В. В. Хімік
У чому унікальність російського анекдоту? В історії його породження, у жанровій природі цього явища, в особливостях форми і змісту, а також у самій номінації.
I. Анекдот як номінація. Тільки в російської мовної культури явище, що викладені нижче, має спеціальне іменування, що відрізняє його від подібних понять. В англійській мовній культурі щось подібне називається joke, canned joke, funny story («жарт, кумедна, ефектна історія»). Французи аналогічне іменують як historie («байка, небилиця») або amusante historie («забавна історія»). Така ж ситуація і в німецькій мові: словом Witz німці позначають і жарт, і гостроту, і те, що ми називаємо словом анекдот. Тобто у всіх випадках займає нас предмет номінується більш широким, родовим словом, гіперонімом, що охоплює кілька близьких найменувань. І тільки в російській мові існує спеціальне і цілком певну назву для даного явища.
II. Унікальність походження російського анекдоту. Анекдот як жанр міської мовлення має два джерела.
Перше джерело - старе поняття анекдот, відоме і західним культурам: короткий, зазвичай повчальні розповідь про подію або подію з життя історичної особи. Такі історії не тільки передавалися усно, але з середини XVIII століття в Росії оформилися і як особливий літературний жанр, який став особливо популярним у пушкінську епоху [1]. Наприклад:
«Ніколи я не могла добре зрозуміти, яка різниця між гарматою і єдинорогом», - говорила Катерина II якомусь генералу. «Різниця велика, - відповів він, - зараз доповім Вашій Величності. Ось бачте: гармата сама по собі, а єдиноріг сам по собі ». - «А, тепер розумію», - сказала імператриця.
Коли принц Прусський гостював у Петербурзі, йшов безперервний дощ. Государ виявив жаль. «Принаймні принц не скаже, що Ваша величність його сухо прийняли», - зауважив Наришкін.
Запитали у Пушкіна на одному вечорі про бариню, з якою він довго розмовляв, як він її знаходить, розумна вона? - Не знаю, - відповідав Пушкін, дуже суворо і без бажання погостріше, - адже я з нею говорив по-французьки [2].
Передісторія літературного анекдоту йде в глибини європейської культури, візантійської історії, звідки з'явилося і саме слово, грецьке anecdotos - «невиданий, неопублікований», що застосовувалася в формі множ. числа anecdota до позначення вперше видаються старих рукописів. Пізніше, очевидно через посередництво італійської культури, де анекдот придбав новий сенс, зблизившись з утримання із спорідненими жанровими формами фабліо («розповідь, байка») і фацецій («жарт»), а також через французьку літературну традицію, анекдот в старому, класичному його розумінні потрапляє в російську елітарну культуру, поширюється у вузькому шарі освічених людей і залишається дуже популярним аж до середини XIX століття.
Потім у загальному процесі демократизації та зниження елітарної культури старий, європейський за своїм походженням, вишуканий і жартівливо-повчальні літературний анекдот популяризується, стає масовим загальнонародним надбанням, зазнаючи при цьому істотне жанрове переродження: він стає переважно усним, стереотипним і лаконічним за формою, але більш різноманітним за тематикою. Можна сказати, що анекдот як жанр міської мови в російську мовну дійсність прийшов «зверху», із зовнішнього впливу класичної європейської культури, тобто його породила культурна еліта.
Однак часом оформлення і масового поширення анекдоту в його новому розумінні, як жанру міського фольклору і як твори переважної усного мовлення, слід вважати встановлення тоталітарного режиму в Радянському Союзі, що став найсильнішим стимулом, поштовхом для розвитку цього унікального явища: «Протягом сімдесяти років існування тоталітарного держави анекдот був свого роду клапаном, який дозволяв хоча б частково послабити ідеологічний прес, давав вихід стихійного протесту народних мас. У певному сенсі гумор компенсував відсутність можливих свобод »[3]. Не випадково тому найбільш потужний шар міського анекдоту радянського часу була політичною. І, звичайно ж, головним виробником, анонімним автором масового міського анекдоту, в тому числі і політичного, була інтелігенція.
Втім, без всенародного інтересу до небезпечного жанру анекдот не набув би такої масової популярності. Популяризація та розвиток анекдоту стимулювалися і «знизу», від традиційної народної культури. Це і є другий джерело сучасного анекдоту як жанру міського фольклору. У традиційному російською фольклорі немає прямого аналога класичного анекдоту [4], але, безсумнівно, є його жанрові та змістовні попередники. Це побутова казка з її типовими композиційними моделями, характерними персонажами і сатиричними мотивами, бувальщина - усну розповідь про достовірних події з досвіду мовця, але цікавий багатьом, байка - не завжди правдоподібна, але цікава, кумедна історія з певним сюжетом. Можливо, це також частівка - комічний або сатиричний жанр народної лірики. Нарешті, не можна не відзначити і деякі зв'язку міської анекдоту з традиціями народного театру, балагану як синтезованої форми театралізованої інтерпретації тексту і як популярного способу сатиричного самовираження російського народу в минулому [5].
III. Анекдот як явище мовної культури. Унікальність номінації відображає унікальність самого явища. Міський анекдот - це текст. Але текст незвичайний, що існує в двох формах: у первинним та основним усній формі, а також у вторинній і умовної - письмовій. Анекдот в первинній усній формі - це один із жанрів міського фольклору поряд з тостами, розіграшами, жартами, передражнювання, байками, привітаннями і т.п. Анекдот у вторинній, умовної формі - це його різні письмові фіксації, запису, зазвичай, у збірниках, зборах або спеціальних сайтах російського Інтернету. Міський анекдот, як і всякий типовий текст, характеризується певними жанровими ознаками. У даному випадку це стереотипність форми, змісту і функціонування. Співвідношення стереотипних ознак і становить унікальність анекдоту як жанру мовного спілкування, як явища мовленнєвої культури.
Стереотипність форми анекдоту. Текст міського анекдоту, як в первинній усній формі, так і у вторинній письмовій, майже завжди будується за принципом двучастності: у ньому є інтродукція (зачин) і розв'язка, або початок і кінець [6]. Тексти інших усно-мовних фольклорних жанрів можуть мати ще і середню частину, фабулу (як, наприклад, байка, жартівлива історія, казка, бувальщина), в анекдоті ж, в силу його жанрової природи і звичайною стислості, середній частині немає. Початок, або інтродукція, вводить слухача в план змісту, повідомляє тему, інтригу, створює відоме напруга очікування [7]:
Викликає вчителька географії Вовочку до дошки ...
Одного разу корнет підійшов до поручика Ржевському з питанням: - Скажіть, поручик, навіщо на дамській рукавичці іноді буває виріз?
Початок, зачин анекдоту може бути і розгорнутим. Так, наприклад, інтродукція анекдоту може будуватися за законами традиційної побутової казки з триразовим (за кількістю персонажів та їх дій) варіюванням події:
Сперечалися американець, індус і російська, хто успішніше вибереться з пекла ...
Сіли пити горілку російська, француз і англієць ...
Іноді зачин навмисно затягується, подовжується, щоб підсилити ефект подальшої розв'язки, несподіваного кінця, як, наприклад, анекдот про мадам Рабинович, яка, долаючи кілька кіл різних перешкод, а вони і становлять великий зачин анекдоту, отримує, нарешті, можливість наблизитися до великого індійському гуру, щоб шепнути йому заповітну фразу з трьох дозволених їй слів: - Нема, йди додому!
У той же час розв'язка анекдоту, незалежно від тривалості цілого тексту, завжди повинна бути короткою, несподіваною, часто парадоксальною, що зазвичай і робить анекдот смішним. Розв'язки обов'язково передує головна пауза, яка «членує текст на дві нерівні частини. Пауза ця означає перелом у розгортанні анекдоту ... »[8]. Такий стереотип композиції, типової форми анекдоту як жанру: двучастность, асиметрія інтродукції та розв'язки, наявність обов'язкової структурно-смислової паузи перед фіналом. Наприклад:
Спіймали Бен Ладена. Гарненько помили, постригли ... виявилося - Березовський.
- Рабинович, кажуть, ви великий інтриган? - Так, а хто це тепер цінує?
Захотів Вовочка стати президентом. ... І став.
Формальну стереотипність анекдоту зазвичай бачать і в бажаному виборі видо-часових форм дієслів предикатів. Як правило, це форми актуального теперішнього часу або минулого часу доконаного виду в результативному значенні, причому зі звичайною препозицією предиката в реченні. Все це мовні засоби, за допомогою яких подія в тексті анекдоту представляється як актуальне:
Викликають Вовочку до дошки ...
Повертається чоловік із відрядження ...
Приходить одного разу Фелікс Едмундович до Володимира Ілліча ...
Їдуть два нових росіян на джипі ...
Спіймали Бен Ладена ...
Зустрілися француз, німець і російська ...
Стереотипність будови анекдоту найбільш послідовно відбивається в основний, усній його формі, при цьому стає очевидною вторинність письмових текстів анекдотів: запис не може передати вкрай важливу для багатьох текстів акцентологические структуру анекдоту: наявність смислових пауз, прискорення або уповільнення темпу розповіді, обов'язкове інтонаційне виділення другої частини , розв'язки, а в ряді випадків і произносительно-мовну характеристику персонажів. Без всього цього багато анекдотів втрачає свій комічний ефект. Очевидно також, що і відбір форм дієслівних предикатів, і зазначена вище типова двучастность тексту анекдоту, а також звичайна для нього асиметрична тема-рематична структура з сильним акцентом на рематична частини, розв'язки, складовою «сіль» анекдоту, орієнтують текст насамперед на усне відтворення , на розповідь, акторська розігрування, на драматичну подійність розповіді і «глядацького» сприйняття, що дозволяє бачити в анекдоті деяку аналогію з постановочними літературними жанрами, які передбачають «сценічне» втілення: добре розказаний анекдот - це своєрідний спектакль, «театр одного актора». У той же час письмову фіксацію анекдоту як жанру усного мовлення можна порівняти з сценарієм до фільму або п'єсою для постановки вистави: сценарій і п'єсу теж можна читати, вони теж можуть бути цікавими, смішними, але це не сам фільм, не інсценування. Не випадково слово анекдот стало використовуватися в російській мові ще в одному значенні: «потішний, незвичайний випадок, подія»:
Учора зі мною в метро такий анекдот стався, не повірите!
Мишка одружується? Анекдот! Ні за що не повірю!
Стереотипність змісту анекдоту. Ведучий змістовний мотив анекдоту - пародія, в цьому його основна жанрова функція: пародіювання офіційної культури в усіх її проявах [9]. Тому події, що відбуваються в сучасному міському анекдоті, виявляються не просто вигаданими, фантастичними, а навмисно Смєхова, іронічними, жартівливими або насмішкуватими імітаціями самих різних, практично будь-яких реалій суспільного життя. Цим анекдот як жанр усної мови і як фольклорний твір відрізняється від літературного анекдоту, що фіксував у письмових текстах реальні комічні події повчального і повчального характеру. У сучасному міському анекдоті зовсім інша комунікативна установка: будь-які події, будь-які реалії суспільного або приватного життя подаються у свідомо «перевернутому», пародійному ракурсі жартівливого громадського виклику, антикультурною провокації, наприклад:
Вчитель запитує: - Діти, у кого які є домашні тварини? Всі тягнуть руки: - Кішка! Собака! Їжачок! Вчитель: - А у тебе, Вовочка? - Воші, клопи, таргани ...
- Будьте люб'язні, попросіть до телефону Рабиновича. - Вам якого, старшого чи молодшого? - Старшого. - Вони обидва померли.
Пародійність як ключовий змістовний стереотип анекдоту визначає всі інші його жанрові ознаки, що забезпечують комічний ефект пародії. Наприклад, гіперболізація:
Петько запитує Чапаєва: - Василь Іванович, а ви півлітра випити можете? - Можу, Петька! - А літр? - І літр можу, Петька! - А бочку горілки можете? - Можу, Петько, і бочку можу! - А річку горілки? - Ні, Петько, річку не можу. Де ж я візьму такий огірок, щоб закусити?
шаржування:
Один єврей вирішив хреститися. - Як вас звуть? - Запитав православний священик. - Сруль, батюшка. - Будеш Акакієм. Це і відповідно, і Богу завгодно.
безглуздість, доведення до абсурду:
Приземлився літак з Кишинева. Пасажири сходять з трапа. В одного звалюються штани. Він розповідає: - задовбав Аерофлот: то застебніть ремені, то розстебніть ...
Апофеоз анекдотичного пародіювання - пародіювання самого анекдоту як жанру - «анекдот про анекдот»:
Дружина з коханцем лежить в ліжку. Дзвінок у двері. Вовочка біжить відкривати двері. На порозі стоять Василь Іванович з Петьком - обидва євреї.
Зрозуміло, зміст текстів анекдотів буває дуже різним. Пропонуються різні способи типологізації анекдотів, від найпростіших тематичних розрядів, прийнятих в Інтернеті: «сусіди і національні меншини», «три нації», «нові росіяни», «радянські анекдоти», «знамениті політики» та ін [10], до глобальних змістовних класів. Так, за смисловим сфер пародіювання виділяють політичні, національні і соціально-побутові анекдоти [11]. Однак у таких класифікаціях важко угледіти єдність підстави. Щодо певним тут можна вважати тільки один клас: політичні анекдоти. Послідовно виділяти «національні» анекдоти важко, оскільки національно-етнічної приналежності персонажів для цього явно недостатньо: так, навряд чи можна визнати національними більшість анекдотів «про чукчу». Анекдоти з серії «вірменське радіо» можуть бути як політичними, так і соціально-побутовими. Ще складніше з так званими «єврейськими анекдотами», які можуть мати підкреслено етнічне забарвлення, політичну і побутову спрямованість одночасно. Ще більш невизначеним і розмитим представляється клас соціально-побутових анекдотів.
Очевидно, найбільш продуктивної лишається популярна таксономія російського анекдоту за типами дійових осіб. Така типологія найбільше відображає змістовну стереотипність анекдоту як жанру. І більше того, сам вибір типового персонажа російського анекдоту представляється актом характерного пародіювання. Всі події в міських анекдотах відбуваються тільки зі стереотипними типажами-пародіями. Анекдоти з абсолютно індивідуальними або випадковими персонами вкрай рідкісні. Герой анекдоту - це не Чапаєв, Ленін, Сталін, Брежнєв, поручик Ржевський або Штірліц як історичні особистості чи літературно-кінематографічні персонажі, а їх антикультурні пародії з типологічними фольклорними ознаками традиційних героїв. Точно такими ж пародіювали фольклорними героями є і узагальнені типажі: «чукча», «Вовочка», «Рабинович», «новий росіянин», «студент» та багато інших.
Стереотипні персонажі анекдотів носять прецедентний характер, тобто є відомими, впізнаваними фігурами-пародіями національної культури, або міфологізованим етнічними типажами («чукча», «грузин», «єврей», «російський», «хохол» тощо), за якими в масовій свідомості закріплені характерні образи, ментальні стереотипи (найчастіше односторонні, умовно-схематичні) і комічні стандарти їх поведінки, але які адекватно сприймаються при цьому майже виключно в межах російської мовної культури. Кожен з прецедентних персонажів наділяється певним набором клішірованних якостей: прямолінійна вульгарність поручика Ржевського, шокуюча безпосередність і пустощі Вовочки [12], маразматичні реакції Брежнєва, хитрість українця, дрімуча наївність чукчі, сумна приреченість і самоіронія єврея [13] і, природно, непереможна зухвалість російського . Представлення деяких персонажів супроводжується також і знаковими мовними характеристиками: перебільшена гаркавість Леніна, нібито грузинський акцент Сталіна, одеська інтонація єврея, проголошення свистячих замість шиплячих у китайця або японця, типологічне слівце проте у чукчі, питальне так? в кінці фрази у грузина, частка-таки у єврея-одесита [14]. Всі ці змістовні тематичні елементи російського анекдоту складають своєрідні «правила гри», сприяють швидкому пізнанню персонажа, розуміння теми, включенню слухача у жанрову ситуацію розповідання анекдоту. Зауважимо, що опора на відомі персонажі (правда, без неодмінного пародіювання) - це типологічна ознака і старого літературного анекдоту, і фольклорної бувальщини, а традиційні характеристики популярних анекдотичних персонажів (спритність, хитрість, жадібність, дурість, наївність, відвага) порівнянні з ознаками побутової російської казки, де теж купець - хитрий, поп - жадібний, мужик - терплячий, солдатів - бравий, злодій - спритний, дружина - невірна і т.д.
Тіпізірованность пародіювати діючих осіб, які регулярно подаються російською анекдоті, - це його принципова якість, яка безпосереднім чином складає і частина змісту анекдоту. Впізнаваність героя по загальноприйнятим стереотипам образів-пародій можна умовно співвіднести з драматургічною функцією декорацій, костюмів і мізансцен в народному театрі і з зовнішнім чином балаганного Петрушки: одним тільки згадуванням Штірліца, Чапаєва, Вовочки, нового російського, чукчі, одеського єврея або іншого типізованого героя анекдоту у слухача виникає комплекс необхідних образно-комічних уявлень: зримий типаж, стандартна характеристика, певна соціальна роль, традиційна сфера дії і т.д.
Стереотипність функціонування анекдоту. Жанрові особливості анекдоту як тексту особливо переконливо можуть бути представлені ще однією його стереотипністю - комунікативної. Весь сенс анекдоту, його повний комічний ефект реалізується в усному відтворенні, розповіданні [15], театральному розігруванні, до якого пристосована формальна та змістовна стереотипність анекдоту-пародії. Звичайно, успіх анекдоту багато в чому залежить від майстерності оповідача, від уміння передати смішний діалог в особах, комічно зобразити персонажів, витримати необхідну паузу і ефектно представити кінцівку. Однак такого роду артистичні навички та вміння важливі для усного відтворення та багатьох інших мовних жанрів міського фольклору: для тосту, байки, розіграшу. Мистецтво розповідання анекдоту, відоме майстерність анекдотчіка припускає ще одне вкрай важливе вміння, пов'язане з природою аналізованого жанру - облік ситуативної доречності. Без дотримання цієї умови, без урахування підходящої ситуації анекдот різко втрачає у своєму комічному ефекті, часто виявляючись недоречним, а тому й несмішним. І навпаки, сама банальна історія, розказана, розіграна з урахуванням ситуативної доречності, актуальності і має несподівану пародійну кінцівку, може стати анекдотом. У цьому визначає жанровий ознака анекдоту як усної мовної форми - ознаки, що ніяк не відбивається у формі письмової. Письмовий текст стереотипної двучастной форми зі смішним фіналом - це зазвичай лише текст, який може стати анекдотом. З цієї причини важко визнати в повному розумінні анекдотами, наприклад, такі комічні тексти, які цілком незалежні від мовних ситуацій і самодостатньо існують як жарти, звичайно публікуються в гумористичних збірниках, газетах чи журналах:
Жінка купує дорогу шубу в магазині і вибачається: - Пробачте, заради бога, що гроші такі мокрі! Чоловік так плакав, коли віддавав їх мені ...
- Лікарю, у моєї дружини пропав голос! Вона не може розмовляти! Що Ви порадите? - Спробуйте повернутися додому о 5 годині ранку.
Не є анекдотами, тобто жанровими формами сучасного міського фольклору, і старі літературно-історичні анекдоти [16], оскільки вони не відповідають усім перерахованим вище умовам унікальною стереотипності форми, змісту і функції даного явища.
Для комунікативної реалізації усного тексту в якості анекдоту як жанру російську мову виробив цілий набір спеціальних фраз метатекстового включення, не належать до власне тексту анекдоту, але забезпечують введення актуального змісту в текст спільної комунікації:
- До речі, на цю тему є анекдот ...
- Чули новий анекдот про це?
- Це як у тому анекдоті ...
- А ось ще анекдот на цю тему ...
- Ну ти прямо як у тому анекдоті, коли чоловік з відрядження повертається ...
Такого роду метатекстові включення разом зі стереотипами форми, змісту і функції анекдоту зумовлюють відповідний настрій слухачів, включення їх в «театральне» дію, готовність до жанрового переключенню мовного спілкування зі сфери культури на пародійну анти-культуру, на комізм, на впізнавання і жанрові очікування, які потім оповідач прагне задовольнити в процесі розповідання, розігрування анекдоту. Комунікативна стереотипність надає анекдоту таке принципове властивість, як інтертекстуальність, тобто включеність в інші тексти загального або спеціального призначення, у складі яких анекдот як інтертекст може виконувати комплекс найрізноманітніших функцій, супроводжуючих комічний ефект: рекреаційних, ігрових, сатиричних, моралізаторських і пр.
Огляд основних характеристик анекдоту, а також всі його стереотипи, формальні, змістовні та функціональні, формують загальний і головна ознака анекдоту як особливого жанру усного мовлення - театральність. Театральність російського анекдоту полягає у властивому йому ритуалі розігрування, специфічної імітації театральної дії, репрезентованої одним «актором», що говорять, і розрахованого на «глядача», тобто на слухача. Більш того, деякі анекдоти припускають мовленнєвий участь партнера, реакцію на риторичне питання:
- Що значить випити на трьох по-африканськи, знаєте?
Тут звичайна пауза оповідача, перезапит, що адресується співрозмовникам для посилення напруги зачину: - Не знаєте? Не чули? І тільки після паузи, витримки, загострення уваги слухача слід комічна розв'язка:
- Двоє п'ють, а третім закушують!
На питально-відповідної формі будується навіть ціла серія анекдотів про «вірменське радіо»:
Вірменське радіо запитують: - Чим відрізняється коньяк «три зірочки» і «п'ять зірочок»? Вірменське радіо відповідає: - Самі не знаємо, з однієї бочки розливаємо!
Деякі анекдоти погано сприймаються в записаному вигляді, оскільки зміст вимагає зображення «в особах». Такий політичний анекдот про президента Лукашенка, розказаний депутатом Державної думи в одній з передач телебачення:
Лукашенко у телефону: - Так! Ні! Ні! Так! Так! Ні! Так!
Розігрування супроводжувалося імітацією гнівного розмови, характерними рухами, які зображують, як персонаж бере, тримає, а потім у серцях кидає слухавку:
- Ну що за міністри, ніякої самостійності: картоплю без президента перебрати не можуть!
Як жанр усного мовлення міської анекдот дуже часто є вираженням специфічної мовної гри. Весь зміст анекдоту, весь його комічний потенціал у процесі «театральної інсценізації» підпорядковані головній меті: доставити задоволення слухачеві ігровим ефектом змісту анекдоту, а отже, отримати його і самому оповідачеві [17]. У цьому істота гри як особливого виду психічної діяльності і мовної гри у тому числі, яка будується на самих різноманітних лінгвістичних явищах або ефекти: логіко-смислових, лексичних, синтаксичних і т.п. [18]. Така, наприклад, пародійно-комічна інтерпретація абревіатури м («метри» та «менти»), гра з омонімією форм пoпа і на попa, з багатозначністю дієслова знаходити або з різними функціями слова собака:
Їдуть два нових росіян на джипі і бачать знак «ДАІ - 100 м». Один виймає гаманець і починає рахувати гроші. Потім важко зітхає і каже другу: - Чуєш, Вован, на 100 ментів точно не вистачить!
Штірліц поставив валізу на попа. Пастор Браун застогнав.
До поручику Ржевському звертається дама: - Поручик, як Ви знаходите мої груди? - Важко-с, мадам.
Вірменське радіо: - Як звуть собаку Брежнєва? - Леонід Ілліч.
Можна, отже, зробити висновок, що стереотипність форми анекдоту, орієнтованої на передачу драматичної подієвості, на «сценічне» втілення комічного події, стереотипність пародійного змісту анекдоту, що передає вигадані дії типізованих персонажів-пародій, а також комунікативна стереотипність анекдоту як ігрового комічного інтертекст в доречною ситуації , - все це разом складає комплексний типологічна ознака даного явища: «театральність». Жанрову театральність російського анекдоту слід розуміти як іманентно притаманну йому драматургійність, яка передбачає розігрування оповідачем ситуативно обумовленої комічної пародії, вигаданої ігрової ситуації, яка відбувається з типізований героями.
IV. Жанрова унікальність російського анекдоту. Анекдот як жанр відносять, поряд з іншими жанровими різновидами усного мовлення, до сучасного міському фольклору. І це справедливо по цілому ряду причин.
По-перше, анекдот анонімний, і в цьому принципова особливість фольклорного жанру. Навіть якщо анекдот придуманий мовцем, оповідач воліє це не афішувати, відсторонюється від авторства, інакше анекдот втрачає об'єктивну силу народності: абсолютно виключені мовні ситуації типу «А ось я придумав анекдот ...» або «Послухайте мій останній анекдот ...».
По-друге, як уже зазначалося, первинна форма анекдоту, подібно до інших фольклорним жанрам, - усна: анекдот розповідається, розігрується, притому обов'язково в строгих рамках жанрової форми - жартівливій пародії з відповідної тематичної серії. Навіть письмові фіксації анекдоту зазвичай призначені для подальшого їх усного відтворення: «розкажи друзям». У російській идиоматике існує навіть стійкий вираз травити анекдоти: розповідати анекдоти один за іншим, часто серіями, однієї тематичної групи.
По-третє, як і будь-фольклорний жанр, анекдот багаторазово репродукується, передається від одного оповідача іншому. Відомий вираз ходить анекдот або ходять анекдоти ... Неодмінна наслідок репродуктивності анекдоту - варіативність. Як правило, анекдоти розповідаються з різними варіантами: в одних випадках варіативність виявляється витрати усній передачі змісту, в інших - наслідком навмисної імпровізації оповідача, який прагне пристосувати анекдот до актуальної ситуації або поліпшити його на свій смак. Більш того, деякі анекдоти в процесі репродукції набувають різні варіанти продовження, розвитку змісту. Точно такий же варіативністю характеризуються і традиційні фольклорні жанри: казки, частівки, бувальщини.
Але головна особливість сучасного анекдоту - це «єдиний у ХХ столітті продуктивний жанр міського фольклору» [19]. На відміну від багатьох інших живих фольклорних текстів, міський анекдот регулярно, систематично і в чималих кількостях відтворюється, відгукуючись на всі більш-менш значущі події в країні і за її межами: так протягом 1990-х років послідовно з'являлися серійні анекдоти про комп'ютери, пейджерах , численні анекдотичні історії «про нових росіян». Багато сайтів російського Інтернету завели навіть спеціальну рубрики: «новий», «останній» або «найкращий» анекдот. Будучи текстом живої усної мови, анекдот народжується, стає популярним, старіє і вмирає. Застарівають навіть цілі серії колись популярних та вдалих анекдотів (наприклад, про дистрофіків, про Кашпіровським, «вірменське радіо»). У масовому мовному побуті утвердилося навіть жартівливе поняття анекдот з бородою - старий, багато разів чув анекдот, невдало пропонований оповідачем.
Отже, анекдот - унікальне, надзвичайно розвинене і продуктивне явище національної російської культури, що має власну номінацію і власні типологічні риси: стереотипи форми, змісту та комунікативного призначення. Анекдот - особливий жанр усного мовлення, породжений елітарною культурою інтелігенції, підтриманий традиційною культурою і став масовим проявом сучасного міського фольклору в Росії.
Список літератури
1. Російський літературний анекдот кінця XVIII - початку XIX століття / Вступ. ст. Є. Курганова; сост. і приміт. Є. Курганова і Н. Охотіна. М.: Худож. лит., 1990. - С. 3.
2. Там же. С.38, 139.
3. О.С. Іссерс, Н.А. Кузьміна. Анекдот і когнітивні операції рефреймірованія: лінгводидактичні аспект / / Miscellania: Пам'яті А.Б. Мордвинова. Омськ: Омський держ. ун-т, 2000. - С.143.
4. Інший підхід до історії російської міського анекдоту див.: Є. Курганов. Похвальне слово анекдоту. СПб.: Вид. журналу «Зірка». 2001. - 288 с.
5. Див: В.П. Анікін, Ю.Г. Круглов. Російське народне поетичну творчість. Л.: Просвіта, 1983. - С. 134-185, 297-298.
6. Є.Я. Шмельова, А.Д. Шмельов. Російський анекдот: Текст і мовний жанр. - М., Мови слов'янської культури, 2002. - С. 124.
7. Тут і далі тексти анекдотів наводяться за такими джерелами: http://allprikol.ru/; http://www.anekdot.ru/; http://omen.ru/; http://www.guelman.ru/; Євреї жартують. Єврейські анекдоти, гостроти і афоризми про євреїв, зібрані Леонідом Столович. СПб., 1999.
8. Є. Курганов. Указ. соч. С. 18.
9. А. Бєлоусов. «Вовочка» / / Анти-світ російської культури. Мова, фольклор, література. СБ статей / Упоряд. М. Богомолов. М.: Ладомир, 1996. - С. 165.
10. Див: Є. Курганов. Указ. соч. С. 24-31.
11. О.С. Іссерс, Н.А. Кузьміна. Указ. соч. С.143.
12. А. Бєлоусов. Указ. соч. С. 165-184.
13. Євреї жартують, єврейські анекдоти ... С. 12.
14. Див. докладно: Є.Я. Шмельова, А.Д Шмельов. Указ соч. С. 37.
15. Є.Я. Шмельова, А.Д. Шмельов. Указ соч. С. 17-20.
16. Всупереч позиції Є. Курганова: Є. Курганов. Указ. соч.
17. І.Н Горєлов, К.Ф. Сєдов. Основи психолінгвістики. Навчальний посібник. М.: «Лабіринт», 1998. - С. 158-160.
18. Див про це докладно: В.З. Санніков. Російська мова в дзеркалі мовної гри. - М.: «Мови російської культури», 1999.
19. О.С. Іссерс, Н.А. Кузьміна. Указ. соч. С. 143; про це ж: І.М. Горєлов, К.Ф. Сєдов. Указ. соч. С. 166.