Апокрифічні джерела
«Апокрифічна» література - інакше кажучи, недостовірна, вона зазвичай недооцінюється істориками походження християнства, оскільки вона містить лише фантастичні вигадки, фольклор, породжений народної побожністю чи бажанням заповнити деякі прогалини канонічних текстів: мізерні відомості про дитинство Ісуса, про членів його сім'ї, про так званих «вісімнадцяти роках мовчання» в його житті (Матвій і Лука замовчують про цілий періоді - з 12 до 30 років, Марк починає з хрещення в Йордані, Іоанна цікавлять тільки три останні паски), про його стосунки з римлянами, про обставини його смерті, про події, що трапилися з ним після воскресіння.
Багато апокрифічні євангелія безсумнівно виникли досить пізно - у IV, V та VI ст., Якщо не пізніше. Їх використання можливе у дослідженні історії християнства, осо6енно для пояснення процесу поширення та розвитку християнської ідеології у відповідності з часом і відмінностями соціального і релігійного оточення, в якому вона прищеплювалася.
До апокрифічним джерел належать євангелія юдео-християнські та гностичні.
Іудео-християнські євангелія
У християнських письменників II-IV ст. неодноразово згадуються євангелія юдео-християн, тобто християн (в тому числі і палестинських), не порвали з іудаїзмом. Серед цих євангелій називаються євангелія ебіонитів, назореїв, євреїв, євангеліє дванадцяти апостолів. Перші три спочатку мали свої особливі назви. Сучасні вчені не завжди можуть з упевненістю визначити, чи говорять стародавні письменники про різні євангеліях, або вони різними назвами іменують одні й ті ж юдео-християнські групи. Найбільш поширена точка зору, що існували три відмінних один від одного євангелія: ебіонитів (можливо, що співпадали з євангелієм дванадцяти апостолів), назареев, євреїв. Євреями прихильники ортодоксального напрямку називали всіх іудео-християн. Назіра і ебіонитів - самоназви християнських груп, ймовірно самих ранніх. Мабуть, «Господеві» було загальною назвою для членів сект, які брали хрещення в Йордані, в тому числі тих, яких хрестив Іоанн. Згодом іудеї стали називати назореями всіх християн, а «Назорейської єрессю» - християнство.
Євангеліє назореїв було написано на арамейською мовою - розмовною мовою Палестини. Воно являло собою версію (можливо, більш давню) Євангелія від Матвія.
Ебіонитів були групою, пов'язаної з назореями (може бути, це були різні назви однієї і тієї ж групи). Слово «ебіонитів» сходить до кумранской «евіонім» - жебраки. Спочатку, ймовірно тільки віра у вже доконаний прихід месії відрізняла ебіонитів, які вірили в Ісуса, від ебіонитів-послідовників Вчителі праведності. Хрустіане-ебіонитів виконували приписи юдаїзму: здійснювали обрізання, святкували суботу. Іудео-християни користувалися великим впливом протягом усього періоду формування християнства.
Ебіонитів-християни, як і їх попередники кумранські, вчили, що у світі існують дві сили - добро і зло. Бог не міг створити зло і несправедливість, він - втілення абсолютного добра. Між силами добра і зла йде безперервна боротьба. Кожна з цих сил має свого пророка на землі. Таким пророком добра був Ісус, а апостола Павла ебіонитів вважали пророком диявола.
Іриней писав, що ебіонитів користуються тільки одним євангелієм - від Матвія. Це євангеліє, судячи з переказу її змісту, не збігалося з канонічним. У ньому була відсутня генеалогія Ісуса, вчення про непорочне зачаття. Для ебіонитів Ісус був сином Йосипа і Марії, бідною людиною. При хрещенні на нього зійшов Дух Святий, який при розп'ятті покинув його. У Євангелії євреїв відбувається як би містичне з'єднання духу і людини, що втілив в собі всіх очікуваних пророків.
Оскільки у перших християн не було уявлень про непорочне зачаття, існування в Ісуса братів і сестер здавалося їм цілком природним.
Крім розбіжності з питання про те, ким з'явився у цей світ Ісус - пророком або боголюдиною, між іудео-християнськими і канонічними євангеліями існували й інші відмінності. У іудео-християн було різкіше висловлено вимогу відмови від багатства.
В окремих епізодах з іудео-християнських євангелій більше побутових деталей, ніж у відповідних місцях Нового завіту, персонажі мають конкретну соціальну характеристику. Тут яскраво відображена психологія трудящої людини: просити милостиню для нього ганьба. Цих деталей немає в новозавітних євангеліях; для людей, які створювали їх, у жебрацтві, як і тілесне потворності не було нічого ганебного.
Притчі займають велике місце в Євангеліях і канонічних, і апокрифічних. Використовуючи реальні образи і ситуації, притчі надавали їм інше духовно-релігійне значення: раби людей перетворювалися на рабів божих, скарби мирські - у скарб віри. Тим самим дійсність ставала нереальною, а релігійна символіка - істинною реальністю.
Особливе місце в іудео-християнських євангеліях займав Яків, брат Ісуса. На відміну від новозавітних оповідей, в Євангелії євреїв говориться, що саме Якову перший з'явився воскреслий Ісус. Іудео-християни виділяли серед учнів Ісуса своїх апостолів, так само як це робили християни інших напрямків, приписуючи їм особливо важливу роль.
Те небагато що, що нам відомо про іудео-християнських євангеліях, дозволяє думати, що релігійні уявлення, відображені в них, формувалися в I ст. частково в середовищі палестинських сект, частково в середовищі іудеїв, що жили у східних провінціях Римської імперії.
Ебіонитів і Господеві,. як і творці Апокаліпсису Іоанна, проповідували повне зречення від світу і готувалися зустріти друге пришестя Христа. Вони сподівалися на встановлення царства божого на землі і виступали проти багатства. Але подібні настрої і вірування не могли бути пануючими серед широких мас населення римської держави тривалий час.
Зміна соціального та етнічного складу християн сприяло відходу від іудео-християнства
Іудео-християнство стає лише одним з численних напрямів християнства, з яким формується церква веде запеклу боротьбу. Але вплив його продовжувало позначатися протягом всієї історії раннього християнства аж до офіційного визнання цієї нової релігії в IV ст.
Гностичні євангелія
Про гностицизмі прийнято говорити як про «інтелектуальному» переродження християнських громад у важкий перехідний періоди, як про першому великому ідеологічному кризі. Але якщо ми заглянемо далі суто доктринальних проблем і зрозуміємо настрої широких мас, що бачили в християнському вченні відгук на їхні життєві запити, подібне судження має бути грунтовно переглянуто.
З часів Платона під впливом релігій містерій термін «гнозис» став набувати значення не лише пізнання, методології, яка призначена для раціонального пояснення природи і суспільного життя, - гносис став насамперед засудженням людини на ірраціональність, на його зближення зі надчуттєвий світом за допомогою споглядання або при допомогою обряду.
Гносис звертається до проблеми, поставленої існуванням зла у світі, і розглядає її в сфері творіння і доль людини; він аналізує її в термінах рішучого невідповідності матеріальної дійсності і міфічного ідеального досконалості.
У гностичному вченні присутній абсолютний дуалізм. Людина - бранець світу зла, і він мріє звільнитися з цього полону. Гностицизм вказує людині шлях до порятунку, відкриваючи йому його справжню природу.
Аж до останніх декількох десятиліть гіостіческіе навчання були відомі тільки по їх спростуванням першими ересіологамі. Збереглися лише деякі оригінальні тексти: «Книга ігри», коптською мовою і лист Птолемея «Флорі».
Однак релігійні гностичні тексти були відкриті в Хенобоскіоне. Мова йде про 13 кодексах на папірусі, написаних на коптською мовою. Кодекси містять 49 трактатів. Деякі з кодексів представляють собою дублікати, так що реальне число текстів зводиться до 42. До цього дня лише деякі трактати переведені повністю.
Більш за все привертають увагу ті рукописи, в яких простежується зв'язок з епохою апостольства і які могли б бути більш давніми, ніж новозавітна література, в тих випадках, коли коптський переклад відповідає грецькому або арамейському оригіналу. Опубліковані нині широко відомі Євангеліє від Томи, Євангеліє істини, Євангеліє Філіпа і єгиптян, «Діяння Петра і дванадцяти апостолів», Апокаліпсиси Павла та Петра, «Секретна книга Іоанна», «Книга Фоми-атлета» і «Настанови Сільвана».
Апокриф Іоана
Апокриф Іоана зараховують до найважливіших джерел для вивчення гностицизму.
Твір призначений для читання, але включає і гимнические частини, мабуть висхідні до усної традиції. При всьому розмаїтті доданків частин твір містить відповідь на задані на початку нього умоглядні питання. Воно не тільки наставляє читачів, а й викликає певний психологічний ефект.
В архітектоніці пам'ятника використаний прийом оповідання в оповіданні. Обрамила оповідання починається від третьої особи. Воно присвячене Іванові, який на дорозі до Єрусалимського храму зустрів фарисея на ім'я Аріман. Аріман підштовхнув його своїми презирливими словами про рятівника до роздуму про місію останнього, про прихований сенсі його вчення про майбутнє. Розповідь непомітно переходить до першої особи. Оповідає Іоанн. Як би у відповідь на його внутрішні роздуми він бачить лякає його образ, зміст якого йому не зрозумілий, а потім чує голос явились, що обіцяє наставити його в тому, що є, що було і що має статися. Обрамляє розповідь поступається місцем іншому - центральної частини пам'ятника, - почутому Іоанном про долі всесвіту і місце в ньому людини.
Останні фрази твори знову написані від третьої особи і належать оздоблення. Вони містять повчання Іоанну: записати почуте, зберігати це в таємниці і не передавати нікому, окрім його духовних співтоваришів.
Композиція твору підпорядкована не тільки принципом оповідання в оповіданні. Можна розрізнити дві лінії, проведені через весь пам'ятник: лінію Іоанца, відповідну шляху пізнає, і лінію рятівника, Пронойя, - шляхи посвячуваного.
Тема пізнання як самопізнання-самосвідомості - основна для світогляду, відображеного в джерелі. Самопізнання представлено як принцип створення світу і водночас його порятунку. Самопізнання, яке врешті-решт все визначає у гностичної картині світу, відображеної в Апокрифи Іоанна неоднорідне за своїм характером. Це - діяльність розуму, а також почуття і вчинок, що направляються волею.
З цим пов'язано дві обставини. Перше: композиція пам'ятника свідчить не тільки про розумове виготовленні тексту, але й про вільну творчої фантазії автора. Але це не перешкоджає твору бути єдиним. І екзегеза - не теоретизує вправу, а переживання, перебудова відданого їй людини. Друге: дуже виразно виражений антропоморфізм.
Підвищена тілесність світосприйняття, антропоморфізм у всіх його проявах, що йде корінням в глибоку старовину - одна з рис, що відрізняють цей гностичний пам'ятник.
Євангеліє від Томи
Пам'ятник добре зберігся і являє собою переклад з грецької на саідскій діалект коптської мови.
Цілісність визначає індивідуальність пам'ятника. Відкритість тексту дуже велика. Слова вживаються досить вільно, їх значення змінюється, думка рухається, отримуючи новий зміст, за новим напрямком. Тут, зрозуміло, теж є своя внутрішня логіка, але це логіка не впорядкованої правилами системи, а переважно інтуїтивної творчості.
Установка апокрифа - пошуки. Вона виражена у введенні і дає знати про себе протягом усього твору. Образи і поняття повторюються, не автор євангелія винайшов їх, вони були і раніше, вони звичні. Разом з тим саме з їх допомогою ведуться пошуки, народжуються нові рішення, створюються нові картини. У той же час вони самі змінюються, наповнюються іншим змістом, поступаючись своїм місцем іншим, більше відповідають новому глузду.
Євангеліє складається з 118 висловів. Крім очевидної спільності уявлень, крім «ключових слів», що пов'язують вислови, в апокрифах є ще те, що можна позначити як стильова єдність пам'ятника. Це не тільки повторювані художні прийоми, принцип опозиції, за допомогою якого вислову будуються і з'єднуються один з одним, але і спосіб передачі змісту окремих висловів через певну їх послідовність.
Ісус в Євангелії від Фоми змальований інакше, ніж у синоптиків чи Іоанна. Ні подробиць стосуються його життя і смерті на хресті, зовсім не відчувається історизується тенденція, настільки сильна у каноні. Замість того образно передані основи вчення. Шлях порятунку мислиться тут як шлях пошуків, шлях пізнання особливого роду, орієнтованого на екстаз, а не на логічне мислення. Налаштувати людину на це - одна з цілей євангелія.
Естетична цілісність притаманна твору, хоча євангеліст, безсумнівно, мав у своєму розпорядженні великий традицією, ймовірно і усної та письмової. Але одне не суперечить іншому. Апокриф - не компіляторская робота, а плід творчості, переосмислювати матеріал і вносить у твір єдність.
Євангеліє від Пилипа
Як і Євангеліє від Томи, будучи перекладом з грецької, воно написано на саідском діалекті коптської мови. За значущістю воно не поступається попередньому, хоч і багато в чому відрізняється від нього.
Видавці розбили цей твір, подібно попередньому, на ряд голів - висловів. Спочатку ці вислови є більш-менш відособлені одиниці, пов'язані між собою спільними темами, образними та понятійними асоціаціями. До кінця характер розповіді змінюється, відносно спокійний тон поступається місцем екстатичному підйому, обсяг висловів збільшується, стирається їх відокремленість, все важче стає відокремлювати їх один від одного. Фінал несе друк того пристрасного натхнення, яке відрізняє багато гностичні пам'ятники.
Євангеліє від Пилипа, як і Євангеліє від Томи, перегукується з канонічними текстами Нового завіту, але число паралельних місць відносно невелике. Зате більший простір відкривається для розгляду апокрифа у світлі історії античної філософії.
У апокрифі досить виразно проступають два рівні буття, з якими в висловах зв'язуються слова «мир» і «царство небесне». Взаємозамінність слів і образів тут, як і в інших гностичних пам'ятниках, надзвичайно велика.
У «світі», де все перемішано, кожна із складових його частин не може бути досконалою. Повнота здійснення - доля інших рівнів: і того, який у вислові 63 названий «серединою», та іншого «царства».
На відміну від «світу» з розрізненістю що складають його частин, з неминучою ущербністю того, що є в ньому, суть «царства» - фортеця, сповненість, досконалість. Повної відокремленості «царства» від «світу» немає. Перше є своєрідне подолання «світу». Людина, і те, що поза ним, можуть перебувати в «світі», можуть переходити до іншого рівня буття, до «царству». Шлях переходу від одного рівня буття до іншого мислиться в апокрифах як процес пізнання - одкровення. Буття - виявляється знанням (істинним або хибним), знання - буттям.
Єдність світобудови в його духовності не порушують ні метаморфози його, ні багатошаровість, ні множинність. Ця єдність проявляє себе в якомусь відповідності рівнів буття.
І «світ» і «царство» часто описуються в одних і тих самих термінах. Це - не словесна бідність, а своєрідне вираження того, що з одного боку, життя, істина, світло притаманні лише «царству», з іншого - їх образи, їх якась слабка подібність, знає і «світ». І тому слова одні й ті ж, але пряма вказівка в тексті, або насторожуюча парадоксальність форми, або склад притчі не дають засумніватися, який рівень буття мається на увазі, а разом з тим говорять про їх єдність.
Пізнання, що становить сам стрижень світорозуміння, відображеного в євангеліє, зміна буття через пізнання, буття, зводиться врешті-решт до пізнання, - все це соціально значуще, бо має наслідком і певний модус поведінки людини в суспільстві, і рішення, нехай навіть з переведенням до іншу площину, деяких соціальних проблем. Шлях життя, дійсно розрахований на індивідуальні зусилля людини, суб'єктивно сприймався і об'єктивно був чимось більшим, ніж суто приватна справа кожного. Поряд з установкою на особисті зусилля людини відсутній грань між людиною і його оточенням у найбільш фундаментальному розподілі, яке знає апокриф, - ня «світ» і «царство», дуже показовий. У цій розчинення людини в більш загальних цілісності, названих рівнями буття, мабуть, помітна якась компенсація соціальної відчуженості, яку відчували люди пізньої античності, захоплювались гносисом.
Література
Апокрифи древніх християн. М., 1989.
Донін А. Біля витоків християнства. М., 1979.
Свєнціцька І.С. Раннє християнство. Сторінки історії. М., 1987.