Зміст.
Глава I. стор 2-3
Глава II. стор 4-5
Глава III. стор 6-27
Глава IV. стор 28-32
Список літератури. стор. 33
Глава I.
Поява Риму.
Почалося все кілька тисяч років тому на Апеннінському півострові в місці, яке називалося Лаціум. Там жили латини. Вони жили близько албанських гір. Завдяки тому, що вони добували сіль (сіль в ті часи була найціннішим продуктом) і вдалому розташуванню місце через ці місця проходили торгові шляхи плем'я почало швидко зростати і утворилося римське держава.
Далі історія Риму тісно переплітається з історією Греції, починаючи з облоги Трої. У царя Трої був племінник Еней син Афродіти. Перед тим, як Троя впала до нього прийшли боги і сказали, що про це. Еней з батьком залишають Трою. Далі Еней зображується богом і його подорож є не що інше, як грецький міф про Одіссея. Після вбивства циклопа сина Посейдона він прокляв Енея і той поневіряється по морю здійснюючи різні подвиги. Нарешті боги прощають його і дозволили увійти в гирлі річки Тібр, так він потрапив до латинам. Його зустрічає цар, Еней одружується з його донькою і у них, народжуються діти Юлії. Утворюють держава Лонга-Альба. Через 450 років править Німітор у нього є дочка красуня і злий брат Амулій, який хоче влади і він здійснює палацовий переворот. Німітора садить у в'язницю а племінницю відправляє в культ весталок. Культ богині Вести-римляни вважають, що все відбулося з вогню, а Веста була богинею вогню, тому її шанували. Їй служили весталки-молоді дівчата, які давали обітницю безшлюбності і вели замкнутий спосіб життя.
Одного разу Марс-бог війни проник в храм у вигляді дощу побачив дівчину, вони полюбили один одного і поєднувалися таємним шлюбом, але скоро плоди їхньої любові стали помітні. Жрець помітив це і, щоб уникнути ганьби ховає її і приймає пологи.
Народжуються два сини: Ромул і Рем. Амулій дізнався про це і дітей ховають в кошик і пускають по Тібру. Через якийсь час кошик причалює і діти вже вмирали від голоду, але на берег вийшла вовчиця і вигодувала їх своїм молоком. Почувши шум, що наближалися людей, вона тікає. Дітей знаходить пастух, у якого не було дітей, і він залишає їх собі.
Діти виросли красиві і забіякуваті і одного разу побилися зі стражниками за це їх відвели до царя (Амулия). Всі впізнали в них спадкоємців справжнього царя і вони з допомогою щита списа (символи Риму) скидають самозванця, звільняють матір і відправляються на пошуки нових земель.
Знаходять гарне місце близько семи пагорбів, там повно дичини і землі дуже родючі, вирішують заснувати місто. Але хто буде правити? Забираються на пагорби, і чекають ознаки із вище, Ромул сидів на пагорбі Алексімо, а Рем на пагорбі Палатін. Рем подивився в небо і побачив зграю з шести птахів, а Ромул побачив з дванадцяти. Спускаються вниз і сварять. Зав'язується бійка в результаті якої Ромул вбиває Рема і називає це місто на честь себе Римом - 754 р. до н.е.
Ромул придумав символи влади (скіпетр і державу), гілки влади і календар.
Глава II.
Етапи розвитку латинської мови.
До 754 р. до н.е. період доархаіческой латині.
Держава розростається, захоплюються нові племена.
Потрібна писемність. Писемність буває: символьна і смислова - де символ означає якусь дію і є фонетичне письмо - де буква відповідає звуку. Спочатку взяли у етрусків символьну писемність, але не змогли її освоїти і прийняли грецьку фонетичну писемність. Писали справа на ліво, але з четвертого століття стали писати зліва на право.
Перші написи з'являються на зброю. Літератури немає, тільки усна творчість. Пишуть вірші - сатури, що бачу, про те співаю.
III століття до н.е. до класичний-літературний період.
У торент в полон взято грек Андронік, він був слабкий, і його хотіли вбити, але він знав поеми (Еллада, Одіссея і.т.д.) і веселив господаря, закінчуючи кожен раз на найцікавішому місці. Тоді господар запропонував йому записати все, що він знає стилем на табличці з латиною.
Квінтескей приносить стіховой розмір дактеніческій гекзамен.
II століття пишуть комедії герої ще живуть у Греції, але характер римський. Представники Плант і Теренцій. З'являється філософія (любов мудрості з грецької). Тіт Лукрецій Карр філосовско-наукова поема «Про природу речей» в шести томах.
Гай Велерій Катулл пише ліричні вірші про кохання.
I століття до н.е. до I століття н.е. золота або класична латинь.
Імператор Август протегує поетам. Публій Вергілій Марон син бідняка сидить на дорозі і співає свої вірші, несуть Ціннія Мецената він викуповує хлопчика, дарує віллу в Римі і той його не підводить.
Георій пише поеми про сільське господарство, про пастухів, про траву і.т.д. Хотів сказати, що вистачить воювати пора починати жити мирно.
Квінт Горацій-син відпущеного раба. Пише оди для Августа. Йому належить рядок з вірша «Я пам'ятник собі воздвіх не рукотворний ...».
Публій Побачимо Назон з вершників-майбутній лицар. Писав про те, що його хвилювало, про корупцію, про свободу звичаїв, і він передбачав занепад імперії. За це його виганяють, і він помирає в Румунії.
II століття н.е. срібна латинь.
Відбувається насильницька романізація, латинь змінюється.
Абзоній пише свої вірші.
Кінець II-III століття діалектичний стрибок-перехід колічесва в якість. «Чиста» стає вульгарною-народною.
Відбувається розпад римської імперії, варвари руйнують дороги і починають з'являтися нові мови. Латинська «вмирає».
Глава III.
Розвиток латинської мови.
Основним джерелом для вивчення латинської мови є, звичайно, тексти, складені на цій мові,-пам'ятники римської писемності.
Після розпаду Римської імперії розпався і єдиний латинську мову, він поклав початок утворенню нових мов і перестав служити мовою спілкування кокого-якого народу в цілому і зберігся лише в якості писемної мови-як мова науки, як мова католицької церкви, як мова офіційних актів. При всіх своїх історче ських модифікаціях письмова латинь залишалася "латиною", тобто зберігала і основний словниковий фонд і граматичний лад античної латині; в силу своєї "штучності", орієнтованості на письмові зразки минулого, вона зберігалася в набагато більш незмінних, застиглих формах , ніж це має місце в "народних" мовах, які обслуговують потреби усного спілкування мас. Безперервна наступність вивчення та використання латинської мови створює, таким чином, міцну основу для елементарного розуміння античних текстів, для того, щоб, за допомогою їх подальшого тлумачення і аналізу, виводити більш глибокі закономірності ладу латинської мови та її історичного розвитку.
Від складу цих текстів, від багатства і різноманітності пам'яток, документують різні періоди історії латинської мови, від того, якою мірою в пам'ятниках представлені різні мовні стилі, залежать і можливості наукової розробки питань історії мови, ступінь охоплення різних сторін його розвитку.
Не менш істотним є й питання про збереження тексту пам'яток, про те, чи дійшли до нас тексти в тому вигляді, в якому вони були створені своїми авторами, або піддалися яких-небудь змін в зберегла їх для нас традиції. При використанні пам'ятників з історико-лінгвістичної метою це питання має особливо важливе значення.
З обох згаданих точок зору представляється доцільним розбити всю суму дійшли до нас пам'ятників на дві великі групи, різко протистоять одна одній у своїй основній масі як за характером збереження тексту, так і щодо відображених у них мовленнєвих стилів: пам'ятки літературні та пам'ятники епіграфічні (написи ); термін "літературний" розуміється при цьому широко, включаючи в себе не тільки художню літературу, а й наукову, публіцистичну - все те, що поширювалося у формі книги.
Літературні пам'ятники дійшли до нас, як правило, в середньовічних рукописах.
У античності основним писчим матеріалом був папірус, 1 погано зберігається в європейському кліматі, і папірусних
книга порівняно швидко погібала.1 зберегтися міг лише такий текст, який продовжував викликати до себе інтерес і час від часу листувався заново. З початку нової ери 'з'явився набагато більш стійкий писальний матеріал, пергамен, але він лише повільно витісняв собою папірус і отримав остаточну перемогу тільки в пізньої античності. Останні століття Римської імперії, коли відбувався остаточний переклад текстів з папірусу на пергамен, і є тим критичним періодом, який визначив склад дійшли до нас літературних пам'яток, але ще до цього багато що було безповоротно втрачено і у самих римлян. Однак число літературних текстів, безпосередньо збереглися в пізньоантичних примірниках (IV-VI ст. Н. Е..), Дуже мала; у величезній більшості випадків ми маємо лише пізніші списки, кількість яких, починаючи з IX ст., З каролингских часів, неухильно зростає .
Склад літературних пам'яток, що є в нашому розпорядженні, є результатом послідовного відбору, производившегося поруч поколінь і в давнину і на початку Середніх століть і зберіг з писемності минулого лише те, що залишалося з тієї чи іншої точки зору актуальним; для нашої мети немає необхідності входити в докладний аналіз змінювалися протягом століть принципів цього відбору. Тут діяли і потреби практичного порядку, потреба в технічній, сільськогосподарської, медичної чи юридичної книзі, і спрямованість художнього інтересу, і релігійні міркування; велику роль грали потреби шкіл, що навчають літературної мови та літературному мистецтву на видатних зразках різних літературних жанрів. Необхідно, однак, зафіксувати підсумки цього відбору.
Дослідник латинської мови не може не враховувати, що, хоча в його розпорядженні є велика кількість літературних пам'яток, вони все ж таки складають лише незначну частину літературної продукції Риму. Від багатьох видатних письменників нічого не залишилося, крім незначних уривків; творчість інших авторів представлено лише окремими творами; лише у виняткових випадках (наприклад Теренцій, Вергілій, Горацій) ми маємо, очевидно, повне зібрання творів. При цих умовах багато серйозні питання історії мови лише насилу можуть бути поставлені, наприклад питання про роль окремих письменників у розвитку літературної мови. Майже неможливо стежити за збагаченням словника, за випаданням застарілих слів з мови; дуже багато що залежить тут від випадкових обставин, від засвідчення або незасвпдетельствованності слова в дійшли до нас пам'ятниках. У сенсі обстеженні лексики збережених джерел латиніст знаходиться в дуже сприятливому положенні, якому можуть позаздрити працівники в області іншої мови. Майже до всіх значним текстів є повні словники; повний словник латинської мови (ще не закінчений), "Thesaurus linguae Latinae", містить під кожним словом все контексти, в яких це слово зустрічається в римських пам'ятниках з найдавнішої пори до II ст. Н. Е. ., а вибірково - і матеріал з більш пізніх античних письменників, але, незважаючи на повноту охоплення готівкових джерел, самий характер їх найчастіше не дозволяє вийти за межі сумарних характеристик окремих періодів. Необхідно, однак, зауважити, що весь цей величезний накопичений лексикологічні матеріал ще майже не
використаний і що в цьому відношенні належить велика
робота.
Далі, наявні пам'ятники дуже нерівномірно розподілені за окремими періодами. Особливо постраждав від античного відбору архаїчний період, а також час становлення класичної мови. Від усієї літератури до-цицероновского часу збереглись в якості повних творів лише комедії Плавта і Теренція і сільськогосподарський трактат Катона Старшого. Для так званих "золотого" і "срібного" століть (I ст. До н. Е.. І I ст. Н. Е..) Матеріал надходить набагато більш рясно і компактними масами, причому художня література (в античному сенсі, тобто включаючи історіографію, красномовство і художні форми філософського викладу) переважає над науковою і технічною. З II ст. н. е.. картина знову міняється, і серед збережених досить численних пам'ятників вчений і спеціальна література переважає над художньою, а потім приєднується і нова релігійна література, християнська. При цьому іноді виходять серйозні прогалини у документації, з яких найбільш чутливим є відсутність переходу від "архаїчного" мови Теренція і Катона до "класичного" мові Цицерона, несподівано виростає перед нами у всій повноті своїх лексичних та граматичних якостей в результаті майже повної відсутності пам'яток другої половини II ст. і початку I в. до н. е..
Втрата майже всієї архаїчної римської літератури аж ніяк не компенсується наявністю фрагментів, тобто цитат з втрачених творів, які ми знаходимо у різних римських письменників; так, римські граматики (стор. 18 ел.) Вибирали рідкісні слова і незвичайні форми з творів старовинних авторів і приводили відповідні цитати, зазвичай дуже короткі. Самі по собі ці матеріали становлять значну цінність, збагачуючи наші відомості про латинської лексики або морфології, але установка граматиків на збирання одних лише відхилень від "класичної" норми швидше здатна затемнити питання про роль того чи іншого письменника у створенні цієї норми і про характерні особливості його мови в цілому. Більш показовими в цьому відношенні нерідко виявляються інші цитати, більш великі за розміром, які наводяться з тих чи інших причин Цицероном і іншими авторами (наприклад Геллі, без спеціальної "граматичної" цілі. Велика кількість фрагментів є лише від письменників епохи республіки . Не дійшли до нас твори пізнішого часу цитуються набагато рідше.
Архаїчна література постраждала більше, ніж література будь-якого іншого періоду, не тільки з точки зору складу пам'яток, а й у сенсі збереження тексту, який легко піддавався модернізації. Правда, в цьому відношенні доля різних пам'ятників була неоднакова. Так, комедії Теренція, що видавалися, ймовірно, вже самим автором у вигляді окремих книг і рано стали предметом турботи римських граматиків, дійшли у відносно збереженій формі. Інакше йде справа з текстом Плавта, нашого найважливішого джерела для знайомства з архаїчної латиною на рубежі III і II ст. до н. е..
Praesagibat mi animus frustra me ire quom exibam domo-(Aul., 178).
'Віщувала мені душа, коли я виходив з дому, що я даремно йду'.
Цицерон приводить цей вірш у трактаті "De divinatione", I, 34, 65, замінюючи індикатив exibam суб'юнктівом exirem у згоді з нормами класичного синтаксису, розширивши, в порівнянні з епохою Плавта, вживання суб'єктів незалежно юнктиви у тимчасових додаткових пропозиціях, що вводяться союзом cum. Це-явна модернізація, від якої наша рукописне переказ Плавта вільно.
. . . tempestas quondam fuit Cum inter nos sordebamus alter alteri (True., 380-381).
'Було колись час, коли ми один до одного живили огиду'.
У той час як амвросіанскій палімпсест (А, порівн. Стор. 5 ел.) Дає індикатив sordebamus, інші рукописи (група Р) мають читання sorderemus, тобто вводять покладається за класичною нормі суб'юнктів. Тут модернізація проникла вже в одну з гілок рукописного перекази.
Duorum labori ego hominum parsissem lubens
Mei te rogandi et tis respondendi mihi (Pseud., 5-6).
'Я охоче поберіг би працю двох людей, мій - питати тебе, і твій - відповідати мені'.
Mei - рід. відмінок особового займенника ego, і tis • - давня форма рід. відмінка особового займенника tu, відповідна пізнішому tui, служать додатками до duorum hominum
Архаїчне tis, стилістично виправдане пародійно високим стилем всього уривка, було згодом модернізовано. Текст у наведеній формі відновлений видавцями на підставі цитати у Геллі, де рукописи дають читання et tui tis, об'єднуючи стару форму зі звичною. У трактаті Нонія цитується et tui, тобто архаїчна форма вже остаточно витіснена. У рукописах Плавта спотворення просунулося ще щаблем далі: etui (A), et te (P). Модернізація охопила вже всі рукописне переказ і могла бути усунена лише в силу випадковості, завдяки цитаті у Геллі, яка показує нам і шлях спотворення тексту: незрозумілий tis було пояснено ("глоссіровано") допомогою надписання над ним класичної форми tui, яка в подальшому витіснила первісну . Не доводиться сумніватися в тому, що дійшов до нас текст Плавта модернізований і в інших місцях, де у нас вже немає коштів відновити його справжній образ. Глава I. стор 2-3
Глава II. стор 4-5
Глава III. стор 6-27
Глава IV. стор 28-32
Список літератури. стор. 33
Глава I.
Поява Риму.
Почалося все кілька тисяч років тому на Апеннінському півострові в місці, яке називалося Лаціум. Там жили латини. Вони жили близько албанських гір. Завдяки тому, що вони добували сіль (сіль в ті часи була найціннішим продуктом) і вдалому розташуванню місце через ці місця проходили торгові шляхи плем'я почало швидко зростати і утворилося римське держава.
Далі історія Риму тісно переплітається з історією Греції, починаючи з облоги Трої. У царя Трої був племінник Еней син Афродіти. Перед тим, як Троя впала до нього прийшли боги і сказали, що про це. Еней з батьком залишають Трою. Далі Еней зображується богом і його подорож є не що інше, як грецький міф про Одіссея. Після вбивства циклопа сина Посейдона він прокляв Енея і той поневіряється по морю здійснюючи різні подвиги. Нарешті боги прощають його і дозволили увійти в гирлі річки Тібр, так він потрапив до латинам. Його зустрічає цар, Еней одружується з його донькою і у них, народжуються діти Юлії. Утворюють держава Лонга-Альба. Через 450 років править Німітор у нього є дочка красуня і злий брат Амулій, який хоче влади і він здійснює палацовий переворот. Німітора садить у в'язницю а племінницю відправляє в культ весталок. Культ богині Вести-римляни вважають, що все відбулося з вогню, а Веста була богинею вогню, тому її шанували. Їй служили весталки-молоді дівчата, які давали обітницю безшлюбності і вели замкнутий спосіб життя.
Одного разу Марс-бог війни проник в храм у вигляді дощу побачив дівчину, вони полюбили один одного і поєднувалися таємним шлюбом, але скоро плоди їхньої любові стали помітні. Жрець помітив це і, щоб уникнути ганьби ховає її і приймає пологи.
Народжуються два сини: Ромул і Рем. Амулій дізнався про це і дітей ховають в кошик і пускають по Тібру. Через якийсь час кошик причалює і діти вже вмирали від голоду, але на берег вийшла вовчиця і вигодувала їх своїм молоком. Почувши шум, що наближалися людей, вона тікає. Дітей знаходить пастух, у якого не було дітей, і він залишає їх собі.
Діти виросли красиві і забіякуваті і одного разу побилися зі стражниками за це їх відвели до царя (Амулия). Всі впізнали в них спадкоємців справжнього царя і вони з допомогою щита списа (символи Риму) скидають самозванця, звільняють матір і відправляються на пошуки нових земель.
Знаходять гарне місце близько семи пагорбів, там повно дичини і землі дуже родючі, вирішують заснувати місто. Але хто буде правити? Забираються на пагорби, і чекають ознаки із вище, Ромул сидів на пагорбі Алексімо, а Рем на пагорбі Палатін. Рем подивився в небо і побачив зграю з шести птахів, а Ромул побачив з дванадцяти. Спускаються вниз і сварять. Зав'язується бійка в результаті якої Ромул вбиває Рема і називає це місто на честь себе Римом - 754 р. до н.е.
Ромул придумав символи влади (скіпетр і державу), гілки влади і календар.
Глава II.
Етапи розвитку латинської мови.
До 754 р. до н.е. період доархаіческой латині.
Держава розростається, захоплюються нові племена.
Потрібна писемність. Писемність буває: символьна і смислова - де символ означає якусь дію і є фонетичне письмо - де буква відповідає звуку. Спочатку взяли у етрусків символьну писемність, але не змогли її освоїти і прийняли грецьку фонетичну писемність. Писали справа на ліво, але з четвертого століття стали писати зліва на право.
Перші написи з'являються на зброю. Літератури немає, тільки усна творчість. Пишуть вірші - сатури, що бачу, про те співаю.
III століття до н.е. до класичний-літературний період.
У торент в полон взято грек Андронік, він був слабкий, і його хотіли вбити, але він знав поеми (Еллада, Одіссея і.т.д.) і веселив господаря, закінчуючи кожен раз на найцікавішому місці. Тоді господар запропонував йому записати все, що він знає стилем на табличці з латиною.
Квінтескей приносить стіховой розмір дактеніческій гекзамен.
II століття пишуть комедії герої ще живуть у Греції, але характер римський. Представники Плант і Теренцій. З'являється філософія (любов мудрості з грецької). Тіт Лукрецій Карр філосовско-наукова поема «Про природу речей» в шести томах.
Гай Велерій Катулл пише ліричні вірші про кохання.
I століття до н.е. до I століття н.е. золота або класична латинь.
Імператор Август протегує поетам. Публій Вергілій Марон син бідняка сидить на дорозі і співає свої вірші, несуть Ціннія Мецената він викуповує хлопчика, дарує віллу в Римі і той його не підводить.
Георій пише поеми про сільське господарство, про пастухів, про траву і.т.д. Хотів сказати, що вистачить воювати пора починати жити мирно.
Квінт Горацій-син відпущеного раба. Пише оди для Августа. Йому належить рядок з вірша «Я пам'ятник собі воздвіх не рукотворний ...».
Публій Побачимо Назон з вершників-майбутній лицар. Писав про те, що його хвилювало, про корупцію, про свободу звичаїв, і він передбачав занепад імперії. За це його виганяють, і він помирає в Румунії.
II століття н.е. срібна латинь.
Відбувається насильницька романізація, латинь змінюється.
Абзоній пише свої вірші.
Кінець II-III століття діалектичний стрибок-перехід колічесва в якість. «Чиста» стає вульгарною-народною.
Відбувається розпад римської імперії, варвари руйнують дороги і починають з'являтися нові мови. Латинська «вмирає».
Глава III.
Розвиток латинської мови.
Основним джерелом для вивчення латинської мови є, звичайно, тексти, складені на цій мові,-пам'ятники римської писемності.
Після розпаду Римської імперії розпався і єдиний латинську мову, він поклав початок утворенню нових мов і перестав служити мовою спілкування кокого-якого народу в цілому і зберігся лише в якості писемної мови-як мова науки, як мова католицької церкви, як мова офіційних актів. При всіх своїх історче ських модифікаціях письмова латинь залишалася "латиною", тобто зберігала і основний словниковий фонд і граматичний лад античної латині; в силу своєї "штучності", орієнтованості на письмові зразки минулого, вона зберігалася в набагато більш незмінних, застиглих формах , ніж це має місце в "народних" мовах, які обслуговують потреби усного спілкування мас. Безперервна наступність вивчення та використання латинської мови створює, таким чином, міцну основу для елементарного розуміння античних текстів, для того, щоб, за допомогою їх подальшого тлумачення і аналізу, виводити більш глибокі закономірності ладу латинської мови та її історичного розвитку.
Від складу цих текстів, від багатства і різноманітності пам'яток, документують різні періоди історії латинської мови, від того, якою мірою в пам'ятниках представлені різні мовні стилі, залежать і можливості наукової розробки питань історії мови, ступінь охоплення різних сторін його розвитку.
Не менш істотним є й питання про збереження тексту пам'яток, про те, чи дійшли до нас тексти в тому вигляді, в якому вони були створені своїми авторами, або піддалися яких-небудь змін в зберегла їх для нас традиції. При використанні пам'ятників з історико-лінгвістичної метою це питання має особливо важливе значення.
З обох згаданих точок зору представляється доцільним розбити всю суму дійшли до нас пам'ятників на дві великі групи, різко протистоять одна одній у своїй основній масі як за характером збереження тексту, так і щодо відображених у них мовленнєвих стилів: пам'ятки літературні та пам'ятники епіграфічні (написи ); термін "літературний" розуміється при цьому широко, включаючи в себе не тільки художню літературу, а й наукову, публіцистичну - все те, що поширювалося у формі книги.
Літературні пам'ятники дійшли до нас, як правило, в середньовічних рукописах.
У античності основним писчим матеріалом був папірус, 1 погано зберігається в європейському кліматі, і папірусних
книга порівняно швидко погібала.1 зберегтися міг лише такий текст, який продовжував викликати до себе інтерес і час від часу листувався заново. З початку нової ери 'з'явився набагато більш стійкий писальний матеріал, пергамен, але він лише повільно витісняв собою папірус і отримав остаточну перемогу тільки в пізньої античності. Останні століття Римської імперії, коли відбувався остаточний переклад текстів з папірусу на пергамен, і є тим критичним періодом, який визначив склад дійшли до нас літературних пам'яток, але ще до цього багато що було безповоротно втрачено і у самих римлян. Однак число літературних текстів, безпосередньо збереглися в пізньоантичних примірниках (IV-VI ст. Н. Е..), Дуже мала; у величезній більшості випадків ми маємо лише пізніші списки, кількість яких, починаючи з IX ст., З каролингских часів, неухильно зростає .
Склад літературних пам'яток, що є в нашому розпорядженні, є результатом послідовного відбору, производившегося поруч поколінь і в давнину і на початку Середніх століть і зберіг з писемності минулого лише те, що залишалося з тієї чи іншої точки зору актуальним; для нашої мети немає необхідності входити в докладний аналіз змінювалися протягом століть принципів цього відбору. Тут діяли і потреби практичного порядку, потреба в технічній, сільськогосподарської, медичної чи юридичної книзі, і спрямованість художнього інтересу, і релігійні міркування; велику роль грали потреби шкіл, що навчають літературної мови та літературному мистецтву на видатних зразках різних літературних жанрів. Необхідно, однак, зафіксувати підсумки цього відбору.
Дослідник латинської мови не може не враховувати, що, хоча в його розпорядженні є велика кількість літературних пам'яток, вони все ж таки складають лише незначну частину літературної продукції Риму. Від багатьох видатних письменників нічого не залишилося, крім незначних уривків; творчість інших авторів представлено лише окремими творами; лише у виняткових випадках (наприклад Теренцій, Вергілій, Горацій) ми маємо, очевидно, повне зібрання творів. При цих умовах багато серйозні питання історії мови лише насилу можуть бути поставлені, наприклад питання про роль окремих письменників у розвитку літературної мови. Майже неможливо стежити за збагаченням словника, за випаданням застарілих слів з мови; дуже багато що залежить тут від випадкових обставин, від засвідчення або незасвпдетельствованності слова в дійшли до нас пам'ятниках. У сенсі обстеженні лексики збережених джерел латиніст знаходиться в дуже сприятливому положенні, якому можуть позаздрити працівники в області іншої мови. Майже до всіх значним текстів є повні словники; повний словник латинської мови (ще не закінчений), "Thesaurus linguae Latinae", містить під кожним словом все контексти, в яких це слово зустрічається в римських пам'ятниках з найдавнішої пори до II ст. Н. Е. ., а вибірково - і матеріал з більш пізніх античних письменників, але, незважаючи на повноту охоплення готівкових джерел, самий характер їх найчастіше не дозволяє вийти за межі сумарних характеристик окремих періодів. Необхідно, однак, зауважити, що весь цей величезний накопичений лексикологічні матеріал ще майже не
використаний і що в цьому відношенні належить велика
робота.
Далі, наявні пам'ятники дуже нерівномірно розподілені за окремими періодами. Особливо постраждав від античного відбору архаїчний період, а також час становлення класичної мови. Від усієї літератури до-цицероновского часу збереглись в якості повних творів лише комедії Плавта і Теренція і сільськогосподарський трактат Катона Старшого. Для так званих "золотого" і "срібного" століть (I ст. До н. Е.. І I ст. Н. Е..) Матеріал надходить набагато більш рясно і компактними масами, причому художня література (в античному сенсі, тобто включаючи історіографію, красномовство і художні форми філософського викладу) переважає над науковою і технічною. З II ст. н. е.. картина знову міняється, і серед збережених досить численних пам'ятників вчений і спеціальна література переважає над художньою, а потім приєднується і нова релігійна література, християнська. При цьому іноді виходять серйозні прогалини у документації, з яких найбільш чутливим є відсутність переходу від "архаїчного" мови Теренція і Катона до "класичного" мові Цицерона, несподівано виростає перед нами у всій повноті своїх лексичних та граматичних якостей в результаті майже повної відсутності пам'яток другої половини II ст. і початку I в. до н. е..
Втрата майже всієї архаїчної римської літератури аж ніяк не компенсується наявністю фрагментів, тобто цитат з втрачених творів, які ми знаходимо у різних римських письменників; так, римські граматики (стор. 18 ел.) Вибирали рідкісні слова і незвичайні форми з творів старовинних авторів і приводили відповідні цитати, зазвичай дуже короткі. Самі по собі ці матеріали становлять значну цінність, збагачуючи наші відомості про латинської лексики або морфології, але установка граматиків на збирання одних лише відхилень від "класичної" норми швидше здатна затемнити питання про роль того чи іншого письменника у створенні цієї норми і про характерні особливості його мови в цілому. Більш показовими в цьому відношенні нерідко виявляються інші цитати, більш великі за розміром, які наводяться з тих чи інших причин Цицероном і іншими авторами (наприклад Геллі, без спеціальної "граматичної" цілі. Велика кількість фрагментів є лише від письменників епохи республіки . Не дійшли до нас твори пізнішого часу цитуються набагато рідше.
Архаїчна література постраждала більше, ніж література будь-якого іншого періоду, не тільки з точки зору складу пам'яток, а й у сенсі збереження тексту, який легко піддавався модернізації. Правда, в цьому відношенні доля різних пам'ятників була неоднакова. Так, комедії Теренція, що видавалися, ймовірно, вже самим автором у вигляді окремих книг і рано стали предметом турботи римських граматиків, дійшли у відносно збереженій формі. Інакше йде справа з текстом Плавта, нашого найважливішого джерела для знайомства з архаїчної латиною на рубежі III і II ст. до н. е..
Praesagibat mi animus frustra me ire quom exibam domo-(Aul., 178).
'Віщувала мені душа, коли я виходив з дому, що я даремно йду'.
Цицерон приводить цей вірш у трактаті "De divinatione", I, 34, 65, замінюючи індикатив exibam суб'юнктівом exirem у згоді з нормами класичного синтаксису, розширивши, в порівнянні з епохою Плавта, вживання суб'єктів незалежно юнктиви у тимчасових додаткових пропозиціях, що вводяться союзом cum. Це-явна модернізація, від якої наша рукописне переказ Плавта вільно.
. . . tempestas quondam fuit Cum inter nos sordebamus alter alteri (True., 380-381).
'Було колись час, коли ми один до одного живили огиду'.
У той час як амвросіанскій палімпсест (А, порівн. Стор. 5 ел.) Дає індикатив sordebamus, інші рукописи (група Р) мають читання sorderemus, тобто вводять покладається за класичною нормі суб'юнктів. Тут модернізація проникла вже в одну з гілок рукописного перекази.
Duorum labori ego hominum parsissem lubens
Mei te rogandi et tis respondendi mihi (Pseud., 5-6).
'Я охоче поберіг би працю двох людей, мій - питати тебе, і твій - відповідати мені'.
Mei - рід. відмінок особового займенника ego, і tis • - давня форма рід. відмінка особового займенника tu, відповідна пізнішому tui, служать додатками до duorum hominum
Погана збереженість плавтовских тексту пов'язана, невидимому, і з тією обставиною, що комедії Плавта на перших порах існували лише у формі "сценічних екземплярів", котрі дозволяли переробку тексту при поновленні постановки п'єси. Звідси ряд вставок, скорочень, подвійних редакцій, які потрапили в наші рукописи. Так,
Studeo hercle audire: nam ted ausculto lubens. Agedum: nam satis lubenter te ausculto loqui.
Другий вірш являє собою не що інше, як змінену редакцію першого, з усуненням архаїчного звинувачує, відмінка ted. При такому характері традиції тексту його модернізація, особливо фонетична і орфографічна, була майже неминучою, а у наступних переписувачів вона все більше посилювалася. Рід. і дат. відмінки займенника qui або quis мають звичайно в рукописах форму cuius, cui, хоча для епохи Плавта ми очікували б написання quoius, quoi; і дійсно, у вірші Capt., 887, де через непорозуміння було прочитано quo iusserat замість quoius erat, помилка в розподілі літер між словами зберегла сліди колишнього написання, а в As., 589, 593 стара форма quoi виявилася переписаної спільно з пізнішим cui. Цілком очевидно, що текст Плавта в тій формі, яку дають рукописи, а слідом за ними і друковані видання, не може розглядатися як незамутнений джерело, зокрема для висновків історико-фонетичного порядку, в тих випадках, коли він збігається з пізнішої нормою, - -особливо якщо його легко було привести у відповідність з цією нормою, не порушуючи метричного будови вірша. Для датування, наприклад, таких процесів III-II ст., Як монофтонгізація тих чи інших дифтонгів (стор. 194 ел.), Текст Плавта даремний. Ясно, що чим далі архаїчний текст відстояв від норми "класичного" мови, тим більше йому загрожувала небезпека модернізації та свідомі і несвідомі спотворень з боку переписувачів. Цитати з найдавнішого пам'ятника римської сакральної поезії, гімну салієв, незрозумілі вже для самих римлян (Qu'mtil ., I. О., I, 6, 40: Saliorum carmina vix sacerdotibus suis satis intellecta; cp. Hor. Epist. II, 1, 86-87), дійшли до нас здебільшого в абсолютно спотвореному вигляді. В. кілька кращому становищі перебувають найдавніші юридичні тексти, цитати із законів 12 таблиць (V ст. до н. е..) і так званих "царських законів" (leges regiae). Знання 12 таблиць напам'ять входило в систему римського 'освіти ще в I ст. до н. е.. (Cic., De leg. II, 23, 59: discebamus enim pueri XII ut carmen necessarium), і текст їх, будучи весь час на вустах, міняв свою форму разом з розвитком мови. Наприклад: I, 3: si morbus aevitasue vitium escit, qui in ius vocabit iumentum dato 'якщо перешкодою [для явки відповідача] буде хвороба чи вік, то той, хто кличе до суду, нехай надасть візок'. Слова qui in ius vocabit визнаються вставкою тлумача, порушує стиль давньоримського законодавства: для 12 таблиць характерні безсуб'єктні конструкції типу I, 1: si in ius vocat, ito 'якщо кличе до суду, нехай іде ", і пряму вказівку на легко доповнюється з контексту суб'єкт , зроблене до того ж у формі підрядного речення, має явно пізніший характер. Але і після усунення цієї синтаксичної модернізації в уривку не залишається жодного слова, яке зберегло б форму, властиву йому у V ст. Судячи з хронологічно близьким і навіть більш пізнім написів, що розглядається пропозиція повинна було в початковому тексті мати вигляд * sei morbos aivotasve vitiom escet, iouxmentom datod. Для того щоб уривок отримав ту форму, в якій він дійшов до нас, повинен був відбутися цілий ряд фонетичних змін, що відбувалися протягом століть:-xm->-sm->-т-, процеси звуження коротких голосних у серединних і кінцевих складах - о-> -1 - (у відкритому серединному складі),-s>-us,-om>-um,-et>-Tt відпадання кінцевого-d після довгого голосного, монофтонгізація ei> I, ou ^> u, перехід ai > ae; текст повністю переведений на фонетику класичної латини. Форма aevitas як фонетичний дублет до пізнішим aetas не зникла і в класичному мовою, так само як і починальність дієслово escit «es-ske-ti» у функції майбутнього erit. Взагалі кажучи, модернізація древніх юридичних текстів проходила в першу чергу за фонетичною лінії: морфологічні, лексичні чи синтаксичні заміни зустрічаються набагато рідше, і з цього боку фрагменти 12 таблиць зберігають свою цінність як один з найдавніших пам'ятників архаїчній латині.
Ми особливо розглянули тут питання про модернізацію архаїчних текстів зважаючи на надзвичайну важливість їх для історії мови, але модернізація є лише окремий випадок більш загального процесу нормалізації тексту, усунення з нього незвичайних слів, форм, оборотів. Вивчення варіантів рукописного перекази показує, що нормалізація поширювалася навіть на твори самих "коректних" авторів, таких, як Цицерон або Цезар. Кожен античний текст, збережений середньовічними рукописами (стор. 4), має більш-менш тривалу історію свого перекази, і в цьому процесі помилкова правка грає часом не менш руйнівну роль, ніж помилки при списуванні.
У цьому відношенні нерідко грішать і сучасні видавці, надмірно нормалізіруя тексти і усуваючи з них цікаві лінгвістичні явища. Так, в одному з "царських законів", наведеному в словнику Фесту під словом occisum, ми читаємо: si hominem fulminibus occisit 'якщо людину вб'є блискавками'. Пізніші латинські тексти не містять прикладів на безособове речення з зазначенням виробника дії в аблатіве, але це ще не дає підстави заперечувати можливість такої конструкції в найдавнішому мовою і видаляти її з тексту, як це зазвичай роблять видавці. Пропонують читати fulmen 'блискавка' або fulmen lovis 'блискавка Юпітера'. Але в першому випадку дуже важко буде пояснити походження помилки, заміну fulmen на fulminibus, а проти другого припущення говорить приводиться тут же Фестом більш модернізована редакція того ж постанови homo si fulmine occisus est 'якщо людина вбита блискавкою', - без будь-якого згадування про Юпітер.
Як реакція проти захоплення "кон'єктури" іноді виникає і протилежна крайність - надмірна довіра до рукописного переказами, недооблік неминучості у ньому деякої кількості помилок.
Попередньою умовою лінгвістичної роботи над античним літературним текстом є, таким чином, критичне ставлення до тексту, встановлення ступеня його достовірності на основі оцінки рукописного перекази. Відрив мовознавства від філології однаково не бажаний з точки зору інтересів обох дисциплін.
Нарешті, літературні тексти - і це дуже суттєво для їх оцінки як джерел - дуже нерівномірно відображають різні мовні стилі. Одним з найбільш чутливих прогалин всієї нашої інформації про історію латинської мови є убогість даних про народноразго-вірної мови, характерні риси якої нерідко залишаються за порогом книжного стилю. При суворої стилістичної диференційованості різних жанрів античної літератури особливості розмовної мови могли-проникати тільки в "низинні" жанри з побутовим змістом, але й тут вони не служили основою літературного стилю, а залучалися лише певною мірою, для створення певного колориту. З особливою силою позначилося в цій області і спустошливого дію "відбору", яке визначило собою склад дійшли до нас пам'ятників. Свідоме прагнення художньо відтворити розмовну мову ми знаходимо лише в деяких частинах "Сатирикону" Петронія. Звідси те значення, якого набувають пам'ятники, навіть не стільки близькі до народної мови, скільки відходять в її бік від літературної норми, що вказують своїми відмінностями від літературної мови хоча б на той напрямок, в якому розвивалася розмовна мова. Історико-лінгвістичний інтерес комедій Плавта визначається не тільки архаїчністю їх як документів порівняно раннього періоду розвитку латинської мови, але і їх - відносної - близькістю до живої мови. Відомий матеріал в цьому напрямку дають і інші пам'ятники римської комедії (Теренцій, фрагменти тогати, ателлани), твори римських сатириків, епіграмматістов, фамільярно лірика Катулла, листи. Багате поле для спостережень становлять листи Цицерона в їх стилістичних відмінностях від його промов і трактатів. Менш обтяжені вимогами літературної норми праці спеціального (технічного) змісту, але таких творів від "класичного" періоду збереглося порівняно небагато - до їх числа належить, наприклад, трактат Вітрувія "Про архітектуру" (20-ті роки I ст. до н. е..), - тому що в цій області "відбір "був спрямований переважно на збереження більш пізніх пам'яток, безпосередньо
ного відповідали потребам тієї епохи, коли він проводився. Не дуже обмежені у відношенні "літературності" також і деякі твори християнської писемності. Позднелатінськоє літературні тексти, так само як і архаїчні, містять більше елементів народнораз-говорной мови, ніж пам'ятники класичного періоду.
Дослідники неодноразово відзначали, що слова, форми, обороти, що зустрічаються в архаїчну епоху і ніби зникають у класичний період, знову з'являються в пізньо-латинської писемності і переходять навіть у романські мови. Так, відповідність італ. canuto, ст.-ісп. canudo, франц. chenu 'сивий' - спонукало дослідників романських мов постулювати латинське прикметник canutus. Воно, дійсно, існує, малося у Плавта (fragm. inc., 16), а потім його можна знайти лише через ряд сторіч у позднелатінськоє пам'ятнику - Acta Andreae et Matthiae. Поєднання безособового дієслова lucescit 'світає' з вказівним займенником hoc зустрічається, після Плавта і Теренція, на рубежі IV і V ст. н. е.. у Сульпиция Півночі. У тих випадках, коли пізня латинь змикається з архаїчної, минаючи класичну, ми маємо звичайно справу з явищами народнорозмовну мови, відкинутими літературною нормою.
Як приклад мовної області, не знаходить достатнього відображення в текстах, можна навести і сферу дитячої мови. У словнику Фесту-Павла (стор. 20), під словом atavus, ми знаходимо вказівку на atta (пор. грец. Атта, Готського. Atta, ст.-сл. отьць., Рос. Батько, алб. At) як позначення " батька "у дитячого мовлення (pater, ut pueri usurpare solent). У відомих нам античних текстах це слово жодного разу не зустрічається, але потім з'являється в одному церковному пам'ятнику IX ст., знову як слово дитячого мови.
Істотні доповнення до тих даних, які можна почерпнути з літературних текстів, дають написи (епіграфічні пам'ятники).
Написи - головним чином на твердому матеріалі - дійшли до збирачів і дослідників в тій мірі, в якій збереглися ті предмети - скелі, будівлі, споруди, плити, начиння, платівки, монети і т. д., на яких ці написи в свій час були написані - вирізані, вилиті, намалюю-ником і т. п. Умови збереження написів різко відмінні тому від умов збереження літературного тексту. Кількість відомих в даний час латинських написів значно перевищує 100000 і постійно збільшується завдяки новим знахідкам.
Історико-лінгвістичне значення написів визначається тим, що вони 1) дають більш ранню документацію латинської мови, ніж літературні тексти, 2) охоплюють всю територію Римської держави і дають можливість в тій чи іншій мірі висвітлити питання про діалектних особливостях окремих місцевостей, 3) відображають інші мовні стилі, ніж літературні пам'ятники, і іноді містять матеріал, певною мірою наближається до особливостей народно-розмовної мови, 4) містять, за небагатьма винятками, тексти в не-модернізованому вигляді.
Для до-літературного періоду ми маємо, правда, дуже небагато написів. У самому Римі швидке зростання міста і його матеріальної культури створював умови, не що сприяють збереженню старовинних пам'яток, а за межі Лація в ранню епоху латинська писемність ще не виходила. Найдавніший латинський текст знайдений не в Римі, а в Пренесте ("пренестінская застібка",). VI-IV століття представлені лише поодинокими написами, III-II - нечисленними і виявленими переважно поза Риму. Однак і ці деякі пам'ятники дозволяють встановити ряд найважливіших процесів у історії латинської мови та її поширення по території Італії; разом з тим, вони дають масштаб для оцінки збереження мови літературних текстів, висхідних до III-II ст. Необхідно, однак, враховувати, що багато написи, особливо офіційні, складені в архаизирующей канцелярському стилі і дещо відстають від реального мовного розвитку. Особливе значення мають ті тексти, які піддаються за своїм історичним змістом точної чи хоча б приблизної датування і створюють, таким чином, як
епіграфічні, так і лінгвістичні критерії для датування інших написів. До числа найбільш цікавих текстів кінця III-початку II ст. відносяться найдавніші з надгробних написів сімейства Сципионов, декрет Емілія Павла від 19 січня 189 р. і послання консулів з повідомленням про рішення сенату від 7 жовтня 186 р. з питання про святилищах Вакха (так зване Senatusconsultum de Bacana-libus).
З I ст. до н. е.. матеріал надходить рясніше, але основна маса збережених написів відноситься вже до епохи імперії і охоплює - хоча і з неоднаковою густотою - всі її провінції. Під час кризи III в. н. е.. написи стають рідше, потім число їх дещо зростає із затвердженням домінату, а потім поступово йде на спад у період розпаду античного суспільства.
Значна частина епіграфічних текстів, висхідних до послеархаіческому періоду, витримана в строгих нормах літературної мови і з точки зору, наприклад, історико-морфологічної не збагачує істотним чином наших знань у порівнянні з тим матеріалом, який можна зробити з літературних творів. Однак і ці пам'ятники аж ніяк не позбавлені мовознавчого інтересу. Зокрема вони надзвичайно важливі для встановлення античної орфографії, яка, у свою чергу, служить опорою для різних фонетичних та етимологічних досліджень. У результаті фонетичних процесів, що відбувалися в різний час, як то: зникнення / г, збіг звучання е, е і е, Ь і v, ci і ti в положенні перед голосним і т. п., в середньовічних рукописах створилася неймовірна орфографічна плутанина, залишки якої не до кінця зжиті і в сучасних шкільних підручниках (coelum вм. caelum і т. д.), і лише систематичне вивчення написів, і в першу чергу тих епіграфічних текстів, мова яких не містить відхилень від літературної норми, дозволяє в ряді випадків відновити античне написання слів; додатковим джерелом служать при цьому свідчення римських граматиків. Має значення і та обставина, що в ретельно виготовлених написах нерідко проводиться позначення довготи голосних допомогою подвоєння літер, "довгої йоти" і "апексів"; завдяки цьому написи стають цінним джерелом відомостей про латинської просодії. Позначення довгот ніколи не виробляється на написах послідовно, і відсутність апекса в будь-якому одиничному пам'ятнику не є свідченням стислості відповідного голосного; але систематичне відсутність апекса на гласному якого-небудь слова або в якому-небудь положенні вже може розглядатися як аргумент на користь його стислості . Скорочення довгих голосних перед-nt-і-nd-(amant, amandus, valent) встановлюється, наприклад, на підставі грецьких транскрипцій типу bxasvt'ivq; = Valentinus і повної відсутності апексів у численних випадках цього положення голосних на написах.
Особливе значення для лінгвіста мають ті написи, укладачі яких недостатньо володіли літературною мовою і правилами орфографії; у відхиленнях від граматичних норм книжного стилю, в дисграфія (неправильних написаннях) виявляються такі тенденції народнорозмовну мови, які в літературні пам'ятники або зовсім не проникають, або проникають набагато пізніше, ніж вони засвідчені в написах. У епіграфічному матеріалі нерідко виявляється зафіксованим початок процесів, які отримують своє завершення вже в романських мовах, за межами латині у власному розумінні цього слова.
Ступінь віддаленості від літературної мови залежить і від загального характеру написи, від її призначення, і від рівня освіти її укладачів. В офіційних документах доби ранньої імперії відхилення від літературної норми зустрічаються лише спорадично, але з IV ст. н. е.. вони попадаються вже частіше. Більш багатий матеріал в цьому відношенні містять приватні написи, в першу чергу численні тексти на надгробних пам'ятниках. Слід, однак, мати на увазі, що і надгробні написи зазвичай мають деяку претензію на "літературність", складаються у певної стильової традиції, нерідко у віршах; вони орієнтовані тому на літературну мову, і лише недостатнє володіння їм призводить до того, що граматичні та фонетичні особливості народнорозмовну мови з більшою або меншою силою прориваються назовні, аж ніяк не відбиваючись тут повною мірою. Зрозуміло, чим невибагливим текстом, тим більше він вільний від впливу книжності. Такі, наприклад, написи-зазвичай дуже короткі на предметах домашнього інвентарю, написи, намальовані або надряпані на стінах будинків. Ця остання категорія могла зберегтися в скільки-небудь значних розмірах лише за виняткових обставин, але в засипаних виверженням Везувію Помпеях ми маємо тисячі абсолютно невибагливих текстів, що свідчать про ладі живої латинської мови свого часу (докладніше про помпейських.) ; деякий аналогічний матеріал виявлений і в самому Римі, в караульній сьомий пожежно-поліцейської когорти (cohors vigilum) і в службових приміщеннях імператорського палацу на Палатині.
Заслуговує згадки ще одна категорія порівняно далеких від книжної мови написів. Це так звані tabellae devotionis 'замовні дощечки зі всілякими наговорами і "присушка" проти будь-яких ненависних осіб, суперників, суперниць і т. п.; адресовані підземним богам, ці дощечки опускалися в труни або свіжі могили в розрахунку на те, що небіжчик доставить їх за призначенням. I Низький культурний рівень людей, що прибігали до подібного роду засобам, дає себе знати також і в мові і орфо-> графин tabellae devotionis. Є понад сотні таких дощечок з латинським текстом; найдавніші відносяться ще до 1 ст. до н . е.1
Хоча написи і є пам'ятками, що дійшли безпосередньо від античності, не слід думати, що текст їх завжди в точності відображає наміри укладача. Помилки графічного характеру - змішання подібних букв, перестановка їх, повторення, пропуски через недогляд або за відсутністю місця - представляють собою досить часте явище, в якому однаково буває винен і майстер, який виготовляв напис, і "автор", що залишив сліди своєї творчості де-небудь на стіні. Якщо в "Senatusconsultum de Bacanalibus" в тричі повтореної формулою dum ne minus senatoribus З adesent ми один раз знаходимо написання senatorbus, то це, очевидно, лише графічна помилка, пропуск /, а ніяк не свідчення того, що в латинській мові II в. до н. е.. можливо було приєднання закінчення-bus до згодної основі без елемента-I-, проник в згідне відмінювання з відміни основ на-i-(senatoribus за аналогією civi-bus). Користуючись епіграфічних матеріалом як історико-лінгвістичним джерелом, необхідно враховувати наявність графічних помилок, і тільки те, що зустрічається більш-менш часто, може розглядатися як достовірно засвідчена особливість мови.
Не у всіх випадках, нарешті, епіграфічні пам'ятники. вільні і від подальших викривлень тексту. Деякі написи реставровано - в античності або в пізніші часи. До їх числа належить і напис на так званій ростральної колоні з нагоди морської перемоги консула Дуілія над карфагенянами в 260 р. до н. е.. Більш ранні тексти відкриті були порівняно недавно, і протягом довгого часу цей напис, яка розглядалася як найдавніший датований документ римської епіграфіки, збивала з пантелику дослідників своєю строкатою сумішшю архаїчних і пізніших елементів мови, до яких приєднується і значна кількість лжеархаістіческіх форм, насправді ніколи не існували. Комбінуючи археологічні і. лінгвістичні дані, вдалося встановити, що і колона і напис реставровано на початку епохи імперії і що її текст відображає лише подання римських антикварів-про мову III ст. до н. е.. Знаючи, що в давніх пам'ятниках е нерідко відповідає пізнішому 1, о - пізнішому і, що аблатів мав у ряді випадків згодом відпала кінцевий елемент-d, ці антиквари узагальнили свої спостереження і підставляли с і про замість споконвічних / і і, надавали кожному аблатіве кінцеве -d; при цьому виходили неможливі форми на зразок exfoeiont = effugiunt (з споконвічним-U-, пор. <р; іуи), тим часом як характерні для III ст. до дифтонги ai і oi всюди замінені пізнішими ае, ое. Така реставрація написів все-таки являє собою рідкісний випадок і не характерна для категорії епіграфічних пам'ятників в цілому.
Таким чином, до написів, як і до будь-якого іншого виду джерел, не можна підходити без належної критики; проте значення їх для історико-лінгвістнческого дослідження величезна. Наукова розробка історії латинської мови почалася з того моменту, коли мова написів став предметом, систематичного вивчення.
Поруч з текстами, літературними і епіграфічних, другим нашим джерелом служать свідчення античних авторів, в першу чергу повідомлення римських граматиків про латинською мовою. У їхніх працях зібрано величезний лексикографічний матеріал, дано докладне й систематичне
виклад латинського словозміни; ним же ми зобов'язані здебільшого відомих нам уривків з творів архаїчних римських письменників.
Про начаткам римської граматики та її ролі у формуванні латинського літературної мови ми будемо говорити в розділі про становлення класичної латини. Подальша історія римських граматичних навчань ще чекає свого ісследователя.1 Чи не з'ясований у достатній мірі ні коло літературних пам'яток, охоплених дослідженнями римських граматиків, ні принципів, за якими вони відбирали матеріал, ні теорії, на підставі яких вони його тлумачили. Ми обмежимося тут короткою вказівкою на найважливіші дійшли до нас праці, якими доводиться користуватися при вивченні історії латинської мови.
Закон "відбору", що діяв при збереженні літератури технічного змісту, має силу і у відношенні творів римських граматиків. До нас дійшли головним чином твори пізнішого часу, найчастіше є вже компіляціями або скороченими викладами праць попередніх авторів.
Процес поступового скорочення ("епітомірованія") може бути проілюстрований на долю одного з найбільш значних пам'ятників римської лексикографії, словника Веррі Флакка.
Антична лексикографія не ставила собі за мету охопити весь словниковий склад мови, а переслідувала зазвичай або етимологічні, або глоссографіческіе мети (термін "глоса" означає рідкісне, незрозуміле і тому потребує тлумаченні слово), або, нарешті, цілі реального, історико-антикварного тлумачення. На початку нової ери Веррі Флакк підвів підсумок лексикографічним робіт римських вчених республіканського періоду у величезному праці "De signifi-catu verborum". Слова були розташовані в алфавіті перших літер (усередині букви алфавітне розташування вже не дотримувалося) і супроводжувалися численними цитатами з римських літературних пам'яток, що пояснюють вживання слова. Цитувалися і старовинні тексти і сучасні автори - аж до Вергілія. Точні розміри словника не відомі, але окремі літери обіймали по декілька книг;
так, згадується п'ята книга з числа зайнятих буквою Р.
Праця Веррі Флакка повністю не зберігся, його витіснило витяг, складене приблизно в III ст. н. е.. Помпеєм Фестом. Фест, за його власним визнанням, виключив зі словника Веррі Флакка ті слова, які вважав вже віджилими і що вийшли з ужитку, а інший матеріал скоротив, значно зменшивши загальний обсяг словника і довівши його до 20 книг. Однак і витяг Фесту погано збереглося: до нас дійшла лише одна рукопис і притому у важко пошкодженому вигляді: перша поло-вина її пропала, а частина, що залишилася постраждала від вогню. Цілком дійшло витяг, зроблене з "вилучення" Фесту Павлом Дияконом, сучасником Карла Великого. Павло опускає цитати, обмежуючись коротким поясненням слів.
Значне місце займає лексикографічний матеріал і у великій компіляції Нонія Марцелла (III-IV ст. Н. Е..)
"" De compendiosa doctrina ad filium ". Ноній - архаистов, і "стисла наука", яку він має намір викласти синові, полягає в умінні вживати старовинні слова, що зустрічаються у письменників часів республіки. Значення праці Нонія - в його цитатах; сатири Луцілія або "Меніппові сатури" Варрона відомі нам головним чином по уривків, що приводиться Ноніем. "До більш пізнього часу відноситься великий енциклопедичний працю Ісидора Севільського (VI-VII ст.)" Etimologiae ", або" Origines ". Цінний і не відомий нз інших джерел матеріал містять численні" глосарії "(починаючи з VII ст . н. е..) як двомовні, латино-грецькі та греко-латинські, так і чисто латинські, у цих останніх старовинні слова пояснюються за допомогою більш уживаних в пізній час, але буває і протилежне, коли пізніші слова чи форми отримують тлумачення через класичні , наприклад cetus: quietus.
З граматичної літератури республіканського періоду збереглися в зв'язно тільки 6-10-я книги трактату Марка Теренція Варрона (116-27} "De lingua Latma", co
стояв ні 2 - книг. У яких розбиралися питання етимології, флексії і синтаксису.
"Мова за природою троечастна, - говорить Варрон (V1I1, 1), - н перша частина її - як слоіа були встановлені для речей, друга - яким чином вони, відхилившись від цих останніх, придбали відмінності, а третина - як вони, розумно з'єднуючись між собою, висловлюють думку ".
Дійшли до нас книги містять кінець першої, етимологічної частини трактату (кн. 5-7-я) н початок другої частини, присвяченої "відхиленню", тобто флексії (кн. 8-10-я), у цих останніх книгах викладається суперечка між двома граматичними школами - аномалістов і аналогістов (пор. стор 187). Тверезість судження і уважне ставлення до своєрідності ладу латинської мови вигідно відрізняють виклад Варрона від пізніших граматичних теорій, в яких нерідко спостерігається прагнення механічно переносити в латинську граматику категорії, встановлені для грецької мови.
Пізніша теорія відображена у численних пізньо-античних посібниках "граматичної науки" (ars gramma-tica), що відрізняються один від одного лише обсягом, а по суті складених в єдиній традиції, з незначними відхиленнями у трактуванні окремих граматичних проблем. Основну частину такого керівництва складає вчення про частини мови з їх "акциденції", тобто виявляється в них граматичними категоріями, встановлюються, головним чином, на підставі морфологічних спостережень; закінчується виклад сннтактіко-стілістнческім розділом про "достоїнства і недоліки мови", причому синтаксичний матеріал зазвичай групується навколо питання про так званий "солекізме" - невзаімосогласованном реченні. Основної частини передують роз'яснення таких понять, як звук, буква, склад, наголос, а введенням до всього служить визначення "граматичної науки" та її завдань.
Найдавніші з дійшли до нас римських посібників відносяться до III-IV ст. н. е.., але самий тип може бути простежений в Римі набагато раніше, принаймні в I ст. н. е..: вже Квінтілнан у своєму короткому огляді "граматичної науки" (Institutio Oratoria, I, гл. 4-5) дотримується такого порядку розташування матеріалу. Цей римський тип підручника не повністю збігається з побудовою грецької граматики Діонісія Фракийского, що отримала у греків канонічне значення ; так, обов'язковий у римлян завершальний стилістичний розділ відсутній у граматиці Діонісія. Римський варіант за своєю побудовою примикає до більш ранньої елліністичний традиції, нл'и'с ni <iii;; і зберігся лише в конспективному викладі Діогена Лаертня трактату філософа стоїка Діогена вавилонського ( перша половина II ст. до н. е..) І to'-, ctovr?. Стоіческая граматика, перероблена ка грецькому грунті олександрійців, потрапила до Риму через стоіческую школу пергамських філологів ще у II ст. до н. е.. у своєму первісному вигляді , і Рим, згодом засвоївши основний зміст олександрійської граматичної системи, зберіг структуру і ряд деталей стоїчного викладу.
З збережених посібників найбільш великими є трактати Харіс (IV ст.), Діомеда (IV ст.) І величезна праця Прісціана (початок VI ст.) "Institutio de arte grammatica", дещо відрізняється від звичайного римського типу і заснований на граматичній системі Аполлонія Дискола , відомого грецького граматика II ст. н. е.. Широко поширене було в шкільній практиці керівництво Доната (IV ст.), що збереглося в двох варіантах, повному та скороченому ("Ars maior" і "Ars minor"); до Донато є ряд коментарів (Сервія, псевдо-Сергія, Помпея, Кледонія та ін.) Бічні лінії римської граматичної традиції представлені працями Сацердота (кінець III ст.), Марія Вікторина (IV ст.), Проба (IV ст.), Консенція (ймовірно, V в.).
Крім загальних граматичних посібників, дійшли трактати з спеціальних питань. Орфографії присвячені роботи Велія Лонга (II ст.), Теренцня Скавра (II ст.) Та інших пізніших авторів. Питання фонетики антична теорія тісно пов'язувала з рітмометріческнмі проблемами, і саме докладний опис звуків латинської мови ми знаходимо у творі Теренціана Мавра (II-III ст.) "De litteris, de syllabis, de metris".
Граматичне вчення, представлене у всіх цих працях, склалося в основних своїх рисах в II-III ст. н. е.., в період панування архаістіческого напрямку в римській літературі. Спостереження граматиків відносяться головним чином до літературної мови часів республіки і століття Августа; явища більш пізнього часу рідко викликають у них інтерес. Якщо менше уваги приділяють вони народнорозмовну мови, яка потрапляє в їх кругозір лише в негативному плані, в порядку застереження від орфоепічних і орфографічних помилок. У цьому відношенні цікаво додаток до керівництва Проба, так зване "Appendix Probi", в якому є перелік 227 правильних форм з протиставленням їм форм неправильних: telonium non toioneum
часто зустрічаються. Норми літературної мови. У тому ж додатку до Пробу є розділ "differentiae", семантичних відмінностей між словами, близькими за значенням або за звучанням, і в числі цих останніх є слова, зблизились між coooii по звучанню в результаті фонетичних процесів доби імперії (labat: lavat). До жаль, ні час, ні місце складання .. Appendix Probi "не можуть бути точно определени.1
Праці граматиків в значній мірі знецінюються недоліками, притаманними античної мовної теорії: обмеженістю лінгвістичного інтересу, замикається в межах рідної мови, н притому майже виключно з вузько практичної нормативної метою, хибними уявленнями про мовному розвитку, мислячій як ряд свідомих "винаходів", а також про співвідношенні між звуком і значенням, наївністю фонетичних уявлень, Нгум-ням аналізувати морфологічний склад слова, схильністю до етимологічної фантастиці. У римлян до цього приєднується часом і некритичне проходження грецьким теоріям. Тлумачення, які римські граматики дають фактами латинської мови, виявляються часто - хоча н аж ніяк не завжди - для нас марними. Але це ще не опорочівает свидетельской цінності їх свідчень про самих фактах. Питання про те, чи не спотворені чи факти на догоду помилкової теорії, доводиться, звичайно, вирішувати від випадку до випадку, але там, де є можливість перевірити граматичну традицію допомогою зіставлення з іншими джерелами, ця традиція найчастіше за все підтверджується. Ми будемо-мати можливість переконатися в цьому при розборі складного і суперечливого питання про латинською наголосу. Справа дослідника - відокремити фактичне зерно від лушпиння наївних або помилкових
пояснень.
Глава IV.
Розвиток латинської мови в період ранньої імперії.
Для латинської мови епоха імперії означала насамперед величезне розширення території її розповсюдження.
За межі Італії у вузькому сенсі слова, тобто за межі Апеннінського півострова, латинська мова вийшла, правда, вже давно, задовго ще до його остаточної перемоги на території самої Італії. З римськими завоюваннями латинську мову проникав і в захоплені землі, і всюди, крім греко-східних областей, де грецький мова зберегла свої панівні позиції, створювалися центри розповсюдження латинського. Мови серед місцевого населення. З 238 р. до н. е.. Риму належать Сардинія і Корсика. У 201 р., після успішного закінчення II Пунічної війни, Рим отримує східне і південне узбережжя Іспанії, остаточне оволодіння якої вимагає, однак, ще двох століть. Протягом II ст. до н. е.. до складу римської держави входить долина По ("цісальпінская Галлія"), Лігурія і південне узбережжя Галлії з долиною Рони, аж до Ліона, Женеви і Тулузи ("Нарбонская Галлія"), входить, з руйнуванням Карфагена, і провінція "Африка". Величезні придбання Риму в греко-східному світі, захоплення Македонії та Греції, Віфінії і Пергама, Сирії та Єгипту хоча і не мали наслідком витіснення грецької мови, але призвели до тривалого зіткненню грецької мови з латинською як офіційною мовою римського держави. У 50 р. до н . е.. Цезар завершує завоювання Галлії; за часів Августа приєднується Іллірія, Мезні, частина Мавританії, Альпи ські області, Нарик, Ретія і Паннонія. Перше століття імперії додає до цього решту Мавританії, Британію, Фракію, німецькі області. Із завоюванням Дакії при Траяні ця експансія закінчується, н Римська імперія невдовзі переходить від завоюванні до політики оборони своїх кордонів.
Центром цієї держави, його привілейованої областю та його опорою служить Італія, але дуже скоро виявляється, що одна Італія не в змозі впоратися з цим завданням, і Рим прагне спертися на верхівкові шари провінцій. Цивільні права провінціалів розширюються, вони широко залучаються до армії, навіть до сенату, і розвиток імперії, особливо з II ст. н. е.., проходить під знаком зростання питомої ваги провінцій.
Ми бачили, що свого часу римська республіка скупо надавала італікам право офіційного користування мовою панівної громади; щодо провінцій, особливо в епоху імперії, велася зовсім інша мовна політика. Залучаючи до себе місцеву верхівку, Рим прагнув її латинізувати. В Іспанії та Галлії для місцевої знаті організовувалися римські школи. Знання латинської мови було необхідною умовою для заняття місцевих посад. Така політика проводилася навіть в відносин грецького світу.
Провінційні міста ставали центрами поширення латинської мови. Потужним знаряддям латинізації служила також армія, значення якої в римському державі все більш зростала.
Темпи поширення латинської мови були, звичайно, різними в різних областях. Це залежало, між іншим, і від інтенсивності того зустрічного тяжіння до Риму та його культурі, яке виявляла місцева верхівка. У Галлії, наприклад, вона охоче йшла на засвоєння латинської мови і римського способу життя, на злиття місцевої релігії з римською. Набагато повільніше проникав латинську мову в село. Ще в III-IV ст. н. е. сільське населення Галлії говорило по-кельтски; не зникали також іберійські говірки в Іспанії, пунічні - в Африці. У рабовласницької імперії тільки її панівне италийское ядро могло бути в якійсь мірі спаяно в єдину народність. Проте, коли
вже згодом, після розпаду Римської імперії, на її руїнах стали формуватися нові народи, латинізація відповідних областей вже була настільки значною, що основою їх мовної єдності виявився латинську мову.
Сучасні романські мови, італійська та сардинський, іспанська, португальська і каталонська, французька і провансальський, ретороманська (у Швейцарії), румунський і молдавський, - не кажучи вже про завмерлому в минулому столітті далматинським, вийшли з латинської мови, сприйнятого поруч самостійних народів, за -своєму розвинули і перетворили його в ході своєї історії.
Для характеру латинізації досить суттєво, що вона йшла не лише стихійно, але й організовано, з допомогою шкільного навчання латинської мови. Розповсюджувачем латинської мови був не тільки римський колоніст, не тільки воїн чи комерсант-італік, але також граматик і ретор. Це особливо характерно для таких земель, як Іспанія і Галлія, як римська Африка. У цих провінціях засвоювалася не тільки італійська латинь, з притаманними їй діалектними особливостями, але й нормою літературної мови. Інакше протікала романізація альпійських областей, і абсолютно особливі умови створилися в Дакії. Римляни отримали цю територію майже збезлюділою, і Траян заселив її новими жителями, зібраними з різних кінців імперії.
Латинська опинявся, таким чином, у контакті з численними місцевими мовами різних провінцій, і це не могло не створювати, поряд з проникненням у общелатінскую лексику деякої кількості іноземних слів (кельтських, іберського, німецьких і т. д.), також і відомих діалектних відмінностей по областях. На їх наявність вказують і деякі античні свідоцтва. Taк, за словами відомого християнського письменника IV ст. н. е.. Ієроніма ("Cum_et ipsa latinitas et regionibus cotidie mutetur et tempore", - Comm.epist. Ad Galatos, II, 3) латинь безупинно змінюється і по окремих областях і з плином часу. Однак наявні в нашому розпорядженні пам'ятники не свідчать про те, щоб ці відмінності були скільки-небудь значні, принаймні в перші століття імперії, а головне, щоб спостережувані особливості могли бути поставлені за рахунок впливу місцевого "субстрату".
Латинь як офіційна мова римського держав! не могла не зробити певного впливу на грецьку мову. Досить звернутися до новозавітним текстів, что6и побачити, як багато латинських термінів військово-адміністративного характеру проникло в грецьку мову. Ось, що для нас цікаво. Для цього часу стає характерним білінгвізм, володіння латинською мовою у греків і грецьким - у римлян, особливо поширюється з II ст. н. е.., коли Італія втрачає своє переважання н значення східної частини імперії починає поступово зростати. Перенесення столиці до Константинополя ще більше посилило значення латинської мови в грецьких областях, правда ненадовго, і грецька мова в кінці кінців вийшов переможцем.
- Цікаво, що саме в цей період максимального зближення двох мов в обох відбувається ряд однакових явищ, до того ж дуже серйозних за своїми наслідками. Так, в обох мовах відмирає музичне наголос, змінюючись динамічним, в обох мовах йде на спад розрізнення довгих і коротких голосних, послаблюються смичние приголосні (b> v). Паралельно спостерігається в обох мовах зростання прийменникових конструкцій, описових дієслівних форм (habeo з інфінітивом і т. п.). Немає підстави бачити тут "запозичення"; треба думати, що ці явища розпаду старої фонетнко-морфологічної системи відбувалися в кожній мові самостійно, у здійснення тенденцій розвитку, в тій чи іншій мірі властиві різним гілкам індо-європейських мов, але, разом з тим, можна припускати, що, при широкому распространелін білінгвізму, ці паралельні процеси двох перебували в контакті мов один одного взаємно підтримували.}
Переходячи до розгляду внутрішніх процесів розвитку латинської мови в цікавий для нас період, слід провести розмежування між письмовою мовою н мовою усного мовлення, бо тут спостерігається тенденція до відомого розриву між ними.
Фонетико-морфологнческая система літературної мови остаточно стабілізувалася до початку епохи імперії. У порівнянні з класичною прозою I ст. до н. е.. відбулися дуже незначні зміни, які частково являють собою, бути може, лише закріплення процесів, вже раніше завершених, але прихованих від нас правописом часів республік ..
Перехід кінцевого-6s>-us,-6in ^>-usn. стався ще на рубежі III-II століть, дещо затримався після нескладовий і чи q ^: salvos, equns: у т '»н ж позиції затримався перехід-о-в-й-перед закінчують склад велярний -1: volt, volgus. З початку імперії лист нескладовий і в I в. остаточно стає спіранти v. Можливо, що з цим пов'язана орфографічна реформа, яку намагався провести імператор Клавдій. Він ввів три нових літери: h-, зустрічається в епіграфічних пам'ятках, замість грецького і, але задуману, може бути, для того латинського звуку, який наші джерела визначають як "середній" між i та u (optumus optimus, J для v; е. для поєднань bs і ps. Реформа ця успіху не мала. Поки Клавдій був живий, державна канцелярія застосовувала нові літери, але потім і вона повернулася до звичайного листа.
Більш серйозне значення мало скорочення кінцевого-о, раніше захоплює тільки слова ямбічний або. кретіческой форми: volo, nescio. Починаючи з Овідія, ми знаходимо короткий-о в 1-м л. од. ч. дієслів (tollo), а у Сенеки і в датнве-аблатіве од. ч. другої відміни (vincendo). Це явище показово для неухильного, хоча і повільного процесу знищення кількісних відмінностей між голосними, що почався з кінцевого складу.
У морфологічної області мала місце подальша уніфікація третьої відміни. У той час як приголосний основи здавна мали єдину форму ім.-вин. відмінка мн. ч. на-es, в основах на-i-ці форми різнилися: ім. п.-es (<C, '-ei-es) та вин. п.-is (<C *- i-ns): oves-ovis. З I ст. н. е.. і тут встановлюється закінчення-es. На цьому розвиток фонетико-мор-фологнческой системи літературної мови закінчується. Граматики початку імперії, на чолі з Ремм Па-Лемон, кодифікують цю систему, встановлюють тверді правила орфографії. Це та система, яка н понині прийнята у нас при друкуванні латинських текстів, якщо не переслідується цілей точного відтворення історичних особливостей мови
Список літератури:
1) Чернявський М.Н Латинська та основи термінології. / Чернявський М.Н підручник - М.: Медицина, 2000. - 336 с.-Бібліогр: с.6-23.
2) Тронский І. М., Нариси з історії латинської язика. / Тронский І.М - М.: Молода гвардія, 1953. - 267с. - Бібліогр: с37-250.
3) Історична граматика латинської мови. / За ред. А.К. Владимирова. - М.: Наука, 1960.-158с .- Бібліогр: С5-150.
4) Культура Стародавнього Риму. / Підручник - М.: Просвещение, 1985 .- 289с. Бібліогр: с78-165.
5) Соболевський С.І. Граматика латинської мови. / Соболевський С.І. - М.: Просвещение, 1998 .- 264с. Бібліогр: с85-260.
Ступінь віддаленості від літературної мови залежить і від загального характеру написи, від її призначення, і від рівня освіти її укладачів. В офіційних документах доби ранньої імперії відхилення від літературної норми зустрічаються лише спорадично, але з IV ст. н. е.. вони попадаються вже частіше. Більш багатий матеріал в цьому відношенні містять приватні написи, в першу чергу численні тексти на надгробних пам'ятниках. Слід, однак, мати на увазі, що і надгробні написи зазвичай мають деяку претензію на "літературність", складаються у певної стильової традиції, нерідко у віршах; вони орієнтовані тому на літературну мову, і лише недостатнє володіння їм призводить до того, що граматичні та фонетичні особливості народнорозмовну мови з більшою або меншою силою прориваються назовні, аж ніяк не відбиваючись тут повною мірою. Зрозуміло, чим невибагливим текстом, тим більше він вільний від впливу книжності. Такі, наприклад, написи-зазвичай дуже короткі на предметах домашнього інвентарю, написи, намальовані або надряпані на стінах будинків. Ця остання категорія могла зберегтися в скільки-небудь значних розмірах лише за виняткових обставин, але в засипаних виверженням Везувію Помпеях ми маємо тисячі абсолютно невибагливих текстів, що свідчать про ладі живої латинської мови свого часу (докладніше про помпейських.) ; деякий аналогічний матеріал виявлений і в самому Римі, в караульній сьомий пожежно-поліцейської когорти (cohors vigilum) і в службових приміщеннях імператорського палацу на Палатині.
Заслуговує згадки ще одна категорія порівняно далеких від книжної мови написів. Це так звані tabellae devotionis 'замовні дощечки зі всілякими наговорами і "присушка" проти будь-яких ненависних осіб, суперників, суперниць і т. п.; адресовані підземним богам, ці дощечки опускалися в труни або свіжі могили в розрахунку на те, що небіжчик доставить їх за призначенням. I Низький культурний рівень людей, що прибігали до подібного роду засобам, дає себе знати також і в мові і орфо-> графин tabellae devotionis. Є понад сотні таких дощечок з латинським текстом; найдавніші відносяться ще до 1 ст. до н . е.1
Хоча написи і є пам'ятками, що дійшли безпосередньо від античності, не слід думати, що текст їх завжди в точності відображає наміри укладача. Помилки графічного характеру - змішання подібних букв, перестановка їх, повторення, пропуски через недогляд або за відсутністю місця - представляють собою досить часте явище, в якому однаково буває винен і майстер, який виготовляв напис, і "автор", що залишив сліди своєї творчості де-небудь на стіні. Якщо в "Senatusconsultum de Bacanalibus" в тричі повтореної формулою dum ne minus senatoribus З adesent ми один раз знаходимо написання senatorbus, то це, очевидно, лише графічна помилка, пропуск /, а ніяк не свідчення того, що в латинській мові II в. до н. е.. можливо було приєднання закінчення-bus до згодної основі без елемента-I-, проник в згідне відмінювання з відміни основ на-i-(senatoribus за аналогією civi-bus). Користуючись епіграфічних матеріалом як історико-лінгвістичним джерелом, необхідно враховувати наявність графічних помилок, і тільки те, що зустрічається більш-менш часто, може розглядатися як достовірно засвідчена особливість мови.
Не у всіх випадках, нарешті, епіграфічні пам'ятники. вільні і від подальших викривлень тексту. Деякі написи реставровано - в античності або в пізніші часи. До їх числа належить і напис на так званій ростральної колоні з нагоди морської перемоги консула Дуілія над карфагенянами в 260 р. до н. е.. Більш ранні тексти відкриті були порівняно недавно, і протягом довгого часу цей напис, яка розглядалася як найдавніший датований документ римської епіграфіки, збивала з пантелику дослідників своєю строкатою сумішшю архаїчних і пізніших елементів мови, до яких приєднується і значна кількість лжеархаістіческіх форм, насправді ніколи не існували. Комбінуючи археологічні і. лінгвістичні дані, вдалося встановити, що і колона і напис реставровано на початку епохи імперії і що її текст відображає лише подання римських антикварів-про мову III ст. до н. е.. Знаючи, що в давніх пам'ятниках е нерідко відповідає пізнішому 1, о - пізнішому і, що аблатів мав у ряді випадків згодом відпала кінцевий елемент-d, ці антиквари узагальнили свої спостереження і підставляли с і про замість споконвічних / і і, надавали кожному аблатіве кінцеве -d; при цьому виходили неможливі форми на зразок exfoeiont = effugiunt (з споконвічним-U-, пор. <р; іуи), тим часом як характерні для III ст. до дифтонги ai і oi всюди замінені пізнішими ае, ое. Така реставрація написів все-таки являє собою рідкісний випадок і не характерна для категорії епіграфічних пам'ятників в цілому.
Таким чином, до написів, як і до будь-якого іншого виду джерел, не можна підходити без належної критики; проте значення їх для історико-лінгвістнческого дослідження величезна. Наукова розробка історії латинської мови почалася з того моменту, коли мова написів став предметом, систематичного вивчення.
Поруч з текстами, літературними і епіграфічних, другим нашим джерелом служать свідчення античних авторів, в першу чергу повідомлення римських граматиків про латинською мовою. У їхніх працях зібрано величезний лексикографічний матеріал, дано докладне й систематичне
виклад латинського словозміни; ним же ми зобов'язані здебільшого відомих нам уривків з творів архаїчних римських письменників.
Про начаткам римської граматики та її ролі у формуванні латинського літературної мови ми будемо говорити в розділі про становлення класичної латини. Подальша історія римських граматичних навчань ще чекає свого ісследователя.1 Чи не з'ясований у достатній мірі ні коло літературних пам'яток, охоплених дослідженнями римських граматиків, ні принципів, за якими вони відбирали матеріал, ні теорії, на підставі яких вони його тлумачили. Ми обмежимося тут короткою вказівкою на найважливіші дійшли до нас праці, якими доводиться користуватися при вивченні історії латинської мови.
Закон "відбору", що діяв при збереженні літератури технічного змісту, має силу і у відношенні творів римських граматиків. До нас дійшли головним чином твори пізнішого часу, найчастіше є вже компіляціями або скороченими викладами праць попередніх авторів.
Процес поступового скорочення ("епітомірованія") може бути проілюстрований на долю одного з найбільш значних пам'ятників римської лексикографії, словника Веррі Флакка.
Антична лексикографія не ставила собі за мету охопити весь словниковий склад мови, а переслідувала зазвичай або етимологічні, або глоссографіческіе мети (термін "глоса" означає рідкісне, незрозуміле і тому потребує тлумаченні слово), або, нарешті, цілі реального, історико-антикварного тлумачення. На початку нової ери Веррі Флакк підвів підсумок лексикографічним робіт римських вчених республіканського періоду у величезному праці "De signifi-catu verborum". Слова були розташовані в алфавіті перших літер (усередині букви алфавітне розташування вже не дотримувалося) і супроводжувалися численними цитатами з римських літературних пам'яток, що пояснюють вживання слова. Цитувалися і старовинні тексти і сучасні автори - аж до Вергілія. Точні розміри словника не відомі, але окремі літери обіймали по декілька книг;
так, згадується п'ята книга з числа зайнятих буквою Р.
Праця Веррі Флакка повністю не зберігся, його витіснило витяг, складене приблизно в III ст. н. е.. Помпеєм Фестом. Фест, за його власним визнанням, виключив зі словника Веррі Флакка ті слова, які вважав вже віджилими і що вийшли з ужитку, а інший матеріал скоротив, значно зменшивши загальний обсяг словника і довівши його до 20 книг. Однак і витяг Фесту погано збереглося: до нас дійшла лише одна рукопис і притому у важко пошкодженому вигляді: перша поло-вина її пропала, а частина, що залишилася постраждала від вогню. Цілком дійшло витяг, зроблене з "вилучення" Фесту Павлом Дияконом, сучасником Карла Великого. Павло опускає цитати, обмежуючись коротким поясненням слів.
Значне місце займає лексикографічний матеріал і у великій компіляції Нонія Марцелла (III-IV ст. Н. Е..)
"" De compendiosa doctrina ad filium ". Ноній - архаистов, і "стисла наука", яку він має намір викласти синові, полягає в умінні вживати старовинні слова, що зустрічаються у письменників часів республіки. Значення праці Нонія - в його цитатах; сатири Луцілія або "Меніппові сатури" Варрона відомі нам головним чином по уривків, що приводиться Ноніем. "До більш пізнього часу відноситься великий енциклопедичний працю Ісидора Севільського (VI-VII ст.)" Etimologiae ", або" Origines ". Цінний і не відомий нз інших джерел матеріал містять численні" глосарії "(починаючи з VII ст . н. е..) як двомовні, латино-грецькі та греко-латинські, так і чисто латинські, у цих останніх старовинні слова пояснюються за допомогою більш уживаних в пізній час, але буває і протилежне, коли пізніші слова чи форми отримують тлумачення через класичні , наприклад cetus: quietus.
З граматичної літератури республіканського періоду збереглися в зв'язно тільки 6-10-я книги трактату Марка Теренція Варрона (116-27} "De lingua Latma", co
стояв ні 2 - книг. У яких розбиралися питання етимології, флексії і синтаксису.
"Мова за природою троечастна, - говорить Варрон (V1I1, 1), - н перша частина її - як слоіа були встановлені для речей, друга - яким чином вони, відхилившись від цих останніх, придбали відмінності, а третина - як вони, розумно з'єднуючись між собою, висловлюють думку ".
Дійшли до нас книги містять кінець першої, етимологічної частини трактату (кн. 5-7-я) н початок другої частини, присвяченої "відхиленню", тобто флексії (кн. 8-10-я), у цих останніх книгах викладається суперечка між двома граматичними школами - аномалістов і аналогістов (пор. стор 187). Тверезість судження і уважне ставлення до своєрідності ладу латинської мови вигідно відрізняють виклад Варрона від пізніших граматичних теорій, в яких нерідко спостерігається прагнення механічно переносити в латинську граматику категорії, встановлені для грецької мови.
Пізніша теорія відображена у численних пізньо-античних посібниках "граматичної науки" (ars gramma-tica), що відрізняються один від одного лише обсягом, а по суті складених в єдиній традиції, з незначними відхиленнями у трактуванні окремих граматичних проблем. Основну частину такого керівництва складає вчення про частини мови з їх "акциденції", тобто виявляється в них граматичними категоріями, встановлюються, головним чином, на підставі морфологічних спостережень; закінчується виклад сннтактіко-стілістнческім розділом про "достоїнства і недоліки мови", причому синтаксичний матеріал зазвичай групується навколо питання про так званий "солекізме" - невзаімосогласованном реченні. Основної частини передують роз'яснення таких понять, як звук, буква, склад, наголос, а введенням до всього служить визначення "граматичної науки" та її завдань.
Найдавніші з дійшли до нас римських посібників відносяться до III-IV ст. н. е.., але самий тип може бути простежений в Римі набагато раніше, принаймні в I ст. н. е..: вже Квінтілнан у своєму короткому огляді "граматичної науки" (Institutio Oratoria, I, гл. 4-5) дотримується такого порядку розташування матеріалу. Цей римський тип підручника не повністю збігається з побудовою грецької граматики Діонісія Фракийского, що отримала у греків канонічне значення ; так, обов'язковий у римлян завершальний стилістичний розділ відсутній у граматиці Діонісія. Римський варіант за своєю побудовою примикає до більш ранньої елліністичний традиції, нл'и'с ni <iii;; і зберігся лише в конспективному викладі Діогена Лаертня трактату філософа стоїка Діогена вавилонського ( перша половина II ст. до н. е..) І to'-, ctovr?. Стоіческая граматика, перероблена ка грецькому грунті олександрійців, потрапила до Риму через стоіческую школу пергамських філологів ще у II ст. до н. е.. у своєму первісному вигляді , і Рим, згодом засвоївши основний зміст олександрійської граматичної системи, зберіг структуру і ряд деталей стоїчного викладу.
З збережених посібників найбільш великими є трактати Харіс (IV ст.), Діомеда (IV ст.) І величезна праця Прісціана (початок VI ст.) "Institutio de arte grammatica", дещо відрізняється від звичайного римського типу і заснований на граматичній системі Аполлонія Дискола , відомого грецького граматика II ст. н. е.. Широко поширене було в шкільній практиці керівництво Доната (IV ст.), що збереглося в двох варіантах, повному та скороченому ("Ars maior" і "Ars minor"); до Донато є ряд коментарів (Сервія, псевдо-Сергія, Помпея, Кледонія та ін.) Бічні лінії римської граматичної традиції представлені працями Сацердота (кінець III ст.), Марія Вікторина (IV ст.), Проба (IV ст.), Консенція (ймовірно, V в.).
Крім загальних граматичних посібників, дійшли трактати з спеціальних питань. Орфографії присвячені роботи Велія Лонга (II ст.), Теренцня Скавра (II ст.) Та інших пізніших авторів. Питання фонетики антична теорія тісно пов'язувала з рітмометріческнмі проблемами, і саме докладний опис звуків латинської мови ми знаходимо у творі Теренціана Мавра (II-III ст.) "De litteris, de syllabis, de metris".
Граматичне вчення, представлене у всіх цих працях, склалося в основних своїх рисах в II-III ст. н. е.., в період панування архаістіческого напрямку в римській літературі. Спостереження граматиків відносяться головним чином до літературної мови часів республіки і століття Августа; явища більш пізнього часу рідко викликають у них інтерес. Якщо менше уваги приділяють вони народнорозмовну мови, яка потрапляє в їх кругозір лише в негативному плані, в порядку застереження від орфоепічних і орфографічних помилок. У цьому відношенні цікаво додаток до керівництва Проба, так зване "Appendix Probi", в якому є перелік 227 правильних форм з протиставленням їм форм неправильних: telonium non toioneum
часто зустрічаються. Норми літературної мови. У тому ж додатку до Пробу є розділ "differentiae", семантичних відмінностей між словами, близькими за значенням або за звучанням, і в числі цих останніх є слова, зблизились між coooii по звучанню в результаті фонетичних процесів доби імперії (labat: lavat). До жаль, ні час, ні місце складання .. Appendix Probi "не можуть бути точно определени.1
Праці граматиків в значній мірі знецінюються недоліками, притаманними античної мовної теорії: обмеженістю лінгвістичного інтересу, замикається в межах рідної мови, н притому майже виключно з вузько практичної нормативної метою, хибними уявленнями про мовному розвитку, мислячій як ряд свідомих "винаходів", а також про співвідношенні між звуком і значенням, наївністю фонетичних уявлень, Нгум-ням аналізувати морфологічний склад слова, схильністю до етимологічної фантастиці. У римлян до цього приєднується часом і некритичне проходження грецьким теоріям. Тлумачення, які римські граматики дають фактами латинської мови, виявляються часто - хоча н аж ніяк не завжди - для нас марними. Але це ще не опорочівает свидетельской цінності їх свідчень про самих фактах. Питання про те, чи не спотворені чи факти на догоду помилкової теорії, доводиться, звичайно, вирішувати від випадку до випадку, але там, де є можливість перевірити граматичну традицію допомогою зіставлення з іншими джерелами, ця традиція найчастіше за все підтверджується. Ми будемо-мати можливість переконатися в цьому при розборі складного і суперечливого питання про латинською наголосу. Справа дослідника - відокремити фактичне зерно від лушпиння наївних або помилкових
пояснень.
Глава IV.
Розвиток латинської мови в період ранньої імперії.
Для латинської мови епоха імперії означала насамперед величезне розширення території її розповсюдження.
За межі Італії у вузькому сенсі слова, тобто за межі Апеннінського півострова, латинська мова вийшла, правда, вже давно, задовго ще до його остаточної перемоги на території самої Італії. З римськими завоюваннями латинську мову проникав і в захоплені землі, і всюди, крім греко-східних областей, де грецький мова зберегла свої панівні позиції, створювалися центри розповсюдження латинського. Мови серед місцевого населення. З 238 р. до н. е.. Риму належать Сардинія і Корсика. У 201 р., після успішного закінчення II Пунічної війни, Рим отримує східне і південне узбережжя Іспанії, остаточне оволодіння якої вимагає, однак, ще двох століть. Протягом II ст. до н. е.. до складу римської держави входить долина По ("цісальпінская Галлія"), Лігурія і південне узбережжя Галлії з долиною Рони, аж до Ліона, Женеви і Тулузи ("Нарбонская Галлія"), входить, з руйнуванням Карфагена, і провінція "Африка". Величезні придбання Риму в греко-східному світі, захоплення Македонії та Греції, Віфінії і Пергама, Сирії та Єгипту хоча і не мали наслідком витіснення грецької мови, але призвели до тривалого зіткненню грецької мови з латинською як офіційною мовою римського держави. У 50 р. до н . е.. Цезар завершує завоювання Галлії; за часів Августа приєднується Іллірія, Мезні, частина Мавританії, Альпи ські області, Нарик, Ретія і Паннонія. Перше століття імперії додає до цього решту Мавританії, Британію, Фракію, німецькі області. Із завоюванням Дакії при Траяні ця експансія закінчується, н Римська імперія невдовзі переходить від завоюванні до політики оборони своїх кордонів.
Центром цієї держави, його привілейованої областю та його опорою служить Італія, але дуже скоро виявляється, що одна Італія не в змозі впоратися з цим завданням, і Рим прагне спертися на верхівкові шари провінцій. Цивільні права провінціалів розширюються, вони широко залучаються до армії, навіть до сенату, і розвиток імперії, особливо з II ст. н. е.., проходить під знаком зростання питомої ваги провінцій.
Ми бачили, що свого часу римська республіка скупо надавала італікам право офіційного користування мовою панівної громади; щодо провінцій, особливо в епоху імперії, велася зовсім інша мовна політика. Залучаючи до себе місцеву верхівку, Рим прагнув її латинізувати. В Іспанії та Галлії для місцевої знаті організовувалися римські школи. Знання латинської мови було необхідною умовою для заняття місцевих посад. Така політика проводилася навіть в відносин грецького світу.
Провінційні міста ставали центрами поширення латинської мови. Потужним знаряддям латинізації служила також армія, значення якої в римському державі все більш зростала.
Темпи поширення латинської мови були, звичайно, різними в різних областях. Це залежало, між іншим, і від інтенсивності того зустрічного тяжіння до Риму та його культурі, яке виявляла місцева верхівка. У Галлії, наприклад, вона охоче йшла на засвоєння латинської мови і римського способу життя, на злиття місцевої релігії з римською. Набагато повільніше проникав латинську мову в село. Ще в III-IV ст. н. е. сільське населення Галлії говорило по-кельтски; не зникали також іберійські говірки в Іспанії, пунічні - в Африці. У рабовласницької імперії тільки її панівне италийское ядро могло бути в якійсь мірі спаяно в єдину народність. Проте, коли
вже згодом, після розпаду Римської імперії, на її руїнах стали формуватися нові народи, латинізація відповідних областей вже була настільки значною, що основою їх мовної єдності виявився латинську мову.
Сучасні романські мови, італійська та сардинський, іспанська, португальська і каталонська, французька і провансальський, ретороманська (у Швейцарії), румунський і молдавський, - не кажучи вже про завмерлому в минулому столітті далматинським, вийшли з латинської мови, сприйнятого поруч самостійних народів, за -своєму розвинули і перетворили його в ході своєї історії.
Для характеру латинізації досить суттєво, що вона йшла не лише стихійно, але й організовано, з допомогою шкільного навчання латинської мови. Розповсюджувачем латинської мови був не тільки римський колоніст, не тільки воїн чи комерсант-італік, але також граматик і ретор. Це особливо характерно для таких земель, як Іспанія і Галлія, як римська Африка. У цих провінціях засвоювалася не тільки італійська латинь, з притаманними їй діалектними особливостями, але й нормою літературної мови. Інакше протікала романізація альпійських областей, і абсолютно особливі умови створилися в Дакії. Римляни отримали цю територію майже збезлюділою, і Траян заселив її новими жителями, зібраними з різних кінців імперії.
Латинська опинявся, таким чином, у контакті з численними місцевими мовами різних провінцій, і це не могло не створювати, поряд з проникненням у общелатінскую лексику деякої кількості іноземних слів (кельтських, іберського, німецьких і т. д.), також і відомих діалектних відмінностей по областях. На їх наявність вказують і деякі античні свідоцтва. Taк, за словами відомого християнського письменника IV ст. н. е.. Ієроніма ("Cum_et ipsa latinitas et regionibus cotidie mutetur et tempore", - Comm.epist. Ad Galatos, II, 3) латинь безупинно змінюється і по окремих областях і з плином часу. Однак наявні в нашому розпорядженні пам'ятники не свідчать про те, щоб ці відмінності були скільки-небудь значні, принаймні в перші століття імперії, а головне, щоб спостережувані особливості могли бути поставлені за рахунок впливу місцевого "субстрату".
Латинь як офіційна мова римського держав! не могла не зробити певного впливу на грецьку мову. Досить звернутися до новозавітним текстів, что6и побачити, як багато латинських термінів військово-адміністративного характеру проникло в грецьку мову. Ось, що для нас цікаво. Для цього часу стає характерним білінгвізм, володіння латинською мовою у греків і грецьким - у римлян, особливо поширюється з II ст. н. е.., коли Італія втрачає своє переважання н значення східної частини імперії починає поступово зростати. Перенесення столиці до Константинополя ще більше посилило значення латинської мови в грецьких областях, правда ненадовго, і грецька мова в кінці кінців вийшов переможцем.
- Цікаво, що саме в цей період максимального зближення двох мов в обох відбувається ряд однакових явищ, до того ж дуже серйозних за своїми наслідками. Так, в обох мовах відмирає музичне наголос, змінюючись динамічним, в обох мовах йде на спад розрізнення довгих і коротких голосних, послаблюються смичние приголосні (b> v). Паралельно спостерігається в обох мовах зростання прийменникових конструкцій, описових дієслівних форм (habeo з інфінітивом і т. п.). Немає підстави бачити тут "запозичення"; треба думати, що ці явища розпаду старої фонетнко-морфологічної системи відбувалися в кожній мові самостійно, у здійснення тенденцій розвитку, в тій чи іншій мірі властиві різним гілкам індо-європейських мов, але, разом з тим, можна припускати, що, при широкому распространелін білінгвізму, ці паралельні процеси двох перебували в контакті мов один одного взаємно підтримували.}
Переходячи до розгляду внутрішніх процесів розвитку латинської мови в цікавий для нас період, слід провести розмежування між письмовою мовою н мовою усного мовлення, бо тут спостерігається тенденція до відомого розриву між ними.
Фонетико-морфологнческая система літературної мови остаточно стабілізувалася до початку епохи імперії. У порівнянні з класичною прозою I ст. до н. е.. відбулися дуже незначні зміни, які частково являють собою, бути може, лише закріплення процесів, вже раніше завершених, але прихованих від нас правописом часів республік ..
Перехід кінцевого-6s>-us,-6in ^>-usn. стався ще на рубежі III-II століть, дещо затримався після нескладовий і чи q ^: salvos, equns: у т '»н ж позиції затримався перехід-о-в-й-перед закінчують склад велярний -1: volt, volgus. З початку імперії лист нескладовий і в I в. остаточно стає спіранти v. Можливо, що з цим пов'язана орфографічна реформа, яку намагався провести імператор Клавдій. Він ввів три нових літери: h-, зустрічається в епіграфічних пам'ятках, замість грецького і, але задуману, може бути, для того латинського звуку, який наші джерела визначають як "середній" між i та u (optumus optimus, J для v; е. для поєднань bs і ps. Реформа ця успіху не мала. Поки Клавдій був живий, державна канцелярія застосовувала нові літери, але потім і вона повернулася до звичайного листа.
Більш серйозне значення мало скорочення кінцевого-о, раніше захоплює тільки слова ямбічний або. кретіческой форми: volo, nescio. Починаючи з Овідія, ми знаходимо короткий-о в 1-м л. од. ч. дієслів (tollo), а у Сенеки і в датнве-аблатіве од. ч. другої відміни (vincendo). Це явище показово для неухильного, хоча і повільного процесу знищення кількісних відмінностей між голосними, що почався з кінцевого складу.
У морфологічної області мала місце подальша уніфікація третьої відміни. У той час як приголосний основи здавна мали єдину форму ім.-вин. відмінка мн. ч. на-es, в основах на-i-ці форми різнилися: ім. п.-es (<C, '-ei-es) та вин. п.-is (<C *- i-ns): oves-ovis. З I ст. н. е.. і тут встановлюється закінчення-es. На цьому розвиток фонетико-мор-фологнческой системи літературної мови закінчується. Граматики початку імперії, на чолі з Ремм Па-Лемон, кодифікують цю систему, встановлюють тверді правила орфографії. Це та система, яка н понині прийнята у нас при друкуванні латинських текстів, якщо не переслідується цілей точного відтворення історичних особливостей мови
Список літератури:
1) Чернявський М.Н Латинська та основи термінології. / Чернявський М.Н підручник - М.: Медицина, 2000. - 336 с.-Бібліогр: с.6-23.
2) Тронский І. М., Нариси з історії латинської язика. / Тронский І.М - М.: Молода гвардія, 1953. - 267с. - Бібліогр: с37-250.
3) Історична граматика латинської мови. / За ред. А.К. Владимирова. - М.: Наука, 1960.-158с .- Бібліогр: С5-150.
4) Культура Стародавнього Риму. / Підручник - М.: Просвещение, 1985 .- 289с. Бібліогр: с78-165.
5) Соболевський С.І. Граматика латинської мови. / Соболевський С.І. - М.: Просвещение, 1998 .- 264с. Бібліогр: с85-260.