Аналіз вірша Ф Тютчева Від життя тієї що бушувала тут

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Сухих І.М.

1 Від життя тієї, що бушувала тут,

2 Від крові тієї, що тут річкою лилася,

С. 188

3 Що вціліло, що дійшло до нас?

4 Два-три кургану, видимих ​​піднісши ...

5 Хай два-три дуби зросли на них,

6 Розкинувшись і широко і сміливо.

7 красуються, шумлять, - і немає їм справи,

8 Чий прах, чию пам'ять риють коріння їх.

9 Природа знати не знає про минуле,

10 Їй чужі наші примарні роки,

11 І перед нею ми смутно усвідомлюємо

12 Себе самих - лише грезою природи.

13 По черзі всіх своїх дітей,

14 Здійснюючі свій подвиг даремний,

15 І одно вітає своєї

16 Всепоглинаючої і миротворной безоднею [1].

1871

У зборах тютчевской лірики твір, про який піде мова, зазвичай стоїть на одному з останніх місць. І це - не проста хронологічна формальність. Особлива роль вірші в контексті творчості Тютчева відзначена неодноразово. К. В. Пігарєв, найбільший знавець творчості поета, вважає його «чи не центральним у низці його (Тютчева. - І. С.) роздумів про місце людини в природі» [2]. У нещодавно вийшла монографії про поета сказано ще чіткіше: «Тютчев не написав свого" Пам'ятника ", але створив в 1871 році програмний вірш" Від життя тієї, що бушувала тут ..."» [3]. Вірш-підсумок, вірш-заповіт ... Розмова про нього дозволяє побачити деякі суттєві риси художнього світу Тютчева.

У ліриці Тютчева зазвичай виділяють кілька тематичних пластів: любовна, інтимна лірика; лірика природи, пейзажна; медитативна, філософська лірика; нарешті, політичні вірші і вірші «на випадок». Така тематична, а не жанрова класифікація не випадкова. Ще Ю. Н. Тинянов зазначив, що для Тютчева, на відміну від поетів XVIII століття і пушкінської епохи, не характерно чітке розмежування жанрів. Жанрообразующих роль у нього набуває фрагмент, «жанр майже внелитературного уривка» [4]. Тим більше значення в цьому випадку має контекст творчості, поглиблюючи і пояснює окремі вірші: «Жанрова новизна фрагмента могла з повною силою позначитися лише при циклізації у збірнику» [5]. Розгляд же всієї творчості поета як цілісного тексту показує, що тематичний поділ тютчевской лірики в значній мірі умовно: за різними тематичними пластами виявляється єдиний принцип бачення світу - філософський. «У нього, - писав ще перший біограф Тютчева І. Аксаков, - не те що мисляча поезія - а поетична думка; не почуття рассуждающее, мисляче - а думка відчуваючи і жива. Від цього зовнішня художня форма не є у нього одягненою на думку, як рукавичка на руку, а зрослася з нею, як покрив шкіри з тілом, створена разом і одночасно, одним процесом: це сама плоть думки »[6]. «У Тютчева, - підхоплює сучасний дослідник, - філософією були просякнуті всі клітини істоти. Це не матеріал для віршів, а сама атмосфера, яка оточує образні світи »[7].

Який же він, тютчевский «мірообраз» (термін Я. О. Зунделович), в якій «картині Всесвіту» втілюється тютчевською філософська думка? Для неї характерна гранична узагальненість, грандіозність (яку зазвичай пов'язують з традицією XVIII століття, з Державіним і Ломоносовим) і антіномічность, постійне діалектичне зіставлення протилежних начал. Я. О. Зунделович вважав основною опозицією тютчевской Всесвіту контраст дня і ночі і будував мірообраз його лірики як боротьбу «денного» і «нічного» почав [8]. Інші (Л. Озеров, В. Н. Касаткіна) як вихідну висувають антиномію «хаос - космос». Так чи інакше в ліриці Тютчева очевидний той ряд протиставлень, які планує В. Н. Касаткіна: «У світовому бутті Тютчев виділив два начала: космос (мати-земля) і хаос. Космос отримав визначення: світлий, гармонійний, молодий, радісний, тілесний, одухотворений, день, життя. Хаос стоїть у ряду визначень: морок, дисгармонія, страх, безтілесність, несвідомість, сон, сновидіння, ніч, смерть, безодня »[9]. Конкретизацією цих опозицій можуть бути виділені і описані Б. Я. Бухштаб контрасти холоду і тепла, півночі і півдня, літа та зими, шуму і безмовності і ін [10] І в цю грандіозну Всесвіт, несучу протилежності в кожному своєму атомі, кинутий чоловік , «мислячий очерет», самотній мандрівник з відчуттям хаосу і безодні не тільки зовні, у світі, а й у власній душі, і з обов'язковою моральної необхідністю осмислити своє місце у всесвіті.

Тютчевською осіб (а це, як правило, людина взагалі, «Я», позбавлене конкретних побутових та психологічних рис і в цьому сенсі цілком порівнянне з світом) може відчувати свою гармонію з природою. Знамениті тютчевские «весняні» і «літні» вірші схоплюють якраз миті гармонії:

Так, в житті є миті -

Їх важко передати,

Вони самозабуття

Земної благодать.

Шумлять верхи деревні

Високо наді мною,

І птахи лише небесні

Розмовляють зі мною.

І любо мені, і солодко мені,

І світ в моїх грудях,

Дрімотою обвіяв я -

Про час, постривай! (203)

Такий світлий полюс тютчевского буття. Але він - лише мить. Набагато частіше при осмисленні світу людина відчуває зовсім інші почуття:

А я тут в поті і в пилу,

Я, цар землі, приріс до землі! (107)

О, бур заснули не буди -

Під ними хаос ворушиться! .. (109)

Про нашу думки омана,

Ти, людське Я. .. (175)

Трагічне самотність у всесвіті, трагічна неможливість кінцевого пізнання світу, трагедія кохання, трагедія смерті, небуття з різних боків оточують людини. І марно шукає він точку опори у світі тривожать, що ковзають протилежностей:

І, як бачення, світ пішов ...

І людина, як сирота бездомний,

Варто тепер і немічний і гол,

Обличчям до обличчя перед прірвою темною.

На самого себе залишать він -

Скасовано розум, і думка осиротіла -

В душі своїй, як в безодні, занурений,

І немає ззовні опори, ні межі ... (163)

Таким постає мірообраз тютчевской лірики в. творах, розділених десятиліттями. Для його ліричної системи взагалі характерний момент співіснування, шляхи як позиції, а не як, розвитку, еволюції [11]. Відновивши цей мірообраз в найзагальніших рисах і пам'ятаючи про особливе значення контексту для розуміння тютчевских фрагментів, повернемося тепер до нашого вірша.

Двухчастная його структура очевидна. Її своєрідно підкреслив Л. Толстой, вже тяжіє до прямого морального висновку, збудування. Перші дві строфи він закреслив, а дві останні позначив: «Т. Г! »- Тютчев, Глибина [12].

На перший погляд, таке композиційне побудова достатньо традиційно для поета. Але це враження оманливе. Найчастіше дві композиційні частини тютчевского вірші співвідносяться шляхом паралелізму стану природи і людських переживань («Фонтан», «Потік згустився і тьмяніє ...»,« Коли в колі убивчих турбот ... »та ін.) Інший композиційний принцип тютчевской лірики - пряме зображення почуття (у віршах «денісьевского циклу»), пейзажна замальовка, «етюд з натури» (класичний приклад - «Є в осені первісної ...») або ж пряме філософський роздум (« Природа - сфінкс ...»). У будь-якому з цих випадків вірш розгортається однопланово, однолинейно. У нашому тексті співвіднесення двох частин виявляється чи не унікальним для тютчевской ліричної системи. Частини співвідносяться не шляхом паралелізму, а за принципом: конкретний пейзаж - філософське узагальнення. У рамках одного вірша тут як би сходяться «пейзажна» і «медитативна» лінії тютчевского творчості. Причому «емпірична» і «узагальнююча» [13] частини взаємно врівноважені: кожна займає дві строфи.

Зіставлення основного тексту з збережені початковим начерком дозволяє виявити напрям поетичної думки:

Від життя тієї, в часи колишні

Пробушевавшей над землею,

Коли тут сили фатальні

Боролися сліпо між собою,

І стільки бід тут відбувалося,

І стільки крові тут лилося -

Що вціліло і залишилося?

Затихло все і вляглося.

Лише де-не-де, як з туману

Давно забутої старовини,

Два-три виходять тут кургану (544).

У загальному вигляді таке порівняння виконав К. В. Пігарєв: «Весь зміст початкової незавершеною редакції зведено до чотирьох перших рядках (остаточного тексту .- І. С.) ... Можливо, що якщо б перша редакція була доведена до кінця, то саме чином дубів, які виросли на місці стародавніх поховань, і завершувалася б друга строфа ... Зате в начерку вірші немає ніякого натяку на глибоку філософську думку, яка буде розвинена поетом у третій і четвертій строфах остаточної редакції »[14]. Представляється, що спостереження К. В. Пигарева можна кілька доповнити. Ще до прямого введення філософської теми Тютчев не тільки «стискає» першу частину вірша зовні, поет водночас розширює, по-іншому інтонує його внутрішню тему. У початковому начерку «емпірична» частина була - нехай дуже загально - конкретизована, допускала певну історичність прочитання. Мова йшла про якусь боротьбі між людьми, історичними силами: «Сили фатальні | Боролися сліпо між собою». Примітно, що в ранньому і дуже подібному до аналізованих вірші-дублеті «Через лівонські я проїжджав поля ...» (1831) історичне минуле розгорталося в цілу строфу, ставало видимим і відчутним:

Я згадав про минуле сумної цієї землі -

Криваву і похмуру ту пору,

Коли сини її, простягнені в пилу,

Цілує лицарську шпору (79).

І хоча далі слідував трагічно безнадійний висновок: «Але твій, природа, світ про дні колишніх мовчить», - спростуванням його було саме відтворює уяву поета, воскрешає далеке минуле.

Схожа тема, навіть у більш оптимістичному ключі, звучить в Царськосільському вірші 1866:

Тихо в озері струмує

Відблиск покрівель золотих,

Багато в озеро той вигляд

Достославний колишніх

Тут велике минуле

Немов дихає в забутті ... (254)

Велике минуле - дихає. Воно живе у сьогоденні, нехай уві сні, в дрімоті, але живе.

Не так в аналізованому тексті. Від минулого дійсно нічого не залишилося, нічого конкретного, нічого з того, за що може зачепитися пам'ять сучасної людини. Бушувала життя - бурхлива, різноманітна, але яка, чия? Лилася кров-но вона лилася завжди, в усі віки, а про чию крові йде мова тут - невідомо. Навіть сліди минулого в теперішньому - кургани - збереглися тільки тому, що вони природних, природні. Причому відтінок предположительности вноситься і в їх кількість: два-три кургану, два-три дуби на них. Навіть сама точна і безперечне - число - у світі вірші виявляється хитким, можливим.

Вже з перших рядків Тютчев починає суперечку з собою, з мірообразом, що створювалися десятиліттями. При цьому багато традиційних, зазначені вище контрастні риси тютчевской картини світу в даному пейзажі відсутні. Непевним, можливим тут виявляється не тільки історичний час і простір, але і простір і час природне. Відсутня протиставлення дня і ночі, весни і осені, півночі і півдня, немає звичної пейзажної конкретності. Можна, звичайно, припустити, що пейзаж цей - денний (кургани - видимі) і весняно-літній (дуби - шумлять). Коментар пояснить, що вірш «написано під враженням поїздки до села Вщиж Брянського повіту Орловської губернії, колись колишнє удільним князівством. Поблизу Вщижа збереглися стародавні кургани »(544). Але і припущення, і коментар будуть внетекстових факторами і при видимому поясненні лише закриють шлях до сенсу. Для ж тютчевского тексту як поетичної реальності важливо саме інше: пейзаж, на відміну від багатьох інших віршів поета, деконкретізірован, узагальнено. Це - природа взагалі, природа, взята як ціле, і протистоїть вона вже не «мислячій очерету», окремому людському «Я», а людству як цілому, взятому у всю його історичну глибину, людської історії.

І ще в одному відношенні краєвид перших двох строф різниться від традиційного тютчевского.

Не те, що мисліть ви, природа:

Не зліпок, не бездушний образ -

У ній є душа, в ній є свобода,

У ній є любов, в ній є мова ... (121) -

писав поет у знаменитому «шеллінгіанской» вірші, опублікованому Пушкіним. Цю душу природи, іноді співзвучну душі людини, іноді грізну, лякає, але завжди живу, виявляв Тютчев у багатьох інших віршах. І навіть безрадісна думка «Але твій, природа, світ про дні колишніх мовчить | З посмішкою двозначною і таємницею» (79) - звучить не зовсім безнадійно. «Мовчить» - значить, може сказати. Можливість діалогу - нехай потенційно - зберігається. З роками Тютчев поступово йде від такого пантеїстичного погляду. Поданням про природу, втіленому в даному вірші, передує відомий афоризм, створений на два роки раніше:

Природа - сфінкс. І тим вона вірніше

Своїм пробою губить людини,

Що, може статися, ніякої від століття

Загадки немає і не було у ній (275).

Те, що було страшною здогадкою («може статися»), в нашому вірші дається вже як природний, очевидний факт. Природа тут - не жива істота з «двозначною посмішкою», навіть не сфінкс. Вона - ось ці кургани, ось ці дуби (метафора «дуби красуються» має локальний характер і не створює пантеїстичного образу), велично зростаючі, але ніяк не усвідомлюють себе, виключені з часу. Людська історія стикається не з чиєїсь злої волі, а з цієї триває нескінченністю в її дуже простих та все ж в силу своєї нескінченності недоступних розуму проявах. Між ними немає боротьби, усвідомленого протистояння. Навпаки, у двох перших строфах природа та історія дані як явища співмірні у своїй красі, значущості, силі (життя бушувала, кров рікою лилася - дуби розкинулися, красуються, шумлять). Дозволяючим протистояння виявляється не тривожне запитання третього рядка («Що вціліло, що дійшло до нас?"), А вибуховою, дивовижний за сміливістю та точності кінець строфи: «... немає їм справи | Чий прах, чию пам'ять риють коріння їх». У ній - зерно подальшого філософського міркування: дерева руйнують не тільки матеріальне - прах, а й духовне - Пам'ять. Втрата ж пам'яті, за Тютчеву, страшніше за смерть:

Як не важкий останній час -

Та незрозуміла для нас

Знемога смертного страждання, -

Але для душі ще страшніше

Слідкувати, як вимирають в ній

Усі найкращі спогади ... (263)

У даному випадку мова йде про пам'ять особистою, в нашому ж вірші - про пам'ять історичної. Думка про остаточну перемогу природи в цій - неоголошеної - боротьбі з людською історією, підготовлена ​​«емпіричну» пейзажної частини, відкритим текстом звучить в «узагальнюючої» другої частини.

Перехід до неї, до речі, підкреслять і зміною способу римування: оперізує римування в перших двох строфах змінюється перехресної римуванням третьої і четвертої строф.

Суб'єкт тут кілька конкретизується: замість «бушувала життя» з'являється якесь «ми», «наші примарні роки», за яким як і раніше мається на увазі будь-який, кожний. Об'єкт, навпаки, гранично узагальнюється: просто «природа» замість дубів та курганів. Але в трансформованому вигляді в узагальнюючої частини продовжує осмислюватися та ж антиномія: «внеисторичность», «безпам'ятство» природи, торжествуюче над «примарною історичністю» людського буття. І завершується вірш чином «безодні», що поглинає всіх, кожного, саму історію.

Образ «безодні» - один з наскрізних у ліриці Тютчева. Однак він не стабільний, в різних віршах і контекстах виявляє різні грані. «Палаюча безодня» («Як океан обіймає земну кулю ...», 65) - це нічна Всесвіт, нескінченність світобудови, в яку занурений земна куля разом з живуть на ньому. «Блакитна безодня» у вірші «І труну опущений вже в могилу ...» (103) - це, навпаки, безмежність денного небесного зводу, в якому майорять птиці, і ця безодня вже протиставляється швидкоплинність людського (поки індивідуального!) Буття. В образі «безіменній безодні» у «Дні і ночі» (139) як би знімається попереднє протиставлення. «У кінцевому підсумку" безодня ", - пише М. М. Гіршман, - вміщає в себе" день "і" ніч ". У філософській інтерпретації вона виступає як Універсум, Абсолют і т. п.» [15]. "Фатальна безодня »у вірші« Дивись, як на річковому просторі ... »(175) - це вже не першооснова буття, а, навпаки, небуття, смерть, знищення. У вірші« Свята ніч на небосхил зійшла ... »(163) присутні одночасно і «нічна безодня», і безодня людської душі, в чомусь споріднена безодні Всесвіту.

Антіномічность, внутрішня контрастність тютчевской ліричної системи чітко можна знайти в цьому «мікрообраз», що набуває в різних контекстах майже протилежні значення, різне емоційне наповнення. В аналізованому вірші образ «безодні» у «знятому вигляді» містить багато попередні образні відтінки: це і нескінченність простору і часу, і першооснова, і підсумок буття, і смерть, небуття. Але знайдені саме для цього вірша епітети надають образу гранично широке, що вислизає від точного визначення значення. Тепер безодня «всепоглинаюча і миротворной» [16].

Усередині узагальнюючої частини тютчевского тексту виразна ще одна опозиція: «грезою природи» смутно усвідомлює себе людина, тоді як насправді він - «дитя природи», що знаходиться з нею в неусвідомлюваному спорідненість. Тому і безодня для нього - миротворним: дитя природи врешті-решт повертається в середу, його породила, зливається з нею. Так само йде у небуття, в безодню, зникає під курганами історія. У двох останніх строфах Тютчев формулює філософсько-поетичний (або поетично-філософський) підсумок буття, його універсальну норму, що не знімає питання про суб'єктивне відношення до неї.

Це відношення в літературі про Тютчева оцінюється вкрай суперечливо. Л. В. Пумпянський побачив у цьому тексті «тютчевский нігілізм», «загадкові і спокусливі висловлювання, що руйнують вщент буквально всю його систему філософії природи і історії» [17]. Б. Я. Бухштаб вважає, що вірш «особливо забарвлене песимізмом і скепсисом» [18]. Я. О. Зунделович, намагаючись почасти врятувати репутацію поета, стверджував: «Тютчев стримано обурюється на те, що виросли на кургані деревах немає діла до того," чий прах, чию пам'ять риють коріння їх "... І нехай у вірші ми не чуємо бунту проти подібного стану речей, поет приймає цей порядок далеко не покірно, не так, як зміну днів і ночей у круговороті природи. Так, природі чужі наші примарні роки. Але ми лише смутно (курсив автора .- І. С.) усвідомлюємо себе грезою природи. І ще питання, марний чи подвиг, який чинять дітьми природи - людьми! »[19]. Слова про« стриманому обуренні »поета, бадьорий знак оклику в кінці останньої фрази - говорять про те, що в кінцевому рахунку в цьому вірші дослідник побачив досить оптимістичну концепцію буття, фактично оскаржив тютчевский епітет «непотрібний».

Але чи обов'язково вибирати між песимізмом («спокусливим нігілізмом») і оптимізмом (або натяком на нього)? Не втілено чи в чудовому тютчевском тексті якесь інше, третє міроотношеніе?

Звернімося ще раз до початкового варіанту, цитованого вище. «Зазвичай, - пише К. В. Пігарєв, - з першої ж рядки Тютчеву була зрозумілою та форма, яку має прийняти вірш: його метр, його строфіка. Можна вказати тільки один випадок (курсив мій .- І. С), коли написане, мабуть більш ніж наполовину, вірш було кинуто поетом і "переписано" іншим розміром і зі зміненою строфікою. Це - знамениті вірші "Від життя тієї, що бушувала тут ..."» [20]. Єдиний випадок! У чому ж причина зміни розміру? Чотиристопний ямб, яким була написана первісна редакція - найпоширеніший у Тютчева метр. Ним написано. 57% тютчевских текстів [21]. Але і ямб п'ятистопний остаточного варіанту у Тютчева теж не рідкість, У репертуарі тютчевских розмірів він займає друге місце; 13% текстів, правда, різко відстаючи від чотиристопного ямба. Так що сам по собі факт зміни одного ямба іншим, ймовірно, семантично нейтральний. Більш істотно, що п'ятистопний ямб стіховеди відносять до числа довгих віршів, що представляють відхилення від середньої норми чотиристопного ямба [22]. І дійсно, в остаточному варіанті вірш набуло широкого, рівне дихання на відміну від прискореному руху початкового тексту. Самому ж важливе, ймовірно, полягає в тому, що п'ятистопний ямб мав для поета певний «семантичний ореол». Вже самим вибором (сменой!) розміру Тютчев (може бути, несвідомо) встановлював зв'язок і з написаним у 1870 році «Брат, стільки років супутній мені ...», і з білим п'ятистопним ямбом пушкінського« ... Знову я відвідав .. . »[23]. Крім того, як зазначав Б. В. Томашевський, п'ятистопний ямб довгий час вважався «трагічним віршем», бо отримав широке поширення у віршованій трагедії початку XIX століття [24]. Тютчевською тема потребувало саме цього «трагічного», «рефлексивного» розміру. Усередині ж наміченої зв'язку і виявляється (теж, ймовірно, неусвідомлена) полеміка з Пушкіним, думка Тютчева в «великому суперечці» з першим російським поетом.

Дозвіл колізії людини, його історії та природи Пушкін бачив у нескінченній низці поколінь, які якраз возз'єднуються через природу: дерева, які поет бачить молодими, побачать і його онуки. Тютчев теж одного разу намітив подібний вихід:

Коли старіючого сили

Нам починають змінювати

І ми повинні, як старожили,

Прибульцям новим місце дати, -

Спаси тоді нас, добрий геній,

Від малодушних докору,

Від наклепів, від озлоблення

На змінює життя ... (255)

Проте, він зробив акцент не на майбутньому («Здрастуй, плем'я | Молоде, незнайоме!"), А на що минає, від чого вірші набули більш драматичний, ніж у Пушкіна, характер. Але у світі даного вірші такий вихід був неможливий. Перед обличчям «всепоглинаючою безодні» будь-яке «по черзі» (нескінченна низка поколінь) неминуче перетворюється на «дорівнює». Залишається одне: тверезе усвідомлення цього закону світобудови і - продовження «марного подвигу».

Мірообраз тютчевской лірики не піддається тут «нігілістичному запереченню». Він переосмислюється, долається в ім'я глибшого знання про світ. Чи не про оптимізм чи песимізм треба, мабуть, говорити в застосуванні до цього вірша Тютчева, а про нещадне трагізмі поетичної думки, що долає як романтичні, пантеїстичні ілюзії, так і нігілістичне заперечення. «Будь мужньою, серце, до кінця!» (124), - сказав колись поет. Стримане мужність людини, безстрашність його думки перед загрозою і реальністю не лише особистого, а й історичного небуття втілилися в самій структурі чудового вірша - епілогу тютчевской лірики.

Список літератури

[1] Тютчев Ф. І. Вірші. Листи. М., 1957, с. 291. - Далі тексти Тютчева цитуються за цим виданням.

[2] Пігарєв К. В. Ф. І. Тютчев і його час. М., 1978, с. 311.

[3] Орлов О. В. Поезія Тютчева. М., 1981, с. 125.

[4] Тинянов Ю. М. Пушкін та його сучасники. М., 1969, с. 181.

[5] Там же, с. 188. СР також: «Циклизация є методом Тютчева» (Пумпянський Л. В. Поезія Ф. І. Тютчева. - В кн.: Уранія. Л., 1928, З 18); «тютчевское вірш завжди передбачає знайомство читача з попереднім творчістю поета, даючи синтез образних шуканні автора на даний момент. Разом з тим вона відкрита для асоціативних зв'язків З новими віршами, які можуть бути створені поетом »(Орлова О. В. Указ. Соч., С. 62).

[6] Аксаков К. С, Аксаков И. С. Литературная критика. М., 1981, с. 344.

[7] Озеров Л. Поезія Тютчева. М, 1975, с. 56.

[8] Зунделович Я. О. Етюди про лірику Тютчева. Самарканд, 1971, с. 28, 30 і сл.

[9] Касаткіна В. Н. Поезія Ф. І. Тютчева. М., 1978, с. 34.

[10] Історія російської літератури. Т. 7. М.; Л., 1955, с. 711.

[11] Про відмінність письменницького шляху як позиції і шляхи як розвитку див.: Максимов Д. Є. Поезія та проза О. Блока. 2-е вид., Доп. Л., 1981, С. 10. - Тютчев названий тут як характерний художника першого типу.

[12] Толстовський щорічник. М., 1912, с. 147.

[13] Про «емпіричну» і «узагальнюючої» частинах як необхідних елементах структури ліричного твору див.: Сільман Тамара. Нотатки про лірику. Л., 1977, с. 7-10.

[14] Пігарєв К. В. Указ. соч., с. 311.

[15] Гіршман М. М. Аналіз поетичних творів О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, Ф. І. Тютчева. М., 1981, с. 61.

[16] Можливо, що образ «безодні», як і «мислячої тростини» у вірші «Про що ти виєш, вітру нічний?»,

[17] Пумпянський Л. В. Указ. соч., с. 32.

[18] Історія російської літератури, т. 7, с. 708.

[19] Зунделович Я. О. Указ. соч., с. 71.

[20] Пігарєв К. В. Указ. соч., с. 310. - Унікальність зміни метра вже розпочатого вірші підтверджує на більш широкому матеріалі творчості різних поетів Л. І. Тимофєєв: «Як правило, обраний поетом метр залишається незмінним, випадки зміни метри ... буквально поодинокі »(Тимофєєв Л. І. Слово у вірші. М., 1982, с. 187).

[21] Тут і далі цифрові дані наводяться за: Новинський Л. П. Метрика і строфіка Ф. І. Тютчева. - В кн.: Російське віршування XIX сторіччя. М., 1979, с. 355-413.

[22] Там же, с. 365.

[23] Орлов О. В. Указ. соч., с. 126.

[24] Томашевський Б. В. Стилістика та віршування. Л., 1959, с. 365.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
48.6кб. | скачати


Схожі роботи:
Тютчев ф. і. - Аналіз вірша Тютчева
Аналіз вірша Тютчева Не те що мисліть ви природа
Аналіз вірша Ф І Тютчева Є в осені первісної
Аналіз вірша ФІ Тютчева Останній катаклізм
Аналіз вірша Ф І Тютчева Останній катаклізм
Тютчев ф. і. - Аналіз вірша ф. і. Тютчева є в осені початкової. ..
Аналіз вірша Тютчева Я Зустрів Вас і все минуле
Загалом відноситься до тієї сфери суспільного життя що безпосередньо стосується інтересів всіх
Життя природи в ліриці ФІ Тютчева
© Усі права захищені
написати до нас