Апель Карл Отто

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

М.А. Можейко

Апель (Apel) Карл Отто (р. 1922) - німецький філософ. Закінчив Боннський університет в 1950. У 1962 - проф. ун-ту в Кілі, з 1969 - в Саарбрюкені, з 1972 - проф. філософії в ун-ті Франкфурта-на-Майні (з 1990 - почесний проф.). Під впливом від М. Хайдеггера, Л. Вітгенштейна і Ч.С. Пірса. Пов'язує переворот у філософії 20 ст. з переміщенням трансцендентального в сферу мови, що веде до переходу від самотнього картезіанського Я до інтерсуб'єктивності, створюваної комунікативним спільнотою.

Відповіддю на цей «лінгвістичний переворот» повинна стати трансцендентальна прагматика: замість гипостазирование абстрактного суб'єкта чи свідомості (як у І. Канта), А., спираючись на Вітгенштейна і Хайдеггера, пропонує інше апріорі - початкову інтерсуб'єктивність свідомості, неможливість дотримання правил гри (філософствування) поодинці, яка відкриває людині сенс її буття в світі. Першим рівнем інтерсуб'єктивності є предструктура розуміння, тілесне апріорі - досознательное зрозумілість буття-в-світі.

Над ним надбудовується мовне апріорі, вкорінене в непереборності мови - цієї «артикульованості світовідчуття», - з роботи свідомості. Нарешті, третім елементом трансцендентальної прагматики є апріорі комунікативного співтовариства: з засвоєнням прагматичних пресуппозиций і норм спілкування індивідуальна свідомість стає інтерсуб'єктивності. Норми комунікативного співтовариства є основою моральної поведінки і наук про суспільство. Відмовляючись від пошуку метафізичних підстав етики, А. пропонує виходити з реально діючих в повсякденному житті комунікативних правил. Прагнучи довести універсальність останніх, стверджує, що етична раціональність лежить в основі всіх ін форм раціональності: каузальної (наука), технологічної (цілеспрямована дія), герменевтичної (розуміння). Опора на комунікативну «етику дискурсу» дозволяє, згідно А., подолати помилкове протиставлення наук про природу і наук про дух, раціоналізму і ірраціоналізму.

***

Німецький філософ, один з основоположників сучасної версії філософії постмодерну. Закінчив Гетевский університет (Франкфурт-на-Майні), де у 1972 став професором філософії. Учень Е. Ротхакера; зазнав впливу концепцій Пірса, Хайдеггера, Вітгенштейна, Гадамера, Остіна, Габермаса, Дж.Серль. Основні твори: «Ідея мови в традиції гуманізму від Данте до Віко» (1963), «Трансформація філософії» (1973), «Ідея трансцендентальної граматики» (1974), «Ідейна еволюція Ч. С. Пірса: Введення в американський прагматизм» ( 1975), «Теорія мови і трансцендентальна граматика в світлі питання етичних норм» (1976), «Нові спроби пояснення і розуміння» (1978), «контроверзи« Пояснення-Розуміння »у світлі трансцендентального прагматизму» (1979) і ін

Фундаментальною основою філософії А. є презумпція «лінгвістичного повороту» в філософії, понятого як «трансформації prima philosophia у філософію мови» і орієнтує філософське дослідження на аналіз мови як вихідної реальності людського буття (у цьому контексті А. солідаризується з цитованої ним позицією Гельдерліна: «ми є, починаючи з розмови»). За визначенням А., «філософія сьогодні стикається з проблематикою мови як основної проблематикою наукової освіти понять і теорій і своїх власних висловлювань, а це значить - осмисленого та інтерсуб'єктивності значимого вираження пізнання взагалі». Філософія, таким чином, не є більш ні моделюванням «буття», «сущого» або «природи», тобто онтологією, ні рефлексією над «свідомістю» або «розумом», тобто гносеологією, стаючи відтепер реакцією на «значення» або «сенс» мовних виразів («аналізом мови»). В якості основних лейтмотивів сучасної філософії А. виділяє наступні: 1) «перший лейтмотив обумовлений орієнтацією на форму мови», 2) другий - «інтуїцією контекстуальності предпоніманія феноменів, контекстуальності, в свою чергу, обумовленої серед іншого також і мовою: адже він дозволяє оцінити те штучне і випадкове, що впливає на історично обумовлену підоснову життєвих світів ».

Згідно А., названі лейтмотиви задають в сучасній філософії мови нову традицію, яка за своєю природою є одночасно і ПОСТА, і постфеноменологіческой: «обидва ці лейтмотиву майже повністю дискредитували в наші дні гуссерліанськой претензію на обгрунтування філософії як строгої і беспредпосилочной науки, апелювати до аподиктическому очевидності розсуду категорій або інтуїтивного розуміння сутностей »(див.). Згідно апелевской рефлексії, дозвіл ситуації в сучасній філософії мови ситуації може бути визначено як конституювання "трансцендентальної семіотики, яка як трансцендентальної прагматики мови долає недоліки семантичного аналізу мови, завдяки чому вона і включає в себе феноменологічну очевидність». Конституюються їм філософську концепцію мови А. артикулює в цьому контексті як «спробу зняття феноменології трансцендентальної семіотикою». Прагнучи уникнути парадигмальних крайнощів субстанциальности онтологізма і внесубстанціальності аналітичної філософії, А. будує «трансцендентально-герменевтичну» концепцію мови, засновуючи її, з одного боку, на визнанні того, що «мова є трансцендентальної величиною», а з іншого - фіксуючи свого роду віртуальність його статусу як «умови можливості діалогічного взаєморозуміння і розуміння самого себе».

У світлі цієї установки А. аналізує роль мови не тільки в герменевтичних процедурах «понятійного мислення, предметного пізнання і осмисленого дії», що протікають у рамках суб'єкт-об'єктного відношення, але - в першу чергу - в контексті суб'єкт-суб'єктних відносин. Ці відносини трактуються А. як інтерсуб'ектівний комунікація, яка в принципі «не може бути зведена до мовної передачі інформації», але «є одночасно процесом досягнення згоди». Мова виступає в цьому контексті не тільки механізмом об'єктивації інформації і експресивним засобом, але й медіатором розуміння. Більш того, комунікація мислиться А. як заснована на предпоніманіе, умовою можливості якого є «мовний консенсус», тобто «Узгоджене розуміння змісту в необмеженій комунікативному співтоваристві». А., таким чином, дистанціюється від трактування мови в класичній філософії, в рамках якої процесуальне розуміння «вже виражено, відчужене і встановлено на довгий термін» в логічно артикульованих структурах (на зразок гегелівського «об'єктивного духу»); від буденної мови, який трактується А . в дусі Хомського - як свого роду performance, презентація мови в тканини конкретно-ситуативної мовної практики; від штучних мов, що представляють собою, по А., «лише приватну актуалізацію незмінною системи формалізму».

Оригінальна концепція мовної комунікації А. конституюється в контексті його трактування мовних практик в якості мовних ігор. А. обгрунтовує свою позицію тим, що, по-перше, комунікативна мовленнєва практика, будучи залежною від лексичного дискурсу і пов'язана необхідністю дотримуватися граматичної організації мови, від початку будується на презумпції "слідування правилу», а по-друге, породжує всередині обмеженого правилами простору нескінченне число варіантів свого розгортання (варіативність «семантичних каркасів»). У зв'язку з цим акти мовної комунікації являють собою, по А., мовні ігри. Знак в даному контексті може бути, за А., функціонально використаний за наступним регістрам: а) «в сенсі категорії первинності: іконічні використання знака, щоб схопити протокольно буття як таке в ході охрещення-називання даного феномена», б) «в сенсі категорії вторинності: використання знака як індикатора для ідентифікації по відношенню до ситуації об'єкта іменування, що існує і причинно зумовлює чуттєве сприйняття », в)« в сенсі категорії третинного: символічне використання мови для опосередкування первинності і вторинності - зокрема, для визначення екстенсіонального значення даного імені ( що вже розпочато визначенням через індикатори) та встановлення зв'язку з интенциональной детерминацией відповідного поняття (детермінації ще очікуваної, але принципово можливої) ".

Концепція мовних ігор А. знаменує собою новий етап розвитку філософії постмодерну. Якщо трактування мовних ігор Вітгенштейнів передбачала опору на взаємодію між суб'єктом і текстом як виникають у контексті мовних практик, а в рамках філософії постмодерну процедури відношення до тексту набувають статусу початково-базових, то А. трактує мовну гру як суб'єкт-суб'єктну комунікацію, учасники якої являють один для одного текст - як вербальний, так і невербальний. Такий контекст не тільки висуває на передній план герменевтичну підгрунтя мовної гри, але й задає особливу артикуляцію проблематики розуміння як взаєморозуміння її учасників. У парадигмі доапелевского постмодерну, який сьогодні з достатнім ступенем правомірності може бути оцінений як постмодерністська класика, текст розумівся як «децентрірованного» і підлягає «деконструкції» (Дерріда), як принципово аструктурная «ризома» (Делез і Гваттарі), що допускає будь-які можливості свого « означиванія »(Крістева), що з неминучістю передбачало примат доленосного« означає »над« означуваним »(Лакан). Сучасна ж (постапелевская) версія постмодерну пом'якшує ранньо-постмодерністський радикалізм, почасти відновлюючи в правах класичну для філософської герменевтики і генетично сходить до екзегетики презумпцію розуміння як реконструкції іманентного сенсу тексту, що виступає у А. як презентації змісту комунікативної програми партнера в контексті мовних ігор, які реалізуються, таким чином, як «сплетені з життєвою практикою прагматичні квазі-одиниці комунікації або взаєморозуміння».

Виступаючий в якості тексту комунікативний партнер не підлягає безпідставного означіванію і, допускаючи певний (збагачує гру) плюралізм свого прочитання, тим не менш передбачає автентичну трансляцію семантичного ядра свого мовної поведінки в свідомість іншого, який поза цієї реконструкції сенсу не конституюється як ігровий і комунікативний партнер. Сама ситуація мовної гри, таким чином, вимагає в якості умови своєї можливості розуміння як обопільно взаємної реконструкції іманентного сенсу вимовних текстів, а понятійно оформлене «мовне розуміння в комунікативному співтоваристві» виступає за необхідне «регулятивним принципом» комунікації, запобігаючи можливості її обриву, мовної ізоляції суб'єкта , втрачає не тільки партнера і себе в якості партнера, а й саму можливість здобуття сенсу. У цьому відношенні, за самовизначенням А., здійснювана ним «трансцендентально-герменевтичні рефлексія умов можливості мовного взаєморозуміння в необмеженій комунікативному співтоваристві обгрунтовує єдність prima philisophia як єдність теоретичного і практичного розуму», а фігура А. виступає рубіжної фігурою переходу від класичного постмодерну до сучасного ( див. After-postmodernism).

Список літератури

Die Idee der Sprache in der Tradition des Humanismus von Dante bis Vico. Bonn, 1963

Transformation der Philosophie. Frankfurt am Main, 1973. Bd 1-2

Die «Erklaren-Verstehen»-Kontroverse in transzendental-pragmatischer Sicht. Frankfurt am Main, 1979

Normative Begrundung der Kritischer Theorie durch Rekurs auf lebenswehliche Sittlichkeit? Frankfurt am Main, 1989.

Reese-Schafer WKO Apel. Hamburg, 1990

Transzendental-pragmatik Apel. Frankfurt am Main, 1993.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://ariom.ru/


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Різне | Біографія
22.6кб. | скачати


Схожі роботи:
Отто Леві
Отто Вейнінгер
Отто Варбург
Отто фон Бісмарк
Отто Фрідріх Больнов
Отто фон Бісмарк Життєпис
Вейсман фон Вейсенштейн Отто-Адольф
Рудольф Отто і його внесок у становлення феноменології релігії
Отто фон Бісмарк і його роль в утворенні Німецької імперії
© Усі права захищені
написати до нас