Д. В. Шаманський
Знаком російської (радянської) літератури ще недавнього часу було очевидне, всіма сознаваемое і навіть ніби природний поділ на літературу «офіційну» і «неофіційну». Причетність до першої (при вдалому повороті справ) забезпечувала «зелену вулицю» для публікацій у «товстих» журналах і виходу зібрань творів, манила перспективами суспільного визнання і цілою системою державних заохочень, друга традиційно характеризувалася самвидавом «під копірку», релігією опору влади та боротьби за свободу слова, спокушала заворожливої можливістю доторкнутися до нікому забороні.
Опускаючи політичне підгрунтя виростання цієї великої стіни між двома літературами, варто нагадати, що були й інші офіційні табу. Суспільна мораль оберігалася від вторгнення у літературу всіляких сексуальних тематик, художнього опису різноманітних психічних патологій, вживання табуйованою лексики та ін. Добре чи погано - читацькій аудиторії надавалася досить рівна за якістю літературна продукція, основним творчим засобом якої залишався переважно мову літературну.
Чи потрібно говорити, що у подібної системи були свої недоліки? Звичайно, були. Скільки найдостойніших творів писалося «в стіл»! І скільки покладалося надій на прорив інформаційної блокади, культурний бум, який неодмінно повинен був вибухнути, як тільки неможливе стане можливим: андеграунд буде офіційно визнаний!
Нарешті сталося. 1980-ті роки принесли довгождану свободу, не було більше «не можна». «Неофіційна» література на повних правах почала брати участь у суспільному житті країни. Читач з жадібністю накинувся на «заборонений плід» ... але смак його виявився настільки незвичним, що навіть в умовах сучасного нам літературного хаосу теоретики все ще продовжують виділяти із загального літературного потоку «іншу прозу», «другу культуру» ...
Здається, пройшло достатньо часу, щоб зробити перші висновки з того, який вплив на літературний процес зробив цей інформаційний прорив.
Представником «другий культури» - по-своєму навіть яскравим - є «прозаїк, драматург» Володимир Сорокін. Щоправда, ситуація дещо ускладнюється тим, що, як стверджує Віктор Єрофеєв у своїх «Російських кольорах зла», «принципово відмовляючись від звання письменника, Володимир Сорокін разом з тим готовий прийняти корону монстра нової російської літератури, а також її небожителя».
Починав свій творчий шлях В. Сорокін цілком у дусі андеграунду - з рукописних книг і публікацій за межами СРСР. У 1985 р. в паризькому журналі опубліковано шість оповідань Сорокіна. Одна з п'яти п'єс, які писалися з 1987 по 1989 рр.. вийшла в Німеччині в 1989 році. Роман «Тридцята любов Марини» (1984) вийшов французькою мовою. Всі інші речі виходили тільки німецькою мовою. Вперше в СРСР Сорокін друкується в 1989 р. в Москві (журнал «Родник», № 11). Кілька років тому побачив світ роман «Серця чотирьох». Сьогодні практично всі відомі твори В. Сорокіна доступні російською мовою як в книжкових виданнях, так і в мережі Internet.
Аналізувати всі твори цього автора було б заняттям стомлюючим і навряд чи продуктивним, бо після читання будь-яких трьох чотирьох з них стає ясно, що ні одне не володіє індивідуальними рисами: всі вони зливаються в якийсь єдиний текст, якому немає ні початку, ні кінця .. .
Звернемося до змістовної стороні прози В. Сорокіна (вже такий російський менталітет: необхідні російській людині сенс, ідея, філософія!). Що ж ми знаходимо в них? Ось лише небагато: канібалізм («Відкриття сезону»), поїдання фекалій («Сергій Андрійович»), гомосексуалізм і будь-які інші сексуальні збочення («Ділова пропозиція»), спокушання малолітніх («Вільний урок») і, як то кажуть, т. д . і т. п.
Переказувати сюжети творів не має сенсу - не важливо, який мотив, ніж противнее, тим краще.
Що це, епатаж? Так адже це ми вже проходили: не кажучи вже про вчорашній день, можна звернутися до 20-х років XX століття - і плювків зі сцен, і гучних заявок проблем сексуальних меншин, та ін. було предостатньо. Хіба мало мусувалася фізіологічна тема? Та вона була вичерпана ще з часів «Гаргантюа і Пантагрюеля»! Може бути, нарешті, це спроба звільнення від неминучого успадкування всієї філософської ваги нашої класики, щось на кшталт «скинемо тих-то й тих-то з корабля сучасності»? Але - ні: виявляється, для Сорокіна не існує не тільки класики, для нього не існує і «корабля сучасності».
В інтерв'ю «монстр нової російської літератури» вимовляє: «Коли мені говорять про етичну сторону справи: мовляв, як можна відтворювати, скажімо, елементи порно-чи жорсткої літератури, то мені незрозумілий таке питання: адже все це лише букви на папері».
Не дуже зрозуміло, як це висловлювання поєднується з наступним: «Мабуть, тому" громадське життя "мене не цікавить, що вона не в змозі змінити людську природу. А на менше я не згоден ».
Очевидно, не потрібно шукати в цих словах логіки, адже в тому ж інтерв'ю можна знайти інше довірче визнання «небожителя»: «Мене заворожував завжди тільки текст. Я до сих пір не розумію, чому те, чим я займаюся, подобається комусь ще. Це моя особиста проблема, проблема моєї психіки, я її вирішую тільки наодинці з папером ».
Таким чином, передбачається, що наше наївне читацьке свідомість, нашу «людську природу» змінюють всього лише «букви на папері», написані людиною, який вирішив таким чином позбавитися від власних психічних проблем ... Але ж ця сама природа людська ще й противиться таких змін! Подумати тільки, не тільки критики, але й прихильники сорокинской прози відзначають одне і те ж явище: нудотний ефект, що виникає при читанні цих текстів.
За Віктору Єрофеєву, ці «тексти ... схожі на м'ясо, з якого витекла кров і яке кишить хробаками », що« викликає у читача блювотний інстинкт, естетичний шок ». Зіновій Зінік вважає, що «... читач впадає у відчай, жахається, страждає від жалю». (Що й говорити! Ще як страждає!)
І справді: чи варто тільки відкласти книгу вбік, як почнуть відчуватися і тяжкість в голові, і хаос в думках, і якийсь естетичний зрушення в сприйнятті навколишнього світу. Надто вже російська людина довіряє літературі, занадто багато літературою визначається в його житті - не може вона сприймати книгу, як скопище букв на папері ... І тут для кожного читача прози В. Сорокіна постає проблема вибору: або відмовитися від століттями складаються уявлень про те, що таке література; або назавжди звільнити мозок від цього «червивого м'яса», розуміючи, що поява таких текстів - закономірне оману сучасної нам дійсності.
За видимою абсурдністю змістовної сторони творчості В. Сорокіна ховається інша його сторона: стиль. Весь же метод Сорокіна зводиться, однак, до одного єдиного прийому - зіткнення різних стилів. Цей прийом стилістичного побудови тексту зберігається із твору у твір з такою передбачуваністю, що врешті-решт набридає.
Прийом зіткнення і співіснування стилів знову ж таки не новий. Згадати хоча б Фолкнера або Джойса, майстрів «чужої мови». Однак відмінності будуть суттєві. І у Фолкнера, і у Джойса, та й у всій літературі модерністів стиль був функціональний, а зіставлення стилів було шляхом явища нового сенсу. Нічого схожого немає в Сорокіна. Стиль його «текстів» - мертва структура, а результатом зіткнення мертвих структур стає ще одна, і остання, тотальна смерть - смерть будь-якого сенсу.
Сьогодні - нове століття, нові швидкості, нове мистецтво і нове сприйняття його; сьогодні - століття динаміки, іскрометного миттєвості, епатажу. Вважається (можливо, і небезпідставно), що література сьогодні теж повинна бути такою - «відповідати духу часу». Навіть безпосередньо передував нам літературний століття сприймається сьогодні часто як щось дуже повільне, занадто рефлективне, занадто споглядальне. Сьогодні виробляє емоція повинна бути нервовою, напруженою, болючою, а сприймає - жадібною до штукарства, гостро критичної і ... дуже швидкою, майже моментальною. Ще якихось років вісімдесят тому художні твори читали так, як п'ється вино: повільно, намагаючись відчути букет, дивлячись на світ, вдихаючи аромат; нинішні ж ковтається, як горілка - одним кидком.
Відмирають великі жанри. Малі жанри прагнуть максимальної лаконічності, часто наближається до нуля. І слава богу: краще вже так.
Парадокс розвитку новітньої літератури ще і в тому, що при всій своїй видимій інтертекстуальності, насиченості вона все більше бідніє. Нинішній письменник не важко розробкою нових художніх засобів. Матеріал все частіше видається за форму: скульптор знаходить шматок глини, але не робить з нього твори мистецтва, а просто кидає його таким, яким він є. Або навпаки: бере кілька глиняних фігурок, а потім мне їх в одну брилу - «дивіться, яка цікава штучка вийшла!» Чи є в цьому сенс? Може бути. Тільки - який? Швидше за все, цього не знає сучасний художник.
Ще недавно мова розвивалася, тепер же він деградує. І немає зараз ні Пушкіних, ні Гоголів - ні творців, які своїм генієм виправдали б руйнування вже досягнутого, в ім'я нових досягнень. Ще недавно живий, літературна мова вмирає на його місце приходить мова вулиці. І дійсно, який нормальний російська людина скаже: «Вибачте, будь ласка, що я Вас штовхнув. Мені, право, дуже шкода. Тисяча вибачень »?
Хіба це жива мова? Ні, це - мертва мова! Жива мова обійшовся б парою дуже сильних, яскравих, свіжих, конкретних, ємних і дуже точних слів ...
Звичайно, і мова Пушкіна, і мова Гоголя, і мову літератури початку XX століття ніколи не гинув. Те, що «так не говорять на вулиці», не говорить про смерть мови. Страшно те, що так все рідше говорять вже і в літературі. Так відбувається не тому, що це природний процес з точки зору саморозвитку мови, а внаслідок збідніння наших, читацьких, культурних потреб.
Є пропозиція, значить - є попит ... Але поки в літературному світі панує хаос - мертвущий, безглуздий хаос. Абсурд.