують виконані П. (Акад. II, 469, 990; Рукою П. С. 27-29) і М. М. Раєвським (ПД ф. 244, оп. 3, № 38) чорнові переклади уривків з «гяура» , які гіпотетично можуть бути віднесені також до гурзуфському днях. Немає достатньої ясності щодо того, в якому обсязі знав П. в цей час «Паломництво Чайльд-Гарольда». Мотиви розчарування, байдужості до життя та пересичення її радощами в «Чайльд-гарольдовском» дусі присутні в «Кавказькому бранці» і звучать в першій же елегії південного періоду «Погасло денне світило ...», розпочатої твором в ніч з 18 на 19 серпня 1820 під час переїзду морем з Феодосії в Гурзуф і завершеною в 20-х числах вересня. Сучасники, в першу чергу друзі П., угледіли в цьому вірші «байронщізну», хоча в першій публікації було відсутнє авторське вказівку на «наслідування Байрону», що з'явилося лише у змісті Ст 1826 (ймовірно, як поступка стійкого переконання читачів) і послужило підставою вважати, що елегія була написана «під живим враженням щойно прочитаного" Чайльд-Гарольда "» (Майков. Пушкін. С. 141). Однак майже всі небагато більш-менш переконливі текстові паралелі (ст. 4, 16-20, 40) могли бути підказані російськими та французькими цитація в листах Вяземського, а зіставлення інших мотивів не має достатньої доказовості, тому що з рівною, якщо не з більшою вірогідністю вони сходили до ожилому у творчій свідомості П. елегійному пласту 1816, продовженням якого, на думку деяких пушкіністів, з'явилися головним чином лірика і поеми південного періоду (Томашевскій. Пушкін, I. С. 121). Не знайшло переконливого підтвердження припущення (П. О. Морозов; Венг. Т. 2. С. 550), згідно з яким, в 1820 до П. дійшла якимись шляхами і відбилася у вірші «Погасло денне світило ...» елегія Батюшкова «Є насолода і в дикості лісів ...» (переклад строф 178-179 IV пісні «Паломництва Чайльд-Гарольда»); більш імовірно, що П. вона стала відома багато пізніше, у 1826-1828, під час підготовки її до друку , і тоді ж він записав її текст (Рукою П. С. 479-480). Питання про те, які твори Б. і в якому вигляді знав П. в перші місяці на півдні і в якому відношенні до них знаходилися його власні твори тих днів, продовжує бути дискусійним.

Подальше, вже глибоке знайомство П. з творами Б. відбулося за французькими переказами в зборах А. Пішо. Він володів або користувався томами різних видань, що видно з послідовності читання їм «Дон Жуана», яка встановлюється за листами до А. А. Бестужева від 24 березня 1825 (Акад. XIII, 155) і Вяземському від 2-ї половини листопада 1825 (« Я знаю тільки 5 перв. <их> пісень; прочитавши перші 2, я сказав негайно Раєвському, що це Chef-d'oeuvre Байрона ... »- Акад. XIII, 243): спочатку в руках П. було 1-е або 2-е видання, де були надруковані пісні I і II, в одному з наступних видань, що вийшли в 1822-1823, до них додалися пісні III-V, а VI і ін, що з'явилися у фр. пер. в 1824, дійшли до нього в самому кінці 1825, коли А. П. Керн подарувала йому «останнє видання Байрона, про який він так давно клопотався» (Керн. С. 38; П. в сприймали. сучас. (1974). З . 390), за що він дякував її листом від 8 грудня (Акад. XIII, 249-250).

За власним визнанням П., він у період роботи над «Бахчисарайським фонтаном» (весна 1821-1822, січень-лютий і вересень-листопад 1823) «з розуму сходив» від Б. («<Спростування на критики>;», 1830 - Акад . XI, 145). А. Н. Вульф згадував, що П. «в ті роки, коли жив тут, у селі <на засланні в Михайлівському. - В. Р.>, рішуче був схиблений на Байрона »і« його вивчав найстараннішим чином »(П. в сприймали. Сучас. (1974). Т. 1. С. 413). Це свідчення підтверджується наполегливими проханнями П. брата (листи від 1-ї половини листопада 1824, кінця січня - 1-й половини лютого, 14 березня, 22 і 23 квітня, 1-й половини травня 1825) надіслати йому «Conversations de Byron» ( «Розмови Байрона»), продовження «Дон Жуана» з VI пісні, «Останню пісню Паломництва Чайльд-Гарольда» («Le dernier chant du Pè-lerinage d'Harold», 1825) А. де Ламартіна (Акад. XIII, 121, 142, 151, 163, 174); аналогічним проханням до Ганни М. Вульф (лист від 21 липня 1825) «не забути» останнє видання Б. (Акад. XIII, 190); живим інтересом до задуманої Вяземським статті про Б. (листи від 29 листопада 1824, 25 травня, і десь у середині червня, 13 липня, 10 серпня, 2-й половини листопада 1825 - Акад. XIII, 125, 184, 187, 204, 243); панахидою за Б., замовленої в річницю його смерті (листи 7 квітня 1825 до П. А. Вяземському і Л. С. Пушкіну - Акад. XIII, 160, 162).

Загальне уявлення про «байронічної» поезії та її творця, який сформувався у П. на початку і в пік захоплення нею, зберігалося і тоді, коли його власні досліди в цьому роді були вже в минулому. Про враження, яке справляв «звук ліри Байрона» при першій її появі, П. згадував багато пізніше у вірші «До вельможі» (1830) (ст. 84-856 «Звук нової, чудний ліри, Звук ліри Байрона ...»), причому для передачі цього раннього сприйняття він перебрав кілька варіантів, кожен з яких висловлював який-небудь окремий нюанс («брязкання гордої ліри Грім ліри Байрона», «звук нової гордої ліри», «раптовий голос ліри», «звук нової, дивної ліри» - Акад. III, 818, 825). У період «південних поем» П. конкретизує поняття «байронічні» визначеннями «похмура, богатирська, сильна» (лист до А. А. Дельвігу від 23 березня 1821 - Акад. XIII, 26), а Б. для нього - «поет болісний і милий »,« страждалець натхненний »,« чарівник »(« гречанці », 1822, ст. 14, 17, 22). Цю ж лексику П. вживає і через кілька років, кажучи про те, що в Італії «Байрон, мученик суворий, Страждав, любив і проклинав» («Хто знає край де небо блищить ...», 1828, ст. 14-15 ; вар.: «Байрон ніжний і суворий, Відкинувши <пропуск> всі окови, Страждав, любив і проклинав» - Акад. III, 647). Оцінки, висловлені в начерках критичних статей 1827-1830 («<Про драмах Байрона>», 1827; «<Матеріали до" уривки з листів, думок і зауважень ">», 1827; «<Про трагедію Оліна" Корсер ">», 1828; «<Спростування на критики>», 1830; «<Заперечення критикам" Полтави ">, 1830), склалися, по всій видимості, вже при першому знайомстві грунтовному з творами Б. У« Гяур »його захоплювало« полум'яне зображення пристрастей » , в «Облозі Коринфа» і «Шильонському в'язня» - «зворушливе розвиток людського серця» (Акад. XI, 64). З приводу останнього він писав М. І. Гнєдич 27 вересня 1822: «Має бути Байроном, щоб виразити за настільки страшною істиною перші ознаки божевілля, а Жуковським, щоб це перевиразіть» (Акад. XIII, 48, порівн. Листи йому ж від 27 червня, П. А. Вяземському від 1 вересня, Л. С. Пушкіну від 4 вересня 1822 - Акад. XIII, 40, 44, 45). «Парізіна» справила на нього враження «трагічною силою» (Акад. XIII, 64), і в полемічному запалі він стверджував, що в цьому відношенні Б. перевершив Ж. Расіна (лист братові від січня (після 12) - початку лютого 1824 - Акад. XIII, 87). У «Паломництво Чайльд-Гарольда» він виділяв III і IV пісні, зазначаючи в них «глибокодумність і висоту польоту істинно ліричного» (Акад. XI, 64), а в усій поемі - «вищу сміливість: сміливість винаходу, створення, де план великий обіймає творческою мислію »(Акад. XI, 61, 64, 333, порівн. проект передмови до гол. VIII і IX« Євгенія Онєгіна », 1830 - Акад. VI, 542). У «Дон Жуана» він знайшов «дивовижне шекспірівське різноманітність» (Акад. XI, 64); в поемі «Мазепа» бачив «полум'яне створення», «широку, швидку кисть», намальовану «ряд картин одна інший разючіші» (Акад. XI , 160, 165). У порівнянні з «Скаргою Тассо» елегія Батюшкова «Вмираючий Тасс» здавалася йому «худим твором» (Акад. XII, 283). П. поділяв загальноприйняте в його час думка (самим англійським поетом безуспішно оспорюване), згідно з яким Б. «примхою бурний, Одяг у тьмяний романтизм І безнадійний егоїзм» («Євгеній Онєгін», гл. III, 12.12-14, порівн. I, 56 ), «збагнув, створив і описав єдиний характер (саме свій)», представив майже у всіх своїх творах «привид себе самого» в «похмурому, могутнього особі, настільки таємничо чарівною», «створив себе вдруге, то під чалмою ренегата, то в плащі корсара, то гяуром, здихаючі під схимі, то мандрівним »Чайльд-Гарольдом (Акад. XI, 51, 64). Новизна поем Б., зруйнували всі канони епічного жанру, полягала для П., як і для його сучасників, не тільки в їх герої, «похмурому, ненависному, болісному характер» (Акад. XI, 159, 165), але у величезній мірі в їх формі, перш за все в їх композиції, головна особливість якої визначалася, як розумів П., тим, що Б. «мало піклувався про плани своїх творів, і навіть зовсім не думав про них» і «кілька сцен, слабо між собою пов'язаних , були йому достатні <для> цього безодні думок, почуттів і картин »(Акад. XI, 64). У творчості Б. розрізняв П. два періоди: «Геній Байрона бліднув з його молодими <...> Його поезія мабуть змінювалася. Він весь був створений на виворіт; поступовості в ньому не було, він раптом дозрів і змужнів - проспівав і замовк, і перші звуки його вже йому не повернулися - після IV пісні Child-Harold Байрона ми не чули, а писав якийсь інший поет з високим людським талантом »(лист П. А. Вяземському від 24-25 червня 1824 - Акад. XIII, 99). До першого, яскравому, на його думку, періоду, коли Б. з'явився «полум'яним демоном» (там же), П. відносив східні поеми, «Паломництво Чайльд-Гарольда», I-II пісні «Дон Жуана»; до другого - драматичні твори, продовження «Дон Жуана», також, ймовірно, політичні сатири, які, втім, він жодного разу не згадав.

Сильне враження, отримане П. від «чарівною, глибокою поезії Байрона» («<Про трагедію Оліна" Корсер ">» - Акад. XI, 65), викликаний нею переворот в його художніх уявленнях і смаки, усвідомлення відкритих нею перспектив і нових шляхів спонукали П. до власних дослідів в подібному роді, якими стали так звані «південні» поеми (1820-1824): «Кавказький бранець», начерк «Вадим», «Брати розбійники», «Бахчисарайський фонтан», «Цигани». Розробляючи новий для себе і російської літератури жанр романтичної поеми, П. слід своїм зразком у виборі ефектною фабули і героя, схожого певними рисами з байронічний, зосереджується, за прикладом Б., на зображенні внутрішнього світу персонажів, їхніх почуттів і пристрастей, запозичує ряд тем і мотивів, повторює деякі сюжетні колізії, ситуативні положення, пози і жести дійових осіб. Різною мірою використані в «південних» поемах композиційні прийоми Б.: фрагментарність оповіді, утворена виділенням «вершинних», кульмінаційних епізодів, моментів вищого драматичного напруги, з опущенням проміжного дії і подій; неясність, недомовленість біографії героя, непоясненого важливих моментів дії, оповідна недомовленість і виникає з них таємничість. Саме широке застосування знаходить у П. і лірична манера оповіді, створювана великою кількістю авторських питань, вигуків, звернень до героїв, різноманітних емоційних повторів (анафор, синтаксичних паралелізмів і пр.), ліричними описами природи, обстановки, зовнішності, монологами і діалогами. Орієнтування на Б. не означало для П. учнівства, копіювання захоплює його моделі, але реалізовувалося в творчому освоєнні художніх принципів, в ній втілених, що з перших же кроків виявилося пов'язане з їх істотною трансформацією і в кінцевому підсумку призвело до подолання «байронізму» як ідеологічному, так і художньому. Засвоєння Б. було для П. одночасно і боротьбою з Б. Вважаючи організуючим початком байроновской поеми самовираження автора, П. задумував спочатку, за її зразком, зобразити в герої своєї першої «південної» поеми себе самого, але ще в ході роботи над нею від цього відмовився, і вийшов, за його власною оцінкою, невдалим характер Бранця затвердив його в думці, що він не годиться «в герої романтичного вірші» (див.: листи до М. І. Гнєдича від 29 квітня (черн.) і В. П. Горчакову від жовтня-листопада 1822, «<Спростування на критики>» - Акад. XIII, 371, 52; XI, 145) і що, як він говорив пізніше М. П. Погодіну, «після Байрона не можна описувати людину, якій набридли люди »(П. в сприймали. сучас. (1974). Т. 2. С. 36). Сповіщаючи Дельвіга (лист від 23 березня 1821) про завершення «Кавказького бранця», П. пропонував йому використовувати сюжетний мотив «гяура» (сповідь грішника ченця), переконуючи його в тому, що його «істинний доля» - «поезія похмура, богатирська, сильна, байронічні »(Акад. XIII, 26). Жодного натяку на генетичний зв'язок з нею свого нового твору він не зробив, і, отже, підтекстом цього листа було, ймовірно, САМОПРИЗНАННЯ в тому, що її подібна забарвлення не відповідає його світовідчуття і поетичній натурі і що, переймаючи її новаторські особливості, йому в той же час слід триматися іншого запобіжного суб'єктивізму та ліричної тональності. Герой «Кавказького бранця», перетворившись на звичайного «молодої людини, що втратив чутливість серця», став «пристойний більш роману, ніж поемі» (Акад. XIII, 371) у тому сенсі, що з утратою притаманних героям Б. полум'яного, бунтівного, сильного характеру, винятковості, незвичайності позбувся і поетичності (пор. лист М. М. Раєвського до П. від 10 травня 1825 - Акад. XIII, 172). Відштовхуючись від досвіду, набутого в роботі над «Кавказьким бранцем», П. обрав у «Братах розбійників» і «Бахчисарайському фонтані» романтичного героя «пристойного» поемі, більш близького до споконвічного байронічні, але не володів при тому його титанізмом і рівної екзотичністю. Однак і цей свого роду «ослаблений» варіант давався П., мабуть, не без внутрішнього опору, про що говорить відмову від задуму поеми «Вадим» (початок 1822), а потім і від сюжетного мотиву «гяура» («Вечірня відійшла давно. .. ») (листопад 1823), знищення в 1822 всього написаного для поеми про розбійників, крім опублікованого лише через кілька років уривка про« братів розбійників », згоду з глузуванням А. М. Раєвського над неприродною позою Гірея в бою (« <Спростування на критики> »- Акад. XI, 145), власне невисока думка про« Бахчисарайському фонтані », що склалося ще в процесі остаточної роботи над поемою, до відправки його до Петербурга (див. лист до П. А. Вяземському від 14 жовтня 1823 - Акад. XIII, 70), нарешті переориентировке задовго до цього на байронівського «Дон Жуана», що знаменувала новий етап творчості англійського поета з відходом від романтизму «східних» поем, а для П. відкрив шлях до «Євгенія Онєгіна» (поч. 9 травня 1823). До цього часу байронізм як умонастрій був для П. вичерпаний, виявивши свою безперспективність. Відповідно в «Циган» завершилося намітилося ще в «Кавказькому бранці» моральне розвінчання героя-індивідуаліста, «відступника світла» («Кавказький полонений», ч. I, ст. 79), біжить «неволі задушливих міст» («Цигани», ст . 52) в пошуках душевного спокою і свободи на лоні незайманої природи серед не знайомого з цивілізацією народу. Паралельно з відчуженням від себе романтичного героя і його переосмисленням П., починаючи також з «Кавказького бранця», істотно перетворив художню структуру поеми у порівнянні з байронівським зразком. Герой у нього позбавляється «единодержавия» (термін В. М. Жирмунський), і система використовуваних художніх засобів перестає визначатися виключно суб'єктивної ліричної заглибленістю в його світ. Власний інтерес набувають духовний світ, вчинки, долі інших персонажів, головним чином героїні. Художню самостійність отримують опису природи та етнографічні картини, що грали у Б. лише підпорядковану композиційну роль ліричного вступу. Спрощується фабула, з'являються елементи сполучного розповіді між драматичними вершинами, послаблюються мелодраматичні ефекти і мотиви. Скупіше застосовується апарат емоційної риторики; патетична декларація, розмивається у Б. конкретні обриси предметів і зміст слів-понять заради емоційної експресивності цілого, витісняється лаконізмом, що спирається на традиції класичної поетики, точним, ощадливим вибором і з'єднанням слів, конкретних і живописующих епітетів і дієслів. Загальний результат був такий, що, виявляючи, з одного боку, безсумнівну, ясно помітну генетичний зв'язок з «східними» поемами Б., «південні» поеми П., з іншого боку, виробляли одночасно враження не залежних від впливу англійського поета, цілком самобутніх і оригінальних творів. Це створило широке поле для різних, в тому числі прямо протилежних, інтерпретацій.

Подолати «байронізм» допоміг П. в сильній мірі творчий досвід самого Б., відсторонений «Беппо» і «Дон Жуана» від своїх «східних» поем.

Коли народжувався задум «Євгенія Онєгіна» і почалася робота над першою главою (9 травня 1823), П. знав тільки I-V пісні «Дон Жуана» (лист до П. А. Вяземському від 2-ї половини листопада 1825 - Акад. XI , 243), але цього йому було достатньо для того, щоб через французький переклад вловити нову, відмінну від «східних» поем і «Паломництва Чайльд-Гарольда», творчу манеру Б., яка полягала в побутовому, емоційному і психологічному зниженні романтичного сюжету і романтичного героя, що досягається зображенням їх буденного, повсякденного боку, непоетичних тривіальних і комічних подробиць, невимушеним, розмовним тоном розповіді, зближенням поетичного мовлення з прозаїчної як у лексичному, так і синтаксичному аспектах, іронічним ставленням до героїв і самій темі оповідання, великою кількістю авторських відступів за найрізноманітніших приводів. Це художнє відкриття, сприйняття якого, безсумнівно, загострювалося тим, що деякі подібні прийоми П. сам вже використав у «Руслані і Людмилі», підкріплювалося знайомством з жартівливою поемою «Беппо» і аргументами Б. в суперечці з У. Л. Боулз щодо поетичності «природних» і «штучних» предметів і пристрастей. Творчий досвід Б. допоміг П. знайти шлях до великого, вільному віршованого розповіді на сучасну тему, яким і став «Євгеній Онєгін». Зроблені Б. побіжно натяки про майбутній розвиток сюжету (напр., I, 191; у французькому перекладі I, 190) і кидалися в очі іронічно знижені паралелі (напр., II, 12-21) до «Паломництво Чайльд-Гарольда» (I , 12-14) сприяли тому, що в вирушає подорожувати по Європі Дон Жуана П. побачив, за свідченням Вяземського (Мт. 1827. Ч. 13. № 3. С. 111; Гиллельсон. I. С. 162-163) « виворіт Чайльд-Гарольда ». Сукупна враження від «Беппо» і «Дон Жуана», сприйманого на тлі «Паломництва Чайльд-Гарольда», повернуло, по всій видимості, П. до невдало, на його думку, здійсненому в його першій «південної» поемі задумом вивести свого співвітчизника, сучасного «молодої людини, що втратив чутливість серця» (черн. лист до М. І. Гнєдича від 29 квітня 1822 - Акад. XIII, 371), і підказало думка використовувати розроблену Б. форму для нової спроби зобразити «антіпоетіческій характер <...> особи , збивається на Кавказького бранця »(передмова до окремого видання гол. I (1825) - Акад. VI, 638), тобто російський варіант Чайльд-Гарольда в його щоденній, побутовій обстановці.

Сюжет «Євгенія Онєгіна» несе в перших розділах явну ремінісценцію «Кавказького бранця» (пересичений світським життям молодий чоловік, що віддалився від суспільства, зустрічає в своєму добровільному самоті дівчину, від чиєї щирої любові холодно відмовляється), висхідного у свою чергу до «Корсара». Через весь роман П. наполегливо проводить зіставлення Онєгіна з Чайльд-Гарольдом (I, 38.9-10); в чернетці спочатку значився Адольф (Акад. VI, 244, сн. 7), герой роману Б. Констана, замінений Чайльд-Гарольдом, мабуть , тому, що байронівський герой був загальнозрозумілою символом, добре відомою маскою: IV, 44.1-2; VII, 24.11; VIII, 8.7; приміт. 5 (до I, 21); чернетку передмови до окремого видання гол. I (Акад. VI, 527), де також спочатку замість Чайльд-Гарольда фігурував Адольф; проект передмови до гол. VIII і IX (Акад. VI, 541-542). Зв'язок Онєгіна з Чайльд-Гарольдом угледіли і ті, кого ще до появи гол. I з друку П. знайомив з нею в уривках (лист В. Ф. Вяземської чоловікові від 27 червня 1824 - ОА. Т. 5. Вип. 2. С. 112-113) або хто дізнався про неї з чуток, як Н. М. Мов (лист до А. М. Язикова від 24 травня 1824 - Мова. архів. С. 136). «Виворіт Чільд Гарольда» називає «вірші» П., тобто «Євгенія Онєгіна», Мінський в чернетці начерку «Гості з'їжджалися на дачу ...», 1829 (Акад. VIII, 552, сн. 13а).

Вказівки П. про зв'язок «Євгенія Онєгіна» з «Дон Жуаном» створюють видимість зміни орієнтації автора в міру просування роману. У листі до П. А. Вяземському від 4 листопада 1823 П. повідомляв, що пише «роман у віршах <...> у роді Дон Жуана», який не сподівається коли-небудь надрукувати, маючи на увазі цензуру (Акад. XIII, 73, 382); в чорновому листі до А. А. Бестужева від 8 лютого 1824 говорилося, що нова «поема» «писана строфами чи не вільніше Дон Жу. <ана>», і повторювалися побоювання про неможливість її публікації (Акад. XIII, 388; ср 88). Однак через рік, 24 березня 1825, відводячи закиди А. А. Бестужева, що прочитала що вийшла з друку перший розділ і не знайшов у ній сатири, рівної байроновской (лист до П. від 9 березня 1825 - Акад. XIII, 149), П. категорично відмежувався від «Дон Жуана», заявивши, що «в ньому нічого немає спільного з Онега. <іншим>», в якому «про неї <сатирі. - В. Р.> і згадки немає »; на підтвердження він пропонував Бестужеву дочекатися« інших пісень »(Акад. XIII, 155). Згідно з традиційним поясненню, рішуче небажання П. визнати в «Дон Жуана» для себе зразок диктувалося тим, що, задумавши «Євгенія Онєгіна» як сатиру і написавши в цьому дусі перший розділ, він із другої відмовився від сатири як основного елемента його твори і, залишивши їй місце лише у вигляді вкраплень, перейшов до епічного оповідання (див., наприклад: Історія російської літератури. М.; Л.: Вид-во АН СРСР, 1953. Т. 6. С. 242). Цю точку зору переконливо оскаржив Б. В. Томашевський, вказавши, що про наявність сатири в «Євгенії Онєгіні» П. говорив і тоді, коли писав гол. II (наприклад, у листі до А. І. Тургенєва від 1 грудня 1823: «... я на дозвіллі пишу нову поему, <...> де захлинаюся жовчю», - Акад. XIII, 80), і коли починав ( 8 лютого 1824) гол. III (у листі до Л. С. Пушкіну від січня (після 12) - початку лютого 1824: М. М. Раєвський-син «чекав від мене романтизму, знайшов сатиру і цинізм ...» - Акад. XIII, 87), і коли підходив до її кінця, працюючи в той час над передмовою до окремого видання гол. I, в якому назвав себе «сатиричним письменником» (Акад. VI, 528, 638). На думку Б. В. Томашевського, заперечення П. закидав йому Бестужеву означало не зміна задуму «Євгенія Онєгіна», але лише різне тлумачення поняття «сатиричний» (Томашевскій. Пушкін, I. С. 613-614). П. відрікся не від «Дон Жуана» в цілому, а лише від злої байроновской сатири на особу, і від різного роду вольностей, якими англійський поет зухвало дражнив в романі своїх лицемірних співвітчизників. У передмові до гол. I П. особливо підкреслив у «Євгенії Онєгіні» «відсутність образливою особистості і спостереження суворої благопристойності в жартівливому описі моралі» (Акад. VI, 638; в чернетці Б. названий серед письменників, які стосовно «благопристойності» «далеко не рідко не зберегли належної поваги до читачів і до прекрасної статі », - Акад. VI, 528). Визнання впливу «Дон Жуана» в інших відношеннях завуальовано вказівкою на те, що «Євгеній Онєгін» «нагадує Беппо, жартівливе твір похмурого Байрона» (Акад. VI, 638), написане у близькій до «Дон Жуана» художній манері, але вільний від того, що П. в останньому не прийняв. Спільність між «Євгеній Онєгін» і «Дон Жуаном», позначена П. фразою «в роді Дон Жуана», виявляється головним чином у їх ліро-епічної форми, розробленої Б., але ще до знайомства з його романом намацується П. самостійно в « Руслані і Людмилі ». Творче освоєння П. художнього досвіду Б. проявляється у невимушено-розмовному, часто жартівливо-іронічному тоні розповіді, в «суміші прози та поезії в зображуваної дійсності» (Белінскій. Т. 7. С. 440), у поетичному «балачках» з читачами , друзями і самим собою, в частих авторських відступах, афористичних зауваженнях, міркуваннях на літературні теми, в художній структурі образу автора, у подібності кінцівок деяких розділів («Дон Жуан», I, 222 (фр. пер. 221); V, 159.7 -8; «Євгеній Онєгін», I, 60.11-14, вплив Б. зазначено самим П. (див.: Акад. VI, 534); III, 41.10-14); в строфічної організації віршованого тексту, включаючи позначені точками пропуски строф і рядків, що П. спеціально обмовив у передмові до окремого видання гол. I (Акад. VI, 638), а в «<Спростування на критики>» згадав як перейнятий у Б. прийом (Акад. XI, 149); в натяки на те, що твір може залишитися незавершеним («Дон Жуан», I , 221 (французький переклад 220); «Євгеній Онєгін», передмову до окремого видання гол. I - Акад. VI, 638); в прямих і прихованих цитатах з «Дон Жуана», алюзіях, ремінісценціях, паралелях і згадках Б. (в т. ч. і в «Розмові книгаря з поетом», подавши окремого видання гол. I). Не існує точок дотику між «Євгеній Онєгін» і «Дон Жуаном» ні в сюжеті (навіть якщо спочатку П. задумував, за прикладом Б., сатиричне огляд звичаїв допомогою мандрівного героя), ні в змісті, отражавшем сучасну російську дійсність, ні в характерах , що мали глибоке національне коріння і, на відміну від статичного байронівського героя представлених у духовному розвитку (Тетяна).

Найменша враження справили на П. п'єси Б. Перший відгук про них містився в листі до П. А. Вяземському від 24-25 червня 1824: «У своїх трагедіях, не вимикаючи і Каїна, він <Байрон. - В. Р.> вже не той полум'яний демон, який створив Гяура і Чільд Гарольда »(Акад. XIII, 99). На підступах до «Бориса Годунова» і в період роботи над ним, коли П. формулював і втілював власну концепцію національної історичної трагедії, придбало для нього актуальність зіставлення драматургічних систем Б. і Шекспіра, з чиїми творами він почав знайомитися у французьких перекладах на півдні, в березні 1824, і продовжував у Михайлівській посиланням. У 2-ій половині (після 19) липня 1825 П. писав М. М. Раєвського-сина: «... до чого дивний Шекспір! Не можу прийти в себе. Як крейда в порівнянні з ним Байрон-трагік! Байрон, який створив всього-на-всього один характер <...> цей самий Байрон розподілив між своїми героями окремі риси власного характеру; одному він надав свою гордість, іншому - свою ненависть, третьому - свою тугу і т. д., і таким шляхом з одного цілісного характеру, похмурого і енергійного, створив кілька незначних - це просто смішно <...> Згадайте озлобленого у Байрона <...> - це одноманітність, цей підкреслений лаконізм, ця безперервна лють, хіба все це природно? »(Акад. XIII , 197-198, оригінал по-французьки). У начерках нездійснених статей «<Про драмах Байрона>» і «<Про трагедію Оліна" Корсер ">» П. повторив це судження майже дослівно, а також заново сформулював раніше їм вже висловлену думку про те, що, «незважаючи на великі краси поетичні »трагедії Б.« нижче його генія ». У «Манфред» і «Преображення виродку» він бачив слабке наслідування «Фауста» Гете, в інших п'єсах - італійському драматургу В. Альфьєрі (чиє сильний вплив Б. насправді випробував), в «Каїна» - «бессвяз. <Об'єкти> сцени і абстрактні міркування », що відносяться не до драми, а« до роду скептичною поезії Чільд-Гарольда »(Акад. XI, 51, 64, порівн.: рец.« Твори та переклади у віршах Павла Катеніна », 1833 і« Table- talk », 1835-1836 - Акад. XI, 220-221; XII, 163).

Важливим епізодом сприйняття П. творчості та особистості Б. стала смерть англійського поета. Отримавши про неї звістка, П. зробив пам'ятний запис у своїй так званої «Другий масонської зошити» (ПД 835; див.: Рукою П. С. 238). Друзі та знайомі П. (Вяземський, А. І. Тургенєв, Д. В. Дашков), бачили в цій події не тільки скорботну втрату, а й «океан поезії» (Вяземський), чекали на нього поетичного відгуку від П. (ОА . Т. 3. С. 48-49, 51; ЛН. Т. 58. С. 46), якому Вяземський в несохранившемся лист, переслати з приїхала 7 червня 1824 до Одеси В. Ф. Вяземської, радив написати на цей випадок V -у пісню «Паломництва Чайльд-Гарольда». У листах до дружини в червні-липні 1824 Вяземський просив її «змусити» П. «писати на смерть Байрона» (ОА. Т. 5. Вип. 1. С. 11, 15, 17, 26). П., проте, рішуче відмовився від цієї пропозиції, пояснивши, що, хоча смерть Б. і представляється йому «високим предметом для поезії», він не може, при всьому співчутті справі визволення Греції, змусити себе оспівувати, як йому неминуче довелося б, разом з Б. і тих, заради кого велася боротьба, - сучасних греків, «розбійників і лавошніков», яких у Європі уявили помилково «закононародженими нащадками» і «спадкоємцями шкільної слави» героїв давнини (лист до П. А. Вяземському від 24 -25 червня 1825, пор. чернетка листа до В. Л. Давидова (?) від червня 1823 - липень 1824 - Акад. XIII, 99, 104-105). Іншою причиною його небажання писати вірш на смерть Б., можливо, була, як писала В. Ф. Вяземська чоловікові, заглибленість у роботу над «Євгеній Онєгін» (ОА. Т. 5. С. 112, 115). Тим не менш якусь «цілу панахиду» з англійської поетові П. «затівав», але, передбачаючи цензурні труднощів і не бажаючи розкривати свій образ думки, залишив і обмежився «маленьким помінаньецем» (лист до П. А. Вяземському від 8 чи 10 жовтня 1824 - Акад. XIII, 111), що складався в десяти віршах (41-50) вірші «До моря» (1824). Представивши «володаря дум» співаком «вільної стихії», таким же «що можуть», «глибоким», «похмурим» і «неприборканим», як море в негоду, П. сказав все найсуттєвіше про поета, обійшовши при тому цензуру і також позбавивши себе від необхідності оспівувати тих, кого він вважав цього не гідними. Початкові вірші елегії «Андрій Шеньє» (1825), особливо в чорновому варіанті (Акад. II, 952), полемічно протиставляють її багатою віршованій продукції на смерть Б., яка мала саме той поворот теми, від якого П. визнав за необхідне для себе утриматися. Воскресіння на російському грунті в цьому потоці віршів жанру оди дало привід П. написати пародійну «Оду його сіяті. гр. Дм. Ів. Хвостову »(1825), невдалому адресату якої пропонується стати« на місце тіні знаменитою »як« співакові безсмертному і маститому », котрий володіє,« думається », схожістю з покійним поетом.

У 2-ій половині 1820-х безпосередній вплив творів Б. на П. слабшає, приймаючи епізодичний і приватний характер. На перше місце в якості активного творчого зразка висувається поема «Беппо». До одного роду з нею П. відніс (лист до П. А. Плетньова 7 (?) Березня 1826 - Акад. XIII, 266) «Графа Нулина» (тв. 13-14 грудня 1825; напеч. Грудні 1827). До неї ж піднімається за своєю жанровою природою «Будиночок в Коломні» (тв. жовтня 1830, напеч. Лютого 1833), де П. спирався на байронівський досвід використання октави в жартівливій поемі, а сюжет ніс у собі, мабуть, ремінісценцію пісень V- VI «Дон Жуана», в яких розповідалося про перебування героя в гаремі. У «Полтаві» (1828-1829) присутні рудименти художніх прийомів, перейнятих П. з «східних» поем, але головна її зв'язок з творами Б. полягала в полеміці з відбилася в його «Мазепі» філософською концепцією, згідно з якою історією управляє гра випадку ; елемент полеміки укладав у собі і сам характер Мазепи в зображенні П. (див.: «<Спростування на критики>», 1830; «<Заперечення критикам« Полтави »>», 1830 - Акад. XI, 159-160, 165) . Байронівський ремінісценціями («Абідоська наречена», I, 1; «Паломництво Чайльд-Гарольда», IV, 3; «Беппо», XLVI) насичені ст. 1-15 вірші «Хто знає край, де небо блищить ...» (1828). Стих: «Де Тасса не співає вже нічний весляр» у вірші «Поїдемо, я готовий ...» (1829) навіяний віршами Б. «In Venice Tasso's echoes are no more, And silent rows the songless gondolier ...» («Паломництво Чайльд-Гарольда », IV, 3. 1-2; пер.: У Венеції більше не чути Тассо, І мовчки, без пісень, пливе гондольєр). Відгомін дуже популярних в Росії «Віршів, записаних в альбом на Мальті» («Lines written in an album at Malta», соч. 1809, напеч. 1812) міститься у вірші «Що в імені тобі моєму? ..» (1830). Трагедія «Марино Фальери» стала одним з вірогідних джерел віршованого начерку «[У блакитному] небесному полі ...» (1833 - Акад. XVII, 29-32; раніше друкувалося: «Ніч світла; в небесному полі ...» - Акад. III, 473 ). В «Історії Пугачова» (1833-1834) і «Капітанської дочці» (1836) образ головного бунтівника-самозванця створювався з імовірною його протиставленням традиції романтичного розбійника, до якої належали Конрад («Корсар») і Лара, створені «полум'яної кисті Байрона» (див.: лист І. І. Дмитрієву від 25 квітня 1835 - Акад. ХVI, 21; «Про" Історії Пугачевського бунту "», 1835 - Акад. IX, 379). Відзначив П. інтерес Б. до Росії, помилки при її зображенні в «Дон Жуана» («Уривки з листів, думки та зауваження», 1827; Акад. XI, 55), неправильне розуміння ним вірша Горація, поставленого епіграфом до «Дон Жуана »(« <Про Альфреда Мюссе> », 1830 - Акад. XI, 176, порівн. чорновий варіант рецензії« Подорож В. Л. П. », 1836 - Акад. XII, 378). У творах П. останнього десятиліття його життя розсипані в різних контекстах, серйозних і жартівливих, багато згадки Б. і його героїв, цитати з його творів, у т. ч.: «До Баратинський» («Ст.каждий в повісті твоєї .. . », 1826);« Послання Дельвігу », ст. 134 («Прийми цей череп, Дельвіг ...», 1827); рец. «<" Бал "Баратинського>

»(1828; Акад. XI, 74);« <Гості з'їжджалися на дачу ...> », чорновий автограф (1828; Акад. VIII, 552);« Повстань, про Греція, збудись ... »(1829); запис у «<Кавказькому щоденнику>» 12 липня 1829 (Акад. VIII, 1043); замітка «<Про переведення роману Б. Констана" Адольф ">» (1829); «Євгеній Онєгін», епіграф до гол. VIII (1829-1830); «До вельможі», ст. 84-85 («Oт північних кайданів звільняючи світ ...», 1830);« Панночка-селянка », чорновий варіант (1830; Акад. VIII, 674);« <Спростування на критики> »(1830; Акад. XI, 145, 149, 156, 159-160, 397); «<Участь моя вирішена ...>» (1830; Акад. VIII, 407);« <Початок статті про В. Гюго> »(1832; Акад. XI, 219); рец. на «Фракійські елегії» В. Г. Теплякова (1836; Акад. XII, 82, 86, 371); та ін Про Б. в протиставленні «поезії фр <анцузской>» повинна була йти мова в замишляється статті «Про новітніх романах »(1832; Акад. XII, 204). У 1836 р. П. зробив дослівний переклад присвяти «Іанте» («Те Ianthe») до «Паломництво Чайльд-Гарольда» і залишив його, лише злегка піддавши літературній обробці (Рукою П. С. 98-104). У рукописах П. ідентифіковані два портрети Б., намальовані 15 травня 1829 і у вересні 1836 (Жуйкова. № 112, 113). У 1827 П. подарував твори Б. з дружньою написом прихильнику та наслідувачу англійського поета В. Д. Соломірскім (Семевський М. І. До біографії Пушкіна: Витяги з записної книжки / / РВ. 1869. Т. 84. Листопад. С. 82 ; Письма. Т. 2. С. 240), а в 1828 - О. М. Вульф гравірований портрет Б. роботи Ч. Турнера за оригіналом амер. худ. В. Е. Веста (Февчук. Портрети. С. 173), і пізніше сам отримав, ймовірно, від неї інший портрет, на якому зробив пам'ятний напис «12 may 1835» (Рукою П. С. 299-300). Весною 1829 А. Міцкевич, подарував йому однотомне повне зібрання творів Б. в оригіналі (Francfort OM, 1826), пізніше він придбав і інший однотомник (Paris, 1835), який представляв собою передрук англійського видання з коментарями; стежив П. і за мемуарної літературою про Б. (Бібліотека П. № 585, Vol. 82; № 693-697, 973, 1013, 1149 (придбана 20 червня 1836 - Літ. архів. Т. 1. С. 38), 1218, 1260, 1351). За спогадами вятського журналіста С. П. Наумова, серед належали П. книг, подарованих М. М. Ланської Вятської чоловічої гімназії і зберігалися ще на початку XX ст. у фундаментальній бібліотеці цього навчального закладу, але згодом втрачених, перебував примірник творів Б., поцяткований позначками П. (Петряєв Є. Д. Нитки до Пушкіна / / Кіровська правда. 1965. 15 травня).

Друзі та знайомі П., а слідом за ними і П. В. Анненков пояснювали наслідуванням Б. деякі його побутові звички та особливості, у т. ч. ексцеси, його поведінки. А. І. Тургенєв писав І. І. Дмитрієву 13 травня 1821, що П. «в поведінці не виправився; хоче неодмінно не одним талантом бути схожим на Байрона» (РА. 1867. № 4. Стб. 664; про те ж у листі П. А. Вяземському 26 квітня 1821 - ОА. Т. 2. С. 187; СР про цей бік життя П. на півдні: Анненков. Пушкін. С. 170-173). Відповідно до спогадів О. М. Вульфа, в Михайлівській посиланням П. «рішуче був схиблений на Байрона, він його вивчав найстараннішим чином і навіть намагався засвоїти собі багато звичок Байрона» (П. в сприймали. Сучас. (1974). Т. 1 . С. 413). Жуковський просив П., щоб він був «Бейрон на лірі, а не Бейрон на ділі» (лист від 2-ї половини (не пізніше 23) вересня 1825 - Акад. XIII, 230). (Пор.: сприймали. М. В. Юзефовича, Є. Ф. Розена - П. в сприймали. Сучас. (1974). Т. 2. С. 100, 286; лист В. К. Кюхельбекера від 20 жовтня 1830 - Акад. XIV, 116). С. Л. Пушкін писав 17 жовтня 1826 своєму зятю М. М. Сонцову про ставлення до себе сина: «Олександр Тургенєв і Жуковський, щоб втішити мене, казали мені, що я повинен стати вище того, що він про мене говорив, що це він робив з наслідування лорду Байрону, на якого він хоче бути схожим. Байрон ненавидів свою дружину і всюди погано про неї говорив. Олександр Сергійович вибрав мене своєю жертвою »(цит. за: Модзалевський Б. Л. Пушкін під таємним наглядом / / Модзалевський Б. Л. Пушкін і його сучасники: Ізбр. Тр. (1898-1928). СПб., 1999. С. 101-102; оригінал по-французьки). Сам П. одного разу писав про своє «вільному наслідуванні» Б. у вигляді наміри «жеребців виїжджати» (лист братові від 22 і 23 квітня 1825; Акад. XIII, 163); двічі в його листах (А. Н. Раєвському від 15 - 22 жовтня 1823, А. П. Керн від 8 грудня 1825) відбилося його сприйняття характерів і вчинків оточуючих людей в байронівського образах (Акад. XIII, 70 і 378, 249). У першій половині 1830 П. А. Вяземський читав біографію Б., написану Т. Муром, і знаходив велику схожість з П., про що кілька разів писав дружині, яка у відповідь повідомляла йому про подібну ж реакції самого П. (ЛН. Т . 16-18. С. 806-807; Ланки. Т. 6. С. 261, 297).

У листі до П. від першої половини червня 1825 К. Ф. Рилєєв, маючи на увазі його думку, згідно Кото російські письменники-дворяни не вдаються до заступництва вельмож тому, що вважають себе рівними з ними за походженням, докоряв його в тому, що він «став аристократом» і став «чванитися п'ятсотлітні дворянством» у «маленьке наслідування Байрону» (Акад. XIII, 183). Порівняння з англійським поетом спиралося на свідчення В. Скотта, який писав у некролозі, що Б. «сильно відчував <...> відмінності свого знатного роду і ступеня, їм займаної, особливо поважаючи так звані права дворянина», і що «завжди бачили його напружуваного всі сили до захищених тієї сторони, якій він належав за званням »(Скотт В. Характер Лорда Бейрона / С аглін. А. К. / / МТ. 1825. Ч. 1. № 1. С. 35). Ці звинувачення відродилися в 1830 під пером Ф. В. Булгаріна, який свій пасквільних «анекдот» про предка П, негритянському принца, купленому за пляшку рому попередив фразою: «Кажуть, що лордство Байрона і аристократичні його витівки, при образі думок - Бог знає якому, звели з розуму безліч поетів і поетів в різних країнах і що всі вони заговорили про шестисотлетним дворянстві »(Другий лист з Карлова на Кам'яний острів / Ф. Б. / / СП. 1830. 7 серпня. № 94; Пріжізн. критика, 1828-1830. С. 280). Восени того ж року в «<Начерку передмови до" Бориса Годунова ">» П. зізнавався, що з усіх його «наслідувань Байрону дворянська пиха була найсмішніше», оскільки древнє російське дворянство прийшло в занепад і належати до нього «не представляє ніяких переваг в очах розсудливою черні »(Акад. XI, 141). Однак у своїх відповідях на пасквіль Булгаріна і в полеміці про «літературної аристократії» (1830) він неодноразово апелював, частково вимушено, частково з викликом, саме наприклад Б. (див.: «Уривок» - Акад. VIII, 410-411; «<Спростування на критики>», «Досвід відображення деяких нелітературних звинувачень» - Акад. XI, 161 та 406, 168; підзаголовок авторизованій копії вірша «Мій родовід»: «вільне наслідування лорду Байрону» - Акад. III, 875; чернетку 3 -ї редакції поеми «Єзерський», 1833 - Акад. V, 409, 417). Мотивом дворянській гордості Б. відкривається і стаття про нього, розпочата П. 25 липня 1835 і залишилася нездійсненою. Джерелами цього начерку служили французькі переклади життєпису Б., виданого Т. Муром (Бібліотека П. № 696), і передував паризький однотомник (Там же. № 693) докладний біографічний нарис, написаний Д. Голта (Galt, 1779-1839), а підтекстом виступала чітко помітна проекція біографії англійського поета на свою власну, виділення паралельних і співвідносяться фактів і обставин життя. Ці зіставлення і ототожнення себе з Б. народжувалися з почуття особливої ​​психологічної, інтимну і станової близькості з поетом-вигнанцем, що піддавалися за життя образам і цькування, що у П. асоціювалося з недоброзичливим ставленням до нього самого петербурзького світла і з перетерплюємо ним в останні роки життя станом приниження і самотності.

Питання про «байронизме» П. має тривалу безперервну історію. На всіх її етапах він залишався дискусійним і злободенним, привертаючи до себе увагу і настійно вимагаючи відповіді як складова більш широких актуальних історико-літературних проблем, що піднімалися в контексті руху суспільної думки в кожну епоху. Він виник у колі друзів і знайомих П. з публікацією елегії «Погасло денне світило ...» (див. с. 41, 42) і підтримувався звістками про роботу П. над «Кавказьким бранцем» і про його поведінку в Кишиневі. З появою «Кавказького бранця», «Бахчисарайського фонтану» і «Циган» порівняння їх автора з Б. вийшло в рецензіях на сторінки журналів і стало одним з критеріїв оцінки творчості П. Для критики 1820-х - початку 1830-х рр.. (Вяземський, Н. А. і Кс. А. Польові, І. В. Киреєвський та ін) вплив Б. на П. була незаперечною і в більшості визнавалося плідним, що мали своїм результатом освоєння російським поетом нових художніх форм та створення у вітчизняній літературі жанру романтичної поеми, що дозволяв виразити в повну силу настрою, думки і художні пошуки сучасного покоління. У вживанні перебували антономасіі (прономінаціі) «Російський Байрон» і «Північний Байрон» (Н. А. Польовий, С. М. Глінка та ін.) У свою чергу, літературні, політичні та інші опоненти і супротивники П. (М. С. Воронцов, Ф. В. Булгарін, М. І. Надєждін та ін) представляли його з метою дискредитації слабким наслідувачем англійського поета, що показали себе у всіх відносинах біднішими і дрібніші за нього, не здатним створити образи рівної сили і величі.

Беручи «байронізм» П. за безперечний факт, сучасники поета вловили разом з тим і самостійний характер тих його творів, де відчувався вплив Б. Вже в 1824 критик М. М. Карніолін-Пінський в рецензії на «Бахчисарайський фонтан» зазначав: «Бейрон служив зразком для нашого поета, але Пушкін наслідував, як звичайно наслідують великі художники: його поезія самопрімерна »(Пріжізн. критика, 1820-1827. С. 210). Про першому розділі «Євгенія Онєгіна» М. А. Польовий писав: «Читаєш Бейрона нічого тлумачити, як віддалено подібність" Онєгіна "з" Дон Жуаном ", але для людей, які не знають Бейрона <...> але які люблять повторювати почуте, скажімо, що в "Онєгіні" є вірші, якими позичені ми, може бути, пам'яті поета; але тільки небагатьма віршами і обмежується схожість: характер героя, його положення і картини - все належить Пушкіну і носить явні відбитки автентичності, не переробки »(Там же. С. 266). У листі від 12 травня 1825 Рилєєв закликав П. не наслідувати Б.: «Твоє величезне дарування, твоя палка душа можуть піднести тебе до Байрона, залишивши Пушкіним» (Акад. XIII, 173). Вяземський не знаходив у «Циган» «наслідування вловимого, що підлягає докази», передбачаючи, однак, що "ймовірно, не будь Байрона, не було б і поеми" Цигани "у справжньому вигляді» (Пріжізн. критика, 1820-1827. С. 318). Веневітінов зазначав, що в гол. II «Євгенія Онєгіна» «зовсім зникли сліди вражень, надісланих Байроном», і не погоджувався з порівнянням Онєгіна з Чайльд-Гарольдом, стверджуючи: «Характер Онєгіна належить нашому поету і розвинений оригінально» (MB. 1828. Ч. 7. № 4. С. 469; Пріжізн. критика, 1828-1830. С. 46-47). З. А. Волконська захоплювалася здатністю П. бути «те дикуном, то Шекспіром і Байроном, то Аріосто, Анакреона, але завжди Російським» (лист від 29 жовтня 1829, оригінал по-французьки - Акад. XIII, 299). Зіставлення П. з Б., з посиланнями на вживалися в Росії антономасіі, стало з початку 1830-х загальним місцем і зарубіжних звісток і відгуків про П., отримуючи також різні, як похвальні, так і недоброзичливі, применшують художню оригінальність російського поета інтерпретації.

У 1830-і, на тлі істотних змін у творчості П., пов'язаних з його відходом від романтичної поезії, починається переосмислення його «байронізму» і на перший план висувається уявлення про неподібності основного настрою поезії П. і Б. внаслідок відмінності їхнього світосприйняття, зумовленого індивідуальних психічних і творчим складом кожного з них і особливостями заломлення в Росії загальноєвропейських післяреволюційних настроїв, які отримали назву «світової скорботи». «Пушкін - російський Байрон по силі і повноті почуття <...> але більше вірить, більш примирення з дійсністю і мудріший», - писав німецький критик в 1834 (Врем. ПК. Вип. 21. С. 75). Німецький письменник К. А. Фарнгаген фон Ензе (Varnhagen von Ense, 1785-1858), шанувальник таланту П., в статті, що мала великий резонанс в Росії, вказував, що, хоча у творах П. сильно відгукуються байронічні мотиви, його «суттєве властивість <...> полягає в тому, що він живим чином злив »« переважаючі в Байрона якості »« з їх рішучою протилежністю, саме: з свіжою духовною гармонією, яка, як яскраве сяйво сонця, просвічує крізь його поезію і завжди, при найпохмуріших відчуттях, при найстрашнішому відчаї, подає надію і розраду »(оз. 1839. Т. 3. Кн. 5. С. 11 отд. паг.). Розвиваючись, ця трактування проблеми «П. і Б. »отримала узагальнення й авторитетну підтримку В. Г. Бєлінського, який у своїх статтях про П. наполегливо проводив думку про те, що порівняння П. і Б.« більш ніж помилково, бо важко знайти двох поетів настільки протилежних за своєю натурою , а отже і по пафосу своєї поезії ». На думку критика, що спирався у своєму судженні на В. П. Боткіна, «уявне схожість це вийшло з помилкового поняття про особистість Пушкіна», чия натура «була внутрішня, споглядальна, художницька», що не знала, на відміну від Б., «мук блаженства, які бувають наслідком пристрасно-діяльного (а не тільки споглядального) захоплення живою могутньою думкою, у жертву якій приноситься й життя і талант »(Белінскій. Т. 7. С. 338). Інше пояснення причин, за якими П. не висловив у своїх творах, написаних під впливом Б., рівного пафосу і протесту, висунув А. П. Мілюков, який вважав, що, належачи до російському суспільству, що жив до петровських перетворень своєю замкнутої життям і не встиг ще з часу входження до Європи ввібрати «зовсім інші недоліки і страждання», П. «не міг розуміти тієї жахливої ​​хвороби, якою була вкрита суспільство європейське, не міг відчувати до нього тієї невблаганної ненависті і презирства, які кипіли в душі британського співака, народженої посеред самого освіченого народу, не міг проливати тих гірких, кривавих сліз, якими плакав Байрон ». Це зумовлене органічне нерозуміння призвело, на думку Мілюкова, до того, що «чужі нашому суспільству» байронівські герої, будучи перенесені П. у його поеми, вийшли «блідими копіями з недоступних для нього зразків». Поворот до самобутності стався в «Євгенії Онєгіні», де П., «сплачуючи останню данину сучасному генію», вже не наслідував Б., а лише перебував під його впливом і де внаслідок цього Чайльд-гарольдовское, в своїй основі, розчарування «має вже ідею, хоча слабку і односторонню, але взяту з самої російського життя », поставши з« жалюгідною і сумною »свого боку, існувала в Росії, як« пересичення серця життєвими благами, апатія, народжуємося виснаженням сил у вихорі світського життя »(Мілюков. 1847 . С. 160-161, 164, 165, 166). Цей погляд на «байронізм» П. був ємко резюмирован Н. А. Добролюбовим у статті «Про ступінь участі народності в розвитку російської літератури» (1858): «Байрона <...> Пушкін не зрозумів і не міг зрозуміти, як по основі власного характеру , так і за характером суспільства, що оточував його. Натура неглибока, але жива, легка, захоплива, і до того ж, внаслідок нестачі міцного освіти, захоплива більш зовнішністю, Пушкін не був зовсім схожий на Байрона »(Добролюбов М. А. Собр. Соч.: У 9 т. М.; Л. , 1962. Т. 2. С. 259).

Сформована в кінці 1830-х - 1840-х трактування проблеми «П. і Б. »надовго вкоренилася в російській критиці, повторюючись у різних модифікаціях. У міру висування П. в суспільній свідомості в ранг першого національного поета, що містить в собі «наше все» (А. А. Григор 'єв), і відповідно послідовного поглиблення інтерпретацій його творчості коректувалися і нюанси думок про співвідношення, взаємодії та конкретних проявах в ньому байронічного і самобутнього, про причини і ступеня подібності і відмінність двох поетів. Подання про неможливість для П. перейнятися в повну силу байронівським пафосом змінювалося поглядом на нього як виразника інший, більш глибокої і людяної ідеї, що пройшов у своєму творчому розвитку неминучий, плідний і необхідний етап «байронізму», але в кінцевому підсумку подолав вплив англійського поета і знайшов власний шлях. Наприклад, Ф. М. Достоєвський, полемізуючи в «Щоденнику письменника» (1877. Грудень. Гол. II) з поширеним у середовищі революційно-демократичної молоді думкою, згідно з яким П. і М. Ю. Лермонтов стоять через свого «байронізму» , нижче Н. А. Некрасова, писав: «Всякий сильний розум і всяке великодушне серце не могли і у нас тоді минути байронізму. Та й не по одному лише співчуття до Європи і до європейського людству видали, а тому що і в нас, і в Росії, як раз до того часу, позначилося занадто багато нових, недозволених і болісних теж питань, і занадто багато старих розчарувань .. . Але велич Пушкіна, як керівного генія, полягала у тому, що він так скоро, і оточений майже зовсім не розуміють його людьми, знайшов тверду дорогу ... »(Достоєвський Ф. М. Повна. Зібр. Тв.: У 30 т . Л., 1984. Т. 26. С. 114). Д. С. Мережковський («Пушкін», 1896) визнавав, що Б. «збільшив сили Пушкіна, але не інакше як переможений ворог збільшує сили переможця», а саме: «Пушкін поглинув Евфоріона <т. е. Б., к-рому в цьому образі віддав посмертну данину Гете в другій частині «Фауста». - В. Р.>

, Подолав його крайності, його розлад, втілив його в своєму серці, і кинувся далі, вище ... »(Пушкін в російській філософській критиці. С. 148). Менш поширеною була негативна оцінка впливу Б. на П., подібна висловленої М. М. Мінським, який в тому, «що прийнято називати байронізму», бачив «за традицією Пушкіна і Лермонтова <...> чумне пляма», що горів російської поезії (А. Б. [Богданович А. І.]. Критичні нотатки / / Світ божий. 1898. № 12. груд. Від. II. С. 14).

З кінця 1870-х почалася наукова розробка проблеми пушкінського «байронізму» (А. Шалигін, Н. І. Стороженко, А. І. незелені, В. Д. Спасович, Олексій Н. Веселовський, Н. П. Дашкевич і ін) . Зосередившись на пов'язаних з нею питаннях, вже поставлених і неоднозначно розв'язувалися критикою в попередні десятиліття, вчені шукали міцну фактологічну основу, яку відповідно до позитивістської методології порівняльного літературознавства того часу повинні були скласти розмежування і точне визначення понять «вплив» і «наслідування», виявлені історико-літературні студії зв'язки і контакти, встановлені детальним аналізом текстів паралелі, аналогії, цитати, ремінісценції та ін Велика кількість наукових публікацій з цієї теми в кінці XIX - початку XX ст. і її популярних викладів в широкій пресі свідчать про великий громадському до неї уваги, що харчувалася спільним інтересом до творчості П. Тема «П. і Б. »була неодмінною і наскрізною у всіх Пушкінських семінаріях під керівництвом С. А. Венгерова в 1910-1914 (див.: пушкініст, I. С. 209, 210, 215, 216; пушкініст, II. С. 280, 281 , 284). Залишаючись в колі одних і тих же ідей, понять, уявлень і методологічних установок, ці безумовно необхідні дослідження, за всієї великої кількості зібраних відомостей і уточнених нюансів інтерпретацій, не наблизили до відповіді на основне питання, над яким билася критична і наукова думка: чим пояснюється, що П. у «південних» поемах і перших гол. «Євгенія Онєгіна» справляє враження одночасно і послідовника Б., і самостійного, незалежного від впливу Б. поета. На рубежі століть В. В. Сиповський констатував, що російська критика висловлювалася з цього предмету «нерішуче, суперечливо»: «... в різних" історіях літератури "і" підручниках словесності "ми зустрінемося з думкою про великий вплив Байрона на Пушкіна, хоча <...> ніхто з критиків, навіть сближувало Пушкіна з Байроном (за винятком критиків, сучасних Пушкіну), не наважувався <...> різко і виразно висловитися за вирішення питання про "байронизме" Пушкіна в безумовно позитивному сенсі ... »(Сіповскій. 1899 . С. 14). Чверть століття по тому (1924), підбиваючи підсумки працям вчених у цій галузі, В. М. Жирмунський прийшов до висновку (кілька перебільшеному в полемічному запалі, але в головному небезпідставного) про те, що «не можна визнати результати їх робіт особливо плідними»: « Часткові збіги окремих мотивів встановлені досить міцно <...> Проте більш широкі і загальні висновки страждають неясністю і невизначеністю: з одного боку, залежність Пушкіна від Байрона була визнана самим поетом і в якійсь мірі є безпосередньо очевидною для будь-якого читача і дослідника, з іншого боку, ми так само безпосередньо відчуваємо геніальне своєрідність поезії Пушкіна і неохоче погоджуємося визнати його залежність від зразків, боячись тим самим зменшити його оригінальність, а загострене національну свідомість харчується обгрунтувати самобутність і народність російського поета запереченням значущості і глибини різних іноземних "впливів" »(Жирмунський . 1978. С. 20).

Новий підхід до вивчення проблеми «П. і Б. »був знайдений В. М. Жирмунський. Розглядаючи «поезію як мистецтво, а вивчення поезії - як аналіз та інтерпретацію художньої форми», що розуміється «як система засобів, які виражали її поетичне зміст» (Там же. С. 9), він зосередив увагу виключно на "художньому впливі поезії Байрона на поезію Пушкіна »(Там же. С. 21) і показав, що ефект, який ставив у безвихідь критиків і вчених і породжувала полярно протилежні оцінки, з'явився результатом взаємопроникнення і взаємотрансформації двох початково різних художніх систем - байроновской« романтичної », накладається на« класичну », якої за своїм творчим складом належав П. У 1930-і деяка формалістична однобічність спостережень В. М. Жирмунський була скоректована розглядом проблеми в зв'язку з творчим становленням П. і в контексті суспільних і літературних умов Росії. Післявоєнні дослідження проводилися в обстановці жорсткого партійно-державного ідеологічного диктату, забороняло наукову об'єктивність (боротьба з космополітизмом, насадження поняття про реалізм як вищому творчому методі та ін.) У цих умовах відбувалося вимушене і навмисне применшення впливу Б. на П. укупі з непропорційним випинанням дійсних і кон'юнктурних аргументів, долженствовавшей пояснити в цьому світлі твори, в яких цей вплив спостерігається.

Список літератури

Пріжізн. критика, 1820-1827, 1828-1830 (по указ.; тт. за 1831-1837 готуються до друку); Пушкін в російській філософській критиці: Кінець XIX-перша половина XX ст. М., 990; [2-е вид., Доп.]. М., СПб., 1999 (за указ.);

Varnhagen von Ense К. A. Werke von Alexander Puschkin / / Jahrbűcher fűr wissenschaftliche Kritik. 1838. Bd. 2. № 61-64. October. (Неск. передруків; рос. Пер.: L) Фарнгаген фон Ензе К. А. Твори Олександра Пушкіна / / СВ. 1839. Т. 7. Від. IV. Критика. С. 8-11, 13 (Те ж / / Російська критична література про твори А. С. Пушкіна / Собр. В. Зелінський. М., 1897. Ч. 4. С. 109-111; 2-е вид. М ., 1902; 3-е изд. М., 1913); 2) Відкликання іноземця про Пушкіна / Пер. М. Н. Каткова / / ОЗ. 1839. Т. 3. Кн. 5. Програми. С. 10-11 (отд. паг.) (Те ж / / М. Н. Катков про Пушкіна. М., 1900. С. 6-7));

Боткін В. П. Лист В. Г. Бєлінському від 22 березня 1842 / / Боткін В. П. Літературна критика; Публіцистика; Письма. М., 1984. С. 244-246;

Бєлінський В. Г. Твори Олександра Пушкіна. Ст. I, V, VII VIII, X, XI / / Бєлінський. Т. 7 С. 103, 304, 338, 401, 409, 440-441, 524, 540;

Мілюков А. П. Нарис історії російської поезії. СПб., 1847. С. 155-174 (2-е доп. Вид. СПб., 1858. С. 147-165; третє доп. Вид. СПб., 1864. С. 176-198);

Saint-Julien Ch. Pouchkine et le mouvement littéraire en Russie depuis quarante ans / / Revue des Deux Mondes. 1847. An. 17. NS. T. 20. Oct. P. 51-52 (ізлож.: ЛН. Т. 58. С. 330);

Герцен A. І. Du développement des idées révolutionnaires en Russie [соч. 1850, публ. 1851] / / Собр. соч.: У 30 т. М., 1956. Т. 7. С. 71-74 (рос. пер.: С. 201-204); Анн. Т. 1 С. 101-102 (Те ж / / Анненков. Матеріали. С. 96-97);

Катков М. М. Пушкін / / РВ. 1856. Т. 2. Березень. Кн. 2. С. 299-300 (Те ж / / М. Н. Катков про Пушкіна. М., 1900. С. 80-81);

Шалигін А. Про байронизме Пушкіна. St. Petersburg, 1879 (отд. отт. З: Jahresbericht der St. Annen-Schule. St. Petersburg, 1879);

Кутєпов К. А. Про байронизме у творах Пушкіна у зв'язку з деякими обставинами життя поета на півдні Росії (1820-1824) / / Ризький вест. 1880. 20, 21 червня. № 139, 140;

Стороженко М. І. 1) Відношення Пушкіна до іноземної словесності / / Укр. кур'єр. 1880. 8 червня. № 154 (Те ж / / Вінок на пам'ятник Пушкіну / [Упоряд.] Ф. Б. [Ф. І. Булгаков]. СПб., 1880. С. 219-223; Стороженко М. І. З області літератури. М. , 1902. С. 330-333), 2) Вплив Байрона на європейські літератури / / Пантеон літератури. 1888. Т. 1. Січень-квітень. Сучас. літопис. С. 19-23 (Те ж / / Брандес Г. Байрон і його твори / Пер. І. Д. Городецького. 2-е перегляд. Вид. М., 1889. С. X-XV;

Стороженко М. І. З області літератури. М., 1902. С. 180-185);

Незелені А. І. Олександр Сергійович Пушкін в його поезії: Перший і другий періоди життя і діяльності (1799-1826). СПб., 1882. С. 69-83, 99-105, 127-128, 133-140, 163-170;

Спасович В. Д. байронізм у Пушкіна і Лермонтова: З епохи романтизму: 1. Байронізм Пушкіна / / BE. 1888. Т. 2 (130). № 3. С. 50-86 (переізд.: байронізм Пушкіна / / Спасович В. Д. Соч. СПб., 1889. Т. 2. С. 293-340;

Те ж / / Спасович В. Д. байронізм у Пушкіна і Лермонтова. Вільна, 1911. С. 1-38);

Harnack O. Puschkin und Byron / / Zeitschrift für vergleichende Literaturgeschichte und Renaissance-Literatur. 1887/1888. NF Bd. 1. H. 5 / 6. S. 397-400 (To ж / / Harnack O. Essais und Studien zur Literaturgeschichte. Braunschweig, 1899. S. 314-329);

Szabó E. Byronismus Puskinnál / / Élet. 1891. № 11/12. Old. 341-363 (короткий излож.: Зельдхейі Ж. Д. Ендре Сабо - угорський популяризатор російської літератури / / Угорсько-російські літературні зв'язки. М., 1964. С. 139);

Дашкевич Н. П. l) А. С. Пушкін у ряді великих поетів нового часу / / Університетські изв. Київ, 1899. № 5. С. 237-257 (отд. отт.: Київ, 1900. С. 153-173) (To ж / / Пам'яті П. С. 237-257;

Дашкевич Н. П. Статті по новій російській літературі. Пг., 1914. С. 307-329 (СБ Птд-ня рос. Яз. Та словесності. Імп. АН. Т. 92)), 2) Відлуння захоплення Байроном: розчарування, мрії про свободу поза цивілізованого суспільства і сумніви в поезії Пушкіна / / Венг . Т. 2. С. 424-450 (Те ж / / Дашкевич М. П. Статті по новій російській літературі. Пг., 1914. С. 330-397 (СБ Птд-ня рос. Яз. Та словесності. Імп. АН. Т. 92));

Сіповського В. В. Пушкін, Байрон і Шатобріан: (З літературного життя Пушкіна на півдні Росії). СПб., 1899. С. 1-27 (Те ж / / Сіповського В. В. Пушкін: Життя і творчість. СПб., 1907. С. 477-511);

Тихомиров Н. Пушкін в його ставленні до Байрону. Вітебськ, 1899 (отт. з: ВІТЕБ. Губ. Вед. 1899. № 93, 95, 97, 100, 105, 107, 112, 114, 117, 118, 119, 120);

Tretiak J. Mickiewicz i Puszkin jako baironiści / / Ateneum (Warszawa). 1899. T. 2 (94). Z. 2. Maj. S. 267-287;

Z. 3. Czerwiec. S. 460-478 (To ж / / Tretiak J. Mickiewicz i Puszkin: Studya i szkize. Warszawa, 1906. S. 107-185);

Смирнов М. П. Два Дон Жуана: Нові мотиви з історії впливу Байрона на Пушкіна / / Під прапором науки: Юб. СБ на честь М. І. Стороженка. М., 1902. С. 682-695;

Племінників Н. байронізм в поемах Пушкіна / / Ліцейський журнал. 1905. № 4. Березень. С. 23-34; № 5. Квіт. С. 24-27;

Веселовський Олексій І. Етюди про байронизме / / Веселовський А. М. Етюди і характеристики. Третій значить. доп. вид. М., 1907. С. 395-403, 418-427, 436-439, 517-542 (І це. 4-е значить. Доп. Изд. М., 1912. Т. 1. С. 394-400, 415-424, 432 -436, 514-539; раніше: l) Школа Байрона: Сравніт.-істор. нариси. 1. Сучасники поета / / BE. 1904. Т. 2 (226). № 4. С. 572-579, 596-607, 616-620; 2) Етюди про байронизме. Ч. 3. Російська література / / BE. 1905. Т. 6 (236). № 11. С. 174-203;

Мигдалем П. П. До питання про байронизме у творчості Пушкіна / / Вісн. освіти і виховання. 1914. № 12. С. 989-1006 (отд. отт.: Казань, 1915);

Маслов В. І. Початковий період байронізму в Росії: (Крітіко-бібліогр. нарис). Київ, 1915;

Жирмунський В. М. l) байронізм Пушкіна як історико-літературна проблема / / пушкініст, IV. С. 295-326; 2) Навколо «Кавказького бранця»: (До столітньої річниці - серпня 1822 р.) / / Літ. думка. Пг., 1923. Кн. 2. С. 110-123; 3) Байрон і Пушкін: З історії романтичної поеми. Л., 1924 ([2-е вид., З дод. Ст. «Пушкін і західні літератури»]. Л., 1978); 4) Žirmunskij V. Puškin und Byron / / Zeitschrift für slavische Philologie. 1926. Bd. 3. H. 3 / 4. S. 290-310; 1927. Bd. 4. H. 1 / 2. S. 20-42; 5) Пушкін і західні літератури / / П. Брешемо. Т. 3. С. 73-79 (Те ж / / Сто років від дня смерті О. С. Пушкіна: Тр. Пушкінській сесії АН СРСР. М.; Л., 1938. С. 147-154;

Жирмунський В. М. Байрон і Пушкін. Л., 1978. С. 365-372);

Козмін Н. К. Пушкін про Байрона / / П. у світовій літературі. С. 99-112;

Тинянов Ю. М. Архаісти і Пушкін / / Тинянов Ю. М. Архаісти і новатори. Л., 1929. С. 206-218 (Те ж / / Тинянов Ю. М. Пушкін та його сучасники. М., 1969. С. 105-115;

Тинянов Ю. М. Історія літератури;

Критика. СПб., 2001. С. 113-125);

Лернер І. ​​О. Пушкінологіческіе етюди. IV. Привіт Алеко синові / / Ланки. Т. 5. С. 58-60;

Свірін М. Г. 1) До питання про байронизме Пушкіна / / Літ. сучас. 1935. № 2. С. 184-210; 2) Пушкін і Схід. Стаття перша. «Бахчисарайський фонтан» / / Прапор. 1935. № 4. С. 204-229;

Винокур Г. О. [Рец. на ст. М. Г. Свірін «Пушкін і Схід»] / / П. Брешемо. Т. 1. С. 346-348 (Те ж / / Винокур Г. О. Собр. Тр.: Статті про Пушкіна. М., 1999. С. 220-225);

Розанов М. Н. 1) Пушкін і італійські письменники XVIII і початку XIX століття / / Изв. АН СРСР. Отд-ня товариств. наук. 1937. № 2 / 3. С. 337-343; 2) Пушкін, Тассо, Аретіно / / Там же. С. 371-372;

Якобі П. Пушкін про Байрона і Шекспіра / / Якобі П. Пушкін про російських поетів у листуванні з друзями. Рига, 1937. С. 22-33;

Бродський М. Л. Байрон у російській літературі / / Літ. критик. 1938. № 4. С. 114-131;

Нусинов І. М. Пушкін і світова література. М., 1941. С. 37-54, 201-203 (той же в кн.: Нусинов І. М. Історія літературного героя. М., 1958. С. 381-383, 467-483);

Городецький Б. П. До історії одного нездійсненого задуму Пушкіна / / Учений. зап. ЛДПІ. 1948. Т. 67. С. 88-95;

Штільман Л. М. Проблеми літературних жанрів і традицій в «Євгенії Онєгіні» Пушкіна / / American Contributions to the Fourth International Congress of Slavicists, Moscow, September 1958. The Hague, 1958. P. 12-23;

Дегтярівська І. М. Про творчий метод Пушкіна і Байрона («Євгеній Онєгін» і «Дон Жуан») / / Російська класична література. М., 1960. С. 43-55 (Учен. зап. Моск. Гір. Пед. Ін-ту ім. В. І. Потьомкіна. Т. 107);

Вікері В. Н. 1) Паралелізм в літературному розвитку Байрона і Пушкіна / / American Contributions to the Fifth International Congress of Slavists, Sofia, 1963. The Hague, 1963. P. 371-401; 2) Vickery WN Byron's Don Juan and Puškin's Evgenij Onegin: The Question of Parallelism / / Indiana Slavic Studies. 1967. Vol. 4. P. 181-191;

Благий Д. Д. l) «Євгеній Онєгін» в колі великих створінь світової літератури / / Проблеми порівняльної філології: Зб. ст. до 70-річчя В. М. Жирмунський. М.; Л., 1964. С. 317-326; 2) Пушкін у розвитку світової літератури. Стаття друга / / Ізв.ОЛЯ. 1974. Т. 33. № 6. С. 491-507;

Hielscher K. Puškins Versepic: Autoren-Ich und Erzählstruktur. München, 1966. S. 23-29. Kap. 3. Puškin und die Erzähltradition Sternes und Byrons;

Сандомирська В. Б. «Природний людина» і суспільство: «Кавказький бранець» у творчості поета / / Зірка. 1969. № 6. С. 184-190;

Краснов А. П. l) Російська критика 10-х - початку 20-х років XIX століття про Байрона / / Питання літератури. Новосибірськ, 1971. С. 53-66 (Тр. Новосиб. Держ. Пед. Ін-ту. Вип. 36); 2) Байрон у Росії в другій половині 20-х років XIX століття / / Деякі питання російської і радянської літератури та методики її викладання у школі. Барнаул, 1972. С. 95-124;

Фрідлендер Г. М. 1) «Полтава» Пушкіна і «Мазепа» Байрона: (до питання про філософсько-історичних та етичних поглядах Пушкіна 20-х років) / / Philologica: Исслед. по яз. і літ. Л., 1973. С. 337-340; 2) Поеми Пушкіна 1820-х років в історії еволюції жанру поеми у світовій літературі: (До характеристики оповідної структури та образного ладу поем Пушкіна і Байрона) / / ПІМ. Т. 7. С. 100-122 (раніше сокращ. Варіант: Поеми Пушкіна / / Петруніна Н. М., Фрідлендер Г. М. Над сторінками Пушкіна. Л., 1974. С. 5-27);

Hoisington SS Eugene Onegin: An Inverted Byronic Poem / / CL. 1975. Vol. 27. № 2. P. 136-152;

Купреянова Є. Н., Макогоненко Г. П. Національна своєрідність російської літератури: Нариси і характеристики. Л., 1976. С. 206-215 (автор - Г. П. Макогоненко);

Pálfi A. A lirai es epikai elv összefüggése Puskin poémáinak elbessélö rendszerében [Взаємозв'язок ліричних і епічних принципів в оповідній структурі поем О. С. Пушкіна] / / Filológiai közl. Budapest, 1977. Evf. 23. Sz. 2 / 3. Old. 266-275 (короткий излож.: Шевяков С. П. Пушкін в Угорщині / / Нові зарубіжні дослідження творчості А. С. Пушкіна: Зб. Оглядів. М., 1986. С. 56-58);

Кулагін А. В. l) Епіграф в поемі А. С. Пушкіна «Полтава» / / Болд. читання, [1978]. 1979. С. 110-113; 2) Епіграф до восьмій главі «Євгенія Онєгіна» / / Болд. читання, [1981]. 1982. [Вип. 11]. С. 73-80;

Лотман Ю. М. Три нотатки про Пушкіна: 3. «Замислений вампір» і «Закоханий біс» / / Вторинні моделюють системи. Тарту, 1979. С. 104-106 (Те ж / / Лотман. Ізбр. Ст. Т. 3. С. 402-405;

Лотман. Пушкін. С. 346-350);

Мясоєдова Н. Є. Про джерела статті Пушкіна про Байрона / / Брешемо. ПК 1981. С. 184-193 (Те ж / / Мясоєдова Н. Є. Про Грибоєдова і Пушкіна: (Статті та замітки). СПб., 1997. С. 164-176);

Алексєєв М. П. Байрон і російська дипломатія / / ЛН. Т. 91. С. 394-468;

Бєлікова О. В. l) «Євгеній Онєгін» О. С. Пушкіна і «Дон Жуан» Дж. Г. Байрона - «романи у віршах» / / Вісн. МДУ. Сер. 9. Філологія. 1982. № 2. С. 71-78; 2) «Євгеній Онєгін» О. С. Пушкіна і «Дон Жуан» Дж. Г. Байрона - «романи у віршах» XIX століття: Автореф, канд. дисс. М., 1982;

Herdmann U. Die Südlichen Poeme AS Puškins: Ihr Verhältnis zu Lord Byrons Oriental Tales. Hildesheim [ua], 1982 (Slavistische Texte und Studien. Bd. 1);

Гуляєв Н. А. Концепція особистості в романтичному творчості Байрона і Пушкіна / / Питання романтичного світорозуміння, методу, жанру і стилю. Калінін, 1986. С. 3-19;

Ершофф Г. Прижиттєва популярність Пушкіна в Німеччині / / Брешемо. ПК. Вип. 21. С. 74-76, 78;

Ільїн-Томич А. О. Пушкін і вірш Байрона «Written in an album» / / Пушкінські читання в Тарту: Тез. докл. наук. конф. 13-14 листопада 1987 Таллін, 1987. С. 37-41;

Лебедєва О. Б. «Розмова книгаря з поетом»: План аналізу / / Приклади цілісного аналізу художнього твору: Учеб. посібник. Томськ, 1988. С. 12-14;

Мальчукова Т. Г. Пушкін - критик Байрона / / Жанр і композиція літературного твору. Петрозаводськ, 1988. С. 10-22 (Те ж / / Мальчукова Т. Г. Філологія як наука і творчість. Петрозаводськ, 1995. С. 225-237);

Тихомиров В. Н. 1) Російсько-зарубіжні літературні зв'язки. Київ, 1988. С. 17-25;

2) Пушкін і Байрон: (Підсумки і проблеми порівняльного вивчення творчості) / / Кримська наук. конф. «Пушкін і Крим»: Тез. докл. 24-29 верес. 1989. Сімферополь, 1989. С. 37-39;

Bayley J. Pushkin and Byron: A Complex Relationship / / The Byron Journal. 1988. Vol. 16. P. 47-55 (рец.: Соколянський М. Г. Пушкін і Байрон: Спірний погляд на стару проблему) / / Сюжет і час: Зб. наук. тр.: До 70-річчя Г. В. Краснова. Коломна, 1991. С. 93-96;

Те ж / / Соколянський М. Г. І несть йому кінця: Ст. про Пушкіна. Одеса, 1999. С. 40-46);

Мюллер-Кочеткова Т. В. Пушкін, Байрон і Стендаль / / Мюллер-Кочеткова Т. В. Стендаль: Зустрічі з минулим і сьогоденням. Рига, 1989. С. 7-36;

Баєвський BC 1) Коли Пушкін познайомився з поезією Байрона? / / Miscellanea philologica. СПб. [?], 1990.; 2) З передісторії пушкінської елегії «Погасло денне світило ...» / / Проблеми сучасного пушкінознавства: Зб. ст. Псков, 1994. С. 78-93; 3) Присутність Байрона в «Євгенії Онєгіні» / / Изв. РАН. 1996. Т. 55. № 6. С. 4-14; 4) Пушкін, російська література його часу і байронізм: З творчої історії роману у віршах / / Пушкін і російська культура: Докл. на міжнар. конф. в Новгороді (26-29 травня 1996 року). СПб.; Новгород, 1996. С. 61-64; 5) Байрон / / Онєгінська енциклопедія / Під загальною ред. М. І. Михайлової. М., 1999. Т. 1. С. 75-80;

Кузнєцова О. В. «Євгеній Онєгін» О. С. Пушкіна і «Дон Жуан» Дж. Г. Байрона: (Співвідношення типів ліризму) / / Модифікація художніх систем в історико-літературному процесі: Зб. наук. тр. Свердловськ, 1990. С. 36-47;

Gelder A. Wandering in Exile: Byron and Pushkin / / CL. 1990. Vol. 42. № 4. P. 319-334;

Кибальник С. A. 1) Тема вигнання в поезії Пушкіна / / ПІМ. Т. 14. С. 33-41; 2) «Граф Нулін» і «Беппо» / / Історико-культурні зв'язки російської та зарубіжної культури: Межвуз. СБ наук. тр. Смоленськ, 1992. С. 22-30; 3) Художня філософія Пушкіна. СПб., 1998. С. 43-54, 122-126;

Лашкевич А. В. Байрон і байронізм у літературній свідомості Росії першої половини XIX ст. / / Великий романтик: Байрон і світова література. М., 1991. С. 160-176;

Сахаров В. І. Байрон і російські романтики / / Там же. С. 143-151;

Фомічов С. А. «У роді Дон Жуана ...»: (про задум роману« Євгеній Онєгін ») / / Проблеми сучасного пушкінознавства. Псков, 1991. С. 18-30;

Балашова І. А. 1) Портрет Д. Г. Байрона в зошити А. С. Пушкіна 1829 / / Північно-кавказькі читання: (матеріали школи-семінару «Ліманськ-92»). Ростов н / Д., 1992. Вип. 6. Поетика і стилістика. С. 23-26; 2) До питання про літературні джерела «Віршів, складених під час подорожі» (1829) А. С. Пушкіна / / Владикавказький Пушкінські читання. Владикавказ, 1993. Вип. 1. С. 86-98 (Те ж / / Балашова. Джерела. С. 73-87), 3) Про вірш А. С. Пушкіна «Старанно помолившись богу» / / Балашова. Джерела. С. 10-27;

Топоров В. Н. Сторінка з ранньої історії російського байронізму: (Жуковський і Пушкін: перше знайомство з Байроном) / / Топоров В. Н. Пушкін і Гольдсмит в контексті російської Goldsmithiana'и: (до постановки питання). Wien, 1992. С. 205-213;

Kissel W. Puškin, Byron und Stendhal - zur russischen Rezeption von Stendhals Essay «Lord Byron en Italie» / / Arion. Bd. 2. S. 79-95;

Shrayer MD Rethinking romantic irony: Puškin, Byron, Schlegel and «The Queen of Spades» / / SEEJ. 1992. Vol. 36. P. 397-414;

Вацуро В. Е. Остання елегія Батюшкова: (до історії тексту) / / PP. 1993. № 2. С. 8-22 (Те ж / / Вацуро В. Е. Записки коментатора. СПб., 1994. С. 150-166);

Герасименко Л. «Євгеній Онєгін» і «Паломництво Чайльд-Гарольда»: (проблеми жанрових зв'язків) / / Пушкін і наш час: [Тез. докл.] / Упоряд.: В. Ф. Кушніренко, В. М. Грабовська. Кишинів, 1993. С. 18-20;

Greenleaf M. Pushkin's Byronic apdivnticeship: a problem in cultural syncretism / / Russian Review. 1994 (July). Vol. 53. № 3. P. 382-398;

Pfeifer C. Realismus und Anti-Byronismus in Puškins «Südlichen Poemen»: Magisterarbeit / Kiel. Univ. Kiel, 1994;

Болгова М. В. «Дон Жуан» і «Беппо» в еволюції «онегинским» задуму / / Пушкінська конф., Міжнар., 1-4 жовтня. 1996 Матеріали. Псков, 1996. С. 54-57;

Гаррард Дж. Порівняльний аналіз героїнь «Дон Жуана» Байрона і «Євгенія Онєгіна» Пушкіна / / ВЛ. 1996. № 6. Нояб.-дек. С. 153-177;

Кулешов В. І. «Євгеній Онєгін» Пушкіна і «Дон Жуан» Байрона / / Російська словесність. 1996. № 3. С. 27-30;

Потеміна Є. І. «байронізм» в «Євгенії Онєгіні» у відгуках критиків першої третини XIX століття / / Пушкінська конф., Міжнар., 1-4 жовтня. 1996 Матеріали. Псков, 1996. С. 100-105;

Борисов Ю. М. «Євгеній Онєгін», «Лихо з розуму» і традиція байронічної поеми / / Пушкінська конференція, міжнародна, 4-а: [Доп. СПб., 1997]. С. 150-154;

Мамаєв С. Г. Про деякі джерелах пушкінських натхнень: (ще про «байронизме» Пушкіна) / / Російська література і провінція. Сімферополь, 1997. С. 39-41 (Кримські Пушкінські міжнародні читання, 7-е. Статті);

Петерс Й.-У. Пушкін, Байрон і Фрідріх Шлегель: До питання про жанрову традиції і поетичній структурі «Євгенія Онєгіна» / / Ars philologiae: Проф. А. Б. Муратову до дня 60-річчя. СПб., 1997. С. 48-70;

Шейман Л. А. 1) До витоків задуму вірші Пушкіна про доже і догарессой / / А. С. Пушкін і взаємодія національних літератур та мов: Тез. міжнар. наук. конф., посв. 200-річчю з дня народження О. С. Пушкіна. Казань, 1998. С. 81-82; 2) Трагедія Байрона - в контексті жівейшіх інтересів Пушкіна / / Шейман Л. А., Соронкулов Г. У. Пушкін і його сучасники: Схід - Захід: Нариси. Бішкек, 2000. С. 275-281;

Рак В. Д. 1) «Уніж до ганебною прози ...» / / РР. 1999. № 5. С. 9-17; 2) Раннє знайомство Пушкіна з творами Байрона / / РЛ. 2000. № 2. С. 3-25 (обидві ст. Під загальним загл.: Нотатки до теми «Пушкін і Байрон» / / Рак В. Д. Пушкін, Достоєвський і інші. СПб., 2003. С. 64-111);

Еткінд Є. Г. Пушкін в суперечці з Ламартіном / / Еткінд Є. Г. Божественний дієслово: Пушкін, прочитаний в Росії і у Франції. М., 1999. С. 182-186, 191-194;

Драгомирецька Н. В. А. С. Пушкін. «Євгеній Онєгін»: маніфест діалогу-полеміки з романтизмом. М., 2000.

В. Д. Рак

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Курсова
167.8кб. | скачати


Схожі роботи:
Байрон д. - Подвиг героя4
Байрон д. - Подвиг героя1
Байрон д. - Подвиг героя (4)
Байрон д. - Подвиг героя (2)
Байрон д. - Подвиг героя2
Байрон д. - Подвиг героя3
Джордж Гордон Байрон
Ада Августа Байрон
Байрон Джордж Гордон
© Усі права захищені
написати до нас