З татарського нашестя починається і новий період політичної життя давньої Русі, і новий період писемності. На думку Соловйова, татарське ярмо не змінило основного процесу державності; але в усякому разі, в цей процес увійшов чужий, взагалі мало сприятливий елемент приниження перед Ордою і татарського насильства. Татарське ярмо сприяло і розколу російського цілого на Русь східну і західну. У культурному відношенні, в історії освіти національного характеру, татарське іго було великим лихом. Крім матеріального руйнування, було руйнування моральне. Загинуло багато національної старовини, яка становить моральний капітал народу; національне життя надовго поглинена була однією турботою самозбереження і, коли завдяки запасу сили, воно було досягнуто, утвердження державності в Москві відбулося з чималим збитком моральним. Сучасні літописці, розповідаючи про перші подорожі князів в Орду на уклін, говорять про страх і "образі" - тобто образі для цілого народного почуття, але мало-помалу, терплячи насильство, привчалися і самі до насильства, і огрубіння вдач, що йшло з цього джерела, навряд чи підлягає сумніву.
Самі по собі, татари не можуть мати прямого впливу на росіян. При першому поневоленні російська відчував себе вище переможця, який був у його очах і на віки залишився "злим" і "поганим". Незабаром виявилося вплив більш високої культури; татари переїжджали жити на Русь, приймали християнство: серед російських святих вже в XIII - XIV столітті є Петро, царевич ординський. Чим далі, тим більше подібні факти помножилися, - але поруч продовжувалися і факти насильства, і татарські князі та мурзи, що вступили в російську службу, ймовірно довго зберігали свою первісну природу. Зважаючи на небезпеку для державного буття, вся політика князів була спрямована на зусилля національного самозбереження; серед турбот про зосередження сил забували думати про освіту. Школа і книжність впали, не оновлюючись новим змістом. Русь Литовська загородила Москву від зносин з Заходом; народне почуття все більше зміцнювалося в протиставленні святої Русі поганому Сходу, але у своєму культурному самоті перейшло в крайнє зарозумілість, вороже ставилося не тільки до східного впливу, але і до західного, і до останнього, бути може , ще більше, так як тут виявлялася давно навіяна греками ненависть до латинства. Століття татарського панування мізерні пам'ятниками літератури. В епоху важкого зовнішніх утисків з особливою силою розвивається релігійний настрій, при відсутності освіти і культурного розвитку моральні сили йдуть на аскетизм. Це був час надзвичайного розмноження монастирів, особливо на півночі. Суворі аскети знищувались пустелі, будували там келії; слава подвижництва приваблювала учнів; в пустелі заснувався монастир, багатів вкладами, ставав землевласником і центром чернечого книжності. Серед таких засновників бували сильні характери, які сприяли зміцненню чернечого ідеалу і впливу як у житті, так і в літературі. Ігумени монастирів мали нерідко значне політичне значення, як радники князів, з їх середовища виходили ієрархи. Як колись митрополит Петро зробив велику послугу московським князювання, перенісши митрополичий престол до Москви, так ігумени монастирів (Пафнутій Боровський, Йосип Волоцький та ін) були прихильниками Москви і чимало послужили московським авторитету. Преподобний Сергій благословив Димитрія на боротьбу з Мамаєм, митрополит Геронтій з "собором", архієпископ Вассіан порушували Івана III до боротьби з Ахматом.
Ієрархи і ігумени зверталися, за стародавнім звичаєм, з учительними посланнями до князів. Князю був важливий союз з ієрархією і для душевного спасіння, і для цілей політичних. Зрештою митрополит вінчав Великого князя московського на царство і освятив його влада церковним благословенням. Оточені славою подвижницькій і легендою, монастирі ставали народної святинею, до них спрямовувалося паломництво (особливо коли, після взяття Константинополя турками, був майже загороджений шлях до Палестини). У смутні воєнні часи монастирі робилися і пунктами військової оборони (Псковсько-Печерський монастир під час Баторія, Троїцька лавра в міжцарів'я), і це множило їх авторитет. Нарешті, в монастирях зосереджувалася церковне кніжнічество. Літературна діяльність за ці століття не була багата. У XIII столітті від єпископа Володимирського Серапіона залишилося декілька повчань, що зображують, між іншим, "ловлення і борошно" від навали немилостивих чужинців. Серапіон докоряє паству за нехристиянські забобони (віра в волхвів і пр.) і пояснює, що за гріхи Бог і посилає на людей страти, голод і мор, трясіння землі і саме навала. До перших часів ярма повинен ставитися пам'ятник, від якого нещодавно тільки відшукати цікаве початок - "Слово про погибель руської землі". На перших сторінках описується бувалі, при старих князів, могутність і процвітання російської землі, і тільки в останніх збережених рядках йдеться неясно про "хворобу" християн за часів автора, тобто ймовірно хвороби від татарської навали. Цілий склад пам'ятника залишається невідомий; можна тільки сказати, що картина колишнього могутності Русі змальовується широкими рисами, що нагадують "Слово о полку Ігоревім"; є натяки на стиль народної поезії, але більше, ніж у старому Слові, книжкових риторичних прикрас. До другої половини XIII століття належить "Правило" митрополита Кирила III та "повчання до попів". "Правило", складене на соборі з єпископами, знову вказує на гріхи, що змусили від Бога покарання, і дає настанови про церковний благоустрій; воно повстає проти "бісівських ігрищ", кулачних боїв. Повчання до попів полягає в поясненні їх високих церковних обов'язків. До цього часу відносять також декілька повчань, що належать невідомим письменникам і спрямованих особливо проти залишків язичництва - того, що назвали тоді "двоеверием": чудово в особливості "Слово якогось Христолюбця і ревнителя по правій вірі". У XIV столітті триває література повчання церковного або повчального послання.
Такі були праці московських митрополитів Петра (родом з Волині), Алексія 7 (сина чернігівського боярина), єпископа Сарайської Матвія, митрополита Кипріана (прибульця, південного слов'янина), Кирила Білозерського. Їх загальна тема - засудження гріховного життя, іноді лише з деякими рисами сучасного побуту, і заклики до благочестя, з погрозами Божого гніву. У посланнях Кипріана (митрополита Київського, потім Московського, 1376 - 1406) цікава впевненість у близькому кінці світу: "нині останнім часом і літах кінця приходить і кінець століттю цьому! Біс ж вельми рикає, хоча всіх пожерти". Він був противником монастирських маєтків: відрікшись від світу, не повинно зобов'язуватися мирськими справами і знову будувати те, що розорив. Кипріян був великий трудівник, займався перекладами учительних богослужбових книг і особливо дбав про виправлення богослужбових книг. Книжкова діяльність митрополита Кипріяна має те особливе значення, що він був зачинателем південнослов'янських впливів в нашій старій писемності. Кирило Білозерський (1337 - 1427) - один з найвідоміших і типових подвижників середнього періоду, юнаків прийняв постриг у Москві; шістдесяти років він віддалився в пустинне житіє і оселився в печері; слава святості привернула йому учнів, і він став засновником монастиря, який незабаром набув велику славу, був любимо московськими князями і царями, став одним з найбагатших землевласників (йому належало до 20 000 селян) і був школою і притулком "белозерських старців", що грали роль в XV столітті. У своїх посланнях до князів Кирило був звичайним моралістом і примирителем. Він радив дбати про правосуддя, про виправлення народних звичаїв ("велика згуба душах - селяни пропивати, а душі гинуть"), просив князя вгамовувати підвладних йому людей "від поганих слів і від лаянія, понеже все це мучите Бога".
У тому ж столітті архієпископ Новгородський (1331 - 1352) святий Василій написав тверському єпископу Феодору послання, де пояснював питання про рай і пекло: про це багато говорили в Твері, і Феодор вчив свою паству, що рай, де жив Адам, більше не існує , а є тільки рай уявний. Василь спростовує його вказівкам на (апокрифічні) сказання про рай на сході (пустельник Макарій жив у двадцяти теренах від раю, Євфросин приніс звідти три небесних яблука), і наводить розповідь "своїх дітей новгородців", які бачили пекло "на дихальні море" і рай за горою, де "написаний був Деісус Лазор дивовижним" (ікона, яка зображує Спасителя з Богородицею та Іоанном Хрестителем); за горою був світло велике і чулися голоси тріумфу. Як з'ясовано тепер, розповідь новгородців є легенда, в той же час поширене на Заході. З татарськими навалами, мабуть, не перервалися паломництва до святих місць, але вони були безсумнівно утруднені, і пам'ятники рідкісні. XIV століття належить, ймовірно, "Бесіда про святині Царгороду", нещодавно знайдених і ще не цілком досліджена, як думають деякі - складена згаданим архієпископом Новгородським Василем; сказання Стефана Новгородці, що ходив близько половини XIV століття до Царгорода і дівівшегося його святинь і пишності, так що і "розум Сказати не може", і "в Царгород як в діброві увійти"; ходіння якогось архімандрита Агрефенія, що описує святі місця Палестини; ходіння смоленського диякона Ігнатія, який у 1387 р. супроводжував митрополита Пимена в Царгород, а потім був у Єрусалимі ; сказання дяка Олександра, що був у Царгороді у торгових справах. Тому ж століття належить досвід епічного оповідання - "Сказання про Мамаєвому побоїще", що належить Рязанському ієрею Цефанію або Софрону; подальша обробка того ж сюжету, "Задонщина", відноситься вже до XV століття. Окремі історичні повісті про особливо чудових події почалися ще в давньому періоді; згодом вони розмножуються, і в XIV - XV століттях знаходимо цілий ряд повістей (про житіє і хоробрості Олександра Невського, благовірного князя Довмонта, про нашестя Батия на руську землю, про вбивство князя Михайла Чернігівського в Орді, про вбивство князя Михайла Тверського, рукописання Магнуса короля шведського і т. д.): ці повісті заносилися іноді в літопис, але зверталися в рукописах і окремими статтями.
Сюди відноситься і Сказання про Мамаєвому побоїще; воно відрізняється від інших повістей тим, що автор намагався прикрасити свою розповідь поетичними рисами, для чого скористався "Словом о полку Ігоревім" як зразком. "Задонщина", писана менш натягнутим книжною мовою, також сповнена наслідуваннями "Слову" - але саме на цьому й позначилася велика різниця літературних періодів. Те, що було в "Слові" безпосереднім навіюванням поетичної фантазії і почуття, у висловлюваннях XIV - XV століть стає млявою фразою: пізніші книжники часто зовсім не розуміли поетичного образу, застосовували його нескладно або фальшиво, віщий Боян "Слова" перетворився на "віщати боярина , набагато співака в Києві "; слова:" про Русь, за горою єси "(за горою) отримали такий вигляд:" російська земля, то перше єси як за царем Соломоном за побувала ", тобто зовсім втратили сенс.
XV століття було епохою вже визначався остаточно історичного процесу, в результаті якого Москва об'єднала будуть володіти великий князь московський був вже безперечним володарем, удільні князі ставали його придворними; самий Новгород втратив свою незалежність. Політичне піднесення Москви довго не супроводжувалося піднесенням її книжкових освіти; до XV століття вона була, за висловом Буслаєва, татарським табором, проводила антинаціональні початку, в книжності поступалася Києву і Новгороду XII століття. Книжкові інтереси були набагато сильніше в Новгороді та інших колишніх центрах. Укладач літописного збірника в першій половині XVI століття (Тверська літопис) вибачай недоліки своєї праці тим, що він - не киянин, не новгородець, не Володимирець, а ростовський людина, звичайно вказуючи тим центри книжкової діяльності; Москви він не назвав зовсім. У колишніх центрах книжність заявляла себе переважно великою кількістю місцевих сказань історичних і житійних: легенда розвивалася в Чернігові, Володимирі, Ростові, Смоленську, Муромі, але особливо в Новгороді, між іншим відбиваючи ворожі відносини його до Москви (наприклад, поставлений з Москви архієпископ чудово карається за неповагу до новгородської святині). Врешті-решт політичне переважання, що звернулася в панування, повинно було вселити думку про необхідність освіти і розвинути книжкову діяльність. На перший раз стала чужа допомога: у Москві оселяється вплив південнослов'янське. Вище названий, як його перший представник, митрополит Кипріан.
В кінці XIV століття попадали обидва південнослов'янські царства, Сербський і Болгарське: перед падінням у них пожвавилися книжкова діяльність і під турецьким ігом, поки, нарешті, взяття Константинополя не підірвало останні сили південного слов'янства. До Москви приходять діячі цієї останньої пори південно-слов'янської книжності. Їхня школа була візантійська, риторична, який не знали на Русі, особливо в Москві, - і тут для подібних риторів представилося широке поле. На початку XV століття діяли в російській книжності два чужинця. Один був грек, митрополит Фотій, в Москві (1410 - 1431), не цілком володів слов'яно-російською мовою, витіюватий мораліст, з відкликання митрополита Макарія, млявий і нудний: повчання його не мали майже ніякого відношення до російського життя, але між іншим, і він очікував близької кончини світу: "гряде ніч, житія нашого престатіе". Інший був південний слов'янин, викликаний митрополитом Кіпріану, Григорій Цамблак, у свій час митрополит Київський (1416), автор численних повчань і сказань, великий оратор, не стільки мораліст, скільки догматик, захищав православ'я проти латинства: твори його були дуже поширені між російськими читачами. Ще один прибулець, який багато працював на Русі в половині XV столітті, був Сербін Пахомій Логофет: це був представник південнослов'янської вченості і риторских мистецтва, за словами російських книжників, "від юності вдосконалився в писанні і у всіх філософіях, що перевершив всіх книжників розумом і мудрістю" . "Все філософії" Пахомія застосовані були на Русі до жодної справи, яке вважалося настійною: за дорученням великого князя і митрополита з собором, Пахомій писав канони, похвальні слова святим, оповіді і особливо житія; останні, втім, складалися здебільшого тільки в нових редакціях вже існували житій. Справа в тому, що ніхто в Росії не міг тоді зрівнятися з Пахомієм в вітійства: він вклав в свої писання винесені з слов'янського півдня і Афона "добрословіе" і "плетіння словес", він дуже дивувався російських книжників.
Пахомій став для останніх високим зразком; плетіння словес, мало піклується про історичну точності і прати в початкових простих записах живі риси життя та історії, стало звичайним стилем церковно-історичних писань. До південнослов'янської книжкового мистецтва зверталися і в XVI столітті. Так, соловецька братія посилала ченця Богдана на південь знайти умілець для нового викладу житій своїх святих, і Богдан повернувся з двома похвальними словами святих Зосима і Саватія, написаними ченцем Левом філологом. За новітнім дослідженням, Пахомій Логофет був автором ще одного твору, який надовго стало досить поширеним освітнім читанням в стародавній Русі: це був знаменитий "Хронограф", єдина книга з загальної історії, згодом розповсюджувалась в різних нових редакціях. Риторична школа Пахомія знайшла послідовників і між російськими книжниками: так, у числі письменників житій славиться Єпіфаній, який отримав за своє добрословіе прізвисько "Премудрого". Це ставало звичайним стилем для житія і взагалі для викладу піднесених предметів: у першій половині XVII століття ми зустрічаємося з ним в істориків міжцарів'я у формі, яка доходить до потворності, в другій половині XVII століття до нього приєдналася, або прийшла на зміну, схоластична риторика київської школи . На переході від XV століття до XVI століття відбувалася діяльність новгородського архієпископа Геннадія (1485 - 1504) і його союзника Йосипа ігумена Волоцького (1440 - 1515). Новгород здавна вів відокремлену життя, зберігаючи до останнього зіткнення з Москвою вічову життя, підтримуючи торгові стосунки з німецьким заходом, які супроводжувалися відомими культурними впливами, маючи свій літопис, легенду, епічне переказ. Новгородська легенда і епос відрізнялися, - як можна судити по письмових пам'ятниках і пісенним залишкам, - широким розмахом фантазії, силою образів (легенди про Антонія Римлянина, Івана Новгородському, Варлаама Хутинського, чудо, сказання архієпископа Василія про пекло і рай, билини про Василя Буслаєва , гостя садка); новгородська колонізація провела енергетичному населення на північ, де збереглося згодом багате епічне переказ (Олонецький і Архангельський край).
Мабуть, тут йшла і діяльна релігійне життя, не зупиняючись на зовнішньому обрядовому благочесті, тут ставили питання по суті церковного життя, і вільнодумство виразилося виникненням єресей. У половині XIV століття церковні влади були стривожені появою "стригольників". Історики ще не зупинилися на одному поясненні походження цієї секти: одні приписують їй джерело богомільська, інші, з більшою ймовірністю, думають, що вона була занесена у Новгород з Німеччини, де, після страшної Чорної смерті, виникла секта бічующіх (Гейслером, флагеллантов), пропаганда якої, можливо, досягла і Новгорода. Стригольники відкидали священство, так як воно поставляється "на мзде", і самі таїнства; будучи, мабуть, чимось на зразок духовних християн, вони самі ставали тлумачами Писання, і поважали в особливості Євангеліє. Мабуть, подальшим розвитком стрігольнічества була єресь жидівство, що стала також у Новгороді в другій половині XV століття: початок її пов'язують з приїздом до Новгорода із Західної Русі князя Михайла Олельковича (1471), з яких прийшло кілька євреїв, і особливо вчений Схарія, по словами викривача секти, Йосипа Волоцького, "диявол посудину і вивчений всякому лиходійства винаходу, чарівництву і чорнокнижництва, звездозаконію і астрології".
У тодішньому відсутності будь-яких шкільних знань будь-яка наука представлялася чарами, і тим більше у людини, що розумів церковним єресям. У чому саме полягала єресь, знову неясно: є звинувачення в прямому жидівство, ставиться в злочин згубна вченість; була, мабуть, схильність до раціоналізму; було, нарешті, у фанатиків, груба образа святині. З іншого боку, між єретиками були люди книжкові і благочестиві; великий князь Іван Васильович взяв до Москви попів Дениса та Олексія, заражених єрессю, і єресь стала поширюватися в Москві, при самому дворі великого князя. Архієпископ Геннадій виступив непримиренним гонителем єресі. Взагалі, це була людина енергійна: в історії російської писемності він відомий своїм досвідом зібрати повний текст біблійних книг, причому книги, не відшукати в рукописах, він велів перевести знову, між іншим, - з Вульгати і з єврейської мови. Геннадій вимагав від князя страти єретиків, посилаючись, між іншим, на іспанську інквізицію, про яку чув від цісарського посла, що проїжджав через Новгород. Частково, він і пустив в хід інквізиторських прийоми над єретиками, засудженими в Москві і надісланими в його розпорядження. Не менш ревним і запеклим переслідувачем єресі у своїх писаннях був ігумен Волоколамського монастиря Йосип. Першим засобом, який пропонував Геннадій проти єретиків, було не переконувати, а "Жечі та вешаті"; з цим погоджувався й ігумен Волоколамський. Йосип написав проти єресі кілька послань, у тому числі склався великий збірник "Просвітитель". Повідомивши кілька історичних відомостей про єресі (він вважав у числі єретиків і тодішнього московського митрополита Зосиму), Йосип дає систематичне спростування лжевчень і разом памфлет, сповнений церковнослов'янськими лайками. Суворий ревнитель православ'я, для охорони якого він не зупинявся ні перед якими засобами винищення, допускаючи і "богопремудрое підступність", тобто обман. Йосип був і типовий книжник свого часу. Читанням він придбав велике знання церковної літератури: на кожному кроці він цитує Письмо і отців церкви, збираючи з них аргументи за нещадне винищення єретиків. Але це був тільки вчений, чужий критики: він ставить поруч закон Мойсея і вчення Христа, не сумнівається черпати свої докази з творів апокрифічних, цивільні постанови візантійських імператорів ставить поруч з соборними правилами і т. п. Діяльність Йосипа Волоцького збігається з остаточним падінням питомої системи і встановленням московського единодержавия. Він стоїть цілком на боці нового політичного ладу, захищаючи разом з тим монастирське землеволодіння і монастирське багатство як джерела політичного впливу.
Це яскравий представник обрядового благочестя і взагалі давньоруського освіти, що панував потім до часів Петра Великого. Цей результат середніх століть російського життя робив би гнітюче враження, якщо б крайність не викликала в той самий час протидії від людей іншого морального складу, на чолі яких стояв Ніл Сорський (1433 - 1508), "великий батько церкви російської", за висловом архієпископа Філарета . Це був чернець зі школи Кирило-Білозерського монастиря, який володів однією з найбагатших тоді бібліотек, але головним чином, мабуть, він виробив свої погляди під час досить тривалого перебування на Афоні. Це було аскетично-споглядальне напрямок, сприйняте з великою щирістю і силою характеру. Ніл заснував собі відокремлене пустинножітельство, віддаляючись від світу, користі і "безсловесних (нерозумних) піклування". У справах церковно-суспільних він брав участь тільки тоді, коли був до них прямо закликаємо. Це була у всьому різка протилежність Йосипу Волоцький: замість обрядового благочестя, владолюбства, кровожерливою нетерпимості, сліпої віри в букву, відсутність критики - релігійне споглядання, м'яке поблажливість до помилки, свобода "розгляду" писань, відділення істинного від сумнівного.
На соборі 1503 р., скликаному для вирішення церковних питань, Ніл повстав проти монастирського землеволодіння, за яке стояв Йосип. Вони абсолютно розходилися і в питанні про те, як чинити з єретиками. Словом, виявилося в церковних ідеях і в житті два абсолютно протилежні течії, представниками яких були, з одного боку, "иосифляне", з іншого - "білозерські старці", з Нілом Сорским на чолі. Ніл Сорський був високий ідеаліст: його переказ позначалося потім в ідеалістичних прагненнях російської церковного життя, створюючи настрої братолюбства і самовідданості. Практично, однак, виявилася сильнішою інша сторона. Історики зауважують, що на політичних поглядах Йосипа Волоцького виховувався Іван Грозний; суворе вчення Йосипа стало надбанням тієї маси книжників, яка півтора століття потому повстала проти нововведень Никона: читаючи Йосипа Волоцького, готується до писань протопопа Авакума. Паломництво тривало, але чим далі, тим більше змінювалися умови мандри. Троїцький ієромонах Зосима (близько 1420 р.) ще застав Константинополь християнським, був на Афоні і тільки "з нужею" дійшов до святого града Єрусалима, "злих заради арапів": у святому граді святині були в руках окаянних сарацинів, і їм треба було платити за поклоніння. Зосима повторював звичайні легендарні оповідання, але описував і особисті негаразди: на зворотному шляху їх корабель був пограбований морськими розбійниками, вони скакали по кораблю як дикі звірі, виблискуючи мечами і списами, "яко по повітрю устрашітіся від них".
У 1465 - 1966 мандрував до святих місць гість Василь - новим шляхом: опис починається від Брусс, звідки він ішов до Єрусалиму через Малу Азію; розповідь - звичайне перерахування святинь, з апокрифічними подробицями, але було і купецьке цікавість: відзначалися великі торги і кермасераі (караван-сараї). Далі, дві подорожі здійснив священноінока Варсонофій (1456 і 1461 - 62): обидва рази він був в Єрусалимі, а вдруге - і в Єгипті, і перший з російських паломників відвідав і описав Сінайську гору. Його ходіння повторює звичайні розповіді, але не позбавлене своєрідних особистих вражень, а крім того, зберегло важливі вказівки для топографії святих місць в XV столітті. До того ж часу відносяться два особливих подорожі, які були першими у своєму роді. Суздальський ієромонах Симеон був одним із супутників митрополита Ісидора у подорожі на Флорентійський собор: проїжджаючи через Німеччину, Тіроль, Північну Італію, він дивувався небаченим пишністю міст, на півдні - чудесами природи: кожен зустрінутий велике місто здавався йому настільки прекрасним, що вище не може нічого бути, але потім він бачив міста ще більш дивні - і кожного разу він зазначає: "град камен", тому що вдома знав тільки дерев'яні.
Інший супутник Ісидора, єпископ Суздальський Авраамій, дав опис містерії, представлення якої він бачив в одному флорентійському монастирі і яка справила на нього надзвичайне враження: "по всьому бачити подобою яко саму Пречисту Діву Марію", і взагалі "велике те бачення чудно і радісно і аж ніяк не сказанно "(тобто невимовне ніякими словами). Тверський купець Афанасій Нікітін приєднався в 1466 р. до посольства, яка прибуває в Шемаха, потім через Персію відправився в Індію, прожив там три роки, в 1472 р. повернувся, але помер на дорозі до Смоленська. Подорож його цікаво, хоча розповідь не завжди ясний: факти він заважає з фантастикою, іноді не вміє розуміти їх. Перший коментатор Нікітіна, Срезневський, ставив його дуже високо і укладав, що з сучасних йому мандрівників можуть зрівнятися з ним лише розповіді ді-Конті і Васко-да-Гами; але була та різниця, що писання нашого мандрівника залишилися для російських читачів уривчастих і навіть малопоширені розповіддю пригод і не сприяли розширенню географічних знань.
Наступав XVI століття. Щоб скласти собі більш точне уявлення про склад літератури і стан речей в тому столітті, коли встановився склад російської народності в Московському царстві, необхідно дати собі звіт в освітніх засобах середнього періоду і характер складалася світогляду. Після перших починань школи в стародавньому періоді, ми не маємо відомостей про яку-небудь школі вище початкової. Немає сумніву, що були школи, які підтримують церковну і приказную грамотність, але занепад книжкового навчання можна бачити з нечисленності літературних пам'яток за перші століття татарського ярма; навіть у більш пізній час, в XVI і початку XVII століття, є вказівки, що навіть у середовищі боярського стану "грамоті не вміють". З кінця XIV століття знадобилася книжкова допомогу від південнослов'янських одноплемінників, У першій половині XVI століття знову шукали вченого чужинця для настійних церковних праць, і був викликаний з Афону Максим Грек. У той час, коли на Заході блищав вченими силами століття Відродження і Реформації, коли робилися великі наукові відкриття, Московська Русь залишалася в густому мороці середньовіччя. Згадана вище відірваність Русі від Заходу, огрубіння моралі під татарським ярмом, відвідування національної сили боротьбою за відновлення державного національної єдності не давали можливості зробити освітню діяльність.
Єдиною розумової їжею залишалося то "книжкове шанування", яке успадковано було від старого періоду і поповнювалося потім, почасти, мізерним внеском власних праць, набагато більше - перекладами творів візантійської літератури, здебільшого тільки власними і особливо приходили зі слов'янського півдня. Складом цієї літератури вичерпувалися всі освітні кошти наших середніх століть. Панівне місце займали в ній численні переклади з творів святих отців - слова, повчання, тлумачення Священного писання, житія святих, в Прологах і Мінеях, і в окремих переказах. Збірники учительного змісту, з творінь святих отців, особливо з Златоуста, що з'являлися ще з давнього періоду і пізніше, як знаменитий Святослав Збірник, Златоструй, Маргарит, Ізмарагд, Злата Ланцюг, Матіца, досягали в обігу до самого московського періоду. Історію творіння представляв стародавній "Шестоднев" Іоанна, екзарха болгарського; старозавітну історію викладала стародавня Пале, де до відомостей біблійним додавалися апокрифічні оповіді. Астрономію і фізичну географію викладала (переведена, мабуть, в XIV столітті) книга візантійського купця, потім ченця VI століття Козьми Индикоплова, який спростовував систему Птолемея як суперечить Писанням, і представляв землю як плоский, довгастий від сходу на захід чотирикутник, покритий небом як склепінням; жила земля оточена океаном, по краю підноситься стіна і край землі сходиться з краєм неба; земля стоїть на тверді і під нею нічого немає; вчення про антиподах безглуздо і суперечить Писанню і т. д.
Опис витворів природи давала переведена в кінці XIV століття візантійська поема VII століття Георгія Пісідію - але перекладена погано, так що багато місця залишаються незрозумілими. Інше джерело знань про природу представляв "Фізіолог", збірне твір II - III століття, опис тварин, птахів, риб, каменів і т.д., епізоди якого переходили в середньовічну народну міфологію і християнську символіку. Початкова редакція нашого "Фізіологія" була південнослов'янська, висхідна до часу до XIII століття. Такі були майже всі відомості про будову світу і природи, які були в руках стародавнього книжника. У XV - XVI столітті до них додаються у збірниках окремі статті, знову переказного походження, зі спробами більш правильного пояснення, наприклад, про кулястість землі, про властивості грому і блискавки і т. п.; але російська книжник повинен був дивуватися між цими відомостями і чистою фантастикою, яка підкріплюється посиланнями на Писання ... Історичні відомості мало просунулися з тих пір, як ще в давнину отримані були переклади візантійських хроністів - Амартола, Малали, пізніше Манасії та ін
У другій половині XV століття виникає "Хронограф", який намагається дати історичних відомостей деяку систему. Виходячи в основі з тих же джерел, він приєднує до них, досить уривчасто, відомості про болгарську і сербської історії, вносить російські известия, в подальших редакціях користується польськими хроніками і "Космографія". І в пізніших обробках, сильно розширили його первинного змісту, "Хронограф" залишається, однак, досить архаїчним зборами історичних відомостей, уривчастих і запізнілим. Нарешті, в освіті давньоруського світогляду посіла важливе місце легенда, в самому широкому сенсі і різноманітних розгалуженнях. Первісне язичництво було наповнене вірою в чудесне: міфологія була прагненням пояснити чудесними силами, уособлюючи їх в надприродних істот, які ставали вищими і нижчими божествами. Запровадження християнства повинно було усунути цю міфологію, замінюючи її цільної біблійної космогонією, і усунути первісний звичай високим моральним вченням та церковними законами. Зміна старого новим сталася не раптом - і це не могло бути інакше, тому що доводилося діяти на велику народну масу, з твердо укоріненим віковим світоглядом, коли до того ж на перший час було дуже невелике і кількість учнів. Психологічний грунт залишалася, і на ній, мабуть, вже незабаром стало затверджуватися нове віровчення, також виконане чудесного. Період "двовірства" був дуже тривалий: багато чого з первісної перекази, що мав язичницький джерело, збереглося в народній вірі до цих пір, навіть у народів з високим рівнем цивілізації, тим більше двовір'я повинно було міцно триматися в ті століття російського життя, коли школа була майже відсутня . Тим більше успіху серед народних читачів повинна була мати та частка нової християнської літератури, яка полягає в книгах апокрифічних (у старому найменуванні: відречених, помилкових). Під ім'ям книг апокрифічних розуміються ті, які не увійшли до узаконений церквою канон, тобто в список книг Священного писання - книги неканонічні.
Є апокрифи старозавітні, дохристиянські, і ще більше число новозавітних. Це був, перш за все, цілий ряд Євангелій (до тридцяти), що виникли ще в перші століття християнства, але під час складання канону не визнаних достовірними, хоча в деяких випадках їх оповіді повторювані були і батьками церкви (наприклад, з первоевангелія Якова); далі , кілька апокаліпсисів, історії апостолів; окремі легенди про Христа і Богоматері; оповіді про святих і мучеників; писання, які вважалися єретичними, і т. д. Словом, це була велика легенда на теми Старого й Нового Завіту та церковної історії, виконана чудесного. Колись вона була, так би мовити, популярним поширенням, а також реальним застосуванням складу віровчення; згодом вона поширилася по всьому християнському світу, східному і західному, прийнята з повною вірою не тільки в народних масах, але й серед самого кліру. Апокрифічні сказання були тим більш привабливі, що дуже часто вони доповнювали недомовлене книгами канонічними, розкривали таємниче, відрізнялися справжньою поезією (наприклад, багато сказання про Христа і Богоматері), нарешті, рясно живили ту потреба чудесного, яка властива народної релігії. Ці зречення, помилкові книги стали проникати в нашу писемність з першими пам'ятками християнської літератури з південнослов'янського джерела. Апокрифічні риси знаходяться в літописному викладі християнського віровчення і в інших епізодах літописного оповідання; збереглися списки деяких апокрифів від перших століть нашої писемності; незважаючи на те що на "помилкових" книгах лежало церковне заборона, самі ієрархи захоплювалися ними і давали їм місце у своїх писаннях ( новгородський архієпископ Василь, навіть Йосип Волоцький та ін.) Церковні заборони проти апокрифічних книг були поміщені в постановах апостольських, рано перейшли в писемність слов'янську, і потім, разом з церковними книгами, в російську. На слов'янському грунті список помилкових книг був доповнений, наприклад, включенням книг богомильських, і в російській писемності утворилася, нарешті, велика стаття "про книжки істинних і хибних", де, за перерахуванням книг, які личить честь, слід список книг відречених, читання яких накликає згубу душам і церковне покарання, а самі книги повинні бути сжігаеми на тілі читав. У старій російській писемності були відомі: з історії старозавітній - хибні сказання про миротворении (Богом і дияволом), про Адама і Єви, і в зв'язку з цим про хресній дереві, про Еноха, потоп і Ноя, Авраама, Заповіти дванадцяти патріархів, оповіді про Соломона ; з історії новозавітної - сказання Афродітіана персіяніна про Різдво Христове, первоевангеліе Якова, Євангеліє Фоми, Євангеліє Нікодімово, Дебати Христа з дияволом, помилкові сказання про Христа, приписувані болгарському попові Єремії (як Христа в попи ставили, як Христос плугом кричав і ін) , Слово Адама в аді до Лазаря, Ходіння Богородиці по муках, Слово про бачення апостола Павла, Питання Іоанна Богослова до Господа через Фаворської горі, Питання його ж до Авраама; далі, апокрифи пізніші, пов'язані з іменами батьків церкви, святих, мучеників, віщування , забобонні молитви та заклинання тощо - Бесіда трьох святителів Василя Великого, Григорія Богослова і Іоанна Златоуста; Слово Мефодія Патарского про царство мову останніх часів (про кінець світу), Епістолія про тиждень (про шанування недільного дня), сказання про муках святого Георгія , сказання про інок Макарія римляни, який жив у двадцяти теренах від раю, сказання про дванадцять п'ятницях, помилкові молитви, сказання про трясавіцах (лихоманках) дочок Іродові; забобонні і ворожильні книги, як Громник, Молніяннік, Колядник, Зелейнік, Трепетнік, Подорожній, Сносудец , чарівник, Рафлі, Аристотелеві Врата, Луцідаріус (книга, переведена в XVI столітті з німецької, розмова між учнем і вчителем - про різні предмети природи, на підставі апокрифічних книг, середньовічних переказів і т. д.).
Це була ціла література легенди, в більшості заманливий і доступною для маси. У середньовічній західній літературі апокриф був не менш, якщо не більше відомий і всіляко оброблений в поезії і в мистецтві, але у нас положення його було інше. У західній життя легенда здавна мала свій противагу в начаткам науки; епоха Відродження висунула античні ідеї, які стали на чолі нового літературного розвитку. У нас легенда панувала безроздільно протягом століть, і релігійний настрій взяло під її впливом, особливу складку - завзятість і нерухомість забобони. Безліч рукописів більш популярних апокрифів (як Бесіда трьох святителів, Сказання про хресній дереві, Ходіння Богородиці по муках, Дванадцять п'ятниць, Сказання про трясавіцах і т. д.), вказує на поширення їх в масі. Зрозуміло, що вони відбилися, нарешті, в народній поезії, саме в духовних віршах, починаючи з знаменитого вірша про Голубиній книзі. Коли все більше зростала влада Москви і ієрархія ставала на бік єдиновладдя і самодержавства, в союзі з ними складалася легенда, яка говорила про московському "царстві". Мабуть, набагато раніше за нього здійснення вона давала вже образне уявлення спадкоємства, який терпів на Москву древнє політичне і церковне значення Царгорода й робив московських государів єдиними і законними продовжувачами візантійських імператорів. Легенда складалася з декількох мотивів. Була візантійська казка (про Вавилонському царстві), дуже поширена у нас в різних редакціях, відома й на Заході, - про те, як грецький цар Лев (Василь) відправив у град Вавилон послів, щоб "взяти знамення" від святих трьох юнаків, неушкоджених в речі вавілонський, і добути речі, що належать колись царя Навуходоносора. Великий жахливий змій обліг весь град Вавилон, але посли, зазнавши різні жахи, досягли мети; в числі коштовностей був царський скіпетр і "шапка Мономаха". У подальших варіантах казки роль імператора Льва прямо займає Іван Грозний. Далі, було інше сказання, де починаючи з листопада, передається історія великих властодержцев, які бували на землі, від царів єгипетських до римського царя Августа, - і від небожа його Пруса, на ім'я якого назвалася Прусська земля, проводився Рюрик, покликаний новгородцями за порадою Гостомисла. Нащадок Рюрика, Володимир, настрашив війною грецького імператора, отримав від Костянтина Мономаха дорогоцінні дари - частина животворящого древа, царський вінець і "Крабице сердолівоковую, з неї ж Август кесар веселяшеся" ... Перш думали, що ця генеалогія від Августа кесаря склалася під впливом польських вчених "баснословием"; але з більшою ймовірністю вважають, що тут знову діяло вплив південнослов'янське. У південних слов'ян давно велася боротьба проти церковних і політичних домагань греків; болгарські і сербські володарі брали собі високі титули, і думка про "царстві" припускала повну незалежність. Саме за митрополита Кіпріану було скасовано в Москві церковне поминання візантійських імператорів, що справило велике незадоволення в Константинополі: патріарх прислав князеві наставляння, що як є одна православна церква, так є один "кафоличною цар". Сербін Пахомій називав у своїх писаннях великого князя Василя Васильовича "боговенчанним царем" - і ця думка починає все більше зміцнюватися в умах російських людей. Про падіння царств південнослов'янських у нас чули мало, але сильне враження мало зробити падіння Константинополя. З цим був новий і самий сильний мотив говорити про спадкоємство, коли при тому грецька царівна стала московської великою княгинею. У писаннях старця псковського Елезарова монастиря, Філофея, у двадцятих роках XVI століття, говорилося позитивно: "Усі християнські царства преідоша в кінець і снідошася у об'єднані царство нашого государя, але пророчим книг, тобто Російське царство, два убо Рима Надоша, а третій стоїть , а четвертому не бути ". В кінці століття, при установі російського патріаршества, майже ті самі слова сказав константинопольський патріарх Єремія до царя Федора Івановича. Степенева книга, праця митрополита Макарія при Грозному, так би мовити офіційно встановила згадану легенду про спадкоємство царської гідності.
Розповівши про те, як Володимир прийняв багаті дари і царський вінець від Костянтина Мономаха, вона зауважує, що Володимир прийняв їх "мужності заради свого і благочестя - і не просто виріши такого хисту не від людини, але (по) божим долям невимовним претворяюще і преводяще славу грецького царства на російського царя ". При Івані Грозному встановилося, нарешті, могутнє царство, що стало єдиним православним царством; воно здійснювало давні національні прагнення, ставало притулком для гнаного східного християнства, прагнуло встановити і всередині побут, що відповідає церковним православ'ю і гідності великої держави. У спадщину від колишніх століть залишилися великі безладу. Не кажучи про політичні труднощі від залишків старих князівських і боярських домагань, внутрішній побут не відповідав вимогам церковного благоустрою: ще Геннадій скаржився на неуцтво духівництва, церковні книги були зіпсовані, виникали єресі, в народі жили старі язичницькі забобони. Ще на початку століття викликаний був з Афона вчений грек Максим, для справи, яке вважалося невідкладним: потрібно було, на перший раз, перевести Тлумачну Псалтир, і в Москві не було людини, здатної на таку роботу. Максим Грек (народився близько 1480 р. в Албанії, помер у Москві, 1556) вчився в Греції та Італії, жив у Флоренції за часів Савонароли, якому дивувався - і мав великий церковної вченістю. Прибувши до Москви, він, ще не знаючи слов'янської мови і працюючи за допомогою перекладача (Дмитра Герасимова), виконав дану йому роботу, яка була високо схвалена собором; йому дано інші подібні доручення, але незабаром його становище стало вкрай важко. Неосвічені писарі, йому служили і виросли в забобонний страх перед буквою, стали звинувачувати його в порушенні догматів, коли він виправляв невірні колишні перекази, казали, що цим він порочить російських чудотворців, які рятувалися за старими книгами - і церковна влада приймали ці звинувачення. Він не сходився з владою і в інших випадках: він різко говорив проти панівного невігластва, проти монастирського землеволодіння (коли у владі були учні Йосипа Волоцького), про неправильність усунення влади константинопольського патріарха в справах російської церкви; нарешті, він залишався грецьким патріотом, і були запідозрені його зносини з греком Скіндер, який був у Москві послом турецького султана. Врешті-решт він піддався посиланню, звинувачений у неправославіі, навіть у ворожбу проти великого князя, посаджений у в'язницю, позбавлений (на десятки років) причастя; марно він просив відпустити його на Афон, марно просили про це східні патріархи ... Праці Максима Грека складаються, головним чином, з тлумачень Святого писання; далі, це - твори догматики-полемічні (проти іудеїв, мусульман, католиків, лютеран, вірменів), повчальні і викривальні, з приводу виправлення книг, проти забобонів і апокрифічних книг, проти занепаду моральності: він наполегливо говорить про необхідність навчання, вихваляє західні школи (негайно обмовляючись, що хвалити не латинство, а науку); після нього залишилися нотатки історичні та філологічні. Як перекладач і тлумач Писання, Максим перший є у нас збройним прийомами критичного знання, в яких видно школа західного, саме італійського, Відродження. Особиста доля його відбивала всі положення тодішньої російської життя в справі освіти: вона була в стані застою, обрядового формалізму, і при першій зустрічі з вимогами християнської гідності та книжкового знання стала до їх представникові в крайню ворожнечу. Надзвичайно характерні слова, писані йому митрополитом Макарієм: "узи твоя цілуємо, яко єдиного від святих, пособіті ж тобі не можемо" (він посилав йому тільки "грошове благословення"). Тільки в останні роки життя доля його була легшою: він оселився в Троїцькій лаврі, де відвідав його цар Іван Васильович. Твори Максима користувалися великою повагою; великими шанувальниками його були Курбський, ревнитель православ'я Зіновій Отенскій; в XVII столітті його працями користуються Захарій Копистенський, Смотрицький; патріарх Адріан ставив переклади його в прикладі як зразкові. Ще за життя Максима в церковному житті почалися нові заворушення. Башкін набрав здивування, з якими звернувся до духовного отця, тобто шукав повчання; духовний батько не зумів дати повчання і доніс владі; почалося слідство; на соборному суді Башкін проговорився, що його думки схвалювалися "заволзьких старцями" (школою Нілу Сорський) ; залучені були до суду колишній троїцький ігумен Артемій, шанувальник Максима Грека, Феодосій Косий, навіть святий згодом Феодорит, просвітитель лопарей і викривач поганих ченців. Башкін і Феодосій вважалися головними єресіархи.
У першого було сумнів у багатьох догматах і обрядах, недовіра до святоотєчеським писань, з яких могла бути почерпаема захист відкидаємо їм монастирського землеволодіння, сам він відпустив на волю своїх холопів, тому що "Христос всіх братами нарицают, а ми тримаємо рабів". У 1554 р. Максим Грек був запрошений на собор, що судив Башкіна, але відмовився, думаючи, що і його залучають до цієї справи. Особистість Феодосія Косого до цих пір не з'ясована. Хлоп московського боярина, він втік до Білозерський край і прийняв чернецтво, що рятувало від переслідування; в монастирі йому "під мнішестве бе догоджаючи пан його". Думають, що він захопився вченням заволзьких старців, яке виявилося йому не під силу; відданий суду, він містився в одному з московських монастирів, встиг втекти, пробрався до Литви, знайшов тут покровителів, одружився і став розвивати своє вчення в ще більш негативному напрямку. Подальша доля його невідома. Викриттю його єресі присвятив грунтовну працю інок Отенского монастиря Зіновій (помер в 1568 р.): "Істини показання до питання про новий навчанні". Зиновія називають учнем Максима Грека, але він розходився з учителем у дуже важливих питаннях, наприклад, про монастирські маєтках, про церковну обрядовості, винятковість якої Максим засуджував. Книга Зиновія - дуже багатослівна; виклад - книжкове, але іноді живе і образне. Церковні історики відзначають у нього нову важливу рису: всупереч звичаю російських книжників говорити тільки "від писання", накопиченням виписок, Зіновій вводить логічне міркування, раціональне пояснення церковних істин. Учнем Нілу Сорський, потім учнем і другом Максима Грека був князь-чернець Вассіан Патрикеєв: людина наполеглива, нерідко лукавство, він втрутився у боротьбу іосіфлян з "заволзьких старцями" і продовжував перекази Нілу Сорський в питанні про монастирських маєтках і виправлення книг. Иосифляне взяли верх; на соборі Вассіан був засуджений і засланий у Волоколамський монастир, де колись був ув'язнений Максим Грек: це було саме гніздо ворогів і, за словами Курбського, ченці "заморили" Вассиана. У тій боротьбі стала, на допомогу ідеям Нілу, Максима Грека та Вассиана Патрікеева, уявна "Бесіда Валаамских чудотворців Сергія і Германа" - різке, але мало майстерне напад на володіння монастирів землями "з християн", на монастирську розкіш, на втручання ченців у справи правління, тоді як вони повинні працею здобуває своє прожиток і рятувати душі. Автор "Бесіди" сумує, що Бог гнівається на всю землю за чернечі гріхи і за "царську простоту". Підстава московського царства повело до особливого порушення літературної діяльності в колишньому архаїчному напрямку, але з більшою силою. Йому ж передувала легенда, вказується його шлях: це було царство православне; воно повинно було охороняти чистоту віри, на ній заснувати народне життя, а цар - єдинодержавний володар, що діє з благословення церкви і в союзі з нею: він грізний ворогам, а й своїм підданим , тому що від Бога влада милувати і страчувати, нікому, крім Бога, не даючи звіту. Ідеал був візантійського стилю, але, на думку деяких істориків, ускладнений спогадами про владу татарської, коли хан протягом двох століть був володарем і навіть називаємо був царем.
Половина XVI століття була ознаменована церковним вінчанням першого царя. Вінчання було скоєно з усім торжеством, тим більше що юний цар, сам ритор, любив зовнішні ефекти. Найближчим радником був митрополит Макарій (1542 - 1563). Потрібно було думати про благоустроение царства, може, наполягання Максима Грека спонукали розглянути стан церкви і народного життя. Зібрано був, у присутності і за участю царя, собор, постанови якого були редагувати, як вважають, Макарієм у відомому "Стоглаве"; результат був, однак, сумнівний. Всі настрій був консервативне: вважалося, що завдання полягає саме в підтримці "ізшатавшейся" старовини, яка була благочестива, не знала єресей, і т. д. Собор звернув увагу на псування церковних книг, наказував тримати тільки виправлені, але не думав про те, що виправляти було нікому, він видавав заборону проти грубих язичницьких забобонів, апокрифічних книг і т. п., але для народної маси це була також старовина і загальний звичай. Собор затвердив деякі церковні звичаї, що перейшли від старовини, але згодом, в XVII столітті, вони були визнані найбільш церковною владою неправильними, так що Стоглав став авторитетом для старообрядництва. Далі, об'єднуючи російську землю і царство в який панує церковному настрої, природно прийшли до думки об'єднати і народні святині. Колись окремі землі і князювання мали свої місцеві святині: вирішено було зробити їх предметом загального шанування для російського народу, і в 1547 і 1549 роки проведена канонізація старих місцевих і деяких нових святих, а також необхідне для канонізації складання житія. Далі, новим об'єднавчим працею митрополита Макарія було складання величезних "Четііх-Міней", де, в порядку святців, він хотів зібрати весь зміст російської церковної писемності, включаючи і книги Святого писання; так, наприклад, в день пророка Єремії (травня 1) поміщені книги його пророцтв, в день праведного Іова (6 травня) - книга Іова, в день святого Іоанна Богослова (26 вересня) - його Євангеліє і Апокаліпсис і пр. У Мінеях митрополита Макарія поміщені потім пам'ятки різних відділів давньої російської писемності, між іншим, житія святих росіян, почасти складені саме для збірника Макарія. Дванадцять книг Міней першої редакції Макарій поклав у святої Софії в Новгороді, в 1541 р., на помин батьків; в Москві він продовжував роботу і в 1552 р. закінчив другу редакцію, екземпляри якої поклав в Успенський собор і підніс цареві. Іншим, також характерним працею Макарія була "Степенева книга", вперше розпочата, як думають, митрополитом Кіпріану. Це був перший досвід послідовної історії: назва її походить з того, що автор хотів провести історію по генеалогічних "ступенями" від першого православного князя Володимира до царя Московського; спочатку наведена і офіційна тепер генеалогія від Пруса й Августа Кесаря ... У паралель цим творам московської літератури стає "Домострой", що сполучається з ім'ям відомого попа Сильвестра. Це була збірка життєвих і моральних настанов, картина вдач і разом суспільний ідеал прихильників старовини, тоді саме стояли на чолі суспільства. Його назва стала як би технічним для позначення системи виховання та побуту, де за зовнішнім порядком і суворим патріархальним домобудівництвом, заснованим на страху, не було місця для розумового і громадського інтересу. Вся зазначена література намагалася, таким чином, зібрати і привести в порядок дані національного життя, як личить царству, і закріпити їх на майбутнє, для якого не потрібно було ніякого іншого напряму. Але що вже справжнє починало шукати інших шляхів, виявилося в цей ж перше царювання в діяльності письменника, який повстав і проти політичних принципів нового царства, і проти тієї упокоренні освіти, який воно задовольнялося. Це був знаменитий князь А.М. Курбський (народився близько 1528 р., помер у 1583 р.). Листування його з Іваном Грозним залишилася в нашій літературі єдиним пам'ятником свого роду. Царственість була ще недавня, і Грозний не міг утриматися від злісних нападів на непокірного, який називав себе нащадком стародавніх ярославських князів; але Курбський висловлював і щось інше - він не визнавав ні розумності, ні благочестивость царства, яке бачить своє право і велич у бесчеловеческіх жорстокості . Зображенню характеру і діянь Грозного Курбський присвятив цілу "Історію великого князя московського про справи, яже слишахом у достовірних чоловіків і яже відехом очима нашим" - перший, поза літописі, досвід справжньої історії, з певною темою, з певним особистим поглядом; тут знову висловлювалося його вороже ставлення і до особистості, і до політики Івана Грозного. Була потім інший бік діяльності Курбського, в якій позначився учень і шанувальник Максима Грека.
Курбський радіє благочестя російського народу: "вся наша земля руська, від краю і до краю, яко пшениця чиста, вірою божої знаходиться; храми Божі на обличчі її підняті, подібно частим зорі небесні"; але він сумує, що в ній немає освіти: " ми, як аспіди, затикаємо вуха від божих словес і спокушає славою цього світу, провідного нас по спільному шляху в погибель ". Колись хоробрий воєвода в царському воїнство, він втік до Литви, рятуючись від загрожуючого переслідування і страти. Живучи на Литві, у важких умовах, він став вчитися; пам'ятаючи жаль Максима Грека, що багато книг великих вчителів ще не переведені на слов'янську мову, а тим часом після взяття Константинополя, переведені вже на латинський, він вивчився по-латині і почав переводити книги батьківські і вчені, працюючи над захистом православ'я в Західній Русі, збурений тоді релігійними заворушеннями. Особистість і діяльність Курбського викликали суперечливі судження істориків: одні засуджували його себелюбні боярську тенденцію, його невірні свідчення в "Історії" Грозного, його особисті недоліки; інші знаходили для нього виправдання в умовах часу і, не захищаючи приватних помилок, високо цінували це свідомість особистої гідності , обурене божевільним тиранства, це свідомість нікчеми тодішньої книжності, виконаної, однак, самовдоволення, це прагнення до освіти, спонукали вчитися в похилих літах, - нарешті ревну захист православ'я, під натиском у родинному Західної Русі. Курбський був самим енергійним і характерним представником просвітницького руху серед суспільства, держави і церкви, які вважали, що досягнутий уже гору слави, могутності й істини. Курбський продовжував ту саму справу, яке в інших формах починали Ніл Сорський і Максим Грек, але це були ще деякі, розрізнені сили, і від панівної середовища їм належало тільки переслідування. Ніл Сорський підпав вже підозрою в єресі; Максим Грек, потрапивши до Москви, половину життя провів у монастирських в'язницях; Вассіан Патрикеєв звинувачений у єресі і заточений. Таким самим обвинуваченням піддався і ще один з середовища "заволзьких старців", Артемій: за своїм благочестям і книжковому знанню поставлений Троїцьким ігуменом, потім звинувачений у єресі і заточений, він втік до Литви, де разом з князем Курбським був захисником православ'я. Усім цим ревнителям, які шукали виправлення російської релігійної життя, не вдалося допомогти справі. Мабуть, збуджені, вони не зуміли стримуватися і давали проти себе зброю: люди, віддані вірі і вітчизні, звинувачувалися як вороги віри й батьківщини, а рятівниками були прихильники застою, в якому крилася причина багатьох дійсних і наступних лих. Сімнадцяте століття наступав у бурях міжцарів'я. Літературна праця висловився лише в політичних посланнях і історіях того часу, складених частина в перебіг подій, але звичайно редагованих пізніше. Здебільшого, це звичайний книжковий стиль літопису і житій, іноді доведений до потворності "добрословіем", в якому належало красномовство, але не вважалася обов'язковою історична точність. Як видно з найцікавіших пісень, збережених англійською бакалавром Річардом Джеймсом, що жив в Росії в 1619 - 20 р., народна поезія не залишилася чужа тогочасних подій: у піснях Джеймса є зразки справжнісінькою і зворушливою поезії, але книга тільки один раз скористалася народною творчістю - в оповіді про Скопин-Шуйская. Національна життя оберталася на двох інтересах - царства та церковного життя. Запровадження нової династії не зустріло труднощів: було багато непорядків і втрат, які треба було виправляти і винагороджувати, але сама ідея царської влади була незламна. Вона виховувалася ще з кінця XV століття, в епоху міжцарів'я навіть помилкова тінь царственості могла залучати самозванців прихильників. У церковному відношенні, національне почуття було піднято тим, що з останніх років XVI століття російська церква мала свого патріарха. Серед турбот відновлення збитків, завданих Смутного часу, паралельно зі зростанням царського авторитету і політичного впливу Росії на півдні і сході, життя церковна тяглася тим же старим порядком, у формах обрядового благочестя, в нерухомій прихильності до старовини. Заповіти Нілу Сорський і Максима Грека, переконання Курбського залишалися марними, і натомість все зростало національне та церковне зарозумілість. "Третій Рим" здійснювався. Коли пригноблені церкви Сходу і самі вищі східні ієрархи надсилали в Москву посланців з проханнями про "милостиню" і з вихваляннями російського благочестя, коли до того ж у Москві помічали, що на Сході є різниця в обряді проти московського, російські люди переконалися, що істинне благочестя знаходиться тільки у них, що грецька віра під ярмом поганих зіпсувалася і впала. Але цьому зарозумілості довелося нарешті понести важкі випробування. Ще на початку століття стали позначатися церковні здивування при зустрічах з південноросійськими богословами, що мали свою вчений школу (питання про Катехізисі Лаврентія Зизанія), при друкуванні священних книг.
За царя Михайла повторилися потворні звинувачення за уявну псування книг, як колись проти Максима Грека, і лише заступництво єрусалимського патріарха Феофана, що був у Москві, спонукало до виправдання звинувачених "справщиков" (редакторів видань). Те ж повторювалося за царя Олексія. Єрусалимський патріарх Паїсій, бувши в Москві, зазначив на російській обряді і віровченні деякі несправності і вказував на них царя, і московському патріарху. У середовищі самого духовенства, наближеного до царя (духівник царський Воніфатія і його друзі), були люди, які бачили необхідність більш правильного встановлення церковного життя, і в цьому колі складена була "Книга про віру", де, між іншим, саме спростовувалося настільки поширене в Москві поняття про занепад грецької віри. Вирішено було послати на Схід досвідченої людини, будівельника Богоявленського монастиря в Кремлі, Арсенія Суханова. Він кілька разів їздив на Схід і йому належать дві праці, знаменних для історії тодішніх церковних понять і тогочасної літератури, весь інтерес якої полягав саме в церковних суперечках. З першої подорожі до греків Суханов вивіз "Дебати про віру" (з греками, в Молдові): побачивши у греків різні дрібні обрядові відмінності від московських, він переконався, що грецька віра зіпсована і що справжня віра перебуває в Москві; коли йому приводили вчені богословські пояснення, він відкидав "високу науку", якої не знав, і стверджував, що це - наука "єзуїтська". Грекам він протиставляв московські вчення і обряди, саме ту стару віру, яку стверджували книжники XV - XVI століття і яку марно намагалися очистити Ніл Сорський, Максим Грек, Курбський та ін
На думку Суханова, у греків від цієї віри тільки "слід залишився". Свої докору він довів до останньої межі: греки покарані за свою гордість, царство їх віддано басурманам, самі вони мають звертатися до басурманства, церкви їх перетворені на мечеті, своїх патріархів вони самі удавляют і садять у воду (факти останнього роду дійсно були в той самий час). Російське православ'я стоїть понад усе, і росіяни можуть не звертати уваги на повчання і "зазіранія" греків. "Дебати" Суханова зробили в Москві несприятливе враження. Незабаром його знову послали на Схід, до Єгипту і Єрусалим, вивчити церковні обряди і звичаї на місці, але йому було сказано від імені царя, щоб він писав правду "без прикладу". Він дійсно відклав "приклад", тобто власні міркування, описав докладно бачену церковне життя на Сході, але і не "прикривав наготи слабкості людської". Нарешті, ще раз, при Никоні, Суханова послали на Афон за грецькими рукописами, які були потрібні для виправлення книг. Згодом Суханов не наполягав на своїх думках, може бути, змінив їх, приймаючи участь у самому виправленні книг; але його писання стали авторитетом для старообрядства і незручним пунктом для деяких церковних істориків. Питання про виправлення церковних книг належить, в його подробицях, церковної історії; сутність його характерна, як свідчення про стан книжкового знання. При відсутності шкіл, він був вкрай бідно, і з плином часу, від переписування книг невмілими писарів, укралося безліч помилок у викладі догматів, молитов і обрядів. Церковна влада давно це бачила: на Стоглавом соборі це стало цілим державно-церковних питанням, - але як виправити книги по всьому царству і хто виправить їх вірно? При Івані Грозному заснована була перша друкарня в Москві, - років через сто по винахід друкарства, - але здичавіння було таке велике, що забобонна натовп зруйнувала друкарню. Друкування книг, однак, почалося; воно було урядово-церковним справою і попрямувало на перший час виключно на книги церковні, особливо богослужбові: працювали справщики під владою та з благословення митрополита і освяченого собору, потім патріарха; книга ставала авторитетом. Зрештою, авторитет робився фатальним: при недоліку школи та невігластві розвивалося грубе розуміння самої віри, зовнішнє обрядове благочестя на шкоду духовному та моральному, з перебільшенням значення обряду (який і довго після того змішувався з "догматом"); з'явилося і марновірне перебільшення літери . Але де взяти правильні тексти? Справщики вживали всіх зусиль до того, щоб їхні тексти були правильні, але у них не було коштів дошукатися правильності, тому що могли бути помилки і в старих перекладах, якими вони користувалися, а потім поправка, ними зроблена, знову могла, у неосвічених прихильником старої літери, здатися єрессю: що було в першій половині XVI століття з Максимом Греком, то повторилося тепер зі справщиком Діонісієм. Скінчилося тим, що книги, які були надруковані за патріарха Йосифа і в яких знайдено було необхідне зробити виправлення при Никоні, стали саме авторитетними в розколі: він грунтовно, мабуть, міг стверджувати, що стоїть за стару віру. Виправлення книг, про який говорили ще на Стоглавого соборі, а потім виправлення обряду, стало, нарешті, невідкладною необхідністю, так що через нього піднімалися вже внутрішні розбрати, і разом з тим питанням національної гідності: московські люди зі зневагою говорили про віру греків , а між тим авторитетні люди вказували чимало грубих помилок в московських книгах й обряді. Але людей, які могли б виправити недоліки, не було - і з половини XVII століття починається виклик до Москви вчених киян. Русь південна і західна, вже кілька століть відірвані від політичної зв'язку зі східною, вели свою культурне життя у важких умовах політичної залежності від Польщі та релігійної небезпеки від захоплень католицизму.
Вплив обох сил було наполегливо, і російська народність втрачала багато: вищий клас мало-помалу відривався від народу, приймаючи польські звичаї та мову; унія, придумана як перехідний щабель до католицтва, розділила і народну масу в релігійному відношенні. Але небезпека викликала протидію: почалася боротьба; як засіб захисту, з'явилася робота про школу і друкарні; для зосередження сил заснувалися братства. Ця церковно-народна діяльність знаходила опору у зносинах з константинопольської патріархією. Необхідність боротьби з католицтвом призвела до основи училищ з тими ж шкільними прийомами, якими діяла противна сторона. Південні та західні російські братства, школи, друкарні склали моральну силу, якої не знала Москва: ця сила, організована і громадська, брала кошти готівкової науки, давала місце самодіяльності. Тут не було того пригніченого стану думки, яким створювалося в Москві підпорядкування букві і обряду, і боязнь "думки", тобто критичної думки; нарешті, повне безсилля в елементарному питанні виправлення книг. При всіх зовнішніх труднощі політичного і церковного становища, в Південно-Західної Русі досягнуті були великі результати: князь Костянтин Острозький в перший раз видав церковно-слов'янську Біблію (1580 - 81); Петро Могила остаточно встановив в Києві вищу школу, колегію (1631), з якої утворилася пізніше академія. Боротьба з католицизмом хоча і не обходилася без втрат, без відокремлення, але приносила і благі плоди: виховувала свідому ревнощі до народної справи, створювала наукову школу, де в перший раз на російську життя проникли впливу західного освіти, хоча ще тільки в схоластичної формі. Вплив цієї школи позначилося потім в загальної російської розумової та церковного життя з половини XVII століття і простягалася до половини XVIII століття. У Москві відчули, нарешті, необхідність звернутися до південно-західній школі. Це був характерний історичний момент, з якого починається перелом. Цар Олексій Михайлович, патріарх Никон, старі московські книжники та справщики, покликані київські вчені та справщики, вчені греки (як Арсеній) були діючі особи історичної драми, яку продовжували потім інші особи, і в фіналі якої були з одного боку розкол, з іншого - реформа. Патріарх Никон, в питанні про перевагу російської чи грецької віри і обряду, став на бік грецьку і, як людина характеру до грубості суворого, повів справу рішуче і круто: скасував деякі церковні звичаї (як, наприклад, неоковирна спів), усунув колишніх справщиков і доручив справа виправлення вченим людям, киянину Єпіфанія Славинецького та Арсенія Греку. Єпіфаній (помер 1675 р.) після київської школи навчався і за кордоном, і після повернення призначений був учителем київської братської школи.
У Москві він був на чолі вченого братства, викликаного з Києва, любителем освіти, боярином Ртищевих. Займаючись виправленням книг в якості справщики, Єпіфаній багато працював також над перекладом творів отців церкви, що продовжував його учень, Чудовський чернець Євфимій, фанатичний ворог Симеона Полоцького і Сильвестра Медведєва. Єпіфаній був прихильником грецької вчення, хоча в його писаннях, наприклад численних повчаннях, панує схоластична перебільшена риторика київської школи. Він писав і проти розколу, причину якого бачив у крайньому невігластві: розкольники - "сліпі невігласи, ледь письмена Слаті навикшіе, граматичні ж хитрості нижче наченшіе вкушати". Як прихильник грецького вчення, Єпіфаній жив у Москві мирно; великий келійний трудолюбец, він не втручався в починалися чвари. Але не такою була взагалі становище киян, які приносили до Москви латинську вченість, незвичну московським людям. Київські богослови не користувалися довірою у московських людей старого гарту: у їх вченості, мало зрозумілої москвичам, підозрювали латинство; старі справщики, особисто ображені, бачили в новоісправленних книгах псування віри і незабаром стали на чолі розколу. Сварка між царем і властолюбним патріархом, суд вселенських патріархів над Никоном, множили хвилювання. Посилання найголовніших очільників розколу, що піднімали даний церковне повстання, тільки розпалювала релігійні пристрасті; гнані розколовчителі ставали страдниками за віру і набували тим більше прозелітів, і їх релігійна ревнощі незабаром перейшла в страшний фанатизм. Цар був безсилий серед цього розбрату: він повинен був підтримувати постанови церковної влади, і в той же час співчувати потай ревнителям віри, які були колись шановані в його родині. Розбрат перейшов у літературу, принаймні, рукописну. Захисники старої віри не залишили "нововведень" без відповіді: у посланнях до однодумців, в особливих трактатах, вони писали озлоблені викриття, обсипали прокльонами своїх супротивників, і, не переносячи порушення священної старовини, яка одна, на їхню думку, давала душевне спасіння, не вміючи пояснити собі страшного справи (на бік якого ставав і сам цар), вирішували, що приходять останні часи і антихрист уже з'явився в особі Никона. Проти виправлення книг, проти переслідування, проти викривань, які видавала церковна влада, з боку розколу стала велика література. Вона містить в собі догматичні та обрядові спростування нової віри, послання, історичні розповіді. У цю першу пору найсильнішим і оригінальним письменником розколу був знаменитий протопоп Аввакум. Типовий представник старої віри, богатирська натура фізично і морально, він переніс ув'язнення, в'язниці, тортури, нічого не поступившись зі своїх переконань, і користувався великим авторитетом у своєму середовищі. Зі свого ув'язнення в Пустозерске він продовжував свої викриття і, нарешті, "за великі на царський будинок хули", був спалений (у 1681 р.). Він був суворо побожний за старою вірою, не зупинявся перед викриттям сильних людей, суворо повчав, навіть бив за гріхи своїх парафіян. Цьому відповідав і мова його писань - різкий, образний, своєрідно з'єднував церковну термінологію з чисто народною мовою. Такі його послання, така його автобіографія, надзвичайно цікава за змістом і за виразному мови. Писання Авакума залишилися єдиними в своєму роді.
Розвиток розколу справило цілу літературу, до цих пір не цілком досліджену. Розколовчителі діяли посланнями, як протопоп Авакум і диякон Федір, захищали свою справу "чолобитними", зверненими до уряду, як, наприклад, суздальський священик Микита Добринін, прозваний Пустосвятом, романівський священик Лазар, чолобитна соловецька, пізніше, писання братів Денисовим і т. д . Далі, розкол мав своїх істориків, як Філіппов, який написав історію Виговської пустелі. Коли фанатизм розколу, ще за життя Авакума, дійшов до цілого вчення про самоспалення, послідовники якого спалювалися сотнями і тисячами, це викликало в середовищі самого розколу "Отразітельное писання", єдиний у своєму роді по страшних картин самоспалення. З іншого боку, з кінця XVII століття починається велика література викривань розколу: "Жезл правління" Симеона Полоцького, "Увет духовний", з ім'ям патріарха Іоакима, Спростування Соловецької чолобитною Юрія Крижанича, "Розшук про раскольничьей Бринської вірі", Димитрія Ростовського, окружні послання сибірського митрополита Ігнатія і т. д. Ці викриття, наполягаючи на невігластві послідовників розколу, відрізняються звичайно крайньою нетерпимістю, рядом з ними йшли суворі адміністративні переслідування. У тому ж тоні вони тривали і потім: неупереджене наукове дослідження розколу і разом з ним, більш гуманне і справедливе ставлення до розколу почалося тільки в новітній час з кінця п'ятдесятих років.
Тим часом київський напрям набував нових діячів. У Москві оселився Симеон Полоцький (1629 - 80), білорус, довершити свою вчене освіта в київській колегії, де він оволодів усіма прийомами латинської схоластики і ріторства. Симеон став відомий цареві Олексію в 1656 р., коли в одні із приїздів царя в Полоцьк, підніс йому вітальні "метри". Близько 1663 - 64 р., коли в Полоцьку, зайнятому поляками, ставало небезпечним перебування прихильників російської влади, Симеон переселився до Москви, маючи від свого вчителя, Лазаря Барановича, рекомендацію до жив тоді в Москві Газький митрополиту, вченому Паїсія Лігаріду. Тут він знайшов нових покровителів у двох східних патріархів, які прибули до Москви у справі Никона, і положення його встановилося міцно: йому доручили влаштувати школу у Спаському монастирі за ікони поруч (майбутня Заіконоспасском академія), він призначений був вчителем царських дітей, за дорученням собору написав книгу проти розколу ("Жезл правління", 1666), став придворним проповідником (причому наполягав особливо на необхідності шкільного навчання), віршотворцем на різні випадки. Його численні проповіді в двох збірниках видано були після його смерті: "Обід душевний" і "Вечеря душевна" (1681 - 1683). Його плідне віршик зібрано в "Вертоград коштовними" і "Ріфмологіон". Нарешті, він писав і драматичні твори: "Комедія про Навуходоносора царя" і "Комедія притчі про Блудного сина"; остання видана була з численними картинками в 1685 р. Симеон Полоцький був типовий письменник київської школи; в Києві він не був би нічим винятковим, але його історичне значення в тому, що він з'явився представником цієї школи в Москві, в середовищі книжників старого гарту. Він був учений богослов-схоластики, але і переконаний захисник "визволені наук" (artes liberales), школи і світської книжності; з ним починається, хоча ще в грубому зародку, поворот літературного життя, шукання нового змісту і нової форми; з освітніх прагненням він був попередником інших киян, які стали потім ревними співробітниками реформи. Найближчим учнем Симеона був Сильвестр Медведєв (народився 1611, страчений у 1691 р., за уявне участь у змові Шакловитого), успадковував від нього вченість, але не обережність. Симеон не був любимо московської ієрархією, в ньому, як взагалі в киянах, підозрювали схильність до латинства, але його рятувала близькість до двору; тепер вороги називали Медведєва учнем єзуїта. Медведєву належать кілька цінних праць (у деяких випадках його авторство заперечувалося, але без достатніх доказів): "Зміст книг, хто їх склав" - перший досвід російської бібліографії; "Звістка щире" і пр. - історія виправлення книг; "Споглядання коротке" і пр. - звістки про Стрілецькому бунті 1682 Потім він втрутився в догматичний спір (про пресуществленіє святих дарів на літургії), звинувачений був у латинство, накликав на себе ненависть патріарха Іоакима (про нього Медведєв навіть на катуванню не засумнівався сказати, що патріарх - з військових людей - "навчався мало і промов богословних не знає"), залучений був до розшуку про Шакловитого і загинув. Догматичний суперечка про пресуществленіє хліба і вина на літургії прикривав боротьбу двох партій. Грунт боротьби була знову церковна; розкол був зовнішнім чином придушено, але тепер йшла суперечка латинського схоластичного навчання, яке представляв Медведєв, і "грецького навчання", яке захищали чернець Чудовський Євфимій, учень Єпіфанія Славинецького, і вчені греки, брати Ліхуди (Іоанникій, помер в 1717 р., Софроній, помер у 1730 р.), які приїхали до Москви в 1685 р., з рекомендаціями константинопольського патріарха і тут стали прихильниками патріарха Іоакима.
Останній був впертий прихильник старовини, ворог царівни Софії; Медведєв, навпаки, був її шанувальником, очікуючи від її партії успіхів освіти, і супротивником греків, які, в особі Ліхудов, були слугами обскурантизму, посилаючись, однак, на свої науки. Медведєв докоряє своїх супротивників за сліпу віру в греків, "яко немовлята і яко мавпа людині последствующе", і вказував необхідність власного освіти. Роль Ліхудов була тут не з кращих, але згодом вони самі піддавалися гонінню, а потім, при Петрові Великому, коли обставини змінилися і не було грунту для полемічних послуг, вони багато працювали в духовних школах, складали підручники і т. п., все в тому ж схоластичному напрямку, якому належала їх власна вченість. Осторонь від політичних і церковних хвилювань тримався Димитрій Туптало, згодом митрополит Ростовський, вихованець тієї ж київської школи (1651 - 1709); головною працею його було складання великих Четііх-Міней, на підставі праці митрополита Макарія, грецьких та латинських джерел; відомий, потім , його "Розшук про раскольничьей Бринської вірі". Димитрій був чоловік м'якого вдачі і абсолютно вільний від московського бузувірства, але був суворим ворогом розколу, який був у його очах плодом грубого невігластва. У Ростові він заснував школу, якої з любов'ю займався; він добре знав класиків, стежив за наукового латинської літературою і жахався невігластву духовенства у своїй єпархії. До другої половини XVII століття належить ще одна книга, яка, як наприкінці XVI століття писання Курбського, відкривала серед розумового туману просвіти суспільної самосвідомості.
За умовами старої літератури, яка все ще була писемністю, літературна праця не завжди доходив до маси суспільства. Випадковості, як закордонна життя Курбського, могли ускладнювати розповсюдження книги; твір Григорія Котошіхіна було зовсім невідомо сучасникам. Котошіхін (народився близько 1630 р., помер у 1667 р.), піддячий посольського наказу, який втік з Росії, що надійшов на службу в Польщі, потім у Швеції і страчений там за вбивство, залишився б невідомим перебіжчиком, про який збереглася рядок у паперах посольського наказу: "І в минулому в 172 (1664) Гришка поцупив, змінив, від'їхав до Польщі", - якби в 1837 - 38 роках професор Гельсингфорського університету С.В. Соловйов не знайшов у шведських архівах твори Котошіхіна в шведському перекладі, а потім, в бібліотеці Упсальского університету, і в російській оригіналі. Твір Котошіхіна є одним з найважливіших і в своєму роді єдиним джерелом для зображення внутрішнього життя Московської держави в половині XVII століття. Твір написано після втечі і закінчено в Швеції. Автор був чоловік розумний і спостережливий; ingenio incomparabili, як казав його шведський біограф. Відкриття твори Котошіхіна важливо тому, що книга представила новий багатий джерело відомостей про старий російською побут і разом з тим є випадково збереженим відлунням неясного руху на користь нового утворення. Котошіхін ставиться негативно до московського побуті, засуджує грубість звичаїв, недолік освіти - і це було саме передчуття іншого порядку речей, інстинкт суспільної свідомості, готувався новий період суспільного життя та освіти. Серед самих московських людей дозріло усвідомлення своєї культурної відсталості, і в цій свідомості був вже крок до турбот про освіту. У царювання Олексія Михайловича з'явився брат-слов'янин з далекої Хорватії, католицький священик Юрій Крижанич, з цілими планами політичними та освітніми, виконання яких повинно було возвеличити єдине вільне слов'янська держава, надію всього слов'янства. Він писав вчені трактати (про слов'янською мовою), висловлювався з російським церковних питань (спростування раскольничьей Соловецької Челобитній, твір про обряд хрещення та ін) і, головне, написав грунтовну працю про російській державі, яке потребувало в освіті й свідомості свого політичного значення. Але проповіднику освіти і відродження слов'янства не пощастило в Москві: він приїхав туди наприкінці 1659 р., а в січні 1661 був вже засланий до Сибіру. Як було з Котошіхіна, так трапилося і з Крижанич: їх праці залишилися безплідні для їхніх сучасників, вони розшукані тільки новітньої археографії, в єдиних екземплярах - їх власних рукописах. Вони не увійшли в свій час в літературу і стали тільки історичним свідченням про рух умів тієї епохи. Закінчуючи огляд стародавнього періоду російської писемності, повинно зупинитися на одному її відділі, який стояв осібно, тільки в окремих випадках втручаючись в її загальний перебіг, і в цілому представляючи в ній елемент епічної фантазії.
Християнська писемність поставилася вороже до справжніх елементів епосу і лірики в народній поезії, але вже з давнього періоду з'являються перекладні твори поетичного характеру, які приходили на перший раз з візантійського і латино-романського джерела, через південнослов'янське посередництво. Такою була Олександрія, нечувана історія Олександра Македонського, надзвичайно поширена між книжниками в редакціях болгарської, сербської та пізніших. Основа псевдо-Каллісфена, що виникла в Олександрії, була потім поширена на слов'янському і на російському грунті, в кінці кінців македонська герой був християнізована, до нього приурочені апокрифічні оповіді (Мефодій Патарского, Макарій римський та інші). Трояска оповіді відомі були в древньому періоді у вигляді "Притчі про кралех": вона мала латино-романський джерело, переведена була спочатку, мабуть, в западносербскіх краях (в Далмації чи Боснії) і перейшла на слов'янський схід; в скороченому і значно зросійщеному вигляді вона була дуже поширена в хронографах, а також окремо, під назвою "Повісті про створення і про плем'я Тройській". Пізніше з'явився переклад ще однією латинською історії про Трою, Гвидона де Колумна, яка була в числі перших друкованих книг Петровського часу. У тому збірнику, де знайдено було "Слово о полку Ігоревім", знаходилося Девгеніево Діяння, знайденої потім у двох пізніших рукописах; пізніше, знайдений був і грецький прообраз "Девгенія" - візантійський героїчний епос X століття з боротьби візантійців з сарацинами. Як можна судити зі звірень слов'яно-російської повісті з візантійськими редакціями, в першій стерлися риси історичні та любовні, і натомість посилено елемент релігійний, висунута на перший план боротьба православних з поганими. До того ж циклу ставиться дуже улюблена в старовину повість про царя Сінагріпе (Сінографе) і його мудрого радника Акіри (Акіра), також візантійського походження, заснована на надзвичайно поширеному мотиві змагання в мудрості завданнями і загадками. Далі йде знамените в середні століття сказання про Індійське царство або царстві пресвітера Іоанна, що містив незвичайні багатства і чудеса природи: сказання переведено з латинської, бути може, ще в XIII або XIV століттях, і ймовірно, в тій же западносербской області, звідки вийшла Троянська притча і сербська редакція Олександрії. До XIV і XV століть відносяться найстаріші списки знаменитої повісті про Варлаама і Іоасафа: грецька переробка оповіді про життя Будди, складена в половині VII століття, отримала християнський догматичний і повчальний характер і велику славу в середні століття на Заході і на Сході, вона двічі була надрукована у нас в XVII столітті. Притчі Варлаама, якими він повчав царевича про марність мирської суєти, були дуже улюблені, а ім'я царевича Іоасафа стало священно в народній поезії, з ним з'єднаний відомий духовний вірш, що оспівує краси пустелі і рятівничість пустельного житія.
Повість про Стефана і Іхнілате знову має перше джерело в Індії, в Панчатантра, переведеної в VI столітті на пеглевійскій мову, під ім'ям Каліл-ва-Димна (прямодушний і Лукавий, імена двох шакалів, розповідають апологи): звідси повість перейшла на всі літературу середньовічного Сходу і Заходу, і з грецького джерела був зроблений південнослов'янський переклад, мабуть, не пізніше XIII століття. Численні повісті про царя Соломона були разом з тим і "зречення книги", згадані вже в найстаріших редакціях статті про помилкові книгах. Ці "зречення" оповіді говорять про царя Давида, який заповідав Соломонові будова храму, про це будову, на яке були вжиті незліченні багатства, про владу Соломона над демонами, про прихід цариці Савської, сперечаєшся з Соломоном мудрими загадками: про Соломонових судах, про Соломона і Китоврасе. Біблійна історія представляє вже Соломона в ореолі особливого величі, як мудрого царя та богонатхненного письменника; апокриф ще звеличує його мудрість до влади над демонами, а з іншого боку, повість про Соломона і Китоврасе переходить в романтичну казку. Сказання про дитинство Соломона беруть, нарешті, народний стиль, а суперечка з Китоврасе увійшов цілком у бувальщину про Василье Окуловіче. Ймовірно, під впливом сказань про мудрих загадки складена була і російська стара повість про купця Басарге та сина його Добромисл. У середньому періоді горизонт повісті розширюється. Ймовірно, в кінці XV століття було написано полуісторіческая повість про мутьянском (молдавською) воєводі Дракулу - історичному особі, відомому своєю жорстокістю.
До кінця XVI століття відносять "повість про Динарі цариці" - грузинської Тамарі, XII - XIII століття: повість, що розповідає подвиги її у війні з перським царем, була переведена на російську з грецького (віршованого) першотвору. До часів Грозного відносяться полуісторіческіе повісті про турецьке царя Махмет і волошинському воєводі Петра, під ім'ям якогось Івана Пересветова (очевидно - псевдонім), з натяками на московське царство. Мораль була не особливо глибока: думають, що повість мала представити виправдання жорстокостей Грозного. Турський цар говорив: "аще не такий грозою великий народ угрозіті, іно і правди в землю не ввести ... і як кінь над людиною без вузди, так і царство під царем без грози". Волоський воєвода вихваляє Московське царство, але вичитав у своїх мудрих книгах, що буде на царя "ловлений від ворожеб і від кудес, від людей ближніх", - цим Іван Васильович і виправдовує свої лиходійства. Нарешті, "повість якогось боголюбивого чоловіка", з того ж часу, застерігала якогось царя від чар і ворожбу підступних синклітом. Далі, були повести неясного східного походження: сказання про дванадцять снах царя Шахаіші, предвещательного, есхатологічного змісту; знаменитий Шемякін суд, східний розповідь, що мав довгу літературну історію і дивно приурочений у нас до князя XV століття Дмитру Шемяке; казка про Ерусланов Лазарович, з сюжетом з перської Шах-наме. - Більш пізній шар нашої старої повісті відзначений західним впливом, провідником якого були Польща і Західна Русь. Цим шляхом йшли особливо західноєвропейська повість, середньовічні казкові збірники, лицарські романи, жартівливі розповіді і т. п. Одним з найстаріших, якщо не найстарішим пам'ятником цього роду був Бова Королевич і поряд з ним Трістан, два лицарські роману, з яких один став знаменитий , як народна казка, інший - відомий поки лише в єдиній старої рукописи, що вказує шлях їх приходу в російську писемність. Найстаріша форма "Бови" і "Трістана" збереглися в білоруському збірнику повістей XVI століття; в білоруському тексті зазначено, що він узятий з "сербських книг", а останні безсумнівно переведені з італійського, якого слід помітний в багатьох словах і оборотах. Сербський переклад італійського роману вказує знову ж таки на ту ж область західних впливів, з якої вийшли Троянська притча і сербська редакція "Олександрії". У тій же білоруської рукописи знаходиться повість про Атиле, королі угорському, легендарна історія Атілли. Зустрічаються також лицарські та чудові повісті чеського походження: історія про королевич Брунцвіке, наповнена чудовими пригодами в невідомих казкових країнах, історія про Василя королевич золотокосого, казка про розбірливою нареченій, що має багато паралелей в народних казках і в літературі. З польського джерела прийшла одна з найвідоміших середньовічних книг - Римські Діяння, збірник поширених історій, складу шляхом поступового накопичення оповідань, спочатку латинською мовою і обійшов всі європейські літератури. Інший збірник, зайнятий спеціально повчальними оповідями - Велике Зерцало, назва якого пояснюється його величезним: в російських редакціях число повістей простягається до дев'ятисот. Першим початком збірки було середньовічне Speculum exemplorum, збори повістей, що служили для повчального читання і як матеріал для проповідей. У XVII столітті його було розширено у величезну книгу єзуїтом Майєром: розповіді розподілені за рубриками, постачені вказівкою джерел та поясненнями, рясніють чудесами: мораль відрізняється звичайно аскетизмом, а також особливим духом єзуїтського лицемірства. Російський переклад книги з польської зроблений був за бажанням царя Олексія Михайловича, і був дуже поширений у старих бібліотеках, в повному складі або в окремих статтях.
Далі, з польської взята знаменита повість про Семи мудреців, також індійського кореня; вона поширилася по всіх літератур Сходу і Заходу, зазнала різні видозміни, і вже в кінці свого літературного терену стала російською мовою. У другій половині XVII століття йде новий приплив західного читання, головним чином, якщо не виключно, через польську літературу. За початком, який дали раніше Бова і Трістан, пішли тепер: "Історія про Мелюзина", "Петро Золоті Ключі", "Повість про преславне римському кесаря Октавіані", про "Аполлоні, королі жалобну пісню на тирського", повісті жартівливі, як, наприклад, " сміховинні повісті ", неясного походження повісті, з легендарними і апокрифічними відгомонами, про траву тютюні, про високоумном хмелі. До старих рукописів сходять "Судний справу у ляща з йоржем", повість "про курці і улесливою лисиці" і т. д. Є, нарешті, спроби побутової повісті. Початок її можна бачити, в іншій літературній формі, в старих житіях, наприклад, житії Петра і Февронії. У "чудеса" славних ікон чи особливо шанованих святих наводилися розповіді, що складали своєрідну повість, як, наприклад, історію про "біснуватою дружині Соломонії" в чудеса святого Прокопія та Івана устюжские. В області житій, але близько до цієї останньої історії, є повість про "Саві Грудцине", з побутовою основою і повчально-легендарними потребами: дія відбувається за часів царя Михайла. Мабуть, кінця XVII століття належить і "Історія про російський дворянин Фрол Скобєєва і стольнічей дочки Нардін-Нащокіна Ганнусі" - справжня побутова повість, з живими рисами вдач і з відтінком народного гумору, хоча вдачі первісного й сучасного романтичного елементу немає. До кінця XVII століття можна віднести, нарешті, одним із чудових проі.зведеній старої поезії, де легендарні мотиви народного світогляду і риси реального побуту знайшли вираження у формі надзвичайно свіжого народного вірша; це - "Повісті про Горе-злосчастии і як горе-злосчастии довело молодця під чернечий чин ". Стара повість непомітно переходить в новий шар повісті петровського часу і взагалі першої половини XVIII століття. Перекладна діяльність, що почалася в XVII столітті, продовжує розростатися, коли збільшується знання іноземних мов. Література повісті, як і раніше живе в рукописах; за першу половину XVIII століття існує велика маса різноманітної рукописної повісті, де продовжують звертатися старі переклади, разом з більш пізніми: до рицарських історіям приєднуються історії любовних пригод, справжні романи, іноді величезного обсягу: є переклади знаменитих творів європейської літератури, як "Втрачений рай" Мільтона, "Телемак" Фенелона (перекладений ще до Тредьяковського) та ін, і, нарешті, російські досліди, під впливом перекладних історій, з цікавими відгомонами бродіння в російських моралі. Ця рукописна повість знову непомітно зливається з друкованою літературою.
За Петра надрукована була стара популярна Троянська історія; в шістдесятих роках XVIII століття стала вперше розповсюджена література переказного роману, і в тому числі з'явилися у пресі багато речей, що ходили в першій половині століття в рукописах. Нарешті, стала шукати свого права в писемності суто народна поезія. Найдавніші книжники, із знов придбаної християнської точки зору, зневажали і засуджували цю поезію разом з народним звичаєм як залишок язичництва, і тому справа бісівське й гріховне. З одинадцятого століття до кінця сімнадцятого не припиняються ці засудження в церковних повчаннях, в посланнях ієрархів, в постановах соборів, в царських грамотах, але все це надавало мало дії в народному побуті, особливо сільському, де народна пісня, побутової обряд, гра становили єдину поетичну їжу і веселощі. Народна пісня продовжувала існувати, тільки не в книзі: високоумний книжник вважав її нижче свого благочестя і гідності. "Слово о полку Ігоревім" залишилося єдиним пам'ятником свого роду, і потім тільки в одиничних випадках відгомін народний проникав до книги, але в народі поезія продовжувала жити і розвиватися. За відсутністю даних важко судити про процес цього розвитку, але збереглася донині билина вказує, що народний епос зберігав нерідко дуже древні епічні мотиви (билини Володимирового циклу), що потім він ще жваво діяв в наші середні століття, вносячи в свій склад нові сюжети (епос новгородської, билини південноруські) і навіть запозичуючи свій матеріал з книжкових джерел (билини на теми з переказів про царя Соломона). Заїжджий англієць, бакалавр Річард Джеймс, зберіг від початку XVII століття запису сучасних йому пісень (про Ксенії Годунової). Ймовірно, з найдавніших часів, а в середині століття безсумнівно, народна пісня, особливо епічна і жартівлива, мала своїх спеціальних носіїв: це були скоморохи, народні забавниками, співаки, фокусники й актори. Влада, нарешті, брала проти них заходів; вони ходили багатолюдними ватагами, людина за сто, і здійснювали насильства; самі пісні і "глум" їх були "бісівські". Врешті-решт, коли грамотність ставала набагато ширше, ніж раніше, знайшлися любителі пісень, які стали записувати їх: записів від XVII століття, може бути кінця XVI, збереглося небагато - це звичайно билини. До початку XVIII століття належить запис Кірши Данилова, без сумніву триваюча той же старий інтерес до пісні: його збірка - також майже виключно епічний. Продуктивність пісні тривала й у XVIII столітті (пісні про Петра Великого, військові події і т. п.). Далі, продовжувала існувати, крім епосу, інша, ще більш багата область народної поезії - обрядова і побутова лірика і так звані дрібні епічні пісні. Тут, навіть ще більшою мірою, ніж в епосі, збереглася далека старовину, з натяками на язичницький побут і обряд: вони збереглися консервативними народними звичаями, втрачаючи початкове, прямо міфічне значення, і залишаючись поетичним символом або звеселянням в річному календарному побуті народного життя; особливо сільської. Цією пам'яттю звичаю пісня зберігалася не тільки в сільському, але і купецькому, нарешті, дворянському поміщицькому, пов'язаному з селом побуті, до другої половини XVIII століття, коли вона вперше була закріплена в друкованих "Пісенник". Але життя народної поезії була не лише пасивним зберігання, а також забуттям і зміною старовини: відбувалося й нову творчість. Так розвивалася билина після київського циклу. У народній поезії відобразилося й то середньовічне світогляд, який, після поміщення християнства, стало складатися в умах народної маси в формі "двовірства". Тут усе більше займала місця легенда, особливо апокрифічна, так як самий апокриф часто мав саме популярне походження. У цьому народному світогляді мали своє джерело духовні вірші. Їх основа - книжкова, але розроблена в сенсі релігійної фантастики: їх матеріал дано євангельської історією (Христос, Богородиця, Лазар, Страшний Суд), житіями святих (святий Георгій, Олексій Божий чоловік, Федір Тірон), оповідями космогонічними ("Голубина книга") , благочестивими повістями (вірш про царевича Іоасафа) і т. д.